Повне зібрання короткої прози. Том 3

Ветеран

Старий сидів на лавці під яскравим спекотним сонцем і спостерігав за людьми, що прогулювалися парком.

Парк був доглянутим і чистим, газони виблискували у крапельках води, яку розбризкували сотні мідних глянцевих трубок. Відполірований робот-садівник порпався там і тут, збираючи сміття у свій утилізаційний отвір, висіваючи траву й прополюючи бур’яни на клумбах. Довкола гасали й галасували діти. Молоді пари сиділи й сонно вигрівалися на сонці, тримаючись за руки. Ліниво прогулювалися групи красенів-солдатів. Вони тримали руки в кишенях і милувалися засмаглими оголеними дівчатами, що засмагали біля басейну. Довкола парку гуркотіли авто, мерехтіли й виблискували височезні спіральні шпилі Нью-Йорка.

Старий прочистив горло й похмуро сплюнув у кущі. Його дратувало яскраве пекуче сонце, воно було надто жовтим. Убогий поношений піджак був геть просякнутий потом від спеки. Немилосердне сонце робило ще помітнішими його неголене підборіддя, відсутність лівого ока і глибокий відразливий шрам від опіку, що пропалив плоть на його щоці. Старий роздратовано посмикав радіообруч на своїй сухорлявій шиї, розстібнув піджак і всівся рівніше, спершись на блискучі металеві планки лавки. Знуджений, самотній і озлоблений, він роззирнувся довкола, намагаючись зацікавити себе пасторальним виглядом дерев, трави і дітей, які радісно гралися поруч.

Троє молодих жовторотих солдатів сіли на лавку навпроти й заходилися розпаковувати свої контейнери з їжею для пікніка.

Старому аж перехопило подих. Спрацьоване серце болісно закалатало, і вперше за багато годин він знову відчув себе живим. Старий спробував побороти своє заціпеніння й сфокусував затуманений погляд на солдатах. Він дістав хустинку, втер мокре від поту обличчя й заговорив:

— А гарний сьогодні день.

Солдати зиркнули на діда.

— Є таке, — відповів один із них.

— Добре вони зробили, — старий показав на жовте сонце й спіральні шпилі міста. — Виглядає просто чудово.

Солдати промовчали, зосередившись на чашках гарячої чорної кави і яблучному пирозі.

— Усе наче справжнє, — запопадливо вів далі старий. — Ви, хлопці, з десанту? — наважився запитати він.

— Ні, — відповів один із солдатів. — Ми ракетники.

— А я був у підривниках, — сказав старий, стиснувши свій алюмінієвий ціпок. — Ще у колишньому загоні Ба-3.

Солдати не відповіли, вони шепотілися між собою: на них звернули увагу дівчата, що сиділи на сусідній лавці.

Старий попорпався у кишені піджака й видобув щось загорнуте у рвану сіру серветку. Він розгорнув її тремтячими пальцями, а тоді звівся на ноги. Хитаючись, він пошкандибав гравієвою стежкою до солдатів.

— Гляньте на це, — він простягнув їм кружечок з блискучого металу. — Я отримав її у 87-му. Мабуть, це було ще до вашого народження.

Молоді солдати враз зацікавилися.

— Гей, — вражено присвиснув один з них. — Та це ж Кришталевий диск першого ступеня. — Він запитально підвів погляд. — Це ваша?

Старий гордо захихотів, загорнув медаль і запхав назад до кишені піджака.

— Я служив під командуванням Нейтана Веста на «Вітряному велеті» і отримав цю нагороду за бій під час останньої атаки ворога. Я був там з моїм загоном підривників. Може, ви пам’ятаєте той день, коли ми підірвали нашу мережу. Ми тоді рознесли все аж до...

— Вибачте, — розгублено сказав один із солдатів. — Але ми такого не пам’ятаємо. Мабуть, це було ще до наших часів.

— Звісно, — легко погодився старий. — Це було більш як шістдесят років тому. Але ж ви чули про майора Ператі? Про те, як він загнав їхній флот прикриття у метеоритну хмару, коли вони підтягувалися для своєї останньої атаки, як Ба-3 місяцями стримувала їх, доки вони, нарешті, нас не розбили. — Він гірко вилаявся. — Ми не давали їм пройти, доки наших майже не лишилося. А тоді вони налетіли, як грифи, і побачили, що...

— Вибачайте, діду, — солдати спритно попідводилися, зібрали свої контейнери із залишками їжі й рушили до лавки з дівчатами. Ті поглядали на них сором’язливо й хихотіли у передчутті. — Поговоримо якось іншим разом.

Старий розвернувся і розлючено пошкандибав назад на своє місце. Він був засмучений, мимрив щось собі під носа і плював дорогою у мокрі кущі. Ветеран спробував вмоститися зручніше, але його дратувало сонце. Його нудило від галасу людей і шуму машин.

Він сидів на парковій лавці з напівзаплющеними очима, його губи скривилися від гіркоти і образи. Ніхто не хотів слухати плутаних буркотливих байок про битви, які він пройшов, і стратегічні маневри, очевидцем яких він був. Здавалося, ніхто вже не пам’ятав війни, що їдким полум’яним вихором досі горіла у напівзгаслому мозку старого. Війни, про яку він хотів розповісти, аби тільки було кому слухати.

Вехел Петтерсон різко зупинив машину, витиснувши аварійні гальма.

— От і все, — кинув він через плече, — влаштовуйтеся зручніше. Нам доведеться трохи почекати.

Картина була знайома. Вулицею тягнулися тисячі землян у сірих кашкетах і з нарукавними пов’язками, скандуючи гасла й розмахуючи зробленими вручну транспарантами, які було видно за квартал.

ЖОДНИХ ПЕРЕМОВИН!

РОЗМОВИ — ДЛЯ ЗРАДНИКІВ!

ЛЮДИ МАЮТЬ ДІЯТИ!

ГОДІ РОЗМОВ — ВРІЖТЕ ЇМ!

СИЛЬНА ЗЕМЛЯ — НАЙКРАЩА ГАРАНТІЯ МИРУ!

— Чому ми зупинилися? Що відбувається? — пробурчав із заднього сидіння здивований такою несподіванкою Едвін Лемар, відклавши геть свої плівки зі звітами.

— Чергова демонстрація, — сухо відповіла Евелін Каттер. Вона відкинулася на сидінні й з огидою закурила сигарету. — Така ж, як і всі попередні.

Демонстрація була саме в розпалі. Чоловіки, жінки і школярі, що вийшли на обідню перерву, марширували з сердитими обличчями, збуджені й напружені. Хтось ніс транспаранти, хтось був частково екіпірований і тримав у руках примітивну зброю. Вздовж тротуарів збиралося дедалі більше глядачів, що тягнулися слідом за демонстрацією. Поліцейські в синіх одностроях зупиняли наземний транспорт. Вони байдуже дивилися й чекали, чи спробує хтось втрутитися. Ніхто, звісно, не втручався. Дурних не було.

— Чому Директорат цього не зупинить? — обурився Лемар. — Достатньо було б кількох озброєних колон, щоб покласти цьому край.

— Та Директорат сам це й фінансує, — Джон В-Стівенз холодно розсміявся. — Він це почав, дав безкоштовний ефір у відеомережі і навіть організував побиття людей, які скаржилися. Подивися на копів, що там стовбичать. Вони тільки й чекають, щоб когось відлупцювати.

— Петтерсоне, це правда? — спантеличено кліпнув Лемар.

Перед капотом глянцевого «б’юїка» 64-го року пропливали спотворені люттю обличчя. Від тупоту кроків бряжчала хромована приладова панель. Доктор Лемар нервово запхав свої плівки у металевий контейнер і роззирався навкруги, як перелякана черепаха.

— Чого ти розхвилювався? — грубо запитав В-Стівенз. — Тебе вони не зачеплять, ти ж землянин. Це я мав би тремтіти.

— Вони божевільні, — пробелькотів Лемар. — Усі ці недоумки, що скандують гасла і марширують...

— Вони не недоумки, — м’яко заперечив Петтерсон. — Вони просто надто довірливі. Вони вірять тому, що їм кажуть, як і більшість з нас. Проблема в тому, що їм кажуть неправду.

Петтерсон вказав на один з велетенських банерів, гігантський 3D-nopтpeт, що похитувався в такт крокам людей, які його несли.

— Це він винен, він один із тих, хто вигадав цю брехню, і тепер тисне на Директорат, роздмухуючи ненависть і насильство. І він має ресурси, щоб усе це проштовхувати.

На портреті був зображений насуплений сивий чоловік, чисто поголений і поважний. Він був вченого вигляду, кремезний, під шістдесят. З вольовим підборіддям і добродушними сірими очима статечного шанованого вельможі. Під красивим портретом було його особисте гасло, очевидно натхненне теперішньою ситуацією:

НА ПОСТУПКИ ЙДУТЬ ЛИШЕ ЗРАДНИКИ!

— Це Френсіс Ґеннет. Видатна людина, правда? — сказав В-Стівенз до Лемара. — Чи точніше, видатний землянин, — виправився він.

— У нього дуже шляхетний вигляд. Як людина з такою інтелігентною зовнішністю може мати до цього всього стосунок? — здивувалася Евелін Каттер.

— Його вишукані білі руки значно брудніші за руки будь-якого сантехніка чи теслі з тих, які зараз тут марширують, — натужно розсміявся В-Стівенз.

— Але чому...

— Ґеннет і його група володіють «Трансплан індастріз», холдинговою компанією, що контролює більшість імпорту й експорту з внутрішніх планет[11]. Якщо ми чи марсіани отримаємо незалежність, то відвоюємо частину ринку і станемо його конкурентами. Зараз нас просто затисли нерівноправними торгівельними домовленостями.

Демонстранти дійшли до перехрестя. Частина з них повикидали свої транспаранти, підібрали натомість палиці й каміння і почали вигукувати гасла. Вони закликали решту іти за собою й зловісно рушили на невелику сучасну будівлю, на якій неоновими вогнями виблискував напис «КОЛОР-ЕД».

— Господи! — вигукнув Петтерсон. — Вони ж націлилися на офіс «Колор-Ед». — Він схопився за ручку дверей, але В-Стівенз його зупинив.

— Ти нічим не зарадиш, — сказав В-Стівенз. — Хай там як, але принаймні зараз там нікого немає. Зазвичай їх заздалегідь попереджають.

Демонстранти розбили пластикові вікна й кинулися всередину розкішного офісу. Поліцейські неквапливо підтягнулися ближче і зупинилися, склавши руки й насолоджуючись виставою. З понівеченого кабінету адміністрації на тротуар полетіли потрощені меблі, теки, столи, крісла, відеоекрани, попільнички, навіть яскраві плакати зі сценами щасливого життя внутрішніх планет. Коли тепловим променем підпалили склад, з вікон зазміїлися чорні їдкі пальці диму. Бунтівники одразу почали вибігати надвір, задоволені і щасливі.

Натовп спостерігав за ними з тротуару. Емоції були різні.

Хтось насолоджувався видовищем, комусь було просто цікаво, але більшість дивилися на все зі страхом і тривогою. Вони квапливо розступалися, коли скажені бунтівники грубо проштовхувалися повз них, навантажені награбованим добром.

— Бачиш? — сказав Петтерсон. — Це творять лише кілька тисяч людей, фінансованих комітетом Ґеннета. Оті в першому ряду — це працівники його фабрик, загони бандитів з особливим завданням. Вони намагаються говорити за все людство, але насправді це лише галаслива меншість, купка затятих фанатиків.

Демонстрація розходилася. Офіс «Колор-Ед» перетворився на жалюгідну випатрану обгорілу руїну. Транспорт зупинився, майже весь центр Нью-Йорка стояв і слухав загрозливі заклики, гупання чобіт і крики ненависті. Але люди вже починали повертатися назад до своїх офісів і крамниць, до звичних денних справ.

Аж раптом бунтівники побачили венеріанську дівчину, що причаїлася за замкненими на засув дверима.

Петтерсон втиснув педаль газу в підлогу, машина різко смикнулася і заскреготіла, розганяючись вулицею. Вони вилетіли на тротуар просто в натовп людей із закритими каптурами обличчями. Капот протаранив перший ряд, і демонстранти розлетілися, як листя. Ті, кого зачепило металевим крилом, повалилися безформною масою переплетених рук і ніг.

Венеріанка побачила, що на неї мчить машина із землянами на передньому сидінні. На мить вона зіщулилася, паралізована жахом, а тоді розвернулась і в паніці кинулася бігти тротуаром крізь метушливу юрбу, що заполонила вулицю. Бунтівники перегрупувалися й одразу помчали вслід за дівчиною.

— Хапай жабу!

— Жени жаб додому!

— Земля для землян!

За гучними гаслами вчувалися затаєні хіть і ненависть.

Петтерсон здав назад і виїхав на дорогу. Люто сигналячи, він рвонув за дівчиною, наздогнавши і обігнавши бунтівників.

Від заднього скла відскочив камінь, і одразу ж у них полетів справжній дощ різноманітного сміття. Юрба попереду байдуже розступалася, відкриваючи шлях машині й переслідувачам.

Дівчину, що схлипуючи й задихаючись відчайдушно бігла поміж припаркованих машин і людей, ніхто не чіпав, але ніхто й не намагався їй допомогти. Усі дивилися знудженими, байдужими поглядами. Як пасивні глядачі, що спостерігали за подіями, які їх не стосуються.

— Я впіймаю її, — сказав В-Стівенз. — Пригальмуй перед нею, а я заберу її до нас.

