Повне зібрання короткої прози. Том 3

Псіоніку, врятуй моє дитя!

Худий чоловік середнього віку з масним волоссям і жирною шкірою тримав у зубах погнуту сигарету. Його ліва рука лежала на кермі авта, що колись слугувало наземним торговим фургоном. Машина гучно, але рівно гуркотіла, видираючись на підйом і наближаючись до виїзних воріт на межі території громади.

— Пригальмуй, — сказала йому дружина. — Там на купі ящиків сидить охоронець.

Ед Гербі витиснув гальма. Фургон різко смикнувся і зупинився просто перед охоронцем. На задньому сидінні безупинно вередували близнюки, яким уже почала надокучати липка спека, що потроху просочувалася крізь дах і вікна машини. По гладенькій шиї дружини Еда стікали великі краплі поту, на руках жінки кволо крутилося і звивалося немовля.

— Як вона? — запитав він дружину, показуючи на сіре, хворобливе тільце, що виднілося з-під брудної ковдри.

— Схоже, їй так само жарко, як і мені.

Підійшов байдужий охоронець. Його рукави були закочені, з плеча звисала рушниця.

— Куди зібрався, чоловіче? — поклавши свої масивні долоні на відчинене вікно, він ліниво розглядав салон машини: чоловіка з дружиною і дітьми, пошарпану оббивку. — Збираєтеся ненадовго виїхати? Показуй дозвіл.

Ед дістав пом’яту перепустку і передав охоронцю.

— У мене хвора дитина.

Охоронець проглянув документи й повернув їх Едові.

— Краще відвезіть її на шостий рівень. У вас є таке ж право користуватися лікарнею, як і у всіх у цій дірі.

— Ні, — відповів Ед, — я не віддам свою дитину на ту скотобійню.

Охоронець осудливо похитав головою.

— У них хороше обладнання, чоловіче. Високотехнологічні штучки, що залишилися після війни. — Він махнув рукою у бік безлюдних просторів сухих дерев і схилів, що лежали за воротами. — Що, думаєте, на вас там чекає? Хочете позбутися дитини? Викинути в струмок чи колодязь? Це не моя справа, але я б туди й собаки не випустив, не те що хворе дитя.

Ед завів двигун.

— Там нам допоможуть. А якщо віддати дитину на шостий, вони перетворять її на піддослідну тварину. Проводитимуть експерименти, розітнуть і викинуть, сказавши, що не змогли врятувати. Вони звикли так робити на тій війні, тож працюють так і далі.

— Це, звичайно, ваше рішення, але, я думаю, що краще довіритися військовим лікарям з обладнанням, ніж божевільній старій шахрайці, що живе серед руїн. Якась здичавіла дурепа з мішечком смердючого кізяка на шиї белькоче нісенітниці, махає руками й танцює. — Охоронець відійшов від машини, і Ед рушив у бік воріт. — Ідіоти! Ви повертаєтеся у варварство, коли у вас є лікарі, рентген і сироватки внизу на шостому! Навіщо ви їдете в ті руїни, коли у вас тут цивілізація? — крикнув він розлючено їм навздогін і сумно повернувся до своїх ящиків. — Чи принаймні те, що від неї лишилося.

Обабіч глибокої колії, якою, власне, й була дорога, простягалася пустельна земля, суха й обпалена, як мертва шкіра. Різкий полудневий вітер гнув виснажені дерева, що подекуди стирчали з потрісканого й попеченого ґрунту. Подекуди в підліску копошилися приземкуваті силуети світло-брунатних птахів, що набундючено рилися в землі у пошуках хробаків.

Позаду бетонні стіни їхньої громади все віддалялися і вже губилися за горизонтом. Ед Гербі тривожно озирався, і його руки судомно смикнулися, коли після чергового повороту розташовані на схилах радарні вежі остаточно зникли з виду.

— Чорт, — глухо вилаявся Ед, — може, він правий? Може, ми справді робимо дурницю? — чоловіка роздирали сумніви. Подорож була небезпечною. Навіть на пошукові загони з важким озброєнням, бувало, нападали хижі звірі й банди диких напівлюдей, що жили в розкиданих по всій планеті руїнах. Єдиною зброєю, якою він міг захистити себе і свою родину, був ручний різак. Він, звісно, знав, як ним користуватися, недарма ж махав цим ножем на лінії сортування зібраних уламків по десять годин щодня сім днів на тиждень. Але якщо, наприклад, зламається двигун...

— Та годі тобі хвилюватися, — тихо сказала Барбара. — Я вже бувала тут раніше, і жодного разу не було проблем.

Він відчував сором і провину. Його дружина вже не раз прокрадалася за межі громади — так само, як й інші жінки і дружини, як і деякі чоловіки. Чимало робітників виходили за територію, з дозволом чи без нього. Вони були готові на все, аби тільки порушити рутину роботи й навчальних лекцій. Але його страх повернувся. Чоловіка турбувала не якась фізична загроза і навіть не віддаленість від звичного велетенського резервуару зі сталі й бетону, в якому він народився, в якому виріс, провів своє життя, працював і одружився. Еда лякало усвідомлення, що охоронець казав правду про повернення у невігластво і забобони. Від цього його шкіра стала холодною і вогкою, незважаючи на нестерпну спеку середини літа.

— Цим завжди заправляли жінки, — сказав він уголос. — Чоловіки будували машини, розвивали науку і міста. Жінки ж мали свої зілля й настоянки. Думаю, ми спостерігаємо кінець епохи розуму, останні дні раціонального суспільства.

— А що таке місто? — запитав один із близнюків.

— Ви бачите одне з них просто зараз, — відповів Ед і показав рукою за вікно. — Дивіться уважно.

Дерева скінчилися, попечена поверхня коричневої землі змінилася тьмяним металевим полиском. Довкола простягалася горбкувата рівнина, гола і гнітюча, подовбана ямами, вкрита купами пощерблених уламків. Подекуди крізь них проростав темний бур’ян. Досі стояли кілька стін. Полишена перевернута ванна лежала, як мертвий беззубий рот без обличчя і голови.

Цю зону прочісували незліченну кількість разів, усе цінне вже повантажили й вивезли в різні громади поблизу. Уздовж дороги лежали акуратні купки кісток, які позбирали, але так нічого з ними й не зробили. Кістки не мали корисного застосування, на відміну від бетонних уламків, шматків металу, дротів, пластмасових труб і одягу.

— Ти хочеш сказати, що тут жили люди? — охнули хором близнюки. На їхніх обличчях були тривога і недовіра. — Тут... Тут жахливо!

Вони доїхали до роздоріжжя. Ед пригальмував і чекав, доки дружина скаже йому, куди повертати.

— Ще далеко? — хрипко запитав він. — Від цього місця в мене мурахи по спині. Ніколи не знаєш, що ховається у цих підвалах. Ми у дев’ятому році потруїли тут все газом, але зараз він уже, мабуть, вивітрився.

— Праворуч, — сказала Барбара. — Он за той схил.

Ед перемкнувся на першу передачу й повільно повів машину повз вибоїну на бічну дорогу.

