Повне зібрання короткої прози. Том 3

На нудній землі[3]

Сильвія сміючись бігла у нічному світлі поміж троянд, космей і хризантем гравієвою стежкою за покоси запашної трави на газонах. Всюди блищали зірки, впіймані у калюжах, у які вона ступала, спускаючись за цегляну стіну. Кедри тримали небо й не зважали на струнку постать, що прослизала поруч. Її каштанове волосся розвівалося, очі сяяли.

— Зачекай на мене, — проскиглив Рік, обережно ступаючи за нею по зарослій стежці. Сильвія безупинно танцювала далі. — Пригальмуй! — крикнув він сердито.

— Не можу, ми й так вже спізнилися, — Сильвія раптом вигулькнула перед ним, заступаючи шлях. — Викинь усе з кишень, — видихнула вона, її сірі очі блищали. — Викинь усе металеве. Ти ж знаєш, що вони ненавидять метал.

Рік обмацав кишені. У пальті було дві монети по десять центів і один п’ятдесятицентовик.

— Гроші теж?

— Так! — Сильвія схопила копійки й пожбурила їх у темні зарості болотяних кал. Монети зі свистом зникли у вологих глибинах. — Щось іще? — вона стривожено вхопила його руку. — Вони вже в дорозі. Є ще щось, Ріку?

— Тільки годинник, — Рік відвів зап’ясток подалі від чіпких пальців Сильвії, що миттю потяглися до нього. — Але ми не кидатимемо його в кущі.

— Тоді поклади його десь біля люпину чи на стіну. Чи в якесь дупло. — Сильвія знову побігла вперед. Її збуджений, піднесений голос долинув до нього: — І викинь свій портсигар, ключі і пряжку від паска — усе металеве. Ти ж знаєш, як вони ненавидять метал. Поквапся, ми спізнюємося!

Рік похмуро попрямував за нею.

— Гаразд, відьмо...

— Не кажи так! — розлючено відрізала з темряви Сильвія. — Це неправда. Ти наслухався моїх сестер і матері...

Її слова заглушив якийсь шум. Далекий ляскіт крил десь попереду, неначе гігантське листя колихалося серед зимової бурі. Нічне небо ожило жахливим гуркотом, цього разу вони наближалися дуже швидко. Вони були надто жадібні, надто відчайдушні й нетерплячі, щоб чекати. До Ріка почав підступати страх, і він побіг наздоганяти Сильвію.

Вона стояла у зеленій спідниці й блузці посеред метушливої маси, як маленька колона, і відштовхувала їх однією рукою, іншою намагаючись відкрутити корок. Переплетіння тріпотливих крил і тіл гнуло її, як очеретину. Скоро вона повністю зникла з виду.

— Ріку! — тихо покликала вона. — Іди сюди й допоможи! — вона відштовхнула їх убік і випросталася. — Вони мене душать!

Він пробився крізь сліпучо-білу стіну до краю годівнички.

Вони жадібно пили кров, що полилася з дерев’яного крана. Рік притягнув Сильвію до себе, дівчина була нажахана і тремтіла.

Він міцно тримав її, аж доки люте шаленство довкола них трохи не стихло.

— Вони голодні, — кволо видихнула Сильвія.

— Мала дурепа! Навіщо ти побігла вперед? Вони ж могли тебе спопелити!

— Я знаю. Вони можуть зробити що завгодно, — вона тремтіла, збуджена й перелякана. — Але ти тільки поглянь на них, — прошепотіла вона з побожністю у голосі. — Подивися на їхній розмір, розмах крил. І вони білі, Ріку! Бездоганні й досконалі. Ніщо у світі не дорівняється до їхньої досконалості. Вони величні, чисті й дивовижні.

— А ще вони справді дуже хотіли цієї ягнячої крові.

М’яке волосся Сильвії торкалося його обличчя, зусібіч тріпотіли крила. Істоти з лементом вже відлітали в небо. Насправді навіть не вгору — геть. Назад до свого світу, аж доки знову не відчують кров. Втім, справа була не лише у крові: вони приходили через Сильвію, це вона їх приваблювала.

Сірі очі дівчини були широко розплющеними. Вона тягнулася до білих істот, що вже відлітали. Одна з них промайнула зовсім поруч, розбризкавши фонтан білого вогню. Трава і квіти спалахнули, і Рік поспіхом кинувся вбік. Палаючий силует на мить завис над Сильвією, а тоді почувся глухий ляск. Останній білокрилий гігант зник. Повітря і земля поступово охолоджувалися, лишилися тільки темрява і тиша.

— Вибач, — прошепотіла Сильвія.

— Не роби цього більше, — спромігся відповісти їй Рік, закляклий від потрясіння. — Це небезпечно.

— Іноді я забуваю про це. Вибач, Ріку. Я не хотіла, щоб вони підлітали так близько, — Сильвія спробувала усміхнутися. — Я вже місяці не була такою легковажною, відтоді, коли вперше привела тебе сюди. — На її обличчі з’явився пристрасний, збуджений вираз. — Ти бачив його? Сила і полум’я! І він же навіть не торкнувся до нас, лише подивився — і все запалало, все довкола.

Рік схопив її.

— Послухай, — різко сказав він. — Тобі більше не можна їх кликати. Це неправильно, це не їхній світ.

— Це не неправильно — це красиво.

— Це небезпечно! — він уп’явся пальцями в її тіло і не відпускав, аж доки вона не зойкнула. — Годі їх спокушати!

Сильвія істерично розсміялася. Вона вивільнилася від нього й відступила геть у вигоріле коло, яке зграя янголів лишила по собі, коли здіймалася в небо.

— Я просто не можу зупинитися! — вигукнула вона. — Моє місце серед них. Вони моя сім’я, моє плем’я. Незліченні покоління моїх пращурів.

— Що ти маєш на увазі?

— Це мої предки, і одного дня я возз’єднаюся з ними.

— Ти... Ти мала відьма! — розлючено крикнув Рік.

— Ні, — відповіла Сильвія. — Я не відьма, Ріку. Хіба ти не бачиш? Я свята.

У світлій кухні було тепло. Сильвія увімкнула «Сайлекз[4]» і дістала велику червону банку кави з буфета над раковиною.

— Не слухай їх, — сказала вона, розставляючи тарілки з чашками і дістаючи з холодильника вершки. — Ти ж знаєш, що вони не розуміють. Просто подивися на них.

Мати Сильвії з її сестрами Бетті Лу і Джин стояли у вітальні, перелякані й напружені, спостерігаючи за молодою парою на кухні. Волтер Еверет стояв біля плити з незворушним, відстороненим виразом.

