Повне зібрання короткої прози. Том 3

I

Над трьома чоловіками нависла напруга очікування. Вони курили, походжали туди й назад, безцільно копали носаком бур’ян, що ріс вздовж дороги. Розжарене полудневе сонце незмигно дивилося згори на коричневі поля, ряди охайних пластикових будинків і далекий гребінь гір на заході.

— Уже майже час, — промовив Ерл Перін, сплітаючи й розплітаючи пальці худих рук. — Тут усе залежить від ваги: по пів-секунди на кожен додатковий фунт.

Моррісон з гіркотою озвався:

— Це ти сам вирахував? Ти нічим не кращий за цю штуку. Давайте вдавати, що вона лише випадково запізнилася.

Третій чоловік промовчав. О’Нілл приїхав з іншого поселення і був не настільки добре знайомий із Періном та Моррісоном, щоб з ними сперечатися. Натомість він присів і почав упорядковувати папери, прикріплені до його алюмінієвої планшет-дошки. Під палючим сонцем засмаглі й волохаті руки О’Нілла блищали від поту. Жилавий, зі сплутаним сивим волоссям, в окулярах із роговою оправою, він був старшим за цих двох. Одягнений був у брюки, спортивну сорочку й чоботи на креповій підошві. У пальцях затиснена перова ручка, металева й справна.

— Що ти там нашкрябав? — пробурчав Перін.

— План наших подальших дій, — терпляче пояснив О’Нілл. — Краще систематизувати все зараз, аніж діяти навмання. Адже нам треба знати, що ми спробували і що не спрацювало. Інакше це буде схоже на зачароване коло. Проблема, з якою ми стикнулися, комунікаційна; так я це бачу.

— Атож, комунікаційна, — погодився Моррісон низьким грудним голосом. — З цією клятою штукою ніяк не зв’язатися. Приїде, скине вантаж і їде далі — а про контакт навіть і не мрій.

— Це машина, — схвильовано додав Перін. — Вона мертва... сліпа і глуха.

— Але ж вона контактує із зовнішнім світом, — зауважив О’Нілл. — Має бути якийсь спосіб до неї достукатися. Вона сприймає певні семантичні сигнали; усе, що нам треба, — це винайти ці сигнали. Точніше, перевинайти. Шансів у нас десь із пів дюжини на мільярд.

Їхню розмову перервало віддалене гудіння. Вони підвели погляд від плану, насторожені й рішучі. Час настав.

— Ось і вона, — прокоментував Перін. — Гаразд, розумнику, подивимося, чи вийде в тебе змінити бодай щось у цій одноманітності.

Грюкаючи своїм вантажем, під’їхала масивна, ущерть заповнена вантажівка. Багато в чому вона нагадувала звичайні транспортні засоби, що управляються людьми, за одним-єдиним винятком — у неї не було кабіни водія. Спереду на місці капота кріпилася горизонтальна поверхня вантажної платформи, а там, де зазвичай були фари та решітка радіатора, стриміли губчасті волокна рецепторів — обмежений сенсорний апарат цього допоміжного засобу пересування.

Помітивши трьох чоловіків, вантажівка сповільнилася, переключила передачу й ввімкнула аварійні гальма. За мить ожили реле; потім багажник трохи піднявся, і на асфальт з’їхали важкі картонні коробки. Слідом за ними ковзнув детальний інвентарний список.

— Ви знаєте, що робити, — швидко сказав О’Нілл. — Покваптеся, поки вона не поїхала.

Вправними рухами чоловіки з похмурим виглядом розібрали отримані коробки й зірвали з них захисні обгортки. Заблищали витягнуті з коробок вироби: бінокулярний мікроскоп, портативне радіо, стоси пластикового посуду, медичних препаратів, лез для бритви, одягу, їжі. Левова частка вантажу, як завжди, припадала на їжу. Чоловіки заходилися систематично трощити вміст посилок. За кілька хвилин навколо них лежала лише купа сміття.

— Годі, — задихано скомандував О’Нілл, відступаючи назад, і намацав свою планшетну дошку. — Тепер подивимося, що вона зробить.

Вантажівка вже поїхала була далі; раптом вона зупинилася і позадкувала до них. Її рецептори повідомили, що троє людей понівечили скинуту нею частину вантажу. Вона різко розвернулася передом до них. З машини висунулась антена для контакту з фабрикою. Відтак вантажівка отримала вказівки.

І виплюнула із багажника другий, ідентичний першому вантаж.

— Ми програли, — застогнав Перін, коли згори на нові коробки впала точна копія попереднього інвентарного списку. — Дарма все понищили.

— Що тепер? — поцікавився Моррісон в О’Нілла. — Є в нашому плані інша стратегія?

— Ану допоможіть, — О’Нілл схопив одну з коробок і заштовхнув її назад до багажника. Впоравшись із цією, потягнувся за наступною. Його спільники взялися ліниво допомагати. Нарешті весь вантаж опинився в багажнику. Перш ніж вантажівка від’їхала, вони встигли закинути в неї останню квадратну коробку.

Машина завагалася. Її рецептори доповіли про повернення вантажу. Зсередини вантажівки долинуло тихе дзижчання.

— Від цього вона збожеволіє, — пообіцяв спітнілий О’Нілл. — Вона виконала операцію, але не досягла результату.

Вантажівка судомно сіпнулася вперед. Потім розвернулася на місці й, не гальмуючи, знову висипала пакунки на дорогу.

— Хапайте їх! — вигукнув О’Нілл. Троє чоловіків кинулися до коробок і, мов у лихоманці, заштовхали їх назад у багажник. Проте, щойно коробки опинилися на горизонтальній платформі, машина опустила пандус і вивалила їх чоловікам під ноги.

— Марна праця, — засапано видихнув Моррісон. — Це те саме, що черпати воду ситом.

— Знову не пощастило, — понуро підтакнув Перін. — Втім, як завжди. Щоразу ми програємо.

Вантажівка спокійно їх споглядала, її рецептори були безпристрасними й нерухомими. Вона лиш виконувала свою функцію. По всій планеті автоматичні фабрики бездоганно працювали над завданням, покладеним на них п’ять років тому, в перші дні Тотального глобального конфлікту.

— Ось і все, зараз вона поїде, — засмучено підсумував Моррісон. Антена вантажівки й справді опустилася; машина перемкнулася на першу передачу й відпустила гальма.

— Остання спроба, — не здавався О’Нілл. Він підтягнув до себе одну з коробок і розірвав картон. Дістав звідти десятигалонну каністру молока й відкрутив кришку. — Хай яким дурним це здається.

— Та це ж якась нісенітниця, — запротестував Перін. Він знехотя серед понищеної першої партії товару розшукав пластикову ємність і зачерпнув нею молока. — Дитячі забавки!

Вантажівка затрималася, спостерігаючи за ними.

— Давайте, — різко наказав О’Нілл. — Так, як ми з вами тренувалися.

Усі троє швидко відпили молока з каністри, показово дозволивши йому стікати підборіддям; у їхніх діях не повинно було лишатися жодної двозначності.

Як і було заплановано, О’Нілл був першим. Скривившись від відрази, чоловік жбурнув свою ємність геть і виплюнув молоко на дорогу.

— О Боже! — задихався він.

Спільники йому підіграли; тупаючи і лаючись, вони носаками поштурхали контейнер і з осудом витріщилися на вантажівку.

