Повне зібрання короткої прози. Том 3

Тверда невизначеність

Була майже шоста, робочий день закінчувався. Земля крутилася внизу. Транспортні диски щільними роями знімалися й відлітали з індустріальної зони в бік довколишніх житлових кілець. Густі хмари дисків заполонили вечірнє небо, як нічна міль. Тихі й легкі, вони швидко доправляли своїх пасажирів додому — до рідних, що чекали на них, до гарячої вечері й ліжка.

Дон Волш був третім пасажиром у своєму диску, він зайшов останнім. Щойно він вкинув у щілину монету, як пандус почав нетерпляче підніматися. Волш полегшено зітхнув, умостився на сидінні, спершись на невидимі поручні безпеки, і розгорнув вечірню газету. Двоє інших пасажирів навпроти теж її читали.

БІЙКА ЧЕРЕЗ ПОПРАВКУ ГОРНІ

Волш задумався, намагаючись вгадати, що ж трапилося цього разу. Він сховав газету подалі від вітру, що задував у диск, й уважно проглянув наступну шпальту.

У ПОНЕДІЛОК ОЧІКУЄТЬСЯ ВЕЛИКА ЯВКА ВСЯ ПЛАНЕТА ЙДЕ НА ДІЛЬНИЦІ

Ціла сторінка була присвячена найскандальнішій історії дня.

ДРУЖИНА ВБИЛА ЧОЛОВІКА ПІД ЧАС СВАРКИ ПРО ПОЛІТИКУ

Від цієї статті його по спині подер дивний холодок. Він вже не вперше читав щось подібне, але щоразу почувався тривожно.

НАТОВП ПУРИСТІВ ЛІНЧУВАВ НАТУРАЛІСТА В БОСТОНІ ПОБИЛИ ВІКНА — ЗАВДАНО ЧИМАЛОЇ ШКОДИ

І на наступній шпальті:

НАТОВП НАТУРАЛІСТІВ ЛІНЧУВАВ ПУРИСТА В ЧИКАҐО ПІДПАЛИЛИ БУДІВЛІ — ЗАВДАНО ЧИМАЛОЇ ШКОДИ

Навпроти Волша один з його сусідів почав щось бубніти вголос. Це був великий кремезний чоловік середнього віку з рудим волоссям і характерним виглядом любителя пива. Раптом він зім’яв свою газету й пожбурив її геть.

— Вони ніколи її не ухвалять! — закричав він. — Їм це так не минеться!

Волш зарився носом у свою газету й відчайдушно намагався ігнорувати чоловіка. Усе повторювалося знову. Те, чого він боявся щогодини і щодня. Політична суперечка. Інший пасажир опустив газету, мигцем глянув на рудого і продовжив читати.

— Ти підписав петицію Бутте? — звернувся рудий до Волша. Він витягнув з кишені планшет зі станіолі й тицьнув його просто в обличчя Волшеві. — Не бійся підписати в ім’я свободи.

Волш перелякано дивився вдалечінь, не випускаючи газети з рук. Уже виднілися житлові модулі Детройта, він був майже вдома.

— Вибачте, — пробурмотів він. — Дякую, але ні.

— Дай йому спокій, — сказав інший пасажир до рудого. — Хіба ти не бачиш, що він не хоче її підписувати?

— Не пхай свого носа в чужі справи. — Рудий підсунувся ближче до Волша, войовничо простягаючи йому планшет. — Дивись, друже. Ти знаєш, що станеться з тобою і твоїми близькими, якщо ухвалять поправку? Думаєш, ти будеш у безпеці? Отямся, друже. Поправка Горні покладе край нашим правам і свободам.

Інший пасажир спокійно відклав газету. Це був худий і гарно вбраний сивий космополіт.

— Як на мене, тут тхне натуралістом, — сказав він, знімаючи окуляри.

Рудий здоровань оглянув супротивника. Він помітив широкий перстень з плутонію в того на пальці — стрічку важкого металу, якою запросто можна було зламати щелепу.

— А ти хто? — пробурмотів рудий. — Сцикливий пурист, га? — він театрально, огидно сплюнув і повернувся до Волша. — Дивися, друже, ти ж знаєш, чого хочуть пуристи. Вони хочуть зробити всіх нас дегенератами, перетворити на расу жінок. Цей світ створений Богом, і мене він цілком влаштовує таким, як є. Вони йдуть проти Бога, коли йдуть проти природи. Ця планета була збудована мужніми чоловіками, які пишалися своїми тілами, пишалися тим, які вони на вигляд, тим, як вони пахнуть, — він постукав по своїх дебелих грудях. — Бачить Бог, я пишаюся тим, як пахну!

