Повне зібрання короткої прози. Том 3

I

Машина була один фут завширшки і два фути завдовжки, своїм виглядом вона нагадувала збільшену бляшану коробку з-під печива. Тихо й дуже обережно машина повзла по стіні бетонного будинку, потім випустила два прогумовані колеса і перейшла до першої фази свого завдання.

З її задньої частини з’явився уламок блакитної емалі. Машина встромила його у шерехатий бетон і продовжила свій рух. Вертикальною бетонною стіною видерлася до вертикальної сталевої рами: машина дісталася вікна. Тут вона зупинилася, і з неї випав мікроскопічний клаптик тканини. Цю тканину вона акуратно заштовхала в щілину сталевої рами.

У холодній чорноті за вікном машина була практично невидима. Світло далеких авто побіжно торкнулося її, відбившись на гладенькому корпусі, і згасло за рогом. Машина поновила свою роботу.

Вона сконструювала пластикову підставку й розплавила віконну шибку. Із тьмяно освітленої квартири не долинало ані звуку: нікого не було вдома. Вкрита рештками скла, машина перелізла через віконну раму й зацікавлено підняла рецептор.

Отак вслухаючись, вона прицільно натиснула на сталеву раму з чітко відміряною силою у двісті фунтів, рама покірно прогнулася. Задоволена, машина сповзла внутрішньою стіною на пухнастий килим. Тут вона почала другу фазу своєї роботи.

Одна-однісінька людська волосина — фолікул і шматочок лупи з голови — випала з неї на дерев’яну підлогу біля торшера. Неподалік від фортепіано вона церемонно розклала дві дрібки сушеного тютюну. Машина вичекала десять секунд, тоді у неї всередині клацнула касета звукозапису, і вона раптом лайнулася: «Чорт!..»

Дивно, проте її голос виявився грубим, чоловічим.

Машина підкотилася до замкнених дверей гардеробної кімнати. Дерев’яною поверхнею вона видерлася до замкового механізму, засунула в нього тоненький штир і провернула, немов ключ. За вішаками з верхнім одягом причаїлося маленьке гніздо з батарейок та дротів: відеомагнітофон на автономному живленні. Машина знищила плівку — це мало вирішальне значення, — а потім, виїхавши з гардеробної, виплюнула краплину крові на скалки й дроти, які колись були об’єктивом. Крапля крові мала навіть іще більше значення.

Коли машина заходилася формувати відбиток каблука на брудному килимовому покритті, яким було встелено підлогу гардеробної, з коридора почувся різкий звук. Машина перервала свою роботу й принишкла. За мить до помешкання зайшов невисокий чоловік середнього віку, тримаючи в одній руці плащ, а в другій — портфель.

— Господи Боже! — вигукнув він, помітивши машину, й завмер на місці. — Що ти таке?

Машина підняла сопло в передній частині й вистрілила вибуховою кулею в лису голову чоловіка. Куля потрапила в череп і розірвалася всередині нього. Усе ще стискаючи в руках плащ і портфель, із подивом на обличчі, чоловік упав на килим. Його окуляри, зламані під час падіння, повисли на одному вусі. Тіло судомно здригнулося, а потім нерухомо затихло. Чудово!

Щоб завершити завдання, потрібно було здійснити ще два кроки, проте основну частину роботи було виконано. Машина поклала обгорілий сірник у чисту попільничку, що стояла на каміні, і в’їхала на кухню в пошуках склянки для води. Вона саме повзла по раковині, коли її заскочив шум людських голосів.

— Ось ця квартира, — дуже чітко прозвучав поблизу чийсь голос.

— Пильнуй — він може бути ще тут, — застеріг інший голос, чоловічий, як і перший. Вхідні двері грюкнули, вибиті поштовхом плеча, і двоє людей у пальтах увірвалися до помешкання. Зачувши їх, машина звалилася на кухонну підлогу, забувши про склянку. Сталася якась помилка. Її прямокутні контури заколивалися, ставши вертикально, машина змінила форму, замаскувавшись під звичайний телевізор.

Вона прибрала цього вимушеного вигляду якраз перед тим, як один із чоловіків — високий, рудоволосий — зазирнув до кухні.

— Тут нікого, — швидко доповів він і пішов далі.

— Вікно! — гукнув його засапаний напарник. До квартири ввійшли ще двоє, тепер уся група була на місці. — Скла немає, мов і не було. Саме так він сюди й потрапив.

— Але ж його тут немає, — рудий знову з’явився на порозі кухні, він увімкнув світло і зайшов, тримаючи в руці пістолет. — Дивно... ми ввірвалися одразу, щойно почули сигнал, — він недовірливо глянув на наручний годинник. — Розенбурґ помер лише кілька секунд тому... Як він зміг так швидко втекти?

Стоячи на ґанку, Едвард Екере весь час чув цей голос.

Останні пів години його звучання перетворилося на деренчливе, пронизливе квиління. Стишений, майже беззвучний, він продовжував механічно вигукувати свій заклик.

— Ти втомився, — зауважив Екерc. — Іди додому. Набери гарячу ванну...

— Ні, — відповів голос, перервавши свою тираду. Голос долинав справа, з великої підсвіченої будки, встановленої noceред темного тротуару за кілька метрів від Екерса. На неоновому екрані знов і знов спалахував напис:

ГАНЬБА!

Тридцять разів — він порахував — за останні кілька хвилин екран привертав увагу перехожих, і чоловік у будці виголошував свою промову. За будкою було кілька театрів та ресторанів: вдале розташування.

Проте будку поставили тут не заради натовпу. Тиради мали на меті дошкулити Екерсові та працівникам суміжних із ним офісів, вони призначалися для Міністерства внутрішніх справ.

Екере чув це набридливе бурчання стільки місяців, що заледве його помічав. Як шурхіт крапель дощу по даху. Як гудіння машин. Він позіхнув, схрестив на грудях руки і почав чекати.

— Ганьба! — ледь прохрипів голос. — Ну ж бо, Екерсе! Скажи бодай щось — а ні, то зроби бодай щось.

— Я зачекаю, — байдуже відповів Екере.

Групі містян середнього на вигляд статку роздали флаєри, коли вони проходили повз будку. Ті байдуже рушили далі й одразу викинули листівки позад себе на тротуар, Екере зареготав.

— І чого б то я сміявся? — пробурчав голос. — Це геть не смішно, ми друкуємо їх за немалі гроші.

— За свої гроші? — поцікавився Екере.

— Частково, — сьогодні Ґерт почувався самотнім. — А чого ти чекаєш? Що сталося? Я бачив, як кілька хвилин тому з даху піднімалися поліцейські.

— Може, затримаємо злочинця, — відповів Екере, — сталося вбивство.

Праворуч у темряві чоловік засовався у своїй похмурій пропагандистській будці.

— Он як? — почувся голос Герві Ґерта. Він висунувся з будки, і ці двоє втупилися один в одного: акуратно підстрижений, вгодований, вдягнений у солідне пальто Екере і худий, набагато молодший Ґерт із видовженим голодним обличчям, що складалося, здавалось, лише з носа і чола.

— Тож, як бачиш, — сказав Екере, — нам таки потрібна система. Не будь утопістом.

— Чоловіка вбили, а ти відновлюєш моральну рівновагу, вбиваючи вбивцю? — Ґерт судомно підвищив голос: — Ганьба! Ганьба системі, що прирікає людей на неминучу смерть!

— Візьміть наш флаєр! — Екере почав знущально мавпувати Ґерта. — І наші слогани! А краще і те, й інше. То що ви пропонуєте замість системи?

Голос Ґерта зробився переконано-гордим.

— Освіту.

Розвеселившись, Екере допитувався:

— Оце й усе? Думаєте, що тільки освіта зупинить протиправні дії? Що злочинці просто... погано освічені?

— Ще, звісно, психотерапія, — Ґерт витягнув із будки шию з кістлявим напруженим обличчям, мов зацікавлена черепаха. — Вони — хворі... тому й чинять злочини, здорова людина на злочин не піде. А ви робите тільки гірше, ви підтримуєте недосконале суспільство і караєте за насильство, — і зі звинувачувальними нотками в голосі він тицьнув пальцем в Екерса: — Ти — ось хто справжній правопорушник, ти і все ваше Міністерство внутрішніх справ. Ти і вся ганебна Система вигнання.

Знову і знову на неоновому екрані спалахувало: «ГАНЬБА!» Це був заклик проти системи примусового заслання для порушників порядку, проти системи, що запроторювала засуджену людську істоту до якоїсь випадково вибраної глушини зоряного Всесвіту, витісняла її в той далекий і всіма забутий закуток, де вона не зможе завдати ніякої шкоди.

— Принаймні ніякої шкоди для нас, — подумав уголос Екере.

Ґерт не забарився із звичним аргументом:

— Атож, а як щодо тамтешніх жителів?

Тамтешнім не позаздриш. Утім, вигнанець витрачав усі свої сили і час на пошук дороги назад до Сонячної системи. Якщо він повертався, перш ніж померти від старості, суспільство приймало його назад. Неабияке випробування... особливо для когось, хто ніколи не покидав меж нью-йоркського мегаполіса.

У Всесвіті — ймовірно — чимало засланців, які працюють на полях чужини, послуговуючись примітивними серпами. Закапелки Всесвіту населені переважно землеробами, це ізольовані аграрні анклави, що виживають бартером фруктів, овочів і товарів ручної роботи.

— А ти знав, — запитав Екере, — що в Добу монархій дрібних крадіїв вішали?

— Ганьба! — монотонно пробурмотів Ґерт, знову вмощуючись у своїй будці. Екран ожив, роздавання флаєрів поновилося. А Екере нетерпляче вдивлявся у вечірню вулицю в очікуванні машини швидкої допомоги.

Він знав Гаймі Розенбурґа. На світі не було душевнішого чоловіка... хоч Гаймі й працював в одній з цих чимдалі розгалуженіших рабовласницьких корпорацій, що нелегально перевозили людей на плодючі землі позасистемних планет. Чи не вся система Сиріуса була поділена між двома найбільшими корпораціями. Чотирьох із шести емігрантів переправляли контрабандою на суднах, зареєстрованих як «вантажні». Важко було уявити доброзичливого коротуна Гаймі Розенбурґа бізнес-агентом корпорації «Тіроль», і все ж саме так воно й було.

Поки він стояв і чекав, Екере міркував про вбивство Гаймі. Можливо, це один з епізодів безперервної підпільної війни, що точиться між Полом Тіролем та його головним конкурентом.

Девід Лантано — кмітливий, енергійний новачок у цьому бізнесі... але вбивцею може бути хто завгодно. Усе залежить від того, як його скоїли: можливо все — від звичайного хатнього грабунку до мистецьки витонченої стратегії.

