Повне зібрання короткої прози. Том 3

Плата за друк

Обабіч дороги тягнулися чорні й безлюдні милі попелу. Скільки сягав погляд, довкола були лише купи сміття — невиразні руїни будинків, міст і цивілізації. Планета поіржавілих уламків, побитих вітром чорних кісток, сталі й бетону, перемішаних у суцільну вапняну масу.

Аллен Ферґессон позіхнув, закурив «Лакі страйк» і сонно відкинувся на блискучому шкіряному сидінні свого «б’юїка» 57-го року.

— Дуже сумне видовище, — прокоментував він. — Гнітючий краєвид, один лиш покорчений непотріб.

— То не дивися, — байдуже відповіла дівчина на сидінні поруч.

Блискуча потужна автівка плавно їхала по уламках, з яких була викладена дорога. Зручно вмостившись, Ферґессон розслаблено притримував рукою підсилене кермо і відпочивав під заспокійливий квінтет Баха для фортепіано, який крутили по радіо з поселення Детройту. Попіл летів у вітрове скло, вже вкривши його густим темним шаром, хоча проїхали вони не більше кількох миль. Але це було неважливо. У підвалі квартири Шарлотти лежали зелений пластмасовий садовий шланг, цинкове відро й губка «Дюпонт[9]».

— Наскільки пам’ятаю, у тебе був повний холодильник хорошого скотчу, — сказав він до Шарлотти. — Якщо, звичайно, до нього ще не дісталися твої спритні друзі.

Дівчина, що вже напівдрімала на сидінні поруч, приспана мурчанням двигуна і важким теплим повітрям, заворушилася.

— Скотч? — пробурмотіла вона. — Ну, в мене лишилося трохи «Лорд Калверт» на денці. — Вона випросталася й відкинула назад хмару свого білявого волосся. — Але він трохи поплавився.

Із заднього сидіння до розмови долучився їхній худолиций пасажир, якого вони підібрали дорогою. То був кістлявий довгов’язий чоловік у грубих сірих робочих штанях і сорочці.

— Наскільки поплавився? — напружено запитав він.

— Та як і все інше, — відповіла Шарлотта.

Вона замовкла і бездумно дивилася крізь темне від попелу вікно на краєвид зовні. Праворуч від дороги на тлі закопченого полудневого неба стирчали нерівні й пожовтілі, як поламані зуби, залишки якогось міста. Промайнули кілька вцілілих телефонних стовпів, ванна, що валялася посеред поля, кістки й вицвілі уламки, загублені посеред миль пощербленого брухту. Жалюгідне, гнітюче видовище. По пліснявих печероподібних підвалах купами лежали собаки, намагаючись зігрітися. Сонячне проміння не пробивалося до поверхні крізь густу пелену попелу.

— Гляньте туди, — звернувся Ферґессон до чоловіка позаду.

По дорозі стрибав деформований кролик, і Ферґессон пригальмував, щоб його не зачавити. Сліпа, спотворена хворобою тварина з розбігу наштовхнулася на розбиту бетонну плиту і відлетіла, оглушена. Кролик кволо спробував повзти, але один з підвальних псів підбіг і схопив його в зуби.

— Фу! — з відразою вигукнула Шарлотта. Вона здригнулась, 93 потяглася до автомобільного обігрівача і всілася, підібгавши під себе стрункі ноги. Жінка була невисокою і привабливою, у рожевому вовняному светрі й вишитій спідниці. — Хоч би вже швидше моє поселення. Тут так незатишно...

Ферґессон постукав по сталевій коробці на сидінні між ними, твердий метал був приємним на дотик.

— Вони дуже цьому зрадіють, — сказав він. — Якщо у вас справді все так кепсько, як ти кажеш.

— О так, — погодилася Шарлотта. — У нас усе жахливо. Не знаю навіть, чи це допоможе. Він уже практично ні на що не здатний. — Її гладеньке чоло тривожно наморщилося. — Думаю, що варто спробувати, але я не плекаю особливих надій.

— Ми відновимо ваше поселення, — безтурботно запевнив її Ферґессон. Дівчину передусім треба було заспокоїти. Паніка легко виходить з-під контролю, таке вже не раз траплялося. — Але це потребуватиме певного часу, — додав він, поглядаючи на неї. — Треба було сказати раніше.

— Ми думали, він просто лінується. Але він справді помирає, Аллене. — У її блакитних очах промайнув страх. — Ми не можемо отримати від нього нічого путнього. Він просто лежить велетенською купою, як наче хворий чи мертвий.

— Він старий, — м’яко сказав Ферґессон. — Наскільки пригадую, вашому білтонґу сто п’ятдесят років.

— Але ж вони мають жити століттями!

— Для них це нестерпно важко, — відказав чоловік із заднього сидіння, його порепані руки стислися в кулаки. Він облизав сухі губи й напружено перехилився вперед. — Ви забуваєте, що для них незвичні наші умови. На Проксимі вони працюють разом, а тут розділені. Крім того, у нас сильніша гравітація.

Шарлотта кивнула, але думки своєї не змінила.

— Боже! — жалісно сказала вона. — Гляньте-но на цей жах. — Вона пошукала в кишені светра й дістала маленький блискучий предмет розміром з монету. — Усе, що він зараз друкує, виглядає отак, а то й гірше.

