Повне зібрання короткої прози. Том 3

Фостере, ти мертвий

Школа завжди була мукою, але сьогодні йому було особливо важко. Майк Фостер закінчив шити дві свої водонепроникні торбинки і сидів нерухомо, доки всі інші діти працювали. Знадвору, ззовні будівлі з цементу і сталі, холодно світило сонце пізнього полудня. У свіжому осінньому повітрі оддалік виблискували зелено-брунатні схили, у небі над містом кружляли кілька НАТСів.

Кремезна зловісна постать вчительки, місіс Каммінґз, тихо наблизилася до його парти.

— Фостере, ти закінчив?

— Так, мем, — жваво відповів він і протягнув свої торбинки. — Мені можна йти?

Місіс Каммінґз критично їх оглянула.

— А як же майстрування пасток? — запитала вона суворо.

Він попорпався в шухляді й дістав свою хитру пастку на малих тварин.

— Усе доробив, місіс Каммінґз. І ніж, він теж готовий. — Він показав їй блискуче гостре металеве лезо свого ножа, який він змайстрував з бензинової каністри. Вчителька із сумнівом взяла ніж і майстерно провела пальцем вздовж леза.

— Недостатньо міцний, — заявила вона. — Ти його перегострив, і він затупиться після першого ж використання. Сходи до головної збройної лабораторії і подивись, які в них там є ножі, а тоді дістань товще лезо й нагостри наново.

— Місіс Каммінґз, — заблагав Майк, — чи можу я зробити це завтра? Дозвольте мені піти зараз, будь ласка.

Весь клас дивився на нього з цікавістю. Майк почервонів, він ненавидів, коли на нього звертали увагу, але йому дуже треба було звідси забратися. Він не міг лишатися в школі більше ні хвилини.

— Завтра ми копаємо, — твердо заперечила місіс Каммінґз. — У тебе не буде часу працювати над ножем.

— Я зроблю, — випалив він. — Одразу після того!

— Ні, ти недостатньо вправно копаєш. — Літня жінка оглянула його тоненькі ручки й ніжки. — Гадаю, тобі все ж варто закінчити з ножем сьогодні, а завтра весь день пропрацювати в полі.

— Але яка користь від копання? — розпачливо запитав Майк.

— Це вміння потрібне всім, — терпляче відповіла місіс Каммінґз. Діти довкола душилися сміхом, вона поглянула на них з докором і цикнула. — І ви знаєте, що теж маєте навчитися. Коли почнеться війна, поверхня буде вкрита уламками і камінням. Якщо ми сподіваємося вижити, то маємо закопуватися, хіба ні? Чи з вас хтось бачив, як ховрах риє землю довкола коренів рослини? Ховрах знає, що знайде під поверхнею щось цінне. Усі ми перетворимося на маленьких коричневих ховрашків, усі ми маємо навчитися закопуватися в уламки й знаходити там корисні речі, бо саме там вони й будуть.

Бідолашний Майк тримав свій ніж у руках. Місіс Каммінґз рушила від його парти далі проходом. Кілька дітей зневажливо посміхалися до нього, але він заледве на це зважав, прибитий горем. Йому не допоможе лопата. Коли прилетять бомби, він умить загине. Ті вакцини, якими йому обкололи всі руки, стегна і сідниці, не зарадять. Він витратив усі свої кишенькові гроші, і Майк не доживе, щоб підхопити якусь бактеріальну чуму. Якщо тільки...

Він підскочив і пішов слідом за місіс Каммінґз до її столу.

— Будь ласка, дозвольте мені піти, — випалив він у відчаї, — я маю дещо зробити.

Зів’ялі губи місіс Каммінґз сердито вигнулися, але налякані очі хлопчика її зупинили.

— Що трапилося? — запитала вона суворо. — Ти погано почуваєшся?

Хлопчик стояв, задерев’янілий і неспроможний відповісти. Задоволені цією сценою, діти шепотілися й хихотіли, аж доки місіс Каммінґз не грюкнула по столу записником.

— Тихо! — гаркнула вона. Її голос трохи пом’якшав. — Майку, якщо в тебе проблеми з функціональністю, спустись до душевної клініки. Немає сенсу намагатися працювати, коли твої реакції конфліктують. Міс Ґроувз залюбки тебе оптимізує.

— Ні, зі мною все гаразд, — відповів Фостер.

— Що тоді?

Діти завовтузилися і зрештою почали відповідати за Майка, який від смутку і приниження не міг вимовити й слова.

— Його батько — протиг, — пояснили голоси. — Вони не мають укриття, він не зареєстрований у Цивільній Обороні, його батько навіть не заплатив за НАТС. Вони нічого не зробили.

Місіс Каммінґз з подивом подивилися на мовчазного хлопчика.

— У вас немає укриття?

Він похитав головою. Жінку охопило дивне відчуття.

— Але ж... — вона мало не сказала «але ж ви всі помрете». — Але куди ж ти підеш? — виправилася вона.

— Нікуди, — відповіли за нього тихі голоси. — У кожного в нашому місті є куди піти, а він залишиться тут. У нього навіть немає перепустки до шкільного укриття.

Місіс Каммінґз була вражена. У своєму нудному педантизмі вона вважала, що всі діти у школі мають перепустку до укріплених підземних приміщень під будівлею. Але, звичайно, їх мали не всі. Лише діти, чиї батьки були частиною ЦО й заплатили за озброєння громади. І якщо батько Фостера був протигом...

— Йому страшно тут сидіти, — спокійно дзвеніли дитячі голоси. — Йому страшно, що це станеться, коли він сидітиме тут, а всі інші будуть у безпеці внизу, в укритті.

Майк повільно йшов дорогою, сховавши руки глибоко в кишені й футболячи темне каміння на узбіччі. Сідало сонце.