— А ти послухай мене, — сказав Рік. — У тебе є сила їх прикликати. Ти хочеш сказати, що ти не... Що Волтер не твій справжній батько?

— Та ні, справжній. Я цілком собі звичайна людська істота. Хіба не схоже?

— Але тільки в тебе є ця сила.

— Фізично я нічим не відрізняюся від решти, — сказала задумливо Сильвія. — У мене є вміння бачити, ось і все. Інші мали його до мене — святі, мученики. Коли я була малою, мама читала мені про святу Бернадет. Пам’ятаєш, де була її печера? Поблизу лікарні. Коли над нею кружляли янголи, вона побачила одного з них.

— Але кров! Де таке бачено? Це ж безглуздя!

— О, так. Їх приваблює кров, особливо кров ягняти. Вони кружляють над полями битви. Валькірії, що відносять мертвих до Вальгалли. Мученики і святі різали й калічили себе саме тому. Знаєш, як я взагалі про це дізналася?

Сильвія зав’язала на талії маленький фартух і засипала каву в «Сайлекз».

— Коли мені було дев’ять, я вичитала це в «Одіссеї» Гомера. Улісс викопав траншею в землі й наповнив її кров’ю, щоб прикликати духів, тіні з нижчого світу.

— Так, — неохоче визнав Рік. — Пам’ятаю.

— Привиди мертвих людей. Колись вони були живі, спочатку всі живуть тут, а тоді помирають і переходять туди. — Її обличчя світилося. — Ми всі матимемо крила! Ми всі будемо літати, будемо сповнені вогню й сили. Ми більше не будемо хробаками.

— Хробаками! Ти мене постійно тільки так і називаєш.

— Звичайно! Бо це правда. Усі ми такі: брудні хробаки, що серед пилу і бруду повзають по землі.

— Чому їх приваблює кров?

— Тому що це життя, а їх приваблює життя. Кров — це uisge beatha[5], жива вода.

— Кров означає смерть! Годівничка з кров’ю...

— Це не смерть. Коли ти бачиш, як гусениця заповзає у кокон, ти ж не думаєш, що вона помирає?

Волтер Еверет стояв у дверях і з похмурим обличчям слухав доньку.

— Одного дня, — сказав він хрипко, — вони схоплять її і заберуть геть. Вона хоче піти з ними і чекає на цей день.

— Бачиш? — сказала Сильвія до Ріка. — Він теж не розуміє. — Вона вимкнула «Сайлекз» і налила собі кави. — Тобі теж налити? — запитала вона батька.

— Ні, — відповів Еверет.

— Сильвіє, — сказав Рік, наче звертаючись до дитини, — ти ж знаєш, що якщо підеш з ними, то вже не зможеш повернутися до нас.

— Усі ми перейдемо туди рано чи пізно. Це частина нашого життя.

— Але ж тобі лише дев’ятнадцять, — заблагав Рік. — Ти молода, здорова і вродлива. А наш шлюб — як же наш шлюб? — він напівпідвівся з-за столу. — Сильвіє, ти маєш це припинити!

— Я не можу цього припинити. Мені було сім, коли я їх вперше побачила. — Дівчина стояла біля раковини з незворушним виразом, тримаючи в руках «Сайлекз». — Пам’ятаєш, татку? Ми жили в Чикаґо. Була зима, я впала, повертаючись додому зі школи. — Вона підвела свою тонку руку. — Бачиш шрам? Я тоді впала і порізалася об щебінь і напіврозталий сніг. Я йшла додому вся у сльозах, падав мокрий сніг, довкола завивав вітер. Моя рука кривавила, і рукавиця аж просочилася кров’ю. Я підвела погляд і побачила їх.

Запала тиша.

— Вони хотіли взяти тебе, — сумно сказав Еверет. — Це комашня — трупні мухи, що літають довкола, чекаючи на тебе, кличучи піти за ними.

— А чом би й ні? — сірі очі Сильвії блищали, щоки палали від радісного передчуття. — Ти ж бачив їх, татку, ти знаєш, що це означає. Перетворення — з глини на богів!

Рік вийшов з кухні. У вітальні дві сестри стояли разом, цікаві й стривожені. Місіс Еверет стояла окремо, її обличчя було твердим, як граніт, а очі за окулярами в сталевій оправі — похмурими. Коли Рік проходив поруч, вона відвернулася.

— Що там сталося? — пошепки запитала його напружена Бетті Лу. П’ятнадцятирічна, худорлява й невиразна, із запалими щоками і мишачим волоссям кольору піску. — Сильвія ніколи не дозволяє нам ходити з нею.

— Нічого не трапилося, — відповів Рік.

На худому обличчі дівчини з’явився розгніваний вираз.

— Це неправда. Ви обоє були в саду, у темряві, і...

— Не говори з ним! — гаркнула на неї мати. Вона висмикнула обох дівчат з кімнати й кинула на Ріка погляд, сповнений ненависті й розпачу, а тоді знову швидко відвернулася.

Рік відчинив двері підвалу й клацнув перемикачем. Він повільно спустився в холодну вогку кімнату на підлогу з цементу і втоптаної землі. Згори на вкритих пилюкою дротах звисала лампа, освітлюючи все рівним жовтавим світлом.

У кутку стриміла велика плита з гігантськими вентиляційними трубами. Поруч стояв водонагрівач, валялися купи всілякого непотребу, коробки з книжками, газети і старі меблі.

Усе було вкрите пилом й заплетене мереживом павутиння.

У дальшому кінці виднілися пральна машинка, віджим, насос і холодильник Сильвії.

Рік підібрав з верстака молоток і два важкі розвідні ключі.

Він уже підходив до переплетіння баків і трубок, коли на верхніх сходинках раптом з’явилася Сильвія з чашкою кави в руці.

Вона швидко спустилася до нього.

— Що це ти робиш тут унизу? — запитала вона, пильно його оглядаючи. — Навіщо тобі молоток і ключі?

Рік кинув інструменти назад на верстак.

— Я подумав, що можу вирішити проблему просто зараз.

Сильвія стала між ним і баками.

— Мені здавалося, що ти розумієш. Вони завжди були частиною мого життя. Коли я тебе вперше взяла із собою, мені здавалося, що ти бачиш...

— Я не хочу тебе втратити, — різко урвав її Рік, — на догоду комусь чи чомусь у цьому світі чи в іншому. Я не зречуся тебе.

— Ти і не зрікаєшся! — Її очі звузилися. — Ти прийшов сюди, щоб усе знищити і зруйнувати. Щойно я піду геть, ти все тут потрощиш, правда?

— Саме так.

Замість злості на обличчі дівчини з’явився страх.