Ферґессон узяв годинник і почав його роздивлятися, одним оком позираючи на дорогу. Ремінець розсипався, як сухий листок, просто у нього в руці, розлетівшись на маленькі, крихкі й зовсім не пружні темні пластівці. Циферблат годинника виглядав нормально, але стрілки не рухалися.

— Він не працює, — пояснила Шарлотта і відколупала кришку. — Бачиш? — вона піднесла годинник до обличчя Аллена, її темно-червоні губи досадливо стиснулися. — Заради нього я відстояла в черзі півгодини, а це просто якийсь металевий зливок!

Нутрощі маленького швейцарського годинника виявилися оплавленою неоформленою масою блискучої сталі. Не було ні коліщаток, ні діамантів, ні пружин. Лише блискучий сплав.

— А з чого він його робив? — запитав чоловік позаду. — З оригіналу?

— З копії, але з хорошої копії. Він сам зробив її тридцять п’ять років тому для моєї матері. Як, гадаєте, я почувалася, коли це побачила? Ним неможливо користуватися. — Шарлотта забрала поплавлений годинник і запхала назад до кишені светра. — Я була така розлючена... — вона замовкла і випросталася. — О, ми вже близько. Бачите червону неонову вивіску? Це початок поселення.

Великий щит із написом «Стендарт стейшнз інкорпорейтед» світився блакитним, червоним і білим — бездоганна, охайна конструкція край дороги. Але чи справді вона була бездоганною? Порівнявшись із заправкою, Ферґессон пригальмував.

Вони втрьох пильно її роздивлялися, намагаючись підготуватися до того, що чекало на них попереду.

— Ви це бачите? — сказала Шарлотта тонким кволим голосом.

Заправка розвалювалася. Маленька біла споруда була старою — старою, поіржавілою і зношеною. Похилена коробка, що просіла й погнулася, як стародавній експонат. Яскрава червона неонова вивіска уривчасто потріскувала. Помпи були поіржавілими і кривими. Заправка починала знову перетворюватися на попіл, на чорні невагомі часточки, на порох, з якого постала.

Дивлячись на руїну заправки, Ферґессон відчув подих смерті. Його поселення не занепадало, принаймні поки що. Коли зношувалися оригінали, Піттсбурзький білтонґ їх замінював.

Нові копії робилися з оригіналів, які залишися після Війни.

Але тут копії, яких потребувало поселення, не замінювалися.

Винних було годі шукати. Білтонґи, як і будь-який інший вид, не були всесильними. Вони робили все, що могли, і їм доводилося працювати в чужому для них середовищі.

Прибульці походили, ймовірно, із системи Центавра. Вони з’явилися в останні дні Війни, коли їхню увагу привернули спалахи водневих бомб, і знайшли купку вцілілих людей, що розгублено снували серед чорного радіоактивного попелу, намагаючись врятувати бодай щось зі своєї зруйнованої цивілізації.

Проаналізувавши ситуацію, білтонґи розділилися й почали процес відтворення предметів, які люди їм приносили. Це був їхній природний спосіб виживання: на рідній планеті вони створювали собі захисні мембрани, щоб підтримувати придатне для життя середовище у загалом ворожому світі.

Біля однієї з бензоколонок якийсь чоловік намагався наповнити бак свого «форда» 66-го року. Безпорадно лаючись, він смикнув прогнилий шланг. Темно-бурштинова рідина полилася на землю, на просочений мастилом гравій. Сама колонка теж протікала в дюжині місць. Раптом сусідня колонка захиталася й впала на землю.

Шарлотта опустила вікно.

— Заправка «Шел» у кращому стані, Бене! — гукнула вона. — На тому боці поселення.

Спітнілий кремезний чоловік з червоним обличчям прошкандибав до них.

— Чорт, я цю кляту штуку вже не зрушу з місця, — поскаржився він. — Підкиньте мене туди, щоб я набрав собі відро бензину.

Приголомшений Ферґессон відчинив двері.

— Тут усе так?

— Навіть гірше, — Бен Антермеєр з вдячністю сів на заднє сидіння біля іншого пасажира, і «б’юїк» помчав далі. — Гляньте туди.

Продуктова крамниця завалилася купою бетону і покручених сталевих опор, вікна розлетілися на скалки. Товар був розкиданий довкола, люди рилися в уламках, визбируючи його, їхні обличчя були похмурими і злими.

Та й сама вулиця була в жахливому стані: тріщини, глибокі ями, пощерблені бордюри. З дірявої труби водогону натекла мулиста калюжа. Крамниці й машини обабіч були брудними й занехаяними, усе виглядало дуже старим. Двері майстерні з ремонту взуття забили дошками, розбиті вікна завісили ганчір’ям, вивіска була пошарпана й полущена. У брудній кав’ярні поруч сиділо лише кілька кепського вигляду відвідувачів у ділових костюмах. Чоловіки намагалися читати газети й пили багноподібну каву з потрісканих чашок, щоразу накапуючи коричневою рідиною на поїдений червами прилавок.