— Воно паскудне! — прогарчав Моррісон.

Зацікавившись, вантажівка поволі повернулася до них. Її електронні синапси тріскотіли й сюрчали, оцінюючи ситуацію; антена вистрілила вгору, як піднятий прапор.

— Здається, спрацювало, — тремтливим голосом сказав О’Нілл. Машина стежила за тим, як він розпаковує другу молочну каністру, відгвинчує кришку й пробує рідину на смак. — Те саме! — заволав він на вантажівку. — І тут гидота!

Із нутрощів машини вискочив металевий циліндр і покотився Моррісону під ноги; чоловік миттю підібрав його і відкрив.

ВКАЖІТЬ ТИП ПОМИЛКИ

В інструкції були перелічені можливі варіанти дефектів, поряд із кожним — акуратні квадратики; один із квадратиків належало пробити вкладеним у циліндр компостером.

— І що мені зазначити? — розгубився Моррісон. — Шкідливі домішки? Бактерії? Прокисле? Згіркле? Неправильне маркування? Каністра зламана? Розбита? Тріснута? Погнута? Брудна?

Швидко зметикувавши, О’Нілл порадив:

— Не зазначай жодної. На фабриці молоко, поза сумнівом, протестують, взявши пробу. Проведуть власну експертизу, а нас проігнорують. — Аж тут його обличчя засяяло від рятівної думки. — Впиши нашу відповідь у порожній нижній рядок. Там, де залишено місце для іншого варіанту.

— Що написати?

О’Нілл наказав:

— Напиши: продукт стовідсотково хріновий.

— Який-який? — спантеличено перепитав Перін.

— Пиши, кажу! Це семантична плутанина — на фабриці таку нізащо не розгадають. Можливо, вдасться зірвати її роботу.

Позичивши в О’Нілла ручку, Моррісон слухняно написав, що молоко хрінове. Відтак, похитавши головою, вклав записку в циліндр і повернув її вантажівці. Машина підібрала молочні каністри й акуратно закрила багажник. Завищали шини, і вантажівка квапливо рушила з місця. Зі спеціального отвору вистрибнув останній циліндр; вантажівка помчала далі, лишаючи циліндр лежати серед дорожньої куряви.

О’Нілл розпечатав його й продемонстрував іншим вкладений аркуш.

ПРЕДСТАВНИК ФАБРИКИ

ЗВ’ЯЖЕТЬСЯ З ВАМИ.

ПІДГОТУЙТЕ ВИЧЕРПНІ ДАНІ

ПРО ДЕФЕКТНИЙ ПРОДУКТ.

Якусь мить всі троє стояли мовчки. Та врешті Перін не витримав і захихотів:

— Вдалося! Ми таки встановили контакт! Прорвалися!

— Так і є, — підтвердив О’Нілл. — Вони ніколи не чули про хріновість продукту.

Удалині, біля підніжжя гір, лежить величезний металевий куб фабрики Канзас-сіті. Його поверхня попсована корозією, вкрита радіаційними виразками, тріщинами й шрамами після п’яти років війни, що прокотилася над нею. Чи не вся фабрика похована під землею, назовні виходять лише ворота в’їзду. Далека цятка вантажівки на високій швидкості саме наблизилася до цього чорного металевого кліща. За мить у гладенькій поверхні відкрився отвір; машина пірнула в нього й зникла всередині. Вхід із тріском закрився.

— Нас чекає багато роботи, — проголосив О’Нілл. — Нам доведеться переконати фабрику припинити виробництво — і остаточно закритися.

II

Джудіт О’Нілл запропонувала гарячу міцну каву гостям, які зібралися у вітальні. Всі вони слухали її чоловіка. Якщо й зостався хтось, хто краще за інших знався б на системі автофабів, це був О’Нілл.

У районі Чикаго, звідки він родом, йому вдалося ненадовго знеструмити захисний паркан місцевої фабрики й викрасти касети з даними, що зберігалися в її задньому мозковому центрі. Фабрика, звісно, негайно звела ще надійніший паркан.

Проте О’Нілл довів, що фабрики також грішать на прорахунки.

— Інститут прикладної кібернетики, — роз’яснював О’Нілл, — мав повний контроль над системою. Може, причина у війні. Може, причина в перешкодах на лініях зв’язку, що стерли те знання, якого нам бракує. Хай там як, але Інститут не зміг передати нам свою інформацію, а ми не здатні передати фабриці нашу — а саме новину про те, що війна скінчилася і що ми готові поновити контроль над виробничими процесами.

— А тим часом, — кисло додав Моррісон, — ця клята система розростається й споживає дедалі більше нашої сировини.

— У мене таке відчуття, — докинула Джудіт, — що варто мені лиш сильніше тупнути ногою, і я провалюся прямісінько у фабричний тунель. Їхні шахти вже повсюди.

— Хіба немає якихось обмежувальних приписів? — не витерпів Перін. — Невже їх запрограмували на безкінечне розгалуження?

— Кожна фабрика обмежена своєю операційною зоною, — відказав О’Нілл, — проте сама система не має кордонів. Вона може довічно поглинати наші ресурси. Інститут вирішив, що саме це має пріоритет; ми, прості люди, — явище другорядне.

— Чи залишиться бодай щось для нас? — поцікавився Моррісон.

— Навряд, хіба що ми зупинимо функціонування системи. Вона вже вичерпала половину запасів базових мінералів. Її пошукові групи, вислані з кожної фабрики, весь час нишпорять, сподіваючись знайти останні крихти й доправити їх до бази.

— А що станеться, якщо тунелі двох фабрик перетнуться між собою?

О’Нілл стенув плечима.

— Зазвичай такого статися не може. Кожна фабрика має свою окрему секцію на нашій планеті, свій власний шматок пирога виключно для свого використання.

— Проте це може статися?

— Що ж, фабрики — палкі любителі сировини; поки від неї щось залишається, вони полюватимуть на ці залишки. — О’Нілл почав розмірковувати над цією ідеєю з дедалі жвавішим інтересом. — Це треба обдумати. Я припускаю, що в умовах загострення...

І тут він замовк. До кімнати зайшла якась постать; вона німотно застигла на порозі, вивчаючи присутніх.

В оманливому присмерку ця постать здавалася майже людською. На якусь коротку мить О’Нілл навіть був вирішив, що це може бути хтось із поселення. Втім, коли постать рушила на середину кімнати, він збагнув, що перед ним лиш подоба людини: функціональне вертикальне двоноге шасі з рецепторами даних, вмонтованими вгорі, а також ефекторами та пропріоцепторами, що шнеком спускалися донизу й закінчувалися біля ґрунтозачепів. Її схожість із людською істотою свідчила тільки про ефективність такої природної будови й не мала на меті сентиментального наслідування.

До них прибув представник фабрики.

Він почав без преамбул: «Це машина для збору інформації, здатна спілкуватися в усній формі. Вона оснащена апаратом для приймання й трансляції повідомлень і здатна інтегрувати факти, що стосуються теми її розслідування».

Голос був приємний, упевнений. Вочевидь, це була плівка, записана якимось техніком Інституту ще до війни. Лунаючи з подоби людини, ці звуки створювали Гротескне враження; О’Нілл одразу уявив собі померлого юнака, бадьорий голос якого привласнив механічний рот цієї вертикальної конструкції зі сталі й дротів.