— Ти хочеш мене тут прикувати? Я маю йти далі, я закінчила цю частину своєї подорожі. Я пробула тут уже достатньо довго.

— Невже ти не можеш зачекати? — обурився Рік, уже не спроможний приховати відчаю у своєму голосі. — Хіба все й так не станеться саме собою?

Сильвія знизала плечима й відвернулася, стиснувши руки і міцно стуливши червоні губи.

— Ти хочеш назавжди лишитися хробаком, маленькою ворсистою повзучою гусінню.

— Я хочу тебе.

— Але ти не можеш мною володіти! — вона сердито розвернулася. — Мені ніколи марнувати час.

— Тож ти думаєш про високе, — розгнівано відповів Рік.

— Звичайно, — вона трохи відтанула. — Вибач, Ріку. Пам’ятаєш Ікара? Ти теж хочеш літати, я знаю.

— Коли настане мій час.

— Але чому не зараз? Навіщо чекати? Ти боїшся? — вона граційно вислизнула від нього, на її червоних губах з’явилася лукава усмішка. — Ріку, я хочу показати тобі дещо, але спершу пообіцяй, що нікому не розкажеш.

— Що це?

— Обіцяєш? — вона приклала долоню йому до рота. — Я маю бути обережною, він коштує купу грошей. Ніхто ще не знає, таке роблять лише в Китаї. Ця мить усе ближче.

— Дуже цікаво, — з тривогою відповів Рік. — Покажи.

Тремтячи від захвату, Сильвія зникла за великим незграбним холодильником, далеко в темряві за мереживом розвішених ниток павутиння. Він чув, як вона щось смикала і тягнула, волочила по підлозі щось масивне.

— Чуєш, Ріку, допоможи, — охнула Сильвія. — Він важкий. Дерево і бронза, з металевою обшивкою, усе пофарбоване і відполіроване вручну. А різьблення... Поглянь лише на це різьблення! Хіба він не дивовижний?

— Що це? — хрипко запитав Рік.

— Це мій кокон, — просто сказала Сильвія. Вона зручно і задоволено вмостилася на підлозі, щасливо поклавши голову на поліровану дубову труну.

Рік схопив її за руку й поставив на ноги.

— Ти не можеш сидіти з цією труною в підвалі й... — він затнувся. — Що трапилося?

Обличчя Сильвії скривилося від болю. Вона відсахнулася від нього й швидко засунула палець до рота.

— Я порізалася, коли ти мене піднімав, об гвіздок чи щось таке. — Тонесенька цівка крові стікала її пальцями. Вона потягнулася до кишені за хустинкою.

— Дай подивитися, — він підійшов до неї, але Сильвія відскочила від Ріка. — Дуже болить? — запитав він.

— Тримайся від мене подалі, — прошепотіла Сильвія.

— У чому річ? Дай поглянути!

— Ріку, — сказала вона низьким, напруженим голосом. — Принеси воду і лейкопластир. Негайно! — вона намагалася опанувати страх. — Я маю зупинити кровотечу.

— Вони нагорі? — Рік незграбно рушив геть. — Виглядає не так і страшно. Чому ти...

— Поквапся, — від жаху голос дівчини раптом сів. — Ріку, поквапся!!!

Розгублений, він пробіг кілька сходинок. Жах Сильвії перекинувся і на нього.

— Стривай, уже запізно, — покликала вона тихо. — Не повертайся і тримайся подалі від мене. Це моя провина, це я навчила їх приходити. Тримайся подалі! Вибач, Ріку. Ой... — її голос урвався, стіни підвалу вибухнули й розлетілися, сліпучобіла хмара прорвалася всередину.

Вони прийшли по Сильвію. Вона пробігла кілька кроків до Ріка, невпевнено зупинилася, а тоді її опосіла біла маса тіл і крил. Дівчина скрикнула лише раз, а тоді різкий вибух перетворив підвал на розжарене горнило мерехтливого світла.

Ріка відкинуло на підлогу. Цемент був гарячим і сухим, від жару все потріскалося. Вікна розлетілися на скалки, коли пульсуючі білі тіні проштовхувалися назовні. Дим і полум’я облизували стіни. Стеля просіла, з неї сипався тиньк.

Рік звівся на ноги. Люте шаленство припинилося, підвал перетворився на руйновище. Усе було обвуглено-чорним і попеченим, вкритим попелом, що й досі димів. Всюди лежали потрощені дошки, клапті тканини і шматки цементу. Плита і пральна машина були розбиті вщент. Складна система насосів і охолодження спеклась у блискучу масу шлаку. Одна стіна похилилася. На всьому лежали уламки тинькування.

Тіло Сильвії було понівеченим, її руки і ноги неприродно вигнулися. Сухі, спалені вогнем обвуглені рештки, що лежали невиразною купкою. Від дівчини лишився тільки обгорілий труп, крихка обпалена шкаралупа.

Була глупа ніч, темна і холодна. Кілька зірок виблискували у нього над головою, як крижинки. Слабкий вологий вітерець колихав вкриті росою болотяні образки і шурхотів по гравію стежки у холодній імлі поміж чорними трояндами.

Рік довго скрадався, прислухаючись і вдивляючись перед собою. За кедрами проти неба виднівся великий будинок. Біля підніжжя спуску по трасі повзли кілька машин. Крім них не було чути жодного звуку. Попереду вимальовувався обрис приземкуватої порцелянової годівнички і трубки, крізь яку з холодильника у підвалі закачувалася кров. У порожню суху годівничку нападало трохи листя.

Рік глибоко вдихнув свіже нічне повітря й затамував подих, а тоді із зусиллям випростався. Він оглянув небо й не побачив жодного руху. Втім, вони були там, спостерігали й чекали — невиразні тіні, відгомін легендарного минулого, божественні пращури.

Він підняв важкі галонні каністри, дотягнув їх до годівнички і вилив кров, куплену на бійні в Нью-Джерсі — дешевий волячий третьосорт, що вже загуск і згортався. Кров ляпнула йому на одяг, і Рік нервово відступив. Втім, у повітрі нічого не заворушилося. Сад був тихим, просякнутим нічним туманом і темрявою.

Чоловік стояв поруч із годівничкою, чекав і гадав, чи вони прийдуть. Вони приходили за Сильвією, а не лише за кров’ю. Без неї жодних принад не було, сама лише груба їжа. Він відніс порожні металеві каністри до кущів і ногою штовхнув їх схилом униз. Рік уважно обшукав свої кишені, переконуючись, що там немає нічого металевого.

Сильвія роками виробляла в них звичку прилітати, але тепер вона була по той бік. Чи означає це, що вони не прийдуть? Щось затріщало у вологих кущах. Звір? Птах?