— Так довго не може тривати, — сказав, витираючи чоло, Антермеєр, — не з таким стрімким занепадом. Люди навіть у кіно бояться ходити. Втім, там уже давно плівка обривається посеред фільму, а зображення часто перевернуте догори ногами. — Він з цікавістю глянув на чоловіка з тонким підборіддям, що мовчки сидів поруч. — Я Антермеєр, — відрекомендувався він.

— Джон Доуз[10], — відповів одягнений у сіре чоловік. Вони потиснули один одному руки.

Більше про себе він нічого не розповів. Відколи Ферґессон і Шарлотта підібрали його на дорозі, він сказав не більш як пів сотню слів.

Антермеєр дістав з кишені пальта скручену газету й кинув її на переднє сидіння поруч із Ферґессоном.

— Ось що я знайшов цього ранку на ґанку.

У газеті була суцільна тарабарщина. Нечитабельний, розмитий і покручений шрифт, водяниста фарба, що досі не висохла і стікала патьоками, тьмяна й неоднорідна. Ферґессон побіжно глянув на текст, але навіть не спробував читати. Плутані безглузді словосполучення, позбавлені сенсу великі заголовки.

— У Аллена є для нас кілька оригіналів, — сказала Шарлотта. — У цій коробці.

— Вони не допоможуть, — сумно відповів Антермеєр. — Він весь ранок навіть не ворушиться. Я стояв у черзі з тостером, який хотів надрукувати, проте жодних шансів. Коли машина почала барахлити, я вже їхав додому. Заглянув під капот, але хіба хтось зараз щось тямить у двигунах? Це не наша справа. Я подивився, що там до чого, і заледве дотягнув до заправки «Стендард»... Бісова залізяка настільки вутла, що я можу проштрикнути її пальцем.

Ферґессон запаркував «б’юїк» навпроти великої білої багатоповерхівки, де жила Шарлотта. Він не одразу впізнав будинок: відтоді, коли він востаннє бачив його місяць тому, сталося чимало змін. З’явилися дерев’яні риштовання, незграбні й дилетантські. Кілька робітників розгублено оглядали фундамент.

Весь будинок потроху завалювався на один бік, по стінах подекуди тяглися велетенські тріщини, всюди валялися уламки тинькування. Засмічений тротуар перед будинком відгородили мотузкою.

— Ми самі з цим не впораємося, — сердито поскаржився Антермеєр. — Усе, що ми можемо, це сидіти і спостерігати, як усе розвалюється. Якщо він найближчим часом не оживе...

— Усе, що він нам раніше надрукував, починає зношуватися, — підхопила Шарлотта, відчиняючи двері й виходячи на тротуар. — А все, що друкує зараз, — це оплавлена маса. Що ж нам робити? — вона здригнулася від вогкої полудневої прохолоди. — Ми, мабуть, вивітримося, як поселення Чикаго.

Від цих слів усі четверо завмерли. Чикаго, поселення, якого не стало! Їхній білтонґ постарів і помер. Виснажившись, він перетворився на тиху нерухому купу, інертну масу матерії. Будинки й вулиці довкола нього, усі речі, які він надрукував, поступово зносилися й знову стали чорним попелом.

— Він не дав потомства, — перелякано прошепотіла Шарлотта. — Він занадто виснажив себе друком, а тоді просто помер.

— Але інші це помітили, — зрештою хрипко сказав Ферґессон. — Вони, щойно змогли, послали заміну.

— Але було вже запізно! — обурився Антермеєр. — Поселення вже зникло. Тепер там лише кілька вцілілих мешканців, що блукають околицями. Без речей, у холоді й голоді. І на них полюють собаки, кляті пси, що позбігалися звідусіль на поживу!

Збившись докупи, вони стояли на пощербленому тротуарі, перелякані й стривожені. Страх був навіть на худому обличчі Джона Доуза. Ферґессон з тугою згадав своє поселення за дюжину миль на схід. Воно жило й процвітало, Піттсбурзький білтонґ був у розквіті сил, досі молодий і сповнений творчої сили своєї раси. Там усе виглядало зовсім по-інакшому!

Будівлі у Піттсбурзькому поселенні були міцними й бездоганними, тротуари — чистими, рівними і міцними. У вітринах крамниць стояли телевізори, міксери, тостери, машини, роялі, одяг, віскі, заморожені персики — досконалі копії з оригіналів, автентичні, точні репродукції, які неможливо було відрізнити від справжніх предметів, що зберігалися в опечатаних вакуумних сховищах під землею.

— Якщо це поселення зникне, — ніяково сказав Ферґессон, — може, когось із вас можна буде забрати до нашого.

— Ваш білтонґ спроможний друкувати більше, ніж на сотню людей? — тихо запитав Доуз.

— Зараз так, — відповів Ферґессон і гордо показав на свій «б’юїк». — Ви їхали зі мною і бачили, наскільки якісна ця машина. Майже як оригінал, з якого його надрукували. Вам доведеться поставити їх поруч, щоб помітити різницю, можливо, мені навіть дістався оригінал, — повторив він, усміхаючись, старий жарт.

— Ми не мусимо вирішувати це зараз, — різко відказала Шарлотта. — Принаймні щось у нас ще лишається. — Вона підхопила із сидіння «б’юїка» сталеву коробку і рушила сходами до будинку. — Пішли з нами, Бене. І ви теж, — вона кивнула Доузу. — Сьорбнете трохи віскі, воно не таке вже й погане. На смак трохи як антифриз і неможливо прочитати етикетку, але загалом не настільки вже й поплавлене.