«Дозвольте попередити, — весело продовжував голос, — що не варто вважати цей приймач за людину і марно залучати його до розмов, до яких він не пристосований. Хоч він і створений з метою комунікації, автомат неспроможний до концептуального мислення; він тільки оперує вихідними даними».

Оптимістичний голос обірвався, його заступив інший. Цей був чимось подібний до попереднього, проте позбавлений інтонації та індивідуального забарвлення. Машина послуговувалася фонетичним зразком мерця як засобом комунікації.

«Аналіз продукту, на який надійшла скарга, — виголосила вона, — не виявив сторонніх домішок або інших відхилень. Продукт відповідає стандартам тестування, що застосовуються в усій системі. Таким чином, відмова від продукту обґрунтована стандартами, що виходять за межі тестового переліку; системі невідомі ці стандарти».

— Усе правильно, — погодився О’Нілл і повів далі, обачно зважуючи кожне слово: — Молоко не відповідає стандартам.

Ми не хочемо його отримувати. Ми наполягаємо на ретельнішій перевірці.

Машина миттєво відповіла: «Системі невідомий семантичний зміст поняття „хріновий“. Воно відсутнє в доступному словнику. Будь ласка, надайте фактичний аналіз молока щодо присутніх або відсутніх у ньому елементів».

— Ні, — обережно відповів О’Нілл; гра, яку він почав, була тонка й небезпечна. — «Хріновий» — це загальне поняття. Воно не може бути зведене до хімічних складників.

«Що означає „хріновий“? — запитала машина. — Будь ласка, дайте визначення цього поняття за допомогою альтернативних семантичних символів».

О’Нілл замислився. Представника потрібно було підвести до загальних тем, до питання про закриття всієї системи фабрик. Якби він зміг ухопитися за якусь дрібницю, розпочати теоретичну дискусію...

— «Хріновим», — почав він, — зветься продукт, який виробляється попри відсутність потреби в ньому. Це поняття означає відмову від речей, що більше не є бажаними.

Представник відгукнувся: «Згідно з дослідженнями всередині системи на цій території існує потреба у високоякісному пастеризованому сурогаті молока. Альтернативного джерела немає; система контролює все наявне обладнання для виробництва синтетичних продуктів для класу ссавців. — І за мить він додав: — Згідно з оригінальною інструкцією молоко — невід’ємна складова харчування людини».

О’Нілла перехитрили; машина повертала розмову до конкретних тем.

— Ми вирішили, — відчайдушно озвався він, — що більше не хочемо молока. Ми б воліли обходитися без нього, принаймні поки знайдемо корів.

«Це суперечить даним системи, — відказав представник. — Корів більше немає. Все молоко виробляється у синтетичний спосіб».

— Тоді ми самі вироблятимемо синтетичне молоко, — нетерпляче втрутився Моррісон. — Чому ми не можемо керувати тим устаткованням? Боже, ми ж не діти, врешті-решт! Ми самі дамо собі раду зі своїм життям!

Представник фабрики попрямував до дверей: «Поки ваша спільнота не знайде інших джерел постачання молока, система й надалі забезпечуватиме вас усім необхідним. Аналітичний і оцінювальний апарати залишаться у цій місцевості й проводитимуть звичне тестування випадкової вибірки продуктів».

— Звідки б узялися інші джерела? — закричав Перін, втім, без особливої надії. — Ви ж усе заграбастали! Ви керуєте цим шоу! — не заспокоювався він. — Кажете, ми не готові до управління... твердите, що ми на це не здатні. Та звідки вам знати? Ви ж не даєте нам жодного шансу! У нас ніколи не буде ані найменшого шансу!

О’Нілл застиг на місці. Машина рушила далі; її однорейковий розум одержав цілковиту перемогу.

— Та послухайте, — сказав він хрипко, заступаючи їй шлях. — Ми хочемо, щоб ви закрилися, розумієте? Ми хочемо отримати ваше обладнання і самі ним керувати. Війна скінчилася. Чорт, ви більше не потрібні, ви можете це зрозуміти чи ні?

Фабричний представник ненадовго спинився біля дверей. «Безопераційний цикл, — сказав він, — не розпочнеться, поки виробництво всередині системи не відповідатиме виробництву поза системою. Згідно з результатами безперервного вибіркового тестування сьогодні не існує виробництва поза системою. Таким чином, система продовжуватиме свою діяльність».

Раптом, без жодного попередження, Моррісон замахнувся на машину шматком сталевої труби. Удар зачепив плече робота й розтрощив складну мережу сенсорних апаратів, що була у нього в грудях. Панель рецепторів розпалася на друзки; на підлогу рясним дощем посипалися уламки скла, дроти й дрібні деталі.

— Це ж парадокс! — вибухнув Моррісон. — Гра слів... семантична гра, в яку вони нас втягують. Це все кібернетики підлаштували, — він підняв трубу і знову з дикунською люттю вперіщив нею по корпусу; машина ніяк не захищалася. — Вони нас поневолили. Ми геть безпомічні.

У кімнаті запанувало сум’яття.

— Єдиний вихід, — важко дихаючи, сказав Перін, протискуючись повз О’Нілла, — це знищити їх... тут або система, або ми.

Схопивши лампу, він пожбурив її в «лице» фабричного представника. Лампа і хитромудра пластикова поверхня розбилися; Перін сліпо рушив уперед, тягнучись до машини. Тепер усі присутні згуртувалися навколо вертикального циліндра, закипаючи від безсилого гніву. Машина осіла і зникла під їхніми тілами, що притискали її до підлоги.

Тремтячи від збудження, О’Нілл відокремився від натовпу.

Його дружина взяла його за руку й відвела вбік.

— От бовдури, — похмуро вилаявся він, — так вони не знищать систему; вони лише спонукають її зміцнити свою охорону. Це тільки погіршить ситуацію.

Тим часом до вітальні в’їхала ремонтна бригада системи. Механічні жучки спритно від’єдналися від своєї плазуново-колісної матері й подріботіли в гущавину людської бійки. Вони просковзнули поміж людей і щезли під ними. А за кілька секунд вигулькнули, тягнучи безживний каркас фабричного представника до бункера матері-жука. Ремонтники зібрали всі деталі, склали докупи й прибрали розкидані рештки машини.

Забрали пластикову оболонку й апаратуру. Тоді вони причепилися назад до великого жука, і бригада поїхала геть.

Крізь прочинені двері увійшов другий фабричний представник — точна копія першого. У коридорі за його «спиною» вишикувалися ще дві вертикальні машини. Поселення прочісували групи представників. Немов орда мурах, містом снували пересувні машини зі збору інформації, поки одна з них випадково не натрапила на О’Нілла.

«Знищення мобільного обладнання зі збору даних невигідне людству, — проінформував присутніх у кімнаті фабричний представник. — Запаси сировини впали до критично низького рівня; наявні матеріали слід використовувати для виробництва споживчих товарів».

О’Нілл і машина стояли лицем до лиця.

— Он як? — тихо сказав О’Нілл. — Цікаво, чого вам найбільше бракує... і за що ви будете готові боротися.

Ротори вертольота металево вили в О’Нілла над головою; він намагався не дослухатися до них, роздивляючись з вікна кабіни землю, що пропливала внизу.