З тупоносих маршрутних ракет вивантажувалися стомлені люди, радіючи поверненню додому з фабричної лінії за сто кілометрів на захід. На далеких схилах щось виблискувало — це була радарна вежа, що повільно оберталася у вечірніх сутінках.

У повітрі кружляло все більше НАТСів. Присмеркові години були найнебезпечнішими, спостерігачі могли не встигнути помітити швидкісну ракету, що летіла низько над землею. Це якщо ракети справді прилетять.

До Майка невпинно й істерично кричали механічні новинні автомати. Війна, смерть, вражаюча нова зброя, розроблена вдома і за кордоном. Він зсутулився й поквапився далі повз маленькі будинки, схожі чи то на цементні пеньки, чи на міцні броньовані коробки з-під піґулок. Кожен був подібний на сусідній. Попереду в присмерку горіли яскраві неонові вивіски торгового району з його жвавими потоками транспорту і натовпом людей.

За пів кварталу до яскравого скупчення неонових вивісок Майк зупинився. Праворуч було громадське укриття. На темному вході до його тунелю тьмяно поблискував автоматичний турнікет. Вхід — п’ятдесят центів. Якби він був тут, на вулиці, і мав п’ятдесят центів, усе було б гаразд. Під час навчань він не раз забігав до громадських укриттів. Але не раз бувало й таке, що в нього не було п’ятдесяти центів. Майк досі ніяк не міг забути цього жахіття: він стоїть, онімілий і переляканий, а повз нього проштовхуються схвильовані люди, звідусіль лунає пронизливий вереск сирен.

Хлопчик повільно йшов, аж доки не дістався до найяскравішої плями світла, підсвіченої з усіх боків великої блискучої експозиції «Дженерал електронікз» завдовжки в два квартали. Гігантський квадрат чистого кольору й світла. Він зупинився й у мільйонний раз оглянув захоплюючі виставкові експонати. Вони завжди його вабили, і він щоразу завмирав, мов загіпнотизований, коли проходив тут.

У центрі величезної кімнати стояв один-єдиний експонат.

Складна пульсуюча конструкція з допоміжними опорами, перекриттями й опечатаними шлюзами. Усі прожектори були спрямовані на неї, величезні вивіски рекламували сто одну її перевагу — якщо в когось ще були сумніви.

НОВЕ БОМБОСТІЙКЕ АНТИРАДІАЦІЙНЕ

ПІДЗЕМНЕ УКРИТТЯ-1972!

ОЦІНІТЬ ЙОГО ВРАЖАЮЧІ ХАРАКТЕРИСТИКИ:

* автоматичний спусковий ліфт — не застрягає, з автономним живленням, легко замикається

* потрійний корпус, що гарантовано витримує тиск до 5g без втрати стійкості

* система обігріву й охолодження на ядерному живленні, автономна мережа очищення повітря

* потрійне очищення їжі і води

* чотири санітарні стадії після контакту з радіоактивною поверхнею

* повний цикл виробництва антибіотиків

* вигідний кредитний план

Він довго роздивлявся укриття. Загалом це був просто здоровенний бак із входом з одного боку, що був шахтою спуску, і люком аварійного виходу з другого. Укриття було цілком самодостатнім, світом у мініатюрі, що продукував власне освітлення, опалення, повітря, воду і медикаменти, а також мав майже невичерпні запаси їжі. За повної комплектації там були також відео- та аудіоплівки — все як удома на поверхні. Власне, це і був підземний будинок, що мав усе необхідне для життя та розваг. Родина могла залишатися там у безпеці й навіть комфорті, незважаючи на вибухи найпотужніших водневих бомб чи атаки бактеріальними розпилювачами.

Укриття коштувало двадцять тисяч доларів.

Поки Майк мовчки роздивлявся масивний виставковий експонат, один з продавців вийшов на темний тротуар, прямуючи до кафетерію.

— Привіт, хлопче, — сказав він, минаючи Фостера. — Гарне, правда?

— Можна мені зайти? — миттю попросив Майк. — Я можу туди спуститися?

Продавець зупинився, впізнавши хлопчика.

— Та ти ж той малий, — відповів він повільно, — той клятий малий, що нам постійно надокучає.

— Я хотів би спуститися вниз, бодай на кілька хвилин. Я нічого там не поламаю, обіцяю, навіть ні до чого не торкатимуся.

Продавець був молодим вродливим блондином трохи за двадцять. Він вагався. Малий був ще тим паразитом, але він мав родину, а отже, вони могли щось купити. Справи йшли кепсько, був кінець вересня, і сезонний спад досі тривав. Від того, щоб послати малого подалі продавати новинні плівки, грошей більше не стане, а з другого боку, пускати всяку дрібноту тинятися біля товару — теж не діло. Діти марнували час персоналу, ламали речі й могли поцупити якусь дрібничку, коли ніхто не бачив.

— Навіть не думай, — сказав продавець. — Слухай, пришли краще сюди свого старого. Він бачив, що в нас тут є?

— Так, — напружено відповів Майк.

— То що його стримує? — продавець обвів руками сяючу вітрину. — Ми дамо добру ціну за його вживане укриття, враховуючи амортизацію й застарілість. Яка у вас зараз модель?

— У нас немає укриття, — відповів хлопчик.

Продавець кліпнув.

— Тобто?

— Мій батько каже, що це марнування грошей. Він каже, що вони намагаються залякати людей, аби ті купували непотрібні речі. Він каже...

— Твій батько протиг?

— Так, — сумно відповів Майк.

Продавець охнув.

— Гаразд, малий. Шкода, що ми не можемо тобі нічого продати, це не твоя провина. А чого це він так? Він хоч платить за НАТС?

— Ні.

Продавець тихо вилаявся. Чергове ледащо, що присмокталося до інших і перебуває в безпеці, бо решта спільноти віддає тридцять відсотків своїх прибутків на підтримку системи постійного захисту. Такі завжди є, у кожному місті.