Щойно вона ступила на сходи, як її зупинив будівельник.

— Туди не можна, міс.

Дівчина розлючено відступила, її обличчя побіліло від гніву.

— Там моя квартира й усі мої речі! Я тут живу!

— Цей будинок аварійний, — повторив чоловік. Насправді він був не будівельником, а звичайним мешканцем поселення, що зголосився охороняти будинки, які розвалювалися. — Подивіться на ці тріщини, міс.

— Вони там уже тижнями. — Шарлотта нетерпляче махнула Ферґессону, що стояв позаду. — Ходімо. — Вона обережно ступила на поріг і дісталася до відчинених парадних дверей з хрому і сталі.

Раптом двері зірвалися із завіс і розбилися, розлетівшись навсібіч хмарою смертоносних скалок. Шарлотта скрикнула й відсахнулася. Бетон під її підборами затріщав, і весь ґанок з гуркотом осів купою білого пилу, безформною масою невагомих порошинок.

Ферґессон з будівельником підхопили дівчину, що безпорадно борсалася. Антермеєр відчайдушно намагався знайти сталеву коробку у вихорі цементного пилу, що здійнявся хмарою. Зрештою його пальці її намацали, і він виволочив оригінали на тротуар.

Ферґессон з будівельником пробиралися через руїни ґанку, підтримуючи Шарлотту попід руки. Вона намагалася щось сказати, але не могла. Її обличчя судомно сіпалося.

— Мої речі! — спромоглася прошепотіти дівчина.

Ферґессон обережно її обтрусив.

— Ти не поранилася? З тобою все добре?

— Я ціла, — Шарлотта витерла цівку крові та білий порох з обличчя. На щоці виднівся поріз, біляве волосся скуйовдилося й збилося в грудку. Рожевий вовняний светр був порваний і брудний, та й весь інший одяг перетворився на лахміття. — Де коробка, ви її знайшли?

— З нею все гаразд, — сказав незворушно Доуз, який навіть на дюйм не відійшов від машини.

Шарлотта стояла, міцно притиснувшись до Ферґессона, її трусило від страху й розпачу.

— Подивись, — прошепотіла вона. — Подивися на це. — Вона простягла свої вкриті білим попелом руки. — Він уже починає чорніти.

Товстий білий шар на її руках і передпліччях справді почав темніти. Просто на очах він став сірим, а тоді чорним, як вугільний пил. Пошматований одяг дівчини тьмянів і зсихався. Він тріскався, як зморщена шкаралупа, осипаючись клаптиками на тротуар.

— Знайдіть у машині ковдру з мого поселення, — наказав Ферґессон.

Удвох з Антермеєром вони закутали тремтячу дівчину у теплу бавовняну ковдру. Шарлотта зіщулилася на сидінні, її очі були широко розплющеними від жаху, краплі яскраво-червоної крові стікали щокою на блакитні й жовті смужки ковдри. Ферґессон розкурив сигарету і вставив її між тремтячих губ дівчини.

— Спасибі, — вдячно проскиглила вона й нервово закурила. — Аллене, що, в біса, нам тепер робити?

Ферґессон обережно обтрусив почорнілий порох з білявого волосся дівчини.

— Ми поїдемо туди й покажемо йому оригінали, які я привіз. Може, він щось зможе зробити, їх завжди надихають нові речі, з яких можна друкувати. Сподіваюся, це пробудить його до життя.

— Він не просто заснув, — сказала Шарлотта вбитим голосом. — Він мертвий, Аллене. Я знаю!

— Ще ні, — слабко запротестував Антермеєр. Втім, усі розуміли, що ситуація безвихідна.

— Він дав потомство? — запитав Доуз.

Навіть з виразу обличчя Шарлотти відповідь була очевидною.

— Він намагався. Кілька навіть вилупилися, але жоден не вижив. Я бачила ці яйця, але...

Вона замовкла. Про це знали всі: білтонґи ставали безплідними, намагаючись підтримувати існування людської раси. Мертві яйця, мертвонароджене потомство.

Ферґессон прослизнув за кермо й різко грюкнув дверима. Зачинилися вони погано. Можливо, погнувся метал, може, двері були браковані, але це лише додало йому тривоги. Навіть його копія була недосконалою: малесенька, мікроскопічна помилка закралася в друк, і блискучий розкішний «б’юїк» трохи оплавився. Білтонґ у його поселенні теж старів.

Рано чи пізно те, що сталося з Чиказьким поселенням, трапиться з ними всіма...

Довкола парку тягнулися рівні ряди автомобілів, мовчазних і нерухомих. У парку було повно людей, тут зібралася більшість мешканців поселення. Усі щось принесли, усім щось конче потрібно було надрукувати. Ферґессон вимкнув двигун і сховав ключі в кишеню.

— Ти витримаєш? — запитав він Шарлотту. — Тобі, мабуть, краще лишитися тут.

— Зі мною все буде гаразд, — відповіла Шарлотта і спробувала усміхнутися.