Шлак і руїни тяглися, скільки бачить око. Бур’яни пнулися до сонця — кволі стеблини, між якими роїлися комахи. Де-не-де О’Нілл помічав колонії пацюків: печери, зроблені з кісток і гравію. Радіація спричинила мутацію гризунів, а також більшості комах та звірів. Трохи далі О’Нілл зауважив пташину ескрадрилью, що переслідувала земляну білку. Білка шаснула в нору, ретельно вириту серед шлаку, і, лишившись ні з чим, птахи полетіли далі.

— Думаєш, ми зможемо колись усе відбудувати? — спитав Моррісон. — Мені стає зле від самого погляду на це.

— Із часом — так, — запевнив його О’Нілл. — Звісно, за умови, що ми повернемо собі контроль над виробництвом. І що лишиться ще бодай щось, з чим можна буде працювати. У кращому випадку все відбуватиметься поступово. Доведеться потроху залишати поселення.

Праворуч вони побачили людську колонію — загорнуті в ганчір’я опудала, худі й знеможені, вони жили серед руїн того, що колись було містом. Побачили кілька акрів неплодючого ґрунту, розораного для блідих, прив’ялих під сонцем овочів; курей, що збайдужіло тинялися полем, і обліпленого мухами коня, змореного сном у затінку перехнябленої повітки.

— Руїнні тубільці, — понуро похитав головою О’Нілл. — Живуть далеко від системи... не обслуговуються жодною з фабрик.

— Самі винні, — зневажливо відказав Моррісон. — Могли б пристати до якогось поселення.

— Це було їхнє місто. Вони намагаються зробити те саме, що й ми, — відбудувати свою оселю самотужки. Проте вони це роблять без інструментів і машин, голіруч, збиваючи всілякі уламки цвяхами. Це не спрацює. Нам потрібні машини. У нас не вийде полагодити зруйноване; доведеться виробляти все наново.

Перед ними простяглося пасмо роздовбаних пагорбів — рештки колишнього гірського хребта. За ними було видно величезну й потворну рану кратера, залишеного водневою бомбою й наполовину заповненого застояною водою і слизом — отруйне внутрішнє море.

А ще далі — метушня якихось блискучих тіл.

— Он вони, — знервовано повідомив О’Нілл і швидко опустив вертоліт нижче. — Можеш визначити, з якої вони фабрики?

— Вони для мене всі однаково складені, — пробурмотів Моррісон, притискаючись до вікна. — Доведеться зачекати й простежити за ними, коли вони щось знайдуть.

— Якщо вони щось знайдуть, — виправив О’Нілл.

Заглиблені у свою роботу, розвідники автофабу не зважали на дзижчання вертольота. Поряд із головною вантажівкою порпалися два трактори; вони видерлися на купу уламків, проникаючи в них своїми зондами, мов жалами, тоді з’їхали вниз по дальньому схилу і зникли під покривалом попелу, що застилало шлакові простори. Вони так зарилися в нього, що назовні стирчали лише їхні антени. Врешті вони вихопилися на поверхню й поїхали далі, поскрипуючи і брязкаючи своїми гусеницями.

— Що це вони шукають? — запитав Моррісон.

— Бог його знає, — О’Нілл уважно проглядав прикріплені до його планшета папери. — Доведеться проаналізувати всі наші невиконані замовлення.

Вони залишили розвідників автофабу позаду. Вертоліт перелетів пустельну смугу піску й шлаку, не помітивши на ній жодного руху. Потім перед ними виріс рідкий чагарник, а праворуч, оддалік, замиготіли якісь крихітні цятки.

По мертвому шлаку мчала процесія автоматичних рудовозів — ланцюжок швидких металевих вантажівок на однаковій відстані одна від одної. О’Нілл розвернув вертоліт у їхньому напрямку й за кілька хвилин завис над самою руднею.

Сила-силенна копальних машин уже прибула на місце й пірнула у свердловини; поряд терплячими рядами застигли порожні рудовози. Безперервний потік наповнених вантажівок тягся від шахти до горизонту, розсипаючи шматки руди. Над копальнею панував шум від злагодженої роботи машин, цим невідь-як посталим виробничим центром посеред безживної шлакової пустки.

— А ось і розвідники з’явилися, — зауважив Моррісон, поглянувши у той бік, звідки вони прилетіли. — Як гадаєш, вони зчепляться між собою? — вишкірився він. — Хоч це я, мабуть, забагато хочу.

— Поки забагато, — відповів О’Нілл. — Вони, можливо, шукають геть різні копалини. Та й зазвичай вони запрограмовані одне одного ігнорувати.

Перша колона жучків-розвідників, наблизившись до рудовозів, об’їхала їх і продовжила свої пошуки; рудовози натомість попрямували далі незмінною вервечкою, мовби нічого й не сталося.

Розчарований, Моррісон відвернувся від вікна і вилаявся.

— Марно все це. Машини наче не існують одна для одної. Поволі розвідницька група віддалилася від рудовозів, проїхала повз копальні машини і рушила за пагорб. Розвідники не поспішали; вони поїхали далі, ніяк не зреагувавши на наявність руди.

— Може, вони з однієї фабрики, — з надією припустив Моррісон.

Проте О’Нілл вказав йому на антени над обладнанням рудні.

— Їхні тарілки повернуті в іншому векторі, отже, вони — з двох різних фабрик. Непросто ж нам буде; треба зробити все якомога точніше, інакше не дочекаємося жодної реакції, — він увімкнув радіопередавач і зв’язався з поселенням: — Є результати за нашими невиконаними замовленнями?

Оператор з’єднав його з районним управлінням.

— Вони потроху починають надходити, — доповів Перін. — Щойно в нас буде достатньо зразків, ми спробуємо встановити, яким фабрикам і якої саме сировини бракує. Існує певний ризик похибки результатів вибірки щодо всіх продуктів. Можливо, є деякі базові складники, спільні для різних підрозділів.

— А що буде, якщо ми виявимо нестачу якогось конкретного складника? — запитав Моррісон в О’Нілла. — Якщо у двох сусідніх фабрик буде потреба в однаковому матеріалі?

— Тоді ми почнемо самі добувати цей матеріал, — з холодним спокоєм відповів О’Нілл, — хай навіть доведеться розплавити все, що є у поселеннях.

III

У поцяткованій мошвою темряві ночі дув слабкий прохолодний вітерець. Густий чагарник відгукувався на його подих металевим скреготом. То тут, то там проскакував нічний гризун; нашорошений, завжди напоготові, він пильнував, планував, вишукував щось їстівне.

Здичавіла місцевість. На багато миль довкола — жодного людського поселення; вся долина лежала гола, випалена численними вибухами водневих бомб. Десь у непроникній пітьмі, посеред шлаків АВТОФАБу та бур’янів, зміївся немічний струмок, скрапуючи у колишній штучно прокладений лабіринт каналізації. У густій пітьмі височіли поламані труби, потріскані і порослі в’юнким плющем. Вітер здіймав хмарки чорного попелу, що танцювали й дзиґою крутилися серед трав. Серед тиші сонно озвався величезний мутант пташки-кропив’янки, загорнувся в свою грубу ковдру з ганчір’я і знову задрімав.

На деякий час усе завмерло. Лише розсипані намистини зірок яскраво й відчужено світили у височині. Ерл Перін здригнувся, поглянув угору й підсів поближче до обігрівача, що стояв на землі між трьома чоловіками.