Волш у відчаї скорчився в кутку.

— Я... — пробурмотів він. — Ні, я не можу цього підписати.

— Бо ти вже її підписав?

— Ні.

На м’ясистому обличчі рудого з’явилася підозра.

— Тобто ти підтримуєш поправку Горні?! — гнівно закричав він. — Ти хочеш побачити кінець природного порядку речей?

— Це моя зупинка, — урвав його Волш і поспіхом смикнув за шворку. Диск шугонув до магнітного гака. Посадковий майданчик розташовувався на краю житлового району — ряду білих прямокутників уздовж коричнево-зеленого схилу.

— Стривай, друже, — рудий потягнув Волша за рукав. Диск уже приземлявся на пласку поверхню магнітного зачепа. Поруч були запарковані ряди наземних авто, біля них дружини чекали на своїх чоловіків, щоб відвезти додому. — Давай розберемося з твоєю позицією. Ти боїшся відстоювати свою думку? Ти соромишся бути частиною свого роду? Бачить Бог, якщо тобі бракує мужності навіть...

Стрункий сивий чоловік раптом врізав рудому своїм плутонієвим перетнем, і той відпустив рукав Волша. Планшет дзенькнув об підлогу, і двоє почали мовчки, люто мотузитися.

Волш відкинув поручень безпеки, зістрибнув з диска і збіг трьома сходинками гака просто на гравій парковки. У присмерку надвечір’я він розгледів силует авто своєї дружини.

Бетті сиділа, дивлячись телевізор на приладовій дошці, тож не помітила ні його, ні мовчазної бійки між рудим натуралістом і сивим пуристом.

— Свиня! — видихнув сивий чоловік, випростовуючись. — Смердюча тварюка!

Напівпритомний рудий лежав, спершись на поручні безпеки.

— Клятий гомик, — гаркнув він.

Сивий натиснув кнопку відстикування, і диск пролетів над Волшем далі по маршруту. Волш вдячно помахав йому.

— Спасибі за допомогу! — гукнув Волш.

— Не проблема, завжди радий допомогти брату... — відповів сивий, радісно оглядаючи поламаний зуб. Диск відлітав усе далі, і чоловіка було вже майже не чути. — Брату-пуристу, — заледве розібрав його останні слова Волш.

— Я не пурист! — прокричав він у відповідь. — Я не пурист і не натураліст! Чуєте мене?

Але його ніхто не почув.

— Я не пурист і не натураліст, — повторював Волш, всівшись за стіл і наминаючи кукурудзу з вершками, картоплю і стейк на ребрі. — Я не пурист і не натураліст. Чому я маю обов’язково обирати одне з двох? Хіба не лишилося місця для людини, яка може мати власну думку?

— Їж, любий, — заспокоювала його Бетті.

За тонкими стінами маленької світлої їдальні було чути, як вечеряють і говорять інші родини. Металічний галас телевізорів. Воркотіння плит, холодильників, кондиціонерів і обігрівачів. Навпроти Волша брат його дружини Карл поглинав уже другу порцію паруючої їжі. Поруч з ним п’ятнадцятирічний Джиммі зачитувався «Поминками за Фіннеґаном» у паперовій обкладинці. Він купив це видання у підземній крамниці, що постачала товари на увесь самопідтримуваний житловий модуль.

— Не читай за столом, — сердито сказав Волш до сина.

Джиммі підвів погляд.

— Не вказуй мені. Я знаю правила проживання, і цього там точно немає. У будь-якому разі, я мушу це дочитати перед виходом.

— Куди ти сьогодні, любий? — запитала Бетті.

— Офіційні партійні справи, — ухильно відповів Джиммі. — Більше сказати не можу.

Волш зосередився на їжі й намагався зупинити вихор думок, що кружляв у його голові.

— Дорогою додому в моєму диску сталася сутичка, — сказав він.

— Хто переміг? — зацікавився Джиммі.

— Пурист.

Обличчя хлопця засвітилося гордістю. Він був сержантом Пуристської молодіжної ліги.

— Тату, тобі вже теж час зареєструватися. Зроби це зараз, і наступного понеділка зможеш проголосувати.

— Я й так збираюся голосувати.

— Ти не зможеш, якщо не є членом однієї з двох партій.

Це була правда. Волш сумно дивився кудись за спину сина, уявляючи дні, що чекали на нього попереду. Нескінченні безвихідні ситуації, в яких він опиниться, як-от та, що трапилася сьогодні. Іноді це будуть натуралісти, які нападатимуть на нього, іноді, як минулого тижня, це будуть розлючені пуристи.