— Ти справді думаєш, що в цієї жінки є сила? — запитав він безпорадно. — Я чув багато всякого і ніколи не знав, правда це, чи дурниці. У таких історіях завжди йдеться про якусь стару каргу, що воскрешає мертвих, бачить майбутнє і лікує хворих. Люди говорять про таке вже п’ять тисяч років.

— І вже п’ять тисяч років ці речі справді існують. — Голос його дружини був безтурботним і впевненим. — Вони завжди готові нам допомогти, усе, що нам треба зробити, це прийти до них. Я бачила, як вона зцілила сина Мері Фулсам. Пам’ятаєш? У нього всохла нога і він не міг ходити. Лікарі вже хотіли його позбутися.

— Принаймні так каже Мері Фулсам, — різко відповів Ед. Машина протискалася поміж гілками старезних дерев, руїни залишилися позаду, і дорога раптом пірнула у темні хащі лоз і чагарників, що заступали сонце. Ед кліпнув, а тоді увімкнув слабкі фари. У їхньому мерехтливому світлі машина повзла поритим коліями схилом, потім зробила крутий поворот, і раптом дорога закінчилася.

Вони доїхали до місця призначення. Чотири поіржавілі машини заступали шлях, інші були запарковані на узбіччях і серед хирлявих дерев. За машинами стояла група мовчазних людей — чоловіків та їхніх родин. Усі були у робітничих одностроях громад. Ед поставив машину на ручник і витягнув ключі із замка запалювання. Його вразило, що люди з’їхалися сюди зі стількох різних громад: і з розташованих поблизу, і з далеких, з мешканцями яких він ніколи не зустрічався. Частина людей, які тут чекали, подолали сотні миль.

— Тут завжди доводиться чекати, — сказала Барбара. Вона штовхнула ногою погнуті двері й обережно вислизнула назовні з дитиною на руках. — Люди приїздять сюди за найрізноманітнішою допомогою, коли вона їм потрібна.

Натовп стояв перед грубою дерев’яною спорудою, пошарпаною і напівзруйнованою. Це було перероблене укриття часів війни. Повільна черга людей простягалася до просілих сходів і аж у сам будинок. Раптом Ед уперше побачив ту, до кого прийшов по допомогу.

— Це та стара? — запитав він збуджено, коли на сходах з’явилася тонка висушена постать, оглянула чергу з людей і покликала когось. Вона заговорила з якимсь огрядним чоловіком, а тоді до них приєднався м’язистий велетень. — Боже, — сказав Ед, — то їх тут ціла ватага?

— Різні люди роблять різні речі, — відповіла Барбара. Міцно притримуючи маля, вона обережно пішла в бік черги. — Ми хочемо зцілення, тож маємо стати там праворуч, разом із тими людьми, що біля дерева.

Портер сидів на кухні, курив і пив каву, поклавши ноги на підвіконня і байдуже спостерігаючи за повільною чергою людей, що тягнулася знадвору через головний вхід до дверей різних кімнат.

— Їх сьогодні багато, — сказав він до Джека. — Треба нарешті запровадити якусь плату за наші послуги.

Джек щось сердито буркнув і відкинув назад свою гриву білявого волосся.

— Чого ти сидиш тут і цмулиш каву замість того, щоб піти й допомогти?

— Бо ніхто не хоче заглядати в майбутнє. — Портер гучно відригнув. Він був огрядним, з брезклим тілом, блакитними очима, тонким і масним волоссям. — Коли хтось захоче знати, чи буде багатим чи, може, одружиться на вродливій жінці, я буду чекати у своїй будці й усе розкажу.

— Ворожба, — буркнув Джек. Він неспокійно стояв біля вікна, склавши свої могутні руки на грудях, з тривожним виразом на суворому обличчі. — Ось до чого ми скотилися.

— Я не винен, що вони мене про це запитують. Один пришелепкуватий старий поцікавився, коли помре. Я сказав, що за тридцять один день, а він весь побуряковів і почав кричати. Я кажу їм лише правду, а не те, що вони хочуть почути. — Портер усміхнувся. — Я ж не якийсь пройдисвіт.

— А коли востаннє хтось питав тебе про щось важливе?

— Тобто про щось не таке приземлене? — Портер почав ліниво пригадувати. — Минулого тижня мене запитали, чи літатимуть колись знову міжпланетні кораблі. Я відповів, що наскільки бачу, то ні.

— А ти уточнив, що твоє передбачення лайна варте? Що ти бачиш максимум на пів року вперед?

На жаб’ячому обличчі Портера заграла самовдоволена посмішка.

— Про це він не питав.

Худюща всохла стара зайшла на кухню перепочити.

— Боже, — охнула Телма, опустившись у крісло й наливаючи собі кави. — Я так втомилася, а їх там, мабуть, ще з п’ятдесят, чекають на зцілення. — Вона оглянула свої тремтячі руки. — Мене мало не доконали два раки кісток за один день. Думаю, маля виживе, але інший був надто запущений навіть для мене. Та й маля доведеться привозити ще раз, — її голос втомлено затихав. — Наступного тижня.

— Завтра буде легше, — передбачив Портер. — Через попелову бурю, яка налетить з Канади, більшість людей сидітиме вдома. Але потім, звичайно... — він замовк і з цікавістю подивився на Джека. — Ти чого такий засмучений? Усі сьогодні якісь похмурі.

— Я щойно повернувся від Баттерфорда, — набундючено відповів Джек. — І збираюся піти туди пізніше пробувати знову.

Телма здригнулася, Портер зніяковіло відвернувся. Він не любив говорити про чоловіка, кістки якого лежали купою у підвалі будинку. Огрядне тіло провидця струснув майже забобонний страх. Передбачати майбутнє — це одне діло. Зазирати наперед було позитивним, прогресивним талантом. Але повертатися в минуле, до людей, які вже померли, в міста, які перетворилися на попіл і руїни, в місця, які вже були стерті з лиця землі, брати участь у давно забутих подіях — це було хворобливе, невротичне відтворення того, що вже відбулося. Джек копирсався у кістках — у буквальному сенсі цього слова — минулого.

— Що він сказав? — запитала Телма.

— Те, що й завжди, — відповів Джек.

— Це вже котрий раз?

Губи Джека скривилися.

— Одинадцятий. І він про це знає, я казав йому.

Телма рушила з кухні в коридор.

— Треба братися до роботи, — вона затрималася у дверях. — Одинадцята спроба, і кожен раз те саме. Я тут намагалася порахувати, Джеку. Скільки тобі років?

— А на скільки я виглядаю?

— Десь на тридцять. Ти народився у 1946-му, зараз 2017-й.

Отже, тобі, нині сімдесят один. Але я б сказала, що розмовляю з твоїм «я», яке пройшло десь третину цього шляху. Де зараз твоє сьогоднішнє «я»?

— Ти могла б і сама вирахувати. У 1976-му.

— І що воно там робить?

Джек не відповів. Він чудово знав, що його сьогоднішнє «я», сутність 2017-го, робило в минулому. Дідуган сімдесяти одного року лежав у лікарні в одному з військових центрів, лікуючись від нефриту, що поступово прогресував. Він зиркнув на Портера, щоб зрозуміти, чи не розкаже йому провидець щось із того, що передбачив у майбутньому. Обличчя Портера було байдужим, але це нічого не означало. Йому доведеться попросити Стівена зчитати Портера, якщо він справді захоче щось знати напевне.