— А як з цього приводу почувається твоя мати? — напосів на нього продавець. — Вона з ним погоджується?

— Вона каже... — Фостер замовк. — Можна мені ненадовго спуститися? Я нічого не поламаю. Будь ласка, лише раз.

— Як же ми його продамо, якщо будемо дозволяти дітям просто так кататися? Це ж не пробний зразок, ми вже на такому обпікалися. — У продавцеві прокинулася цікавість. — Як можна бути протигом? Він завжди такий був, чи його щось вкусило?

— Він каже, що вони продали людям усі машини, пральні машини і телевізори, які ті ще могли використати. Він каже, що НАТС і бомбосховища нікудишні, тож люди ніколи не зможуть купити їх у достатній кількості. Він каже, що заводи можуть виробляти зброю і протигази вічно, і доки люди бояться, вони будуть платити за них, бо думатимуть, що без цього їх уб’ють, і що людина втомлюється платити щороку за новий автомобіль, але ніколи не відмовиться купити нове укриття, щоб захистити своїх дітей.

— Ти в це віриш? — запитав продавець.

— Я б хотів, щоб у нас було укриття, — відповів Майк. — Якби воно в нас було, я б щоночі спускався туди і спав там, а коли воно б знадобилося, нам би було куди піти.

— Може, війни й не буде, — сказав продавець. Він по-доброму усміхнувся до хлопця, відчуваючи, що той сумний і наляканий. — Не треба так цим перейматися. Може, ти подивився забагато відеоплівок? Піди пограйся, постарайся розвіятися.

— Усі, хто на поверхні, перебувають у небезпеці, — сказав Майк. — Ми маємо бути під землею, а я не маю куди піти.

— Приведи сюди свого старого, — запропонував продавець. — Може, нам вдасться його переконати, запропонуємо купити укриття, оплативши частинами. Скажи йому запитати Біла О’Ніла. Домовилися?

Майк поплентався геть темною вечірньою вулицею. Він знав, що мав би вже бути вдома, але ноги заледве його несли, тіло було важким і задерев’янілим. Втома нагадала йому слова його тренера з атлетики, сказані на уроці день тому. Діти практикували затримку дихання: набирали повні легені повітря і бігали. Майк погано впорався. Доки інші ще бігали з червоними обличчями, він уже зупинився, видихнув і стояв, відчайдушно хапаючи повітря ротом.

— Фостере, ти мертвий, — розлючено сказав тренер. — Розумієш? Якби це була газова атака... — він втомлено похитав головою. — Відійди вбік і попрактикуйся самостійно. Ти маєш працювати краще, якщо сподіваєшся вижити.

Але Майк не сподівався вижити.

Коли він піднявся на ґанок будинку, у вітальні ще горіло світло. Він чув батьків голос і менш розбірливо — голос матері з кухні. Він зачинив двері й почав знімати куртку.

— Це ти? — гукнув до нього батько. Боб Фостер незграбно сидів у своєму кріслі, розклавши на колінах купу плівок і звітів зі своєї меблевої крамниці. — Де ти був? Вже пів години як готова вечеря. — Він скинув піджак і підвернув рукави сорочки.

Його руки були бліді й тонкі, але сильні, а очі — великі й темні.

Волосся вже починало рідшати. Чоловік був утомлений і тривожно перекладав плівки з однієї купки на іншу.

— Вибач, — сказав Майк.

Батько глянув на годинник. Він був, мабуть, останньою людиною, яка його досі носила.

— Сходи помий руки. Чим ти займався? — він уважно подивився на сина. — Ти маєш якийсь дивний вигляд. Ти добре почуваєшся?

— Я був у центрі, — відповів хлопчик.

— Що ти там робив?

— Дивився на укриття.

Батько мовчки схопив жменю звітів і спробував запхати їх у теку. Його тонкі губи стиснулися, на чолі залягли глибокі зморшки. Раптом плівки розлетілися по підлозі. Боб розлючено пирхнув і важко зігнувся їх позбирати. Майк навіть не спробував йому допомогти, а натомість підійшов до шафи й віддав свою куртку автоматичному вішаку. Доки він повернувся, мати вже встигла вкотити до їдальні столик з їжею.

Вони вечеряли зосереджено, мовчки, не дивлячись одне на одного.

— І на що ти там витріщався? Мабуть, на якийсь мотлох? — запитав нарешті батько.

— Є нові моделі 72-го, — відповів Майк.

— Вони такі ж, як і 71-ші, — батько розгнівано кинув виделку, стіл впіймав її і поглинув. — Кілька нових технологічних дрібничок, ще більше хрому, та й усе. — Він з викликом подивився на сина. — Правда ж?

Майк сумно колупав свою перетерту курку.

— Там є ліфт, який не застрягає. Він не зупиниться на півдорозі в укриття. Просто заходиш всередину, а далі працює автоматика.

— Наступного року вийде такий, що сам забиратиме тебе й доставлятиме вниз, а ці стануть застарілими, щойно люди їх куплять. Це те, чого вони хочуть, — хочуть, щоб ти купував. Вони продукують нові моделі настільки швидко, наскільки можуть. Зараз тільки 1971 рік, а вони вже випустили модель 1972-го. Не могли почекати?

Майк не відповів. Він чув це вже багато разів. Ніколи нічого нового, лише хром і непотрібні цяцьки, але старі моделі якимось чином все одно були застарілими. Батько сперечався голосно, пристрасно, майже істерично, але його аргументи були геть непереконливими.

— Тоді давай купимо старе укриття, — вихопилося в хлопчика. — Мені байдуже, згодиться будь-яке, навіть вживане.

— О ні, ти хочеш це нове. Відполіроване і блискуче, щоб вразити сусідів. З купою перемикачів, ручок і всілякої машинерії. Скільки ж за нього хочуть?

— Двадцять тисяч доларів.

— Нічого собі! — вражено охнув батько.