— Он щось їде, — до його внутрішнього вуха із надчутливих трансформаторів будки долинув голос Ґерта. — Схоже на морозильний фургон.

Так і було, під’їхала машина швидкої допомоги. Екере виступив наперед, коли вантажівка загальмувала і відкрилася її задня частина.

— Як швидко ви туди дісталися? — спитав він полісмена, який важко зіскочив на тротуар.

— Одразу, — відповів той, — але за вбивцею і слід захолов. Гаймі навряд чи вдасться оживити... стріляли прицільно, точнісінько в мозок. Чиста робота, це був не дилетант.

Розчарований, Екере поліз у машину оглянути тіло.

Маленький і нерухомий, Гаймі Розенбурґ лежав горілиць із випростаними вздовж тулуба руками і незрячим поглядом, спрямованим у стелю. На його обличчі застиг украй здивований вираз. Хтось — мабуть, один із полісменів — вклав у скрючені пальці вбитого його погнуті окуляри. Під час падіння він поранив щоку. Розтрощена частина черепа була прикрита вологою пластиковою плівкою.

— Хто лишився у квартирі? — поцікавився Екере.

— Решта загону, — доповів полісмен. — І незалежний детектив. Лерой Бім.

— Він... — пробурчав Екере із неприязню. — Звідки він там узявся?

— Він теж почув сигнал, його приймач випадково був налаштований на ту саму частоту. Бідолаха Гаймі змайстрував для своєї сигналізації потужний підсилювач... дивно ще, як його не почули тут, у головному офісі.

— Кажуть, Гаймі чогось остерігався, — похитав головою Екере. — По всій квартирі «жучків» понатикав. Речові докази зібрані?

— Експерти працюють, — запевнив полісмен. — Щонайбільше за півгодини отримаємо перші результати. Зловмисник вивів із ладу відеопристрій у гардеробній. Але... — він усміхнувся — ...порізався розбитим склом. На скалках залишилася краплина крові, це може виявитися гарною зачіпкою.

Тим часом Лерой Бім спостерігав за тим, як працівники Відділу внутрішньої поліції вивчають сліди у квартирі. Вони працювали злагоджено й продумано, та Бім усе одно був незадоволений.

Його початкове враження не зникло: справа була підозріла.

Ніхто б не міг так швидко втекти. Гаймі помер, і його смерть — припинення нервової активності — увімкнула сигналізацію.

Вона не надто захищала власника, але принаймні гарантувала (чи зазвичай гарантувала) затримання вбивці. Тоді чому це не спрацювало з Гаймі?

Замислено тиняючись квартирою, Лерой Бім вдруге зайшов на кухню. Там, на підлозі біля раковини, стояв маленький портативний телевізор, популярний серед багатіїв: новомодний компактний корпус із пластику з кнопками та кольоровими об’єктивами.

— А це тут для чого? — запитав Бім, коли повз нього проходив один із поліцейських. — Цей телевізор чомусь стоїть у кухні на підлозі. Йому тут не місце.

Полісмен пропустив запитання повз вуха. У вітальні складне поліцейське обладнання уже обстежувало кожен дюйм різноманітних поверхонь. За пів години після смерті Гаймі знайшли вже немало речових доказів злочину. По-перше, крапля крові на понівеченій відеокамері. По-друге, розмазаний відбиток взуття там, де ступав убивця. По-третє, обгорілий сірник у попільничці. І скидалося на те, що знайдуть ще більше, оскільки обстеження лише почалося.

Зазвичай потрібно дев’ять доказів для того, щоб встановити конкретну особу, яка залишила сліди на місці злочину.

Лерой Бім обережно роззирнувся навколо себе. Жоден із полісменів не дивився в його бік, тож він нахилився й підхопив телевізор, той здавався цілком звичайним. Лерой натиснув на кнопку ввімкнення і зачекав. Нічого не відбулося; не з’явилося жодного зображення. Дивно.

Він саме перевернув пристрій, щоб дістатися до його внутрішнього механізму, коли це до помешкання ввійшов Едвард Екере із Відділу внутрішньої поліції. Бім хутко заштовхав телевізор у здоровецьку кишеню свого пальта.

— Що ви тут робите? — запитав Екере.

— Розслідую справу, — відповів Бім, переживаючи, чи не помітив Екере випнутої кишені. — Я теж над нею працюю.

— Ви знали Гаймі?

— Із чуток, — розпливчасто відповів Бім. — Наскільки мені відомо, він був пов’язаний з корпорацією Тіроля, вважався кимось на кшталт їхнього маріонеткового голови. Він мав офіс на П’ятій авеню.

— Шикарне місце. На П’ятій авеню повно всіляких нероб, — сказав Екере і попрямував до вітальні поглянути, як детектори збирають речові докази.

Клиноподібний пристрій з короткозорою повільністю плазував килимом. Він отримував дані на мікроскопічному рівні з чітко окресленої ділянки дослідження. Щойно щось знаходив, дані надсилалися до міністерського офісу, у центральну базу даних, що містила інформацію про цивільне населення у вигляді перфокарток із нескінченною множиною міжкарткових відсилань.

Піднявши слухавку, Екере зателефонував дружині.

— Сьогодні я не прийду додому, — повідомив він їй. — Справи.

Коротка пауза, відтак Еллен відповіла:

— Он як? — холодно спитала вона. — Що ж, дякую, що повідомив.

В іншій кімнаті двоє полісменів задоволено розглядали нову знахідку, що могла вивести на слід убивці.

— Я тобі зателефоную, — поспіхом сказав він Еллен, — коли виходитиму з роботи. Бувай.

— Бувай, — коротко сказала Еллен, встигнувши покласти слухавку раніше за нього.

Новою знахідкою був непошкоджений «аудіожучок», встановлений під торшером. Магнітофонна касета — досі не вимкнена — приязно підморгувала їм; на плівці зберігся запис проміжку часу, коли сталося вбивство.

— Тут усе, — радісно усміхаючись, повідомив Екерсу полісмен. — «Жучок» почав вести запис, ще як Гаймі не було вдома.

— Ви його вже прослухали?

— Не повністю. Там є кілька слів, сказаних убивцею. Цього має вистачити.

Екере зв’язався з Міністерством.

— Ви ввели в базу даних речові докази зі справи Розенбурґа?

— Тільки перший, — відповів програміст. — Коло підозрюваних, як завжди, широке: близько шести мільярдів імен.

За десять хвилин база перевірила другий доказ. Людей з першою групою крові та 46-47 розміром ноги було трохи більше мільярда. Третя ознака — курець. Це знизило показник, але не набагато: менше мільярда. Більшість дорослих курила.

— Аудіозапис швидко звузить коло підозрюваних, — зауважив Лерой Бім, який стояв поряд із Екерсом зі схрещеними на грудях руками, щоб приховати випнуту кишеню пальта. — Принаймні дізнаємося вік.

Аналіз аудіоплівки вказав на вік від тридцяти до сорока років. І — з огляду на тембр — на чоловіка вагою близько двохсот фунтів. Дещо пізніше поліція оглянула сталеву віконну раму й виявила прогин. Це підтверджувало вагу підозрюваного. Тепер ознак було шість, включно зі статтю (чоловічою). Кількість людей, які мали б усі ці ознаки, зменшувалася на очах.

— Уже недовго лишилося чекати, — бадьоро сказав Екере. — У зовнішній стіні стирчить залишений ним шматочок емалі, за яким ми дізнаємося все про фарбу.

Бім озвався:

— Гаразд, я іду. Успіхів вам тут.

— Залишайтеся.

— Вибачте, — Бім рушив до дверей у коридор. — Це ваша справа, не моя. У мене і своїх повно... Я веду розслідування для одного впливового концерну з видобутку кольорових металів.

Екере кинув погляд на його пальто.

— Ви що, вагітний?

— Та ніби ні, — відказав Бім, почервонівши. — Я веду цілком добропорядне життя, — і він незграбно поплескав себе по випнутому на животі пальту. — Ви про це?

Один із полісменів радісним вигуком покликав інших до вікна. Там було знайдено дві дрібки тютюну для люльки: уточнення третьої ознаки.

— Чудово, — похвалив полісмена Екере, відвертаючись від Біма і вмить забуваючи про нього.

Бім пішов.

Невдовзі він уже мчав містом, прямуючи до власної лабораторії. У нього було невеличке й повністю незалежне детективне агентство, яке він очолював, не отримуючи державної фінансової підтримки. Поряд із ним на сидінні лежав портативний телевізор, пристрій усе ще мовчав.

— По-перше, — оголосив одягнений у піжаму технік Біма, — ця штука має десь у сім разів потужніше джерело енергії, аніж портативний телевізор. А ще ми вловили Гамма-випромінювання, — він показав йому дані детектора. — Тож ви праві: це — не телевізор.

Бім обережно взяв маленький пристрій з лабораторного стола. Спливло вже п’ять годин, а він і досі нічого про нього не дізнався. Взявшись за задню панель, він щосили смикнув за неї. Але пристрій не хотів відчинятися. І не тому, що панель застрягла: на цій штуковині взагалі не було жодних швів. Це не була задня панель, вона лише так виглядала.

— Що ж це тоді? — запитав він.

— Є багато варіантів, — неохоче визнав технік, його витягли із затишного дому, і зараз було о пів на третю ночі. — Це може бути чимось на кшталт сканера. Бомбою. Зброєю. Та будь-яким приладом.

Бім обмацав корпус з усіх боків, шукаючи якоїсь зачіпки.

— Це монолітна форма, — пробурмотів він. — Поверхня абсолютно гладенька.

— Отож-бо і воно. Усі шви несправжні, а корпус суцільний. До того ж надміцний, — додав технік. — Я пробував відколупати шматочок для аналізу, проте... — він зробив безпомічний жест руками, — марно.

— Гарантовано не розіб’ється у разі падіння, — відсторонено міркував Бім. — Новий надміцний пластик, — він енергійно потрусив прилад, і його вухо вловило глухе бряжчання металевих деталей. — Там усередині щось є.

— Ми відкриємо цю штуку, — пообіцяв технік, — але не сьогодні.

Бім поставив пристрій на місце. Якщо не пощастить, доведеться мордуватися над ним багато днів — і врешті дізнатися, що він не має жодного стосунку до вбивства Гаймі Розенбурґа. З іншого боку...

— Просвердліть в ньому дірку, — наказав він. — Побачимо, що там.

Технік запротестував:

— Я намагався, але свердло зламалося. Я вже послав запит на потужнішу модель. Цей матеріал позаземного походження, хтось доправив його із системи білих карликів. Він утворився під дією дуже сильного тиску.