Як і тим простим робітникам, які щодня приходили дізнатися, чи вдасться їм розбагатіти чи щасливо одружитися, йому треба було знати дату своєї смерті. Він просто мусив її знати, і це аж ніяк не було примхою.

Він вирішив запитати Портера прямо.

— Давай розберемося. Що ти бачиш про мене протягом наступних шести місяців?

Портер позіхнув.

— Ти хочеш почути в деталях? Це затягнеться на години.

Джек з полегшенням видихнув. Отже, він проживе ще принаймні шість місяців. За цей час він зможе успішно завершити свої перемовини з генералом Ернестом Баттерфордом, начальником штабу військ Сполучених Штатів. Розминувшись з Телмою, він рушив геть з кухні.

— Куди це ти зібрався? — запитала вона.

— Хочу знову зустрітися з Баттерфордом, спробувати ще раз.

— Як завжди, — роздратовано дорікнула йому Телма.

— Так, я тільки цим і займаюся, — відповів Джек. «Принаймні займатимуся, доки не помру», — гірко й ображено подумав він. Доки напівпритомний старий, що лежав на лікарняному ліжку в Балтиморі, штат Меріленд, не відійде сам або ж його не позбудуться, щоб звільнити палату для пораненого рядового, якого привезуть товарним вагоном з передової — обпаленого совєцьким напалмом, покаліченого нервово-паралітичним газом чи божевільного від часточок металевого попелу. Коли труп старого викинуть геть, а чекати на це вже недовго, розмов з генералом Баттерфордом більше не буде.

Спочатку він спустився сходами у підвал хатини. На ліжку в кутку спала Доріс. Чорне волосся дівчини павутинням спадало на її обличчя кольору кави, голова лежала на оголеній руці, а одяг валявся поруч купою на стільці. Вона прокинулася, сонно заворушилася і підвелася, не встаючи з ліжка.

— Котра година?

Джек подивився на годинник.

— Пів на другу. — Він заходився відчиняти хитромудрий замок на одній із шухляд, спустив по перекладині на цементну підлогу металеву скриню, а потім розвернув й увімкнув верхню лампу.

Дівчина з цікавістю за ним спостерігала.

— Що ти робиш? — вона відкинула ковдру, скочила на ноги, потягнулася й босоніж підбігла до нього. — Я могла б дістати її тобі без усієї цієї тяганини.

З обшитої свинцем скрині Джек дістав ретельно складену купку кісток і залишки особистих речей: гаманець, посвідчення, фотографії, кулькову ручку, шматки рваної уніформи, золоту обручку і кілька срібних монет.

— Баттерфорд помер у скруті, — промимрив Джек. Він оглянув магнітну плівку, переконався, що запис повний, і зачинив скриню. — Я казав йому, що принесу її з собою, але він, звичайно, цього не згадає.

— Кожна наступна спроба стирає попередню? — Доріс пішла одягатися. — Щоразу все повторюється, знову і знову, хіба не так?

— Так, це той самий часовий проміжок, — визнав Джек, — але все щоразу відбувається інакше.

Доріс, натягуючи джинси, лукаво подивилася на нього.

— Дещо все ж повторюється... Результат завжди той самий, що б ти не робив. Баттерфорд все одно не зупиняється і передає свої рекомендації президентові.

Джек її не чув. Він уже рухався в минуле, переходив по часовому потоку. Підвал і напівоголена постать Доріс заколихалися й відступили, наче він бачив їх крізь дно склянки, яку поступово заповнювала непрозора рідина. Джека огорнули темрява і мінливий простір. Він рішуче йшов уперед, тримаючи металеву скриню в руках. Насправді, він рухався назад, повертався у напрямку, протилежному до часового вектору, міняючись місцями з молодшим Джоном Тремейном, прищавим хлопцем шістнадцяти років, який слухняно відвідував школу в 1962-му році н. е. у місті Чикаго, штат Іллінойс. Вони мінялися місцями багато разів, його молодше «я» вже мало б звикнути.

Джек сподівався, що Доріс таки встигне одягнутися до того, як хлопець з’явиться у підвалі, але знав, що це марне сподівання.

Темрява позачасся відступила, і він закліпав, потрапивши під жовте сонячне світло. Досі стискаючи в руках металеву скриню, він зробив останній крок у минуле й опинився у центрі великої гомінливої кімнати. Навколо вешталися люди, кілька хлопців і дівчат вирячилися на нього, заклякнувши від подиву. Спочатку він не міг зрозуміти, де опинився, але потім спогади накрили його бурхливим потоком гіркої туги за молодістю.

Він повернувся до шкільної бібліотеки, де колись провів чимало часу. Знайоме місце з книжками і світлими молодими обличчями, яскраво вбраними дівчатами, що хихотіли, вчилися й пускали бісики. Молодь зовсім не передчувала наближення війни, масових смертей, що залишать від міста тільки мертвий попіл, що кружлятиме у повітрі.

Джек поквапився геть з бібліотеки, свідомий, що лишив позаду купу здивованих людей. Було не надто зручно на очах у публіки мінятися місцями з пасивним «я». Раптове перетворення шістнадцятирічного школяра на суворого високого тридцятирічного чоловіка важко приймали навіть у суспільстві, що теоретично вже знало про псіонічні сили.

Теоретично, бо в цей період знали про них мало. Їх зустрічали з острахом і недовірою, час великих сподівань на псіоніків ще не настав. Їхні сили здавалися чудом, і лише за кілька років з’явиться усвідомлення, що ці сили можуть послужити людству.

Він вийшов на людну чиказьку вулицю й зупинив таксі. Його приголомшили гуркіт автобусів і автомобілів, вихор будинків з металевим полиском, людей і знаків. Всюди щось відбувалося: звичайні громадяни займалися своїми невинними буденними справами, далекими від смертоносних планів верхівки. Людей довкола нього збиралися проміняти на химеру міжнародного престижу, людське життя — на примарний фантом. Він дав таксисту адресу готелю Баттерфорда і всівся, готуючись до вже знайомої зустрічі.

Початок був відпрацьований. Джек показав своє посвідчення натовпу озброєних охоронців, його перевірили, обшукали й відвели в номер. П’ятнадцять хвилин він просидів у розкішному передпокої, неспокійно чекав і курив — як завжди. Тут не було жодної можливості щось змінити. Зміни, якщо вдасться їх досягти, будуть пізніше.

— Ви знаєте, хто я? — одразу почав він, коли з внутрішнього кабінету вигулькнула маленька недовірлива голова генерала Баттерфорда. Джек похмуро підійшов до нього, тримаючи в руках скриню. — Це мій дванадцятий візит, і було б добре, щоб цього разу він дав якісь результати.

Глибоко посаджені очі Баттерфорда насторожено поблискували за товстими скельцями окулярів.

— Ти один із цих суперлюдей, — пропищав він. — Псіоніків. — Він пропустив Джека й став біля дверей, заблокувавши їх своїм зсохлим, затягнутим в уніформу тілом. — Отож? Чого тобі треба? Мій час надто цінний, щоб його марнувати.