— Вони пропонують вигідні варіанти виплат частинами.

— Ну звичайно. А потім ти виплачуєш за нього решту життя. Відсотки, за доставку. А яка при цьому в них гарантія?

— Три місяці.

— А якщо укриття зламається? Якщо воно перестане очищувати і знезаражувати, розвалиться, щойно минуть три місяці?

Майк похитав головою.

— Ні. Воно велике й міцне.

Батько вибухнув гнівом. Він був невисокий, стрункий, світлий і тонкокостий. Боб раптом пригадав усе своє життя: програні битви, складний шлях нагору, вимушену ощадливість і наполегливість, роботу, гроші, свою роздрібну крамницю, де він починав бухгалтером, дослужився до завідувача і яку зрештою придбав.

— Вони залякують нас, щоб коліщатка й далі крутилися! — розпачливо вигукнув він дружині й сину. — Вони бояться нової економічної депресії.

— Бобе, — повільно і тихо відповіла дружина, — годі тобі, зупинися. Я вже не витримую.

Боб Фостер кліпнув.

— Про що ти говориш? — пробурмотів він. — Я просто втомився. Ці кляті податки, неможливо тримати маленьку крамничку, коли існують великі мережі. Закон мав би про це подбати. — Його голос затих. — Дякую, я наївся. — Він відсунувся від столу й звівся на ноги. — Я збираюся лягти на диван і подрімати.

Худорляве обличчя його дружини спалахнуло.

— Ти повинен купити укриття! Мене діймає те, що про нас говорять. Усі сусіди й продавці, усі, хто знають. Я не можу нікуди піти чи зробити щось без того, щоб не почути їхніх розмов. З першого ж дня, відколи підняли прапор. Протиги! Останні у цілому місті. За ці штуки, що кружляють у небі, платять усі, крім нас.

— Ні, — відповів Боб, — я не можу купити укриття.

— Але чому?

— Тому що не можу собі його дозволити, — відповів він просто.

Запала тиша.

— Ти вклав усе в ту крамницю, — сказала нарешті Рут, — і вона все одно занепадає. Ти як той щур, що тягне все до своєї щурячої нори у стіні. Ніхто більше не купує дерев’яних меблів.

Ти сьогодні — мов та старожитність, рідкісний антикваріат. — Вона грюкнула по столу, і той дико, як перелякана тварина, підстрибнув, щоб зловити порожній посуд. Стіл шалено кинувся геть з кімнати в бік кухні, торохкотячи посудом у мийці.

Боб втомлено зітхнув.

— Давай не будемо сваритися. Дай мені поспати годину у вітальні, ми пізніше про це поговоримо.

— Ти завжди кажеш «пізніше», — гірко відповіла Рут.

Її чоловік, невисока зіщулена постать з рідким сивим волоссям і лопатками, подібними на зламані крила, вийшов з кімнати.

Майк звівся на ноги.

— Піду вчити уроки, — сказав він і з дивним виразом на обличчі рушив за батьком.

У вітальні було тихо, відеосет був вимкнений, лампа пригашена. Рут на кухні обирала на консолі страви на наступний місяць. Боб Фостер спав, витягнувшись на дивані й знявши черевики. Його голова лежала на подушці, обличчя було сірим від утоми.

— Можна я дещо спитаю? — сказав, повагавшись, Майк. Його батько щось пробурмотів, заворушився й розплющив очі.

— Чого тобі?

Майк сів біля нього.

— Розкажи ще раз, як ти давав пораду Президентові.

Батько підвівся.

— Я не давав жодних порад Президентові, я лише говорив з ним.

— Розкажи про це.

— Я вже мільйон разів розповідав тобі цю історію. Ще звідтоді, коли ти був зовсім малим. — Від спогадів голос батька пом’якшав. — Ти тоді був ще немовлям — ми носили тебе на руках.

— Як він виглядав?

— Він... — почав був батько, повертаючись до звичної історії, яку він шліфував роками. — Він виглядав точнісінько як на відеоекрані. Хіба трохи нижчим.

— Чому він був тут? — запитав жадібно Майк, хоча вже давно знав кожну подробицю. Президент був його героєм, найулюбленішою у світі людиною. — Чому він приїхав аж сюди, щоб відвідати саме наше місто?

— Це був його регіональний тур, — у батьковому голосі вчувалася гіркота. — Він просто тут проїжджав.

— Що то був за тур?

— Президент відвідував містечка по всій країні, — голос Боба став різкішим. — Перевіряв, як у нас справи. Дивився, чи достатньо ми купили НАТСів і укриттів, вакцин проти чуми, протигазів і радарних установок, щоб відбити напад. Корпорація «Дженерал електронікз» лише починала облаштовувати свої великі демонстраційні зали і виставки. Усе було таке яскраве, блискуче і дороге. Перше захисне обладнання, доступне для домашнього вжитку. — Його губи скривилися. — Усе зі зручними варіантами виплат. Реклами, плакати, прожектори, для жінок — безкоштовні посуд і гарденії.

Майку аж перехопило подих.

— Це був той день, коли ми отримали наш Прапор Готовності, — сказав він із захватом. — Це був день, коли він приїхав вручити прапор. І його підняли на флагштоку в центрі міста під вигуки й оплески всіх присутніх.

— Ти це пам’ятаєш?

— Я... Гадаю, що так. Я пам’ятаю людей і звуки. І що було спекотно. Це ж був червень?

— Десяте червня 1965 року, велика подія. Небагато містечок мали тоді цей великий зелений прапор. Люди досі купували машини й телевізори, вони ще не знали, що ці дні минають. Телевізори й машини — це чудово, але їх можна виготовити і продати обмежену кількість.

— Він віддав прапор саме тобі, правда ж?

