Повне зібрання короткої прози. Том 3

Помилка адаптації

Повернувшись додому з роботи, Річардз узявся за свою звичну маленьку таємну справу, приємну домашню рутину, що приносила йому більше задоволення, ніж десятигодинний робочий день в Інституті торгівлі. Він кинув портфель на крісло, закотив рукави, підхопив розбризкувач з рідким добривом і ногою відчинив двері на подвір’я. У холодному промінні присмеркового сонця Річардз обережно пройшов мокрою стежкою до центру саду. Його серце схвильовано калатало. Як воно тут?

Чудово! Дерево ставало щодень більшим.

Він полив його, відірвав кілька сухих листочків, розпушив землю, вирвав бур’янину, що якось встигла прорости, розбризкав добриво, а тоді відступив поглянути на результат. Ніщо не приносило більшої радості, ніж творча діяльність. В інституті він був лише високооплачуваним коліщатком ніпланської економічної системи, працював з вербальними знаками, навіть не ним написаними, тоді як тут він мав безпосередній контакт з реальністю.

Чоловік присів навпочіпки і огледів результат. Це було приємне видовище. Плід уже майже дозрів, майже достиг. Річардз простягнув руку й обережно помацав тверді боки.

У присмерковому світлі поблискував швидкісний космічний корабель. Його ілюмінатори, чотири бліді прямокутники в конусоподібному металевому корпусі, вже сформувалися. Контрольна рубка лише починала проростати з центру ходової, але виступи реактивних двигунів уже цілком розвинулися. Вхідний і аварійний люки ще не виткнулися, але чекати залишилося недовго.

Радості Річардза не було краю: його корабель, поза всяким сумнівом, майже дозрів. Він ось-ось зможе зірвати його і злетіти.

О дев’ятій у вестибюлі було повно людей, все огортав сигаретний дим. Тепер, о третій тридцять пополудні, тут було майже порожньо. Гості по одному здавалися і йшли геть. Робот-адміністратор продовжував старанно виконувати свою механічну роботу, оточений полишеними плівками, переповненими попільничками і порожніми кріслами. Втім, у кутку залишалася остання відвідувачка, молода жінка, яку адміністраторові так і не вдалося спровадити. Вона сиділа рівно і тримала в руках сумочку.

Адміністратор вирішив спробувати ще раз. Була майже четверта, Еґґертон скоро мав вийти зі свого кабінету. Чекати на людину, що саме збирається начепити капелюх, одягнути пальто і піти додому, було очевидним безглуздям, і чутливі нерви адміністратора не витримували. Дівчина сиділа тут з дев’ятої, її великі очі були широко розплющеними, а погляд — порожнім. Вона не курила й не переглядала плівок, як інші, а просто сиділа й чекала.

— Послухайте, леді, — звернувся до неї адміністратор, — сьогодні до містера Еґґертона вже ніхто не потрапить.

Дівчина злегка усміхнулася.

— Це забере лише хвилинку.

Адміністратор зітхнув.

— А ви наполеглива. Чого вам, власне кажучи, треба? З такими працівниками ваша компанія, мабуть, процвітає, проте, як я вже казав, містер Еґґертон ніколи нічого не купує. Саме завдяки цьому він і опинився там, де є зараз: ігноруючи таких, як ви. Вам, мабуть, здається, що з такою фігурою ви зможете вибити якесь велике замовлення. Вам мало б бути соромно носити такі сукні, — додав сердито адміністратор, — наче ж скромна дівчина.

— Він погодиться зустрітися зі мною, — тихо відповіла вона.

Адміністратор пропустив крізь свій сканер таблицю, перевіряючи значення слова «зустрічатися».

— Мабуть. З такою сукнею... — почав було він, але внутрішні двері раптом піднялися, і з них вийшов Еґґертон.

— Вимикайся, — наказав він адміністратору. — Я збираюся додому. Вистав себе на десяту, завтра буду пізно, ІД-блок скликає в Піттсбурзі стратегічну конференцію. Зберуться всі, тож у мене буде нагода їм дещо сказати.

Джон Еґґертон був велетом з мавпячими плечима, глибоко посадженими очима й по-діловому хитрим поглядом. Неголений, неохайний, у розстібнутому піджаку в плямах і з закоченими рукавами він втомлено дивився, як дівчина граційно звелася на ноги й рушила в його бік.

— Містере Еґґертон, маєте хвилинку? — запитала вона. — Мені треба з вами дещо обговорити.

— Я нічого не купую і нікого не наймаю. — Голос Еґґертона був хрипким від утоми. — Юна леді, повертайтеся до своїх роботодавців і скажіть, що коли вони хочуть мені щось показати, то нехай присилають досвідченого продавця, а не дитину щойно зі...

Еґґертон був короткозорим, тож не розгледів картки в пальцях дівчини, аж доки та не підійшла до нього майже впритул. Як на такого здорованя, він зреагував з приголомшливою спритністю: Еґґертон стрибнув, відштовхнувши дівчину вбік, оббіг стіл адміністратора і чкурнув з вестибюля у боковий вихід. З дзенькотом упала сумочка, речі дівчини порозліталися підлогою. Якусь мить вона вагалася, чи гнатися за ним, чи все поскладати, але зрештою з роздратованим сичанням помчала з вестибюля в коридор. Кнопка швидкісного ліфта на дах уже світилася червоним, Еґґертон підіймався на п’ятдесят поверхів до приватного злітного майданчика.

— Чорт, — дівчина крутнулася й роздратовано повернулася в офіс.

Адміністратор вже оговтався від побаченого.