Джек всівся навпроти столу генерала та його помічників.

— У вас у руках звіт з описом мого таланту. Ви знаєте, що я вмію.

Баттерфорд без особливого зацікавлення проглянув звіт.

— Ти вмієш проходити крізь час. То й що? — його очі звузилися. — І що ти маєш на увазі під дванадцятим разом? — він схопив оберемок доповідних. — Я тебе ніколи раніше не бачив. Кажи, що маєш сказати, а тоді забирайся. Я зайнятий.

— У мене є для вас подарунок, — похмуро сказав Джек. Він поставив на стіл металеву скриню і відкрив її. — Це ваше. Сміливіше, витягніть ці речі й роздивіться їх.

Баттерфорд з відразою подивився на кістки.

— Що це? Якась антивоєнна виставка? Ви, псі, злигалися зі свідками Єгови? — його голос звучав пронизливо й обурено. — І ви збираєтеся залякати мене оцим?

— Та це ж ваші бісові кістки! — прокричав Джек просто в обличчя чоловікові. Він перевернув скриню, і її вміст розсипався по столу й підлозі. — Доторкніться до них! Ви загинете у цій війні, як і всі інші. Ви будете страждати і помрете страшною смертю — вас уб’ють бактеріологічною зброєю рівно через рік і шість днів, рахуючи від сьогодні. Ви проживете достатньо довго, щоб побачити повне знищення нашого суспільства, а тоді помрете, як і всі інші!

Було б простіше, якби Баттерфорд був боягузом. Він сидів, дивлячись на понівечені кості, фотографії, монети й свої поіржавілі особисті речі. Його обличчя побіліло, а тіло заклякло, немов задеревенівши.

— Я не знаю, чи можна тобі вірити, — зрештою сказав він. — Я ніколи по-справжньому не вірив у всі ці псіонічні штучки.

— Це відверта брехня, — гаряче заперечив Джек. — Немає такого уряду на планеті, який би про нас не знав. Ви і Совєцький Союз намагалися зорганізувати нас ще з 1958-го, коли ми заявили про себе.

Дискусія нарешті перемістилася в площину, яку Баттерфорд добре розумів. Його очі розлючено заблищали.

— У цьому й річ! Якби ви, псіоніки, погодилися на співпрацю, цих кісток би не було. — Він сердито вказав на бліду купу на столі. — Ти прийшов сюди й звинувачуєш мене в тому, що я розпочав війну, а мав би звинувачувати себе, бо це ти не підставив плеча. Як ми можемо сподіватися перемогти, якщо кожен з нас не виконуватиме призначеної йому ролі? — він з викликом перехилився до Джека. — Ти стверджуєш, що прийшов з майбутнього, тож розкажи, що робитимуть псіоніки, коли почнеться війна. Якою буде ваша роль?

— У нас не буде жодної ролі.

Баттерфорд переможно відкинувся в кріслі.

— То ви збираєтеся просто стояти осторонь?

— Звісно.

— І ти прийшов сюди звинувачувати мене?

— Ми готові допомагати, — обережно сказав Джек, — на рівні управлінських рішень, але не як наймана обслуга. Як ні, ми залишатимемося на маргінесах і будемо чекати. Ми можемо допомогти, але якщо перемога залежатиме від нас, то ми хочемо мати вплив на те, як цю війну буде виграно, і чи вона взагалі почнеться. — Він закрив скриню. — Якщо ви відмовитеся, у нас можуть з’явитися ті ж застереження, що й у науковців у середині п’ятдесятих. Ми теж можемо розчаруватися у вас і навіть стати серйозним ризиком для системи безпеки.

У Джековій голові зазвучав тонкий і засмучений голос телепата Гільдії, псіоніка з теперішнього, що відстежував розмову з Нью-Йоркського офісу:

«Дуже гарна промова, але ти програв. Тобі бракує здатності маніпулювати ним. Усе, на що ти спромігся, це відстояти нашу позицію, а переконати його змінити свою — навіть не спробував».

Це була правда.

— Я повернувся сюди не для того, щоб викласти позицію Гільдії — ви й так знаєте нашу позицію! — розпачливо закричав Джек. — Я прийшов викласти вам факти! Я повернувся сюди з 2017-го. Війна скінчилася, але вцілілих майже не лишилося. Це факт, ці події відбудуться. Ви збираєтеся рекомендувати президентові Сполучених Штатів вважати позицію Росії щодо Яви блефом, — Джек нищівно карбував кожне слово, — але Совєти не блефують. Результатом буде світова війна. Ваша рекомендація — це помилка.

Баттерфорд наїжачився.

— Ти хочеш, щоб ми відступили? Дозволили їм захопити вільний світ?

Дванадцятий раз. Це було безнадійно, йому вкотре не вдалося нічого досягти.

— Ви готові воювати, навіть знаючи, що не можете виграти?

— Ми будемо битися, — сказав Баттерфорд. — Краще гідна війна, ніж ганебний мир.

— У війні немає гідності. Війна — це смерть, варварство і масове знищення.

— А що тоді мир?

— Мир принесе зміцнення Гільдії. Через п’ятдесят років ми зможемо змінити ідеологію обох блоків. Ми над війною, ми покриваємо обидва світи. Псіоніки є і тут, і в Росії, і ми не працюємо в інтересах жодної з країн. Колись так само могли вчинити вчені, але вони обрали співпрацю з національними урядами, тож тепер справа за нами.

Баттерфорд похитав головою.

— Ні, — сказав він твердо. — Вам не вдасться на нас вплинути, рішення ухвалюємо тільки ми. Якщо ви й будете щось робити, то за нашою вказівкою. Або ж не робіть нічого і лишайтеся осторонь.

— Ми залишимося осторонь.

Баттерфорд скочив на ноги.

— Зрадники! — закричав він услід Джекові, що вже виходив з кабінету. — У вас немає вибору! Ми вимагаємо, щоб ви співпрацювали з нами, ми вас вистежимо й переловимо по одному. Ви мусите співпрацювати, усі мусять співпрацювати. Це тотальна війна!

Двері зачинилися, Джек опинився в передпокої.

«Твої сподівання марні», — холодно прозвучав голос у його голові. — «Я бачу, що ти робиш це вже вдванадцяте, а тепер думаєш, чи не варто спробувати ще. Годі. Змирися. Вже оголосили наказ про відкликання. Коли почнеться війна, ми самоусунемося».

— Ми маємо допомогти! — безпорадно вигукнув Джек. — Не військовим, ми маємо допомогти тим людям, яких мільйонами повбивають.

«Ми не можемо, ми не боги. Ми лише люди з паракінетичними здібностями, і ми допоможемо, лише якщо вони цього захочуть, дозволять нам допомогти. Ми не можемо нав’язувати їм наші ідеї, нав’язувати їм Гільдію, якщо уряди проти».

Стискаючи в руках металеву скриню, Джек мовчки вийшов сходами на вулицю і рушив назад до шкільної бібліотеки.

За вікном хатини була непроглядна ніч. Усі вцілілі члени Гільдії зібралися за обіднім столом.