— Досить ходити довкола, — роздратовано урвав його Бім. — Розводитеся, мов той рекламний агент.

Технік знизав плечима.

— Хай там як, але матеріал надзвичайно міцний. Це або природний елемент, або його штучно створили в якійсь лабораторії. У кого є можливість працювати з таким металом?

— В одного з найбільших рабовласників, — відповів Бім. — Ось куди течуть шалені гроші. До того ж вони літають від системи до системи... у них цілком міг бути доступ до сировини. Рідкісного виду залізної руди.

— Можна мені піти додому? — запитав технік. — Невже це настільки важливо?

— Цей пристрій убив або допоміг убити Гаймі Розенбурґа.

І ми, ви і я, просидимо тут, доки його не відкриємо, — Бім сів і заходився проглядати результати зроблених тестів. — Рано чи пізно він розкриється, як мушля молюска, — якщо ви ще пам’ятаєте, що це таке.

За їхніми спинами дзенькнув дзвінок.

— Хтось зайшов до приймальні, — здивувався Бім і насторожено додав: — О пів на третю ночі? — Він підвівся і попростував темним коридором до входу в будівлю. Це міг бути навіть Екере. Бім відчув докори сумління: мабуть, хтось помітив зникнення телевізора з місця злочину.

Та це був не Екере.

У холодному, безлюдному вестибюлі смиренно стояв Пол Тіроль, з ним була приваблива молода жінка, з якою Бім не був знайомий. Зморшкувате обличчя Тіроля розтяглося в дружній посмішці, коли він простягнув Бімові руку.

— Вітаю, — сказав він. Чоловіки потисли один одному руки. — Парадні двері повідомили, що ви тут, у приміщенні. Затримався на роботі?

Розмірковуючи над тим, хто ця жінка і чого від нього хоче Тіроль, Бім обережно відповів:

— Виправляю чужі помилки. Інакше вся фірма збанкрутує.

Тіроль поблажливо засміявся:

— Завжди ви жартуєте, — його темні очі бігали приміщенням. Тіроль був немолодим чоловіком могутньої статури із похмурим, поораним зморшками лицем. — Маєте час для ще кількох справ? Я надумав підкинути вам роботи... якщо ви не заперечуєте.

— Я завжди готовий працювати, — відказав Бім, загородивши собою вхід до лабораторії. Втім, її двері вже автоматично зачинилися. Гаймі працював на Тіроля... і той, поза сумнівом, вважав, що має право отримати всю відому наразі інформацію про вбивство. Хто це зробив? Коли? Як? Чому? Проте це не пояснювало того, з якого доброго дива Тіроль прийшов сюди.

— Жахлива історія, — навпростець сказав Тіроль. Він, вочевидь, не збирався відрекомендовувати жінку, вона сіла на диван і запалила цигарку. Незнайомка була струнка, з волоссям кольору червоного дерева, одягнена у синє пальто і з хустиною на голові.

— Так, — погодився Бім. — Жахлива.

— Наскільки я знаю, ви були там.

Це дещо прояснювало.

— Ну, — зізнався Бім, — заходив ненадовго.

— Але самого вбивства не бачили?

— Ні, — підтвердив Бім, — і ніхто не бачив. Зараз Міністерство внутрішніх справ опрацьовує особливі прикмети вбивці. Уже до ранку вони матимуть його картку.

Тіроль помітно розслабився.

— Радий це чути. Ненавиджу, коли жорстоким злочинцям вдається утекти. Заслання — надто поблажливе покарання для вбивці. Він заслуговує на газову камеру.

— Це варварство, — сухо пробурмотів Бім. — Часи газових камер давно минули. Середньовіччя якесь.

Тіроль зазирнув за його спину.

— То ви працюєте над... — тепер він уже не приховував цікавого погляду. — Та годі вам, Лерою. Гаймі Розенбурґ — Боже, упокой його душу — помер, а ви за дивним збігом обставин сидите тут уночі й працюєте так, що аж дим іде. Ви можете бути зі мною відвертим: натрапили на щось пов’язане з його смертю, так?

— Краще зверніться до Екерса.

Тіроль вишкірився.

— Можна, я погляну?

— Лише тоді, коли ви почнете мені платити, я поки не отримую від вас грошей.

І тут якимсь здушеним, неприродним голосом Тіроль звелів:

— Віддайте.

Спантеличений, Бім перепитав:

— Що саме віддати?

Несамовито здригнувшись усім тілом, Тіроль кинувся вперед, відштовхнувши Біма вбік, і схопився за ручку дверей. Розчахнувши їх, Тіроль, гучно тупаючи ногами, побіг темним коридором, інстинктивно обравши шлях до лабораторії детективного агентства.

— Гей! — розлючено закричав Бім. Він метнувся за старим і, випередивши його, став у дверях лабораторії, готовий захищати вхід. Його трусило, частково від геть несподіваного розвитку подій, частково від злості. — Якого чорта? — задихано спитав він. — Я не один із ваших рабів!

Раптом позаду нього прочинилися двері. Бім утратив рівновагу, ледве не впавши назад. А потім, розвернувшись, він побачив свого техніка, який стояв біля столу, заціпенілий від жаху. Підлогою лабораторії котилося щось маленьке й металеве. Воно виглядало, як збільшена бляшана коробка з-під печива, і на шаленій швидкості поспішало назустріч Тіролеві. Ця штука — металева й блискуча — вискочила Тіролеві на руки, і старий, не гаючи часу, чкурнув коридором до виходу.

— Що це було? — отямившись, запитав технік.

Проігнорувавши запитання, Бім поквапився слідом за Тіролем.

— Він забрав його! — несамовито вигукнув він.

— Воно... — пробурмотів технік, — воно було телевізором. І воно бігало.

II

Міністерстві внутрішніх справ кипіла робота над опрацюванням отриманої інформації.

Процес відбору дедалі чіткіших категорій був кропітким і потребував багато часу. Більшість персоналу пішла додому спати, була майже третя ранку, коридори та офіси спорожніли. У темряві туди-сюди повзали кілька механічних приладів-прибирачів. Єдині ознаки життя можна було побачити лише в кабінеті, де відбувалася обробка даних. Едвард Екере терпляче чекав результатів, нових прикмет, а також їхнього опрацювання системою.

Праворуч від нього кілька полісменів грали в якусь лотерею, терпляче очікуючи, коли їх пошлють на затримання злочинця. Лінії зв’язку з квартирою Гаймі Розенбурґа безперервно гуділи. А внизу на темній вулиці Герві Ґерт усе ще сидів у пропагандистській будці на тротуарі, раз у раз вмикаючи екран зі словом «ГАНЬБА!» й бурмочучи у вуха перехожих свої гасла. Зараз повз нього ніхто не проходив, але Ґерта це не зупиняло. Він був невтомний і ніколи не здавався.

— От психопат, — обурливо мовив Екере. Навіть тут, шістьма поверхами вище, цей деренчливий, надокучливий голос долинав до його середнього вуха.

— То арештуйте його, — запропонував один із гравців. Лотерея, в яку він грав, була заплутаною й підступною версією тієї, яку випускали на Центаврі III. — Можна відібрати в нього ліцензію.

Екерс не знав, чим себе розважити, тож почав вигадувати і редагувати звинувачення для Ґерта, такий собі псевдонауковий аналіз психічних відхилень цього чоловіка. Йому подобалося грати роль психоаналітика, це надавало йому відчуття влади.

Екере залишив речення незакінченим, бо не знав структури маніакального типу. Хай там як, а проте аналіз вийшов блискучим, і колись він ляже на стіл відповідної служби замість бриніти у нього в голові. Коли це станеться, набридливому голосу нададуть останнє слово.

— Велика метушня, — торочив Ґерт. — Система вигнання геть розхиталася... її охопила криза.

— Чому це раптом криза? — вголос поцікавився Екере.

Внизу, на тротуарі, Ґерт відповів:

— Гудуть машини. Всіх охопило сильне хвилювання. Перш ніж зійде сонце, чиясь голова полетить у кошик... — його голос перетворився на втомлене бубоніння. — Інтриги і вбивства.

Трупи... поліція влаштовує лови, а красуня — засідку.

Екере доповнив свій аналіз.

Екерса це потішило. Він підвівся й підійшов до програміста, який працював над даними.

— Як справи? — запитав він.

— Наразі ось як, — відказав програміст. Його обличчя вкривала нерівна сива щетина, а очі сльозилися. — Ми поступово звужуємо коло підозрюваних.

Сівши на своє місце, Екере подумав, як добре було б повернутися до днів усемогутніх відбитків пальців. Проте такі відбитки не використовували вже багато місяців, існували тисячі технік для того, щоб їх видалити або замінити на чужі.

Жодна окремо взята прикмета не дозволяла виокремити потрібного індивіда. Потрібен був композит, Гештальт зі збірними даними.

1) зразок крові (І група) 6,139,481,601

2) розмір взуття (46/47) 1,268,303,431

3) курець 791,992,386

За) курець (сигара) 52,774,853

4) стать (чоловіча) 26,449,094

5) вік (30-40 років) 9,221,397

6) вага (90 кг) 488,290

7) зразок тканини з одягу 17,459

8) зразок волосся 866

9) вид зброї 40

На основі цих даних вимальовувався доволі чіткий портрет злочинця. Екере практично бачив його перед собою. Цей чоловік немов стояв тут, перед його столом. Доволі молодий, кремезний, курить сигари, вбраний у надзвичайно дорогий твідовий костюм. Цей індивід був зібраний із дев’яти прикмет, десятої не було: наразі це були всі дані на нього.

Проте, згідно зі звітом, квартиру ретельно обшукали. Прилади-розвідники почали обстежувати прилеглий до будинку шматок вулиці.

— Потрібна ще одна прикмета, — зауважив Екере, повертаючи звіт програмістові. І спитав себе, чи знайдуть вони щось іще і скільки годин займуть ці пошуки.

Щоб якось згаяти час, він зателефонував своїй дружині, проте замість Еллен почув запис автоматичного відповідача:

— Вітаю, сер. Місіс Екере уже пішла спати. Ви можете записати їй тридцятисекундне повідомлення, транскрипцію якого вона отримає завтра вранці. Дякую за ваш дзвінок.

Екере розлючено загарчав і кинув слухавку. Цікаво, чи Еллен справді вже в ліжку, не виключено, що вона, як і раніше, вислизнула з дому. Та, зрештою, вже майже третя ранку. Будь-яка нормальна людина давно спить, це тільки вони з Ґертом нидіють на робочих місцях, виконуючи свої обов’язки.

Що Ґерт мав на увазі під «красунею»?