— Чому ви не попередили, що ви імунка? — запитав він невдоволено. Його переповнювало обурення, обурення типового бюрократа. — Я дав вам заповнити форму с04С, де в рядку шість було пряме питання про вашу посаду. Ви обдурили мене!

Дівчина проігнорувала робота, стала навколішки і заходилася збирати речі. Пістолет, магнітні наручники, нашийний мікрофон двостороннього зв’язку, помада, ключі, дзеркальце, дрібні монети, хустинка і добове попередження, виписане на Джона Еґґертона. В Агенції на неї чекатиме сувора догана. Еґґертон навіть усно не визнав, що отримав попередження: котушка з записом їхньої розмови, яка вилетіла з сумочки, була порожньою й нічого не могла підтвердити.

— У вас розумний начальник, — сердито сказала дівчина адміністраторові. — Я змарнувала в цьому протухлому офісі з продажниками цілісінький день.

— А я ще дивувався, чому ви така наполеглива, — відповів адміністратор. — Ніколи не бачив таких заповзятливих торгових агентів, я мав би здогадатися, що відбувається щось підозріле. Вам майже вдалося його взяти.

— Ми до нього ще доберемося, — сказала дівчина, виходячи з офісу. — Перекажіть йому це завтра, коли він з’явиться.

— Він не з’явиться, — відповів робот сам собі. Дівчина вже пішла. — Він нізащо сюди не повернеться, принаймні не тепер. Ховатиметься від вас, імуняк, що вештаються довкола. Життя все ж дорожче за компанію, навіть якщо це настільки велика компанія, як наша.

Дівчина зайшла у громадську відеобудку і набрала Агенцію.

— Він вислизнув, — відрапортувала вона своїй безпосередній керівниці. — Навіть не взяв до рук попередження. Мабуть, поганий з мене посильний.

— Але він його бачив?

— Звичайно. Тому й дременув.

Старша жінка провела кілька кривих ліній на планшеті.

— Технічно кажучи, ми його взяли. Наші юристи з’ясовуватимуть, хто тут мав рацію, вже з його спадкоємцями. Віддаю добове попередження в роботу, будемо вважати, що він його отримав. Якщо Еґґертон і до цього був насторожі, то тепер ми вже нічого не зможемо вдіяти, ніколи не підберемося достатньо близько, щоб вручити йому щось особисто. Шкода, що ти облажалася. — Жінка задумалася, а тоді раптом вирішила: — Зателефонуй йому додому і повідом обслугу, що його будуть розшукувати. Завтра вранці оголошення вже буде по всіх новинних автоматах.

Доріс відключилася. Потримавши руку біля екрана, доки той не очистився, вона набрала домашній номер Еґґертона і передала слузі формальне повідомлення, що його господар за двадцять чотири години стане законною здобиччю для кожного ніпланського громадянина. Механічний слуга слухняно все записав, неначе приймав замовлення на кілька згортків тканини. Його машинна незворушність чомусь ще більше засмутила дівчину. Вона залишила будку й сумно спустилася в коктейльний бар чекати на свого чоловіка.

Джон Еґґертон не був схожий на паракінетика. В уяві Доріс це були блідолиці, заглиблені в себе, стражденні юнаки, що переховувалися по містечках і фермах, подалі від людних шляхів, подалі від міських зон. Натомість Еґґертон був дуже відомою фігурою. Це, втім, не зменшувало його шансів потрапити в тенета вибіркової перевірки. Посьорбуючи «Том Коллінз», Доріс роздумувала, чому Джон Еґґертон вирішив спочатку проігнорувати перше повідомлення про перевірку, потім попередження, за ігнорування якого світили штраф і можливе ув’язнення, а тепер і своє останнє попередження.

Може, Еґґертон ніякий не паракінетик?

Її відображення у темному дзеркалі за барною стійкою розбігалося колами напівтіней, роблячи її подібною на загадкового сукуба, загубленого в мороці туману, туману, що оповив ніпланську систему. Відображення дівчини легко могло б бути відображенням юної П-К. Чорні кола під очима, вологі вії, мокре волосся, що спадало на тонкі плечі, задовгі й загострі нігті. Але це було лише відображення: серед паракінетиків не було жінок. Принаймні, жодної такої досі не виявили.

Раптом поруч виринув її чоловік. Доріс його не помітила.

— Як усе пройшло? — співчутливо запитав Гарві, кинувши плащ на стілець і вмощуючись поруч.

Від несподіванки Доріс сіпнулася.

— Ти мене налякав!

Гарві закурив сигарету й махнув барменові.

— Бурбон з водою, — він розвернувся до дружини. — Не сумуй, є й інші мутанти, яких треба вистежити. — Гарві кинув їй вечірній випуск новин. — Ти, мабуть, уже знаєш, але ваш офіс у Сан-Франциско взяв чотирьох поспіль. Усі унікальні. Один із них мав милий талантик пришвидшувати метаболічні процеси в людях, доля яких була йому байдужа.

Доріс неуважно кивнула.

— Ми читали про це в доповідних Агенції. Ще один умів проходити крізь стіни, не провалюючись крізь підлогу. І був один, що оживляв каміння.

— Еґґертон втік?

— Блискавично. Ніколи б не подумала, що така кремезна людина зреагує настільки швидко. Втім, може, він і не людина. — Вона покрутила в пальцях високу холодну склянку. — Агенція збирається видати публічне добове оголошення, я вже зателефонувала йому додому. Особиста прислуга матиме фору.

— Вони на неї заслужили. Зрештою, вони працювали на нього, тож повинні мати шанс першими поборотися за винагороду. — Гарві намагався розвеселити дружину, але вона ніяк не відреагувала на його слова. — Думаєш, настільки відома фігура зможе десь сховатися?