Кров у годівничці виблискувала, важка і матова, як застиглий свинець. Вони вже мали б з’явитися, але нічого не ворушило листу великих дерев навколо. Він озирнувся на ряди похилених чорних троянд, на гравієву стежку, якою вони із Сильвією бігали, і ледь приборкав ще свіжий спогад про її сяючі очі й темно-червоні губи. Траса під спуском, порожній покинутий сад, мовчазний будинок, у якому зібралася й чекала її родина. Невдовзі долинув якийсь неясний шурхіт. Рік напружився, але це була лише дизельна вантажівка, що гуркотіла трасою, яскраво освітлюючи дорогу фарами.

Чоловік стояв непохитно, розставивши ноги, його підбори зав’язли у м’якому чорному ґрунті. Він не збирався звідси йти, він залишатиметься тут, аж доки вони не прийдуть. Він хотів повернути її — за всяку ціну.

Місяць над головою зник у туманному вологому серпанку.

Небо стало величезною порожньою рівниною, позбавленою життя і тепла, смертельним холодним космосом, далеким від усіх сонць і живих істот. Рік вдивлявся вгору, його шия затерпла. З-поза матової пелени туману зникали і з’являлися холодні зірки. Чи було там ще щось? Їм не хотілося приходити чи їм було просто байдуже до нього? Їх цікавила Сильвія, і тепер вони її мали.

Позаду щось беззвучно пролетіло. Він відчув рух і почав було розвертатися, але раптом дерева і підлісок навколо заворушилися. Наче картонні декорації, вони колихалися й мінилися, приховані у нічній темряві. Щось пронеслося крізь тіні, різко і тихо, а тоді зникло.

Вони прийшли, він це відчував. Вони вимкнули свою силу й полум’я і стояли холодними байдужими скульптурами поміж дерев, вивищуючись над кедрами — далекі від нього і його світу, приваблені цікавістю й звичкою.

— Сильвія, — виразно сказав він. — Ти десь тут, серед них?

Ніхто не відповів. Може, її тут і справді не було. Він почувався дурнем. Невиразна біла іскра пропливла над годівничкою, на мить пригальмувала, а тоді рушила далі, більше не зупиняючись. Повітря над годівничкою заколихалося і завмерло, коли ще один велет зазирнув у неї і попрямував геть.

Ріка охопила паніка. Вони знову відлітали, поверталися до свого світу. Годівничку не прийняли, вона їх не зацікавила.

— Зачекайте! — кволо гукнув він.

Кілька білих тіней затрималися. Рік повільно, сторожко наблизився до них, свідомий їхньої мерехтливої величі. Якщо хтось із них торкнеться до нього, він миттю з шипінням розлетиться темною купкою попелу. За кілька футів він зупинився.

— Ви знаєте, чого я хочу, — сказав він. — Я хочу її повернути, вона пішла зарано.

Тиша.

— Ви були надто жадібні, — продовжив він, — і вчинили неправильно. Вона мала сама до вас прийти. Хай там як, а вона готувалася до цього.

Густий туман зашурхотів. Почувши його слова, блискучі фігури серед дерев заворушилися й завібрували.

— Це правда, — долинув відсторонений безликий голос. Звук відлунював звідусіль, від дерева до дерева, без якогось певного місця або напрямку. Нічний вітер підхоплював його, розвіюючи тихим відгомоном.

Рік розслабився. Вони зупинилися, вони бачили його і чули, що він хотів сказати.

— То вважаєте, що це було правильно? — обурився він. — На неї тут ще чекало довге життя, ми мали одружитися, народити дітей.

Відповіді не було, але він відчував, як наростає напруження. Рік пильно вслухався, проте нічого не почув. Раптом він зрозумів, що вони сперечаються, сваряться між собою. Напруга зростала — замерехтіло більше силуетів, безмежна присутність, що розгоралася довкола нього, заступала хмари і крижані зірки.

— Ріку! — нерішуче пролунав голос десь поблизу і відлетів геть у невиразні тіні далеких дерев і вкриту росою траву. Він заледве розчув його, слова затихли, щойно були промовлені. — Ріку... Допоможи мені повернутися.

— Де ти? — він не міг її знайти. — Що я можу зробити?

— Я не знаю, — її голос був сповнений розгубленості й болю. — Я не розумію. Щось пішло не так. Вони, мабуть, вирішили, що я хотіла піти просто тоді, але я не хотіла!

— Я знаю, — сказав Рік, — це був нещасний випадок.

— Вони чекали. Кокон, годівничка, але це було занадто рано. — Він відчував її жах попри незбагненні відстані іншого всесвіту. — Ріку, я передумала, я хочу назад.

— Усе не так просто.

— Я знаю. Ріку, час по цей бік плине інакше. Я тут вже так довго, ваш світ порівняно з цим наче повзе. Минули вже роки, хіба ні?

— Тиждень, — відповів Рік.

— Це їхня провина. Ти ж не звинувачуєш мене, правда? Вони знають, що вчинили погано. Тих, хто це зробив, покарали, але мені це не допомогло. — Він заледве розбирав її слова, спотворені відчаєм і тривогою. — Як я можу повернутися?

— А вони не знають?

— Вони кажуть, що це неможливо, — її голос тремтів. — Вони кажуть, що знищили глиняну основу — спопелили її вщент. Що мені немає куди повертатися.

Рік глибоко вдихнув.

— Змусь їх знайти якийсь інший шлях, це їхній клопіт. Хіба вони цього не можуть? Вони забрали тебе до себе надто рано, і вони мають відіслати тебе назад. Це їхня відповідальність.

Білі силуети неспокійно ворушилися. Сварка швидко розгоралася, вони ніяк не могли дійти згоди. Рік завбачливо відступив на кілька кроків.

— Вони кажуть, що це небезпечно, — знову пролунав голос Сильвії. — Вони кажуть, що таке колись уже намагалися робити, — вона старалася опанувати свою тривогу. — Але зв’язок між цим світом і вашим нестабільний. У всесвіті існує велетенський потік вільної енергії. Сила, якою ми — по цей бік — володіємо, насправді не наша. Це світова енергія, чітко відміряна й обмежено доступна.

— Але чому вони не можуть...

— Бо це вищий континуум. Є природний процес перетікання енергії з нижчих рівнів до вищих, але зворотний процес ризикований. Кров — це такий собі вказівник для руху, яскрава розмітка.

— Як світло лампи для комах, — гірко сказав Рік.

— Якщо вони пошлють мене назад і щось трапиться... — вона затнулася, а тоді продовжила: — Якщо вони припустяться помилки, я можу загубитися між двома рівнями, мене може поглинути вільна енергія. Схоже, що вона якоюсь мірою жива, але достеменно це не відомо. Пам’ятаєш про Прометея і вогонь...

