Повне зібрання короткої прози. Том 3

Якби не існувало Бенні Цемолі

Троє хлопців бігли неораним полем і перегукувалися, коли це раптом помітили корабель: він приземлився, справді приземлився, саме там, де вони й очікували, і тепер вони перші роздивляться його зблизька.

— Я ще не бачив такого великого! — засапано видихнув перший хлопчик. — Він не з Марса, він з далекого космосу. З дуже далеких зірок, це вже точно, — та, оцінивши розміри судна, він нараз зробився мовчазним і наляканим. Коли ж він задер голову до неба, то побачив, що таких кораблів прилетіла ціла флотилія, як усі й очікували. — Ходімо, треба всім розповісти, — покликав він своїх товаришів.

Тим часом на невеличкому пагорбі Джон ЛеКонте стояв біля свого лімузина з паровим двигуном та особистим водієм за кермом і нетерпляче чекав, коли нагріється бойлер. Діти дісталися туди першими, роздратовано думав він. Це я мав бути там замість них. Задрипані на вигляд хлопчиська, мабуть, селюки.

— Телефон сьогодні працює? — звернувся він до свого секретаря.

Містер Фолл поглянув у папку-планшет і відповів:

— Так, сер. З’єднати вас із Оклахомою? — він був найхудішим із співробітників, яких будь-коли посилали працювати в бюро ЛеКонте. Цей чоловік, вочевидь, недоїдав і загалом мало цікавився їжею. А також був дуже старанним.

ЛеКонте пробурмотів:

— Служба імміграції мусить дізнатися про цей обурливий випадок.

Він зітхнув. Усе пішло шкереберть. Ця флотилія з Проксими Центаври прилетіла через десять років, і жоден із приладів спостереження не попередив їх завчасно про її наближення.

Тепер Оклахома-сіті доведеться розбиратися з прибульцями на своїй землі — психологічно програшна ситуація, і ЛеКонте чудово це відчував.

Ти ба, яке у них обладнання, майнуло в його голові, поки він спостерігав, як торговельні судна флотилії починають розвантажуватися. Якими ж провінціалами ми видаємося на їхньому тлі! Він волів би, щоб його авто не потребувало двадцяти хвилин розігріву, він волів би...

Насправді він волів би, щоб не було ЦАБЕ. Центавріанської агенції благодійного експорту — доброчинної організації, наділеної, на жаль, необмеженими міжсистемними повноваженнями. Ця агенція отримала дані про Лихоліття далекого 2170 року і помчала крізь космос, як фототропний організм, чуттєвий до фізичного світла, яке вивільнили вибухи гідрогенних бомб. Проте ЛеКонте знав, що тут усе набагато складніше. Насправді можновладці в системі Центавра були вичерпно проінформовані про тутешню трагедію, бо підтримували радіозв’язок з іншими планетами Сонячної системи. На Землі вижила мізерна частка живих організмів. Сам ЛеКонте прибув із Марса, сім років тому він очолив міжпланетну місію з надання допомоги і вирішив тут лишитися, бо, з огляду на тодішні обставини, на Землі відкривалося багато можливостей...

Усе це дуже складно, зітхнув він, чекаючи, поки в машині нагріється паровий двигун. Хоча ми прибули сюди першими, проте ЦАБЕ стоїть вище за нас, і нам доведеться зважати на цей незручний факт. Як на мене, ми провели хорошу відновлювальну роботу. Авжеж, усе тут не таке, як колись... проте десять років — це не так уже й багато. Дайте нам іще двадцять, і цією землею знову їздитимуть потяги. Та й наші інфраструктура облігації цілком успішно продалися, навіть більше, нас тоді аж завалили запитами на відбудову доріг.

— Вам дзвінок, сер, із Оклахома-сіті, — повідомив містер Фолл, простягаючи слухавку портативного польового телефонного апарата.

— Джон ЛеКонте, Голова польового представництва, я вас слухаю, — голосно сказав ЛеКонте у слухавку. — Алло, кажіть, я вас слухаю.

— Алло, це Партійний центр, — долинув із того кінця дроту сухий офіційний голос, ледь чутний і уривчастий через тріск перешкод на лінії. — Ми отримали повідомлення від десятків занепокоєних громадян із Західної Оклахоми та Техасу щодо масштабної...

— Прибули центавріанці, — перервав його ЛеКонте. — Я їх бачу. Я саме збирався виїхати на зустріч з їхнім керівництвом, мій звіт надійде у звичний час. Тож ви могли б і не телефонувати з перевіркою, — додав він із роздратуванням.

— Флотилія озброєна?

— Та ні, — заспокоїв співрозмовника ЛеКонте. — Там, схоже, самі бюрократи, торговельні агенти і спекулянти. Інакше кажучи, позліталися стерв’ятники.

Секретар Партії промовив:

— Гаразд, тоді покваптеся і поясніть їм, що їхньої присутності тут не бажають ані самі земляни, ані Адміністративна рада з надання повоєнної допомоги. Перекажіть їм, що законодавча влада налаштована провести засідання і висловити протест проти втручання міжсистемних організацій у внутрішні справи планети.

— Знаю, знаю, — відповів ЛеКонте. — Ми це вже обговорювали, я все пам’ятаю.

Його водій гукнув:

— Сер, машина готова рушати.

Насамкінець секретар Партії сказав:

— Розтлумачте їм, що ви не можете вести з ними перемов, що ухвалення рішення про їхню присутність на Землі не належить до вашої компетенції. Такі повноваження є тільки у Ради, і вона на це, звісно, в жодному разі не пристане.

ЛеКонте поклав слухавку й поквапився до автомобіля.

Попри обурення місцевої влади, Пітер Гуд із ЦАБЕ вирішив розмістити свій штаб просто посеред руїн колишньої терранської столиці, Нью-Йорк-сіті. Це додасть престижу ЦАБЕвцям, поки вони поступово розширюватимуть коло впливу своєї агенції. Врешті-решт це коло, звісно, охопить всю планету.

Проте на це знадобляться десятиліття.

Крокуючи повз залишки головної залізничної станції, Пітер Гуд подумав, що, коли їхня місія завершиться, він уже давно відпочиватиме на пенсії. Від того, що тут було до трагедії, лишилося небагато. Місцеве керівництво — політичні нікчеми, які злетілися сюди з Марса та Венери, як тут звалися сусідні планети, — мало чим зарадили. І все ж він захоплювався їхніми зусиллями.

До членів своєї команди, які ступали за ним крок у крок, він озвався зі словами:

— А знаєте, вони виконали всю найтяжчу роботу. Ми маємо бути їм вдячні. Нелегко приходити на вщент розбомблену землю, як це зробили вони.