Доріс знизала плечима. Було легко вирішити проблему з тими, хто просто переховується. Вони видавали себе, дедалі більше відхиляючись від усталених норм поведінки. Натомість вибіркові перевірки і Агенція Імунок з’явилися через тих, хто не знає про свою вроджену інакшість, тих, кого виявляють випадково. Так званих «несвідомих» П-К. У голову Доріс раптом закралася дивна думка, що звичайні люди теж іноді можуть вважати себе паракінетиками. Їх міг до цього підштовхнути одвічний невротичний страх, що вони якось відрізняються від інших, що вони дивакуваті, тоді як насправді є цілком нормальними. Еґґертон, незважаючи на свою вагу і вплив, може бути звичайною людиною, що страждає від гнітючої фобії виявитися паракінетиком. Таке вже траплялося. І водночас десь є справжні П-К, що вештаються поміж людей у блаженному невіданні своєї інакшості.

— Потрібен надійний тест, — сказала вголос Доріс. — Такий, щоб людина могла пройти його сама і знати напевно.

— А у вас такого немає? Хіба ви не впевнені в результатах вибіркових перевірок?

— Результати надійні, але шанси натрапити на паракінетика невеликі. Перевіряють одного з десяти тисяч, тож ми виявляємо дуже небагатьох. — Раптом вона відсунула свою склянку і звелася на ноги. — Ходімо додому. Я голодна, втомлена і дуже хочу спати.

Гарві підхопив свій плащ і розрахувався.

— Вибач, люба, але сьогодні ми йдемо на вечерю до Джея Річардза, мого знайомого з Інституту торгівлі. Ми якось обідали разом, ти тоді теж була. Він запросив нас до себе на святковий бенкет.

— Святковий бенкет? — роздратовано запитала Доріс. — А нам є що святкувати?

— Він хоче щось нам показати, — відповів Гарві, штовхаючи широкі вхідні двері. — Поділитися якимось секретом після бенкету. Не засмучуйся, це має бути цікава вечірня розвага.

Еґґертон не полетів додому, а натомість без конкретного плану кружляв на великій швидкості біля першого кільця житлових кварталів на околиці Нью-Йорка. Спочатку він летів, гнаний жахом, але згодом прийшла злість. Його тягнуло до своїх земель і будинків, проте його волю паралізовував страх нарватися на посильних Агенції. Доки він намагався визначитися, що робити далі, його нашийний мікрофон ожив і повідомив про дзвінок з Агенції.

Йому пощастило. Дівчина передала попередження одному з роботів, а роботів не цікавила винагорода за його голову.

Еґґертон приземлився на перший-ліпший майданчик на даху промислової зони Піттсбурґа. Його ніхто не помітив — знову поталанило. Насторожений, він увійшов у ліфт і поїхав на перший поверх. З ним спускалися апатичний службовець, дві літні жінки, серйозний молодий чоловік і вродлива донька якогось дрібного посадовця. Начебто сумирна група людей, але він себе не обманював: за двадцять чотири години хтось із них, а може й усі вони, залюбки вполювали б його шкуру. Він їх не звинувачував: десять мільйонів доларів — це чимала сума.

Теоретично в нього був один день фори, але інформацію про останні попередження особливо не приховували, отже більшість високопосадовців уже гарантовано про все знають. Тож тепер навіть якщо він, наприклад, звернеться по допомогу до давнього друга, його можуть радо привітати, напоїти і нагодувати, дати притулок з купою припасів десь на Ґанімеді, а тоді, щойно спливе строк, пустити кулю межи очі.

Були ще, звісно, віддалені модулі його власного промислового синдикату, але їх систематично перевірятимуть. Він мав цілу купу різних холдингових компаній і фіктивних корпорацій, але Агенція прочеше і їх, якщо вважатиме, що це вартує їхнього часу. Його охопила лють від інтуїтивного усвідомлення, що його показово покарають, зроблять з нього попередження для всієї ніпланської системи, якою Агенція маніпулює і яку використовує. Імунки завжди зачіпали глибоко заховані комплекси, що закарбовувалися в його голові з раннього дитинства. Думка про матріархальну культуру була для нього відразливою на рівні інстинктів. Те, що за Еґґертона взялися, означало, що Агенція намагається розхитати базову економічну опору блоку. Він підозрював, що його номер зовсім невипадково потрапив під вибіркову перевірку.

А це був би розумний хід: зібрати ідентифікаційні серійні номери лідерів ІД-блоку, час від часу включати їх у списки на вибіркову перевірку і поступово, по черзі, всіх знищити.

Він вийшов надвір і нерішуче зупинився, спостерігаючи за міським транспортом, що з гуркотом мчав вулицею. А що як керівники ІД-блоку добровільно погодилися би проходити перевірку? Перше повідомлення передбачало лише сканування свідомості. Його проводили телепатичні й безплідні легалізовані мутанти, яких суспільство дозволяло і терпіло, зважаючи на їхню виняткову роль у боротьбі з іншими мутантами. Жертва, вибрана випадково чи навмисне, просто мала дозволити зняти пробу, відкрити свій розум Агенції, дати можливість пройтися бойовими сокирами по своїй психіці, а тоді повернутися до роботи, перевірена й оголошена невинною. Втім, тут був важливий нюанс: щоб на таке погоджуватися, керівники ІД-блоку мали бути спроможними пройти перевірку, довести, що вони не П-К.

На масивному чолі Еґґертона виступив піт. Чи не натякав він сам собі, що він таки паракінетик? Ні, це було питання принципу! Агенція не мала морального права перевіряти цих півдюжини людей, промислове об’єднання, що було фундаментом ніпланської системи. Щодо цього з ним мали б погодитися всі керівники ІД-блоку. Атака на Еґґертона була ударом по всьому блоку.