— Знаєш, — сказав йому брат дружини, — ти допомагаєш пуристам уже тим, що просто сидиш і нічого не робиш. — Він смачно відригнув і відсунув геть порожню тарілку. — Ми таких називаємо підсвідомими прихильниками пуристів. — Він з ненавистю подивився на Джиммі. — Малий вилупок! Якби ти був повнолітнім, я б виволік тебе надвір і вибив з голови ці дурниці.

— Прошу, — зітхнула Бетті, — жодних суперечок про політику за цим столом. Давайте тихо й мирно повечеряємо. Як же я радітиму, коли скінчаться ці вибори!

Ворожо перезираючись, Карл і Джиммі знову взялися їсти.

— Краще б ти їв на кухні, — сказав Джиммі. — Біля плити, де тобі й місце. Тільки глянь на себе: ти весь просмердівся потом. — Він припинив їсти і продовжив уїдливо глузувати над дядьком. — Коли ми ухвалимо поправку, краще позбудься оцього всього, бо загримиш до в’язниці.

Карл побуряковів.

— Вам, збоченцям, не вдасться її ухвалити! — втім, його грубому голосу бракувало впевненості. Натуралісти були перелякані, бо пуристи вже контролювали Федеральну Раду, і у разі перемоги ще й на цих виборах мали цілком реальні шанси ухвалити закон про примусове дотримання п’яти приписів Кодексу пуриста. — Я нікому не дозволю видалити мої потові залози, — пробурмотів Карл. — Ніхто не змусить мене підкоритися. Жодного примусового контролю дихання, відбілювання зубів чи відновлення волосся. Бруднитися, лисіти, товстіти і старіти — це частина життя.

— Це правда? — запитала Бетті чоловіка. — Ти справді підсвідомо підтримуєш пуристів?

Дон Волш розгнівано наштрикнув на виделку залишки стейка.

— Оскільки я не приєднуюся до жодної з партій, мене називають то підсвідомим пуристом, то підсвідомим натуралістом, а я не підтримую жодну зі сторін. Якщо я ворог для всіх, то насправді я нікому і не ворог, і не друг.

— Ви, натуралісти, нічого не здатні запропонувати майбутньому, — сказав Джиммі до Карла. — Що ви можете дати молоді цієї планети, таким людям, як я? Печери, сире м’ясо і тваринне існування? Ви — вороги цивілізації.

— Це лише гасла, — заперечив Карл.

— Ви хочете повернути нас до примітивного існування, відвернути від соціальної інтеграції. — Джиммі схвильовано розмахував кощавим пальцем перед обличчям дядька. — Вами керують таламічні імпульси!

— Я розіб’ю тобі голову, — прогарчав Карл, повільно підводячись зі стільця. — Ви, пуристські вилупки, не поважаєте старших.

Джиммі пронизливо гигикнув.

— Хотів би я на це подивитися. За побиття малолітніх дають п’ять років в’язниці, тож уперед, вдар мене.

Дон Волш важко звівся на ноги і пішов геть з їдальні.

— Ти куди? — роздратовано гукнула йому вслід Бетті. — Ти не доїв.

— Майбутнє належить молодим, — кричав Джиммі до Карла. — А вся молодь планети за пуристів. У вас немає шансів, наближається пуристична революція.

Волш вийшов з квартири і поплентався спільним коридором до спуску. Обабіч тягнулися ряди зачинених дверей. По той бік були гамір, світло і рух, родини займалися своїми вечірніми справами. Він проминув хлопця і дівчину, що кохалися у темних тінях, і дістався до спуску. Волш мить повагався, а тоді пройшов на найнижчий рівень модуля.

Рівень був занедбаний, холодний і просякнутий вологою. Тут звуки людської активності лише слабко відлунювали від бетонної стелі. Відчувши, як він вмить поринув у самотність і тишу, Волш задумливо покрокував між темними продуктовою і галантерейною крамницями, повз салон краси і магазин спиртних напоїв, повз сушку й аптеку, повз стоматологію і кабінет терапевта. Нарешті він дістався до приймальні психоаналітика свого житлового модуля.

Дон уже бачив його в глибині кабінету. Той сидів нерухомо і тихо, ледь видимий у темному вечірньому присмерку. Пацієнтів не було, тож психоаналітик був вимкнений. Волш повагався, а тоді пройшов крізь рамку безпеки і постукав у прозорі внутрішні двері. Вага його тіла увімкнула систему, реле й перемикачі замкнулися. У кабінеті спалахнуло світло, і психоаналітик ожив, усміхаючись і піднявшись привітатися.

— Доне! — сказав він сердечно. — Заходь і сідай.

Волш зайшов і втомлено вмостився на стільці.