— То як? — не витримав Моррісон, цокочучи зубами.

О’Нілл не відповів. Дослинивши цигарку, він розчавив її об насип напіврозкладеного шлаку й, діставши запальничку, розкурив наступну. За сотню ярдів від чоловіків на свою здобич вичікувала купа вольфраму — їхня приманка.

Протягом останніх кількох днів на фабриках Детройта та Пітсбурґа одночасно закінчився вольфрам. Тож принаймні в одному секторі їхні апарати мали зіштовхнутися між собою. У цю громіздку купу поскидали прилади для точної різки металу, вирвані з електричних вимикачів деталі, високоякісне хірургічне устаткування, частини постійних магнітів, вимірювальні інструменти — вольфрам збирали, де тільки можна, і гарячково зносили з усіх поселень.

Нагромадження металу огортали щільні сутінки. Раптом, приваблена віддзеркаленням зоряного сяйва, з неба спустилася самотня нетля. Зависнувши на мить, вона затріпотіла видовженими крильцями серед металевих хащів і розчаровано полетіла у густу тінь плюща, що обплітав пеньки каналізаційних труб, які стриміли над землею.

— Не надто приваблива місцина, — зіронізував Перін.

— Не вигадуй, — напосівся на нього О’Нілл. — Це найгарніше місце на Землі. Місце, що стане могилою системи автофабів. Пізніше люди ще приходитимуть подивитися на нього. Тут стоятиме меморіальна дошка з милю заввишки.

— Можеш втішати себе чим завгодно, — пирхнув Моррісон, — але ти й сам не віриш у те, що вони переб’ються між собою за купу хірургічного залізяччя та ниток розжарення, які ми повикручували з лампочок. Вони радше забуряться машиною на таку глибину, щоб добувати вольфрам безпосередньо з гірської породи.

— Можливо, — не став заперечувати О’Нілл, відганяючи комара. Той спритно ухилився й задзижчав біля Перінового вуха. Перін роздратовано відмахнувся від нього й присів навпочіпки серед росистого різнотрав’я.

Аж раптом вони побачили те, на що сподівалися.

О’Нілл збагнув, що витріщався на це вже кілька хвилин, не тямлячи, що бачить. Адже пошуковий жучок стояв цілком нерухомо. Він завмер на гребені невеликого шлакового пагорба, ледь припіднявши передню частину й витягнувши рецептори на всю довжину. Здавалося, він просто несправний; машина не ворушилася й не виявляла ознак життя або свідомості. Пошуковий жучок чудово довершував картину безплідної, випаленої пожежами землі. Непомітна конструкція з металу, двигуна й пласких, як у трактора, гусениць застигла в очікуванні. І спостерігала.

Вона вивчала купу вольфраму. Пробувала приманку на смак.

— Клює, — глухо прокоментував Перін. — Поплавець смикнувся. Думаю, рибка заковтнула гачок.

— Що ти верзеш? — глузливо рохнув Моррісон. А потім і сам помітив робота-шукача. — Господи, — прошепотів чоловік. Він наполовину звівся на ноги, нахилившись уперед своїм масивним тілом. — Що ж, один є. Тепер нам потрібні конкуренти з іншої фабрики. Цей у нас звідки?

О’Нілл зіставив карту місцевості з кутом комунікаційної антени.

— Цей із Піттсбурґа, тож помолімося за Детройт... молімося, як навіжені.

Тим часом, задоволений результатами експертизи, жучок втягнув свої рецептори й підкотився ближче. Обережно під’їхавши до гори металобрухту, він удався до вигадливих маневрів, їздячи туди й сюди. Трійця шпигунів збентежилася — аж доки не помітила наближення інших жучків.

— Отже, так вони спілкуються, — тихо пояснив О’Нілл. — Так само як бджоли.

Невдовзі навколо купи металобрухту, що містив вольфрам, з’юрмилося аж п’ять піттсбурґських жучків. Схвильовано розмахуючи рецепторами, вони, натхненні своїм відкриттям, швидко виїхали на вершину пагорба. Перший жучок зарився вглиб купи і швидко зник. Пагорб затремтів; жучок дістався підніжжя, оцінюючи розміри знахідки.

За десять хвилин під’їхали перші піттсбурзькі візки й почали завзято вивозити сировину.

— Прокляття! — злостиво вигукнув О’Нілл. — Такими темпами вони усе загребуть, перш ніж сюди дістанеться Детройт.

— А можна їх якось сповільнити? — запитав Перін, безпорадно спостерігаючи за тим, що відбувалося. Скочивши на ноги, він схопив камінь і пожбурив у найближчий візок. Камінь відстрибнув від його поверхні, а візок незворушно продовжив роботу.

О’Нілл підвівся і завертівся на місці, стискаючи кулаки з безсилою люттю. Де вони? Автофаби оснащені однаково, місце обране на рівній відстані від обох центрів. Теоретично їхні машини мали виїхати одночасно. Проте Детройт заблукав невідомо де, а Піттсбурґ на його очах привласнює останній вольфрам.

Аж тут повз нього щось промайнуло.

Він не роздивився, що то було, — надто швидко все відбулося. Те щось кулею пролетіло крізь зарості лози й опинилося на вершині пагорба, затрималося там на мить, орієнтуючись на місцевості, відтак поквапилося вниз схилом. І влетіло прямісінько в передній візок.

Нападник і жертва від цього зіткнення з гуркотом розлетілися на друзки.

Моррісон підхопився.

— Що це за чортівня?

— Вийшло! — заволав Перін, пританцьовуючи від захвату й розмахуючи худими руками. — Це Детройт!

На обрії з’явився другий детройтський робот-шукач, повагався, аналізуючи ситуацію, а тоді несамовито кинувся до навантажених возів. Вольфрамові деталі, дроти, зламані пластини, важілі, пружини й Гвинти двох ворогів розлетілися навсібіч. Решта візків із виском кинулися навтьоки; один із них скинув свій вантаж й увімкнув максимальну швидкість. Слідом, так і не звільнившись від сировини, помчав і другий. Детройтський жучок наздогнав його, перегородив дорогу й легким рухом скинув візок набік. Шукач і візок покотилися вниз і шубовснули у канаву із загуслою водою. Блискучі від слизу, грузнучи в намулі, вони зійшлися в запеклому бою.

— Гаразд, — невпевнено сказав О’Нілл, — справу зроблено. Гайда додому. — Його ноги тремтіли. — Де наша машина?

Коли він уже запускав двигун, щось зблиснуло вдалині — щось велике й металеве сунуло мертвим шлаком і попелом. Це була вервечка візків, нероз’ємна лавина важких транспортерів, що поспішали до місця подій. З якої вони фабрики?

Це вже не мало значення, бо навперейми їм із темних хащ росистої лози виповзала ворожа колона. Обидві фабрики стягали на місце свої пересувні механізми. Звідусіль надходили нові підрозділи жучків, торуючи шлях до рештків вольфраму. Ні та, ні інша фабрика не збиралася поступатися рідкісною сировиною; жодна не могла відмовитися від своєї знахідки. Сліпо, механічно скоряючись незмінним директивам, супротивники скликали резервні сили, щоб перевершити противника кількістю.

— Поїхали, — наполіг Моррісон. — Вшиваймося звідси. Тут скоро чорти полізуть із пекла.