— Я розумію, — відповів Рік, намагаючись зберігати спокій.

— Любий, якщо вони спробують мене повернути, мені потрібна форма, в яку я увійду. Розумієш, у мене більше немає форми. По цей бік не існує справжньої матеріальної форми. Те, що ти бачиш, ці крила і білість, їх насправді немає. Якщо мені вдасться повернутися назад на твій бік...

— Тобі доведеться вилити собі форму, — сказав Рік.

— Мені доведеться взяти щось там, щось із глини. Я муситиму ввійти в ту форму і перебудувати її. Як Він зробив це багато років тому, коли такі форми започаткували ваш світ.

— Якщо вони зробили це раз, то зможуть зробити і вдруге.

— Той, хто це зробив, пішов геть, вирушив вище, — у її голосі вчувалася гірка іронія. — Є рівні і над цим. Драбина не закінчується тут. Ніхто не знає, де вона закінчується, і здається, що вона піднімається все вище, світ за світом.

— Хто відповідальний за те, що з тобою відбуватиметься далі? — запитав Рік.

— Вирішую я, — кволо відповіла Сильвія. — Вони кажуть, що коли я буду готова ризикнути, то вони спробують.

— І що ти збираєшся робити? — запитав він.

— Я боюся. А раптом щось трапиться? Ти не бачив його, цього простору між світами. Ризики неймовірні, і вони мене лякають. Він був єдиним, хто насмілився, усі інші занадто бояться.

— Це їхня провина. Вони мають нести відповідальність.

— Вони це знають, — Сильвія в розпачі вагалася. — Ріку, любий, будь ласка, скажи, що мені робити.

— Повертайся!

Тиша. Потім знову пролунав її голос, тонкий і жалісливий.

— Гаразд, Ріку. Якщо ти вважаєш, що це буде правильно.

— Це правильно, — впевнено сказав він, намагаючись не думати, не уявляти і нічого не вигадувати. Він мусить її повернути. — Скажи їм, щоб починали негайно. Скажи їм...

Просто перед ним оглушливо вибухнув гарячий спалах. Ріка підкинуло в повітря й штовхнуло просто в палаюче море чистої енергії. Вони відлітали, довкола нього ревіло і гриміло пекуче озеро чистої сили. На мить йому здалося, ніби він побачив Сильвію, її руки, що благально тягнулися до нього.

А тоді вогонь відступив. Рік лежав засліплений у вологій темряві ночі. Сам у тиші.

Волтер Еверет допоміг йому підвестися.

— Недоумок! — повторював він знову і знову. — Тобі не варто було їх кликати, вони вже достатньо у нас забрали.

Він лежав на дивані у великій теплій вітальні. Місіс Еверет стояла перед ним мовчки із суворим і байдужим виразом обличчя. Обидві її доньки нервово метушилися довкола. Вони були схвильовані, їхні очі сяяли хворобливим зачудуванням і цікавістю.

— Зі мною все буде гаразд, — пробурмотів Рік, витираючи з обличчя чорну сажу. Одяг на ньому місцями обгорів і почорнів, у волоссі застрягли стеблинки попеченої трави: янголи випалили все навколо, коли спускалися. Рік розтягнувся на дивані й заплющив очі. Коли він знову їх розплющив, Бетті Лу Еверет тицьнула йому в руку склянку води.

— Дякую, — пробурмотів він.

— Тобі не варто було туди ходити, — повторив Волтер Еверет. — Навіщо? Навіщо ти це зробив? Ти ж знаєш, що з нею трапилося. Ти хочеш, щоб і з тобою теж таке трапилось?

— Я хочу її повернути, — сказав тихо Рік.

— Ти збожеволів? Ти не можеш її повернути, її більше немає. — Його губи судомно скривилися. — Ти ж бачив її.

Бетті Лу пильно дивилася на Ріка.

— Що там сталося? — запитала вона гарячково. — Ти бачив її?

Рік важко звівся на ноги і вийшов з вітальні. На кухні він вихлюпнув воду в раковину й налив собі алкоголь. Доки він стояв, втомлено спершись на умивальник, у коридорі з’явилася Бетті Лу.

— Чого тобі? — запитав сердито Рік.

Обличчя дівчини набуло нездорового червоного кольору.

— Я знаю, що тут щось відбувається. Ти годував їх, чи не так? — вона підійшла до нього. — Ти намагався її повернути?

— Так, — підтвердив Рік.

Бетті Лу нервово захихотіла.

— Але ти не можеш! Вона мертва. Її тіло спалили у крематорії, я сама бачила. — На обличчі Бетті Лу був захват. — Татко завжди казав, що з нею трапиться щось жахливе, так і сталося. — Дівчина схилилася до Ріка. — Вона була відьмою! Вона отримала по заслузі!

— Вона повернеться, — сказав Рік.

— Ні! — незугарне обличчя дівчини перекосилося від переляку. — Вона не може повернутися! Вона мертва, як вона завжди сама казала: від хробака до метелика, вона тепер метелик!

— Іди звідси, — сказав Рік.

— Ти не можеш мені наказувати! — істерично зарепетувала Бетті Лу. — Це мій будинок, і ми не хочемо тебе тут більше бачити. Татко тобі про це ще скаже. Він не хоче, щоб ти тут був, і я не хочу, і мама, і сестра...

Зміна відбулася без попередження. Як запис на паузі, Бетті Лу заклякла з напіврозтуленим ротом і піднятою рукою, слова застрягли у неї в горлі. Дівчину неначе вимкнули, враз перетворили на неживий предмет, що стояв на підлозі, немов затиснений між двома скельцями препарат. Спорожніла комаха, німа і тиха, нерухома й пуста. Вона не померла, а наче в одну мить повернулася до свого первісного бездушного стану.

У цю застиглу форму просочилася нова сила, нова істота. Вона оселилася там веселкою життя, що гарячою рідиною жадібно залила порожнечу, заповнила собою весь простір. Бетті Лу затнулася і застогнала, її тіло шалено засмикалося, і вона сперлася на стіну, щоб не впасти. З горішньої полиці зісковзнула порцелянова чашка й розбилася об підлогу. Дівчина заціпеніло осідала, однією рукою прикривши рота, її очі розширилися від болю й потрясіння.

— Ой! — зойкнула вона. — Я порізалася. — Вона струснула головою й німо, благально подивилася на нього. — Об гвіздок чи щось таке.