Він відчайдушно молився, щоб колеги теж дивилися на цю ситуацію саме так. Еґґертон махнув таксистові.

— Відвези мене до зали ІД-блоку, — сказав він роботу. — П’ятдесят доларів і жодних зупинок дорогою.

Величезна лунка зала була темною і похмурою, зустріч мала початися лише за кілька днів. Еґґертон розгублено йшов проходом поміж рядами крісел, де скоро сидітимуть інженери й службовці з різних промислових підрозділів, повз сталеві й пластмасові лавки, де сидітиме керівництво, і зрештою дістався до порожньої мармурової трибуни. Коли він нерішуче зупинився перед нею, автоматично увімкнулися тьмяні лампи. Еґґертона охопило усвідомлення безнадійності його ситуації: стоячи тут, у цій порожній залі, він нарешті зрозумів, що незворотньо перетворив себе на вигнанця. Хай як він кричатиме й галасуватиме, йому ніхто не допоможе. Він не зможе ні до кого звернутися. Агенція була легітимним урядом ніпланської системи, і повставши проти Агенції, він протиставив себе всій суспільній організації. Хай би яким могутнім він був, але неможливо було перемогти ціле суспільство.

Еґґертон квапливо залишив залу, знайшов дорогий ресторан і насолодився вишуканою вечерею, гарячково поглинаючи велетенські порції рідкісних імпортних делікатесів. Принаймні у свої останні двадцять чотири години він міг порозкошувати. Еґґертон їв, сторожко поглядаючи на офіціантів і відвідувачів. Ввічливі байдужі обличчя, які дуже скоро побачать його номер і зображення в кожному новинному автоматі. Почнеться велике полювання, де мисливців будуть мільярди, а здобич — одна. Він швидко доїв, глянув на годинник і залишив ресторан. Була шоста вечора.

Наступну годину Еґґертон несамовито тринькав гроші по розкішних ліжках борделю. Він переходив з однієї кімнати до іншої, заледве встигаючи роздивитися їхніх мешканок, і всюди залишав по собі гармидер. Задоволення було не з дешевих. Зрештою він припинив цей шалений марафон і вийшов на свіже повітря вечірніх вулиць. До одинадцятої Еґґертон блукав темними, освітленими лише зірками парками на околиці житлової зони міста, поглядаючи на невиразні тіні інших перехожих. Він сумно тримав руки в кишенях, зсутулений і розбитий. Десь далеко прогуділа міська годинникова вежа. Двадцять чотири години збігали, і ніхто їх не міг зупинити.

Об одинадцятій тридцять він нарешті зупинився і зібрав себе докупи достатньо, щоб проаналізувати ситуацію. Треба було визнати, що його єдиний шанс залишався в залі ІД-блоку. Інженери й конторські службовці ще не приїхали, але більшість керівництва заздалегідь заселиться у свої розкішні апартаменти. Його наручна карта показувала, що він відійшов від зали на п’ять миль. Страх додав йому рішучості.

Він полетів просто до зали, приземлився на порожній майданчик на даху і спустився на поверх житлового комплексу. Відкладати розмову вже не випадало: або зараз, або ніколи.

— Заходь, Джоне, — привітно запросив його Таунсенд, але коли Еґґертон коротко переповів, що відбулося в нього в офісі, Таунсенд скривився.

— То кажеш, що вони вже надіслали останнє попередження тобі додому? — запитала Лора Таунсенд. Вона квапливо підвелася з дивана, на якому сиділа, і підійшла до дверей. — Тоді вже запізно намагатися щось з цим зробити!

Еґґертон закинув пальто у шафу й вмостився у кріслі.

— Запізно? Мабуть... Надто пізно, щоб ухилитися від попередження, але я не здамся.

Таунсенд з іншими керівниками ІД-блоку зібралися довкола Еґґертона, на їхніх обличчях були цікавість, співчуття й ледь помітна зловтіха.

— Ти серйозно вляпався, — сказав хтось із них. — Якби ти розказав нам усе до того, як розіслали останнє попередження, ми, може, і могли б щось вдіяти, але тепер...

Запала мовчанка. Еґґертону перехопило подих.

— Стривайте, — заблагав він. — Давайте розбиратися, це ж наша спільна проблема. Сьогодні це я, а завтра будете вже ви. Якщо я прогнуся...

— Ти маєш заспокоїтися, — відповіли голоси. — Ми говоримо про це або розважливо, або ніяк.

Еґґертон відкинувся у кріслі, воно миттю підлаштувалося під форму його втомленого тіла. Так, він залюбки обговорив би все розважливо.

— Я вважаю, — тихо сказав Таунсенд, нахилившись уперед і сплівши пальці, — що питання, чи можемо ми нейтралізувати Агенцію, не стоїть. Ми економічна опора всієї ніпланської системи. Без нашої підтримки Агенція завалиться. Питання в тому, чи хочемо ми її ліквідовувати.

— Боже, та це ж або ми, або вони! — ошелешено прохрипів Еґґертон. — Хіба ви не бачите, що вони використовують вибіркові перевірки і телепатичні проби, щоб підкопатися під нас?

Таунсенд подивився на нього, а тоді продовжив, звертаючись до інших присутніх.

— Схоже, ми про дещо забуваємо. Це ми, тобто наші попередники з ІД-блоку, заснували Агенцію. Це вони ввели рамкові правила для вибіркових перевірок і використання приручених телепатів, запропонували інструмент останнього попередження і оголошення про полювання — весь цикл. Агенція існує, щоб нас захищати, бо інакше паракінетики наплодяться, як бур’ян, і зрештою задушать нас. Але ми, звісно, повинні тримати Агенцію під контролем, вона — наш інструмент.