О’Нілл швиденько розвернув свою вантажівку в напрямку поселення. Підстрибуючи на нерівній дорозі, вони помчали назад крізь пітьму. Раз у раз повз них проносилася якась металева штука, прямуючи туди, звідки вони їхали.

— Ви бачили вантаж останнього візка? — занепокоєно спитав Перін. — Він їхав не порожній.

Порожніми не були й візки, що рушили слідом, ціла купа повністю завантажених продуктових перевізників на чолі зі складним високотехнічним роботом-наглядачем.

— Автомати, — розгледів Моррісон, широко розплющивши перелякані очі. — Вони звозять туди зброю. Але для кого?

— Ось для кого, — відповів О’Нілл, показуючи на якийсь рухливий об’єкт праворуч від вантажівки. — Гляньте туди.

Цього ми з вами не передбачали.

Повз них на поле бою поспішав перший із фабричних представників.

Коли вантажівка в’їхала в поселення Канзас-сіті, до них підбігла задихана Джудіт. В її руці тріпотів лист металевої фольги.

— Що це? — не зрозумів О’Нілл, вихоплюючи у неї фольгу.

— Щойно отримали, — дружина судомно хапала ротом повітря. — Приїхав перевізник, кинув це й поїхав. Коїться казна-що. Боже, вся фабрика палає вогнями. Це видно за багато миль.

О’Нілл продивився надруковане на фользі. Це був фабричний звіт про останні замовлення з поселення, повна таблиця заявлених і встановлених фабрикою потреб. По діагоналі через увесь список лиховісно виблискували шість слів, набраних жирним чорним шрифтом:

ПОСТАЧАННЯ ПРИЗУПИНЕНЕ ДО ОТРИМАННЯ ПОДАЛЬШИХ ВКАЗІВОК

О’Нілл видихнув і передав записку Періну.

— Більше не буде споживчих товарів, — іронічно зауважив він, і його лице скривилося в нервовій посмішці. — Система бере курс на озброєння.

— Отже, нам вдалося? — із сумнівом у голосі спитав Моррісон.

— Так, — відповів О’Нілл. Тепер, коли конфлікт розгорівся, він відчув, як до нього підступає пронизливий жах. — Піттсбурґ із Детройтом підуть до кінця. Для нас уже немає вороття... вони шукають союзників.

IV

Холодні промені світанкового сонця ясніли на чорному металевому згарищі. Попіл дотлівав блідою, нездоровою червінню; він був іще теплий.

— Дивіться під ноги, — застеріг О’Нілл. Підтримуючи дружину за руку, він допоміг їй вийти з іржавої погнутої вантажівки й видертися на вершину піраміди бетонних блоків — уламків колишнього бункера. Ерл Перін обережно, невпевнено ступав слідом.

Позаду них простиралося занедбане поселення — безладна шахівниця будинків і вулиць. Відколи система автофабів згорнула постачання, людські поселення занепали до напівварварського стану. Предмети побуту були поламані й лише частково придатні до використання. Минуло більше року відтоді, як вони бачили останнього фабричного перевізника, навантаженого харчами, інструментами, одягом і запчастинами. Їх уже давно ніхто не навідував із плаского бетонно-металевого велетня, що темнів біля підніжжя гори.

Їхнє бажання здійснилося — їх відрізали, від’єднали від системи.

Лишили самих.

Навколо поселення шелестіли поля сухої пшениці, що хилилася до землі, й висушених сонцем овочів. Навіть кострубаті, зроблені вручну знаряддя праці й примітивне начиння коштували великих зусиль. Їх доправляли з поселення в поселення запряженими у вози кіньми; єдиним засобом зв’язку слугував уривчастий стукіт телеграфа.

Щоправда, їм вдалося зберегти сяку-таку організованість. Люди обмінювалися товарами й послугами за усталеним, налагодженим порядком. Виробляли та розповсюджували предмети першої необхідності. Одяг, що носили О’Нілл з дружиною або Ерл Перін, був грубий і невибілений, але міцний. І ще вони змогли перевести декілька вантажівок із бензинового пального на дрова.

— Прийшли, — сказав О’Нілл. — Звідси все видно, як на долоні.

— А чи воно того варте? — запитала виснажена Джудіт. Зігнувшись, вона зняла черевик, силкуючись витрусити камінець з м’якої підошви. — Здолати такий довгий шлях, щоб побачити те, що муляло нам очі впродовж тринадцяти місяців.

— Твоя правда, — визнав О’Нілл, легенько пригорнувши дружину за похилені плечі. — Та може бути, що ми бачимо це востаннє. Ось навіщо ми тут.

У сірому небі над ними швидко кружляла якась чорна цятка. Висока, далека, та цятка виробляла в повітрі півкола й піруети, підвладна якомусь складному й загадковому курсу. У своїй круговерті вона поволі просувалася в бік гір і похмурої розбомбленої будівлі, що сусідила з ними.

— Сан-Франциско, — пояснив О’Нілл. — Один із винищувачів дальньої дії типу «Яструб», прилетів з-за Вест-Косту.

— Думаєш, він останній? — засумнівався Перін.

— Цього місяця, окрім нього, ми жодних не бачили, — О’Нілл присів і насипав висушений тютюн у жолобок з коричневого паперу. — А раніше літали сотні.

— А раптом у них з’явилося щось краще? — припустила Джудіт. Вона намацала гладенький валун і втомлено вмостилася на ньому. — Таке можливо?

Її чоловік іронічно всміхнувся.

— Ні. У них немає нічого кращого.

Запала напружена тиша. Вертлява цятка підлетіла ближче.

Гола металево-бетонна надбудова була незворушна; фабрика Канзас-сіті лишалася пасивна та байдужа. Над нею клубочився гарячий попіл, один край будівлі був частково похований під руїнами. У фабрику неодноразово прицільно влучали гарматні постріли. Посеред долини пролягли борозни підземних тунелів — оголені, притрушені уламками, обплутані темною, спраглою вологи лозою.

— Триклята лоза, — пробурмотів Перін і пошкріб стару подряпину на неголеному підборідді. — Вона скоро весь світ захопить.

Довкола фабрики в ранковій росі іржавіла понівечена техніка. Безформною масою впереміш лежали візки, вантажівки, жучки-шукачі, фабричні представники, транспортери зброї, автомати, вантажні потяги, тактичні ракети та деталі бозна-яких машин. Одні були понівечені на зворотному шляху до фабрики, інших знищили, щойно вони з’явилися на бойовищі, насилу тягнучи на собі зброю. Сама фабрика — чи те, що від неї лишилося, — здавалося, вгрузла ще глибше у землю. Її горішні завалені уламками поверхи були ледве помітні у вихорах попелу.

Протягом чотирьох днів тут панувала бездіяльна нерухомість.

— Вона мертва, — виснував Перін. — Самі бачите: мертва. О’Нілл не поспішав із висновками. Натомість він, сівши навпочіпки, влаштувався якнайзручніше й приготувався чекати. Його не полишала певність, що серед цього попелища ще жевріло якесь механічне життя. Час покаже. Чоловік опустив погляд на свій зап’ясток, годинник показував восьму тридцять. Колись давно о цій порі фабрика починала свою щоденну роботу. На поверхню виповзали набиті продуктами колони вантажівок та різноманітних перевізників і вирушали обслуговувати людські поселення.