— Тож ми сидимо тут, виключені з суспільства, і нічого не робимо. Не шкодимо і не допомагаємо. Ми непотрібні! — Джек розлючено вдарив кулаком по стільниці, поточеній шашілем. — Відокремлені й непотрібні, і доки ми тут сидимо, громади розвалюються, занепадає навіть те, що лишилося.

Телма далі байдуже їла суп.

— Ми зцілюємо хворих, передбачаємо майбутнє, даємо поради і творимо чудеса.

— Це триває вже тисячі років, — гірко відповів Джек. — Усі ці віщунки й відьми, що жили на безлюдних схилах за містом. Хіба ми не можемо прийти і допомогти? Чому ми завжди маємо лишатися на периферії? Ми, ті, хто розуміють, що насправді відбувається, сидимо й дивимося, як сліпі дурні ведуть людство до самознищення! Хіба ми не могли зупинити війни, змусити їх до миру?

Портер кволо розсміявся.

— Ми не хотіли ні до чого їх змушувати, Джеку. Ти це знаєш.

Ми їм не господарі, ми хотіли допомагати, а не контролювати.

Вечеря продовжувалася в похмурій тиші. Потім заговорила Доріс.

— Проблема в урядах, у політиках, які нам заздрять, — вона сумно усміхнулася через стіл до Джека. — Вони знають, що як дадуть нам зелене світло, то настане час, коли політики стануть непотрібні.

Телма накинулася на тарілку сушених бобів і смаженого кроля під тонким шаром підливи.

— Тепер уряди вже не ті. Не такі, як були до війни. Важко назвати урядом кількох мерів, що сидять по кабінетах у громадах.

— Але вони ухвалюють рішення, — зауважив Портер. — Вони встановлюють правила для громад.

— Я чув про громаду на півночі, — сказав Стівен, — де робітники повбивали своє керівництво і захопили владу. Вони вимирають, скоро їх не лишиться.

Джек відсунув тарілку і звівся на ноги.

— Піду посиджу на ґанку. — Він вийшов з кухні, пройшов через порожню вітальню й відчинив укріплені металом вхідні двері. Довкола кружляв холодний нічний вітер. Джек навпомацки дійшов до поруччя, і, засунувши руки в кишені, втупився невидющими очима у порожнє поле.

Іржаві авто роз’їхалися. Усе завмерло, лише кілька висохлих дерев уздовж дороги колихалися і шелестіли сухим листям під подувами нічного вітру. Пейзаж виглядав гнітюче. Угорі гарячково блимали кілька зірок, вдалині якась тварина гналася за своєю здобиччю, мабуть, дика собака чи недолюдина з підвалів зруйнованого Чикаго.

За якийсь час з’явилася Доріс. Вона мовчки підійшла до нього, обхопила себе руками, гріючись, і завмерла темною стрункою постаттю в нічному мороці.

— Ти більше не намагатимешся все виправити? — м’яко запитала вона.

— Дванадцяти спроб вистачить. Я... Я не можу його переконати, я просто не здатен. Мені бракує винахідливості. — Джек безпорадно розвів своїми м’язистими руками. — Він як те хитре мале курча, худорлявий і говіркий, як Телма. Я знову і знову повертаюся туди, але що я можу вдіяти?

Доріс задумливо торкнулася його руки.

— Як там усе виглядає? Я ніколи не бачила тих сповнених життя довоєнних міст. Як ти пам’ятаєш, я народилась у військовому таборі.

— Вони б тобі сподобалися. Люди сміються і кудись поспішають. Машици, дорожні знаки, всюди вирує життя. Мене це доводить до божевілля. Я б хотів цього не бачити, не переходити звідси туди. — Він показав рукою на покручені дерева. — Десять кроків, як до тих дерев, і я там. А проте той світ зник назавжди, навіть для мене. Колись настане час, і я більше не зможу туди потрапити, так само як і ви.

Доріс його не розуміла.

— Це так дивно, — тихо сказала вона. — Я можу зрушити будь-що у світі, але не можу перемістити себе в минуле, як це робиш ти. — Вона злегка поворушила пальцями рук. У темряві щось вдарилося об поруччя ґанку, Доріс схилилася й підібрала пташку. — Бачиш цю гарнюню? Вона оглушена, але жива. — Дівчина підкинула птицю, і та полетіла геть у підлісок. — Я навчилася зупиняти їх, не вбиваючи.

Джека це не звеселило.

— Ось що ми робимо з нашими талантами. Показуємо трюки і граємося в ігри.

— Це неправда! — заперечила Доріс. — Сьогодні, коли я прокинулася, в черзі було чимало скептиків. Стівен зчитав їхні думки і послав мене. — У її голосі бриніла гордість. — Я вивела з-під землі струмок, він прорвався назовні й встиг гарно промочити їх до того, як я завела його назад. Вийшло дуже переконливо.

— А тобі колись спадало на думку, — сказав Джек, — що ти могла б допомогти людям відбудувати їхні міста?

— Вони не хочуть відбудовувати своїх міст.

— Лише тому, що їм це здається неможливим, бо вони полишили саму думку про відбудову. Для них це втрачене поняття. — Він сумно замислився. — Забагато мільйонів миль руїн і попелу, замало людей. Вони навіть не намагаються об’єднати свої громади.

— У них є радіо, — заперечила Доріс. — Вони можуть спілкуватися між собою, якщо захочуть.

— Якщо вони почнуть його активно використовувати, знову вибухне війна. Вони знають, що лишилися осередки фанатиків, які за найменшої ж нагоди з радістю розв’яжуть війну.

Вони радше зануряться назад у варварство, аніж воюватимуть. — Він сплюнув у чагарник, що ріс під ґанком. — І я їх не засуджую.

— Якби ми контролювали громади, — сказала задумливо Доріс, — ми б не почали війни. Ми б об’єднали їх на мирних засадах.

— Ти намагаєшся одночасно всім підіграти, — розлючено відповів Джек. — Ще хвилину тому ти хотіла показувати фокуси, тож звідки раптом така думка?

Доріс завагалася.

— Думаю, я її лише донесла. Здається, про це чи то говорив, чи то передав мені подумки Стівен. Я лише озвучила.

— І тобі подобається бути ретранслятором для Стівена? Доріс перелякано затремтіла.

— Боже, Джеку, він же може тебе зчитати. Не кажи такого! Джек відступив від неї і спустився сходами вниз. Він швидко крокував через темне тихе поле, подалі від хатини. Дівчина поквапилася за ним.

— Не втікай, — захекано попросила вона. — Стівен просто дитина, він не такий, як ти — дорослий, великий і зрілий.

Джек розсміявся, піднявши голову до темного неба.

— Дурепа. Скільки, думаєш, мені років?

— Я не про це, — відповіла Доріс. — Я знаю, що ти старший за мене, ти завжди був тут. Я пам’ятаю тебе, відколи була ще дитиною. Ти завжди був великим, сильним і світловолосим. — Вона видала нервовий смішок. — Звичайно, є ще всі ці інші... Інші особистості, старі й молоді. Я не дуже розумію, але вони теж є тобою, мабуть. Це ж різні «ти» у часовому потоці.

— Так і є, — напружено відповів Джек. — Усі вони теж є мною.