Петтерсон об’їхав дівчину і натиснув на гальма. Вона кинулася геть, як переляканий заєць. В-Стівенз одним стрибком вилетів з автівки і помчав за нею. Венеріанка бездумно чкурнула назад, у бік переслідувачів. Він схопив її і прожогом побіг до машини. Лемар і Каттер затягнули обох всередину, Петтерсон рвонув уперед.

За мить вони звернули за ріг і, порвавши поліцейську мотузку, що перекривала дорогу, виїхали з небезпечної зони. Далеко позаду затихали ревіння натовпу і гупання черевиків по тротуару.

— Все гаразд, — знову і знову лагідним голосом повторював В-Стівенз, звертаючись до дівчини. — Подивись, я теж жаба.

Дівчина скрутилася біля дверей автівки, підтягнувши коліна до живота, її зелені очі були широко розплющеними від жаху, худе обличчя посмикувалося. Їй було років сімнадцять.

Перетинчасті пальці безтямно шарпали розірваний комір блузки, один черевик загубився. Обличчя було подряпане, темне волосся — скуйовджене. З тремтячих губ виривалися лише якісь нерозбірливі звуки.

Лемар намацав її пульс.

— У неї так серце з грудей вискочить, — сказав він, дістав з кишені ампулу екстреної допомоги і вприснув заспокійливе дівчині в передпліччя. — Це її вгамує. Загалом вона ціла, вони не встигли до неї дістатися.

— Усе гаразд, — тихо сказав до неї В-Стівенз. — Ми лікарі з Міської лікарні, усі, крім міс Каттер, яка працює з теками й документами. Доктор Лемар невролог, доктор Петтерсон спеціалізується на ракових пухлинах, а я хірург, бачиш мою руку? — він провів своєю хірургічною рукою по її передпліччю. — Я венеріанець, як і ти. Ми ненадовго відвеземо тебе до лікарні.

— Ви це бачили? — вибухнув Лемар. — Ніхто й пальцем не поворухнув, щоб їй допомогти. Вони просто стояли й дивилися.

— Їм страшно, — відповів Петтерсон. — Вони хочуть уникнути неприємностей.

— Але це неможливо, — категорично заявила Каттер. — Від таких неприємностей не сховаєшся. Не вийде просто стояти осторонь і спостерігати, це ж не футбольна гра.

— Що тепер буде? — запитала дівчина тремтячим голосом.

— Тобі краще забратися з Землі, — м’яко відповів В-Стівенз. — Тут небезпечно для венеріанців. Повертайся додому й залишайся там, доки все не вляжеться.

— А воно вляжеться? — в голосі дівчини бриніла тривога.

— Зрештою так, — В-Стівенз нахилився й передав їй сигарети Евелін. — Так не може тривати вічно, ми маємо стати вільними.

— Спокійно, — напружено сказала Евелін. Її очі горіли двома ворожими вуглинами. — Я думала, що ти в ці ігри не граєш.

Темно-зелене обличчя В-Стівенза спалахнуло.

— Ти думаєш, що я можу просто спостерігати, як моїх співвітчизників вбивають і кривдять, як нехтують та ігнорують наші інтереси, щоб якісь тісторилі Ґеннети могли багатіти на крові, вичавленій з...

— Тісторилі? — спантеличено перепитав Лемар. — Вехелю, про що це він?

— Так вони так називають землян, — відповів Петтерсон. — А тобі, В-Стівензе, у це краще не втручатися. Якщо ми вже про це заговорили, то тут немає «твоїх» співвітчизників і «наших». Ми однієї раси. Твої предки були землянами, що заселили Венеру в кінці двадцятого століття.

— Наші відмінності є лише незначними адаптивними змінами, — підхопив Лемар. — Ми досі можемо мати дітей одні від одних, а це доводить, що ми однієї раси.

— Фізично ми можемо, — обережно сказала Евелін, — але хто піде заміж за жабу чи ворону?

Усі мовчали. Машина мчала до лікарні, атмосфера в ній була напружена й ворожа. Венеріанка сиділа зіщулившись і мовчки курила, не зводячи нажаханих очей з вібруючої підлоги.

На контролі Петтерсон пригальмував і показав свою ідентифікаційну картку. Охоронець дав сигнал проїжджати, і машина знову розігналася. Ховаючи посвідчення, Петтерсон відчув, як його пальці торкнулися до чогось у кишені. Раптом він загадав.

— Ось дещо, що відволіче тебе від цих проблем, — сказав він В-Стівензу й кинув жабі металевий тубус. — Термінова вранішня посилка від військових, мабуть, якась канцелярська помилка. Коли ознайомишся, віддай Евелін. Взагалі це її парафія, але мені теж було цікаво.

В-Стівенз відкрив тубус і витрусив його вміст. Там була звичайна реєстраційна форма Урядової лікарні зі штампом номера якогось військового ветерана. Старі засмальцьовані плівки, пошарпані й понівечені за роки папери. Масні клаптики металевої фольги, які згинали й розгинали безліч разів, тримали в кишені сорочки, яку хтось носив на немитих волохатих грудях.

— Це щось важливе? — нетерпляче запитав В-Стівенз. — Нам справді варто витрачати час на якісь канцелярські помилки?

Петтерсон зупинив машину на лікарняній парковці й заглушив двигун.

— Подивися на номер, — сказав він, відчиняючи двері. — Як матимеш час уважно все вивчити, помітиш дещо незвичне. Зазвичай форму не подають, тримаючи в кишені старе ветеранське посвідчення з номером, якого ще навіть не випустили.

Лемар, зовсім розгубившись, подивився спочатку на Каттер, потім на В-Стівенза, але йому ніхто нічого не пояснив.

Радіообруч пробудив старого від неспокійного сну.

— Девід Юнґер, — повторив металічний жіночий голос. — Вас очікують у лікарні. Ви маєте негайно повернутися назад до лікарні.

Старий щось буркнув і силувано підвівся. Стискаючи свій алюмінієвий ціпок, він залишив мокру від поту лавку і пошкандибав до виходу з парку. Не встиг він заснути й забути про це занадто яскраве сонце, пронизливий сміх дітлахів, дівчат і молодих солдатів, як...

Краєм парку крізь кущі нишком скрадалися два силуети. Юнґер зупинився і став з недовірою спостерігати, як вони проходили повз нього стежкою.

Він щодуху закричав, сам дивуючись власному крикові. Пронизливий вереск люті й відрази відлунював парком серед тихих дерев і галявин.

— Жаби! — заволав він і незграбно кинувся за ними. — Жаба і ворона! Допоможіть! Хто-небудь, допоможіть!

Розмахуючи алюмінієвим ціпком, він, відчайдушно захекуючись, шкандибав за марсіанином і венеріанцем. Підходили люди, їхні обличчя були спантеличеними й здивованими. Доки старий поспішав за нажаханою парою, вже зібрався натовп.

Геть знесилений, старий наштовхнувся на фонтанчик для пиття і ледь не впав. Ціпок вислизнув з його пальців. Зморшкувате обличчя було розлюченим, шрам від опіку, хворобливо й відразливо посіпуючись, став особливо помітним на його поцяткованій шкірі. Здорове око почервоніло від ненависті й гніву, з обвислих губ скапувала слина. Він безпорадно розмахував своїми клешнеподібними руками, доки двоє виродків відступали через кедровий гай в дальній кінець парку.

— Зупиніть їх! — бризкав слиною Юнґер. — Не дайте їм утекти! Та що з вами таке? Купка цнотливих боягузів! І ви вважаєте себе чоловіками?

— Спокійно, діду, — добродушно відповів молодий солдат. — Вони ж нікого не кривдять.

Юнґер підібрав свого ціпка й махнув ним над головою солдата.

— Ти балабол, — відрізав він. — Хіба ти справжній солдат? — його слова урвав напад кашлю. Старий скрутився, намагаючись відновити дихання. — У мої часи, — спромігся видушити він, — ми обливали їх ракетним паливом і підпалювали. Ми калічили їх, різали цих брудних жаб і ворон. Ми їм тоді показали!

Пару прибульців зупинив загрозливого вигляду коп.

— Йдіть геть звідси, — наказав він зловісно. — Ви не маєте права тут перебувати.

Обидва мутанти відступили. Коп знічев’я врізав марсіанину межи очі кийком. Крихкий тонкий череп хруснув, і засліплений марсіанин зігнувся від болю.

— Оце вже діло, — кволо видихнув задоволений Юнґер.

— Ти злий бридкий дідуган, — сказала жінка з блідим від жаху обличчям. — Усі наші проблеми через таких, як ти.

— А ти хто? — огризнувся Юнґер. — Фанатієш від ворон?

Натовп уже розходився. Юнґер, спираючись на свій ціпок, пошкандибав до виходу, бурмочучи прокляття і образи, плюючи в кущі й хитаючи головою.

У лікарню він зайшов усе ще розгніваний і обурений.

— Чого вам? — розлючено запитав він, підійшовши до столу адміністратора посеред головного вестибюля. — Я не розумію, що тут відбувається. Спочатку ви розбудили мене, хоча я вперше по-справжньому заснув, відколи сюди потрапив. Прокидаюся — і що я бачу? Дві жаби ходять серед білого дня, зухвалі, наче...

— На вас чекає доктор Петтерсон, — терпляче відповіла медсестра. — Кабінет 301. — Вона кивнула роботу. — Відведи містера Юнґера у триста перший.

Робот плавно ковзнув геть, і старий похмуро пошкандибав за ним.

— Я думав, що вас, бляшанок, перебили ще на Європі у вісімдесят восьмому, — пробурмотів він невдоволено. — Це таке безглуздя, всі ці жовтороті хлопці в одностроях. Вештаються і відпочивають. А дівчата хихотять, байдикують і не мають іншого заняття, крім як лежати на траві голяка. Щось тут не так. Щось мало...

— Сюди, сер, — сказав робот, і двері триста першого кабінету від’їхали вбік.

Старий увійшов і, все ще палаючи від обурення, зупинився, спираючись на свій алюмінієвий ціпок. Вехел Петтерсон ввічливо підвівся, вітаючи його. Він уперше бачив Девіда Юнґера навіч. Чоловіки оцінююче оглянули один одного. Старий солдат з худим і гострим, як у яструба, обличчям і добре вдягнений молодий лікар, добродушний, з темним волоссям, що вже починало рідшати, в окулярах з роговою оправою. Біля його столу стояла Евелін Каттер, незворушно і мовчки спостерігаючи за ними із сигаретою в червоних губах, відкинувши назад своє біляве волосся.

— Я доктор Петтерсон, а це міс Каттер. — Петтерсон крутив у руках брудну пошарпану плівку, ще кілька таких самих лежали у нього на столі. — Сідайте, містере Юнґер, я хочу поставити вам кілька запитань. Є невеличка проблема з одним із ваших документів. Імовірно, це звичайний одрук, але все ж я маю перевірити.

Юнґер обережно всівся.

— Знову бюрократична тяганина. Я тут уже тиждень, і щодня якась халепа. Краще було б просто лягти десь на вулиці й померти.

— Згідно із записами, ви тут уже вісім днів.

— Можливо. Раз так написано, то, мабуть, так воно і є, — спробував уїдливо пожартувати старий. — Якби була брехня, то не написали б.

— Вас поклали як військового ветерана, усі витрати на лікування і догляд покриває Директорат.

— То й що? Я заслужив на таке-сяке лікування. — Юнґер наїжачився, перехилився до Петтерсона і роздратовано тицьнув у його бік пальцем. — Я служив з шістнадцяти років, все своє життя бився і працював на благо Землі. Я й досі був би в армії, якби не потрапив під ту підступну зачистку, де зі мною зробили оце. — Він несамохіть потер своє заросле щетиною понівечене обличчя. — Пощастило, що взагалі вижив. А ви, схоже, пороху навіть не нюхали. Наче й не знаєте, що тоді відбувалося.

Петтерсон і Каттер перезирнулися.

— Скільки вам років? — раптом запитала Евелін.

— А там хіба не написано? — буркнув сердито Юнґер. — Вісімдесят дев’ять.

— В якому році ви народилися?

— У дві тисячі сто п’ятдесят четвертому. Не можете самі порахувати?

Петтерсон щось занотував у звіті на металевій фользі.

— Ваш підрозділ?

Тут Юнґер уже не витримав.

— Ба-3, якщо ви коли-небудь чули про такий. Хоча з того, що я тут побачив, то ви, може, й взагалі не знаєте, що була війна.

— Ба-3, — повторив Петтерсон. — Скільки ви там прослужили?

— П’ятдесят років, а тоді пішов у відставку. Тобто першого разу пішов. Мені було шістдесят шість. Стандартний вік, отримав пенсію і клаптик землі.

— І вас знову призвали?

— Звичайно мене призвали! Ви, мабуть, забули, як Ба-3 повернулися у стрій? Ми всі вже були діди, і нам майже вдалося зупинити їх. Того останнього разу. Ви, мабуть, були ще зовсім дитиною, але всі знають, що ми тоді зробили. — Юнґер видобув свій Кришталевий диск першого ступеня і гримнув ним об стіл. — Там я й отримав оце. Усі отримали, хто вижив, той десяток з тридцяти тисяч. — Тремтячими пальцями він поклав медаль назад до кишені. — Мене тяжко поранило, самі бачите моє обличчя. Обгорів, коли підірвали бойовий корабель Нейтана Веста. Я кілька років пробув у військовому шпиталі, вони тоді якраз прорвали оборону Землі. — Старечі руки безпорадно стислися в кулаки. — А ми сиділи й дивилися, як вони перетворювали нашу планету на закопчену руїну. Шлак і попіл, милі й милі випаленої землі. Ні містечок, ні мегаполісів. Ми сиділи й дивилися, як поруч свистіли їхні К-ракети. Коли розібралися з Землею, дістали й нас на Місяці.