— Так, — погодився хтось із присутніх. — Ми не можемо дозволити їм копати під нас, у цьому Еґґертон має рацію.

— Не можна забувати, — вів далі Таунсенд, — що ми маємо якось виявляти паракінетиків, тож якщо не буде Агенції, має бути якась альтернатива. Тому я скажу тобі таке, Джоне, — він задумливо подивився на Еґґертона. — Якщо ти придумаєш якийсь інший спосіб, ми розглянемо твою пропозицію, але якщо ні, то Агенція залишиться. З часів, відколи у дві тисячі сорок п’ятому виявили перших П-К, ми знаємо, що лише у жінок є імунітет до їхнього впливу. Хай би який орган ми створили, керувати ним мусять жінки, а це знову буде та сама Агенція.

Запала тиша.

В серці Еґґертона згасла навіть примарна надія.

— То ти згоден, що Агенція під нас копає? — хрипко запитав він. — Але ж тоді ми маємо постояти за себе.

Він безпорадно обвів рукою кімнату. Керівники ІД-блоку сиділи зі скам’янілими обличчями, Лора Таунсенд тихо підливала каву в напівпорожні чашки. Вона співчутливо подивилася на нього, а тоді повернулася на кухню. Еґґертон відчув, як навколо нього змикається конус тиші. Він сумно вмостився назад у крісло, слухаючи монотонний монолог Таунсенда.

— Мені шкода, що ти не повідомив нас, коли випав твій номер, — сказав Таунсенд. — Після першого попередження ми ще могли б щось вдіяти, але не тепер. Єдине, що ми можемо зараз, це розпустити Агенцію, але не думаю, що ми до цього готові. — Він авторитетно вказав на Еґґертона пальцем. — Знаєш, Джоне, ти, мабуть, по-справжньому не усвідомлюєш, хто такі ці паракінетики. Вони здаються тобі звичайними божевільними, людьми з мареннями.

— Та все я чудово знаю, — похмуро відповів Еґґертон. — Але хіба вони навіть за визначенням не є людьми з мареннями? — не стримався він.

— Вони божевільні, які мають силу втілювати свою маячню в реальному часі і просторі. Вони викривлюють реальність довкола себе, щоб та відповідала їхнім химерним уявленням. Розумієш? П-К втілюють свої марення в життя, тож у якомусь сенсі це вже не марення, принаймні доки ти не опинишся достатньо далеко осторонь, не відступиш на безпечну відстань, щоб можна було порівняти цю викривлену ділянку зі справжнім світом. Але чи може зробити це сам П-К? Він не має об’єктивного зразка, не може втекти від себе, тож викривлення переслідує його, де б він не був. Справді небезпечними є ті паракінетики, які не знають про своє відхилення і думають, що всі люди можуть оживляти каміння, обертатися на тварин чи перетворювати важкі мінерали. Якщо ми дамо паракінетикам волю, якщо ми дозволимо їм рости, розмножуватися, мати родини, дружин і дітей, ми дозволимо ширитися цим спадковим параздібностям. Вони стануть спільними віруваннями, соціально інституціалізованими практиками.

— Кожен паракінетик зможе породити суспільство, згуртоване довкола його конкретної сили, — вів далі Таунсенд. — Для нас це небезпечно, бо зрештою ми, люди без паракінетичних здібностей, можемо стати меншістю, і тоді вже наше раціональне світобачення стане дивацтвом.

Еґґертон облизав губи, його вже нудило від сухого апатичного голосу Таунсенда. Від слів Таунсенда відгонило зловісним холодом смерті.

— Іншими словами, — обурився він, — ви не збираєтеся мені допомагати!

— Так, — підтвердив Таунсенд. — Але не тому, що не хочемо. Просто нам здається, що Агенція не настільки небезпечна, як ти собі це уявляєш, тоді як паракінетики є реальною загрозою. Знайди спосіб виявляти їх без Агенції, і ми тебе підтримаємо, але не раніше. — Він схилився до Еґґертона і постукав його по плечі тонким кістлявим пальцем. — Нам і так пощастило: якби жінки теж піддавалися на ці штучки, ми взагалі не мали б шансів, ситуація могла би бути значно гіршою.

Еґґертон повільно звівся на ноги.

— Добраніч.

Таунсенд теж підвівся. На мить запала напружена, ніякова мовчанка.

— Утім, — сказав Таунсенд, — ми можемо зупинити це полювання, яке вони на тебе влаштували. Доки не було публічного оголошення, ще є шанс.

— То що мені робити? — запитав Еґґертон з безнадією в голосі.

— У тебе є письмова копія добового попередження?

— Ні! — істерично закричав Еґґертон. — Я рвонув з офісу до того, як дівчина мені його вручила!

Таунсенд задумався.

— А ти її знаєш? Знаєш, де її шукати?

— Ні.

— То розпитай і знайди її. Отримай попередження офіційно, а тоді здайся на милість Агенції.

Еґґертон мовчки розвів руками.

— Але тоді вони решту життя триматимуть мене на гачку.

— Але принаймні ти житимеш, — м’яко відповів Таунсенд без жодної емоції в голосі.

Лора Таунсенд принесла Еґґертонові паруючу чорну каву.

— Вершки, цукор? — запитала вона лагідно, коли їй нарешті вдалося привернути його увагу. — Може, і те, і те? Джоне, випий щось гаряче перед тим, як підеш. У тебе попереду довгий шлях.