— Як і той, що сьогодні помінявся з тобою у підвалі, щойно я прокинулася, — Доріс схопила його за руку й стиснула зап’ясток холодними пальцями. — Ще дитина, з книжками під пахвою, в зеленому светрі й коричневих штанях.

— Шістнадцятирічний, — буркнув Джек.

— Він був такий милий. Сором’язливий і схвильований, молодший за мене. Ми піднялися нагору, щоб він подивився на натовп. Тоді Стівен покликав мене показувати чудеса. Він — тобто ти — дивився на це з величезною цікавістю. Портер кепкував з нього, але робив це не по-злому, насправді його цікавлять тільки їжа, сон, та й усе, мабуть. Стівен теж з нього кепкував, але не думаю, що Стівену він сподобався.

— Ти хочеш сказати, що він мене не любить.

— Я... Думаю, ти знаєш, як ми почуваємося. Усі ми, якоюсь мірою. Ми дивуємося, чому ти постійно повертаєшся туди, знову і знову намагаючись виправити минуле. Минуле вже відійшло! Можливо, не для тебе, але воно вже відійшло, ти не можеш його змінити. Війна відбулася, все було знищено, і тепер тут самі руїни. Ти сам питав, чому ми лишаємося осторонь. А ми ж і справді дуже просто можемо прийти до них! — вона з дитячим захопленням штовхнула його плечем, натхненна своєю промовою. — Забудь про минуле, давай працювати над теперішнім! Тут і зараз є з чим працювати. Люди, предмети — давай усе це зрушимо, розставимо по місцях. — Доріс змістила на милю гай дерев, а потім відірвала верхівки цілого ряду схилів, підняла їх у повітря й з гуркотом розкришила. — Ми можемо розвалити все, а потім знову зібрати.

— Мені сімдесят один, — сказав Джек. — Мені вже не світить знову щось збирати, і я не хочу більше колупатися в минулому. Я більше туди не повернуся. Можете втішитися, я здався.

Вона із силою його шарпнула.

— Тож тепер усе залежить від нас!

Якби ж тільки він міг бачити далі власної смерті. Портер в якийсь момент побачить свій закоцюблий труп, власний похорон, і житиме місяць за місяцем, знаючи, що його набрякле тіло гниє під землею. Теляча покірність Портера пояснювалася лише тим, що він міг передбачати майбутнє. Джека ж натомість аж корчило від непевності, це було просто нестерпно.

Що станеться після того, як приречений старий у військовому шпиталі зустріне свій неминучий кінець? Що трапиться із вцілілими членами Гільдії в цьому світі?

Дівчина поруч з ним продовжувала теревенити про можливості, які він сам озвучив: справжнє, вартісне заняття, а не трюки й чудеса. Для неї відкрилося, що можна впливати на суспільство. Їх усіх роздирала тривога, окрім, можливо, Портера.

Вони втомилися байдикувати й не хотіли терпіти анахронічних урядовців, на яких досі трималися громади. Вони не хотіли терпіти розгублених спадкоємців колишнього некомпетентного уряду, який довів свою неспроможність керувати, привівши суспільство до майже повного знищення.

Влада Гільдії не могла бути гіршою.

Чи могла? Після правління жадібних до влади політиків, професійних ораторів, набраних з прокопчених сигаретним димом міських рад і дешевих юридичних контор, принаймні щось вціліло. Натомість якби світом керували псіоніки, що почали б боротися між собою, як до того національні держави, могло б не лишитися взагалі нічого. Колективна потуга Гільдії охоплювала всі аспекти життя, тож уперше в історії могло постати справжнє тоталітарне суспільство, очолюване телепатами, провидцями й цілителями з силою оживляти неорганічну матерію й умертвляти живу. Яка звичайна людина могла б їм протистояти?

Проти Гільдії не було ради, люди скорилися б псіонічному керівництву, і рано чи пізно політику щодо не-псіоніків серйозно переглянули б з прицілом на більшу ефективність, на знищення непотрібного матеріалу. Керівництво суперкомпетентних могло бути гіршим за керівництво некомпетентних.

«Гіршим для кого? — чисті, тричі підсилені думки Стівена пролунали в його голові. Холодні, впевнені й цілковито позбавлені сумнівів. — Ти сам бачиш, що вони вимирають. Питання не в тому, чи ми маємо їх знищити, питання в тому, як довго ми збираємося штучно підтримувати їхнє виживання. Ми утримуємо зоопарк, Джеку. Допомагаємо вимираючим видам. При цьому їхня клітка завелика, вона займає весь наш світ. Хочеш, дай їм якийсь простір, цілий субконтинент, але ми заслужили не те, щоб отримати левову частку для себе».

Портер сидів і наминав з тарілки рисовий пудинг. Він продовжував їсти навіть після того, як Стівен закричав. Портер зупинився і звернув увагу на те, що відбувається, лише коли Телма вирвала у нього з рук ложку.

Несподіванки були для нього геть невідомим явищем. Ще шість місяців тому він бачив цю картину, обміркував її й переключився на пізніші події. Портер неохоче відсунув стілець і важко звів своє огрядне тіло на ноги.

— Він збирається мене вбити! — волав Стівен. — Чому ти мені не сказав? — закричав він до Портера. — Ти ж знав, що він просто зараз прийде мене вбивати!

— Заради Бога! — заверещала Телма просто у вухо Портера. — Це правда? Чому ти нічого не робиш? Ти ж чоловік, зупини його!

Доки Портер намагався придумати, що б його відповісти, на кухню зайшов Джек. Стівенові пронизливі завивання стали несамовитими. Доріс із божевільними очима вскочила вслід за Джеком, від хвилювання забувши про свій талант. Телма квапливо оббігла стіл і стала, виставивши кістляві руки, між Джеком і хлопцем. Її висохле обличчя гнівно скривилося.

— Я все бачу! — закричав Стівен. — У його голові. Він збирається вбити мене, тому що він знає, що я збираюся... — він раптом затнувся. — Він хоче, щоб ми нічого не робили, він хоче, щоб ми й далі лишалися у цих старих руїнах, показуючи людям трюки. — Крізь його переляк пробилася лють. — Я не збираюся цього терпіти, мені набридли ці трюки з читанням думок. Тепер він думає про те, щоб убити нас усіх! Він хоче, щоб ми всі померли!

Портер знову всівся на стілець і потягнувся по ложку. Він підтягнув тарілку до підборіддя, і, уважно спостерігаючи за Джеком і Стівеном, продовжив повільно їсти.

— Вибач, — сказав Джек. — Тобі не слід було відкривати мені своїх думок, сам я не зміг би їх прочитати. Ти мав тримати їх при собі. — Він рушив уперед.

Телма міцно вхопила Джека своїми сухими пальцями. Завивання й белькотіння юнака переросли в істерику. Портер поморщився, складки на його шиї задрижали. Він байдуже спостерігав, як борються Джек зі старою, і поглядав на Стівена, що з восковим обличчям стояв позаду, паралізований дитячим жахом. Тіло юнака заціпеніло.