Його помічник Флетчер на це зауважив:

— І їм це повернулося сповна.

Гуд заперечив:

— Байдуже, які в них були мотиви. Вони досягли результатів, — він згадав офіційного представника місцевої влади, який зустрів їх на своїй паровій машині, їхня зустріч була врочиста й формальна, з низкою складних дискусій. Коли ці, тутешні, багато років тому вперше прилетіли на Землю, їх ніхто не вітав, окрім, можливо, купки обгорілих від радіації, почорнілих людей, які вижили після катастрофи і виповзли зі своїх підвалів, мовчки витріщившись на прибульців. Він аж здригнувся, уявивши цю картину.

Підійшовши до Гуда, один із дрібних співробітників ЦАБЕ відсалютував йому і повідомив:

— Сер, нам вдалося розшукати неушкоджене приміщення, у якому ваша команда могла б тимчасово розміститися. Воно під землею, — він мав зніяковілий вигляд. — Не зовсім те, на що ми сподівалися. Але на пристойніші умови можна розраховувати, лише потіснивши місцевих.

— Що ж, нехай буде підвал, — знизав плечима Гуд. — Він цілком згодиться.

— Це приміщення, — вів далі ЦАБЕвець, — належало колись одній із великих гомеостатичних газет, «Нью-Йорк Таймз». Вона друкувалася просто під нами. Принаймні згідно з картою. Самої газети ми поки що не знайшли, такі газети зазвичай були поховані на глибині приблизно з милю. Тож наразі не вдалося встановити, як багато від неї лишилося.

— І все ж це було б цінною знахідкою, — визнав Гуд.

— Так, — кивнув ЦАБЕвець, — у неї ціла мережа з каналами по всій планеті, щодня виходило, мабуть, до тисячі різних випусків. Скільки з тих каналів у дієвому стані... — він замовк, а потім продовжив: — Дивно, що місцеві політики не взялися за відновлення якоїсь із десяти чи одинадцяти світових гомеостатичних газет, та, схоже, вони за це навіть не бралися.

— Таки дивно, — погодився Гуд. Адже це значно полегшило б їм завдання. Після такої трагедії за об’єднання людей у цивілізовану культурну спільноту відповідають насамперед газети, оскільки іонізація атмосфери ускладнила, якщо не унеможливила, радіо- та телекомунікацію. — Це викликає підозру, — провадив він, озирнувшись до своєї команди. — А чи хочуть вони насправді тієї відбудови? Чи, може, вся їхня робота — тільки замилювання очей?

Аж тут озвалася його дружина, Джоан.

— А може, їм бракувало засобів, щоб запустити в друк гомеостатичну газету.

Коли вагаєшся, подумки визнав Гуд, право на існування мають обидва припущення.

— Останній випуск «Таймз», — додав Флетчер, — був надісланий у друк того дня, коли почалося Лихоліття. І відтоді вся мережа друку та комунікації заклякла. Не розумію, що це за політики такі, судячи з усього, вони знехтували засадничими принципами культури. Адже, відродивши газетний друк, ми зробимо для відновлення цивілізації, що існувала до трагедії, більше, ніж десять тисяч їхніх нікчемних проектів, — зневажливо закінчив він.

Гуд на це відказав:

— Можливо, ви помиляєтеся, але поки що облишмо це. І сподіватимемося, що цефалон газети залишився неушкодженим. Нам навряд чи вдасться його замінити, — він побачив перед собою роззявлену пащу входу, розчищену ЦАБЕвцями. Це мало бути його першим кроком тут, на зруйнованій планеті, назустріч відновленню цієї величезної автономної єдності, щоб повернути їй колишні силу і вплив у всій своїй повноті. Щойно гомеостатична газета відновить свою діяльність, він зможе присвятити себе іншим завданням, звільнившись від частини тягаря.

Один із робітників, які усе ще розгрібали звалище, пробурмотів:

— Боже, скільки брухту, ніколи стільки не бачив. Таке враження, ніби вони його навмисне тут розкидали, — піч у його руках блимала і здригалася, всотуючи брухт і перетворюючи його на енергію, вхідний отвір дедалі ширшав.

— Мені потрібен звіт про стан друкарні, і то якнайшвидше, — сказав Гуд команді інженерів, які стояли, чекаючи, коли відкриється вхід. — Скільки часу знадобиться на перезапуск, скільки... — і враз замовк.

До них наближалося двоє чоловіків у чорних одностроях. Полісмени з корабля Охорони. Одного він упізнав: це був Отто Дітріх, старший слідчий, який супроводжував центавріанську флотилію. Гуд мимохіть напружився, це був рефлекс, вироблений у кожного з них, — він бачив, як інженери та робітники ненадовго припиняють працювати і лише згодом потроху повертаються до виконання своїх обов’язків.

— Добридень, — привітався він із Дітріхом. — Радий вас бачити. Давайте відійдемо ось сюди, в цю бічну кімнату, щоб ми змогли поговорити, — він не сумнівався в тому, про що питатиме слідчий, і очікував на його візит.

Дітріх відказав:

— Я вас ненадовго затримаю, Гуде, бо знаю, наскільки ви зайняті. А що це у вас таке? — він витріщився на отвір із нетерплячою жадібною цікавістю на круглому щетинистому обличчі.

У тісній бічній кімнаті, своєму тимчасовому робочому кабінеті, Гуд став навпроти двох полісменів.

— Я проти суду, — тихо сказав він. — Спливло багато часу. Лишіть усе як є.

Замислено почухавши себе за вухом, Дітріх заперечив:

— Але воєнні злочини — це воєнні злочини, навіть через чотири десятиліття. Хай там як, про що тут взагалі дискутувати? Закон зобов’язує нас висунути обвинувачення. Хтось же розпочав цю війну. Можливо, ті люди й обіймають сьогодні відповідальні посади, проте це ще нічого не означає.

— Скільки з вами поліцейських груп? — поцікавився Гуд.

— У мене двісті чоловік.

— Отже, ви готові до розгортання операції.

— Ми готові почати розслідування. Зібрати відповідні документи та ініціювати процес у місцевих судах. Так, ми готові змусити до співпраці тутешнє населення, якщо ви про це. Наші досвідчені агенти вже розподілилися по ключових позиціях, — Дітріх уважно поглянув на нього. — Усе це необхідно, і я не розумію, в чому проблема. Чи, може, ви маєте намір покривати винуватців, щоб використати їхні так звані «цінні навички» у своїй роботі?

— Ні, — стримано заперечив Гуд.

Дітріх повів далі:

— Під час Лихоліття загинуло майже вісім мільйонів людей. Ви вже забули про це? А можливо, те, що жертви — переважно місцеві, не знайомі нам з вами люди...