Вона натягла футболку і широкі штани, які Ферґессон підібрав для неї в руїнах занепалої крамниці одягу. Він не вбачав у цьому проблеми: в розкиданому товарі, що валявся на узбіччі, апатично порпалися чимало чоловіків і жінок. Одяг витримає, може, кілька днів.

Знайти вбрання для Шарлотти було не так просто, але Ферґессону пощастило натрапити на стос футболок і штанів з міцної тканини на складі позаду. Речі були ще далекі від жахливої чорної пульверизації. Новенькі копії? Чи, може, — це було малоймовірно, але можливо, — оригінали, які власники крамниці використовували для друку? У взуттєвій крамниці, яка ще працювала, він знайшов для неї туфлі на низьких підборах. Пояс довелося віддати свій, бо той, що був у крамниці одягу, розсипався просто в нього в руках, коли він намагався її підперезати.

Вони вчотирьох підходили до центру парку, Антермеєр обома руками тримав металеву коробку. Люди довкола були мовчазними і похмурими. У всіх в руках були якісь речі, оригінали, ретельно пронесені через віки, і хороші копії з лише невеличкими вадами. На їхніх обличчях напруженою маскою застигли водночас відчайдушна надія і страх.

— Ось вони, — сказав Доуз, що тягнувся позаду. — Мертві яйця.

Під деревами скраю парку лежала купа сіро-коричневих кульок розміром з баскетбольний м’яч. Вони були тверді й закальційовані. Кілька були розбиті, всюди валялися шматки шкаралупи.

Антермеєр копнув одне з яєць, і воно розпалося, крихке і порожнє.

— Висмоктала якась тварина, — заявив він. — Це кінець, Ферґессоне. Думаю, собаки прокрадаються сюди вночі й пожирають яйця. Білтонґ уже заслабкий, щоб їх захистити.

У чоловіках і жінках, що мовчки чекали, закипала придушена злість. Вони стояли з очима, червоними від гніву, стискаючи в руках свої речі. Нетерпляча розгнівана щільна маса людей, що взяли в кільце центр парку. Вони чекали вже довго, і вони втомилися чекати.

— Що це, в біса, таке? — Антермеєр присів біля недооформленого предмета, який валявся під деревом. Він провів пальцями по невиразній металевій формі. Це була сплавлена однорідна речовина, подібна на віск. Не можна було вирізнити жодної деталі. — Не можу зрозуміти, що це.

— Це електрична газонокосарка, — сказав похмуро чоловік поруч.

— Як давно він це надрукував? — запитав Ферґессон.

— Чотири дні тому, — чоловік вороже копнув ногою зліпок. — Ви навіть не можете сказати, чим це мало бути. Це могло бути чим завгодно. Моя стара зносилася, тож я викотив зі сховища оригінал, що належав селищу, простояв у черзі цілий день, і подивіться, що я отримав. — Він зневажливо сплюнув. — Казна-що. Залишу тут, немає сенсу забирати додому цей кавалок.

— Що нам робити? — пронизливо й різко вигукнула його дружина. — Ми не можемо користуватися старою. Вона вже кришиться, як і все тут. Якщо нові зліпки теж будуть поганими...

— Стули рота, — урвав її чоловік. Його обличчя було спотвореним від гніву і напруженим, у довгих пальцях він стискав люльку. — Ми ще трохи почекаємо. Може, він...

Люди довкола почали з надією перешіптуватися. Шарлотта здригнулася і рушила вперед.

— Я не звинувачую його, — сказала вона до Ферґессона і втомлено похитала головою. — Але хіба з того вийде щось путнє? Якщо він не друкуватиме для нас якісних копій...

— Він не зможе, — сказав Джон Доуз. — Тільки погляньте на нього! — чоловік зупинився і притримав інших. — Подивіться на нього і скажіть, як він може працювати краще.

Білтонґ помирав, розпластавшись на землі у центрі парку. Величезний старий шматок давньої напівпрозорої жовтої протоплазми, густої і пружної. Псевдоподії прибульця всохли, зів’янули чорними зміями, що нерухомо лежали на брунатній траві. На його тілі утворилася дивна западина. Від слабкого сонця вгорі, що випікало вологу з його судин, білтонґ поступово осідав.

— Оце так! — прошепотіла Шарлотта. — Він виглядає просто жахливо!

Тіло білтонґа злегка пульсувало. По хворобливих, знесилених і судомних рухах було зрозуміло, що він уже ледь тримався за життя. Його обліпили хмари чорних мух із синім металевим полиском. Від білтонґа відгонило густим смородом, сірководневим запахом гниття органічної матерії. Внизу натекла калюжа огиднгої рідини.

Крізь жовту протоплазму істоти було видно, як її центральний нервовий вузол пульсує в агонії швидкими судомними рухами, що розходилися хвилями по його млявій плоті. Окремі волокна майже видимо виродилися у закальційовані гранули.

Старість, гниття і страждання.

На бетонній платформі перед помираючим білтонґом купою лежали оригінали, які треба було надрукувати. Поруч валялося кілька копій і безформні кулі з чорного попелу, змішані з рідиною тіла білтонґа, соком, з якого він працьовито майстрував предмети. Він зупинив роботу і з болем втягнув свої вцілілі псевдоподії. Він перепочивав, намагаючись не померти.