Портер припинив їсти, лише коли в сутичку втрутилася Доріс. Він напружився, але хвилювання, що змусило його забути про їжу, було спричинене не сумнівом чи непевністю, а наближенням переламного моменту. Знання про те, що трапиться, не применшувало дивовижності події. Портера не можна було здивувати, але можна було розворушити.

— Дай йому спокій, — видихнула Доріс. — Він усього лише хлопчик, сядь і заспокойся. — Вона обхопила Джека за талію.

Двоє жінок повисли на кремезному м’язистому чоловікові, намагаючись його стримати. — Зупинись! Облиш його!

Джек вирвався і захитався, намагаючись відновити рівновагу. Дві жінки наскакували, тягнучи до нього руки, як розлючені птахи. Він відступав, намагаючись їх відштовхнути...

— Не дивися, — різко сказав Портер.

Доріс повернулася до нього, тож нічого не побачила, як він і передбачив. Натомість Телма побачила все, і її крики раптом стихли. Стівенові від страху перехопило подих, а потім він заверещав, охоплений жахом.

Вони вже якось бачили останнє «я» з часового потоку Джека. Одного вечора в хатині ненадовго з’явився старигань, доки котресь з молодших «я» оцінювало можливості військового шпиталю. Молодший Джек одразу повернувся, переконавшись, що приречений старий отримає якнайкраще лікування. Тоді вони вперше побачили це висушене лихоманкою обличчя. Цього разу очі старого вже не блищали від гарячки. Тьмяні очі мертвого були невидющими, але згорблена постать досі стояла на ногах.

Телма не змогла втримати тіла Джека. Воно повалилося вперед, як лантух з борошном, і впало на стіл, розкидавши чашки і столові прибори. На старому був вицвілий блакитний халат, зав’язаний на поясі, бліді білі ноги були босими. Від тіла відгонило їдким запахом лікарні, старості, хвороби й смерті.

— Ви зробили це удвох, але передусім Доріс, — сказав Портер. — Утім, це все одно б сталося за кілька днів, — резюмував він. — Джек мертвий, ми маємо його поховати, якщо тільки хтось із вас не може його оживити.

Телма стояла, витираючи сльози. Вони стікали по її всохлих щоках, потрапляючи до рота.

— Це я винна, я хотіла його знищити. Мої руки... — вона підняла свої покорчені пальці. — Він ніколи мені не довіряв, ніколи не давав себе зцілювати, і він був правий.

— Ми зробили це удвох, — прошепотіла приголомшена Доріс. — Портер каже правду. Ми хотіли, щоб він пішов геть, я теж хотіла, щоб він пішов. Я ще ніколи нічого не переміщувала в часі.

— І більше ніколи не зможеш цього повторити, — сказав Портер. — Він не залишив нащадків, Джек був першою і останньою людиною, яка вміла проходити крізь час. Його талант був унікальним.

Стівен поволі оговтувався, хоча й досі був блідим і приголомшеним. Він не відводив погляду від змарнілої фігури у пошарпаному блакитному халаті, що розтягнулася на столі.

— Хай там як, — пробурмотів він нарешті, — але принаймні ніхто більше не копирсатиметься в минулому.

— Думаю, — суворо сказала Телма, — ти зараз можеш прочитати мої думки. Ти знаєш, про що я думаю?

Стівен кліпнув.

— Так.

— Тоді слухай уважно. Я збираюся сказати це вголос, щоб усі почули.

Стівен мовчки кивнув. Він божевільним поглядом роззирався, але стояв на місці.

— Залишилося чотири члени Гільдії, — сказала Телма. — Її голос був рішучим і тихим, позбавленим емоцій. — Дехто з нас хоче піти звідси і приєднатися до громад. Хтось вважає, що зараз хороший час, щоб нав’язати громадам нашу владу, бажають вони того чи ні.

Стівен кивнув.

— Я попереджаю, — вела далі Телма, оглядаючи свої старечі висхлі руки, — що якщо хтось спробує звідси піти, я завершу те, що намагався зробити Джек. — Вона задумалася. — Але я не знаю, чи подужаю. Можливо, я теж зазнаю невдачі.

— Так, — сказав Стівен. Його голос спочатку тремтів, а тоді став упевненішим. — Ти недостатньо сильна. Тут є дехто значно сильніший за тебе, і вона може підняти тебе й закинути, куди захоче. На інший бік планети, на Місяць чи просто залишити десь посеред океану.

— Я... — слабким голосом мовила Доріс.

— Це правда, — погодилася Телма. — Але я стою всього за три фути від неї. Якщо я торкнуся до неї першою, вона всохне. — Цілителька подивилася на гладеньке перелякане обличчя дівчини. — Але ти правий. Те, що буде далі, залежить не від тебе і не від мене, а від того, що захоче Доріс.

Дівчина швидко і хрипко дихала.

— Я не знаю, — кволо відповіла вона. — Я не хочу тут лишатися, день у день сидіти серед цих старих руїн і показувати фокуси, але Джек завжди казав, що ми не повинні нічого нав’язувати громадам. — Її голос нерішуче затих. — Усе своє життя, скільки себе пам’ятаю, відколи я була маленькою дівчинкою, Джек завжди був тут. Він постійно повторював, що ми не повинні їх ні до чого силувати. Якщо вони не хочуть, щоб ми...

— Вона не чіпатиме тебе зараз, — сказав Стівен до Телми, — але зрештою це станеться. Рано чи пізно вона перенесе тебе звідси, якоїсь ночі, коли ти спатимеш. Колись вона наважиться. — Він жорстоко посміхнувся. — Пам’ятай, що я можу розмовляти з нею подумки, коли мені заманеться.

— Ти справді це зробиш? — запитала Телма дівчину.

— Я... Я не знаю, — сумно відповіла Доріс. — Чи справді я це зроблю? Можливо. Усе так заплуталося.

Портер, що сидів випроставшись на стільці, перехилився назад і гучно відригнув.

— Дуже дивно вас слухати, — зауважив він. — Телмо, Доріс тебе не чіпатиме, тобі немає чого боятися, — сказав провидець до старої. — Я передбачаю, що ця патова ситуація триватиме й далі. Ми вчотирьох стримуватимемо одне одного і залишимося там, де є.

Телма осіла.

— Можливо, Стівен правий. Якщо ми й далі житимемо так, нічого не роблячи...

— Ми залишимося тут, — сказав Портер, — але ми не житимемо так, як жили до цього.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Телма здивовано. — А як ми будемо жити? Що станеться далі?

— Тебе важко зчитати, — сказав з докором Стівен. — Це якісь речі, які ти бачив, але ти про них не думаєш. Уряди громад передумали? Вони нарешті готові нас покликати?

— Уряди нас не покличуть, — сказав Портер. — Нас ніколи не запросять у громади, так само, як нас ніколи не запрошували у Вашингтон чи Москву. Нам доведеться стояти осторонь і чекати. — Він підвів погляд. — Але чекати залишилося недовго.

Був ранній ранок. Ед Гербі прилаштувався на своїй деренчливій пошарпаній вантажівці в чергу за іншими машинами, що виїжджали з території громади. Холодне сонце тьмяно світило на бетонні коробки будівель. Сьогодні знову мав бути хмарний день, точнісінько як учорашній, але попри це виїзні ворота попереду вже були вщерть забиті транспортом, що намагався виїхати звідси.