— Містере Екере, — покликав програміст, — щойно надійшла десята прикмета.

Екере із надією поглянув на базу даних. Авжеж, він нічого не побачив, справжній механізм перебував у підвалах будинку: тут стояли лише рецептори-приймачі та пристрій для видачі карток. Але сам погляд на цю машинерію приносив якесь заспокоєння. Тим часом у базу якраз ввели десяту ознаку. Уже за мить він дізнається, скільки городян відповідає всім десяти категоріям... дізнається, чи їх достатньо для того, щоб виокремити когось одного.

— Готово, — повідомив програміст, простягаючи йому звіт.

Тип транспортного засобу (колір) 7

— Слава богу, — тихо сказав Екере. — Це ж зовсім мало. Семеро підозрюваних — із цим можна працювати.

— Роздрукувати вам сім карток?

— Так, друкуй, — кивнув Екере.

Наступної секунди пристрій виплюнув на тацю сім акуратних білих карток. Програміст передав картки Екерсу, і той квапливо їх проглянув. Наступним кроком було встановити мотиви злочину і місце перебування злочинця: те, що можна дізнатися зі справ підозрюваних.

Шість із семи імен нічого йому не сказали. Двоє жили на Венері, один — у системі Центавра, один був звідкись із Сиріуса, ще один лежав у лікарні, шостий жив у Радянському Союзі. А от сьомий мешкав за кілька миль звідси, у передмісті Нью-Йорка.

ЛАНТАНО, ДЕВІД

Це усе прояснювало. Ґештальт матеріалізувався в Екерса у голові, образ набув реальних рис. Він очікував і навіть молився, щоб побачити картку Лантано.

— Ось ваш зловмисник, — голосом, у якому вчувалося хвилювання, повідомив він поглиненим грою полісменам. — Візьміть підкріплення, його буде непросто захопити, — і значуще додав: — Мабуть, краще я теж до вас приєднаюся.

Бім вибіг у вестибюль, коли згорблена фігура Пола Тіроля саме вислизнула за двері на темну вулицю. Молода жінка, прошмигнувши поперед нього, застрибнула до припаркованої машини й запустила двигун, щойно Тіроль сів у машину, вона рвонула з місця.

Засапаний, Бім безсило стояв на спорожнілій дорозі, збираючи докупи думки. Ерзац-телевізор пропав, а з ним і єдиний його доказ. Він поплентався далі вулицею. Кроки відлунювали в її холодному мовчанні. Утікачів нема, нікого нема.

— Прокляття, — пробурмотів він мало не з релігійним почуттям. Тепер зрозуміло, що телевізор — робот із надскладною будовою — належав Полу Тіролю, щойно робот відчув його присутність, він радісно кинувся до хазяїна. Шукаючи у нього... захисту?

Те щось вбило Гаймі; і воно належало Тіролю. Отже, скориставшись таким складним і незвичайним способом, Тіроль позбувся свого працівника, маріонеткового голови з П’ятої авеню. За грубими припущеннями, такий високотехнологічний робот міг коштувати десь із сто тисяч доларів.

Величезні гроші, зважаючи на те, що вбивство було одним із найпростіших злочинів. Чому б не найняти для цієї мети якогось волоцюгу з ломом?

Бім почвалав назад до лабораторії. Тоді несподівано передумав і кинувся в бік бізнес-кварталу. Коли під’їхало безводієве таксі, він зупинив його й заскочив досередини.

— Куди їдемо, спортсмене? — запитав голос диспетчера. Міськими таксі дистанційно керували з єдиного центрального офісу.

Він назвав бар. Відхилившись на спинку сидіння, Екере задумався. Вбивство міг здійснити будь-хто, для цього необов’язково розробляти дороговартісну машину складної конструкції.

Ця машина мала якесь інше призначення. Вбивство Гаймі Розенбурґа було радше випадковістю.

На тлі нічного обрію проступили обриси величезної кам’яної споруди. Екере оглянув її з відстані. Світло всередині не горіло, усе було зачинене й замкнене. Перед будинком простягся газон площею з акр. Девід Лантано був, мабуть, останньою людиною на Землі, яка могла собі дозволити мати газон такого розміру, дешевше було купити цілу планету в іншій зоряній системі.

— Пішли, — наказав Екере, відчуваючи огиду до розкоші, він зумисне пройшов до ґанку через клумбу з трояндовими кущами. За ним слід у слід рушив поліцейський загін.

— Боже, — пробурмотів Лантано, коли його підняли з ліжка. Це був добродушний на вигляд, доволі молодий огрядний чоловік у розкішному шовковому халаті. Йому пасувало б бути директором літнього табору для хлопчиків, на його м’якому, ледь обвислому лиці застиг приязний вираз. — У чому річ, офіцере?

Екере ненавидів, коли його називали офіцером.

— Вас заарештовано, — повідомив він.

— Мене? — слабким голосом перепитав Лантано. — Слухайте, офіцере, у мене є адвокати, які усе залагодять, — і на весь рот позіхнув. — Не хочете кави? — Він сонно перетнув передпокій у пошуках кавника.

Минули роки відтоді, коли Екере дозволяв собі таке марнотратство, як чашка кави. На терранських землях, щільно забудованих промисловими та житловими будівлями, не стало місця для дерев, а в інших системах кава відмовилася «пускати корені». Лантано, ймовірно, вирощував її десь на незаконній плантації в Південній Америці — а збирачі, мабуть, вірили, що їх перевезли до якоїсь далекої колонії.

— Ні, дякую, — сказав Екере. — Поїхали до відділку.

Усе ще рухаючись, як сновида, Лантано опустився у м’яке крісло і збентежено глянув на Екерса.

— Бачу, ви налаштовані серйозно, — його обличчя розслабилося, здавалося, він зараз знову задрімає. — І хто ж? — байдуже пробурмотів він.

— Гаймі Розенбурґ.

— Це якийсь дурний жарт, — Лантано мляво похитав головою. — Я завжди хотів переманити його до себе. Гаймі має справжній шарм. Тобто мав.

Екерса гнітило перебування у цьому величезному заможному маєтку. Кава вже майже закипіла, її запах лоскотав ніздрі.

А на столі — Боже правий! — стояв кошик з абрикосами.

— Персики, — виправив Лантано, помітивши його погляд. — Пригощайтеся.

— Де... ви їх дістали?

Лантано стенув плечима.

— Синтетичний купол. Гідропоніка. Я вже й забув, де саме... у мене не технічний склад розуму.

— Вам відомо, який штраф передбачений за володіння природними фруктами?

— Послухайте, — розсудливо сказав Лантано, склавши на грудях пухкі руки. — Розкажіть мені деталі справи, і я доведу вам, що не маю до неї жодного стосунку. Ну ж бо, офіцере.

— Екере, — вставив Екере.

— Гаразд, Екерсе. Я впізнав вас, але не був певен, не хотів помилитися. Коли вбили Гаймі?

Зробивши над собою зусилля, Екере виклав йому подробиці справи.

Якийсь час Лантано мовчав. Тоді повільно, з похмурим виразом обличчя сказав:

— Прогляньте-но ще раз ті сім карток. Один із ваших підозрюваних зараз не в системі Сиріуса... він повернувся сюди.

Екере подумки зважував шанси вигнати таку поважну людину, як Девід Лантано. Його організація — «Міжпланек-спорт» — оповила своїми мацаками усю галактику, по нього вилетить бджолиний рій пошукових команд. Проте ще ніхто не долітав до вигнанців. Засуджених тимчасово іонізували, перетворювали на заряджені частинки енергії та зі швидкістю світла викидали за межі системи. Техніка була експериментальною, і вона мала свої вади: це працювало лише в один бік.

— Подумайте самі, — розмірковував далі Лантано. — Якби я справді збирався убити Гаймі, хіба я робив би це власноруч? Ввімкніть логіку, Екерсе. Очевидно ж, що я б когось підіслав, — він тицьнув у Екерса м’ясистим пальцем. — Невже ви думаєте, що я ризикував би своїм життям? Я ж знаю, що вам байдуже, кого схопити, головне — щоб збігалося достатньо прикмет.

— Проти вас ми зібрали десять, — бадьоро повідомив Екере.

— Отже, ви відправите мене в заслання?

— Якщо ви винні, то будете вигнані, як і решта злочинців. Ваш вплив у суспільстві тут не допоможе, — і презирливо додав: — Очевидно, вас випустять під заставу. Ви матимете змогу довести свою невинуватість, вам буде дозволено оскаржити кожну з десяти прикмет.

Він уже заходився описувати загальну судову процедуру, яку застосовували у двадцять першому столітті, проте раптом затнувся. Девід Лантано разом із кріслом, здавалося, провалювався під підлогу. Що це, якась ілюзія? Екере закліпав очима, потер їх рукою. Водночас інший полісмен вигукнув від подиву; Лантано нишком тікав від них.

— Ану стійте! — вигукнув Екере, він стрибнув уперед і схопився за крісло. Один із полісменів метнувся і знеструмив будинок, крісло припинило опускатися й зупинилося. Над підлогою залишилася стирчати тільки Лантанова голова. Він майже встиг утекти через приховану шахту.

— Як підло, нікчемно... — почав було Екере.

— Я знаю, — визнав Лантано, навіть не намагаючись вибратися на поверхню. Схоже, він змирився з невдачею, думками він знову полинув кудись далеко. — Маю надію, що ми це прояснимо. Адже очевидно, що мене підставили. Тіроль найняв когось із моїми прикметами, і цей хтось пробрався до квартири Гаймі й убив його.

Екере разом із поліцейськими витягли Лантано з опущеного під підлогу крісла. Чоловік не опирався, він надто глибоко поринув у задуму.

Таксі висадило Лероя Біма навпроти бару. Праворуч від нього, у сусідньому кварталі, було Міністерство внутрішніх справ, а на тротуарі стояла темна, безформна пропагандистська будка Герві Ґерта.

Увійшовши до бару, Бім сів за дальній столик. Й одразу почув нечітке, уривчасте бурмотіння Ґерта. Ґерт говорив сам до себе і ще не вловив його присутності.

— Ганьба, — торочив він. — Ганьба їм усім. Брехливе кодло, — плювався отрутою Ґерт у міазмах своєї будки.

— Як справи? — запитав Бім. — Що нового?

Ґертів монолог урвався, він сфокусував свою увагу на Бімі.

— Ти де? В барі?

— Я розслідую вбивство Гаймі.

— Ну так, — сказав Ґерт, — він помер, а база даних працює і друкує свої картки.

— Коли я виходив із квартири Гаймі, — сказав Бім, — у них було шість прикмет, — він натиснув кнопку, обрав собі напій і вкинув жетон.