— Аж ніяк, — перервав його Гуд. Він знав, що це безнадійно, йому була чужа ментальність полісменів. — Я вже пояснював свою позицію. На мою думку, тепер нічим не зарадять ці судові процеси та повішення за давні гріхи. І не думайте залучати до цього моїх співробітників, я відмовлю вам на тій підставі, що не можу розкидатися ніким із них, навіть прибиральником. Я зрозуміло висловився?

— Які ж ви все-таки ідеалісти, — зітхнув Дітріх. — Адже на нас покладено почесну місію... і це відбудова, хіба ні? Ви не розумієте — чи не хочете розуміти — того, що ці люди одного разу знову візьмуться за своє, якщо ми не вживемо заходів. Ми повинні це зробити, заради прийдешніх поколінь. Бути суворими зараз — найбільш гуманний метод, якщо поглянути на це в довгостроковій перспективі. Скажіть-но, Гуде, що це взагалі за місце? Що ви так відчайдушно намагаєтеся відродити?

— Центр «Нью-Йорк Таймз», — кинув Гуд.

— Припускаю, що тут є архів, де ми могли б знайти потрібні нам відомості. Це нам дуже прислужилося б у підготовці судових справ.

Гуд зітхнув:

— Я не можу відмовити вам у доступі до знайдених матеріалів.

Дітріх посміхнувся:

— Щоденні звіти про політичні події, які передували війні, можуть бути дуже цікавими. Наприклад, у чиїх руках була зосереджена верховна влада у Сполучених Штатах, коли почалося Лихоліття? Ніхто з нині опитаних не може цього пригадати, — він уже посміхався на весь рот.

Рано-вранці Гуда в його тимчасовому кабінеті вже чекав звіт команди інженерів. Система живлення газети непоправно пошкоджена. Проте цефалон, мозковий центр гомеостатичної системи, що мав забезпечувати та координувати її роботу, здавався дієвим. Якщо під’єднати систему до живлення корабля, можливо, газета запрацює на цій енергії. А тоді вже можна було б дізнатися більше.

— Інакше кажучи, — сказав Флетчер Гуду, коли вони снідали разом із Джоан, — вона або запрацює, або ні. Дуже прагматичний підхід. Ви запускаєте систему, і якщо вам це вдається, ваша місія виконана. А якщо ні? Інженери просто опустять руки?

Втупившись у свою чашку, Гуд промовив:

— На смак як найсправжнісінька кава, — він замислився. — Скажи їм під’єднати корабель і запустити газету. Якщо вона почне щось друкувати, негайно неси це мені, — наказав Гуд і знову відпив із чашки.

За годину один із кораблів приземлився поблизу, і його джерело живлення підключили до гомеостатичної газети. Техніки протягли кабелі й обережно замкнули мережу.

Сидячи у своєму кабінеті, Пітер Гуд почув далекий підземний гуркіт, уривчасте, невпевнене гудіння. Вдалося! Газета поверталася до життя.

Її відбиток, який поклав на Гудів стіл забіганий ЦАБЕвець, здивував точністю даних. Навіть у стані сну газета якимось чином лишалася в курсі сучасних подій. Її рецептори працювали далі.

ЦАБЕ ПРИЗЕМЛИЛОСЯ

ПІСЛЯ ДЕСЯТИРІЧНОГО ПОЛЬОТУ

І ПЛАНУЄ СТВОРИТИ ЦЕНТРАЛІЗОВАНЕ УПРАВЛІННЯ

Сьогодні, через десять років після початку Лихоліття ядерного голокосту, сталася важлива історична подія: Центавріанська агенція благодійного експорту, скорочено ЦАБЕ, приземлилася на поверхні Землі разом із цілою армадою кораблів — видовище, «величне як за своїм виглядом, так і за значущістю». Представник ЦАБЕ Пітер Гуд, призначений центавріанською владою на посаду головного координатора, негайно облаштував штаб агенції серед руїн Нью-Йорк-сіті й провів перемови з радниками, під час яких наголосив, що прилетів «не карати винних, а відновити на планеті цивілізацію усіма можливими засобами, а також відбудувати...»

Це щось геть нечуване, подумав Гуд, прочитавши розміщену на першій шпальті статтю. Різноманітні газетні служби з пошуку новин отримали доступ до його особистого життя, підслухали й навели у статті навіть його дискусію з Отто Дітріхом. Газета працює — і працювала — на високому рівні. Її репортерів не оминуло нічого, навіть приватна розмова без свідків. Надалі доведеться бути обачним.

І, звісно, інша стаття, позначена тривожним тоном, стосувалася прибуття чорних одностроїв — поліції.

ОХОРОННА АГЕНЦІЯ НАЦІЛИЛАСЯ

НА «ВОЄННИХ ЗЛОЧИНЦІВ»

Капітан Отто Дітріх, головний поліцейський слідчий, який прилетів із флотилією ЦАБЕ з Проксими Центавра, заявив сьогодні, що винуватці трагедії десятирічної давнини «відповідатимуть за свої злочини» перед центавріанським судом. Наскільки «Таймз» відомо, двісті полісменів у чорних одностроях уже розпочали розслідування, покликане...

Газета попереджала Землю щодо Дітріха, і Гуд прочитав цей допис не без похмурого задоволення. «Таймз» була створена не для того, щоб служити владній верхівці. Вона служила всім, також і тим, кого Дітріх збирався притягти до суду. Кожен крок поліції буде, поза сумнівом, детально висвітлений у її статтях. Дітріху, який полюбляв працювати в умовах анонімності, це точно не сподобається. Але рішення про те, має газета працювати далі чи ні, — за Гудом.

А він не мав наміру від’єднувати її від живлення.

Його увагу привернув ще один заголовок на першій шпальті. Спохмурнівши і дещо стривожившись, він заходився читати статтю.

ЦЕМОЛІ ОЧОЛИВ РЕВОЛЮЦІЮ

НА ОКОЛИЦЯХ НЬЮ-ЙОРКА

Прибічники Бенні Цемолі із наметових містечок, у яких цей яскравий політичний лідер здобув найбільшу популярність, наштовхнулися на спротив із боку місцевих жителів, озброєних молотками, лопатами та кілками. Масові заворушення не вщухали близько двох годин і лишили по собі двадцять поранених та десяток госпіталізованих у квапливо організованих пунктах надання невідкладної медичної допомоги. Цемолі, зодягнений, як завжди, у червоне вбрання, подібне до тоги, відвідав поранених. Було помітно, що лідер у доброму гуморі: він жартував і підбадьорював своїх прибічників, запевняючи їх, що «лишилося вже недовго» — очевидний натяк на нещодавню заяву організації про підготовку до наступу на Нью-Йорк та встановлення того, що Цемолі назвав «соціальною справедливістю і безвинятковою рівністю, досягнутими вперше у світовій історії». Нагадаємо, що напередодні його ув’язнення в «Сен Квентін»...

