Повне зібрання короткої прози. Том 3

Повзуни

Він будував, і що більше він будував, то більше йому це подобалося. Припікало сонце, віяв літній бриз, а він радісно працював. Коли закінчилися матеріали, він зупинився ненадовго перепочити. Його споруда була невелика і нагадувала радше тренувальну модель, аніж щось справжнє. Одна частина мозку наполегливо нагадувала йому про це, але друга просто тремтіла від захвату й гордості. Принаймні споруда була достатньо великою, щоб туди залізти. Він заповз униз через вхідний тунель і скрутився всередині задоволеним клубочком.

Кілька грудок землі осипалося через щілину в даху. Випорснувши в’язку рідину, він залатав діру. Всередині споруди повітря було чистим і прохолодним, майже без пилу. Наостанок він проповз по внутрішніх стінах, залишаючи по собі слід з клею, який швидко засихав. Ну що ж, на цьому, здається, все.

Він почувався сонним, скоро доведеться задрімати.

Повагавшись, він трохи висунувся з досі не закритого входу. Частина, що лежала зовні, стомлено пильнувала за всім навкруги і вслухалася, доки решта його тіла вдячно спала. Він був спокійним і задоволеним, він знав, що здалеку побачити можна було хіба невеликий пагорб темної глини. Ніхто його не помітить, ніхто не здогадається, що лежить під поверхнею.

А навіть якщо й помітить, він знав, як цьому зарадити.

Фермер зупинив свій старенький «форд»-пікап, пронизливо скрипнувши гальмами. Він вилаявся й здав кілька ярдів назад.

— Он там є один, зістрибни і подивися. Тільки не забувай пильнувати за дорогою — у нас їздять швидко.

Ернест Ґретрі відчинив двері кабіни й обережно ступив на гаряче ранкове узбіччя. Повітря пахло сонцем і сухою травою, довкола дзижчали комахи. Він обережно йшов трасою, тримаючи руки в кишенях штанів і зсутуливши худорляві плечі. Зрештою він зупинився і подивився вниз.

Істоту добряче розчавили. Чотири сліди від коліс, внутрішні органи розірвалися й вивалились. Сама істота була подібна на слимака, липку видовжену трубку з органами чуттів з одного боку й заплутаною масою протоплазмічних відростків з другого.

Найбільше його вразило обличчя. Спочатку він взагалі не міг на нього дивитися, відволікаючись то на дорогу, то на схили, то на великі кедри — на що завгодно. У цих маленьких мертвих очах досі щось було, якийсь відблиск, що швидко згасав. Це не були матові очі риби, тупі й порожні. Іскорка життя, яку він розгледів, переслідувала його, хоч він і встиг побачити лише короткий відблиск, перш ніж якась вантажівка остаточно розчавила істоту.

— Вони проповзають тут час від часу, — тихо сказав фермер. — Іноді добираються аж до міста. Свого першого я побачив, коли той рухався посеред Ґрант-стріт зі швидкістю може ярдів п’ятдесят за годину. Вони досить повільні. Підлітки, буває, із задоволенням їх чавлять, а особисто я, коли бачу, уникаю.

Ґретрі знічев’я копнув останки. Він задумався, скільки ще таких було в кущах і по схилах. Він бачив ферми віддалік від дороги, білі блискучі прямокутники під пекучим сонцем Теннессі. Коні, спить худоба, гребуться брудні кури. Мирна сонна сільська місцина, прогріта сонцем пізнього літа.

— А радіаційна лабораторія далеко звідси? — запитав він.

Фермер махнув рукою.

— Там, по той бік схилів. Хочеш забрати останки? У них уже є один на заправці «Стендард ойл» у великому резервуарі. Мертвий, звичайно. Вони спробували законсервувати його в ємності з гасом. Порівняно з цим, він дуже добре зберігся. Джо Джексон розтрощив йому голову колодою, коли той якось уночі проповзав по його землі.

Ґретрі на хитких ногах рушив назад до пікапа і заліз у кабіну. Йому довелося кілька разів глибоко вдихнути, щоб не знудило.

— Я не знав, що їх так багато. Коли мене відряджали з Вашингтона, то йшлося лише про кількох.

— Їх тут чимало, — фермер завів вантажівку й обережно об’їхав тіло на узбіччі. — Ми намагаємося звикнути до них, але не можемо. Це відчувається у повітрі, гнітить. Страшні речі. Багато людей виїжджає. У нас є ця проблема, і ми маємо якось її вирішити. — Він додав газу, кістляві руки міцно стискали кермо. — Їх народжується все більше, а нормальних дітей майже немає.

Повернувшись у місто, Ґретрі подзвонив Фрімену по міжміському зв’язку з будки вестибюля свого вбогого готелю.