Евелін спробувала заговорити, але не змогла вимовити жодного слова. Обличчя Петтерсона, що сидів за столом, стало білим, як крейда.

— Продовжуйте, — спромігся промимрити він. — Розкажіть детальніше.

— Ми переховувалися під поверхнею, під кратером Коперніка[12], а вони роздовбували нас К-ракетами. Ми протрималися десь років зо п’ять, а тоді вони почали висадку. Я разом з усіма тими, хто вижив, відлетіли на швидкісних торпедах. Ми облаштували піратські бази на зовнішніх планетах[13]. — Юнґер тривожно засовався на стільці. — Ненавиджу розповідати про цей епізод. Поразка, наш кінець. Чому ви мене розпитуєте? Я допомагав будувати 3-4-9-5, найкращу з наших артилерійських баз, між Ураном і Нептуном. А тоді знову відставка, аж доки кляті щури не прослизнули до нас і завиграшки не рознесли все на друзки. П’ятдесят тисяч чоловіків, жінок і дітей. Усю колонію.

— А ви втекли? — прошепотіла Евелін.

— Звичайно, я втік! Я був у патрулі. Збив один із цих жаб’ячих кораблів, підстрелив їх і дивився, як вони помирали. Від цього трохи полегшало. Пожив кілька років на базі 3-6-7-7, доки і її не атакували на початку цього місяця. Там мене й загнали в глухий кут. — Він вишкірив свої брудні жовті зуби у болісній гримасі. — Цього разу вже не було куди тікати, чи, принаймні, я так вважав. — Він оглянув уцілілим налитим кров’ю оком розкішний кабінет. — Я не знав про це місце. Ви добре попрацювали над вашою артибазою. Виглядає майже як справжня Земля, яку я пам’ятаю. Може, трохи надто метушлива і яскрава, не така спокійна, як Земля, але навіть повітря пахне так само.

Запала тиша.

— То ви дісталися сюди після того... Після того, як вашу колонію знищили? — хрипко запитав Петтерсон.

— Так, — стомлено знизав плечима Юнґер. — Останнє, що я пам’ятаю, це пробоїну в захисній сфері, крізь яку почали витікати повітря, тепло і трава. Всюди приземлялися кораблі ворон і жаб, навколо помирали люди. Мене контузило, і я відключився. Отямився вже тут, на вулиці, якісь люди допомагали мені підвестися. Якась бляшанка і один з ваших лікарів відвели мене сюди.

Петтерсон судомно видихнув.

— Зрозуміло, — його пальці механічно перебирали пошарпані засмальцьовані документи. — Що ж, це пояснює ситуацію з документами.

— А хіба там цього не написано? Чогось бракує?

— Усі папери на місці. Тубус висів на вашій руці, коли вас привели сюди.

— Звичайно! — пташині груди Юнґера гордо випнулися. — Я з шістнадцяти років знаю, що навіть коли ти мертвий, ця трубка має бути при тобі. Документи — справа серйозна.

— З ними все гаразд, — пробурмотів Петтерсон. — Ви можете повертатися до своєї кімнати. Чи в парк. Куди захочете. — Він подав знак, і робот обережно вивів змарнілого старого з кабінету в коридор.

Щойно двері за ним зачинилися, Евелін довго і тихо лаялася. Вона роздушила сигарету гострим каблуком і стала походжати туди-сюди.

— Боже, у що ми вляпалися?

Петтерсон схопився за відеопередавач і набрав міжпланетну лінію.

— З’єднайте мене з військовою штаб-квартирою, негайно, — звернувся він до міжпланетного оператора.

— На Місяці, сер?

— Так, — підтвердив Петтерсон. — З головною базою на Місяці.

На стіні кабінету позаду Евелін, що напружено міряла кроками кімнату, висів календар. Було четверте серпня дві тисячі сто шістдесят дев’ятого року. Якщо Девід Юнґер народився у дві тисячі сто п’ятдесят четвертому, зараз він мав бути п’ятнадцятирічним хлопцем, а саме це і було зазначено в його пошарпаних засмальцьованих документах. У документах, з якими він пройшов війну, яка ще не почалася.

— Він і справді ветеран, — сказав Петтерсон В-Стівензу. — Ветеран війни, яка почнеться за місяць. Не дивно, що ІВМ-комп’ютери завернули його форму.

В-Стівенз облизав свої темно-зелені губи.

— Тобто буде війна між Землею і колоніями, яку Земля програє?

— Юнґер пройшов усю війну. Він бачив її від початку до кінця, до повного знищення Землі. — Петтерсон стояв біля вікна й дивився надвір. — Земля програє війну, і расу землян знищать.

З вікна кабінету В-Стівенза Петтерсон бачив місто, що лежало внизу. Милі білих будівель, що виблискували під полудневим сонцем, одинадцять мільйонів людей. Гігантський торгово-промисловий центр, економічний хаб. А за ним — цілий світ міст, ферм і доріг, три мільярди чоловіків і жінок. Квітуча здорова планета, материнський світ, батьківщина мутованих амбітних поселенців колоній Венери і Марса. Між Землею і колоніями снували незліченні вантажні кораблі, перевозячи корисні копалини, руду і харчі. Команди розвідки просто зараз ширяли довкола зовнішніх планет, заявляючи права Директорату на нововідкриті поклади сировини.

— Він бачив, як усе це стерли на радіоактивний пил, — сказав Петтерсон. — Він бачив останню атаку на Землю, прорив нашої оборони, знищення Місячної бази.

— Кажеш, якісь генеральські шишки вже летять сюди з Місяця?

— Я розповів їм достатньо, щоб вони заметушилися. Зазвичай минають тижні, доки вони починають ворушитися.

— Хотів би я подивитися на цього Юнґера, — сказав замислено В-Стівенз. — Чи можна мені якось...

— Ти вже його бачив. Це ж ти його приводив до тями, пам’ятаєш? Коли знайшли того дідугана і доправили сюди.

— О, — тихо сказав В-Стівенз. — Це той старий огидний чолов’яга? — його темні очі зблиснули. — То он який цей Юнґер... Ветеран нашої майбутньої війни.

— Війни, яку ви виграєте, війни, яку Земля програє, — Петтерсон раптом відійшов від вікна. — Юнґер вважає, що ми перебуваємо на якомусь штучному супутнику десь між Ураном і Нептуном, в реконструкції невеликої частини Нью-Йорка. Кілька тисяч людей і машин під пластиковим куполом. Він гадки не має, що насправді з ним трапилося. Мабуть, його якось відкинуло назад у часі.

— Хтозна. Можливо, перемістило потоком енергії, а може, спрацювало його палке бажання кудись втекти. Але навіть якщо в таке повірити, ця історія здається дуже химерною. Від неї відгонить... — В-Стівенз намагався підібрати слова, — чимось містичним. Що це, в біса, таке? Божа кара? Пророк з небес?

Двері прочинилися, і в кабінет прослизнула В-Рафія.

— Ой, — зойкнула вона, побачивши Петтерсона. — Я не знала, що...

— Усе гаразд, — В-Стівенз запросив її зайти. — Ти ж пам’ятаєш Петтерсона? Він був за кермом, коли ми тебе підібрали.

В-Рафія виглядала значно краще, ніж кілька годин тому. На її обличчі вже не було видно подряпин, вона зачесала волосся й одягнула новенькі сірий светр і спідницю. Її зелена шкіра виблискувала. Дівчина пройшла в кімнату і стала поруч з В-Стівензом, досі знервована і насторожена.

— Я маю залишитися в лікарні, — сказала вона, ніби захищаючись. — Мені поки не можна виходити. — Вона подивилася на В-Стівенза, шукаючи в нього підтримки.

— У неї немає родичів на Землі, — пояснив В-Стівенз. — Вона прилетіла сюди працювати біохіміком другого класу у Вестингаузівській лабораторії біля Чикаго. Приїхала у Нью-Йорк пройтися по крамницях, і це була велика помилка.

— А вона не може приєднатися до В-колонії в Денвері? — запитав Петтерсон.

— Не хочеш, щоб тут тинялася ще одна жаба? — спалахнув В-Стівенз.

— А що їй тут робити? Ми ж не фортеця в облозі. Ніщо не заважає нам перекинути її в Денвер швидкою вантажною ракетою, ніхто цьому не перешкоджатиме.

— Поговоримо про це згодом, — сказав роздратовано В-Стівенз. — Зараз є важливіші речі. Ти перевірив папери Юнґера? Ти певен, що це не підробка? Може, вони й справжні, але ми повинні переконатися.

— Тільки про це ані слова, — попередив Петтерсон, зиркнувши на В-Рафію. — Ніхто сторонній не має про це знати.

— Ви говорите про мене? — нерішуче запитала В-Рафія. — Думаю, мені краще піти.

— Нікуди ти не підеш, — відповів В-Стівенз, міцно вхопивши її за руку. — Петтерсоне, вам не вдасться це замовчати. Юнґер розповів уже, мабуть, п’ятдесятьом людям. Він тиждень сидів там на лавці у парку, чіпляючись до всіх перехожих.

— Про що це ви? — з цікавістю запитала В-Рафія.

— Дрібниці, не зважай, — відрізав Петтерсон.

— Дрібниці? — перепитав В-Стівенз. — Та всього лиш маленька війна. Програма вже у передпродажу. — Обличчя венеріанця було збудженим, його роздирали хвилювання й піднесення. — Роби ставки вже зараз! Не ризикуй! Став на переможця, серденько. Зрештою, це вже історія. Хіба ні? — він повернувся до Петтерсона, немов очікуючи на відповідь. — То що скажеш? Цього не можемо зупинити ні я, ні ти. Правда ж?

Петтерсон повільно кивнув головою.

— Мабуть, ти правий, — відповів він невдоволено, а тоді щосили зацідив венеріанцю боковим.

В-Стівенз відсахнувся і заточився. Удар зачепив його впівсили. Венеріанець миттю вихопив з кишені променеву трубку і тремтячою рукою спробував прицілитися. Петтерсон вибив пістолет ногою і допоміг В-Стівензу підвестися.

— Це була помилка, Джоне, — захекано сказав він. — Мені не слід було показувати тобі тубус з документами Юнґера, не варто було тобі про це розповідати.

— Звісно, — спромігся прошепотіти В-Стівенз. Його очі були сповнені поблажливого жалю, коли він знову поглянув на Петтерсона. — Але тепер я знаю, ми обоє знаємо. Ви програєте війну. Навіть якщо ви запакуєте Юнґера в коробку й опустите в земне ядро, вже запізно. «Колор-Ед» про все дізнається, щойно я звідси виберуся.

— Вони спалили офіс «Колор-Ед» у Нью-Йорку.

— Тоді я полечу в Чикаго. Чи Балтимор. Чи навіть назад на Венеру, якщо доведеться. Я хочу передати їм цю радісну звістку. Війна буде довгою і важкою, але ми переможемо, і ви нічого з цим не вдієте.

— Я можу вбити тебе, — сказав Петтерсон, відчайдушно перебираючи в голові можливі альтернативи. Було ще не пізно. Якщо затримати В-Стівенза, а Юнґера віддати військовим...

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав В-Стівенз. — Якщо Земля не воюватиме, якщо вам вдасться уникнути війни, ви отримаєте шанс. — Його зелені губи скривилися в звірячому вишкірі. — Ти думаєш, ми дозволимо вам уникнути війни? Не тепер! На поступки йдуть лише зрадники, як ви кажете. Тепер уже запізно!

— Запізно буде, — відповів Петтерсон, — якщо ти звідси виберешся. — Його рука потяглася до сталевого пап’є-маше на столі, але щойно він схопив його, хтось штрикнув йому під ребра гладеньким дулом променевої трубки.

— Я не знаю, як ця штука працює, — повільно сказала В-Рафія, — але, думаю, треба просто натиснути кнопку.

— Усе правильно, — з полегшенням підтвердив В-Стівенз. — Але поки не натискай. Я хочу кілька хвилин з ним поговорити. Може, його ще можна привести до тями. — Він вирвався з рук Петтерсона і відступив на кілька кроків, обмацуючи свою розбиту губу й зламані передні зуби. — Ти сам напросився, Вехелю.

— Це божевілля, — відрізав Петтерсон, не зводячи очей з променевої трубки в тремтячій долоні В-Рафії. — Ти справді очікуєш, що ми воюватимемо, наперед знаючи, що програємо?

— У вас не буде вибору, — очі В-Стівенза світилися. — Ми змусимо вас битися. Коли ми атакуємо ваші міста, вам доведеться захищатися. Такою вже є людська природа.

Перший крижаний промінь у Петтерсона не влучив. Землянин ухилився і спробував дотягнутися до тонкого зап’ястка дівчини, але схопив лише повітря. Він кинувся додолу, просичав другий промінь. В-Рафія відступила, її очі розширилися від переляку й тривоги, вона невміло намагалася знову прицілитися в Петтерсона, що вже підводився. Він підскочив, тягнучи руки до нажаханої дівчини, але вже бачив, що не встигає: її пальці смикнулися, дуло трубки потемніло, заморожувальне поле ось-ось мало активуватися. Петтерсон був приречений.

Двері відлетіли від потужного удару ногою, і солдати в синіх одностроях накрили B-Рафію шквальним вогнем. В обличчя Петтерсону війнуло холодом. Він відчайдушно змахнув руками і завалився на спину, намагаючись ухилитися від крижаних променів.

B-Рафію огорнула хмара абсолютного холоду. Її тремтяче тіло ще мить посмикалося, а тоді раптом заклякло, наче плівка її життя застрягла в проекторі. Тіло дівчини повністю втратило колір. Це була химерна подоба людини, що досі мовчки стояла з піднятою рукою, застигнувши в марній спробі захиститися.