— Бідолашний! — почув Ферґессон власний голос. — Він більше не може.

— Він сидить так уже цілих шість годин, — різко сказала жінка просто над вухом Ферґессона. — Просто сидить там!

Чого він чекає? Що ми станемо навколішки і благатимемо його?

Доуз розлючено обернувся до неї.

— Хіба ви не бачите, що він помирає? Заради Бога, дайте йому спокій!

Натовпом прокотився зловісний гомін. Люди, що зібралися в парку, сердито розвернулися до Доуза, але він холодно їх ігнорував. Поруч із ним нажаханою очеретиною заклякла Шарлотта. В її очах був страх.

— Обережніше, — тихо попередив Доуза Антермеєр. — Багатьом із них дуже потрібні нові речі, хтось чекає на їжу.

Час спливав. Ферґессон вихопив у Антермеєра сталеву коробку й розкрив її. Він нахилився, дістав звідти оригінали й виклав їх перед собою на траву.

Побачивши це, натовп довкола зашепотів з трепетом і зачудуванням. Ферґессон відчув похмуре задоволення. Це були оригінали, які в цьому селищі були лише в недосконалих копіях, тож їх друкували з дефектних зразків. Один за одним він позбирав усі дорогоцінні оригінали й переніс до бетонної платформи перед білтонґом. Люди розлючено заступали йому шлях, але потім, побачивши оригінали, як він ніс, розступалися.

Ферґессон поклав на платформу срібну запальничку «Ронсон», бінокулярний мікроскоп «Бауш енд Ломб», досі чорний і з оригінальною обшивкою із шагреневої шкіри, високоточний картридж до фонографа Пікерінґа і, насамкінець, блискучу кришталеву чашу «Стюбен».

— Чудові оригінали, — сказав із заздрістю чоловік поруч. — Де ти їх дістав?

Ферґессон не відповів, він дивився на помираючого білтонґа. Той не рухався, але було видно, що він помітив нові оригінали, які додалися до інших. Усередині жовтої маси тверді волокна потягнулися й сплелися разом. Вхідний отвір задрижав, а тоді розкрився. Судомна хвиля прокотилася по всій протоплазмі. Тоді з отвору потекли бульбашки рідини. Псевдоподії смикнулися, потяглися по вкритій слизом траві до платформи, завмерли і нарешті торкнулися кришталевої чаші.

Білтонґ загріб купу чорного попелу і змочив його рідиною з вхідного отвору, проте в результаті вийшла лише непрозора куля, гротескна пародія на чашу. Білтонґ затрусився і відступив, щоб відновити сили, а тоді спробував зліпити ще одну. Раптом усе його тіло судомно затіпалося, і псевдоподії виснажено впали. Він ще раз смикнувся, жалюгідно завмер, а тоді втягнув кінцівки.

— Усе марно, — сказав хрипко Антермеєр. — Нічого він не може, запізно.

Задубілими неслухняними пальцями Ферґессон позбирав оригінали й нервово поклав їх назад у сталеву коробку.

— Мабуть, я помилився, — пробурмотів він, зводячись на ноги. — Я сподівався, що це може допомогти, але не знав, наскільки далеко все зайшло.

Шарлотта, шокована й оніміла, сліпо побрела геть від платформи. Антермеєр потягнувся за нею крізь натовп розлючених чоловіків і жінок, що скупчилися довкола.

— Зачекайте, — сказав Доуз. — Я теж хочу йому дещо запропонувати.

Ферґессон стомлено чекав, доки Доуз порпався у своїй грубій сірій сорочці. Зрештою він дістав загорнутий у стару газету кухоль. Звичайний дерев’яний кухоль для пиття, неоковирний і кривобокий. На обличчі чоловіка з’явилася дивна крива посмішка, коли він присів і поклав його перед Білтонґом.

Шарлотта дещо збентежено спостерігала за ним.

— І яка з того користь? — вона байдуже копнула грубий дерев’яний предмет носком туфлі. — Навіть якщо білтонґ зробить з нього зліпок, цей кухоль настільки грубий, що його можна було скопіювати й самому.

Ферґессон задумався, Доуз зловив його погляд. Якусь мить чоловіки дивилися один на одного. Доуз ледь помітно усміхнувся, і Ферґессон закляк від несподіваного усвідомлення.

— Так і є, — сказав Доуз. — Я зробив її сам.

Ферґессон тремтячими руками вхопив кухоль і почав крутити його в руках.

— Чим ви його зробили? З чого? Як?! Я не розумію!

— Ми зрубали кілька дерев, — Доуз витягнув з-за пояса металевий предмет, що тьмяно поблискував у слабкому надвечірньому світлі. — Ось. Але будьте обережні, не поріжтеся.

Ніж був таким самим грубим, як і кухоль: карбованим, погнутим і скріпленим дротом.

— Ви самі зробили цей ніж? — запитав вражений Ферґессон. — Я не можу в це повірити. Але з чого ви почали? У вас мали бути якісь інструменти, щоб це зробити. Це парадокс! — закричав він істерично. — Це неможливо!

Пригнічена Шарлотта відвернулася.

— Це просто іграшка, — сказала вона тужливо жалісним голосом. — Цим нічого не поріжеш. От на моїй кухні був цілий набір неіржавіючих ножів для м’яса — найкраща шведська сталь. Але тепер це просто купа чорного попелу.