Увімкнувши переговорний пристрій, Гуд сказав:

— Флетчере, перевір активність у північних районах. Дізнайся, що за політична демонстрація там зібралася.

До нього долинув голос Флетчера:

— Сер, я теж отримав цей примірник «Таймз». І прочитав статтю про того підбурювача Цемолі. Корабель уже вилетів на місце заворушення, менше ніж за десять хвилин має надійти звіт, — Флетчер зробив паузу. — Як думаєте, чи необхідно долучати до справи когось із людей Дітріха?

— Сподіваюся, що ні, — коротко відповів Гуд.

Лише за пів години Флетчер отримав звіт із корабля ЦАБЕ. Збентежений, Гуд попросив зачитати звіт удруге. Не було жодної помилки. Польова група ЦАБЕ провела ретельне розслідування. Вони не знайшли ніяких ознак наметового містечка або численного зібрання. Місцеві мешканці, яких вони допитали, ніколи не чули про людину на ім’я Цемолі. Не виявилося також ані сліду заворушень чи пунктів надання невідкладної медичної допомоги, тим паче з пораненими мітингувальниками. Навколо лише мирний, майже сільський краєвид.

Розгублений, Гуд знову перечитав статтю в «Таймз». Ось же воно, чорним на білому, на першій сторінці, поруч із новиною про приземлення флотилії ЦАБЕ. Що за чортівня?

Це йому зовсім не сподобалося.

А що як він помилився, пробудивши цю величезну стару і пошкоджену гомеостатичну газету до життя?

Гуд спав міцним сном, коли його розбудив гуркіт із-під землі, безнастанне стугоніння, що наростало і наростало, поки він сидів на ліжку, моргаючи і намагаючись збагнути, що відбувається. Заревла машинерія. Він почув важкий гул, з яким автоматично замкнулася система за командою, що надійшла від самої газети.

— Сер, — долинув до нього у темряві голос Флетчера. Нараз спалахнуло світло: Флетчер ввімкнув тимчасове освітлення над їхніми головами. — Я вирішив, що мушу розбудити вас. Пробачте, містере Гуд.

— Я вже не спав, — пробурмотів Гуд, підводячись із ліжка й одягаючи халат і капці. — Що вона робить?

Флетчер відповів:

— Друкує спецвипуск.

Підвівшись на ліктях і відкидаючи з обличчя світле скуйовджене волосся, Джоан пробурмотіла:

— Боже, що сталося? — і перевела погляд широко розплющених очей із чоловіка на Флетчера.

— Доведеться скликати представників місцевої влади, — вирішив Гуд. — Провести з ними нараду, — він інтуїтивно відчував, що це буде за випуск, який із таким гуркотом проходив крізь друкарські преси. — Поклич того ЛеКонте, політика, якого ми зустріли, коли прибули. Розбуди його і негайно привези сюди. Він нам потрібен.

Збігла майже година, перш ніж зарозумілий, пихатий місцевий можновладець зі своїм помічником вшанували їх своєю присутністю. Двоє чоловіків постали на порозі Гудового кабінету в пишній формі, обидва вкрай роздратовані. Вони мовчки дивилися на Гуда, чекаючи на пояснення.

Гуд сидів за своїм столом у домашньому халаті й капцях, поклавши перед собою спецвипуск «Таймз». Він саме перечитував його вдруге, коли з’явилися ЛеКонте і його помічник.

НЬЮ-ЙОРКСЬКА ПОЛІЦІЯ ПОВІДОМЛЯЄ

ПРО ЛЕГІОНИ ПРИБІЧНИКІВ ЦЕМОЛІ,

ЯКІ НАБЛИЖАЮТЬСЯ ДО МІСТА;

БУДУЮТЬСЯ БАРИКАДИ,

НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ НАПОГОТОВІ

Він перевернув аркуш, демонструючи заголовок двом землянам.

— Хто цей чоловік? — спитав він.

ЛеКонте затнувся:

— Я... я не знаю.

Гуд не повірив.

— Та годі вам, ЛеКонте.

— Дозвольте, я прочитаю статтю, — знервовано попросив ЛеКонте. Він поспіхом пробіг її очима, газета тремтіла в його руках. — Цікаво, — сказав він нарешті. — Проте я нічим не можу вам допомогти. Це й для мене несподіванка. Розумієте, нам бракувало каналів комунікації, тож не виключено, що впродовж Лихоліття постав якийсь політичний рух, про який ми не...

— Годі, — повторив Гуд. — Не верзіть дурниць. Почервонівши, ЛеКонте пролепетав:

— Чого ви від мене хочете? Витягли з ліжка посеред ночі... Раптом усі заметушилися: в офіс квапливо зайшов Отто Дітріх, вигляд у нього був похмурий.

— Гуде, — сказав він просто з порога, — біля моєї штаб-квартири є кіоск «Таймз». І в ньому щойно з’явилось ось це, — Дітріх помахав затиснутим у руці спеціальним випуском. — Клята газета друкує цей випуск і розповсюджує по всьому світу, так? А тим часом у нас в тій місцевості, про яку йдеться, є групи перехоплення, і вони геть нічого не помітили, ніяких перегороджених доріг, ніяких підозрілих угрупувань, що рухалися б до міста, взагалі жодної активності.

— Я знаю, — кивнув Гуд. Він почувався втомленим. Під їхніми ногами не замовкав глибинний гул: газета друкувала спецвипуск, інформуючи світ про марш прибічників Бенні Цемолі, що рухалися в напрямку Нью-Йорк-сіті — вочевидь, уявний марш, цілковито вигаданий газетним цефалоном. — Вимкніть її, — сказав Дітріх. Гуд заперечливо похитав головою:

— Ні. Я хочу дізнатися більше.

— Дізнатися більше? — обурився Дітріх. — Цілком очевидно, що цефалон пошкоджений. Він постраждав настільки, що не може нормально працювати. Доведеться вам пошукати іншу систему для світової пропаганди, — він кинув спецвипуск Гуду на стіл.

Гуд звернувся до ЛеКонте:

— Ви чули щось про довоєнну діяльність Бенні Цемолі?

Запала тиша. ЛеКонте і його помічник містер Фолл поблідли й напружилися; спочатку вони подивилися на нього, щільно стуливши вуста, потім перезирнулися між собою.