— То було раніше, — виправив Ґерт, — тепер прикмет більше.

— Скільки?

— Загалом десять.

Десять. Цього зазвичай достатньо. І всі десять підкинув маленький робот... невеличка доріжка слідів — від бетонної стіни будинку до мертвого тіла Гаймі Розенбурґа.

— Оце так пощастило, — задумано сказав він, — особливо Екерсу.

— Оскільки ти мені платиш, — сказав Ґерт, — я скажу тобі решту. Вони вже виїхали на затримання, із Екерсом на чолі.

Отже, робот успішно виконав своє завдання. Принаймні частково. Одне Бім знав напевне: цей пристрій повинен був забратися з квартири. Тіроль не знав про сигналізацію Гаймі.

Гаймі був достатньо розсудливим, щоб тримати це в таємниці.

Якби на її звук не прибігли люди, робот чкурнув би звідти й повернувся до Тіроля. Ніхто навіть не запідозрив би, що всі ці речові докази — краплину крові, дрібку тютюну, клаптик тканини, волосину і все решта — підкинула машина, щоб ввести слідство в оману.

— На кого в них ордер? — спитав Бім.

— На Девіда Лантано.

Бім здригнувся.

— Ну, звісно. Ось де притичина — його підставили!

Ґертові було до того байдуже, він був найманим працівником групи незалежних детективів і отримував платню за інформацію, яку здобував, підслуховуючи службовців Міністерства внутрішніх справ. Його мало цікавила політика, ота «Ганьба» була лише декорацією для замулення очей.

— Я знаю, що його підставили, — вів далі Бім, — і Лантано твердитиме те саме. Проте жоден із нас цього не доведе... хіба що в Лантано непробивне алібі.

— Ганьба, — пробурмотів Ґерт, повертаючись до своїх звичних обов’язків. Невеличка групка пізніх перехожих проходила повз його будку, і він мусив замаскувати свою розмову з Бімом. Розмова, спрямована на одного слухача, була нечутна для будь-кого іншого, та краще зайве не ризикувати. Інколи, стоячи близько до будки, можна було вловити аудіосигнал.

Схилившись над своїм напоєм, Лерой Бім розмірковував про те, що він міг би спробувати. Можна було б повідомити про все організацію Лантано, яка була доволі потужна... але це може призвести до масштабної громадянської війни. Та й не дуже він переймався цим хибним звинуваченням, насправді йому було байдуже. Рано чи пізно один із рабовласників мав поглинути іншого: картель — це природне завершення розвитку великого бізнесу. Коли Тіроль позбудеться Лантано, то без перешкод заковтне й організацію конкурента, всі залишаться на своїх посадах і працюватимуть далі.

З іншого боку, одного дня може з’явитися прилад — можливо, уже наполовину зібраний у Тіролевому підвалі, — що сфальсифікує сліди, які вкажуть на Лероя Біма. Якщо заплющити очі на таке першого разу, такі випадки постійно повторюватимуться.

— Подумати лише, що ця штука була у мене в руках, — знесилено пробурмотів він. — Я простукував її протягом довгих п’яти годин. Тоді вона мала вигляд телевізора, а насправді була роботом, що вбив Гаймі.

— Ти впевнений, що робота вже не повернути?

— Не повернути... навіть більше — його вже не існує. Хіба що вона розбила машину і потрапила в аварію, коли везла Тіроля додому.

— Вона? — перепитав Ґерт.

— Його спільниця, — пояснив Бім. — Вона бачила робота. Або принаймні знала про нього, вона приходила з Тіролем.

Бім, на жаль, не знав, що це за одна.

— Яка вона із себе? — запитав Ґерт.

— Висока, волосся кольору червоного дерева. Дуже нервова міміка.

— Отако! Я й не знав, що вона тепер, не криючись, працює на нього. Мабуть, їм і справді був дуже потрібен той прилад, — сказав Ґерт і додав: — Ти не впізнав її? Втім, чому б ти мав її впізнавати, вона не виставляє себе на показ.

— Хто вона?

— Еллен Екере.

Бім пирхнув.

— І що, вона катає Пола Тіроля?

— Ну... так, вона його катає. Можна і так сказати.

— І як давно?

— Я думав, ти про це знаєш. Вони з Екерсом уже рік як розійшлися. Але він не відпускає її від себе, не дає їй розлучення. Боїться громадського осуду. Йому дуже важливо зберегти свій престиж у суспільстві... як незаплямовану сорочку.

— Він знає про свою дружину і Пола Тіроля?

— Авжеж ні. Він тільки знає, що вона... платонічно в когось закохана. Та йому до того байдуже, аби лише її стосунки залишалися прихованими від людських очей. Усе, що його цікавить, — це власна репутація.

— Якби Екере дізнався, — вголос почав міркувати Бім, — якби знав, що зв’язує його дружину з Тіролем... то забув би про всі свої десять зачіпок. Він сам зажадав би схопити Тіроля. І до дідька ті речові докази, він їх потім підтасує, — Бім відштовхнув порожню склянку. — Де зараз Екере?

— Я ж уже казав. Поїхав до Лантано, з ордером на арешт.

— Але він повернеться до відділку? Не поїде додому?

— Звісно, що повернеться, — Ґерт на хвильку замовк. — Бачу два фургони Внутрішньої поліції, що завертають у двір.

Це, мабуть, прибув загін, висланий для затримання злочинця.

Бім напружився.

— Екере із ними?

— Так, він тут. Ганьба! — голос Ґерта забринів шаленою люттю. — Ганьба! Вигнати геть усіх шахраїв зі Служби вигнання!

Бім підвівся і вийшов з бару.

У квартирі Едварда Екерса горіло приглушене світло: можливо, на кухні. Вхідні двері були замкнені. Стоячи на килимку в коридорі, Бім професійним оком оглянув дверний механізм. Той був налаштований відчинятися лише для певних візерунків нейронних зв’язків: для власників квартири й обмеженого кола їхніх друзів. Перед ним двері не відчинялися.

Ставши на коліна, Бім увімкнув кишеньковий осцилятор і почав емісію синусних хвиль, поступово збільшуючи частоту. На 150 000 Гц замок винувато клацнув, саме це йому і потрібно. Вимкнувши осцилятор, він почав перебирати зразки візерунків, аж доки знайшов необхідний циліндр. Вставлений у дуло осцилятора, циліндр випромінював синтетичний візерунок нейронних зв’язків, близький до потрібного для цього замка. Двері відчинилися. Бім увійшов.

У напівтемряві вітальня здавалася обставленою скромно і зі смаком. Еллен Екере була доброю господинею. Бім прислухався. Чи вона вдома? І якщо так, то в якій кімнаті? Спить чи все-таки ні?

Він зазирнув до спальні. Там стояло ліжко, але воно було порожнє.

Якщо її тут немає, отже, вона в Тіроля. Проте він не збирався її переслідувати, навіть зараз він достатньо ризикує.

Він оглянув кухню. Там теж нікого. Тоді перейшов до затишно вмебльованої кімнати-вітальні, біля однієї стіни стояв страшенно дорогий бар, біля протилежної — диван на всю стіну. На дивані валялися жіноче пальто, сумка, рукавички. Знайоме вбрання: Еллен Екере сьогодні була в ньому. Отже, вона повернулася сюди після того, як навідалася до його детективної лабораторії.

Єдиною кімнатою, до якої він іще не заглядав, була ванна. Він смикнув за ручку; двері були зачинені зсередини. За ними не чулося ані звуку, проте там точно хтось був. Він відчував, що вона там.

— Еллен, — покликав він крізь дверну шпарину. — Місіс Еллен Екере, це ви?

Ніякої відповіді. Схоже, вона намагалася не зрадити себе жодним звуком: зачаєне, напружене мовчання.

Коли він опустився на коліна, вправляючись зі своєю кишеньковою магнітною відмикачкою, вибухова куля пролетіла крізь двері на тому рівні, де щойно була його голова, і врізалася у стіну за ним.

Двері враз відчинилися, за ними стояла Еллен Екере зі спотвореним жахом обличчям. Жінка стискала у своїй маленькій худій руці один із поліцейських пістолетів чоловіка. Вони стояли на відстані менше фута одне від одного. Не підводячись, Бім схопив її за зап’ясток, вона вистрілила над його головою, вони обоє важко, засапано дихали.

— Годі, — нарешті прохрипів Бім. Дуло пістолета впиралося просто в його маківку. Щоб його вбити, Еллен довелося б націлити пістолет у лоба. Але для цього потрібно було змінити положення руки, а цього він не давав їй зробити, Бім учепився в її зап’ясток так, що вона, хоч як опиралася, була змушена впустити зброю на землю. Пістолет відкотився підлогою, і Бім, хитаючись, підвівся на ноги.

— То ви присіли, — промовила вона глухим шепотом, в якому можна було вловити звинувачувальні нотки.

— Я стояв на колінах: підбирав відмикачку. Добре, що ви цілили мені в голову, — він підібрав пістолет і поклав його до кишені свого пальта, його руки тремтіли.

Еллен Екере уп’ялася в нього важким поглядом, її очі були великі й темні, а обличчя — потворно бліде. Шкіра мала вигляд гіпсового зліпка мерця, якась наче штучна, геть суха, ретельно присипана тальком. Вона здавалася близькою до істерики, все її тіло здригалося від сильного, ледь тамованого тремтіння, крик підступив до самого горла. Вона спробувала щось сказати, та здобулася лиш на хрип.

— Боже, леді, — збентежено сказав Бім. — Ходімо на кухню, там посидимо.

Вона витріщилася на нього так, ніби він сказав щось неймовірне, або вульгарне, або й геть незбагненне, Біг так і не збагнув, що саме з цього списку.

— Та годі вам, — він спробував узяти її за руку, проте вона розлючено відсахнулася. На ній був простий зелений костюм, який дуже їй пасував, вона була худорлява й страшно напружена, та все одно приваблива. У вухах — коштовні сережки з імпортованого каменя, який здавався завжди рухомим... загалом же її вбрання було доволі стриманим.

— Ви... той чоловік із лабораторії, — вимовила вона нарешті глухим, здавленим голосом.

— Я — Лерой Бім. Незалежний детектив, — він незграбно провів її до кухні й посадив за стіл. Вона склала руки перед собою і опустила на них незмигний погляд, здавалося, блідість її худого обличчя, замість ослабнути, тільки посилилася. Бім почувся дуже незатишно.

— З вами все гаразд? — поцікавився він.

Вона кивнула.

— Може, кави? — він заходився нишпорити в шафках у пошуках пляшки венерського кавозамінника. І раптом, коли Бім бродив кухнею, Еллен Екере хрипко озвалася:

— Ви б краще туди зазирнули. До ванної. Не думаю, що він мертвий, але все може бути...