А тоді заморожена постать вибухнула. Розбухлі клітини розлетілися по всьому кабінету бридким фонтаном кристалізованих частинок.

З-за спин солдатів обережно визирнув Френсіс Ґеннет, розчервонілий і засапаний.

— Це ви Петтерсон? — запитав він, протягуючи важку долоню. Петтерсон її не потиснув. — Військові мене поінформували. Де цей старий?

— Десь тут, — буркнув Петтерсон. — Під охороною. — Він розвернувся до В-Стівенза, і їхні погляди на мить зустрілися. — Бачиш? — сказав він хрипко. — Ось як воно буде. Ти справді цього хочеш?

— Ходімо, містере Петтерсон, — нетерпляче пробасив Френсіс Ґеннет. — Я не можу гаяти часу. З вашої розповіді усе виглядає дуже серйозно.

— Так і є, — спокійно відповів В-Стівенз і витер хустинкою цівку крові, що стікала в нього з рота. — Заради цього варто було прилетіти з Місяця. Повірте мені, я знаю.

Чоловік праворуч від Ґеннета був білявим лейтенантом. Він у німому захваті дивився на відеоекран. Коли з сірого туману виринув велетенський бойовий корабель, на його вродливому молодому обличчі з’явився подив. Один з реакторів корабля був розтрощений, передні башти розчавило, у корпусі зяяла пробоїна.

— Господи, — тихо сказав лейтенант Нейтан Вест. — Це ж «Вітряний велет», найбільший з наших бойових кораблів. Подивіться на нього: він абсолютно небоєздатний, виведений з ладу.

— Це ваш корабель, — сказав Петтерсон. — Ви будете командувати ним у вісімдесят сьомому, коли його знищить об’єднаний колоніальний флот. Девід Юнґер буде вашим солдатом. Вас уб’ють, а Юнґер втече. Ті кілька людей з вашого корабля, які вціліють, спостерігатимуть з Місяця, як Землю систематично знищуватимуть К-ракетами з Венери і Марса.

Фігурки на екрані підстрибували і крутилися, як риба на дні замуленого акваріума. Просто в центрі вибухнув шалений вихор, енергетичний смерч, що хвилями розкидав космічні судна. Срібні кораблі Землі спочатку трималися, а тоді зламали стрій. Блискучі чорні бойові кораблі Марса помчали крізь широку діру, а по флангу землян вдарили венеріанці, що вичікували збоку. Об’єднані сили затиснули рештки флоту Землі сталевими лещатами й роздушили. Кораблі зникали короткими спалахами світла. Вдалині повільно і велично оберталася похмура блакитно-зелена куля Землі.

Вона вже була поточена відразливою віспою, вирвами від К-ракет, що пробилися крізь захисну мережу.

Лемар вимкнув проектор, і екран згас.

— Ось і всі мозкові кадри, все, що нам вдалося витягнути.

Це візуальні фрагменти, короткі епізоди, які справили на нього сильне враження. Ми не можемо отримати повну історію. Наступна сцена відбувається аж через кілька років, уже на одному зі штучних супутників.

Загорілося світло, і глядачі з натугою попідводилися. Обличчя Ґеннета здавалося хворобливим і сірим, як тісто.

— Докторе Лемар, я хочу знову глянути на ту частину. Ту, що про Землю. — Він безпорадно розвів руками. — Ви розумієте, про який фрагмент я кажу.

Світло згасло, і екран знову ожив. Цього разу там була лише Земля, куля, що швидко віддалялася, доки швидкісна торпеда, на якій втікав Юнґер, мчала геть у космос. Юнґер влаштувався так, щоб до останнього бачити свій мертвий світ.

Земля перетворилася на руїну. Офіцери мимоволі охнули від побаченого. Нічого живого, жодного руху, лише мертві хмари радіоактивного попелу, що безцільно пливуть над подовбаною кратерами поверхнею. Те, що колись було живою планетою з трьома мільярдами людей, перетворилося на попіл і прах. Не лишилося нічого, крім непотребу й уламків, розкиданих і зловісно рознесених по порожніх морях невтомним завиваючим вітром.

— Думаю, тут запанує якесь рослинне життя, — знічено сказала Евелін, коли екран згас і знову загорілися лампи. Вона здригнулася й відвернулася.

— Мабуть, якісь бур’яни, — відповів Лемар. — Темні сухі бур’яни, що проростатимуть крізь шлак. Згодом, може, ще комахи. Ну і бактерії, звісно. Гадаю, з часом активність бактерій перетворить попіл на родючий ґрунт. Дощі йтимуть мільярд років.

— Давайте визнаємо, — обізвався Ґеннет, — що наново її заселятимуть уже жаби з воронами. Вони житимуть тут після того, як ми всі будемо мертві.

— І спатимуть у наших ліжках? — м’яко поцікавився Лемар. — Користуватимуться нашими вбиральнями, вітальнями і транспортом?

— Я вас не розумію, — відповів роздратовано Ґеннет і жестом підкликав Петтерсона. — Ви певні, що про це не знає ніхто, крім людей у цій кімнаті?

— В-Стівенз знає, — сказав Петтерсон, — але він замкнений у психіатричному відділенні. B-Рафія знала, але вона мертва.

Лейтенант Вест підійшов до Петтерсона.

— Ми можемо з ним поговорити?

— Так, а де Юнґер? — запитав Ґеннет. — Мої люди дуже хочуть зустрітися з ним особисто.

— У вас є всі важливі факти, — відповів Петтерсон. — Ви знаєте, яким буде результат цієї війни. Ви знаєте, що трапиться з Землею.

— І що ви пропонуєте? — обережно запитав Ґеннет.

— Уникнути війни.

Опецькуватий і добре вгодований Ґеннет знизав плечима.

— Зрештою, історії не можна змінити. Це майбутня історія, тож ми не маємо вибору, крім як битися.

— Принаймні заберемо когось з них із собою, — холодно сказала Каттер.

— Та що ти таке кажеш?! — вибухнув, затинаючись, схвильований Лемар. — Ти працюєш у лікарні, як ти можеш так говорити?

Очі жінки спалахнули.

— Ти бачив, що вони зробили із Землею. Ти бачив, як вони розірвали нас на шматки.

— Ми маємо бути розумнішими, — запротестував Лемар. — Якщо ми дозволимо втягнути себе у ненависть і насильство... — він розвернувся до Петтерсона. — Чому ви замкнули В-Стівенза? Він не божевільніший за неї.

— Твоя правда, — погодився Петтерсон. — Але ця божевільна на нашому боці. Таких ми не замикаємо.

Лемар відступив від нього.

— То ти теж підеш воювати? Разом з Ґеннетом і його солдатами?

— Я намагатимуся не допустити війни, — глухо відповів Петтерсон.

— А хіба таке можливо? — запитав Ґеннет. На мить його бліді блакитні очі загорілися, а потім знов потьмяніли.

— Думаю, що можливо. Чому ні? Повернення Юнґера змінює ситуацію.

— Якщо майбутнє можна змінити, — протягнув Ґеннет, — то в нас з’явиться вибір з кількох варіантів. Якщо існують принаймні дві можливі версії майбутнього, то їх може бути й безліч, з відгалуженнями в кожен момент часу. — Його обличчя перетворилося на кам’яну маску. — В такому разі ми можемо використати бойовий досвід Юнґера.

— Дозвольте мені з ним поговорити, — схвильовано втрутився лейтенант Вест. — Може, нам вдасться отримати чітке уявлення про бойову стратегію жаб. Він, мабуть, тисячі разів прокручував у голові спогади про ті бої.

— Він упізнає вас, — заперечив Ґеннет. — Зрештою, він служив під вашим командуванням.

Петтерсон замислився.

— Гадаю, що ні, — сказав він до Веста. — Ви значно старші за Юнґера.

Вест кліпнув.

— Що ви маєте на увазі? Він немічний дід, а мені ще й тридцяти немає.

— Девіду Юнґеру п’ятнадцять, — відповів Петтерсон. — Зараз ви майже вдвічі старші за нього. Ви вже кадровий офіцер штабу вищого командування на Місяці, а Юнґер ще навіть не на службі. Він піде добровольцем, коли вибухне війна, новобранцем без досвіду й підготовки. Коли ви будете вже старим і командуватимете «Вітряним велетом», Девід Юнґер обслуговуватиме одну з гарматних башт. Це буде солдат середнього віку, імені якого ви навіть не знатимете.

— Тобто Юнґер уже народився? — перепитав спантеличений Ґеннет.

— Юнґер уже десь тут, чекає на свою чергу. — Петтерсон загадав собі не забути розібратися з цим, така інформація може стати в пригоді. — Не думаю, що він упізнає вас, Весте.

Він міг навіть ніколи не бачити вас. «Вітряний велет» — просто гігантський корабель.

Вест швидко погодився.

— Ґеннете, почепіть на мене жучки, щоб штаб отримав аудіо- і відеозаписи того, що розповість Юнґер.

Під яскравим ранковим сонцем Юнґер набундючено сидів на своїй лавці у парку, тримаючи алюмінієвий ціпок покрученими пальцями і сумно розглядаючи перехожих.

Праворуч робот-садівник знову і знову проходився по невеликому клаптику трави, його металеві очні лінзи уважно спостерігали за висохлим згорбленим старим. Чоловіки, що ліниво тинялися довкола, говорили якісь нісенітниці в напрямку розставлених по парку мікрофонів і тримали передавачі ввімкненими. Напівгола молода жінка, що засмагала біля басейну, коротко кивнула двом солдатам, що ходили колами, постійно тримаючи в полі зору Юнґера.

Того ранку в парку була сотня людей. Усі вони зібралися тут, щоб стежити за дрімаючим злобливим старим.

— Усе гаразд, — сказав Петтерсон. Його машина була запаркована на межі дерев і газонів. — Пам’ятайте, що йому не можна хвилюватися. Його привів до тями В-Стівенз, і якщо з його серцем щось трапиться, вже нікому буде рятувати діда.

Молодий світловолосий лейтенант кивнув, розрівняв свій бездоганний блакитний кітель і ступив на тротуар. Він відсунув забрало шолому й бадьоро покрокував гравієвою стежкою до центру парка. Коли він наблизився, відпочивальники ледь помітно зарухалися. Вони по черзі зайняли позиції на газонах і лавках, розосередилися групами довкола басейну.

Лейтенант Вест зупинився біля роботизованого фонтанчика для пиття і дозволив йому пустити собі в рот струмінь крижаної води. Далі він повільно пішов геть, розмахуючи руками, і ненадовго зупинився помилуватися молодою жінкою, що саме роздягалася і млосно вмощувалася на барвистій підстилці. Вона заплющила очі, розтулила червоні губи і, вдячно зітхнувши, розслабилася.

— Нехай він заговорить до вас першим, — тихо сказала вона лейтенантові, що стояв за кілька футів від неї, спершись чорним черевиком на край лавки. — Самі розмови не починайте.

Лейтенант Вест поспостерігав за нею ще трохи, а тоді рушив стежкою далі.

— Не так швидко, не поспішайте, ви маєте вдавати, наче нікуди не квапитеся, — квапливо сказав йому на вухо кремезний чоловік, що рухався назустріч.

— Усе повинно виглядати так, ніби ви маєте купу вільного часу, — привіталася до нього медсестра з довгастим обличчям, що котила дитячий візочок.

Вест пішов іще повільніше, майже зупинився. Знічев’я зафутболив камінець зі стежки у кущі. Покрокував до центрального басейну і неуважно дивився на воду, тримаючи руки в кишенях. Тоді викурив сигарету. Купив брикет морозива у торгового робота.

— Заляпайте морозивом кітель, сер, — тихо проінструктував динамік робота. — Матюкніться й почніть його витирати.

Лейтенант почекав, доки морозиво розтане під теплим літнім сонцем. Коли цівка стекла йому по руці на накрохмалений блакитний кітель, він насупився, дістав хустинку, намочив її в басейні й заходився незграбно відтирати пляму.

Старий з понівеченим шрамами обличчям здоровим оком спостерігав за ним зі своєї лавки. Він стискав алюмінієвий ціпок і радісно посміювався.

— Обережніше, — зловтішався старий. — Тільки подивися на себе!

Вест роздратовано підвів погляд.

— Он там ще накапало, — зареготав старий і знеможено відкинувся на спинку лавки. Беззубий рот розтягнувся від задоволення.

Лейтенант добродушно усміхнувся.

— О, я й справді заляпався, — визнав він, викинув розталий недоїдений брикет в отвір для сміття і дочистив свій кітель. — Тут дуже спекотно, — зауважив він і повільно підійшов до старого.

— Вони добре попрацювали, — сказав Юнґер, киваючи своєю пташиною головою. Він витягнув шию, намагаючись розгледіти погони на плечах молодого солдата. — Ти ракетник?

— Підривник, — відповів лейтенант Вест, якому вранці видали нові нашивки. — Ба-3.

Старий здригнувся, відкашлявся і збуджено плюнув у найближчі кущі.

— Справді? — він напівпідвівся, схвильований і наляканий, коли побачив, що лейтенант збирається йти геть. — А знаєш, багато років тому я теж служив у Ба-3. — Він намагався говорити спокійно і буденно. — Задовго до твоїх часів.

На вродливому обличчі лейтенанта з’явилися подив і недовіра.

— Не дуріть мене, зі старої групи досі живі лише кілька хлопців. Ви з мене кепкуєте.