— Нам треба щось робити, вони тут повсюди. О третій я збираюся подивитися на їхню колонію. Власник стоянки таксі каже, що знає, де їх знайти, і що їх там одинадцять чи дванадцять.

— А як до цього ставляться місцеві?

— А сам як думаєш? Вони вважають, що це Боже провидіння, і, можливо, мають рацію.

— Треба було їх раніше відселити, треба було повністю зачистити територію і околиці на милі. Тоді б цієї проблеми не виникло. — Фрімен замовк. — Що ти пропонуєш?

— Острів, який ми виділили під випробування водневих бомб.

— Це до біса великий острів. Нам довелося виселити звідти всіх місцевих і знайти їм нові домівки. — Фрімен охнув. — Боже милий, їх аж так багато?

— Твердолобі городяни перебільшують, звісно, але, за моїми враженнями, їх має бути не менше сотні.

Фрімен довго мовчав.

— Я не знав, — сказав він нарешті. — Мені треба буде передати цю інформацію куди слід. Ми збиралися проводити подальші випробування на тому острові, але я тебе почув.

— Буду вдячний, — сказав Ґретрі. — Це дуже недобре, такого просто не можна допускати, люди не можуть так жити. Тобі варто самому побувати тут і подивитися. Ніколи не забудеш.

— Я... Я подивлюся, що можу зробити. Поговорю з Гордоном. Набери мене завтра.

Ґретрі повісив слухавку й поплентався геть з темного брудного вестибюля на сліпучий тротуар. Вицвілі вивіски на крамницях і припарковані машини, літні чоловіки, що повсідалися на сходах і просілих плетених кріслах. Ґретрі закурив сигарету і знервовано глянув на годинник. Була майже третя. Він повільно пішов до зупинки таксі.

Місто було мертвим, ніщо не ворушилося. Застиглі літні чоловіки сиділи у своїх кріслах, нетутешні авто мчали трасою.

Всюди були лише пилюка і тиша. Старість сірою павутиною оповила будинки і крамниці. Жодного сміху, взагалі жодних звуків. Жодних дітей на вулиці.

Біля нього зупинилося брудне блакитне таксі.

— Сідайте, містере, — сказав водій, щуролиций чоловік за тридцять, що тримав у зубах зубочистку. Він штовхнув двері. — Поїхали.

— Це далеко? — всідаючись запитав Ґретрі.

— Одразу за містом, — таксі розганялося з гучним брязкотом, підстрибуючи і посмикуючись. — Ви з ФБР?

— Ні.

— Я так подумав через ваш костюм і капелюх, — водій з цікавістю подивився на нього. — Звідки ви дізналися про повзунів?

— Від радіаційної лабораторії.

— Так, це все через їхні радіоактивні штучки, — водій звернув з траси на бічну ґрунтову дорогу. — Це там, на фермі Гіґґінзів. Кляті божевільні тварюки чомусь вирішили будувати свої будиночки біля старої леді Гіґґінз.

— Будиночки?!

— У них там таке собі місто, глибоко під землею. Побачите самі — принаймні входи. Вони працюють разом, будують і метушаться. — Він звернув геть з ґрунтової дороги поміж двома великими кедрами на вибоїсте поле і нарешті зупинився на межі кам’янистого яру. — Це тут.

Ґретрі вперше побачив живих повзунів.

Він незграбно виліз із таксі, його ноги задерев’яніли й не слухалися. Істоти повільно повзали між лісом і вхідними тунелями в центрі яру. Вони тягли будівельні матеріали — глину і бур’яни, — змащували все якоюсь клейкою речовиною, зліплювали в грубі шматки і обережно зносили під землю. Повзуни були завдовжки у два-три фути, деякі були старшими за інших — темнішими й масивнішими. Усі вони рухалися до болю повільно, тихо повзали туди-сюди по розпеченому сонцем ґрунту. Повзуни були м’які, не мали панцирів і виглядали сумирними.

Його знову вразили, загіпнотизували їхні лиця, химерні подоби людських облич. Зморщені дитячі риси, крихітні очі-ґудзики, розріз рота, покручені вуха, кілька пасм мокрого волосся. Те, що мало бути руками, стало видовженими псевдоподіями, які витягувалися і втягувалися, наче були з м’якого тіста. Повзуни виглядали неймовірно гнучкими, витягувалися, а потім скорочувалися назад, якщо їхні щупальця натрапляли на перешкоду. Вони зовсім не зважали на двох чоловіків, здавалося навіть, що вони їх не помітили.

— Наскільки вони небезпечні? — запитав зрештою Ґретрі.

— Ну, в них є якась подоба жала. Я чув, що якось вони вжалили собаку, сильно вжалили. З’явився великий набряк, язик почорнів, потім почалися напади і судоми, і зрештою собака здох. Але він сам винен, бо вештався тут, — додав водій напівпримирливо. — Заважав їхньому будівництву. Вони постійно працюють, весь час заклопотані.