Бім метнувся у ванну кімнату. За пластиковою душовою завісою виднілося огрядне тіло. Це був Пол Тіроль, він лежав у ванні, скорчений і повністю одягнений. Чоловік був живий, проте в нього за лівим вухом була рана, з якої струменіла цівка крові. Бім перевірив його пульс, послухав, як він дихає, потім випростався. На порозі з’явилася Еллен Екере, все ще бліда від жаху.

— Ну що? Я його вбила?

— Жити буде, їй помітно полегшало.

— Дякувати Богу. Усе сталося так швидко — він побіг переді мною, щоб повернути М на місце, і тоді я це зробила. Я вдарила його зовсім легенько. Він був такий перейнятий нею... і геть забув про мене, — слова виплескувалися з неї плутаними реченнями, супроводжувані жестами рук, що й далі тремтіли. — Я затягла його в машину і привезла сюди — це єдине, що спало мені на думку.

— Навіщо ви в це встрягли?

Її істерика посилилася до судомного здригання м’язів.

— Я все спланувала... продумала кожну деталь. Я збиралася, щойно заволодію нею... — вона затнулася.

— Шантажувати Тіроля? — здогадався він.

Вона кволо всміхнулася.

— Ні, не Пола. Саме він і підказав мені ідею... це спало Полові на думку, коли його люди показали йому цю штуку. М — так він її називає. «М» — скорочено від «машина». Він пояснював, що її не можна навчити, не можна виправити.

Бім недовірливо промовив:

— Ви збиралися шантажувати свого чоловіка...

Еллен Екере кивнула.

— Щоб він дозволив мені піти.

Раптом Бім відчув щиру повагу до неї.

— Боже... сигналізація. Гаймі її не встановлював, це зробили ви. Для того, щоб той прилад знайшли у квартирі.

— Так, — підтвердила вона. — Я хотіла її потім забрати. Та Пол мав інші плани на машину, вона йому також була потрібна.

— І що ж пішло не так? Машина тепер у вас, чи не так?

Вона мовчки показала на шафу для білизни.

— Я запхала її туди, коли почула ваші кроки.

Бім відчинив шафу. На охайно складених рушниках скромно стояв знайомий маленький портативний телевізор.

— Вона перевтілилася, — пояснила з-за його спини Еллен монотонним, приреченим голосом. — Вона змінила форму, коли я вдарила Пола. Я півгодини намагалася змусити її повернутися до попереднього вигляду. Але вона не хоче. Вона назавжди лишиться такою.

Бім підійшов до телефону й викликав лікаря. Тіроль стогнав і слабко водив руками у ванні. Він поступово приходив до тями.

— Це було необхідно? — спитала Еллен Екере. — Лікар... навіщо ви йому подзвонили?

III

Бім пропустив її запитання повз вуха. Схилившись, він підібрав портативний телевізор і тримав його у витягнутих руках, він відчув, як вага телевізора поволі сповнює його руки свинцевою важкістю. Незламний супротивник, подумалося йому, надто тупий, щоб бути переможеним. Ця машина була гірша за тварину. Це був камінь, твердий і щільний, позбавлений будь-яких властивостей. Окрім — подумав він раптом — цілеспрямованості. Метою цієї машини було існувати, вижити; камінь, наділений волею. Він почувався так, немов тримав у руках цілий усесвіт, й опустив невиправну М на землю.

Еллен позаду нього зауважила:

— Так і збожеволіти недовго.

Її голос набув колишньої виразності. Жінка підпалила срібною запальничкою цигарку, потім засунула руку в кишеню свого костюма.

— Атож, — погодився він.

— А головне, тут нічого не можна зробити, правда? Ви вже пробували її розібрати. Вони заштопають Пола, він повернеться на роботу, на Лантано чекає заслання... — вона глибоко, судомно зітхнула. — А Міністерство внутрішніх справ продовжить свою звичну роботу.

— Так, — сказав він. Усе ще стоячи на колінах, він оглядав М. Тепер, дізнавшись більше, він не гаяв часу на боротьбу з нею. Він безпристрасно розмірковував і навіть не торкався її.

Тим часом Пол Тіроль спробував виповзти з ванни. Зісковзнувши, він вилаявся й зі стогоном узявся знову за це важке завдання.

— Еллен? — його голос тремтів. Це був глухий, уривчастий звук, немов від тертя металу об метал.

— Заспокойся, — процідила вона крізь зуби, не зробивши в його бік жодного кроку, вона стояла й нервово курила цигарку.

— Еллен, допоможи, — пробурмотів Тіроль. — Зі мною щось сталося... я не пам’ятаю, що саме. Щось мене вдарило.

— Потім згадає, — сказала Еллен.

Бім запропонував:

— Я можу віднести цю річ до Екерса навіть у такому вигляді. А ви скажете йому, для чого вона... що вона зробила. Цього мусить бути достатньо, і Екере забуде про Лантано.

Утім, Бім і сам у це не вірив. Екере буде змушений визнати помилку, ґрунтовну помилку, і якщо він помилково арештував Лантано, це його знищить. А з ним у якомусь сенсі й усю систему вияву прикмет. Виявиться, що систему можна надурити, що її вже надурили. Екере — людина вперта і не зверне зі свого шляху. До біса Лантано. До біса абстрактну справедливість. Передовсім слід зберегти культурне наступництво й утримати суспільство в рівновазі.

— А обладнання Тіроля... — сказав Бім, — ... не знаєте, де воно?

Вона знизала плечима.

— Яке ще обладнання?

— Адже ця річ, — він кивнув на М, — була десь виготовлена.

— Не тут і не Тіролем.

— Гаразд, — замислено сказав він. У них було близько шести хвилин, перш ніж лікар й апарат швидкої допомоги приземляться на дах. — Тоді хто її виготовив?

— Сплав розробили на зірці Беллатрікс, — вона говорила уривчасто, із зусиллям видобуваючи із себе слова. — Зовнішня оболонка... це щось на кшталт її шкіри, бульбашка, яку видуває резервуар. Форма телевізора — це і є оболонка. Коли оболонка всотується назад у резервуар, вона стає М і готова діяти.

— Але хто її виготовив? — наполягав він.

— Машинобудівний синдикат на Беллатрікс... дочірнє підприємство організації Тіроля. Ці машини розроблені з метою бути наглядачами. Їх використовують на великих плантаціях далеких планет, вони — патрульні. І виловлюють браконьєрів.

Бімові сяйнуло:

— Отже, вони від початку не запрограмовані на вбивство певної людини?

— Ні.

— А хто налаштував її проти Гаймі? Адже це був не машинобудівний синдикат.

— Це зробили вже тут.

Він випростався і підняв портативний телевізор.

— Ходімо. Відведіть мене туди, де Тіроль її перепрограмував.

Якийсь час жінка мовчала. Схопивши Еллен за руку, він потяг її до дверей. Вона лише хапала ротом повітря і безмовно дивилася на нього.

— Ходімо, — сказав він, виштовхуючи її в коридор. Портативний телевізор вдарився об двері, коли Бім їх зачиняв, він пристиснув міцніше пристрій до себе й пішов слідом за Еллен Екере.

Місто було геть занепале: кілька крамниць, заправка, бари й клуби. До нього було дві години польоту від нью-йоркського мегаполіса, і звалося воно Олум.

— Тепер праворуч, — тихо скомандувала Еллен. Підперши голову рукою, вона розглядала неонові вивіски за ілюмінатором корабля.

Вони пролітали над складами й безлюдними вулицями.

Майже ніде не горіло світло. На одному з перехресть Еллен кивнула, і Бім посадив корабель на даху будинку.

Під ними була занедбана крамниця дерев’яних рам. За всипаним мертвими мухами вікном була пошарпана вивіска: БРАТИ ФУЛТОН, слюсарі. Навколо вивіски лежали дверні ручки, замки, ключі, пилки та накрутні будильники. Десь усередині крамниці блимала жовта нічна лампочка.

— Сюди, — покликала Еллен. Вона вийшла з корабля й спустилася хиткими дерев’яними сходами. Бім поставив портативний телевізор на підлогу корабля, замкнув двері й вирушив слідом за жінкою. Тримаючись за перила, він дістався задньої веранди, на якій стояли смітники й лежали купи вологих газет, перев’язаних мотузкою. Еллен відчинила двері й навпомацки пройшла всередину.

Спершу він ступив у запліснявілу, тісну комірчину. Вона була заставлена трубами, мотками дроту й листами металу, це було схоже на звалище. Далі він пройшов вузьким коридором і опинився перед входом у майстерню. Еллен зіп’ялася навшпиньки, намагаючись ухопитися за мотузку, що вмикає лампу. Спалахнуло світло. Праворуч від них стояв довгий, неприбраний верстат із ручною шліфувальною машиною, лещатами й лобзиком, біля верстата прилаштувалися два дерев’яні стільці, а на підлозі безладно валялися частини механізмів. Майстерня була захаращена всіляким непотребом, запилюжена й геть не сучасна. Із цвяшка на стіні звисав поношений синій халат: робочий одяг слюсаря.

— Це було зроблено тут, — із гіркотою зізналася Еллен. — Сюди Пол її привіз. Ця майстерня — власність Тіролевої організації, йому належить увесь квартал.

Бім підійшов до верстата.

— Для того, щоб її переналаштувати, — сказав він, — у Тіроля мав бути візерунок нейронних зв’язків Гаймі. — Він перевернув купу якихось склянок, із верстата посипалися Гвинти й підкладні шайби.

— Він скопіював його з дверей Гаймі, — пояснила Еллен. — Пол наказав дослідити замок Гаймі й виокремити необхідний зразок серед налаштувань.

— А як він відкрив М?

— Тут працює один старий механік, — відказала Еллен. — Такий низенький сухорлявий, він порядкує у цій крамниці. Його звати Патрік Фултон. Саме він і встановив заборону на М.

— Отже, заборону, — повторив Бім і кивнув головою.

— Заборону на вбивство людей. Гаймі був винятком, у присутності решти вона повинна була маскуватися. Там, на природі, вони прибирають іншої форми, — вона розсміялася дивним, майже істеричним сміхом. — Авжеж, це видалося б досить дивним, якби вона вичікувала серед лісу, замаскована під телевізор. Мабуть, вона набула б форми каменя чи колоди.

— Каменя, — пробурмотів Бім. Він міг чудово таке уявити. М чекає, вкрита мохом, чекає місяцями, роками, аж поки, побита негодою й корозією, не ідентифікує людини, яка з’явилася поблизу. Тоді М скине із себе маскування каменя й стане, миттєво змінивши свій зовнішній вигляд, коробкою завширшки в один фут і завдовжки у два. Збільшеною бляшаною коробкою з-під печива, яка помітила ціль...