— Я гірше за поліцію розбираюся в таких випадках, — Гуд озирнувся до Дітріха, — тож, думаю, тут краще вам взятися за цю справу.

Дітріх, одразу зрозумівши, що й до чого, сказав:

— Звісно. Я негайно беру вас обох під арешт. Якщо ви не налаштовані розповісти більше про цього підбурювача в червоній тозі, — і він кивнув двом полісменам, які застигли в дверях офісу, ті слухняно рушили вперед.

Коли полісмени підійшли до нього впритул, ЛеКонте промовив:

— Якщо подумати, була колись така людина. Але... вона була якась непевна.

— Колись — це до війни? — перепитав Гуд.

— Так, — повільно кивнув ЛеКонте. — Він був диваком. Наскільки пам’ятаю, а пригадую я вже не дуже чітко... вгодований невіглас, блазень з якоїсь глушини. У нього була невеличка радіостанція чи щось подібне, звідки він поширював свої передачі. А ще він продавав якісь антирадіаційні коробочки, які можна встановити в себе вдома, щоб захиститися від осадів, які випадають після ядерних випробувань.

Раптом у розмову вклинився помічник ЛеКонте:

— Так, я теж його згадав. Він навіть балотувався до сенату ООН. Але, звісно, програв.

— А ви щось чули про нього останнім часом? — допитувався Гуд.

— Ох, я й забув, — похопився ЛеКонте. — Невдовзі після того він помер від азійського грипу. От уже п’ятнадцять років як його нема.

Сидячи в гелікоптері, Гуд повільно кружляв над територією, про яку йшлося в статтях «Таймз». Він хотів на власні очі переконатися, що там немає ані сліду політичної активності, оскільки не був цілковито впевнений у тому, що газета втратила зв’язок із реальними подіями. Але дійсність жодним чином не збігалася з тією, яку відображали статті «Таймз», це беззаперечний факт. І все ж — гомеостатична система продовжувала працювати.

Джоан, яка сиділа поруч, сказала:

— У мене є третя стаття, якщо хочеш, можеш прочитати, — вона саме проглядала останній випуск газети.

— Ні, — відмовився Гуд.

— Тут пишуть, буцімто вони вже ввійшли до міста, — повідомила вона. — Що революціонери прорвалися через поліцейські загородження і що губернатор звернувся до ООН по допомогу.

Флетчер замислено зауважив:

— У мене є ідея. Один із нас, — найкраще, якщо це будете ви, Гуде, — напише листа в «Таймз». — Гуд витріщився на нього. — Думаю, я знаю, як саме його сформулювати, — вів далі Флетчер. — Давайте вдамо, що це простий запит. Мовляв, ви стежили за публікаціями газети про революцію Цемолі. Скажіть редакції... — Флетчер помовчав. — Скажіть, що ви небайдужі до цього руху і хочете до нього приєднатися. Спитайте в газети, як це зробити.

Інакше кажучи, думав Гуд, я попрошу газету вивести мене на Цемолі. Він мусив визнати, що йому сподобалася ідея Флетчера. Вона була блискуча, у свій химерний спосіб. Ніби Флетчер зумів відступити від свого здорового глузду настільки, щоб мислити так, як ця схиблена газета. Він підіграє газеті в її омані. Припустивши, що Цемолі та марш у бік Нью-Йорка справді існує, такий запит буде цілком обґрунтованим.

— Мабуть, це прозвучить по-дурному, — сказала Джоан, — але як можна надіслати листа в гомеостатичну газету?

— Із цим я вже розібрався, — відповів Флетчер. — У кожному газетному кіоску є отвір для листів поряд із тим, у який треба кинути монетку, щоб придбати газету. Цього вимагав закон багато десятиліть тому, коли ще тільки починали випускати гомеостатичні газети. Все, що нам треба, — це підпис вашого чоловіка, — він дістав з кишені піджака конверт. — Лист уже написаний.

Гуд узяв листа й уважно його прочитав. Отже, ми хочемо приєднатися до повстанців із загадковим вгодованим блазнем на чолі, сказав він сам до себе.

— А хіба після цього не з’явиться заголовок на кшталт: «ГОЛОВА ЦАБЕ ПРИЄДНУЄТЬСЯ ДО МАРШУ НА ЗЕМНУ СТОЛИЦЮ»? — спитав він у Флетчера із сарказмом. — Невже досвідчена, підприємлива газета не розмістить такого листа на першій сторінці?

Флетчер, вочевидь, про це не замислювався, він спохмурнів.

— Тоді, мабуть, краще, щоб цього листа підписав хтось інший, — визнав він і додав: — Хтось із вашої команди, але нижчий за посадою. Хоча б я.

Гуд кивнув і віддав йому листа:

— Так і зробимо. Цікаво, чи прийде взагалі відповідь на лист, а якщо прийде, то яка.

Листи до редакції, подумав він. Листи до незмірного складного електронного організму, похованого далеко під землею, який ні перед ким не звітує і керований тільки власними схемами управління. Як він відреагує на це зовнішнє підтвердження власної ілюзії? Чи поверне це газету знову до реальності?

Таке враження, думав він далі, ніби всі ці роки вимушеного мовчання газета бачила сни, а тепер, прокинувшись, повірила в уривки власних сновидінь і відтворила їх на своїх сторінках поряд із точними й виваженими звітами про сучасні події. Мішанина химерних і правдивих, чітко продуманих репортажів. Що з цього врешті переможе? Імовірно, судячи з розгортання історії про Бенні Цемолі, загорнутий у тогу оратор дійде до Нью-Йорка. Схоже, марш закінчиться успіхом. І що тоді? Як це поєднати з прильотом ЦАБЕ з її величезною міжсистемною могутністю та владою? Гомеостатичній газеті рано чи пізно доведеться зіштовхнутися з цією невідповідністю.

Один із двох звітів має зникнути... Проте Гуд мав лихе передчуття, що гомеостатична газета, яка на ціле десятиліття поринула у марення, неохоче поступиться своїми фантазіями. Можливо, міркував він, новини про нас, ЦАБЕ і наше завдання відбудови Землі зникнуть зі сторінок «Таймз», їх буде дедалі менше, їх пересуватимуть усе далі від передовиці. І врешті залишаться тільки подвиги Бенні Цемолі.

Це було неприємне передбачення, яке стривожило Гуда. Виникає враження, подумав він, ніби ми реальні тільки тоді, коли про нас пише «Таймз», так, ніби наше існування залежить від цієї газети.

Двадцять чотири години по тому «Таймз» розмістила у своєму звичному випуску лист від Флетчера. Надрукований, лист вразив Гуда непереконливістю та штучністю формулювань, — здавалося б, таким листом гомеостатичну газету не перехитрувати, і все ж вона віддала його в друк. Отже, його пропустили на всіх етапах підготовки випуску.