— Я справді служив там, — засопів Юнґер, квапливо порпаючись у кишені піджака. — Поглянь-но на це. Зупинись на хвильку, і я тобі дещо покажу. — Шанобливо і побожно він продемонстрував свій Кришталевий диск. — Бачиш? Ти знаєш, що це?

Лейтенант Вест довго роздивлявся медаль. Його переповнювали справжні емоції, йому не треба було навіть нічого вдавати.

— Можна, я подивлюся зблизька? — нарешті запитав він. Юнґер завагався.

— Звичайно, — відповів він, — бери.

Вест узяв медаль і довго крутив її в руках, зважуючи, відчуваючи холодну поверхню своєю гладенькою шкірою. Нарешті він повернув її старому.

— Ви отримали цю медаль у вісімдесят сьомому?

— Саме так, — відповів Юнґер. — Ти пам’ятаєш? — він заховав диск назад у кишеню. — Ні, ти ж тоді ще навіть не народився. Але ти мав би про це чути.

— Так, — відповів Вест. — Багато разів чув.

— І не забув? Багато хто забув, що ми тоді зробили.

— Нам тоді добряче дісталося, — сказав Вест. Він повільно всівся на лавці поруч зі старим. — Це був важкий день для Землі.

— Ми програли, — погодився Юнґер. — Лише кільком із нас вдалося звідти вибратися. Я дістався до Місяця. Я бачив, як Земля зникала, клаптик за клаптиком, аж доки не лишилося нічого. Це розбило мені серце. Я плакав і плакав, аж доки впав майже замертво. Ми всі тоді ридали — і солдати, і робітники. Стояли там безпорадно. А тоді вони переключилися зі своїми ракетами на нас.

Лейтенант облизав сухі губи.

— Ваш командор не вижив, правда ж?

— Нейтан Вест загинув на своєму кораблі, — сказав Юнґер. — Він був нашим найкращим командувачем, йому не просто так довірили «Вітряного велета». — Старече зморшкувате обличчя стало задумливим. — Такої людини, як Вест, більше не буде. Я навіть бачив його якось. Високий, із суворим обличчям, широкоплечий. Він і сам був велетом. То був великий чоловік, ніхто б не впорався краще.

Вест завагався.

— Думаєте, якби командував хтось інший...

— Ні! — пронизливо заверещав Юнґер. — Ніхто б не впорався краще! Я чув ці розмови, і я знаю, що кажуть товстозаді диванні стратеги. Але вони помиляються! Ніхто не зміг би виграти тієї битви, в нас не лишилося шансів. У них була перевага п’ять до одного. Дві величезні флотилії, одна розгорнулася просто перед нами, ще одна чекала збоку, щоб зім’яти нас і проковтнути.

— Розумію, — пробурмотів Вест. Хоч він і був схвильований, але мав продовжувати розмову, тож запитав: — А ці диванні стратеги, що вони кажуть? Я ніколи не намагався розібратися в їхніх балачках. — Він спробував усміхнутися, але губи його не слухали. — Я знаю, що вони завжди говорять, ніби ми могли тоді виграти і, може, навіть врятувати «Вітряного велета», але...

— Дивися сюди, — гарячково сказав Юнґер. У його запалому оці заблищав божевільний вогник. Вістрям ціпка він почав видряпувати чіткі глибокі канавки в гравії під ногами. — Ось лінія нашого фронту. Пам’ятаєш, як Вест його розгорнув? Це була геніальна комбінація, розташування нашого флоту того дня. Справжній талант. Ми стримували їх дванадцять годин, доки їм нарешті вдалося прорватися. Ніхто не вірив, що ми зможемо навіть це. — Юнґер грубо нашкрябав ще одну лінію. — Ось флотилія ворон.

— Бачу, — пробурмотів Вест і схилився вперед, щоб камера, схована в нього на грудях, записала грубі лінії на гравії й передала центру сканування в мобільному модулі, що ліниво кружляв угорі, а звідти — до головного штабу на Місяці. — А флотилія жаб?

Юнґер недовірливо на нього подивився, раптом засоромившись.

— Тобі ж не нудно, правда? Старі люблять побазікати. Іноді я набридаю іншим людям, марную їхній час.

— Продовжуйте, мені цікаво, — щиро відповів Вест. — Малюйте ще.

Евелін тривожно походжала своєю напівтемною квартирою, склавши на грудях руки й гнівно стиснувши червоні губи.

— Я тебе зовсім не розумію! — вона зупинилися опустити важкі штори. — Щойно ти мало не вбив В-Стівенза, а тепер навіть не намагаєшся зупинити Лемара. Ти ж знаєш, що Лемар нічого не тямить. Йому не подобається Ґеннет, і він постійно щось белькоче про міжпланетну єдність науковців, про наш обов’язок перед усім людством і таке інше. Ти розумієш, що якщо В-Стівенз його переконає...

— Можливо, Лемар правий, — сказав Петтерсон. — Мені теж не подобається Ґеннет.

— Але ж вони нас знищать! — вибухнула Евелін. — Ми не можемо воювати з ними, у нас немає шансів. — Вона зупинилася просто перед ним, її очі палали. — Проте вони цього ще не знають. Ми маємо нейтралізувати Лемара, принаймні на якийсь час. Кожна хвилина, доки він вільно собі гуляє, ставить наш світ під загрозу. Три мільярди життів залежать від того, чи ми зможемо зберегти цю справу в таємниці.

Петтерсон замислився.

— Думаю, Ґеннет поінформував тебе про попередні результати сьогоднішньої розмови Веста зі старим.

— Поки що жодних результатів. Юнґер пам’ятає кожну битву в деталях, і ми програли кожну з них. — Вона втомлено потерла чоло. — Тобто ми програємо всі ці битви, — задерев’янілими пальцями вона зібрала зі столу порожні чашки. — Хочеш ще кави?

Заглиблений у власні думки Петтерсон її не почув. Він підійшов до вікна і дивився надвір, аж доки вона не повернулася зі свіжою кавою. Гарячою, чорною і міцною.

— Тебе там не було, коли Ґеннет убив ту дівчину, — сказав Петтерсон.

— Яку дівчину? Жабу? — Евелін розмішала цукор і долила собі вершків. — Вона збиралася вбити тебе. В-Стівенз одразу б помчав у «Колор-Ед», і почалася б війна. — Евелін нетерпляче підсунула йому каву. — Хай там як, ми ж цю дівчину і врятували.

— Я знаю, — сказав Петтерсон. — Саме це мене і тривожить. — Він машинально взяв каву і, не відчуваючи її смаку, відсьорбнув. — Навіщо було рятувати її від натовпу? Це Ґеннетова робота, а ми працюємо на нього.

— І що?

— Ти знаєш, в яку гру він грає!

Евелін знизала плечима.

— Я просто намагаюсь керуватися здоровим глуздом. Я не хочу, щоб Землю знищили. Ґеннет теж не хоче — він прагне не допустити війни.

— Ще кілька днів тому він хотів війни, бо збирався її виграти.

Евелін неприємно розсміялася.

— Звичайно! Хто ж починає війну, наперед знаючи, що програє? Це нерозумно.

— Тепер Ґеннет спробує її не допустити, — повільно протягнув Петтерсон. — Він дасть колоніям незалежність, визнає «Колор-Ед», знищить Девіда Юнґера і всіх, хто знає про цю історію. Корчитиме з себе великодушного миротворця.

— Звісно. Він уже будує плани про драматичну подорож на Венеру, щоб останньої миті провести перемовини з посадовцями «Колор-Ед» і зупинити війну. Він тиснутиме на Директорат, щоб вони поступилися і дозволили Марсу з Венерою відокремитися. Він стане кумиром усієї системи. Але хіба це не краще, ніж загибель Землі й винищення нашої раси?

— То тепер уся ця машина розвернеться і працюватиме проти війни? — губи Петтерсона скривилися в іронічній посмішці. — Мир і компроміс замість руйнівного насильства й ненависті.

Евелін всілася на бильце крісла й взялася швидко підраховувати роки.

— Скільки було Юнґеру, коли він пішов в армію?

— П’ятнадцять чи шістнадцять.

— Коли людину беруть в армію, вона отримує ідентифікаційний номер, правильно?

— Звичайно. І що?

— Можливо, я помиляюся, але за моїми підрахунками... — вона подивилася на Петтерсона. — Юнґер скоро прийде отримувати свої документи. Цей номер ось-ось буде випущено, зважаючи на те, як швидко підтягуються добровольці.

На обличчі Петтерсона з’явився дивний вираз.

— То Юнґер уже десь тут... Зараз це п’ятнадцятирічний хлопець. Юнґер-юнак і старезний військовий ветеран. Обидва тут, одночасно.

Евелін здригнулася.

— Дивовижа. А що як вони зустрінуться? Різниця між ними має бути разюча.

В уяві Петтерсона постав п’ятнадцятирічний юнак із сяючими очима. Він рветься у бій, готовий з ідеалістичним завзяттям вбивати жаб і ворон. Просто зараз Юнґер невблаганно наближався до призовного пункту... І водночас він був напівсліпим покаліченим старим дідом вісімдесяти дев’яти років — прикрих років, — що, похитуючись, шкутильгав зі своєї лікарняної палати до лавки у парку, спираючись на алюмінієвий ціпок і розповідаючи скрипучим жалісливим голосом свою історію кожному, хто був готовий її слухати.

— Ми маємо бути пильними, — сказав Петтерсон. — Треба домовитися з армійськими. Нехай вони нас повідомлять, щойно видадуть посвідчення з цим номером, щойно Юнґер прибуде його отримувати.

Евелін кивнула.

— Мабуть, це хороша ідея. Може, нам взагалі варто звернутися до Відділу перепису, хай перевірять. Раптом нам вдасться знайти...

Вона затнулася. Двері до квартири тихо прочинилися, перед ними стояв Едвін Лемар, тримаючись за ручку і кліпаючи в напівтемряві почервонілими очима. Важко дихаючи, він зайшов у кімнату.

— Вехелю, я маю з тобою поговорити.

— Чого тобі? — запитав Петтерсон. — Що відбувається?

Лемар з ненавистю подивився на Евелін.

— Він знайшов його. Я знав, що їм це вдасться, щойно вони все проаналізують і підготують звіт...

— Ґеннет? — холодний страх подер Петтерсона по спині. — Що він знайшов?

— Переламний момент. Старий постійно бурмотів щось про пальне для військової флотилії ворон. Колона з п’яти кораблів, що йшла без конвою до лінії фронту. Юнґер каже, що наші розвідники її не помітять. — Лемар дихав хрипко й схвильовано. — Він каже, що якби ми знали про це заздалегідь... — неймовірним зусиллям він опанував себе, — то могли б її знищити.

— Розумію, — сказав Петтерсон. — Це би змінило баланс сил на користь Землі.

— Якщо Вест зможе з’ясувати маршрут колони, — завершив Лемар, — Земля виграє війну. А це означає, що Ґеннет почне воювати, щойно отримає дані про маршрут.

В-Стівенз зсутулившись сидів на одномісній лавці, що слугувала йому за крісло, стіл і ліжко в психіатричній палаті. У його темно-зелених губах стирчала сигарета. Квадратна кімната була аскетичною і порожньою, її стіни тьмяно поблискували. Час від часу В-Стівенз поглядав на свій годинник, а тоді знову спостерігав за апаратом, що повзав довкола замка вхідних дверей.

Апарат рухався повільно й обережно. Він досліджував замок уже двадцять дев’ять годин поспіль, шукаючи електричні дроти, що намертво утримували важку плиту. Він уже знайшов кінці, де дроти під’єднувалися до дверей. Протягом останньої години він прорізався крізь рексероїдну поверхню, і до клем лишався якийсь дюйм. Цей повзучий розвідник був хірургічною рукою, самокерованим високоточним роботом, який зазвичай був під’єднаний до правого зап’ястка В-Стівенза.

Зараз він його зняв і послав шукати вихід з квадратної кімнати. Металева долоня ледь трималася за гладеньку тьмяну поверхню, доки різець на великому пальці старанно забурювався всередину. Для хірургічної руки це було надто грубе завдання, після якого вона вже не годитиметься для операційного столу, але В-Стівенз легко зможе дістати іншу. На Венері їх продавали в будь-якій крамниці медичних товарів.

Вказівний палець хірургічної руки дістався до аноду й вичікувально зупинився. Інші чотири пальці піднялися й заколихалися, неначе антени комахи. Один за одним вони пролізли в отвір і спробували намацати катод.

Раптовий сліпучий спалах — і над дверима здійнялася біла хмарка ядучого диму. Почувся різкий звук. Двері навіть не ворухнулися, але рука впала на підлогу, виконавши своє завдання. В-Стівенз роздушив сигарету, неспішно звівся на ноги й пройшов через палату підібрати свою руку.

Коли рука знову була на місці, ставши частиною його нейром’язової системи, В-Стівенз обережно вхопився за край дверей і різко потягнув їх усередину. Двері легко піддалися, і перед венеріанцем відкрився порожній коридор. Не було чути жодного звуку чи руху. Жодної охорони, жодної системи спостереження за пацієнтами психіатрії. В-Стівенз швидко пішов уперед, завернув за ріг і рушив далі лабіринтом переплетених переходів.

За мить він вже стояв біля широкого оглядового вікна, з якого було видно вулицю, будинки довкола і територію лікарні.

Він дістав наручний годинник, запальничку, авторучку, ключі й монети. З усього цього його вправні живі й металеві пальці швидко зібрали якусь хитромудру штуку з дротів і пластин. Він від’єднав великий палець-різець і вкрутив замість нього нагрівальний елемент. Венеріанець вискочив на підвіконня і квапливо припаяв механізм до горішнього краю віконного отвору, який не було видно ні з коридору, ні з подвір’я внизу.