— Більшість із них тут?

— Думаю, що так. Вони наче як збираються тут. Я бачив, як вони сюди сповзаються. — Водій розвів руками. — Розумієте, вони народжуються в різних місцях. На кожній фермі поблизу радіаційної лабораторії вже народилося по одному, а то й по двоє.

— Де ферма місіс Гіґґінз? — запитав Ґретрі.

— Там, нагорі. Бачите крізь дерева? Якщо хочете...

— Я зараз повернуся, — сказав Ґретрі й швидко рушив геть. — Чекайте тут.

Ґретрі підійшов до ферми. Літня жінка поливала темно-червону герань, що росла довкола ґанку. Вона швидко підвела очі, її старе обличчя було зморщеним, а погляд — проникливим і настороженим. Вона тримала лійку так, наче була готова нею вдарити.

— Вітаю, — сказав Ґретрі. Він злегка підняв капелюха і показав їй документи. — Я тут з приводу... Повзунів. Тих, що оселилися на краю вашої землі.

— Навіщо ви приїхали? — Її голос був таким само відстороненим, похмурим і холодним, як і висушені обличчя й тіло.

— Ми намагаємося знайти рішення, — Ґретрі почувався незручно й розгублено. — Є пропозиція перемістити їх геть звідси, на острів у Мексиканській затоці. Їм тут не місце. Це надто важко для людей, це неправильно, — недоладно закінчив він.

— Так, їх не мало б тут бути.

— Ми вже почали відселяти всіх геть від радіаційної лабораторії. Мабуть, ми мали зробити це вже давно.

Очі старої спалахнули.

— Ви, люди зі своїми машинами, подивіться, що ви накоїли! — вона ткнула в нього кістлявим пальцем. — Тепер ви маєте це виправити, ви маєте щось зробити.

— Ми якнайшвидше заберемо їх на острів, але є одна проблема. Ми не впевнені щодо батьків: у них є невід’ємне право опіки, тож ми не можемо просто... — він розгублено затнувся. — Що вони про це думають? Чи дозволять вони нам вивезти своїх... Своїх дітей, забрати їх геть?

Місіс Гіґґінз розвернулася й попрямувала до будинку. Знічений, Ґретрі зайшов за нею в темне, запилюжене помешкання. Поцвілі, освітлені нафтовими лампами, кімнати, вигорілі фотографії, старовинні дивани й столи. Вона провела його великою кухнею з масивними залізними казанами і сковородами і спустилася дерев’яними сходами до білих дверей. Стара гучно постукала.

З того боку почувся метушливий рух. Голоси людей, що перешіптувалися й поспіхом щось пересували.

— Відкрийте, — наказала місіс Гіґґінз. Після тривалої паузи двері повільно прочинилися. Місіс Гіґґінз штовхнула їх і жестом запросила Ґретрі зайти за нею.

У кімнаті стояли молоді чоловік і жінка. Коли Ґретрі увійшов, вони відсахнулися. Жінка обіймала довгу картонну коробку, яку їй передав чоловік.

— Хто ви? — запитав чоловік і вихопив коробку назад — маленькі руки його дружини не витримували рухомої ваги.

Перед Ґретрі стояли батьки одного з них. Молода дівчина, повногруда русявка років дев’ятнадцяти, струнка і маленька, у дешевій зеленій сукні, з чорними переляканими очима. Чоловік був більший і сильніший, вродливий темноволосий хлопець з кремезними плечима і вправними руками, що міцно стискали картонну коробку.

Ґретрі не міг відвести від неї погляду. Згори були пробиті дірки, коробка помалу рухалася в руках чоловіка, щось усередині совалося і погойдувалося туди-сюди.

— Цей чоловік, — сказала місіс Гіґґінз, — прийшов його забрати.

Пара вислухала цю новину мовчки. Чоловік не ворухнувся, а лише міцніше стиснув коробку.

— Він збирається забрати їх усіх на острів, — сказала місіс Гіґґінз. — Вони вже все підготували, ніхто їх не скривдить. Вони будуть у безпеці і зможуть робити що захочуть. Будувати й повзати там, де ніхто на них не дивитиметься.

Молода жінка байдуже кивнула.

— Віддайте його, — нетерпляче наказала місіс Гіґґінз. — Віддайте йому коробку, і давайте нарешті назавжди про це забудемо.

Повільно чоловік поставив коробку на стіл.

— Ви бодай щось про них знаєте? — запитав він із викликом. — Ви знаєте, що вони їдять?

— Ми... — безпорадно почав було Ґретрі.

— Вони їдять листя. Тільки листя і траву. Ми приносимо йому найменші листочки, які тільки можемо знайти.