Під цим листом містилася відповідь гомеостатичної газети; Гуд квапливо її прочитав.

Натиснувши кнопку, Гуд напряму зв’язався з поліцейським штабом. Коли старший слідчий відповів, він сказав:

— Дітріху, мені потрібні ваші люди, необхідно декуди з’їздити, і можливо, там виникнуть певні ускладнення.

Після павзи Дітріх сухо промовив:

— Отже, все-таки йдеться не тільки про шляхетну справу відбудови. Скажу так: ми вже послали людину наглядати за адресою на Блікмен-стріт. Мені сподобалася ваша тактика з листом. Може, вона й спрацює, — реготнув він.

Невдовзі Гуд і четверо центавріанських полісменів у чорних одностроях уже летіли на гелікоптері над руїнами Нью-Йорк-сіті, шукаючи рештки того, що було колись Блікмен-стріт. Скориставшись мапою, вони десь за пів години розшукали потрібне місце.

— Он там, — сказав капітан поліції, який командував групою, і показав на якусь споруду за вікном. — У тому будинку, де продуктова крамниця.

Гелікоптер почав знижуватися. Так і є: продуктова крамниця. Гуд не помітив жодних ознак політичної активності — ані мітингувальників, ані прапорів або банерів. І все ж, здавалося, щось лиховісне чигало за лаштунками цього звичного видовища, що простерлося під ними: виставлені на тротуарі ящики з овочами, убогі жінки в довгих пальтах, які обмацували мерзлі картоплини, підстаркуватий власник крамниці у білому фартуху, який замітав тротуар. Усе надто природне, надто буденне.

Надто звичайне.

— Спускаємося? — запитав його капітан поліції.

— Так, — скомандував Гуд. — І будьте напоготові.

Побачивши, як вони приземлилися перед його крамницею, власник поволі відставив убік мітлу і попростував їм назустріч.

Грек, вирішив Гуд. У чоловіка була густа борода і ледь хвилясте сиве волосся. Він дивився на них із вродженою обережністю, одразу здогадавшись, що від них годі чекати чогось доброго. І все ж вирішив ввічливо їх привітати. Він їх не боявся.

— Джентльмени, — грек злегка вклонився їм. — Чим я можу вам допомогти? — його погляд ковзнув чорними одностроями центавріанської поліції, проте обличчя лишилося безвиразним і непроникним.

Гуд сказав:

— Ми тут, щоб заарештувати політичного агітатора. Вам нема про що хвилюватися, — із цими словами він попрямував до продуктової крамниці, група поліцейських рушила слідом, виставивши перед себе зброю.

— Політична агітація — тут?! — перепитав грек. — Та годі вам! Це неможливо, — задиханий, він кинувся їх наздоганяти, уже не приховуючи свого занепокоєння. — У чому я винен? Ні в чому, подивіться самі. Заходьте, — він притримав двері крамниці, впускаючи їх досередини. — Можете самі переконатися.

— Саме це ми й збираємося зробити, — відказав Гуд. Він рухався швидко, не гаючи часу на обшук зали з товарами, й одразу попрямував до допоміжного приміщення.

Там був склад, заставлений картонними коробками, в яких, очевидно, лежали консервні банки. Якийсь хлопець, що займався підрахунком продуктів, підвів голову і завмер, заскочений їхньою появою. Тут нічого немає, подумав Гуд. Син підпрацьовує у батька в крамниці, ото й усе. Відкривши одну з коробок, Гуд зазирнув усередину. Консервовані персики. Поряд — коробка із салатом. Він відірвав салатний листочок, почуваючись безсилим — і розчарованим.

Капітан поліції прошепотів:

— Тут нічого, сер.

— Я й сам бачу, — роздратовано відмахнувся Гуд.

Двері праворуч вели в комірчину. Відчинивши їх, він побачив мітли, швабру, цинкове відро, коробки з мийними засобами. А ще — краплі фарби на підлозі.

Комірчину перефарбовували, і то нещодавно. Нахилившись, він дряпнув фарбу нігтем і виявив, що вона ще липка.

— Погляньте-но сюди, — покликав він капітана поліції. Грек знервовано запитав:

— У чому річ, джентльмени? Ви десь знайшли бруд і хочете доповісти в санітарну інспекцію? На мене поскаржилися покупці? Скажіть мені, будь ласка, правду. Так, це свіжа фарба. У нас тут лад і чистота. Хіба це не в інтересах громади?

Провівши рукою по стіні комірчини, капітан поліції тихо повідомив:

— Містере Гуд, тут був дверний прохід. А тепер його забили і затинькували, — він вичікувально подивився на Гуда, чекаючи на його розпорядження.

Гуд наказав:

— Ламайте!

Озирнувшись до своїх людей, капітан поліції дав їм якісь вказівки. Незабаром із корабля через товарну залу притягли необхідне обладнання, почувся приглушений виск: поліція заходилася свердлити потиньковану деревину.

Поблідлий, грек обурився:

— Це нечувано! Я подам на вас скаргу!

— І правильно, — погодився Гуд. — Підемо до суду.

Частина стіни уже поступилася тискові. Вона з гуркотом відпала, розсипавшись уламками по підлозі. Здійнялася біла хмарка порохняви, яка поволі осіла.

Наскільки Гуд зміг побачити у світлі поліцейських ліхтариків, кімната за стіною була невелика, запилюжена, без вікон, із застояним та затхлим повітрям... У цій кімнаті вже довго, дуже довго ніхто не жив, зрозумів він, обережно ступаючи всередину. Кімната була порожня. Просто іще одна покинута комора з брудними, облущеними дерев’яними стінами. Можливо, власник продуктової крамниці використовував її в часи, що передували Лихоліттю. Тоді було більше запасів, а тепер потреба в цій коморі зникла. Гуд обійшов кімнату, просвітивши її ліхтариком від стелі до долівки. На підлозі валялися дохлі мухи. І раптом він побачив, що деякі з них були ще живі й слабко ворушилися в пилюці.

— Майте на увазі, — сказав капітан поліції, — що прохід забили дошками нещодавно, протягом останніх трьох днів. Або, якщо вже бути точним, забити його могли і раніше, а от зафарбували стіну лише тепер.

— Ці мухи, — зауважив Гуд, — ще не здохли.

Отже, це було менше ніж три дні тому. Імовірно, прохід забили вчора.

Для чого використовувалася ця комора? Він озирнувся на грека, який увійшов до кімнати слідом за ними, все ще напружений і блідий, із неспокійним блиском у темних очах. Цей чоловік не такий і простий, зрозумів Гуд. Від нього ми небагато довідаємся.