В-Стівенз рушив коридором назад, але раптом закляк, почувши якісь звуки. То були голоси — лікарняний охоронець і хтось ще. Хтось знайомий.

Він рвонув до психіатричного відділення у свою ізольовану палату. Магнітний замок неохоче повернувся на місце, тепло від короткого замикання розтягнуло його затискачі. Поле замка було вимкненим, але відвідувачі, звісно, про це не знали. В-Стівенз весело прислухався, як хтось обережно клацнув перемикачем магнітного поля і відчинив двері.

— Заходь, — сказав В-Стівенз.

До палати увійшов доктор Лемар. В одній руці він тримав портфель, у другій — заморожувач.

— Пішли зі мною, я все організував. Гроші, фальшиве посвідчення, паспорт, квитки і перепустку. Полетиш як жаб’ячий брокер. Доки Ґеннет дізнається, ти вже пройдеш прикордонний контроль і опинишся за межами юрисдикції Землі.

В-Стівенз був приголомшений.

— Але ж...

— Швиденько! — Лемар махнув заморожувачем у бік коридору. — Як працівник лікарні, я маю право супроводжувати пацієнтів психіатрії. Формально ти душевнохворий, для мене ж ти не більш божевільний, ніж усі вони, а може, навіть менше. Тому я й тут.

В-Стівенз із сумнівом подивився на нього.

— Ти добре усвідомлюєш, що робиш? — він пройшов коридором за Лемаром повз байдужого охоронця до ліфта. — Вони знищать тебе як зрадника, якщо спіймають. Той охоронець бачив тебе. Як ти збираєшся це приховати?

— Я не збираюся нічого приховувати. Ти ж знаєш, що Ґеннет уже тут. Він і його люди працюють зі старим.

— Чому ти мені про все це розповідаєш? Ти ж знаєш, чому мене запроторили в божевільню.

Вони крокували спуском до підземного гаража. Оператор пригнав авто Лемара, і вони повсідалися. Лемар взявся за кермо.

— Візьми це, — Лемар кинув В-Стівензу заморожувач і виїхав з тунелю на поверхню, під яскраве полудневе сонце Нью-Йорка. — Ти збирався зв’язатися з «Колор-Ед» і повідомити їм, що Земля однозначно програє. — Він звернув з головної дороги на бічну, в напрямку міжпланетного космічного майданчика. — Сказати їм, щоб не йшли на поступки, а негайно атакували, почали повномасштабний наступ. Правда ж?

— Так, — відповів В-Стівенз. — Зрештою, якщо ми точно виграємо...

— Не точно.

В-Стівенз повів зеленою бровою.

— Як? Я думав, що Юнґер ветеран війни, яку земляни програли.

— Ґеннет збирається змінити хід війни. Він знайшов переламний момент, і щойно отримає точну інформацію, почне тиснути на Директорат, щоб почати масовану атаку на Венеру і Марс. Війни не уникнути, не тепер. — Лемар різко загальмував на краю злітного міжпланетного майданчика. — Якщо вже буде війна, то нехай вона нікого не заскочить зненацька.

Можеш передати Організації колоній і Адміністрації, що наша військова флотилія вже летить. Скажи їм, що...

Раптом Лемар затнувся. Як іграшка, в якої скінчився накрут, він осів на сидінні, безгучно сповз униз і тихо лежав головою на кермі. Окуляри зісковзнули з його носа на підлогу. В-Стівенз підібрав їх і повернув на місце.

— Вибач, — тихо сказав він. — Твої наміри добрі, але насправді ти все зіпсував.

Він оглянув голову Лемара. Промінь заморожувана не пошкодив мозкової тканини, тож через кілька годин він отямиться, хай і з нестерпним головним болем. В-Стівенз заховав заморожувач, підібрав портфель і відсунув Лемара вбік від керма.

За мить він уже завів двигун і увімкнув задню передачу.

В-Стівенз гнав назад до лікарні, поглядаючи на годинник.

Ще можна було встигнути. Він нахилився і вкинув у щілину платного відеофона на приладовій дошці четвертак. Сигнал пройшов, і на екрані з’явилася реєстраторка «Колор-Ед».

— Це В-Стівенз, — сказав він. — Сталося відхилення від плану. Мене забрали з будівлі лікарні, тож я зараз повертаюся туди. Сподіваюся встигнути.

— Віброкомплект зібраний?

— Так, зібраний, але він не в мене. Я вже поляризував його магнітним потоком. Він готовий до використання, мені потрібно лише встигнути до нього дістатися.

— З мого боку є затримка сигналу, — сказала зеленошкіра дівчина. — Це захищений канал?

— Відкритий, — визнав В-Стівенз. — Але він публічний, тож його навряд чи прослуховують, поставивши «жучок». — Він перевірив індикатор напруги на гарантійному талоні модуля. — Зайвого не тягне. Продовжуй.

— Корабель не зможе підібрати вас у місті.

— От чорт! — вилаявся В-Стівенз.

— Вам доведеться самостійно вибратися з Нью-Йорка, ми не зможемо вам допомогти. Натовп знищив наші нью-йоркські порти. Вам доведеться дістатися наземним авто до Денвера, це найближче місце, де зможе приземлитися корабель, і це наша остання захищена точка на Землі.

В-Стівенз застогнав.

— Мені щастить. Ви розумієте, що станеться, якщо мене схоплять?

Дівчина сумно всміхнулася.

— Для землян усі жаби однакові. Вони вішатимуть нас, не розбираючись, тож ми в одному човні. Хай щастить, ми чекатимемо на вас.

В-Стівенз розлючено вимкнув зв’язок, сповільнив авто, зупинився на громадській парковці на брудній бічній вуличці й швидко вибрався назовні. Він був на краю зеленого парку, за яким височіла лікарня. Міцно стискаючи портфель, В-Стівенз побіг назад до головного корпусу.

Девід Юнґер витер рота рукавом, а тоді знесилено відкинувся в кріслі.

— Я не знаю, — повторив він слабким хриплим голосом. — Я ж казав, що більше нічого не пам’ятаю. Це було так давно.

За сигналом Ґеннета офіцери залишили старого.

— Здається, ми вже близько, — втомлено сказав він і витер своє спітніле чоло. — Просуваємося повільно, але впевнено.

Маємо отримати результат протягом пів години.

Частину приміщення терапевтичного відділу перетворили на військовий оперативний штаб. На імпровізованій карті фішки позначали підрозділи флотилій жаб і ворон. Білі блискучі жетони були кораблями Землі, що вишикувалися тісним кільцем довкола третьої планети, аби їм протистояти.

— Це десь тут, — звернувся до Петтерсона лейтенант Вест.

Його очі були червоними від неспання, підборіддям неголеним, а руки тремтіли від втоми й напруження. Він показав на карту. — Юнґер пам’ятає розмови офіцерів про цю колону.

Вона вилетіла з бази постачання на Ґанімеді й зникла в якомусь навмисне невизначеному напрямку. — Він обвів рукою відповідну ділянку. — Тоді ніхто на Землі не звернув на це уваги, і лише пізніше всі зрозуміли, яку втратили можливість. Якийсь військовий експерт згодом усе це вирахував, і його розрахунки розіслали по кораблях. Офіцери збиралися обговорити маршрут колони. Юнґер припускає, що він пролягав біля Європи, але це могла бути й Каллісто[14].

— Цього замало, — відрізав Ґеннет. — Ми досі знаємо про маршрут не більше, ніж було відомо стратегам Землі. Нам потрібна точніша інформація, яка з’явилася після аналізу цих подій.

Юнґер потягнувся до склянки з водою.

— Дякую, — вдячно пробурмотів він, коли один з офіцерів подав йому її. — Я справді хотів би більше вам допомогти, хлопці, — сказав він сумно. — Я намагаюся пригадати, але, здається, мій розум уже не такий ясний, як колись. — Висушене обличчя скривилося в марній спробі зосередитися. — Здається, колону зупинив біля Марса якийсь метеоритний потік.

Ґеннет нахилився вперед.

— Продовжуйте.

— Я намагаюся допомогти вам, чим тільки можу, містере, — жалісно протягнув Юнґер. — Більшість людей, коли пишуть книжки про війну, просто користуються матеріалом з інших книжок. — Його понівечене обличчя освітилося вдячністю. — Думаю, у вашій книжці ви згадаєте і моє ім’я.

— Звичайно, — щиро запевнив його Ґеннет. — Ваше ім’я буде на першій сторінці. Може, ми навіть помістимо там вашу фотографію.

— Я знаю все про ту війну, — сказав Юнґер. — Дайте мені час, і я все згадаю. Лиш дайте мені трохи часу. Я роблю все, що можу.

Старий швидко згасав. Його зморшкувате обличчя набуло нездорово сірого кольору, шкіра на ламких пожовтілих кістках зсихалася, як тиньк. У горлі чулися хрипи. Усі розуміли, що Юнґер помре, і то скоро.

— Якщо він відійде до того, як згадає, — тихо сказав Ґеннет до Веста, — то я...

— Що ви кажете? — різко запитав Юнґер, раптом пильно й підозріливо зиркнувши здоровим оком. — Я не дуже добре чую.

— Лише намагаємося заповнити деякі прогалини, — втомлено відповів Ґеннет і кивнув головою офіцерам: — Підведіть його до карти, там він зможе побачити розташування військ. Раптом це допоможе.

Старому допомогли підвестися й підвели до столу. Його оточили техніки і військові, напівсліпа кульгава постать зникла з виду.

— Він довго не протягне, — розлючено сказав Петтерсон. — Якщо ви не дасте йому відпочити, серце старого не витримає.

— Ми повинні отримати цю інформацію, — відрізав Ґеннет і подивився на Петтерсона. — А де цей інший лікар? Лемар, здається.

Петтерсон роззирнувся.

— Та щось не бачу його. Він, мабуть, не міг на це дивитися.

— Лемара тут не було, — стримано сказав Ґеннет. — Мабуть, нам варто було взяти його під варту. — Він показав на Каттер, яка щойно зайшла до кімнати. Її очі були широко розплющені, а сама жінка була бліда і захекана. — Вона пропонує...

— Це вже неважливо, — холодно урвала його Каттер і кинула швидкий, значущий погляд на Петтерсона. — Я не хочу мати нічого спільного з вами чи вашою війною.

Ґеннет знизав плечима.

— Я все одно вишлю загін перехоплення. Перестрахуюся. — Він пішов геть, залишивши Евелін і Петтерсона самих.

— Слухай, — швидко сказала Евелін, притуливши гарячі губи до його вуха. — Дійшла черга до номера Юнґера.

— Коли тебе повідомили? — схвильовано запитав Петтерсон.

— Я саме збиралася йти сюди. Я зробила, як ти й порадив, і домовилася і армійським діловодом.

— Давно?

— Щойно, — губи Евелін тремтіли. — Вехелю, він тут.

Петтерсон нарешті зрозумів.

— Ти маєш на увазі, що його послали сюди? В нашу лікарню?

— Я попросила їх це зробити. Сказала, що коли прийде доброволець з номером...

Петтерсон схопив її за руку й швидко вивів з терапевтичного відділення на сонячне подвір’я. Він підштовхнув жінку до ліфта і рушив слідом.

— Де його тримають?

— У громадській приймальні. Йому сказали, що це звичайний медогляд, потрібно взяти якийсь там аналіз. — Евелін була нажахана. — Що нам робити? Ми можемо щось зробити?

— Принаймні Ґеннет так думає.

— А що як ми його зупинимо? Наприклад, просто забракуємо? — вона похитала головою, спантеличена. — Що тоді трапиться? Що буде з майбутнім, якщо ми зупинимо його просто тут? Ти можеш не допустити його до служби, ти ж лікар. Зробити маленьку червону помітку в його медичній картці. — Вона істерично розсміялася. — Я постійно їх бачу. Маленька червона помітка — і Девіда Юнґера більше немає. Ґеннет ніколи не побачить його і не дізнається, що Земля не може перемогти.

Тоді Земля переможе, В-Стівенз не опиниться у психіатричному відділенні, а та жаб’яча дівчина...

Петтерсон ляснув її по обличчю.

— Опануй себе і припини кричати! У нас немає на це часу!

Евелін здригнулася. Він міцно схопив її і тримав, аж доки вона не підвела голову. На щоці жінки повільно проступав червоний слід від ляпасу.

— Вибач, — спромоглася промовити вона. — Дякую, зі мною вже все гаразд.

Ліфт зупинився на адміністративному поверсі. Двері від’їхали, і Петтерсон вивів Евелін у вестибюль.

— Ти його вже бачила?

— Ні. Коли мені сказали, що черга дійшла до його номера і він на шляху сюди, — Евелін, засапуючись, бігла за Петтерсоном, — я щодуху помчала до лікарні. Можливо, ми вже спізнилися. Він міг втомитися чекати і піти. Це ж п’ятнадцятирічний хлопчик, він рветься у бій. Він міг піти!

Петтерсон зупинив робота-помічника.

— Ти зайнятий?

— Ні, сер, — відповів робот.

Петтерсон показав роботу ідентифікаційний номер Юнґера.

— Приведи цю людину з головної приймальні. Коли приведеш, закрий вестибюль, зачини його на вхід і на вихід.

Робот невпевнено клацнув.

— Будуть ще якісь вказівки? Це приміщення не...

— Я проінструктую тебе пізніше. Переконайся, щоб ніхто за ним не йшов. Я хочу поспілкуватися з ним тут наодинці.

Робот відсканував номер і зник у приймальні.

Петтерсон схопив Каттер за руку.

— Страшно?

— Та я просто нажахана.

— Я розберуся, ти просто стій тут і спостерігай. — Він простягнув їй пачку сигарет. — Запали нам по одній.