— Сьогодні багато людей, — пробурмотіла його дружина. — Мабуть, вони вже просто не можуть чекати, доки остаточно розвіється попіл.

Ед перевірив свою перепустку, заховану в просяклій потом кишені сорочки.

— Справжнє стовпище біля воріт, — пробурмотів він сердито. — Вони що, обшукують машини?

Сьогодні замість звичного одного охоронця там стояло аж четверо. Загін з чотирьох озброєних військових, що ходили туди-сюди поміж машин, заглядаючи і звітуючи комусь у підземних кабінетах громади по нашийних мікрофонах. Раптом велика вантажівка з робітниками з’їхала на бічну дорогу. Викашлюючи хмари смердючого блакитного газу, вона плавно розвернулася і з ревом потягнулася назад до центру громади, геть від виїзних воріт. Ед спостерігав за нею з тривогою.

— Що це вона робить, розвертається? — його охопив страх. — Вони завертають нас!

— Ні, не завертають, — тихо сказала Барбара. — Дивись, он одна проїхала.

Старезна довоєнна спортивна машина обережно виїхала на рівнину за територію громади. За нею потягнулася друга. Обидві машини розігналися, щоб вихопитися на невисокий хребет, де починалися зарості дерев.

Позаду хтось просигналив, знервований Ед проїхав уперед.

Дитина в Барбари на колінах неспокійно запхинькала. Мати закутала її в бавовняну ковдру й зачинила вікно.

— Сьогодні жахливий день. Якби ж ми могли не їхати... — вона затнулася. — А ось і охоронці, діставай перепустку.

— Доброго ранку! — боязко привітався до чоловіків Ед.

Один із них похапцем узяв перепустку, оглянув її, поставив штамп і поклав у записник у сталевій оправі.

— Приготуйтеся, ми знімемо відбитки ваших пальців, — наказав він і передав їм чорну просочену губку. — З немовляти теж.

Ед був приголомшений.

— Для чого? Що тут відбувається?

Близнюки були надто перелякані, щоб навіть поворухнутися, і заклякло дозволили охоронцю зняти відбитки. Ед кволо запротестував, коли чорнильну губку приклали до його великого пальця, але його вхопили зап’ясток і витягнули руку крізь вікно. Доки охоронці обходили вантажівку, прямуючи до дверей з боку Барбари, командир групи поставив свій чобіт на підніжку машини і звернувся до Еда.

— Вас п’ятеро. Сім’я?

Ед кивнув.

— Так, це моя сім’я.

— Тут усі, чи є ще хтось?

— Ні, нас лише п’ятеро.

Охоронець розглядав його своїми темними очима.

— Коли ви повернетеся?

— Сьогодні, — Ед вказав на металевий записник, у якому лежала його перепустка. — До шостої, там же написано.

— Якщо ви виїдете за ці ворота, — сказав охоронець, — ви вже не повернетеся. Ворота — це дорога в один бік.

— Відколи? — прошепотіла Барбара, її обличчя стало попелястим.

— Відучора. Тож можете чинити на власний розсуд: поїхати туди, залагодити свої справи, запитати поради у ворожки, але тоді більше не повертайтеся. — Охоронець показав на бічну дорогу. — Якщо хочете повернутися, то рушайте туди, назад до спуску. Треба їхати за тією вантажівкою, вона повертається в громаду.

Ед облизав сухі губи.

— Я не можу. У моєї дитини... У неї рак кістки. Стара почала її зцілювати, але не встигла, ще не долікувала. Сказала, що сьогодні закінчить.

Охоронець подивився у потріпаний довідник.

— Палата 9, шостий рівень. Спустіться туди, і вони вилікують вашу дитину. У лікарів є все необхідне обладнання. — Командир згорнув довідник і відійшов убік. Він був кремезним, з червоним обличчям і полущеною м’ясистою шкірою. — Давай, чоловіче, вирішуй: туди або сюди, маєш вибрати сам.

Ед мимохіть рушив уперед.

— Вони, мабуть, вирішили, — промимрив він спантеличено, — що туди їздить забагато людей. Вони хочуть нас налякати, вони знають, що ми там не виживемо. Ми там помремо!

Барбара мовчки пригорнула до себе дитину.

— Тут ми теж зрештою помремо.

— Але ж там самі руїни!

— Але ж вони якось там живуть?

— Нас не пустять назад. Що як ми помиляємося? — безпорадно видушив із себе Ед.

Вантажівка попереду з’їжджала на бічну дорогу. Водій рукою показав, що повертає, але раптом забрав руку і вивернув до виїзних воріт. Почалося якесь безладдя, вантажівка пригальмувала і майже зупинилася. Ед вдарив по гальмах, вилаявся і перемкнув передачу. Вантажівка знову прискорилася і проторохтіла крізь ворота в безплідні простори. Ед машинально виїхав за нею. Доки він, наздоганяючи вантажівку, набирав швидкість, б кабіну залетіло холодне, важке від попелу повітря. Порівнявшись із нею, він висунувся з вікна і прокричав:

— Куди ви? Вони ж не пустять вас назад!

— То й нехай, я не повернуся! — сердито крикнув у відповідь водій, худий невисокий чоловік, лисий і кістлявий. — Хрін їм. У мене тут уся моя їжа й одяг, усе, що в мене є. Нехай лиш спробують повернути мене назад! — він додав газу й помчав уперед.

— Що ж, — тихо сказала Барбара. — Це сталося, ми ззовні.

— Так, — погодився приголомшений Ед. — Ми ззовні. Тепер байдуже, один ярд чи тисяча миль: усюди те саме. — Він перелякано подивився на дружину. — А що як вони нас не приймуть? Що як ми дістанемося туди і виявимося непотрібними?

Усе, що в них є, — це стара перехняблена хатина, укриття довоєнних часів, і там дуже мало місця. А тепер поглянь назад.

Колона незграбних вантажівок і легкових авто несміливо, боязко виїжджала скрипучим потоком на вигорілу рівнину.

Кілька з них розвернулися й поїхали назад. Одна зупинилася на бічній дорозі, люди в салоні відчайдушно сварилися.

— Вони нас прихистять, — сказала Барбара. — Вони хочуть допомогти нам, вони завжди цього хотіли.

— А що як вони просто не зможуть?!

— Мені здається, що вони зможуть. Якщо попросимо, їм буде що нам запропонувати. Вони не можуть прийти до нас, але ми можемо прийти до них. Нас занадто довго стримували, багато років тримали подалі від них. Якщо уряд не дозволяє їм приєднатися до нас, то нам доведеться прийти до них самим.

— А ми зможемо тут вижити? — хрипким голосом запитав Ед.

— Так.

Позаду хтось збуджено просигналив, Ед прискорився.

— Це схоже на масову втечу, поглянь, скільки людей виїжджає. Хто ж там залишиться?

— Багато хто залишиться, — відповіла Барбара. — Керівництво нікуди не дінеться, — вона зайшлася сміхом. — Може, їм навіть вдасться знову почати війну. Принаймні тоді в них буде чим зайнятися, але ми будемо вже далеко.