— Я подумав, що можу поговорити з тобою, Чарлі, — сказав він.

— Звичайно, Доне. — Робот перехилився вперед глянути на годинник, що стояв перед ним на столі з червоного дерева. — Але хіба зараз не час вечері?

— Так, — визнав Волш, — але я не голодний. Чарлі, ти знаєш, про що ми говорили минулого разу... Ти пам’ятаєш, що мене тоді хвилювало.

— Звичайно, Доне, — робот відкинувся на своєму обертовому кріслі, поклав майже правдоподібні лікті на стіл і по-доброму глянув на пацієнта. — Як у тебе справи?

— Не дуже добре, Чарлі. Я маю щось зробити, і лише ти можеш мені допомогти. Ти неупереджений. — Він повернувся до людиноподібного обличчя з металу й пластику. — Ти дивишся на ситуацію збоку, Чарлі. Скажи, як я можу приєднатися до однієї з партій? Їхні гасла і пропаганда — усе це здається таким дурним. Якого чорта я маю перейматися через чисті зуби чи запах з-під пахв? А люди через це вбивають! Це безглуздя. Якщо поправку ухвалять, буде самовбивча громадянська війна, і я маю приєднатися до тієї чи тієї сторони.

Чарлі кивнув.

— Можу собі уявити, Доне.

— Я що, маю вийти і вдарити якогось хлопчину по голові, бо він пахне або не пахне? Людину, якої я раніше ніколи не бачив? Я цього не робитиму, я відмовляюся це робити. Чому вони не дадуть мені спокій? Чому я не можу мати власних думок? Чому я маю брати участь у цьому божевіллі?

Психоаналітик толерантно всміхнувся.

— Не треба так грубо, Доне. Розумієш, ти втратив зв’язок із суспільством, тож культурний клімат і традиції здаються тобі непереконливими. Але ти частина цього суспільства, ти маєш у ньому жити і не можеш самоусунутися.

Волш мимоволі розслабив руки.

— Тоді ось що я думаю. Хто хоче смердіти — повинен мати таке право. Хто не хоче — має піти й видалити свої потові залози. Що в цьому неправильного?

— Доне, ти ухиляєшся від відповіді, — голос робота був спокійним і незворушним. — Ти кажеш, що обидві сторони помиляються. Але ж це дурість, хіба ні? Одна зі сторін повинна мати рацію.

— Чому?

— Тому що з практичного погляду ці дві позиції вичерпують усі можливі варіанти. Твоя ж позиція насправді не позиція, це лише свого роду опис. Розумієш, Доне, ти психологічно неспроможний визначитися й обрати свою сторону. Тобі заважає твій страх втратити свободу й індивідуальність. Це така собі інтелектуальна незайманість, ти хочеш залишатися чистим.

Волш замислився.

— Я хочу, — відповів він, — зберегти свою цілісність.

— Але ти не ізольований індивід, Доне. Ти — частина суспільства. Ідеї не існують у вакуумі.

— Я маю право притримуватися власних ідей.

— Ні, Доне, — м’яко заперечив робот. — Це не твої ідеї, не ти їх створюєш і не можеш вмикати чи вимикати на власний розсуд. Навпаки, це вони оприявнюються через тебе, це поведінкові моделі, закладені твоїм середовищем. Те, у що ти віриш, є відображенням певних суспільних сил і векторів. У твоєму випадку це два взаємовиключні суспільні тренди, які зіштовхнулися й утримують паритет. Ти воюєш сам із собою і не можеш визначитися, до якої сторони пристати, бо в тобі є елементи обох. — Робот хитнув головою. — Але ти маєш вирішити, маєш розібратися з цим конфліктом і діяти. Ти не можеш залишатися стороннім спостерігачем, ти маєш стати учасником. У реальному житті немає місця для пасивних глядачів, а це — життя.

— Ти маєш на увазі, що у світі немає нічого, крім цієї теми з потом, зубами і волоссям?

— Суто логічно можуть бути й інші суспільства, але ти народився саме в цьому. Це твоє суспільство, єдине, яке в тебе є. Ти або живеш у ньому, або не живеш.

Волш звівся на ноги.

— Іншими словами, це я маю пристосовуватися. Щось має змінитися, і цим чимось маю бути я.

— Боюся, що так, Доне. Було б нерозумно очікувати, що всі інші пристосовуватимуться до тебе, хіба ні? Три з половиною мільярди людей не зміняться, щоб задовольнити Дона Волша. Розумієш, Доне, ти не зовсім вийшов зі своєї інфантильно-егоїстичної стадії, не до кінця зрозумів, що значить подивитися в обличчя реальності. — Робот усміхнувся. — Але ти це зробиш.