Несподівано праворуч на обрії щось забовваніло. Він одразу звернув на це увагу.

У бік фабрики незграбно сунув самотній підбитий рудовоз. Остання поламана машина, що намагається виконати своє завдання. Візок був фактично порожній, він міг похвалитися хіба кількома скромними металевими пластинами. Мародер... Пластини були зірвані з тіл полеглих побратимів, які траплялися йому дорогою. Хисткий, немов сліпа металічна комаха, візок наближався до фабрики. Рухався він дуже химерно: раз у раз уклякав на місці, сіпався, буксував, безцільно з’їжджав зі стежки.

— Управління кульгає, — сказала Джудіт із сумом у голосі. — Фабрика більше не може ним як слід керувати.

Так, О’Нілл уже бачив щось схоже. Нью-йоркська фабрика повністю втратила свій високочастотний передавач. Її перевізники їздили шаленими віражами, мчали по колу, наштовхувалися на камені та дерева, скочувалися у яри, перекидалися, насамкінець ціпеніли й неохоче деактивувалися.

Рудовоз під’їхав до краю розпанаханої долини і ненадовго там зупинився. У небі над ним усе ще кружляла чорна цятка. Якийсь час візок стояв, застигнувши на місці.

— Фабрика вагається, — вирішив Перін. — Їй конче потрібна сировина, але вона остерігається того винищувача.

Фабрика зволікала з рішенням, і нічого не відбувалося. Тоді рудовоз невпевнено поповз далі. Вивільнившись із заростів дикого винограду, він помчав розбомбленою відкритою долиною. Із болісним зусиллям, дуже обережно машина попрямувала до плити з темного бетону й металу біля підніжжя гір.

«Яструб» припинив кружляти.

— Лягайте! — різко вигукнув О’Нілл. — Вони обладнали їх новими бомбами.

Його дружина і Перін упали на землю поряд із ним, всі троє занепокоєно поглядали на долину та металеву комаху, що повзла по ній. «Яструб» підлетів і завис просто над візком. Потім без жодного звуку й попередження стрімголов шугонув униз. Затуливши лице руками, Джудіт зойкнула:

— Не можу на це дивитися! Це жахливо! Як хижаки!

— Його ціль — не рудовоз, — прохрипів О’Нілл.

Щойно винищувач знизився, візок розвинув відчайдушну швидкість. Він із гучним гуркотом і деренчанням помчав у напрямку фабрики в останній марній спробі доїхати неушкодженим. Забувши про загрозу з неба, в нестямній жадобі фабрика роззявила свою пащу й скерувала перевізника всередину. «Яструб» домігся того, чого хотів.

Перш ніж в’їзні ворота зачинилися, «Яструб» припав у польоті майже до землі. Коли візок уже зібрався був зникнути у нетрищах фабрики, «Яструб» шугнув за ним: металевий птах зі свистом пронісся над деренчливим візком. Мовби схаменувшись, фабрика спробувала захряснути стулки воріт. Візок гротескно заборсався, застрягнувши у напівзачиненому в’їзді.

Чи вдасться йому звільнитися, вже не мало жодного значення. Почувся глухий гуркіт. Земля сколихнулася, здійнялася, а потім осіла. Потужна ударна хвиля прокотилася під трьома принишклими свідками подій. Над фабрикою здійнявся стовп чорного диму. Бетонна поверхня луснула, як засохлий кокон; вона затремтіла й розкололася, всіявши все довкола водоспадом уламків. Дим повисів іще якийсь час, та врешті, підхоплений ранковим вітром, розвіявся.

Фабрика лежала розплавленою, потрощеною руїною. До неї вдерлися, щоб підірвати зсередини.

О’Нілл звівся на затерплі ноги.

— Ось і все. Кінець. Ми домоглися того, чого хотіли — зруйнували систему автофабів. — Він кинув погляд на Періна. — Ми ж саме цього хотіли?

Вони поглянули на поселення за спиною. Від колишніх упорядкованих рядів будинків і вулиць зосталося небагато. Залишене напризволяще системою поселення швидко занепало. Пощезла заможна охайність, тепер поселення мало вигляд неприбраного й занехаяного.

— Авжеж, — невпевнено відгукнувся Перін. — Щойно ми потрапимо всередину й налагодимо власне виробництво...

— Чи є нам із чого виробляти? — поцікавилася Джудіт.

— Щось та має бути. Адже ті шахти тяглися на багато миль углиб!

— Деякі бомби, які вони наостанок виготовили, були просто велетенськими, — зауважила Джудіт. — Потужніші навіть за ті, що були у нас під час війни.

— Пригадуєш той табір, який ми бачили? І руїнних тубільців?

— Мене з вами тоді не було, — відповів Перін.

— Вони, мов ті хижаки, їли коріння і личинок. Гострили камені, чинили шкури. Дикунство, звірство.

— Тим людям подобається таке життя, — став на їхній захист Перін.

— Правда? А нам таке життя подобається? — О’Нілл обвів рукою занедбане поселення. — Чи цього ми прагнули, коли збирали вольфрам? Або тоді, коли сказали фабричній вантажівці, що молоко... — він забув потрібне слово.

— ... хрінове, — підказала Джудіт.

— Ходімо, — скомандував О’Нілл. — До роботи. Подивимось, що залишилося від цієї фабрики — що залишилося для нас.

Пізно ввечері вони дісталися до підірваної фабрики. Чотири вантажівки, хитаючись, підкотилися до краю випаленої вирви й пригальмували, дмухаючи парою і скрапуючи рідиною з вихлопних труб. Сторожкі й пильні, робітники зістрибнули з машини і, зважуючи кожен свій крок, попростували гарячим попелищем.

— Може, ще зарано, — засумнівався один із них.

Проте О’Нілл не збирався чекати.

— За мною, — наказав він.

Узявши в руки ліхтарика, він спустився у вирву.

Просто перед ними був захисний бар’єр фабрики Канзас-сіті. У його поріділих зубах усе ще висів затиснутий рудовоз; щоправда, він більше не борсався. Позаду візка панував зловісний непроникний морок. О’Нілл спрямував туди промінь ліхтарика і той освітив зубці повалених вертикальних підпор.

— Нам треба спуститися глибше, — сказав він Моррісону, який навпомацки пробирався за ним. — Якщо випадково щось і лишилося, то саме там.

Моррісон пирхнув.

— Ці механічні кроти з Атланти розграбували чи не все, що там було.

— Поки інші не поглибили своїх шахт.

О’Нілл обережно пройшов під провислим бар’єром на в’їзді, переліз через гору уламків, що утворилися внаслідок вибуху, і опинився всередині фабрики — мозаїки ламаних ліній, що не утворювали якогось візерунку і не мали жодного сенсу.

— Ентропія, — видихнув Моррісон. — Ось що фабрика завжди ненавиділа. Ось із чим їй належало боротися. Купа випадкових частинок, від яких жодної користі.

— У надрах землі, — вперто наполягав на своєму О’Нілл, — нам, можливо, пощастить знайти кілька загерметизованих анклавів. Я знаю напевне, що фабрика розділилася на автономні секції, щоб уберегти ремонтні машини й наново зібрати частини виробництва в одне ціле.

— Кроти і їх пожерли, — заявив Моррісон, але пішов услід за О’Ніллом.