У голові Ферґессона роївся мільйон запитань.

— Цей кухоль, цей ніж — ви, мабуть, живете не самі. Тканину для вашого одягу ви теж самі ткали?

— Ходімо, — кинув Доуз і швидко рушив геть, ховаючи на ходу ніж і кухоль. — Нам краще забиратися звідси. Думаю, кінець близько.

Люди починали розходитися. Зневірені, вони понуро посунули з парку ритися по занепалих крамницях у пошуках їжі.

Кілька машин ожили й невпевнено покотилися геть.

Антермеєр нервово облизав свої товсті губи. Його одутле обличчя від страху вкрилося липким потом.

— Вони дичавіють, — сказав він до Ферґессона. — Все поселення розпадається. За кілька годин нічого не лишиться — ні їжі, ні прихистку. — Він кинув погляд на машину і наїжачився.

Він був не єдиним, хто на неї дивився.

Довкола масивного запиленого «б’юїка» потроху збирався натовп чоловіків, їхні обличчя були похмурими. Як вороже налаштовані жадібні діти, вони уважно її роздивлялися, оглядаючи крила і капот, торкаючись фар і пружних шин. Чоловіки тримали в руках примітивну зброю: труби, каміння і вирвану з розвалених будинків гнуту арматуру.

— Вони знають, що машина нетутешня, — сказав Доуз, — і знають, що вона повернеться назад.

— Я можу забрати тебе до Піттсбурзького поселення, — сказав Ферґессон до Шарлотти, йдучи в бік машини. — Зареєструю тебе як свою дружину. Потім ти сама вирішиш, чи справді хочеш оформлювати шлюб.

— А як щодо Вена? — тихо запитала Шарлотта.

— Я не можу одружитися ще й на ньому, — Ферґессон прискорив крок. — Я не можу забрати його туди, але я й тут його не залишу. У них є своя квотна система. Може згодом, коли вони усвідомлять надзвичайність...

— Геть з дороги, — кинув Антермеєр чоловікам біля автівки. Він войовничо наступав на них, і вони невпевнено перед ним розступилися. Антермеєр став біля дверей, його кремезне тіло напружилося.

— Проведи її сюди — але будь насторожі! — сказав він до Ферґессона.

Ферґессон і Доуз, з Шарлоттою поміж ними, проштовхалися крізь натовп чоловіків до Антермеєра. Ферґессон віддав товстунові свої ключі, і Антермеєр рвонув двері автівки. Він упхнув Шарлотту в салон, а тоді знаком показав Ферґессону обійти з другого боку.

Раптом натовп ожив.

Антермеєр своїм величезним кулаком відкинув чоловіка, що біг першим, на тих, що були позаду. Він із зусиллям проліз повз Шарлотту й всівся за кермо автівки. Заревів двигун, Антермеєр перемкнувся на першу передачу, щосили витиснув акселератор, і машина рвонула з місця. Оскаженілі чоловіки хапалися за неї, намагаючись вчепитися за відчинені двері й дотягтися до пасажирів всередині.

Антермеєр грюкнув дверима і замкнув їх. Доки автомобіль розганявся, Ферґессон востаннє побачив спітніле, перекошене від страху обличчя товстуна.

Чоловіки не відпускали слизьких боків автівки, але щойно вона розігналася, один за одним повідпадали. Залишився лише один рудий здоровань, що вперто тримався за капот. Крізь розбите лобове скло він спробував дотягтися до обличчя водія, проте Антермеєр повів авто різкою дугою, рудий мить повисів, а потім не втримався і мовчки гепнувся обличчям на тротуар.

Машину трохи вело, кидало з боку на бік, але зрештою вона зникла з виду за рядом похилених будинків. Пронизливий вереск шин затих, Антермеєр і Шарлотта були на шляху до безпеки у Піттсбурзькому поселенні.

Ферґессон дивився їм услід, аж доки Доуз не поклав свою тонку руку йому на плече.

— Що ж, — протягнув Ферґессон, — от і немає більше машини. Принаймні Шарлотті вдалося втекти.

— Ходімо, — сказав Доуз просто йому у вухо. — Сподіваюся, у вас гарні черевики, перед нами довгий шлях.

Ферґессон кліпнув.

— Довгий шлях? Але куди ми підемо?

— Найближчий з наших таборів за тридцять миль звідси. Думаю, дійдемо. Я вже це робив, тож зможу зробити це ще раз. — Він попрямував геть, і за мить Ферґессон рушив слідом.

Позаду знову збирався натовп, обступаючи нерухоме тіло помираючого білтонґа. Люди були розгнівані. Розчарування і безпорадність від втрати авто ще більше розбурхали їхню лють. Як вода, що переливається через край, зловісна метушлива маса кинулася до бетонної платформи.

Давній помираючий білтонґ безпорадно чекав. Він відчув наближення людей, і його псевдоподії скорчилися в останньому немічному зусиллі.

А потім Ферґессон побачив жахливу сцену, сцену, від якої йому стало настільки соромно, що його пальці випустили коробку. Вона впала, підстрибуючи, на землю. Ферґессон знову підняв її і безпорадно закляк. Він хотів бігти геть, сліпо, бездумно, куди завгодно, аби тільки звідси. У тишу, темряву й тіні десь за поселенням, подалі у мертві акри попелу.