Волш ображено рушив геть з кабінету.

— Я подумаю про це.

— Це для твого ж блага, Доне.

Біля дверей Волш зупинився і повернувся щось додати, але робот уже вимкнувся і знову розчинявся у темряві й тиші, досі тримаючи лікті на столі. У згасаючому світлі ламп на стелі Волш раптом роздивився те, чого раніше не помічав. До дроту живлення, що пуповиною стирчав з робота, була прикручена етикетка з білого пластику. У напівтемряві він розібрав друковані літери:

ВЛАСНІСТЬ ФЕДЕРАЛЬНОЇ РАДИ ЛИШЕ ДЛЯ НЕКОМЕРЦІЙНОГО ВИКОРИСТАННЯ

Робот, як і все в цьому багатородинному модулі, був наданий суспільними контролюючими інституціями. Психоаналітик був продуктом держави, бюрократом з кабінетом і роботою. Його функцією було примирювати з реальністю таких людей, як Дон Волш.

Але якщо він не хотів дослухатися до поради модульного психоаналітика, то з ким іще він міг поговорити? Куди ще він міг піти?

За три дні відбулися вибори. Яскраві заголовки не сказали йому нічого нового, весь офіс і так увесь день гудів про останні новини. Волш поклав газету в кишеню пальта й не розгортав її, аж доки не дістався додому.

ПУРИСТИ ПЕРЕМОГЛИ З ВЕЛИЧЕЗНИМ ВІДРИВОМ

ПОПРАВКА ГОРНІ ГАРАНТОВАНО БУДЕ УХВАЛЕНА

Волш втомлено відхилився на спинку крісла. У кухні Бетті готувала вечерю, маленькою квартирою розносилися приємний брязкіт посуду і запахи гарячої їжі.

— Пуристи перемогли, — сказав Дон, коли Бетті з’явилася з купою срібних приборів і чашок. — Усе, скінчилося.

— Джиммі буде щасливий, — ухильно відповіла Бетті. — Цікаво, чи Карл вчасно прийде на вечерю? — вона тихо щось підраховувала. — Можливо, доведеться збігати вниз за додатковою кавою.

— Ти не розумієш? — збуджено запитав Волш. — Це сталося! Пуристи отримали повну владу!

— Я розумію, — сердито відповіла Бетті. — Не треба кричати. Ти підписав ту петицію? Петицію Бутте, яку поширювали натуралісти.

— Ні.

— Дякувати Богу. Я так і думала, ти ніколи ні за що не підписуєшся. — Вона затрималася біля дверей кухні. — Сподіваюся, Карл додумається щось із собою зробити. Мені ніколи не подобалося, як він сидить цмулить пиво і тхне, наче кнур влітку.

Двері квартири відчинилися, і до кімнати влетів Карл, червоний і злий.

— Бетті, на мене не готуй, я буду на термінових зборах, — він глянув на Волша. — Тепер ти задоволений? Якби ти підпрягся, то, може, цього б і не трапилося.

— Як скоро вони дотиснуть ухвалення поправки? — запитав Волш.

Карл зайшовся нервовим сміхом.

— Вони вже її ухвалили, — він схопив зі столу оберемок паперів і запхав їх у сміттєпровід. — У нас є інформатори в штабі пуристів. Нові члени ради, щойно присягнувши, проголосували за поправку. Вони хочуть заскочити нас зненацька. — Він по-акулячому вишкірився. — Але їм це не вдасться.

Двері грюкнули, і шпаркі кроки Карла затихли в коридорі.

— Ніколи не бачила, щоб він так швидко рухався, — зачудовано зауважила Бетті.

Від звуку його квапливих кроків всередині у Дона Волша наростав страх. У дворі модуля Карл уже поспіхом залазив у своє наземне авто. Заревів двигун, і машина рвонула геть.

— Він боїться, — сказав Волш. — Він у небезпеці.

— Думаю, Карл зможе про себе подбати. Він же такий великий!

Волш нервово закурив сигарету.

— Навіть твій брат не настільки великий. Важко повірити, що вони справді це зробили. Протягнули поправку, змушуючи всіх робити так, як вони вважають правильним. Але про це говорилося роками, і це останній крок на довгому шляху.

— Мені хочеться, щоб вони з цим нарешті розібралися, раз і назавжди, — поскаржилася Бетті. — Хіба так було завжди? Я, коли була дитиною, щось не пригадую, щоб постійно чула розмови про політику.

— Тоді це не вважалося політикою. Промисловці втокмачували людям у голови, що треба купувати і споживати. Потім усе закрутилося довкола питань про чистоту волосся, запахів і зубів. Міським жителям це зайшло, і вони перетворили ці питання на ідеологію.