— Сильвіє! — він упіймав її, допоміг звестися на ноги і відвів від стіни. Це була її рука, тепла доросла рука зрілої жінки. Приголомшені сірі очі, каштанове волосся, тремтіння в грудях — вона була така ж, як у свої останні миті в підвалі.

— Дай подивлюся, — сказав він, висмикуючи її палець з рота і тривожно оглядаючи його. Порізу не було, лишилася тільки тонка біла лінія, що швидко зникала. — Усе гаразд, мила. Ти в порядку, з тобою все добре.

— Ріку, я була там. — Її голос був хрипким і кволим. — Вони прийшли і потягли мене за собою. — Вона тремтіла. — Ріку, я справді повернулася?

Він міцно її обійняв.

— Так, ти справді повернулася.

— Це тривало так довго, я була там сто років, вічність. Я думала... — раптом вона відсахнулася. — Ріку...

— Що?

Обличчя Сильвії перекосилося від жаху.

— Щось негаразд.

— Усе чудово, ти повернулася додому, а все інше неважливо. Сильвія відступила від нього.

— Але вони взяли живу форму замість вже скинутої глини, хіба ні? У них немає такої сили, Ріку. Натомість вони використали Його роботу. — У її голосі вчувалася паніка. — Це була помилка. Вони мали б знати, що не можна втручатися у гармонію, вона нестабільна, і ніхто з них не вміє контролювати...

Рік притримав Сильвію.

— Припини так говорити! — різко урвав він її. — Воно було того варте — будь-що варте твого повернення. Якщо вони щось і порушили, то це їхня провина.

— Ми не можемо нічого виправити! — Її голос був пронизливим, тонким і суворим, як оголений дріт. — Ми запустили цей рух, хвилі вже пішли. Гармонія, яку Він встановив, розладналася.

— Та годі тобі, люба, — сказав Рік. — Ходімо посидимо у вітальні з твоєю родиною. Ти почуватимешся краще. Тобі треба відновитися після всього пережитого.

У вітальні мати з донькою сиділи на дивані, батько — в кріслі біля каміна. Ніхто не рухався, їхні обличчя були порожніми, а тіла — восковими закляклими спорожнілими формами, що ніяк не відреагували на появу пари.

Рік зупинився, спантеличений. Волтер Еверет сидів похилившись уперед, з газетою в руці і в капцях, його люлька досі диміла у глибокій попільничці на бильці крісла. Місіс Еверет застигла за шиттям, її обличчя було, як завжди, рішучим і суворим, але химерно розмитим. Воно здавалося аморфним, неначе сплавлялося в єдину масу. Джин скрутилася примарним клубочком, глиняною грудкою, яка щомиті все більше втрачала форму.

Раптом Джин знесилено повалилася. Руки впали обабіч, голова обвисла. Її тіло, руки і ноги витягнулися, риси швидко перероджувалися. Змінився одяг. Волосся, очі і шкіра знов набували кольорів, воскова блідість відступила.

Притиснувши пальці до губ, вона мовчки дивилася на Ріка.

Дівчина кліпнула, і її очі сфокусувалася.

— Ой, — зойкнула вона. Її губи рухалися недоладно, голос був кволим і нерівним, як погано синхронізований запис. Вона судомно спробувала підвестися. Зрештою дівчина незграбно звелася на ноги й пішла до нього, роблячи по одному неоковирному кроку за раз, як лялька.

— Ріку, я порізалася, — сказала вона. — Об гвіздок чи щось таке.

Істота, що колись була місіс Еверет, заворушилася. Безформна і невиразна, вона видавала глухі звуки й химерно сіпалася. Поступово її тіло знов набуло форми і затверділо.

— Мій палець, — кволо промовила дівчина. Як затихаюче відлуння у темряві, підхопила третя фігура з крісла. Вже скоро всі вони повторювали те саме, їхні губи рухалися в унісон, ті самі чотири порізані пальці.

— Мій палець. Я порізалася, Ріку.

Як папуги. Відголоски слів і рухів. Форми, що народжувалися, були знайомими до найменшої дрібниці. Вони відтворювалися довкола нього знову і знову. Дві на дивані, одна в кріслі, одна поруч — так близько, що він відчував її дихання і бачив тремтіння її губ.

— Що відбувається? — запитала Сильвія, яка стояла поруч. Сильвія на дивані взялася далі методично шити, заглибившись у роботу. Інша в глибокому кріслі підібрала люльку і газету й почала читати. Третя скрутилася клубком, знервована і налякана. Рік відступив до вхідних дверей. Четверта Сильвія, що стояла поруч, поквапилася за ним. Її сірі очі були широко розплющеними, ніздрі роздималися від частого дихання, дівчина була розгублена.

— Ріку...

Він відчинив двері і вийшов на темний ґанок. Як робот, він спустився сходинками, через нічні калюжі і пішов до воріт. У жовтому квадраті світла позаду виднілася Сильвія, що сумно дивилася йому вслід. Інші силуети за нею, її точні копії, продовжували робити кожна своє.

Рік дійшов до машини і виїхав на дорогу.

Обабіч проносилися похмурі дерева й будинки. Рік гадав, наскільки далеко все пошириться. Розбалансування розходилося хвилями, і коло ставало все більшим.

Він звернув на головну трасу, незабаром довкола з’явилося більше машин. Рік намагався розгледіти, хто в них сидить, але вони рухалися занадто швидко. Попереду їхав червоний «Плімут». За кермом сидів кремезний чоловік у синьому діловому костюмі, що весело жартував з жінкою поруч. Рік прилаштувався за «Плімутом» і поїхав слідом. Чоловік усміхався, світячи своїми золотими зубами, і розмахував пухкими руками. Дівчина була темноволосою і гарною. Вона теж усміхнулася до нього, поправила білі рукавички, пригладила волосся, а тоді підняла вікно зі свого боку.

Попереду вклинилася важка дизельна вантажівка, і Рік їх загубив. Він відчайдушно пішов на обгін і цього разу прилаштувався вже перед «Плімутом». Той, своєю чергою, теж легко його обігнав, і якусь мить пасажирів було дуже добре видно. Дівчина вже була подібна на Сильвію. Та ж ніжна лінія маленького підборіддя, ті ж темно-червоні губи, що злегка розтулялися, коли вона усміхалася, ті ж витончені руки і долоні. Це була Сильвія. Швидкий червоний седан звернув, і машин попереду більше не лишилося.

Рік чотири години їхав крізь важку нічну темряву. Стрілка індикатора пального опускалася все нижче. Попереду простягалася похмура сільська місцина, порожні поля між містами й зірки, що рівно світили, зависнувши у похмурому небі. Якось збоку промайнуло скупчення червоних і жовтих вогнів на перехресті — заправка з великою неоновою вивіскою. Рік проїхав її не зупиняючись.