У дальньому кінці кімнати поліцейські освітили ліхтариками шафу: порожні полиці з необробленого, грубого дерева. Гуд наблизився до неї.

— Гаразд, — здушено промовив грек і судомно сковтнув. — Зізнаюся. Ми зберігали тут самогон. І перелякалися. Ви, центавріанці... — він із острахом роззирнувся навколо себе, — не такі, як місцеві керівники, ми їх знаємо, вони нас розуміють. А от ви! З вами так не домовишся. А жити ж на щось треба, — і безпорадно розвів руками.

З-за шафи виднівся кутик чогось прямокутного. Ледве помітний, вони могли його і не побачити. Аркуш, який упав за шафу і майже заховався за нею, він сповзав дедалі нижче. Гуд схопив краєчок аркуша й обережно витяг.

Грек затремтів.

В руках у Гуда опинився портрет. Огрядний чоловік середнього віку з обвислими щоками, порослими чорною щетиною, похмурий, із виклично стуленими губами. Дужий, зодягнений у щось схоже на форму. Колись цей портрет висів на стіні, і люди сходилися сюди, щоб ушанувати його. Гуд здогадався, хто це був. Бенні Цемолі на вершині своєї політичної кар’єри, лідер, який із гіркотою дивився на зібрання своїх послідовників.

То ось як він виглядає.

Не дивно, що «Таймз» зчинила такий галас.

Розвернувшись до власника магазину, Гуд спитав, тримаючи портрет перед собою:

— Кажіть правду. Ви знаєте, хто це?

— Ні, ні, — пролепетав грек. Він витер спітніле лице великою червоною хусткою. — Уявлення не маю.

Проте було очевидно, що він бреше.

Гуд наполягав:

— Ви — послідовник Цемолі, чи не так?

Повисла мовчанка.

— Арештуйте його, — скомандував Гуд капітанові поліції. — Ми повертаємося.

І він вийшов з комірчини, тримаючи в руках портрет.

Роздивляючись фотографію, що лежала на його столі, Гуд думав: Отже, це не просто вигадка «Таймз». Тепер ми знаємо правду. Цей чоловік реальний, і двадцять чотири години тому його портрет висів на стіні, на видноті. І висів би й надалі, якби не з’явилося ЦАБЕ. Ми їх налякали. Землянам є що від нас приховувати, і вони це усвідомлюють. Вони вживають заходів, швидких і ефективних, і нам пощастить, якщо ми зможемо... Перериваючи його думки, Джоан сказала:

— Це означає, що вони і справді збиралися на Блікман-стріт. Газета не помилялася.

— Так, — визнав Гуд.

— І де він зараз?

Якби ж то я знав, подумки зітхнув Гуд.

— Дітріх уже бачив світлину?

— Ще ні, — відповів Гуд.

Джоан мовила:

— Цей чоловік відповідальний за початок війни, і Дітріх про це неодмінно довідається.

— Ніхто, — заперечив Гуд, — не може нести одноосібну відповідальність за початок війни.

— Проте він був вагомою фігурою, — не поступалася Джоан. — Ось чому вони так старалися знищити всі сліди його існування.

Гуд кивнув.

— Якби не «Таймз», — вела вона далі, — хіба ми здогадалися б, що існує такий політичний гравець, як Бенні Цемолі? Ми багато в чому завдячуємо цій газеті. Вони прогледіли її або, можливо, не мали змоги серйозно зайнятися нею. Можливо, вони діяли поспіхом і їм навіть за десять років не вдалося з усім цим впоратися. Дуже важко придушити будь-який вияв активності світового політичного руху, особливо якщо його лідер тепер, на цій фінальній стадії, здобув абсолютну владу.

— Не важко, а неможливо, — виправив Гуд.

Замурована комора позаду продуктової крамниці грека... цього виявилося достатньо, щоб дізнатися усе, що нам потрібно. Тепер люди Дітріха можуть довершити справу. Якщо Цемолі живий, вони його врешті-решт знайдуть, а якщо мертвий — у цьому, з огляду на вдану Дітріха, їх важко буде переконати — вони ніколи не припинять цих розшуків.

— Добре те, — міркувала Джоан, — що багато невинних людей тепер зірветься з гачка. Дітріх припинить їх переслідувати. Його увагу поглине вистеження Цемолі.

А й справді, подумав Гуд, це дуже важливо. Центавріанська поліція довгий час буде цілком зайнята іншою справою, і від цього усі тільки виграють, включно з ЦАБЕ та його програмою реконструкції.

Якби Бенні Цемолі не існувало, промайнуло йому в голові, його б треба було вигадати. Чудернацька думка... Він і сам не знав, чому так подумав. Гуд укотре поглянув на фото, пробуючи видобути якомога більше інформації з плаского зображення цього чоловіка. Який у Цемолі був голос? Чи володів він силою ораторського мистецтва, як багато колишніх демагогів? І як він писав... Можливо, дещо із написаного ним з часом десь і вигулькне. Якщо пощастить, аудіоплівка із записом його промов, зі справжнім голосом цього чоловіка. Можливо, навіть відеокасети. Врешті-решт усе проясниться, це тільки питання часу. І тоді ми зможемо відчути на собі, як це — жити в тіні такої людини, усвідомив він.

Заскрекотіла лінія зв’язку з офісом Дітріха. Гуд підняв слухавку.

— У нас тут цей грек, — почав Дітріх. — Він зробив кілька зізнань під дією препаратів, це може вас зацікавити.

— Слухаю, — коротко сказав Гуд.

Дітріх продовжив:

— Він каже, що лишався послідовником Цемолі протягом сімнадцяти років, такий собі «старожил» Руху. Вони зустрічалися двічі на тиждень у його крамниці в ті далекі дні, коли Рух був нечисленний і порівняно слабкий. Та світлина, що у вас, — я її, звісно, не бачив, проте Ставрос, цей наш грецький друг, розповів мені про неї, — цей портрет насправді застарілий у тому сенсі, що серед вірних Цемолі людей в обігу є кілька пізніших зображень. Ставрос прикипів до цього, давнього, суто із сентиментальних почуттів. Він нагадує йому про старі часи. Поступово Рух набув більшого впливу, і Цемолі перестав з’являтися у крамниці, тож наш грек втратив із ним безпосередній зв’язок. Ставрос і далі сумлінно платив членські внески, проте сам Рух перетворився для нього радше на абстракцію.

— А як щодо війни? — запитав Гуд.