Та чогось все-таки бракувало для цілісної картини.

— А як же фіктивні речові докази? — запитав він. — Усі ті шматочки фарби, волосина, дрібка тютюну? Звідки це взялося?

Ламким голосом Еллен відповіла:

— Коли землевласник убиває браконьєра, його можуть притягти до суду. Тож М залишає сліди. Подряпини від кігтів. Кров тварин. Їхні шерстинки.

— Боже, — сказав він обурено. — А всі думають, що це хижак.

— Ведмідь, сервал — залежно від місцевості. Поширений на цих землях звір, природна смерть, — вона постукала носаком по картонній коробці під верстатом. — Усе тут, або принаймні було тут раніше. Нейронна плата, передавач, непотрібні частини М і мікросхеми.

У цій коробці раніше перевозили блоки живлення. Тепер блоків не було, замість них там лежав ретельно загорнутий ящик, щоб убезпечити його від вологи й комах. Бім здер із нього металеву фольгу й побачив те, що шукав. Він обережно вийняв вміст ящика й розклав на верстаті поряд із лютівниками й свердлами.

— Усе тут, — повторила Еллен безвиразним голосом.

— Можливо, — сказав він, — я зміг би й не вплутувати вас у цю справу. Просто принести ці докази й телевізор Екерсу й переконати його без ваших свідчень.

— Так, — знеможено мовила вона.

— А ви що збираєтеся робити?

— Ну, — відповіла жінка, — до Пола я не повернуся, тож, думаю, мені мало що залишається.

— Шантаж — це хибний шлях, — заявив Бім.

Її очі зблиснули.

— Звісно.

— Якщо він відпустить Лантано, — сказав Бім, — його чекає відставка. І тоді Екере, імовірно, дасть вам розлучення, бо це вже навряд чи важитиме для нього.

— Я... — почала було Еллен. Й одразу замовкла. Обличчя жінки стало немовби стиратися, ніби її тіло втрачало природну барву й обриси. Вона підняла руку, наполовину розвернувшись до виходу, з роззявленим ротом, так і не закінчивши речення.

Бім потягнувся вгору й смикнув за мотузку, вимикаючи світло над головою, майстерня поринула в темряву. Він теж це почув, почув тієї ж миті, що й Еллен Екере. Рипнули мостини веранди, було чути, як хтось повільно, важко йде коридором.

Це хтось огрядний, подумалося Біму. Рухається ліниво й сонно, переступає неквапно, примружені очі, дебеле, обтягнене костюмом тіло. Дорогим твідовим костюмом. У темряві з’явилася чоловіча постать, Бім не бачив її, але відчував, що вона там, чоловік завмер на порозі, закриваючи собою вихід. Мостини скрипнули під його вагою. Враженого Біма заскочила несподівана думка: а раптом Екере уже здогадався, раптом він відкликав ордер на арешт. А можливо, цей чоловік дістався сюди сам, розвідавши все через свою організацію?

Чоловік рушив уперед і хрипким грудним голосом вигукнув: «Чорт!»

Еллен заверещала. Бім досі не розумів, що відбувалося, він усе ще мацав рукою у пошуках вмикача й питав себе, чому це світло ніяк не ввімкнеться. Нарешті він збагнув, що сам щойно розтрощив лампочку. Він підпалив сірник, сірник спалахнув і згас, Бім потягнувся по запальничку Еллен Екере. Запальничка лежала в її сумочці, й минула одна нестерпна секунда, перш ніж він її витяг.

До них поволі наближалася невиправна М, витягши вперед один рецептор. Раптом вона зупинилася, звернула ліворуч і зупинилася біля верстата. Вона вже не маскувалася під телевізор, М знову мала форму бляшаної коробки з-під печива.

— Плата, — прошептала Еллен Екере. — Вона зреагувала на плату.

М збуджено шукала Гаймі Розенбурґа. Та Бім усе ще відчував присутність Девіда Лантано. Цей кремезний чоловік усе ще був у кімнаті — імітуючи Лантано, машина принесла із собою відчуття його тяжкої ходи, його надмірної ваги. На його очах машина виплюнула із себе малесенький клаптик тканини й почепила його на рулон металевої сітки. Вона, ймовірно, лишала по собі й інші сліди, такі як краплина крові, дрібка тютюну чи волосина, проте вони були замалі для його ока. Машина сформувала відбиток черевика у пилюці на підлозі, з її передньої частини піднялося сопло.

Прикривши очі руками, Еллен Екере кинулася тікати. Проте машина на неї не зважала, вона підступила до верстата, прицілилася й вистрілила. Вибухова куля, випущена із сопла, пробила верстат і влучила в те, що було на ньому розкладено. Куля розірвалася, на підлогу посипався дощ із цвяхів та шматків дроту.

Гаймі вбитий, подумав Бім, спостерігаючи за тим, що буде далі. Машина шукала плату, намагаючись ідентифікувати й знищити синтетичну нейронну емісію. Вона розвернулася, невпевнено поводила соплом, тоді знову вистрілила. Стіна позаду верстата розлетілася на уламки й обвалилася.

Бім, тримаючи запальничку, попрямував до М. Рецептор хитнувся в його бік, і машина відступила. Її обриси заколивалися, розпливлися і неохоче змінилися. Якусь хвилю прилад боровся сам із собою, тоді переможено прибрав форми портативного телевізора. Із машини долинув тоненький писк, зболене скиглення. Вона отримувала суперечливі стимули, машина була нездатна прийняти рішення.

У неї розвинувся ситуативний невроз, і амбівалентність реакцій руйнувала машину зсередини. Це її сум’яття було чимось схоже на людське, проте Біму не було шкода машини. Це був механічний винахід, який намагався одночасно і маскуватися, і атакувати, його розлад виник у реле і трубках, а не в живому мозку. У живий мозок він поцілив своєю першою кулею. Гаймі Розенбурґ помер, і більше таких, як він, не було, як і не було можливості зібрати його копію. Бім наблизився до машини й копнув її ногою.

Машина по-зміїному засичала й кинулася геть.

«Чорт!» — вилаялася М. Тікаючи, вона розсипала дрібки тютюну, перш ніж зникнути в коридорі, машина ще виплюнула краплини крові й лусочки блакитної емалі. Бім чув, як вона борсається там, врізаючись у стіни, мов сліпа поранена істота.

За мить він пішов слідом за нею.

У коридорі машина повільно крутилася по колу. Навколо неї височіла гора речових доказів: шматочки тканини, волосся, обгорілі сірники й дрібки тютюну, зліплені між собою кров’ю.

«Чорт!» — сказала машина грубим чоловічим голосом. Вона не припиняла працювати, і Бім повернувся до майстерні.

— Де телефон? — спитав він Еллен Екере.

Та подивилася на нього безтямним поглядом.

— Вона не завдасть вам шкоди, — заспокоїв Бім жінку. Він почувався дуже втомленим і виснаженим. — Це замкнений цикл. Вона працюватиме, допоки не вимкнеться.

— Вона з’їхала з глузду, — сказала Еллен. Жінка тремтіла.

— Ні, — заперечив він. — Це регресія. Вона намагається сховатися.

У коридорі машина вкотре сказала: «Чорт!»

Бім розшукав телефон і подзвонив Едвардові Екерсу.

Заслання для Пола Тіроля означало фази темряви, а потім нестерпно довгий проміжок часу, в якому мертва матерія безладно плавала навколо нього, утворюючи то один, то інший візерунок.

Часовий проміжок між миттю, коли Еллен Екере його ударила, і моментом, коли йому оголосили присуд, він пам’ятав тьмяно й невиразно. Як і тіні, що тепер його оточували, цей проміжок залишався майже непроникним.

Він отямився — так йому здалося — у квартирі Екерса. Атож, саме так усе й було, а ще там був Лерой Бім. Такий собі трансцендентний Лерой Бім, який походжав туди-сюди, розпоряджаючись усім так, як йому було завгодно. Приїхав лікар. І нарешті прибув Едвард Екере, щоб розібратися з дружиною і з ситуацією, що склалася.

З перев’язаною раною, супроводжуваний вартовими до Міністерства внутрішніх справ, він помітив чоловіка, який саме виходив звідти. Огрядний Девід Лантано, вирізняючись цибулеподібною статурою, прямував додому, у своє розкішне обійстя з цілим акром газону перед ним.

Побачивши його, Тіроль відчув напад страху. Лантано його навіть не помітив, із замисленим виразом обличчя він підійшов до своєї машини, сів і поїхав геть.

— Вам видано тисячу доларів, — знуджено повідомив Едвард Екере під час фінальної фази процедури вигнання. З-поміж тіней, що оточували Тіроля, знову виринуло розмите обличчя Екерса, — образ чоловіка, якого він бачив востаннє. Екерс також був пригнічений, але інакше. — За законом, вам надається одна тисяча доларів для задоволення ваших нагальних потреб, також вас забезпечили кишеньковим словником репрезентативних позасистемних діалектів.

Сама іонізація була безболісна. Він її не запам’ятав, тільки порожній простір, темніший, ніж розпливчасті тіні по той, інший бік.

— Ви мене ненавидите, — звинуватив він Екерса у своєму останньому слові. — Я знищив вашу кар’єру. Проте... мені йшлося не про вас, — думки плуталися в його голові. — Лантано. Хитрий хід, але не... Як? Ви...

Утім, Лантано тут ні до чого. Він подався додому й увесь цей час був лише відстороненим спостерігачем. До біса Лантано. До біса Екерса, Лероя Біма і — на жаль — до біса місіс Еллен Екере.

— Ого, — пробурмотів Тіроль, коли його перенесене тіло нарешті набуло фізичної форми. — Нам було добре разом... правда ж, Еллен?

Наступної миті в нього вдарило пекуче сонячне світло. Приголомшений, він лантухом упав на землю й зостався сидіти там, знесилений і нерухомий. Жовте, палюче світло... всюди, куди не глянь. Навколо нічого, окрім бриніння спеки, що засліплювала й змушувала до покори.

Він лежав, розкинувши руки, посеред піщано-жовтої дороги. Праворуч від нього засихало в полудневій спеці кукурудзяне поле. Два великі, загрозливі на вигляд птахи безшумно кружляли в небі у нього над головою. На горизонті виднілися положисті пагорби: глибокі западини і вершини, які здавалися купами мотлоху. Біля їхнього підніжжя тіснилися зведені людиною хатки.

Або принаймні він сподівався, що їх зводила людина.

Похитуючись, він підвівся, і раптом до його вух долинуло якесь гудіння. Розпеченою, запилюженою дорогою до нього наближалася машина. Хоч і наполоханий, Тіроль обережно пішов їй назустріч.