За ними повільно пленталися робітники. Несподівано частина уламків обвалилася й посунула донизу розпеченою лавиною.

— Ви, хлопці, краще повертайтеся до вантажівок, — порадив О’Нілл. — Навіщо наражати когось із вас на небезпеку. Якщо ми з Моррісоном не повернемося, не ризикуйте, вирушаючи на пошуки, щоб урятувати нас. — Коли робітники пішли, він показав Моррісону на частково вцілілий спуск: — Полізли туди.

Чоловіки мовчки минали один вимерлий рівень за іншим. Нескінченні милі темних руїн, жодного звуку чи ознак життя. Невиразні обриси похмурих механізмів, нерухомі стрічки конвеєрів, ледь вгадуваних у пітьмі, частково завершені боєприпаси, розкидані погнутими і покорченими оболонками після фатального вибуху.

— Щось із цього ще можна врятувати, — сказав О’Нілл, хоч і сам у це не вірив. Механізми були оплавленими і безформними. Усе всередині фабрики спеклося в один безкорисний шматок шлаку. — Треба лиш підняти його на поверхню...

— Нічим піднімати, — гірко посміхнувся Моррісон. — Нема ані лебідок, ані підйомників, — він копнув ногою купку обвуглених боєприпасів, що звалилися з неробочої конвеєрної стрічки й загрозливо балансували над краєм рампи.

— Тоді це здавалося правильним рішенням, — сказав О’Нілл, рухаючись уперед спорожнілими штольнями. — А тепер, озираючись назад, я вже у цьому не певен.

Вони пройшли чималий шлях. І от нарешті попереду відкрився найнижчий рівень фабрики. О’Нілл посвітив на нього ліхтариком, промінь якого намагався виявити вцілілі ділянки — не вражені бомбою частини виробничого обладнання.

Моррісон відчув це першим. Він раптом кинувся на землю, притискаючись до неї важким тілом і вслухаючись із застиглим виразом на обличчі й широко розплющеними очима.

— Боже...

— Що, що там таке? — вигукнув О’Нілл. А потім відчув це також. Із-під землі долинала ледь чутна, але протяжна вібрація, вловлювався ритмічний пульс життя. Вони помилялися; «Яструб» не цілком впорався із завданням. Під ними, на ще глибшому рівні, фабрика усе ще жила. І продовжувала здійснювати обмежений цикл якихось операцій.

— Відокремлений підрозділ, — пробурмотів О’Нілл, озираючись у пошуках ліфта. — Автономне виробництво, що функціонує, коли зупиняється решта механізмів. Як же нам туди дістатися?

Ліфт був зламаний, його шахта запечатана важкою металевою пластиною. Рівень під їхніми ногами пережив бомбардування, але лежав тепер відрізаний від них, туди не було входу.

Вони кинулися назад. О’Нілл вискочив на поверхню і помахав передній вантажівці.

— Де ця бісова лампа? Давайте її сюди!

Чоловікові передали дорогоцінну паяльну лампу, і він поспішив униз, у глибини зруйнованої фабрики, де на нього чекав Моррісон. Разом вони заповзялися навіжено різати покривлену металеву підлогу, вгризаючись у шари захисної сітки.

— Майже все, — видихнув Моррісон, мружачись від полум’я лампи. Вирізана плита із гуркотом впала у провалля, що утворилося. Чоловіки позадкували, засліплені білим світлом, що вирвалося знизу на волю.

У герметичній залі вирувала шалена активність: злагоджено працював конвеєр, дзижчали верстати, шмигали механічні наглядачі. З одного боку стрічки забезпечувався постійний потік сировини; на дальньому боці вискакував готовий продукт, далі його перевіряли й кидали до труби транспортера.

Усе це тривало лише секунду, а потім машини помітили вторгнення. Роботи передали наказ. Вогники моргнули й потьмяніли. Виробництво зачаїлося, гарячкова діяльність враз припинилася.

Машини вимкнулися й заніміли.

Якийсь рухомий механізм від’єднався від решти й поквапився до діри, проробленої О’Ніллом і Моррісоном. Він запечатав її аварійним люком і вправно закріпив його на місці. Отвір зник. А за мить підлога завібрувала: виробництво поновилося.

Моррісон, який зблід і тремтів усім тілом, обернувся до О’Нілла.

— Що вони роблять? Що виготовляють?

— Принаймні не зброю, — замислено відказав О’Нілл.

— Вони відсилають це нагору, — не вгавав Моррісон, нестямно жестикулюючи, — на поверхню.

О’Нілл випростався на неслухняних ногах.

— Як думаєш, ми знайдемо, куди саме?

— Так... думаю, що так.

— Сподіваюся на це, — О’Нілл схопив ліхтарик і поквапився до виходу. — Треба дізнатися, що то за металеві кульки і куди вони потрапляють із фабрики.

Зовнішній вентиль конвеєрної труби був схований під лозою й камінням за милю від фабрики. Там, у щілині біля гірського підніжжя, він безперервно працював. На відстані десяти ярдів він був геть непомітним, чоловіки ледве не пройшли повз нього.

Чи не кожної миті вентиль вистрілював у небо якоюсь незрозумілою кулькою. Кут вильоту кульок щоразу змінювався; у кожної була власна, дещо відмінна від інших траєкторія.

— Цікаво, як далеко вони летять? — міркував уголос Моррісон.

— Мабуть, по-різному. Вентиль випускає їх у випадкових напрямках. — О’Нілл обережно підкрався ближче до механізму, проте наближення чоловіка ніяк не позначилося на його роботі. Одна з кульок розплющилася об скельну стіну; сопло помилково виплюнуло її у бік гори. О’Нілл видерся нагору, схопив кульку й зіскочив униз.

Кулька виявилася маленькою капсулою, крихітною металевою деталькою, такою манюсінькою, що без мікроскопа до пуття й не роздивитися.

— Принаймні не зброя, — повторив О’Нілл.

Капсула розкололася надвоє. О’Нілл спершу не зрозумів, що саме це спричинило: він сам чи якийсь внутрішній механізм. Із шкаралупи висипалися металеві крихітки. О’Нілл присів навпочіпки, щоб краще їх розгледіти.

Крихітки заворушилися. Мікроскопічні механізми, менші за мураху, менші за шпильку, вели енергійну, цілеспрямовану роботу — конструювали щось схоже на невеличкий сталевий прямокутник.

— Вони будують, — із захватом зрозумів О’Нілл. Він підвівся й побрів далі у пошуках кульок. На другому боці балки він натрапив на розкриту капсулу, біля якої вже кипіло будівництво. Вочевидь, воно розпочалося дещо раніше.

І, треба визнати, у ньому відбувся помітний поступ. Чоловік упізнав будову, дарма що маленьку за розміром. Крихітні трудівники зводили мініатюрну копію своєї втраченої фабрики.

— Що ж, — замислено промовив О’Нілл, — ми повернулися до того, з чого почали. Добре це чи погано... хто його зна.

— Мабуть, вони вже по всій Землі, — сказав Моррісон, — падають із неба й стають до роботи.

О’Ніллу дещо спало на думку:

— Може, деякі з них здатні долати земне тяжіння. А цікава була б картина — системи автофабів по всьому Всесвіту.

Позаду нього сопло труби виштовхувало в повітря рясні потоки металевого сімені.