— Він віддав його всім нам, торговцям. Подію організувала Торгова палата. Містечка змагалися в тому, хто зможе купити найбільше і найшвидше, стимулювати бізнес. Звичайно, все подавалося так, буцімто ми будемо краще дбати про свої протигази і укриття, якщо будемо їх купувати — наче ми колись навмисно пошкоджували телефони, тротуари чи дороги, за утримання яких платив бюджет штату. Чи зброю. Хіба тоді не було зброї? Хіба уряд не завжди організовував людей у територіальну оборону? Мабуть, оборонний бюджет був для них заважким тягарем, тож таким чином вдалося зекономити купу грошей і цим зменшити національний борг.

— Нагадай, що він сказав, — прошепотів Майк.

Батько потягнувся по люльку і запалив її тремтячими руками.

— «Ось ваш прапор, хлопці, ви добре попрацювали», — Боб закашлявся від їдкого диму люльки. — Обличчя Президента було червоним — не від сорому, а від сонця. Спітніле й усміхнене. Він знав, як себе подати, знав багатьох з нас по імені. Розказав смішний жарт.

Очі хлопця розширилися від захвату.

— Він приїхав аж сюди, і ти говорив з ним.

— Так, — сказав батько. — Я говорив з ним. Усі щось вигукували і плескали в долоні. Тоді підняли прапор, великий зелений Прапор Готовності.

— Іти сказав...

— «І це все, що ви нам привезли? Шматок зеленої тканини?» — Боб глибоко затягнувся. — Тоді я й став протигом, хоча тоді ще цього не зрозумів. Я втямив лише, що нам дали клапоть зеленої тканини і кинули напризволяще. Ми мали бути країною, єдиним народом, ста сімдесятьма мільйонами людей, що працювали разом, аби захистити себе. Натомість ми перетворилися на купу окремих розрізнених містечок, маленьких оточених мурами фортів, які сповзають назад у середньовіччя, створюють місцеві армії...

— А Президент колись повернеться? — запитав Майк.

— Сумніваюся. Він... Він просто проїжджав повз.

— Якщо він повернеться, — прошепотів Майк, напружено і з примарною надією в голосі, — можна я піду подивитися на нього? Можна мені буде на нього глянути?

Боб всівся. Його кістляві передпліччя були голими й білими, а худе сумирне обличчя — змарнілим від втоми.

— Скільки коштує та клята штука, яку ти бачив? — запитав він хрипко. — Те укриття?

Серце Майка зупинилося.

— Двадцять тисяч доларів.

— Сьогодні четвер. Ми з тобою і мамою підемо туди наступної суботи, — Боб вибив свою тліючу напівзгаслу люльку. — Я оплачу його частинами. Скоро почнеться купівельний сезон, коли справи в мене зазвичай ідуть добре, бо люди перед Різдвом купують дерев’яні меблі на подарунки. — Він різко підвівся з дивана. — Домовилися?

Майк не міг вимовити й слова, тож лише кивнув.

— Чудово, — сказав батько з відчайдушною веселістю. — Тепер тобі не доведеться ходити туди й дивитися на нього крізь вікно.

Укриття встановила команда жвавих робітників у коричневих куртках з вишитим на спині написом «ДЖЕНЕРАЛ ЕЛЕКТРОНІКЗ» — за додаткові двісті доларів. Задній двір швидко відновили, засипали ґрунт назад і все розрівняли. Чек чемно просунули під вхідні двері. Незграбна вантажівка доставки, тепер порожня, потарабанила вулицею геть, і околиця знов затихла.

Майк стояв із матір’ю і невеликою групою вражених сусідів на задньому ґанку будинку.

— Отож, — сказала нарешті місіс Карлайл, — тепер у вас є власне укриття. Найкраще на сьогодні.

— Саме так, — підтвердила Рут Фостер. Вона гостро відчувала присутність людей поруч, вони давно вже не збиралися такою великою групою. Її сухорлявим тілом прокотилася хвиля похмурого задоволення, майже як від помсти. — Це справді важлива подія, — сказала вона стримано.

— Авжеж, — погодився містер Даґлас, що жив нижче по вулиці. — Тепер вам буде куди піти. — Він узяв грубу книжку з інструкціями, яку залишили робітники. — Пишуть, що тут вистачить місця під запаси на цілий рік. Можна жити внизу дванадцять місяців, жодного дня не піднімаючись на поверхню. — Він захоплено похитав головою. — У мене стара модель 69-го, в якій можна протриматися лише шість місяців. Гадаю, що треба...

— Нам цього вистачить, — урвала його дружина, але в її голосі відчувалася заздрість. — Ми можемо спуститися й поглянути на нього, Рут? Ним уже можна користуватися?

Майк придушено зойкнув і судомно рушив уперед. Рут співчутливо усміхнулася.

— Він має зайти туди першим, він має побачити його першим. Це ж насправді для нього, розумієте.

Склавши руки, гурт чоловіків і жінок вичікувально стояв під холодним вересневим вітром і спостерігав, як хлопець підійшов до входу в укриття, зупинившись за кілька кроків від нього.

Майк зайшов дуже обережно, боячись навіть до чогось торкатися. Прохід, сконструйований під дорослих, був для нього завеликим. Спусковий ліфт шугонув униз, щойно хлопець ступив у нього. З тихим «ууух» він стрімко падав чорною трубою в головну залу укриття. Ліфт із силою гупнувся на гальмівні амортизатори, і хлопець, заточуючись, вийшов назовні. Ліфт миттю чкурнув назад на поверхню, і вузький прохід внутрішнього приміщення запечатався непроникним корком зі сталі і пластику.

Світло увімкнулося автоматично. Укриття було голим і порожнім, припасів ще не занесли. Пахло лаком і машинним мастилом, під ним тихо вібрували генератори. Його присутність активувала системи очищення і знезараження, на порожніх бетонних стінах раптом зарухалися стрілки датчиків і циферблатів.