Білтонґ намагався надрукувати собі щит, захисну стіну з попелу, але натовп уже накинувся на нього...

Після кількох годин ходи Доуз зупинився і гепнувся на чорний попіл, що тягнувся аж за горизонт.

— Ми трохи перепочинемо, — сказав він Ферґессону. — У мене є трохи їжі, яку ми можемо приготувати. Використаємо вашу запальничку, якщо там ще лишився газ.

Ферґессон відкрив металеву коробку й передав йому «Ронсон». Довкола віяв холодний смердючий вітер, розносячи хмарки попелу над безплідною поверхнею планети. Вдалині кілька пощерблених стін будинків випиналися вгору, як уламки кісток. Подекуди стирчали темні зловісні стебла бур’янів.

— Тут не так мертво, як здається, — зауважив Доуз, визбируючи з попелу шматки сухого дерева й паперу. — Про собак і кроликів ви знаєте. Ще тут купа насіння рослин, і якщо просто полити попіл, воно проросте.

— Полити? Але... Але ж дощів немає. Хай би що це слово колись означало.

— Нам доводиться рити колодязі. Вода досі є, але до неї треба докопуватися. — Газ у запальничці ще лишався, тож Доуз швидко розпалив невелике багаття. Він повернув запальничку Ферґессону і зосередився на вогнищі.

Ферґессон сидів, розглядаючи запальничку.

— А як ви можете зробити щось отаке? — запитав він.

— Ми не можемо, — Доуз порився у кишені й дістав плаский пакет з їжею — сушене солоне м’ясо і смажену кукурудзу. — Не виходить починати зі складного, доводиться поступово просуватися вперед.

— Здоровий білтонґ міг би зробити з цього зліпок. Той, що в Піттсбурґу, міг би зробити ідеальний зліпок цієї запальнички.

— Я знаю, — відповів Доуз. — І це нас стримує. Нам доведеться почекати, доки вони здадуться. А вони зрештою таки здадуться. Їм доведеться повернутися у свою систему, тут на них чекає лише геноцид.

Ферґессон судомно стиснув запальничку в долоні.

— Але тоді наша цивілізація зникне!

— Ця запальничка? — Доуз усміхнувся. — Так, вона зникне, і то надовго. Але мені здається, що ви неправильно на це дивитеся. Нам доведеться заново вчитися, кожному з нас. Мені це теж важко.

— Звідки ви?

— Я один із тих, хто пережив Чикаґо, — тихо сказав Доуз. — Коли місто впало, я вештався околицями. Полював, використовуючи каміння, спав у підвалах, руками й ногами відбивався від собак. Зрештою я дістався до одного з таборів. Він був не перший. Ви не знаєте, мій друже, але до Чикаґо були й інші міста.

— І ви друкуєте інструменти? Як той ніж?

Доуз сміявся довго і гучно.

— Не друкуємо, а майструємо. Виготовляємо інструменти, виробляємо речі. — Він дістав грубий дерев’яний кухоль і поставив його на попіл. — Друкувати означає просто копіювати. Я не можу пояснити вам словами, що значить «майструвати». Щоб зрозуміти, ви маєте самі спробувати. Майструвати і друкувати — два зовсім різні поняття.

Доуз розклав на попелі три предмети. Коштовну чашу «Стюбен», свій грубий питний кухоль і кулю, деформовану копію, яку намагався зробити помираючий білтонґ.

— Колись ми вміли робити таке, — сказав він, вказуючи на кришталеву чашу. — І одного дня знову навчимося. Але ми підемо до цього правильним, важким шляхом, крок за кроком, аж доки досягнемо мети. — Він обережно поклав посудину назад у металеву коробку. — Ми збережемо цю чашу, але не для копіювання, а як зразок, як мету. Зараз ви ще не бачите різниці, але згодом неодмінно зрозумієте.

Доуз вказав на грубий дерев’яний кухоль.

— А ось тут ми зараз. Не смійтеся й не кажіть, що це не цивілізація. Це вже цивілізація — вона примітивна і груба, але це справжня річ. З неї ми й почнемо.

Він підібрав кулю, копію, залишену білтонґом. Мить повагавшись, чоловік замахнувся й пожбурив її геть. Куля вдарилася об землю, відскочила й розлетілася на шматки.

— Це пусте, — сказав гарячково Доуз. — Цей дерев’яний кухоль кращий, він більшою мірою схожий на кришталеву чашу, ніж будь-яка копія.

— Ви, вочевидь, пишаєтеся своїм дерев’яним кухлем, — зауважив Ферґессон.

— Ще б пак, — погодився Доуз, кладучи його у металеву коробку поруч з кришталем. — Це ви теж колись зрозумієте. Втім, мине ще багато часу. — Він уже збирався закрити коробку, але на мить зупинився й доторкнувся до запальнички «Ронсон».

Він із жалем похитав головою.

— Не за нашого життя, — сказав Доуз і опустив кришку. — До цього ще забагато проміжних ланок. — Його худе обличчя раптом освітилося іскрою радісного передчуття. — Але, бачить Бог, ми на правильному шляху!