Водій був людиною — струнким, майже хворобливо худим хлопцем із загрубілою темною шкірою і густим волоссям кольору тютюну. Був одягнений у вкриту плямами парусинову сорочку і брудний комбінезон. Із його нижньої губи звисала погнута, незапалена цигарка. Автомобіль рухався за рахунок пального, такі робили у двадцятому столітті, пом’ятий і побитий, він із деренчанням зупинився, і водій критично оглянув Тіроля. З автомобільного радіо долинала якась ритмічна танцювальна музика.

— Ви — збирач податків? — запитав водій.

— Що ви, ні, — запевнив Тіроль, йому було відомо про вороже ставлення селян до таких збирачів. Проте він потрапив у пастку. Не можна зізнаватися, що він — вигнаний із Землі злочинець, таке зізнання було запрошенням до страти, зазвичай дуже мальовничої. — Я інспектор, — проголосив він, — із Міністерства охорони здоров’я.

Задоволений відповіддю, водій кивнув.

— Останнім часом стільки тої тлі розвелося! Ви там, у Міністерстві, вже подбали про розпилювачі? Врожай же гине на очах.

Тіроль вдячно заліз у машину.

— Я й не уявляв, що сонце буде таким гарячим, — промимрив він.

— Ви говорите з акцентом, — зауважив хлопець, запускаючи двигун. — Звідкіля ви родом?

— Мовленнєва вада, — знайшовся з відповіддю Тіроль. — А до міста далеко?

— Та, може, з годину, — відповів хлопець, коли машина ліниво посунула далі.

Тіроль побоювався уточнювати у водія назву планети. Це могло його виказати. Проте бажання дізнатися, де саме він опинився, було просто нестерпним. Відділяють його від Землі дві зоряні системи чи два мільйони таких систем, місяць чи сімдесят років польоту. Авжеж, він мусив повернутися, він не мав жодного бажання ставати землеробом на якійсь богом забутій колоніальній планеті.

— Класний свіп, — похвалив водій, кивнувши на радіо, з якого линув потік верескливого джазу. — Це Каламайн Фредді і група «Вулібер Креол Оріджинал». Впізнали мелодію?

— Ні, — пробурмотів Тіроль. Суха й спекотна погода викликала в нього головний біль, і він благав Бога підказати йому, куди ж він усе-таки потрапив.

Місто було жалюгідно маленьке. Будинки занепалі, вулиці засмічені. Подекуди траплявся якийсь різновид домашніх курей, що порпалися у смітті. Під ґанком дрімав блакитний квазі-пес. Розгублений, почуваючись геть нещасним, Пол Тіроль увійшов у приміщення автобусної станції і знайшов розклад руху транспорту. На ньому блимали незрозумілі Тіролю напрямки: очевидно, назви невідомих міст. Назви планети, звісно, ніде не було.

— Скільки коштує політ до найближчого порту? — спитав він продавця квитків за віконцем.

Продавець задумався.

— Залежить від того, який порт. Куди вам треба?

— У Центр, — сказав Тіроль. «Центром» у зовнішніх системах звалася Сонячна система.

Продавець байдуже похитав головою.

— Тут немає міжсистемних портів.

Тіроль отетерів. Мабуть, він перебував не на центральній планеті цієї системи.

— Добре, — сказав він, — тоді до найближчого міжпланетного порту.

Продавець погортав грубий довідник.

— До якого небесного тіла цієї системи?

— До будь-якого, аби там був міжсистемний порт, — терпляче пояснив Тіроль. Звідси треба було тікати за всяку ціну.

— Отже, до Венери.

Здивований, Тіроль сказав:

— Тоді ця система... — потім враз замовк і спохмурнів, дещо згадавши. У багатьох зовнішніх системах, особливо в дуже віддалених, була провінційна звичка називати небесні тіла своєї системи за зразком Сонячної. Ця планета, можливо, звалася «Марсом», «Юпітером» або «Землею» залежно від її розташування. — Добре, — наважився врешті Тіроль. — Квиток до... Венери. В один кінець.

Венера, або те, що видавали за Венеру, була жахливо маленьким небесним тілом, не більшим за астероїд. Над нею висіла бліда хмарка металевого туману, яка затуляла її від сонця. Окрім гірничо-металургійних підприємств, на цій планеті більше нічого не було. Безплідна земля з купкою перехняблених хиж. Вітер, не вщухаючи ні на мить, розносив долиною сміття і всілякі уламки.

І все ж тут був міжсистемний порт, магістраль, що з’єднувала планету з її найближчим зоряним сусідом і, далі, з рештою всесвіту. Саме тієї миті на величезне транспортне судно вантажили руду.

Тіроль підійшов до квиткової каси. Протягнувши касиру майже всі свої гроші, він попросив:

— Мені квиток до Центру, в один кінець. Настільки далеко, наскільки це можливо.

Касир порахував гроші.

— Клас неважливий?

— Ні, — відповів він, витираючи піт із чола.

— А тривалість польоту?

— Ні.

Касир сказав:

— На ці гроші ви дістанетеся щонайдалі до системи Бетельґейзе.

— Чудово, — мовив Тіроль, думаючи про те, що там робитиме. Звідти він принаймні зможе зв’язатися зі своєю організацією, ця частина всесвіту бодай позначена на карті. Єдине що: він — майже банкрут. Попри спеку, Тіроля пройняв крижаний страх.

Центральна планета системи Бетельґейзе мала назву Плантажнет III. Це був жвавий проміжний порт для пасажирських перевізників, які транспортували жителів на нерозвинені колоніальні планети. Одразу після приземлення корабля Тіроль поквапився через злітне поле до стоянки таксі.

— Відвезіть мене до офісу корпорації «Тіроль», — звелів він, благаючи Бога, щоб на цій планеті був один з її філіалів. Він мусив тут бути, проте, можливо, з іншою назвою. Тіроль уже багато років тому втратив лік філіалам своєї розгалуженої імперії.

— Корпорація «Тіроль», — замислено повторив таксист. — Ні, містере, я таких не знаю.

Вражений, Тіроль запитав:

— А хто займається работоргівлею на цій планеті?

Водій розвернувся до нього. Це був зморщений, сухорлявий коротун в окулярах, він витягнув шию, як зацікавлена черепаха, але дивився без співчуття.

— Ну, — відповів він, — мені казали, що людей доправляють у зовнішні системи без відповідних документів. Є тут один підрядник... а зветься він... — таксист багатозначно замовк. Тіроль тремтливими руками простягнув йому останню банкноту. — «Надійний експорт-імпорт», — повідомив водій.

Це було одне з маріонеткових підприємств Лантано. Тіроль із жахом уточнив:

— І більше ніхто?

Водій ствердно кивнув головою.

Мов громом прибитий, Тіроль відійшов від машини. У нього перед очима затанцювали портові будівлі, він знеможено сів на лавку. Серце шалено калатало. Від спроби вдихнути горло обпікало болем. На голові, у місці, куди його вдарила Еллен Екере, утворилася і вже починала пульсувати здоровенна ґуля.

Це відбувалося насправді, він поволі починав усвідомлювати, що ніколи не дістанеться Землі, йому доведеться до скону віку жити в цій сільській місцевості, відрізаним від своєї організації, від усього, що він будував усі ці довгі роки.

А жити йому, усвідомив Тіроль, хапаючи ротом повітря, лишилось навряд чи довго.

Він подумав про Гаймі Розенбурґа.

— Зрадник, — закашлявся Тіроль. — Ти мене зрадив. Чуєш? Це через тебе я тут опинився. Це ти винен, не треба було тебе наймати.

І ще він подумав про Еллен Екере.

— Ти теж, — видихнув він крізь кашель. Скорчившись на лавці, він раз у раз заходився кашлем, думаючи про людей, які його зрадили. А таких були сотні.

Вітальня Девіда Лантано була обставлена з витонченим смаком. Уздовж стін на стійці з кованого заліза вишикувалася безцінна синя розписна порцеляна кінця дев’ятнадцятого століття. Девід Лантано обідав за старовинним жовтим пластиковим столом із хромованими ніжками, і різноманіття страв вразило Біма навіть більше, ніж інтер’єр будинку.

Лантано був у доброму гуморі і їв з апетитом. Заправивши лляну серветку під підборіддя, він пив каву і, не стримуючись, голосно відригував. Короткотривале ув’язнення лишилося позаду, тепер він від’їдався, щоб компенсувати пережите випробування.

Йому повідомили, спершу його люди, а тепер і Бім, що Тіроля успішно запроторили в ту частину всесвіту, звідки немає вороття. Тіроль не повернеться, і Лантано був за це вдячний. Він почувався перед Бімом боржником й увесь час запрошував Біма чимось пригоститися.

Бім похмуро виголосив:

— У вас тут гарно.

— Ви могли б жити так само, — сказав Лантано.

На стіні вітальні висів, захищений рамою і склом, наповненим гелієм, старовинний аркуш паперу. Це був першодрук поеми Оґдена Неша, колекційний екземпляр, якому годилося б висіти у музеї. Він викликав у Біма мішані почуття заздрості й осуду.

— Так, — погодився Бім, — Я міг би жити так само.

Так само, подумав він, або з Еллен Екере, або на якійсь посаді в Міністерстві внутрішніх справ, або й усе це одразу. Едвард Екере вийшов на пенсію й дав згоду на розлучення. Лантано нічого не загрожувало. Тіроля вигнали із системи. Бім запитав себе, а чого ж він насправді хоче.

— Ви могли б далеко зайти, — сонно пророкував Лантано.

— Так далеко, як Пол Тіроль?

Лантано розсміявся і позіхнув.

— Цікаво, чи лишив він по собі родину, — міркував Бім. — Чи були у нього діти? — він думав про Гаймі.

Лантано потягнувся через стіл до таці з фруктами, вибрав персик і обережно протер його рукавом халата.

— Скуштуйте персик, — запросив він.

— Дякую, не хочу, — роздратовано відмовився Бім.

Лантано подивився на персик і не став його їсти. Персик був зроблений із воску, фрукти у мисці були муляжами. Він лиш удавав із себе багатія, і багато предметів у його вітальні були несправжніми. Щоразу, пропонуючи фрукти своїм гостям, він ішов на великий ризик. Поклавши персик на тацю, він відхилився на спинку крісла й відпив іще кави.

Якщо у Біма не було амбіцій, то вони були у нього, і тепер, коли Тіроля немає, його плани мають чудові шанси втілитися в життя. Він почувався умиротвореним. Колись, подумав він, і то доволі скоро, на цій таці лежатимуть справжні фрукти.