Хлопчик сів на підлогу, вперши коліна в підборіддя. Його обличчя було серйозним, а очі — широко розплющеними. Не було чути жодних звуків, крім гудіння генераторів. Зовнішній світ був цілком від нього відрізаним. Майк опинився у маленькому ізольованому космосі, де було все, чого він міг потребувати, — чи принаймні скоро буде все: їжа, вода, повітря, розваги. Тут нічого не бракувало, він міг потягнутися і взяти, що забажає. Він міг би залишитися тут назавжди і нічим не перейматися. Цілий і неушкоджений. Жодних незадоволених потреб, жодного страху, і лише звуки генераторів, що муркотіли під ним, голі аскетичні стіни зусібіч, теплі й дружні, наче живий контейнер.

Раптом він закричав. Це був гучний, переможний крик, що відбивався від стіни до стіни. Майка аж оглушило відлунням. Він міцно заплющив очі й стиснув кулаки, його переповнювала радість. Він знову закричав і дозволив цьому крику, підсиленому стінами — такими близькими, міцними і надійними, — накотитися на нього хвилею відзвуків.

Діти у школі дізналися про все ще до того, як він прийшов наступного ранку. Коли Майк проходив повз, усі його вітали, усміхалися й штурхали одне одного.

— Це правда, що твої старі купили нову модель «Дженерал електронікз» С-72ф? — запитав Ерл Пітерз.

— Так і є, — відповів Майк. Його серце переповнювала умиротворена впевненість, якої він раніше не знав. — Заходьте якось, — з удаваною недбалістю сказав він, — я вам його покажу.

Він пішов далі, свідомий заздрості на їхніх обличчях.

— Що ж, Майку, — сказала місіс Каммінґз, коли він виходив з класу в кінці дня. — Як справи?

Фостер зупинився біля її столу, сором’язливий і сповнений мовчазної гордості.

— Добре, — відповів він.

— Твій батько почав платити за НАТС?

— Так.

— І ти отримав перепустку до шкільного укриття?

Майк, щасливий, показав їй маленьку блакитну печатку, закріплену на його зап’ястку.

— Батько заплатив місту одразу за все. Сказав, що раз уже вклав стільки грошей, то заплатить за повний комплект.

— Тепер у вас є все, що й у інших людей. — Літня жінка усміхнулася до нього. — Я рада за тебе. Тепер ви проги, хоч такого слова і немає. Тепер ви... Як усі.

Наступного дня новинні автомати волали про останні події — стало відомо про нові совєцькі бурові снаряди.

Боб Фостер стояв посеред вітальні з новинною плівкою в руках, його худе обличчя було червоне від люті й розпачу.

— Прокляття, це змова! — кричав він. — Ми щойно купили нове сховище, а тепер подивися. Ти тільки подивись! — він кинув плівку дружині. — Бачиш? А я казав тобі!

— Я вже бачила, — відрізала Рут. — Гадаєш, що весь світ тільки й чекав, доки ти визначишся? Та озброєння завжди удосконалювалося, Бобе. Минулого тижня це була та пробивна луска. Цього тижня — бурові снаряди. Ти ж не думаєш, що поступ прогресу зупиниться, бо ти нарешті здався і купив укриття?

Чоловік з жінкою перезирнулися.

— Що, в біса, нам робити? — запитав тихо Боб.

Рут пішла назад на кухню.

— Я чула, що незабаром випустять адаптери.

— Адаптери?! Які ще адаптери?!

— Щоб людям не треба було купувати нові укриття. Про це казали в рекламі по відеоекрану. На ринок збираються викинути якісь металеві ґрати, щойно їх схвалить уряд. Ґрати встановлюються над поверхнею як захисний екран, що перехоплює бурові кулі. Заряди вибухають на поверхні, не встигаючи заритися й дістатися до укриття.

— Скільки це коштуватиме?

— Ще не казали.

Майк сидів, згорбившись на дивані, і дослухався до розмови. Він почув ці новини ще у школі. Вони саме складали іспит на розпізнавання диких ягід, намагаючись відрізнити їстівні зразки у футлярах від токсичних, коли дзвінок оголосив загальні збори. Директор розповів їм новини про бурові снаряди і прочитав лекцію — цього разу про невідкладну допомогу у разі зараження новим штамом тифу, який нещодавно з’явився.

Його батьки досі сварилися.

— Нам треба їх купити, — сказала спокійно Рут. — Інакше буде байдуже, маємо ми укриття чи ні. Бурові снаряди були спеціально розроблені, щоб проникати крізь поверхню і реагувати на тепло. Щойно росіяни запустять їх у масове виробництво...

— Я куплю, — сказав Боб. — Я куплю ці броньовані ґрати і що там у них ще є. Я купуватиму все, що вони викидатимуть на ринок. Я ніколи не перестану купувати.

— Усе ж не так погано...

— Ти знаєш, у цієї гри є одна реальна перевага порівняно з торгівлею машинами чи телевізорами. Такі штуки ти просто мусиш купувати. Це не розкіш, не щось велике і блискуче, аби вразити сусідів, щось, без чого можна обійтися. Якщо ми не купуємо — ми вмираємо. Недарма кажуть: аби щось продати, треба вселити в людину невпевненість і незахищеність, сказавши, що вона погано пахне чи дивно виглядає. Але порівняно з цим дезодорант чи олія для волосся — дрібнички. Від цього не втечеш. Якщо ти не купиш того, що вони пропонують, тебе вб’ють. Ідеальна комерційна пропозиція. «Купуй або помри» — новий слоган. Купи блискуче нове укриття від «Дженерал електронікз» і встанови його на задньому дворі — або тебе вб’ють.

— Припини так говорити! — відрізала Рут.

Боб знесилено опустився на стілець.

— Гаразд, здаюся. Я на все згоден.

— То ти його купиш? Гадаю, вони з’являться на ринку ще до Різдва.