— Може, краще три? Ще одну для Юнґера?

Петтерсон усміхнувся.

— Він ще надто юний, забула? Йому не можна курити.

Робот повернувся. З ним був світловолосий хлопець, повнуватий і блакитноокий. Його обличчя ніяково скривилося.

— Шукали мене, док? — він розгублено підійшов до Петтерсона. — Зі мною щось не так? Мені сказали прийти сюди, але не сказали чому. — Його охопила тривога. — Це ж не завадить мені служити?

Петтерсон вихопив з рук хлопця щойно видану ідентифікаційну картку і передав її Евелін. Вона взяла її задерев’янілими пальцями, не зводячи з юнака очей.

Це був не Девід Юнґер.

— Як тебе звати? — запитав Петтерсон.

— Берт Робінсон, — сором’язливо назвався хлопець. — Хіба в моїй картці цього не написано?

Петтерсон повернувся до Евелін.

— Номер правильний, але це не Юнґер. Щось трапилося.

— Скажіть, док, — жалібно запитав Робінсон, — то я придатний до служби чи ні? Мене візьмуть в армію?

Петтерсон дав сигнал роботу.

— Відчиняй вестибюль, це все. Можеш повертатися до своїх справ.

— Я не розумію, — пробурмотіла Евелін. — Це якесь безглуздя.

— З тобою все гаразд, — сказав Петтерсон юнакові. — Можеш вирушати на службу.

Хлопець розслабився.

— Дуже дякую, доку, — він рушив у бік виходу. — Щиро вам вдячний, мені так хочеться врізати цим жабам, що просто вмираю.

— То що тепер? — напружено запитала Евелін, коли широка спина юнака зникла з виду. — Що нам робити?

Петтерсон нарешті оговтався від заціпеніння.

— Ми звернемося до Відділу перепису, щоб вони все перевірили. Нам треба знайти Юнґера.

Кімната зв’язку вібрувала від відео- й аудіозвітів. Петтерсон проштовхався до вільного апарата й назвав адресата.

— Ми швидко знайдемо цю інформацію, сер, — відповіла йому дівчина з Відділу перепису. — Ви зачекаєте, чи мені вам зателефонувати?

Петтерсон схопив радіообруч і закріпив його собі на шиї.

— Щойно матимете якусь інформацію про Юнґера, дайте мені знати. Одразу на цей обруч.

— Гаразд, сер, — слухняно відповіла дівчина і відключилася.

Петтерсон вийшов з кімнати й попрямував коридором.

Евелін поквапилася за ним.

— Куди ми йдемо? — запитала вона.

— У відділення терапії, я хочу поговорити зі старим. Маю в нього дещо запитати.

— Цим уже займається Ґеннет, — сказала Евелін, задихаючись. Вони спустилися на нижній поверх. — Чому ти...

— Я хочу розпитати його про теперішнє, а не про майбутнє. — Вони знову опинилися під сліпучим сонячним промінням. — Я хочу запитати його про те, що відбувається просто зараз.

Евелін зупинила його.

— Може, ти мені поясниш?

— У мене є теорія, — він квапливо проштовхався повз неї. — Ходімо, доки ще не запізно.

Вони зайшли в терапевтичне відділення. Техніки і офіцери стояли довкола велетенського столу з картою, розглядаючи фішки і стрілки.

— Де Юнґер? — запитав Петтерсон.

— Він пішов, — відповів один з офіцерів. — Ґеннет на сьогодні видихався.

— Куди він пішов? — запитав Петтерсон і люто вилаявся. — Що трапилося?

— Ґеннет і Вест повели його назад у головний корпус. Він був надто втомлений, щоб продовжувати, проте ми вже зовсім близько. У Ґеннета ледве не стався напад, але він згодився почекати.

Петтерсон вхопив Евелін за руку.

— Оголоси загальну тривогу, треба оточити будинок. Негайно!

Евелін здивовано на нього подивилася.

— Але ж...

Обминувши її, Петтерсон кинувся геть з кімнати і побіг до головного корпусу лікарні. Попереду повільно рухалися три постаті. Лейтенант Вест і Ґеннет йшли обабіч старого, підтримуючи його, той насилу шкутильгав.

— Тікайте! — закричав до них Петтерсон.

Ґеннет обернувся.

— Що відбувається?

— Ховайте старого! — Петтерсон кинувся до Юнґера, але було вже запізно.

Повз Петтерсона пролетів енергетичний промінь, довкола розгоралося розпечене коло білого полум’я. Згорблена постать старого захиталася й обвуглилася. Алюмінієвий ціпок розплавився й стік блискучою масою. Те, що лишилося від Юнґера, задимілося. Його тіло зсохлося й потріскалося, а тоді дуже повільно осіло купкою зневодненого почорнілого попелу. Полум’яне коло потроху згасало.

Ґеннет знічев’я копнув купку попелу. Шокований, він не міг повірити у те, що сталося.

— Юнґер мертвий, а ми так і не дізналися потрібної інформації.

Лейтенант не зводив очей з попелу, що досі димів. Його губи скривилися.

— І тепер уже ніколи не дізнаємося. Ми не можемо нічого змінити, не можемо перемогти. — Раптом його пальці потяглися до кітеля. Вест зірвав з нього нашивку й пожбурив квадратний клаптик геть. — Хрін я віддам своє життя заради того, щоб дати вам шанс нагнути всю систему. Я не полізу в цю смертельну пастку, я звільняюся!

З боку лікарні завила сирена загальної тривоги. До Ґеннета мчали солдати й лікарняні охоронці, всі розгублено метушилися. Петтерсон не зважав на них, його очі були прикуті до вікна вгорі.

Там хтось стояв, якийсь чоловік. Він квапливо відкручував щось блискуче. Це був В-Стівенз. Зрештою він забрав якусь штуку з металу і пластику і зник з вікна.

До Петтерсона підбігла Евелін.

— Що... — вона помітила останки й закричала: — О Боже!

Хто це зробив?

— В-Стівенз.

— Його, мабуть, випустив Лемар. Я знала, що це станеться. — В її очах забриніли сльози, голос став пронизливо-істеричним. — Я тобі казала, що він це зробить! Я тебе попереджала!

Ґеннет якось по-дитячому звернувся до Петтерсона:

— І що нам тепер робити? Його вбили. — Раптом страх кремезного чоловіка змінився на лють. — Я вб’ю кожну жабу на цій планеті, спалю їхні домівки і всіх перевішаю. Я... — раптом він затнувся. — Але вже, мабуть, надто пізно, чи не так? Ми більше нічого не можемо вдіяти, ми програли. Нас перемогли, а війна ще навіть не почалася.

— Так і є, — відповів Петтерсон. — Уже запізно, ви проґавили свій шанс.

— Якби ж то ми змогли його розговорити, — безпорадно прогарчав Ґеннет.

— Вам би не вдалося, це було неможливо.

— Чому ні? — кліпнув Ґеннет. У нього враз прокинулася якась тваринна чуйка. — Чому ви так кажете?

Радіообруч на шиї Петтерсона гучно задзижчав.

— Докторе Петтерсон, — долинув голос оператора, — вам терміновий дзвінок з Відділу перепису.

— З’єднайте.

У його вухах пролунав злегка металічний голос службовця з Відділу перепису.

— Докторе Петтерсон, у мене є інформація, яку ви запитували.

— Що там? — запитав Петтерсон, але він уже й сам знав відповідь.

— Ми двічі перевірили наші результати, щоб упевнитися. Особи, яку ви описували, не існує. Ні в теперішніх, ні в попередніх записах немає людини на ім’я Девід Л. Юнґер, яка б відповідала вашому описові. Мозок, зуби і відбитки пальців не збігаються з жодною людиною в наших файлах. Чи хочете ви, щоб...

— Ні, — відповів Петтерсон. — Я отримав відповідь на своє запитання. Жодних подальших дій. — Він клацнув перемикачем радіообруча.

Ґеннет слухав розмову зі спантеличеним виразом на обличчі.

— Це поза межами мого розуміння, Петтерсоне. Поясніть. Петтерсон його проігнорував. Він присів навпочіпки й почав розглядати купку попелу, що колись була Девідом Юнґером. За мить він знову увімкнув радіообруч.

— Заберіть останки в аналітичну лабораторію, — тихо наказав він. — Негайно вишліть сюди групу. — Він повільно звівся на ноги й додав ще тихіше: — А зараз я знайду В-Стівенза, якщо зможу.

— Та він просто зараз вже летить в бік Венери, — гірко сказала Евелін. — Що ж, це кінець. Ми більше нічого не можемо вдіяти.

— На нас чекає війна, — визнав Ґеннет. Він поступово оговтувався і змусив себе переключити увагу на людей довкола. Ґеннет пригладив гриву свого сивого волосся і поправив піджак. Подоба поважності знову повернулася його колись імпозантній постаті. — Зустрінемо її гідно, як чоловіки. Немає жодного сенсу намагатися її уникнути.

До обвуглених останків під’їхала команда лікарняних роботів і почала обережно їх збирати. Петтерсон відійшов убік.

— Проведіть повний аналіз, — наказав він лаборанту, який керував командою. — Розберіть базові модельні клітини, особливо нейрологічного апарату. Повідомте про результати якнайшвидше.

Це забрало близько години.

— Самі подивіться, — сказав лаборант. — Ось, торкніться до цього зразка. Навіть на дотик відчувається, що він якийсь не такий.

Петтерсон узяв зразок сухої крихкої органічної речовини. Вона нагадувала спалену шкіру якоїсь морської істоти і легко кришилася в пальцях. Коли Петтерсон спробував покласти зразок біля тестової апаратури, той остаточно розсипався на порох.

— Бачу, — протягнув він повільно.

— Зважаючи на обставини, старий добре зберігся, але був дуже слабким. Він, мабуть, не протримався б і кількох днів, надто вже швидко розкладався. Сонце, повітря — йому шкодило все. Не було відновлення внутрішньої системи. Наші клітини постійно ремонтуються, очищуються й оновлюються, а цю штуку просто зібрали і запустили. Очевидно, хтось дуже випередив нас у біосинтетиці. Це просто шедевр.

— Так, чудова робота, — визнав Петтерсон. Він підібрав інший зразок того, що колись було тілом Девіда Юнґера, й задумливо розкришив його на маленькі сухі шматочки. — Їм вдалося нас обдурити.

— Але ж ви здогадалися, хіба ні?

— Не одразу.

— Як бачите, ми намагаємося відтворити тіло повністю, збираємо з попелу в єдине ціле. Звичайно, бракує деяких частин, але ми зможемо отримати загальне уявлення. Хотів би я зустрітися з людьми, які його створили. Цей чоловік був справжнім, це не була машина.

Петтерсон подивився на реконструйоване з попелу обличчя андроїда. Висушена, почорніла й тонка, як папір, плоть. Тьмяний і невидющий мертвий погляд. Відділ перепису мав рацію. Девіда Юнґера ніколи не існувало, ця людина ніколи не жила ні на Землі, ні деінде. Те, що вони називали Девідом Юнґером, було фальшивкою, зробленою людьми.

— Нас і справді обдурили, — визнав Петтерсон. — Хтось крім нас із тобою знає про це?

— Більше ніхто, — лаборант вказав на бригаду роботів. — Я єдина людина, якій відомо.

— Ти міг би про це не розказувати?

— Звичайно. Ви ж мій бос.

— Дякую, — сказав Петтерсон. — Але якби ти захотів, з цією інформацією в тебе миттю з’явився б новий начальник.

— Ґеннет? — технік розсміявся. — Не думаю, що хотів би працювати на нього.

— Він би добре тобі платив.

— Це так, — погодився лаборант, — але рано чи пізно я б опинився на передовій. Мені більше подобається тут, у лікарні.

Петтерсон рушив до дверей.

— Якщо хтось питатиме, скажи, що лишилося недостатньо матеріалу для аналізу. Ти можеш позбутися цих решток?

— Дуже не хотілося б, але можу. — Лаборант з цікавістю подивився на нього. — А ви маєте уявлення, хто зібрав цю штуку? Я хотів би потиснути йому руку.

— Зараз мене цікавить лише одне, — ухильно відповів Петтерсон. — Я мушу знайти В-Стівенза.

Лемар кліпнув, пробуджений тьмяним світлом надвечірнього сонця. Він спробував підвестися і боляче вдарився потилицею об приладову дошку. Від болю в голові у нього знову запаморочилося, і він знову поринув у темряву забуття. Нарешті повільно і поступово Лемар отямився і роззирнувся довкола.

Машина стояла в глибині маленької напіврозваленої громадської парковки, було десь пів на шосту. Вузькою вуличкою, на яку виходив паркувальний майданчик, з гуркотом мчали автомобілі. Лемар підняв руку й обережно обмацав свій череп. Там була заніміла зона діаметром зі срібний долар, ділянка, яка повністю втратила чутливість. Від неї віяло холодом, цілковитою відсутністю тепла, неначе з порталу у відкритий космос.

Він і досі намагався оговтатися й пригадати, що сталося перед тим, як він знепритомнів, коли раптом на парковці з’явився доктор В-Стівенз. Венеріанець швидко наближався.

В-Стівенз спритно пробігав поміж припаркованими наземними автівками, тримаючи одну руку в кишені піджака. Його очі були пильними й сторожкими, щось у його вигляді було дивним і незвичним, але Лемар у своєму напівпритомному стані ніяк не міг зрозуміти, що саме. В-Стівенз майже добіг до машини, коли Лемар нарешті збагнув, що це було, і тієї ж миті все пригадав. Він знову сповз на підлогу й прихилився до дверей, щосили намагаючись не ворушитися і розслабитися. Попри всі зусилля, він усе ж мимохіть сіпнувся, коли В-Стівенз рвонув двері машини й всівся за кермо.