— Напередодні війни Цемолі тут, у Північній Америці, захопив владу під час путчу і у час тяжкої економічної кризи пішов маршем на Нью-Йорк-сіті. Мільйони людей залишилися без роботи, і він скористався їхньою підтримкою. Він намагався розв’язати їхні економічні проблеми за допомогою агресивної зовнішньої політики — напав на кілька латиноамериканських республік, які перебували у сфері впливу Китаю. Оце, здається, й усе. Щоправда, Ставрос дещо плутається в загальній картині... доведеться заповнювати прогалини зізнаннями інших ентузіастів, яких ми шукатимемо. Найкраще брати молодших. Цьому все ж таки більше сімдесяти років.

Гуд сказав:

— Сподіваюся, ви не притягнете його до суду.

— Звісно, ні. Він — просто наше джерело інформації. Коли він нам усе розкаже, ми його відпустимо — хай повертається до своєї цибулі та консервованих фруктів. Він не становить жодної загрози.

— А що Цемолі? Він пережив війну?

— Так, — підтвердив Дітріх. — Проте це було десять років тому. Ставрос не знає, чи цей чоловік досі живий. Особисто я думаю, що так, і ми перевірятимемо цю версію, аж поки не підтвердиться, що вона хибна. Ми мусимо це зробити.

Гуд подякував йому і відключив зв’язок.

Щойно він відвернувся від телефонного апарата, як почув під ногами низьке одноманітне гудіння. Гомеостатична газета знову ожила.

— Звичайний випуск уже був, — зауважила Джоан, швидко поглянувши на свій наручний годинник. — Отже, це має бути спецвипуск. Усе це так захопливо, мені просто не терпиться прочитати передовицю.

Що цей Бенні Цемолі знову зробив? — подумав Гуд. — Яка фаза... принаймні згідно з «Таймз», що геть поплутала хронологію його життя... отже, який етап історії, що сталася насправді багато років тому, наздожене нас зараз? Це має бути щось кульмінаційне, якщо воно заслуговує на спецвипуск. Поза сумнівом, це мусить бути цікаво. «Таймз» знається на тому, що друкувати. Він теж із нетерпінням став чекати на газету.

У центрі Оклахома-сіті Джон ЛеКонте вкинув монетку в щілину кіоска «Таймз», віддавна встановленого на цьому місці. З кіоска висунувся останній спецвипуск газети; чоловік витяг його й швиденько пробігся очима по заголовку передової статті — йому знадобилося лише кілька секунд, щоб ухопити головне. Потім він перетнув тротуар і знову сів у свій паровий автомобіль.

Містер Фолл завбачливо нагадав:

— Сер, ось оригінальний матеріал, якщо ви бажаєте зіставити окремі формулювання, — ЛеКонте взяв простягнуту секретарем папку.

Машина рушила. Без жодної сторонньої вказівки шофер поїхав у напрямку партійного штабу. ЛеКонте відхилився на спинку сидіння, запалив сигару і вмостився зручніше.

Газета на його колінах впадала в око своїм величезним заголовком.

ЦЕМОЛІ ВХОДИТЬ ДО СКЛАДУ КОАЛІЦІЇ ООН,

БОРОТЬБУ ТИМЧАСОВО ПРИПИНЕНО

ЛеКонте повернувся до свого секретаря:

— Мій телефон, будь ласка.

— Так, сер, — містер Фолл передав йому портативний польовий телефон. — Але ми майже приїхали. І не виключено, якщо дозволите звернути на це вашу увагу, що вони можуть записувати наші розмови.

— У них вистачає своїх справ у Нью-Йорку, — гмикнув ЛеКонте. — Серед тих руїн.

У місцевості, яка, наскільки я пригадую, ніколи не відігравала великої ролі, додав він подумки. А втім, можливо, порада містера Фолла й слушна, він вирішив відмовитися від дзвінка.

— Що ви думаєте про цей останній випуск? — спитав він у секретаря, показуючи йому газету.

— Дуже успішний, — кивнув містер Фолл.

Відкривши свій портфель, ЛеКонте вийняв звідти пошарпану книжечку без обкладинки. Її виготовили лише годину тому, і це був новий слід, на який мали натрапити загарбники з Проксими Центаври. Розробленням цієї книжечки займався сам ЛеКонте, і він дуже нею пишався. На її сторінках містився детальний виклад програми соціальних змін, запропонованих Цемолі, революційні засади були висловлені мовою, зрозумілою навіть школярам.

— Можна вас запитати, — поцікавився Фолл, — чи партійна верхівка планує підкинути їм труп?

— Колись — так, — відказав ЛеКонте. — Проте це станеться не раніше, ніж за кілька місяців. — Діставши з кишені пальта олівець, він написав на пошарпаній книжечці друкованими літерами, як то роблять першокласники:

КІНЕЦЬ ВЛАДИ ЦЕМОЛІ

Чи, може, він перестарався? Ні, вирішив ЛеКонте. Опір мусить бути. Але, звісно, стихійний, школярський. Тож він додав:

ДЕ ПОМАРАНЧІ?

Зазирнувши йому через плече, містер Фолл запитав:

— Що це означає?

— Цемолі обіцяв дітям помаранчі, — пояснив ЛеКонте. — Іще одна порожня обіцянка, якої революція ніколи не здійснить. Це Ставрос запропонував... він-бо торгує продуктами. Але ідея непогана, — і додає новині більшої вірогідності, додумав він. Саме такі дрібні деталі й забезпечують ефект.

— Вчора, коли я був у партійній штаб-квартирі, — сказав містер Фолл, — то чув підроблений звукозапис. Промова Цемолі в ООН. Це було просто неймовірно, якби не знати...

— І чий голос використали? — поцікавився ЛеКонте, здивований, що йому про це не доповіли.

— Ведучий якогось нічного клубу, тутешній, із Оклахома-сіті. Маловідомий, звичайно. Здається, він спеціалізується на імітації голосів. Цей тип виголосив промову таким зарозумілим, загрозливим тоном... мушу зізнатися, він мене вразив.

А тим часом, подумав ЛеКонте, не буде ніяких судів над воєнними злочинами. Попри те, що саме ми були при владі, коли спалахнула війна на Землі та Марсі, й обіймали відповідальні посади, — ми в безпеці, принаймні поки що. А може, і назавжди. Якщо наша стратегія буде дієвою. І якщо ніхто не виявить наш тунель до цефалона газети, який ми прокладали довгих п’ять років. І якщо він не обвалиться.

Парова машина припаркувалася у спеціально відведеному місці перед партійною штаб-квартирою, шофер обійшов автомобіль, щоб відчинити двері, і ЛеКонте ліниво й безтурботно вийшов з авто на денне світло. Він викинув недопалок сигари в стічну канаву і попрямував тротуаром до знайомої будівлі.