Біля маленької станції з однією колонкою він з’їхав з траси на просякнутий мастилом щебінь і виліз з автівки. Під ногами похрускували камінчики. Рік узяв бензиновий шланг, відкрутив кришку свого бака і залив його майже до верху. Двері пошарпаної заправки відчинилися, і з них вийшла струнка жінка у білому комбінезоні, темно-синій сорочці і маленькому кашкеті, з-під якого вибивалися каштанові кучері.

— Добрий вечір, Ріку, — сказала вона тихо.

Він вставив шланг на місце і знову виїхав на трасу. Чи закрутив він кришку? Рік не міг цього пригадати. Він прискорювався. Позаду вже лишилося більше сотні миль, попереду була межа штату.

У маленькому придорожньому кафетерії посеред морозяного світанкового мороку горіло тепле жовте світло. Він пригальмував і запаркувався на узбіччі траси на занедбаному паркувальному майданчику. Із затуманеними очима Рік відчинив двері й зайшов.

Усередині стояв насичений гарячий запах смаженої шинки і чорної кави, відвідувачі затишно сиділи за їжею. У кутку горланив музичний автомат. Рік усівся на стілець і сперся на лікті, прикривши обличчя долонями. Худий фермер поруч з цікавістю поглянув на нього й повернувся до газети. Дві жінки навпроти байдуже зиркнули на нього. Вродливий юнак у джинсових куртці і штанях далі їв червоні боби з рисом, запиваючи їх гарячою кавою з важкого кухля.

— Що будете замовляти? — запитала жвава білява офіціантка з олівцем за вухом, її волосся було стягнуте в тугий вузол. — Здається, у когось тут похмілля, містере.

Він замовив каву й овочевий суп і незабаром уже снідав. Його руки працювали механічно. Раптом Рік зрозумів, що наминає шинку і бутерброд із сиром. Він справді їх замовляв? Музичний автомат усе так само горланив, люди заходили й виходили. Поруч з дорогою лежало маленьке містечко, розкинувшись на кількох пологих схилах. Сіре проміння світанку, холодне і стерильне, вже пробивалося крізь скло. Він доїв гарячий яблучний пиріг і сидів, мляво витираючи рот серветкою.

У кафетерії було тихо, зовні нічого не рухалося. Довкола запала тривожна тиша. Ніхто з людей за прилавком не ворушився і не говорив. З гуркотом проносилися повз поодинокі вантажівки з піднятими вікнами, їхали пригнічено й важко.

Коли він підвів погляд, перед ним стояла Сильвія. Її руки були складені, а порожній погляд дивився повз нього. Яскравий жовтий олівець за вухом, каштанове волосся, стягнуте в тугий вузол. У кутку сиділи інші — інші Сильвії. Перед ними стояли таці. Хтось дрімав, хтось їв, кілька з них читали. Кожна точнісінько як сусідня, за винятком одягу.

Він повернувся до припаркованої машини. За пів години він уже був за межею штату. Холодне яскраве проміння відбивалося від вологих дахів і тротуарів маленьких незнайомих містечок, які він проїжджав.

На блискучих ранкових вулицях Рік бачив, як вони йдуть, — ранні пташки поспішали на роботу. Вони йшли по двоє і по троє, їхні підбори відлунювали у пронизливій тиші. Сильвії збиралися в чергу на автобусній зупинці. У будинках, де вони підводилися зі своїх ліжок, снідали, приймали душ, одягалися, їх було ще більше — сотні, сила-силенна. Ціле місто Сильвій, що готувалися до нового дня, виконували свої звичні обов’язки, доки хвилі розходилися все далі.

Місто залишилося позаду. Його нога зісковзнула з педалі газу, і машина сповільнилася. Дві Сильвії йшли разом по рівному полю, несучи книжки. Діти йшли до школи. Копії, незмінні й однаковісінькі. Довкола них бігав безтурботний пес, ніщо не псувало його радості.

Рік поїхав далі. Попереду виднілося інше місто, його строгі колони офісних будинків різко окреслювалися проти неба. Вулиці торгового району були гамірні й людні. Десь ближче до центру він перетнув межу хвилі й вирвався назовні. Замість нескінченних Сильвій повернулася людська різноманітність. Сірі очі й каштанове волосся змінилися на калейдоскопічну мішанку чоловіків і жінок, дітей і дорослих різного віку й зовнішності. Він додав швидкості й вилетів по другий бік міста на широку чотирисмугову трасу.

Там Рік нарешті пригальмував, геть виснажений. Він не зупинявся вже багато годин поспіль, і його тіло тремтіло від втоми.

Попереду на узбіччі радісно голосував юнак з моркв’яно-рудим волоссям, худий і довготелесий, у коричневих широких штанях і легкому светрі з верблюжої вовни. Рік зупинився і відчинив двері.

— Сідай, — сказав він.

— Дякую, чувак. — Юнак підбіг до автівки і не встиг ще як слід всістися, як Рік уже рвонув з місця. Пасажир грюкнув дверима і вдячно вмостився на сидінні. — Зараз дуже жарко.

— Тобі далеко? — запитав його Рік.

— До самого Чикаго, — юнак ніяково усміхнувся. — Я, звичайно, не сподіваюся, що ти довезеш мене аж туди, але навіть якщо трохи підкинеш, буду вдячний. — Він з цікавістю подивився на Ріка. — А ти куди їдеш?

— Байдуже, — відповів Рік. — Я відвезу тебе до Чикаго.

— Це ж двісті миль!

— Пусте, — відповів Рік. Він перелаштувався в ліву смугу і розігнався. — Якщо захочеш у Нью-Йорк, я відвезу тебе й туди.

— З тобою все гаразд? — юнак насторожено відсунувся від Ріка. — Я вдячний, що ти мене підібрав, звичайно, але... — він завагався. — Я маю на увазі, що не хочу відволікати тебе від твоїх справ.

Рік зосередився на дорозі попереду, його руки міцно тримали кермо.

— Я їду швидко, не сповільнююся і не зупиняюся.

— Будь обережний, будь ласка, — попросив юнак стурбованим голосом. — Я б не хотів потрапити в аварію.

— Про це не хвилюйся.

— Але це небезпечно. А раптом щось трапиться? Це занадто ризиковано.

— Ти помиляєшся, — пробурмотів Рік, не зводячи погляду з дороги. — Ризик тут виправданий.

— Проте коли щось піде не так... — голос юнака на мить урвався, а тоді він продовжив: — Я можу загубитися. Це так легко, усе таке нестабільне. — Голос тремтів від хвилювання і страху. — Ріку, будь ласка...

Рік обернувся.