Бетті розстелила скатертину і принесла посуд з їжею.

— Ти маєш на увазі, що рух пуристів навмисно запустили?

— Вони не розуміли, наскільки це матиме серйозний вплив.

Вони не знали, що їхні діти виростатимуть, вважаючи гарний запах, білі зуби і красиве волосся найважливішими речами у світі. Речами, за які варто битися і вмирати, достатньо важливими, щоб убивати незгодних.

— А натуралісти — це вихідці з села?

— Це люди, які жили поза містами й не піддавалися постійно цим стимулам, — Волш роздратовано похитав головою. — Аж не віриться, що одна людина вбиває іншу через такі дрібниці. Впродовж усієї людської історії ми вбиваємо одне одного через словесні нісенітниці, беззмістовні слогани, нав’язані кимось зовні — кимось, хто за цим спостерігає й отримує вигоду.

— Якщо вони у це вірять, то це не безглуздя.

— Це безглуздя, коли ти вбиваєш іншу людину через поганий запах з рота! Це безглуздя, коли ти б’єш когось, бо він не видалив свої потові залози і не встановив штучних екскреційних трубок. Почнеться безглузда війна, у партійному штабі натуралістів є склад зброї, і люди гинутимуть так само, як наче битимуться за щось справжнє.

— Час їсти, любий, — сказала Бетті, вказуючи на стіл.

— Я не голодний.

— Припини дратуватися і поїж, бо наживеш розлад травлення, а ти знаєш, що це означатиме.

Звісно ж, він знав. Це означатиме, що його життя в небезпеці. Одна відрижка у присутності пуриста, і доведеться боротися за своє життя. У цьому світі не могли співіснувати люди, які відригують, і люди, які готові це терпіти. Хтось мав здатися, і вже було вирішено, хто саме. Поправку ухвалили, тож натуралістам лишалися лічені дні.

— Джиммі сьогодні буде пізно, — сказала Бетті, накладаючи собі шматки ягнятини, зелений горошок і кукурудзу з вершками. — У пуристів буде якесь святкування. Промови, паради, смолоскипна хода. Ми ж підемо подивитися, правда? — запитала вона мрійливо. — Це буде так гарно — усе це світло, звуки, марш.

— То вперед, — Волш апатично колупав свою їжу. Він їв, не відчуваючи смаку. — Насолоджуйся.

Вони досі їли, коли двері несподівано розчахнулися і до кімнати влетів Карл.

— Мені щось лишилося? — нетерпляче запитав він.

Бетті напівпідвелася, вражена.

— Карле! Ти більше не пахнеш!

Карл сів і потягнувся по миску з ягнятиною. Аж раптом він отямився й елегантно взяв лише невеликий шматок і маленьку порцію горошку.

— Я голодний, — визнав він, — але не дуже.

Він їв акуратно і тихо. Волш ошелешено вирячився на нього.

— Що, в біса, трапилося? — запитав він обурено. — Твоє волосся, твої зуби і подих. Що ти зробив?

— Політика партії, — відповів Карл, не підводячи погляду. — Тактичний відступ. Зважаючи, що поправку вже ухвалили, немає сенсу вдаватися до відчайдушних кроків. Чорт, ми ж не хочемо, щоб нас просто вирізали. — Він відсьорбнув ледь теплу каву. — Але насправді ми йдемо в підпілля.

Волш повільно опустив виделку.

— Тобто ви не збираєтеся битися?

— Та хай йому біс, звичайно, що ні. Це самогубство! — Карл нишком роззирнувся довкола. — Тепер послухайте мене. Я цілковито відповідаю вимогам поправки Горні, тож ніхто не зможе мені нічого пришити. Коли копи припруться сюди рознюхувати, навіть не відкривайте рота. Поправка дає право покаятися, і технічно саме це ми й зробили. Ми чисті, тож вони нічого не можуть з нами вдіяти, але давайте не будемо казати зайвого. — Він показав маленьку блакитну картку. — Членська картка пуриста, оформлена заднім числом. Ми готувалися до непередбачуваних ситуацій.

— О Карле! — радісно скрикнула Бетті. — Я дуже рада. Ти виглядаєш просто чудово!

Волш промовчав.

— Що знову не так? — розлючено запитала Бетті. — Хіба це не те, чого ти хотів? Ти щойно сам казав, що безглуздо воювати і вбивати одне одного, — пронизливо кричала вона. — Тобі взагалі можна догодити? Це те, чого ти хотів, а ти все одно незадоволений. Чого, заради бога, тобі ще треба?