Дівчину звали Доріс Соррел. Її квартира була записана на Гарві, її чоловіка. Вдома нікого не було. Еґґертон звуглецював замок на дверях, увійшов і заходився обшукувати чотири маленькі кімнати. Він понишпорив у шухлядах комода, викидаючи одяг і особисті речі, ретельно оглянув шафи і серванти. Зрештою він знайшов те, що шукав, у сміттєвиводі біля робочого столу: зім’ятий, але ще не спалений клаптик паперу, коротке повідомлення від Джея Річардза з датою, часом, адресою і словами «якщо Доріс буде не надто втомленою». Еґґертон запхав записку в кишеню піджака і пішов геть.

Коли він дістався до потрібного будинку, була вже третя тридцять ранку. Еґґертон приземлився на присадкувату будівлю Інституту торгівлі й спустився до житлових поверхів. У північному крилі було світло і шумно, вечірка досі тривала. Тихо молячись, він підніс долоню до аналізатора на дверях.

Чоловік, що йому відчинив, був вродливим, сивим і кремезним, років десь під сорок. Тримаючи в руці склянку, він отупіло вирячився на Еґґертона, його погляд був затуманений втомою і алкоголем.

— Не пригадую, щоб я вас запрошував... — почав було чоловік, але Еґґертон вже проштовхався повз нього в квартиру.

Там була ціла купа людей. Хтось сидів, хтось стояв, у вітальні звучали приглушені розмови і сміх. Випивка, м’які крісла, різкі парфуми і яскраві тканини, миготливі барвисті шпалери, роботи, що подавали делікатеси, приглушене жіноче хихотіння, що лунало з напівтемних бічних кімнат. Еґґертон скинув пальто і розгублено рушив крізь натовп. Вона мала бути десь тут. Він вдивлявся в обличчя за обличчям, але бачив лише порожні напіввидющі очі й напіврозтулені роти. Зрештою він перейшов з вітальні у спальню.

Доріс Соррел стояла біля вікна спиною до нього і, поклавши руку на підвіконня, мовчки споглядала вогні міста.

— О, ти так швидко? — здивовано сказала вона, розвертаючись, і раптом розгледіла, хто прийшов.

— Воно мені потрібне, — сказав Еґґертон. — Добове попередження. Я готовий отримати його просто зараз.

— Ви налякали мене, — відповіла Доріс, боязко відступаючи від широкого вікна. — Як... Як давно ви тут?

— Щойно прийшов.

— Але навіщо? Ви дивна людина, містере Еґґертон, ви поводитеся безглуздо. — Вона нервово розсміялася. — Я вас геть не розумію.

На мить у просвіті дверей з’явилася постать, і з мороку виринув чоловік.

— Люба, ось твоє мартіні. — Гарві помітив Еґґертона, на його напівочманілому обличчі з’явився здивований вираз. — Забирайся геть, приятелю, це не для тебе.

Стривожена Доріс вхопила його за руку.

— Гарві, це містер Еґґертон, якому я сьогодні намагалася вручити попередження. Містере Еґґертон, це мій чоловік Гарві.

Вони холодно потиснули руки.

— Де воно? — нетерпляче запитав Еґґертон. — Воно при вас?

— Так, воно в сумочці. Зараз знайду, можете піти зі мною, якщо хочете. — Вона вже оговталася від несподіванки і заходилася шукати попередження. — Вона має бути десь тут. Гарві, де, в біса, моя сумочка? — у темряві вона намацала щось невеличке і блискуче. — Ось вона, на ліжку.

Доріс стояла, закуривши сигарету, і спостерігала, як Еґґертон роздивлявся папірець.

— Чому ви повернулися? — запитала дівчина. На свято вона одягнула шовкову туніку до колін, мідні браслети й босоніжки. У волоссі було кілька світних квіток, які під кінець вечірки жалюгідно похилилися. Блузка Доріс була пом’ятою і розстібнутою, а сама дівчина виглядала смертельно втомленою. — Я не розумію, яке це тепер має для вас значення, — сказала вона, спершись на стіну спальні й не випускаючи сигарети з-поміж своїх нафарбованих губ. — Вже за півгодини буде публічне оголошення, вашу домашню прислугу повідомили заздалегідь. Боже, як же я втомилася! — вона нетерпляче роззирнулася, шукаючи очима чоловіка. — Ходімо звідси, — сказала вона, щойно він підійшов. — Мені завтра на роботу.

— Але ж ми ще не побачили сюрприз, — сердито відповів Гарві.

— То й біс із ним! — Доріс витягла з шафи плащ. — Навіщо всі ці загадки? Господи, ми тут уже п’ять годин, а він досі нічого не показав. Навіть якщо він навчився подорожувати в часі чи робити квадратні кола, мені тепер байдуже. Вже надто пізно.

Вона пробиралася крізь переповнену вітальню, коли її наздогнав Еґґертон.

— Послухайте, — захекано заторохтів він, притримуючи її за плече. — Таунсенд сказав, що я можу здатися на милість Агенції, він сказав...

Дівчина вирвалася.

— Так, звичайно. Такий закон. — Вона розлючено розвернулася до чоловіка, який тягнувся за ними слідом. — Ти йдеш?

— Йду, — відповів Гарві, його налиті кров’ю очі гнівно палали. — Але спершу я попрощаюся з Річардзом. Скажеш йому, що це твоє рішення, я не збираюся вдавати, що ми пішли через мене. Якби ти мала бодай трохи поваги і принаймні попрощалася з господарем оселі...

Сивий чоловік, який впустив Еґґертона, раптом виринув з кола гостей і з посмішкою підійшов до них.

— Гарві! Доріс! Ви вже йдете? Але ж ви його так і не побачили. — На його широкому обличчі з’явилося розчарування. — Ви не можете просто взяти і піти.