В-Стівенз більше не був зеленим.

Венеріанець грюкнув дверима, вставив ключ у замок запалювання і завів двигун. Він закурив сигарету, огледів свої важкі рукавиці, мигцем подивився на Лемара і виїхав з парковки, вклинившись у щільний вечірній транспортний потік. Спочатку він їхав, кермуючи однією рукою, а другу досі тримаючи в кишені пальта. Потім, коли машина вже розігналася, витягнув заморожувач, подумав і кинув його на сидіння поруч.

Лемар кинувся до пістолета. В-Стівенз бічним зором побачив, як нерухоме тіло раптом ожило, і натиснув на аварійні гальма, кинувши кермо. Двоє чоловіків билися тихо й нещадно. Машина з пронизливим скреготом зупинилася, довкола неї розлючено заревіли клаксони. Землянин і венеріанець боролися з відчайдушною затятістю, не дихаючи, і на якусь мить застигли майже нерухомо, намагаючись подужати один одного.

Тоді Лемар, вирвавшись, спрямував заморожувач у знебарвлене обличчя В-Стівенза.

— Що трапилося? — хрипко запитав він. — Я знепритомнів на п’ять годин. Що ти зробив?

В-Стівенз не відповів. Він відпустив гальма і повільно рушив далі разом з потоком машин. Сірий сигаретний дим струменів з його губ, очі були напівзаплющені й затуманені.

— Ти землянин, — ошелешено сказав Лемар. — Ти ніколи не був жабою.

— Я венеріанець, — байдуже відповів В-Стівенз, показав йому свої перетинчасті пальці й знову натягнув важку водійську рукавичку.

— Але як...

— Думаєш, ми не можемо змінити колір, якщо захочемо? — В-Стівенз знизав плечима. — Фарбники, хімікати, гормони, кілька невеликих хірургічних операцій. Достатньо пів години у ванній зі шприцом і маззю... Ця планета не дуже дружня до людей із зеленою шкірою.

По той бік вулиці стояла нашвидкуруч зведена барикада.

Довкола неї купчилися люди з похмурими обличчями, тримаючи в руках рушниці й грубі дрючки. У кількох на голові були сірі міліцейські кашкети. Вони зупиняли й одну за одною обшукували машини. Чоловік з м’ясистим обличчям жестом наказав В-Стівензу зупинитися, неспішно підійшов і скомандував опустити вікно.

— Що відбувається? — нервово запитав Лемар.

— Шукаємо жаб, — прогарчав чоловік. Від його товстої полотняної сорочки відгонило часником і потом. Він кинув швидкий підозріливий погляд в салон машини. — Бачили їх десь?

— Ні, — відповів В-Стівенз.

Чоловік відкрив багажник і зазирнув усередину.

— А ми кілька хвилин тому одного спіймали. — Він показав кудись своїм товстим великим пальцем. — Бачиш там, угорі?

Венеріанця повісили на вуличному ліхтарі. Його зелене тіло погойдувалося на вечірньому вітрі, обличчя було перекошене від болю. Довкола стовпа стояв натовп похмурих злих людей, що застигли в очікуванні.

— Їх буде більше, — сказав чоловік, закриваючи багажник. — Значно більше.

— Що трапилося? — спромігся запитати Лемар. Його нудило, він був нажаханий і говорив дуже тихо. — Чому ви це робите?

— Якась жаба вбила людину, землянина. — Чоловік відступив і ляснув долонею по капоту машини. — Добре, проїжджайте.

В-Стівенз рушив з місця. Частина людей була в сірих міліцейських і блакитних терранських одностроях. Чоботи, важкі пряжки на поясі, кашкети, пістолети й нарукавні пов’язки. На їхньому червоному тлі жирними чорними літерами було виведено «КЗ».

— Що це означає? — кволо запитав Лемар.

— Комітет захисту, — відповів В-Стівенз. — Передовий підрозділ Ґеннета для захисту Землі від жаб і ворон.

— Але ж... — Лемар безпорадно розвів руками, — хіба Землю атакують?

— Наскільки мені відомо, то ні.

— Розвертай машину, ми їдемо назад у лікарню.

В-Стівенз завагався, а тоді зробив, як йому наказали. За мить вони мчали назад у центр Нью-Йорка.

— Навіщо це? — запитав В-Стівенз. — Чому ти хочеш повернутися?

Лемар його не чув, він заціпеніло і з жахом спостерігав за людьми на вулиці. Чоловіки й жінки снували туди-сюди, як тварини, вишукуючи, кого б убити.

— Вони збожеволіли, — пробурмотів Лемар. — Вони перетворилися на звірів.

— Ні, — заперечив В-Стівенз. — Усе це вляжеться, щойно Комітету обріжуть фінансову підтримку. Зараз машина розігналася й мчить повним ходом, але дуже скоро вітер змінить напрямок, і велетенська машина дасть задню.

— Чому?

— Бо тепер Ґеннет не хоче війни. Доки нові інструкції дійдуть донизу, мине чимало часу, але Ґеннет, мабуть, виділить гроші на інший рух, якийсь «KM», Комітет миру.

Лікарня була оточена стіною з танків, вантажівок і важкого мобільного озброєння. В-Стівенз зупинив машину і загасив сигарету. Проїзд було перекрито для всіх автомобілів. Поміж танками походжали солдати з потужною зброєю, що досі блищала заводським мастилом.

— То що? — запитав В-Стівенз. — Куди тепер? Пістолет у тебе, тож і проблема твоя.

Лемар вкинув монету у щілину відеофона на приладовій дошці й набрав номер лікарні. Коли з’явився оператор, він хрипким голосом попросив Вехеля Петтерсона.

— Де ти? — запитав Петтерсон, а тоді побачив заморожувач у руці Лемара і перевів погляд на В-Стівенза. — Бачу, ти його схопив.

— Так, — підтвердив Лемар, — але я не розумію, що відбувається. — Він безпорадно дивився на мініатюрне відеозображення Петтерсона. — Що мені робити? Як усе це розуміти?

— Скажи мені, де ви, — напружено наказав Петтерсон.

Лемар пояснив.

— Хочеш, аби я привів його в лікарню? Може, мені варто...

— Просто тримай його на прицілі, я зараз буду, — Петтерсон відключився, і екран згас.

Лемар розгублено похитав головою.

— Я намагався тебе вивезти, — сказав він В-Стівензу. — Але ти мене заморозив. Чому? — Раптом Лемар здригнувся, він нарешті все зрозумів. — Ти вбив Девіда Юнґера!

— Так і є, — відповів В-Стівенз.

Заморожувач в руці Лемара затремтів.

— Може, мені варто вбити тебе просто зараз. Чи опустити вікно, покликати когось із тих шаленців і віддати тебе їм. Я вже навіть не знаю.

— Роби, як знаєш, — відповів В-Стівенз.

Лемар усе ще вагався, коли поруч з машиною з’явився Петтерсон. Він постукав у вікно, і Лемар відчинив двері. Петтерсон швидко заліз усередину й грюкнув дверима.

— Заводь, — сказав він до В-Стівенза. — Ми їдемо геть, подалі від центру.

В-Стівенз поглянув на нього, а тоді повільно завів двигун.

— Можете пристрелити мене просто тут, — сказав він до Петтерсона. — Ніхто не втручатиметься.

— Я хочу, щоб ми виїхали за місто, — відповів Петтерсон. — Мої техніки в лабораторії проаналізували рештки Юнґера й зуміли відновити частину тканин, — пояснив він.

Обличчя В-Стівенза перекосилося від жаху.

— Справді?

Петтерсон простягнув йому долоню.

— Тисну твою руку, — сказав він похмуро.

— Чому? — запитав спантеличений В-Стівенз.

— Мене попросили це зробити. Дехто високо оцінив вашу, венеріанців, роботу, вашого андроїда.

Машина рівно йшла по трасі крізь вечірні сутінки.

— Лишився тільки Денвер, — пояснив В-Стівенз землянам. — Там було багато наших. «Колор-Ед» каже, що кілька людей з Комітету почали обстрілювати наші офіси, але Директорат раптом це зупинив. Мабуть, під тиском Ґеннета.

— Я хочу дізнатися більше, — сказав Петтерсон. — Не про Ґеннета, про нього я й так знаю. Я хочу дізнатися про ваші наміри.

— Цього андроїда і справді зробили в «Колор-Ед», — ви знав В-Стівенз. — Ми знаємо про майбутнє не більше за вас, тобто зовсім нічого. Девіда Юнґера ніколи не було, це ми підробили його папери, створили цілком нову фальшиву особу й вигадали історію майбутньої війни.

— Але навіщо? — запитав Лемар.

— Налякати Ґеннета, змусити відкликати своїх псів. Нажахати його, щоб він дозволив Венері і Марсу отримати незалежність. Не дати йому розпочати війну заради збереження свого економічного домінування. Вигадана історія, закладена в розум Девіда Юнґера, була про занепад і знищення імперії Ґеннета з дев’яти планет. Ґеннет реаліст, тож він міг би ризикнути, якби знав про свої шанси, але в нашій історії його шанси були нульові.

— Отже, Ґеннет відступить, — замислено сказав Петтерсон. — А ви?

— А ми і не наступали, — тихо відповів В-Стівенз. — Ми ніколи не гралися в ці воєнні ігри, ми лише хочемо свободи і незалежності. Я не знаю, якою насправді могла б бути війна, але припускаю, що не дуже приємною. Вона не вигідна ні вам, ні нам. А судячи з того, як дотепер розгорталися події, війна була цілком реалістичним варіантом.

— Я хочу з’ясувати ще кілька речей, — сказав Петтерсон. — Ти агент «Колор-Ед»?

— Так.

— А В-Рафія?

— Вона також була з «Колор-Ед». Насправді, всі венеріанці й марсіани стають агентами, щойно опиняються на Землі. Ми хотіли провести B-Рафію в лікарню мені на допомогу. Була ймовірність, що мені завадять вчасно знищити андроїда, і якби я не зміг, то змогла б В-Рафія. Але Ґеннет її вбив.

— Чому ти просто не заморозив Юнґера?

— Ми хотіли знищити синтетичне тіло. Звичайно, повністю це зробити було неможливо, але стерти на порох теж було прийнятним варіантом. Частинки були дуже маленькі, тож побіжна перевірка нічого б не виявила. — Він глянув на Петтерсона. — А чому ти вирішив провести глибинний аналіз?

— Ідентифікаційний номер Юнґера вже випустили, але він по нього не прийшов.

— О, — нервово зітхнув В-Стівенз. — Це погано. Ми не могли точно знати, коли підійде його черга, і намагалися підібрати номер, що з’явився б за кілька місяців, але за останні тижні кількість добровольців різко зросла.

— Уявімо, що тобі б не вдалося вбити Юнґера.

— Ми сконструювали механізм самознищення, щоб андроїд не мав жодних шансів. Його тіло було запрограмоване.

Я мав активувати цей механізм, коли Юнґер опиниться в зоні досяжності. Якби мене вбили чи мені не вдалося його запустити, андроїд помер би природною смертю до того, як Ґеннет отримав бажану інформацію. Основний план передбачав, що я вб’ю андроїда просто на очах у Ґеннета і його людей. Було важливим переконати їх, що ми знаємо про війну, тож їхній психологічний шок від того, що я вбив Юнґера, був вартий ризику потрапити в полон.

— І що далі? — запитав після мовчанки Петтерсон.

— Я маю повернутися в «Колор-Ед». Спочатку планувалося, що я візьму корабель з Нью-Йоркського офісу, але не зміг цього зробити через Ґеннетовий натовп. Це, звісно, якщо ви мені не завадите.

Лемара кинуло в холодний піт.

— Припустимо, Ґеннет дізнається, що його обдурили. Якщо він дізнається, що Девіда Юнґера ніколи не існувало...

— Ми цього не допустимо, — сказав В-Стівенз. — На той момент, коли Ґеннет вирішить усе перевірити, Девід Юнґер уже з’явиться. А тимчасом... — він знизав плечима. — Що станеться зараз, вирішуєте ви двоє. Пістолет у вас.

— Відпусти його, — гарячково сказав Лемар.

— Це не дуже патріотично, — зауважив Петтерсон. — Ми допомагаємо жабам нас обдурити. Може, нам варто покликати когось із цих людей з Комітету.

— До біса їх, — проскреготав Лемар. — Я нікого не видам цим божевільним любителям вішати. Навіть...

— Навіть жабу? — запитав В-Стівенз.

Петтерсон дивився на чорне, поцятковане зірками небо.

— То що зрештою станеться? — запитав він В-Стівенза. — Думаєш, це колись припиниться?

— Звичайно, — впевнено відповів В-Стівенз. — Колись ми полетимо до зірок, в інші системи, знайдемо інші раси, — я маю на увазі по-справжньому інші, нелюдські в прямому сенсі цього слова. Тоді люди побачать, що у нас спільне коріння. Це стане очевидним, коли ми матимемо з чим себе порівняти.

— Гаразд, — сказав Петтерсон, передаючи заморожувач В-Стівензу. — Це все, що мене цікавило. Мені б дуже не хотілося, щоб так тривало й надалі.

— Це божевілля припиниться, — тихо відповів В-Стівенз. — Якісь із цих нелюдських рас, мабуть, виглядатимуть вкрай огидно. Подивившись на них, земляни радітимуть, коли їхні доньки виходитимуть заміж за чоловіків із зеленою шкірою. — Він стримано усміхнувся. — У якихось із цих нелюдських рас взагалі може не бути шкіри...