— Звідки ти знаєш моє ім’я?

Юнак скрутився клубком, спершись на двері. Його обличчя набуло м’якого, якогось розплавленого вигляду, неначе втрачало форму, зліплюючись у суцільну масу.

— Я хочу повернутися, — сказав він, — але боюся. Ти не бачив його, цього простору між світами. Це чиста енергія, Ріку. Колись дуже давно Він приборкав її, але тепер ніхто не знає як.

Голос став вищим, чистим сопрано. Волосся набуло насичено-каштанового кольору. Заблищали сірі перелякані очі. Рік схилився над кермом, його руки заклякли, але він із зусиллям опанував себе, пригальмував і перелаштувався у праву смугу.

— Ми зупиняємося? — запитав голос із сусіднього крісла. Це вже був голос Сильвії. Як новонароджена комаха, що висихає на сонці, форма тверднула й міцно вкорінювалася в реальності. — Де ми? Десь між містами?

Рік натиснув на гальма, дотягнувся повз дівчину до ручки й відчинив двері.

— Забирайся геть звідси!

Сильвія розгублено подивилася на нього.

— Тобто? — нерішуче пробурмотіла вона. — Ріку, що з тобою? Що трапилося?

— Забирайся!

— Ріку, я не розумію. — Вона звісила ноги назовні, торкнувшись тротуару носками черевиків. — Щось не так із машиною? Наче ж усе гаразд.

Він м’яко виштовхнув її і зачинив двері. Машина рвонула вперед, вклинюючись у потік ранкового руху. Позаду підводилася маленька спантеличена постать, здивована й ображена. Він змусив себе відірвати погляд від дзеркала заднього виду і втопив педаль газу у підлогу.

Рік увімкнув радіо, але почув тільки дзижчання і тріск статики. Він покрутив ручку і невдовзі знайшов велику станцію. Тихий здивований голос, жіночий голос. Спочатку він не міг розібрати слів, а коли розібрав, то одразу запанікував і вимкнув радіо.

Її голос. Жалісливе бурмотіння. Що це була за станція? Чикаго. Хвиля вже докотилася навіть туди.

Він пригальмував, уже не було сенсу поспішати. Розбалансування обігнало його й котилося далі. Ферми Канзасу, похилені крамниці старих містечок Міссісіпі, прохолодні вулиці Нової Англії, індустріальні міста — тепер усі вони були переповнені сіроокими брюнетками, що кудись поспішають.

Розбалансування перетне океан і скоро захопить увесь світ.

Африка виглядатиме доволі дивно: туземні поселення з білошкірими молодими жінками, однаковісінькими, що співають примітивних пісень про полювання і збір фруктів, розтирають зерно, білують тварин, розпалюють вогнища, тчуть одяг і обережно точать гострі леза ножів.

У Китаї... Він похмуро всміхнувся. Там вона теж виглядатиме дивно. В аскетичній сорочці з високим коміром, майже чернечій мантії молодої комуністки. Парад, що маршируватиме головними вулицями Пекіна. Лава за лавою повногрудих дівчат зі стрункими ногами і важкими гвинтівками російського виробництва. З лопатами і кирками. Колони солдатів у чоботах та онучах. Прудкі робітники зі своїми дорогоцінними інструментами. З елегантного постаменту, що височіє над вулицею, за ними наглядатиме та сама постать: піднята тендітна рука, ніжне вродливе обличчя, байдуже і кам’яне.

Він звернув з траси на бічну дорогу. За мить він уже повертався назад, повільно рухаючись тим самим шляхом, яким приїхав.

На перехресті до нього крізь ряди автівок підійшов дорожній коп. Рік сидів і заціпеніло чекав, тримаючи руки на кермі.

— Ріку, — прошепотіла вона благально, підійшовши до вікна. — Усе ж тепер гаразд?

— Звичайно, — глухо відповів він.

Дівчина потягнулася крізь відчинене вікно і благально торкнулася його руки. Знайомі пальці, червоні нігті, рука, яку він так добре знав.

— Я так хочу бути з тобою. Хіба ж ми не разом? Хіба я не повернулася?

— Звичайно, повернулася.

Вона сумно похитала головою.

— Я не розумію, — повторила вона. — Я думала, усе знову добре.

Розлючений Рік завів машину й помчав уперед. Перехрестя залишилося позаду.

Настав полудень. Він був виснажений, геть знесилений втомою. До рідного міста Рік доїхав уже напівпритомним. Вулицями кудись поспішали Сильвії, вони були всюди. Він під’їхав до свого будинку і запаркувався.

У порожньому вестибюлі до нього привіталася прибиральниця. Рік упізнав її по брудній ганчірці, яку та тримала в одній руці. У другій була велика швабра. Поруч стояло відро з тирсою.

— Ріку, будь ласка, — благала вона. — Скажи мені, що відбувається. Будь ласка, поясни.

Він спробував пройти повз неї, але вона відчайдушно за нього вчепилася.

— Ріку, я повернулася. Ти розумієш? Вони забрали мене надто рано, а тоді послали назад. Це була помилка. Я більше ніколи не кликатиму їх знову — це лишилося в минулому. — Вона пройшла за ним по коридору до сходів. — Я більше ніколи їх не кликатиму.

Він піднявся нагору, Сильвія повагалася, а тоді скрутилася на нижній сходинці нещасним жалюгідним клубочком, маленькою фігуркою у грубому робочому одязі й великих шипованих чоботах.

Рік відімкнув замок і увійшов до своєї квартири.

Пізнє пообіднє небо за вікном було темно-синім, на сліпучому сонці виблискували дахи сусідніх багатоповерхівок.

Усе його тіло нило. Він насилу пройшов у ванну, що здавалася чужою й незнайомою, і йому було чомусь важко її знайти. Рік налив у миску гарячої води, закотив рукава, вмив обличчя і підставив руки під гарячий струмінь. А потім підвів погляд.

На обличчі у відображенні в дзеркалі над мискою були сльози і розпач. Обличчя було важко роздивитися, воно неначе мінилося і розпливалося. Сірі очі, що світилися жахом. Тремтячі червоні губи, пульсуюча артерія на горлі, м’яке каштанове волосся. Обличчя з жалісливими виразом... А тоді дівчина біля умивальника взялася витиратися.

Вона розвернулася й стомлено вийшла з ванної до вітальні.

Розгублена, вона завагалася, а тоді впала на крісло й заплющила очі, бліда від горя і втоми.

— Ріку, — благально прошепотіла вона. — Спробуй мені допомогти. Я ж повернулася, чи не так? — вона розгублено струснула головою. — Будь ласка, Ріку. Мені ж здавалося, що все гаразд.