— О так, — сказав Боб. — Звичайно, вони випустять їх до Різдва. — На його обличчі з’явився дивний вираз. — Я куплю одну таку штуку на Різдво, всі куплять.

Захисні ґрати-адаптери від ДЕ стали сенсацією.

Майк повільно йшов людною грудневою вулицею крізь сутінки пізнього полудня. Адаптери виблискували у вітрині кожної крамниці. Усіх форм і розмірів, для будь-якого укриття, дорогі й дешеві. Натовп покупців був радісний і збуджений — типовий різдвяний натовп, що доброзичливо штовхався. Усі були вдягнені у теплі пальта і навантажені пакунками. У повітрі кружляли сніжинки. Машини обережно повзли вулицями, долаючи затори. Зусібіч виблискували ліхтарі, неонові вивіски і величезні яскраві вітрини крамниць.

Майкова оселя натомість була темною і тихою, батьки ще не повернулися. Обоє досі працювали у крамниці. Справи йшли кепсько, тож мати замінила одного з продавців. Майк підніс руку до кодового замка, і вхідні двері відчинилися перед ним. Автоматичний котел утримував будинок теплим і комфортним. Хлопчик поклав на стіл підручники і зняв пальто.

Він не став затримуватися в будинку, а пішов до задніх дверей і ступив на ґанок. Його серце калатало у передчутті.

Майк змусив себе зупинитися і повернутися в будинок.

Краще було не поспішати. Він випрацьовував кожну деталь ритуалу, від першої ж миті, коли побачив низький навіс піддашку укриття проти вечірнього неба, і тепер відтворював ритуал майстерно, не роблячи жодного зайвого руху. Майк повторював і шліфував процедуру, аж доки вона не стала досконалою. Спочатку — приголомшливе відчуття присутності, коли горловина укриття сходилася довкола нього. Тоді — запаморочливий вихор повітря в падінні ліфтом аж до самого низу.

І розкіш самого укриття.

Повернувшись додому, він щополудня одразу опускався туди, під поверхню, захований і захищений у сталевій тиші — з першого ж дня. Тепер комори були повні, забиті нескінченними банками їжі, подушками, книжками, відео- та аудіозаписами, плакатами на стінах, яскравими тканинами і фарбами, навіть вазони з квітами. Укриття було його притулком, де він скручувався клубком, оточений усім, що йому було потрібно.

Намагаючись змусити себе затриматися в будинку якнайдовше, він поквапився назад і почав порпатися в аудіозаписах. Він сидітиме у сховищі аж до вечері, слухаючи «Вітер у вербах[6]». Батьки знали, де його шукати, він завжди був там. Дві години безперервного щастя, один в укритті. А після вечері Майк поспішав туди знову й залишився аж до сну. Іноді пізно вночі, коли батьки міцно спали, він тихо вставав, прокрадався до входу в укриття й опускався у його тихі глибини, щоб сховатися до ранку.

Він знайшов плівку і швидко пройшов через будинок на задній двір. Небо було похмурим і сірим, вкритим плямами огидних чорних хмар, удалині сяяли вогні міста. Двір здавався холодним і ворожим. Майк обережно спустився сходами й закляк.

Попереду зяяла величезна яма. Розкрита паща, порожня й беззуба, дивилася у нічне небо. Там нічого не було, укриття зникло.

Майк стояв так цілу вічність, стискаючи в одній руці плівку, а другою тримаючись за поручні ґанку. Спадала ніч, мертва діра розчинялася в темряві. Увесь світ поступово занурювався в тишу й бездонність сутінок, з’явилися тьмяні зірки, у вікнах сусідніх будинків загоралося холодне слабке світло. Хлопець нічого цього не бачив. Він стояв нерухомо, застигнувши каменем, вдивляючись у величезне провалля на місці, де раніше було укриття.

Раптом до нього підійшов батько і став поруч.

— Як давно ти тут? — запитав він сина. — Як довго ти тут стоїш, Майку? Відповідай негайно!

З неймовірним зусиллям Майк спромігся поворухнутися.

— Ти сьогодні рано, — пробурмотів він.

— Я навмисно пішов з крамниці раніше. Хотів бути тут, коли ти... Повернешся додому.

— Його немає.

— Так, — голос його батька був холодним і байдужим. — Укриття немає. Вибач, Майку, але я зателефонував до крамниці і сказав їм забрати його назад.

— Чому?

— Я не можу за нього платити. Цього Різдва всі купують лише кляті ґрати. Я не можу з ними конкурувати... — він затнувся, а тоді гірко продовжив: — Вони вчинили шляхетно, віддали половину грошей. — У його голосі бриніла ядуча іронія. — Я знав, що краще повернути все до Різдва, тоді вони зможуть його перепродати комусь іще.

Майк мовчав.

— Спробуй зрозуміти, — різко продовжив батько. — Я мушу всі ресурси, які вдається нашкребти, вкладати у крамницю. Мені потрібно, щоб вона працювала. Треба було віддати або укриття; або крамницю. І якби я віддав крамницю...

— То в нас би нічого не лишилося.

Боб узяв хлопчика за руку.

— І тоді нам би все одно довелося віддати укриття. — Його худі сильні пальці судомно стиснули хлопчикову долоню. — Ти вже достатньо дорослий, щоб зрозуміти. Ми купимо інше згодом, можливо, не найбільше і не найдорожче, але неодмінно купимо. Це була помилка, Майку. Я не міг собі його дозволити, не з цими бісовими адаптерами. Я продовжуватиму платити за НАТС і твою шкільну перепустку, як і раніше. Зараз ідеться не про мої принципи, — сказав він у відчаї. — Я не міг інакше. Ти розумієш, Майку? Я був вимушений це зробити.

Майк вирвався від нього.

— Куди ти? Повернися! — гукнув батько й кинувся наздоганяти сина, але у присмерку заточився і впав, ударившись головою об ріг будинку. Перед очима Боба закружляли зірки, він з болем підвівся, шукаючи опертя.