Унизу в модулі почувся шум. Карл випростався, його обличчя враз зблідло. Він би спітнів, якби досі міг.

— Це поліція відповідності, — прошепотів він. — Сидіть тихо, вони проведуть звичайну перевірку й підуть собі далі.

— О Боже, — охнула Бетті. — Сподіваюся, вони нічого не поламають. Можливо, мені краще піти освіжитися.

— Сиди спокійно, — проскреготів Карл. — У них немає жодних підстав бути надто прискіпливими.

Двері відчинилися, на порозі стояв Джиммі, його маленька постать контрастувала з поліцейськими у зеленуватих одностроях.

— Ось він! — заверещав юнак, показуючи на Карла. — Це один з партійців натуралістів. Понюхайте його!

Поліцейські розсипалися по кімнаті. Оточивши нерухомого Карла, вони швидко його оглянули, а тоді відійшли геть.

— Жодного тілесного запаху, — оголосив сержант. — Жодного запаху з рота, волосся густе й доглянуте. — За його сигналом Карл слухняно відкрив рота. — Зуби білі, ретельно почищені. Нічого неприйнятного. Ні, з цим чоловіком усе гаразд.

Джиммі розлючено вирячився на Карла.

— Дуже спритно.

Карл спокійно дивився у свою тарілку, ігноруючи і хлопця, і поліцію.

— Вочевидь, ми зламали ядро натуралістського опору, — сказав сержант у нашийну рацію. — Принаймні в цій зоні жодного організованого спротиву.

— Добре, — відповіли йому. — Ваша зона була їхнім опорним пунктом. Проте ми все одно працюємо за планом і розгортаємо обладнання для примусового очищення. Усе треба зробити якнайшвидше.

Один з копів звернув увагу на Дона. Він принюхався і скривився.

— Як тебе звати? — грубо запитав він.

Волш назвався.

Поліція обережно його обступила.

— Тілесний запах, — зауважив хтось. — Але волосся цілком відновлене й доглянуте. Відкрий рота.

Волш відкрив рота.

— Зуби чисті й білі. Але... — коп принюхався. — Легкий запах з рота, шлунковий. Не розумію, то він натураліст чи ні?

— Він не пурист, — сказав сержант. — Жоден пурист не матиме тілесного запаху, тож він має бути натуралістом.

Джиммі проштовхався вперед.

— Цей чоловік, — пояснив він, — лише пасивно їх підтримував, він не член партії.

— Ти знаєш його?

— Він... пов’язаний зі мною, — визнав Джиммі.

Поліція все ретельно нотувала.

— Він загравав з натуралістами, але не пішов до кінця?

— Він не визначився, — погодився Джиммі. — Квазінатураліст. Його ще можна врятувати, це не має бути кримінальною справою.

— Примусове лікування, — записав сержант. — Гаразд, Волше, — звернувся він до Дона. — Збирай речі й ходімо, поправка передбачає примусове очищення для таких, як ти, тож не будемо гаяти часу.

Волш вдарив сержанта в щелепу.

Сержант, заскочений зненацька, змахнув руками і незграбно гепнувся на підлогу. Копи в паніці потяглися за пістолетами й заметушилися кімнатою, наштовхуючись один на одного. Бетті дико закричала. Верескливий голос Джиммі загубився у цій какофонії.

Волш вхопив настільну лампу й розбив її об голову копа. Світло в квартирі замерехтіло і згасло. Кімната перетворилася на чорний галасливий хаос. Волш наштовхнувся на когось, вдарив супротивника коліном, і той, застогнавши від болю, осів. На мить Дон загубився у вирі галасу, а тоді його пальці намацали ручку. Волш рвонув двері на себе й вибіг у коридор.

Хтось прослизнув за ним услід і наздогнав його біля спускового ліфта.

— Навіщо? — сумно простогнав Джиммі. — Я ж про все домовився, тобі не треба було хвилюватися!

Його тонкий голос був уже ледь чутним, коли ліфт шугнув шахтою вниз на перший поверх. Позаду обережно виходила поліція, звуки їхніх кроків у чоботях гнітюче відлунювали коридором.

Волш глянув на годинник. У нього було, може, хвилин п’ятнадцять чи двадцять, а тоді вони його схоплять. Це було неминуче. Глибоко вдихнувши, він вийшов з ліфта і якомога спокійніше пішов униз неосвітленим занедбаним торговим коридором поміж рядами темних входів крамниць.

Коли Волш увійшов до приймальні, Чарлі був уже ввімкнений і жвавий. Двоє чоловіків чекали, третій був на прийомі.

Проте, побачивши вираз обличчя Волша, робот миттю покликав його до себе.