— Йому лише місяць, — хрипко сказала дівчина. — Він уже хоче до інших, але ми тримали його тут, не хотіли відпускати, принаймні не одразу. Думали, може якось пізніше. Ми не знали, що робити, не могли наважитися. — Її великі темні очі зблиснули у німому благанні, а тоді знов згасли. — Тут важко щось вирішити.

Чоловік розв’язав важку коричневу мотузку і зняв з коробки кришку.

— Ось. Можете поглянути.

Це був найменший повзун з тих, яких Ґретрі доводилося бачити. Блідий і м’який, менш ніж фут завдовжки. Він заповз у куток коробки і скрутився клубочком у брудному місиві з пожованого листя і якогось воску. Прикритий цим напівпрозорим шаром, він спав, не звертаючи на них жодної уваги. Вони були поза межами його розуміння. Ґретрі відчував, як у ньому прокидається дивний безпорадний жах. Він відступив, і молодик повернув кришку на місце.

— Ми одразу зрозуміли, що сталося, — сказав він хрипко. — Одразу, щойно він народився. Ми вже бачили одного на дорозі, одного з перших. Боб Даґлас змусив нас прийти і подивитися на їхнє з Джулі дитя. Це було ще до того, як вони стали переповзати вниз і збиратися в яру.

— Розкажи йому, що трапилося, — наказала місіс Гіґґінз.

— Даґлас розбив йому каменюкою голову, а тоді облив бензином і спалив. Минулого тижня вони з Джулі спакувалися і виїхали.

— Багатьох з них знищили? — видушив із себе Ґретрі.

— Достатньо. Багато чоловіків, коли бачать таке, навісніють, і їм важко за це дорікнути. — Чоловік розпачливо відвів темні очі. — Я сам ледь стримався.

— Може, це було б на краще, — пробурмотіла його дружина. — Може, мені не слід було тебе спиняти.

Ґретрі підняв картонну коробку і пішов до дверей.

— Ми зробимо все якнайшвидше. Вантажівки вже в дорозі, маємо впоратися за день.

— Дякувати Богу, — сказала місіс Гіґґінз млявим байдужим голосом. Вона тримала двері відчиненими, Ґретрі проніс коробку через темний поцвілий будинок і спустився просілими сходами ґанку під яскраве полудневе сонце.

Місіс Гіґґінз зупинилася біля червоної герані й узяла до рук свою лійку.

— Коли будете забирати їх, прихопіть усіх, не проминіть жодного. Добре?

— Так, — пробурмотів Ґретрі.

— Залиште тут людей і кілька вантажівок, продовжуйте перевіряти. Щоб ми більше ніколи жодного з них не бачили.

— Коли ми відселимо людей від радіаційної станції, більше не мало би бути...

Він затнувся. Місіс Гіґґінз вже поливала герань, повернувшись до нього спиною. Довкола неї дзижчали бджоли, квіти байдуже похитувалися під гарячим вітром. Стара перейшла за ріг будинку, згорбившись зі своєю лійкою. Незабаром вона зникла, і Ґретрі залишився з коробкою сам.

Знічений і збентежений, він повільно спустився схилом і пішов через поле до яру. Водій таксі стояв біля своєї машини, курив сигарету і терпляче на нього чекав. Колонія повзунів спокійно працювала над своїм містом. Там були вулиці й провулки, на одному із входів він помітив заплутані закарлючки, що могли б бути літерами. Деякі повзуни працювали групами, встановлюючи разом якісь складні конструкції, призначення яких Ґретрі не розумів.

— Поїхали, — кинув він стомлено до водія.

Водій посміхнувся й смикнув задні двері.

— Я не вимикав лічильник, — сказав він з хитрим виразом на щурячому обличчі. — Вам і так усе відшкодовують, тож вам байдуже.

Він будував, і що більше будував, то більше йому це подобалося. Тепер місто було вже майже вісімдесят миль углиб і п’ять — у діаметрі. Весь острів став величезним містом, яке щодня все дужче розросталося й перепліталося. Зрештою вони дістануться до землі за океаном і тоді вже візьмуться до справи всерйоз.

Праворуч тисячі його братів і сестер безупинно трудилися, укріплюючи стіни головної зали розмноження. Щойно її добудуть, усі почуватимуться краще: матері якраз починали народжувати своїх малюків.

Це його непокоїло і навіть трохи псувало радість від будівництва. Він бачив одного з перших новонароджених — перед тим, як того швидко заховали. Було вирішено про це мовчати, але тоді він встиг на мить побачити голову й куценьке тіло з неймовірно твердими відростками. Обличчя новонародженого було червоним, він кричав, скімлив, булькотів й дриґав своїми ніжками.

Зрештою хтось з переляку добив потвору каменюкою. Він сподівався, що більше таких не з’явиться.