Коли зір повернувся до нього, двір був уже порожній, його син зник.

— Майку! — закричав Боб. — Де ти?

Відповіді не було. Завивала завірюха, повітря було різким і холодним, залишилися лише вітер і темрява.

Біл О’Ніл втомлено поглянув на годинник, що висів на стіні. Було пів на десяту вечора, тож він нарешті міг зачинити двері, замкнути величезну яскраво освітлену крамницю і піти додому, проштовхуючись крізь натовп перехожих, якими досі були вщерть забиті вулиці.

— Дякувати Богові, — видихнув він, притримуючи двері за останнім покупцем, — старенькою, навантаженою пакунками й подарунками. Він вставив на місце кодовий засув і опустив жалюзі. — Скільки людей сьогодні! Ще ніколи стільки не було.

— Нарешті ми зачиняємося, — сказав Ел Коннерз, що стояв біля каси. — Я порахую гроші, а ти обійди крамницю і переконайся, що всі вийшли.

О’Ніл пригладив своє біляве волосся і послабив краватку. Він із задоволенням закурив і пішов обходити приміщення, перевіряючи вимикачі й гасячи масивні екрани та пристрої ДЕ. Нарешті він підійшов до великого укриття, що стояло в центрі зали.

Чоловік піднявся драбиною до входу і зайшов у ліфт. Ліфт зі свистом опустив його вниз, і за мить він уже ступав печероподібними нутрощами укриття.

У кутку сидів Майк, скрутившись тугим калачиком. Його коліна впиралися в підборіддя, худі руки обхопили щиколотки. Видно було лише скуйовджене каштанове волосся хлопчика. Коли вражений продавець підійшов до нього, Майк навіть не ворухнувся.

— Боже! — вигукнув О’Ніл. — Та ти ж той самий малий! Майк мовчав. Він ще міцніше обхопив коліна руками й ще нижче опустив голову.

— Якого дідька ти тут сидиш? — напосів на нього О’Ніл, здивований і розлючений. — Твої старі ж купили укриття, — сказав він сердито, а тоді раптом пригадав: — Точно, ми ж його забрали.

З ліфта вийшов Ел Коннерз.

— Ти чого тут застряг? Ходімо звідси й... — раптом він помітив Майка й затнувся. — А він що тут робить? Забирай його і ходімо.

— Пішли, малий, — сказав м’яко О’Ніл. — Час іти додому.

Майк не поворухнувся. Чоловіки перезирнулися.

— Думаю, нам доведеться витягати його силоміць, — сказав похмуро Коннерз. Він зняв піджак і кинув його на знезаражувач. — Давай пошвидше з цим розберемося.

Навіть удвох їм заледве вдалося вивести Майка. Хлопець відбивався відчайдушно і мовчки. Він дряпався, виривався, кусався, відбивався руками і ногами, доки вони намагалися його схопити. Продавці напівприволочили-напівдонесли його до ліфта, запхали його туди і тримали достатньо довго, щоб активувався механізм. О’Ніл поїхав з ним, Коннерз одразу слідом. Похмуро і спритно вони випровадили хлопця до виходу, викинули назовні й закрили двері на засуви.

— Оце так, — видихнув Коннерз, осідаючи під касою. Рукав його сорочки порвався, на щоці була подряпина. Окуляри сповзли, волосся розтріпалося. Чоловік був геть виснаженим. — Може, треба було покликати копів? З цим малим щось негаразд.

О’Ніл стояв біля дверей, віддихуючись і вдивляючись у темряву. Він бачив хлопця, що сидів на тротуарі.

— Малий і досі там, — пробурмотів чоловік. Повз хлопця проштовхувалися люди. Зрештою хтось зупинився й спробував допомогти йому підвестися. Хлопець вирвався, а тоді зник у темряві. Перехожий підняв свої пакунки з землі, мить повагався і пішов собі далі. О’Ніл відвернувся. — Бісів малий, — він витер обличчя хустинкою. — А він таки добряче відбивався!

— Що з ним трапилося? Він же навіть слова не промовив.

— Різдво — дуже поганий час, щоб вилучати товар, — сказав О’Ніл і тремтячою рукою потягнувся по пальто. — Шкода.

Я хотів би, аби вони могли його залишити.

Коннерз знизав плечима.

— Нема грошей, то нема й іграшки.

— А чому ми з ними не домовилися про кращі умови?

Може... — О’Нілу було важко сказати таке вголос: — Може, таким людям варто продавати укриття зі знижкою?

Коннерз сердито подивився на нього.

— Зі знижкою? Але ж тоді всі її вимагатимуть, і це буде нечесно. Та й скільки ми так протягнемо? Скільки так протримається ДЕ?

— Мабуть, недовго, — похмуро визнав О’Ніл.

— Думай головою, — докірливо засміявся Коннерз. — Тобі треба випити чогось смачного і міцного. Ходімо до дальньої комори, там у мене в шафі стоїть п’ятдесятка «Гейґ і Гейґ[7]». Трохи зігрієшся, а тоді вже додому. Тобі таки справді треба випити.

Майк понуро брів темною вулицею серед натовпу покупців, що квапилися додому. Він нічого не бачив і навіть не відчував, коли на нього наштовхувалися люди. Ліхтарі, сміх, автомобільні гудки, дзенькіт світлофорних сигналів. Його голова була геть порожньою. Хлопець ішов, спроквола переставляючи ноги, без жодної думки і почуття.

Праворуч серед усе густіших нічних тіней мерехтіла й виблискувала неонова вивіска — величезна, яскрава і кольорова:

НА ЗЕМЛІ МИР, У ЛЮДЯХ ДОБРА ВОЛЯ[8]

ГРОМАДСЬКЕ УКРИТТЯ

ВХІД 50 ЦЕНТІВ