Доріс уже розкрила було рота заперечити, що вони можуть і так і зроблять, але знервований Гарві встиг першим:

— Слухай, то покажеш його, може, просто зараз? Давай, Джею. Ми вже достатньо чекали.

Річардз завагався. Інші люди теж почали поволі підводитись і збиратися довкола.

— Ну ж бо, — залунали голоси, — давай уже сюрприз.

Після недовгих роздумів Річардз здався.

— Гаразд, — погодився він, знаючи, що й так достатньо довго зволікав. Втомлені гості, що вже насиділися на вечірці, трохи збадьорилися. Річардз драматично підвів руки — він збирався отримати від цієї події максимум задоволення. — Отже, народ, час настав! Ходіть за мною на заднє подвір’я.

— Цікаво, що це, — сказав Гарві, йдучи за господарем. — Ходімо, Доріс. — Він вхопив її за руку й потягнув за собою.

Інші гості юрмилися довкола, проштовхуючись крізь їдальню і кухню на задній двір.

Ніч була морозною, дув крижаний вітер. Спускаючись сходами в гіперборейський морок, усі тремтіли від холоду. Джон Еґґертон відчув, як його штовхнула якась маленька постать. Це була Доріс, що вирвалася від чоловіка і швидко продиралася крізь натовп гостей бетонною стежкою до паркана, що огороджував подвір’я. Еґґертон спробував її наздогнати.

— Зачекайте, — задихався Еґґертон. — Послухайте. То Агенція мене прийме? — він вже не приховував благання у своєму голосі. — Я можу на це розраховувати? Оголошення скасують?

Доріс втомлено зітхнула.

— Гаразд. Якщо хочете, я власноруч доставлю вас в Агенцію й передам в роботу ваші папери, бо інакше вони пролежать там ще місяць. Але ви, сподіваюся, знаєте, що це означатиме: ви будете на службі Агенції до кінця життя, вам це має бути відомо. Ви справді все розумієте?

— Так, я все знаю.

— І ви справді цього хочете? — запитала вона з цікавістю в голосі. — Така людина, як ви... Ніколи б не подумала.

Еґґертон похнюпився.

— Таунсенд сказав... — почав він жалісливим тоном.

— Що я насправді хочу знати, — перебила його Доріс, — то це чому ви не відповіли на перше попередження. Якби ви тоді прийшли, не було б усіх цих проблем.

Еґґертон уже відкрив було рота, щоб відповісти, — він збирався сказати щось про принциповість, суспільство свободи, індивідуальні права, волю, належний судовий процес і надмірне втручання держави, — але саме цієї миті Річардз увімкнув потужні дворові прожектори, які встановив спеціально для цієї події. Його непересічне досягнення вперше побачили інші люди.

На мить запала приголомшена тиша, а тоді гості раптом почали кричати й втікати з подвір’я. З перекошеними обличчями, заціпенілими від жаху, вони лізли через пластиковий паркан, що огороджував подвір’я, чи навіть проламувалися крізь нього, перебігали через сусідні двори, втікаючи на вулицю.

Річардз стояв, ошелешений і спантеличений, поруч зі своїм шедевром. Він і досі нічого не розумів. У штучному білому світлі прожекторів високошвидкісний транспортний апарат виглядав абсолютно розкішно. Він був уже повністю сформований і достиглий. За півгодини перед тим Річардз вислизнув з ліхтариком назовні, оглянув корабель і, тремтячи від захвату, відрізав стебло, на якому той ріс. Тепер корабель стояв окремо від рослини, на якій визрів. Річардз викотив його на край подвір’я, залив повний бак, відчинив люк і підготував до польоту.

На рослині залишалися ембріональні бруньки інших транспортників на різних стадіях дозрівання. Він вміло поливав і удобрював рослину, тож до кінця літа вона мала дати ще з пів дюжини реактивних кораблів.

По змарнілих щоках Доріс текли сльози.

— Ви бачите це? — розпачливо прошепотіла вона до Еґґертона. — Воно ж... Прекрасне. Тільки погляньте на нього. Бачите, он там? — вона зі спотвореним від болю обличчям відвернулася. — Бідолашний Джей! Щойно він зрозуміє, що відбувається...

Річардз стояв, широко розставивши ноги, і дивився на спорожніле витоптане подвір’я. Він розгледів силуети Еґґертона і Доріс. Зрештою він нерішуче підійшов до них.

— Доріс, — судомно видушив він. — Що відбувається? Що я такого зробив?

Раптом вираз його обличчя змінився. Розгубленість зникла, а замість неї з’явився справжній тваринний жах, коли чоловік нарешті зрозумів, що відбулося і чому його гості повтікали. З хитрим маніакальним виразом Річардз незграбно розвернувся і попростував у бік свого корабля.

Еґґертон вбив його одним пострілом в основу черепа. Під пронизливі крики Доріс він по черзі розстріляв усі прожектори. Двір, тіло Річардза і блискучий металевий транспортник зникли у крижаному мороці. Еґґертон штовхнув дівчину додолу, обличчям у вологу холодну зелень, що росла під стіною саду.

Доріс потроху оговтувалася. Вона ще трохи полежала на пом’ятій траві й лозах, обхопивши себе руками, тремтячи і погойдуючись туди-сюди, і поступово їй полегшало.

Еґґертон допоміг дівчині підвестися.

— Усі ці роки ніхто навіть не підозрював. Він беріг її, свою велику таємницю.