— Що трапилося, Доне? — запитав він серйозно, показуючи на крісло. — Сядь і розкажи мені, про що думаєш.

Волш усе розповів.

Коли він закінчив, аналітик відкинувся на стільці й видав низький, майже беззвучний свист.

— Це кримінал, Доне. Вони тебе за це заморозять відповідно до вимог нової поправки.

— Я знаю, — погодився Волш. Він зовсім не тривожився.

Вперше за багато років безперервних хвилювань і думок його мозок очистився. Він був трохи втомлений, та й усе.

Робот похитав головою.

— Що ж, Доне, нарешті ти зрушив з місця. Принаймні це вже щось, ти нарешті кудись прямуєш. — Він задумливо висунув верхню шухляду й дістав планшет. — Поліцейський автозак уже тут?

— Я чув сирени, коли заходив у приймальню. Вони вже в дорозі.

Металеві пальці робота тривожно барабанили по поверхні великого столу з червоного дерева.

— Те, що ти так раптово відпустив свої придушені почуття, свідчить про початок твоєї психологічної реінтеграції. Ти ж нарешті визначився, правда?

— Так і є, — сказав Волш.

— Гаразд. Що ж, рано чи пізно це мало статися. Мені шкода, що все обернулося саме так, але менше з тим.

— А я не шкодую, — відповів Волш. — Це єдиний спосіб, тепер для мене це очевидно. Відмовлятися приставати на ту чи ту сторону — це не завжди погано. Можна не вбачати жодної цінності у гаслах чи партіях, переконаннях чи смерті, і це може навіть бути позицією, за яку варто померти. Я думав, що в мене немає переконань, але тепер розумію, що вони не просто є, а що вони непохитні.

Робот його не слухав. Він щось нашкрябав у планшеті, розписався, а тоді спритно відірвав папірець.

— Ось, — він щось простягнув Волшу.

— Що це? — запитав здивовано Дон.

— Я не хочу, щоб хтось став на заваді твоїй терапії. Ти нарешті одужуєш, і ми маємо продовжувати йти цим шляхом. — Робот швидко звівся на ноги. — Щасти тобі, Доне. Покажи це поліції, і якщо в них будуть якісь запитання, нехай зателефонують мені.

Папірець був талоном Федеральної психіатричної ради. Волш отупіло крутив його в руках.

— Ти хочеш сказати, що це мене врятує?

— Ти діяв імпульсивно, ти за себе не відповідав. Звичайно, проведуть мінімальну перевірку, але немає підстав хвилюватися. — Робот співчутливо поплескав його по спині. — Це був твій останній невротичний акт, і тепер ти вільний. Це все були виключно притлумлені емоції, символічне ствердження лібідо без політичної значущості.

— Зрозуміло, — відповів Волш.

Робот рішуче повів його до виходу з поверху.

— А тепер іди до них і віддай талон. — Робот дістав зі своїх металевих грудей пляшечку. — І випий кілька цих капсул перед сном. Нічого серйозного, це звичайне легке заспокійливе, щоб угамувати твої нерви. Усе буде гаразд, сподіваюся, ми скоро знову побачимося. І пам’ятай: у тебе нарешті почалися справжні позитивні зрушення.

Волш опинився надворі, у нічній темряві. Біля входу до модуля був припаркований поліцейський фургон, величезний зловісний чорний силует проти мертвого неба. Натовп перехожих зібрався на безпечній відстані, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Дон машинально поклав пляшечку з піґулками до кишені пальта. Він трохи постояв, вдихаючи морозяне нічне повітря, холодний чистий запах темряви. Угорі над його головою поблискували кілька яскравих білих зірок.

— Гей, — крикнув один із поліцейських і з підозрою посвітив в обличчя Волша. — Підійди-но сюди.

— Схожий, — сказав інший. — Ходи сюди, друже, ворушися.

Волш дістав талон, який йому дав Чарлі.

— Іду, — відповів Дон. Дорогою він ретельно порвав його на клапті й кинув на поталу нічному вітрові. Вітер підхопив папірці й поніс геть.

— Що це ти щойно викинув? — обурено запитав один із копів.

— Нічого важливого, — відповів Волш. — Сміття, дрібний непотріб.

— Який він дивний, — пробурмотів коп після того, як вони заморозили Волша крижаними променями. — У мене від нього аж холодні мурахи по спині.

— Радій, що таких небагато, — відповів другий. — Якщо не рахувати кількох випадків, усе йде напрочуд добре.

Нерухоме тіло Волша вкинули у фургон, гучно грюкнули двері. Подрібнювач миттю почав поглинати тіло, розкладаючи його на базові хімічні елементи. За мить фургон уже їхав на наступний виклик.