— З вами все буде гаразд, — сказала Доріс таким слабким і тихим голосом, що він заледве її чув. — За те, що ви його зупинили, Агенція відпустить вас. Інакше він би втік. — Знесилена від шоку, вона сліпо намагалася намацати в темряві сумочку з сигаретами. — А що нам робити з цією рослиною? — вона видобула пачку й жадібно закурила. — Як бути з нею?

Їхні очі потроху звикали до нічного мороку. У тьмяному сяйві зірок невиразно виднілися обриси Річардзового дерева.

— Вона загине, — сказав Еґґертон. — Це була частина його марення, а він тепер мертвий.

Перелякані й пригнічені гості почали просочуватися назад на подвір’я. З тіні вигулькнув усе ще п’яний Гарві Соррел і на хитких ногах зніяковіло підійшов до дружини. Десь вдалині завила сирена — хтось викликав роботичну поліцію.

— Хочете піти з нами? — кволо запитала Еґґертона Доріс.

Вона показала на чоловіка. — Ми всі разом поїдемо в Агенцію й розберемося з вашою справою. Усе можна виправити. Якийсь час доведеться на нас попрацювати, щонайбільше кілька років, але це й усе.

Еґґертон уже йшов геть.

— Ні, дякую, — відповів він. — Спочатку я маю дещо зробити. Може, пізніше заїду.

— Але ж...

— Здається, я знайшов те, що шукав, — Еґґертон намацав двері й зайшов у покинуту квартиру Річардза. — Це саме те, що мені треба.

Він, не зволікаючи, набрав екстреною лінією квартиру Таунсенда. З пів хвилини не було відповіді, сонна Лора будила чоловіка. Щойно обличчя Таунсенда з’явилося на екрані, Еґґертон заговорив.

— Я знайшов альтернативу, — сказав він. — Нам більше не потрібна Агенція. Ми можемо позбутися їх, обійтися без їхнього нагляду.

— Що? — розлючено перепитав Таунсенд. У його голові досі був сонний туман. — Про що ти говориш?

Еґґертон наскільки міг спокійно ще раз повторив усе сказане.

— Але хто ж тоді наглядатиме за нами? — прогарчав Таунсенд. — Про що ти, в біса, говориш?

— Ми пильнуватимемо одне одного, — спокійно вів далі Еґґертон. — Ніхто не матиме привілеїв,, кожен із нас буде мірилом для сусіда. Річардз не міг об’єктивно себе оцінити, але я зміг, хоча в мене й немає імунітету. Нам не потрібні наглядачі, тому що ми можемо самостійно впоратися із цим завданням.

Сердитий Таунсенд задумався. Він позіхнув, загорнувся у нічний халат і сонно подивився на годинник.

— Боже, вже так пізно. Може, це й хороша ідея, а може, й ні. Розкажи більше про цього Річардза... Який у нього був талант?

Еґґертон розповів.

— Бачиш? Усі ці роки він нічого навіть не підозрював, тоді як ми миттєво все зрозуміли. — Голос Еґґертона збуджено погучнішав. — Ми можемо знову самі керувати своїм суспільством! Consensus gentium[15]. Ми мали цей критерій просто під рукою, але ніхто з нас цього не усвідомлював. Поодинці ми можемо помилятися, але спільно схибити неможливо. Усе, що ми маємо зробити, це почати всіх перевіряти. Ми повинні вивести процес на новий рівень, залучити більше людей і частіше проводити перевірки. Пришвидшити процес настільки, щоб кожен рано чи пізно пройшов тест.

— Розумію, — погодився Таунсенд.

— Звісно, ми залишимо кілька ручних телепатів, щоб зчитували думки і несвідомий матеріал. Але тепи не будуть оцінювати і приймати рішення, це буде наша робота.

Таунсенд мляво кивнув.

— Звучить чудово, Джоне.

— Я це зрозумів, щойно побачив Річардзове дерево. Усе відбулося блискавично, у мене взагалі не було жодних сумнівів. Як тут можна помилитися? Його система марень була просто неспівмірна з нашим світом. — Еґґертон грюкнув по столу рукою, і книга, що належала Джею Річардзу, беззвучно зіслизнула на товстий килим. — Розумієш? Між нашим світом і світом паракінетиків немає рівноваги. Усе, що нам треба зробити, це витягнути весь цей П-К матеріал туди, де ми зможемо його побачити, де ми зможемо порівняти його з нашою реальністю.

Таунсенд мовчав.

— Добре, — сказав він нарешті. — Підтягуйся до нас. Якщо тобі вдасться переконати решту ІД-блоку, ми почнемо діяти. — Таунсенд подумав і вирішив: — Я повитягаю їх із ліжок і зберу тут.

— Чудово, — Еґґертон потягнувся до вимикача. — Я не баритимуся. Дякую тобі!

Він поквапився геть із засміченої, заставленої пляшками квартири, що без веселих гостей виглядала гнітюче й закинуто. На задньому дворі вже роїлася поліція, оглядаючи вмираюче дерево, яке ненадовго привів у цей світ примарний талант Джея Річардза.

Коли Еґґертон вигулькнув з підйомника на майданчику на даху будівлі Інституту, нічне повітря було прохолодним і свіжим. Десь далеко знизу долинали голоси, дах був порожнім.

Він застібнув своє тепле пальто, змахнув руками і здійнявся в повітря. Набравши висоту і швидкість, за мить він уже був на шляху до Піттсбурґа.

Еґґертон тихо летів крізь ніч, вдихаючи чисте свіже повітря на повні груди. Він був задоволений і натхненний. Він одразу все зрозумів про Річардза, бо ж як тут можна було не зрозуміти? Як взагалі можна було таке проґавити? Людина, що вирощує на своєму подвір’ї реактивні транспортники, божевільна за визначенням.

Адже настільки легше просто змахнути власними руками і полетіти.