Повне зібрання короткої прози. Том 3

I

Перша думка, що майнула в голові Ендертона, коли він побачив цього молодика, була: Я лисію. Лисію, стаю огряднішим і старію. Та вголос він цього, звісно, не сказав. Натомість відсунув крісло, рішуче звівся на ноги й обійшов свій стіл, простягаючи правицю. Усміхнувшись із вдаваною щирістю, він міцно потиснув гостеві руку.

— Вітвер? — уточнив він, спромігшись навіть на те, щоб запитання прозвучало якомога приязніше.

— Саме так, — відповів юнак. — Але ви можете називати мене Едом. Звісно, якщо поділяєте мою відразу до непотрібних формальностей, — на самовпевненому обличчі блондина читалося, що він вважав цю справу залагодженою. Тепер вони Ед і Джон: усе має від початку ґрунтуватися на злагодженій співпраці.

— Не заблукали, шукаючи нашу будівлю? — по-наставницькому запитав Ендертон, ігноруючи надміру дружнє вітання. Боже, треба щось вигадати. Його охопив страх, і він почав пітніти. Вітвер походжав офісом так, ніби той уже йому належав, — ніби міряв кроками площу приміщення. Невже не можна було зачекати кілька днів бодай заради пристойності?

— Звісно, ні, — безтурботно відказав Вітвер, тримаючи руки в кишенях. І жадібно уп’явся очима в ряди об’ємних тек на стелажах. — Невже ви думаєте, що я не знав, куди іду. Я доволі добре розуміюся на тому, як ви розслідуєте передзлочин.

Ендертон тремтливими пальцями запалив люльку.

— І як же ми його розслідуємо? Цікаво було б дізнатися.

— Непогано, — похвалив Вітвер. — Навіть досить добре.

Ендертон не зводив з молодика уважного погляду.

— Це ваша суб’єктивна думка? Ви хочете нам полестити?

Вітвер без жодного збентеження зустрів його погляд.

— Це і моя думка, і думка громадськості. Сенат задоволений вашою роботою. Навіть більше, вона викликає в них ентузіазм, — і додав: — Такий, на який ще спроможні ці старигані.

Ендертон внутрішньо здригнувся, проте зовні лишився незворушним. Хоч і не без зусиль. Цікаво, міркував він, що в цього Вітвера насправді на думці. Що діється в цій короткопідстриженій голові? Очі в юнака були сині, ясні — і неприємно тямущі. Вітвер не дасть себе обдурити. І, вочевидь, має великі амбіції.

— Наскільки я розумію, — обережно сказав Ендертон, — ви будете моїм помічником, поки я не звільнюся.

— Я теж зрозумів це саме так, — відповів юнак, ні на мить не завагавшись.

— Це може статися цього, або наступного року, або аж за десять років, — люлька тремтіла в Ендертоновій руці. — Мене ніщо не змушує звільнятися. Я заснував Передзлочинний центр і маю право залишатися на своїй посаді, скільки забажаю. Це виключно моє рішення.

Вітвер кивнув із незмінно простодушним виразом обличчя.

— Авжеж.

Ендертон трохи заспокоївся.

— Я тільки хочу все прояснити...

— ... від самого початку, — закінчив за нього Вітвер. — Ви тут головний. Як ви скажете, так і буде, — і з непідробною щирістю запитав: — Чи не були б ви такі люб’язні показати мені, як все тут влаштовано? Я хотів би якнайшвидше ознайомитися з процесом, принаймні у загальних рисах.

Супроводжуючи юнака залюдненими коридорами підсвічених жовтим світлом офісів, Ендертон мовив:

— Ви вже, звісно, знайомі з теорією передзлочину. Тож я припускаю, що це питання ми можемо опустити.

— Я вивчав доступну широкому загалу інформацію, — відповів Вітвер. — За допомогою передкогнітивних мутантів ви сміливо й успішно скасували післязлочинну каральну систему тюрем і штрафів. Як ми всі розуміємо, покарання ніколи не було дієвим засобом залякування, а розрадою для родичів жертви й поготів, адже мертвого не воскресити.

Вони дійшли до ліфта. Коли той стрімко поніс їх униз, Ендертон сказав:

— Ви вже, мабуть, здогадалися про основну перепону до застосування передзлочинної методології. Ми арештовуємо людей, які ще не порушили жодного закону.

— Але неодмінно порушать, — переконано заперечив Вітвер.

— На щастя, не порушать — адже ми схопимо їх, перш ніж вони вчинять насильство. Відповідно, сам злочин переходить радше у метафізичну площину. Ми стверджуємо, що вони винні. Вони натомість запевняють, що нічого не скоїли. І в цьому сенсі вони справді невинні.

Ліфт випустив їх у ще один жовтаво освітлений коридор.

— У нашому суспільстві немає тяжких злочинів, — продовжував Ендертон, — проте є табір, повний потенційних злочинців.

Чоловіки опинилися в аналітичному відділі і стулки розсувних дверей зійшлися позаду них. Перед ними загрозливо виросла гора апаратів — приймачі даних та комп’ютерна система, яка вивчала й упорядковувала отриманий матеріал. Позаду цих механізмів сиділи троє передкогів, майже невидимі за плетивом дротів.

— Ось і вони, — сухо сказав Ендертон. — Що ви про це думаєте?

Троє ідіотів щось лепетали у сірій напівтемряві. Кожне незв’язне висловлювання, кожен випадковий звук аналізувався, порівнювався, записувався у візуальних символах, транскрибувався на спеціальні перфокартки й проходив через різноманітні кодувальні пристрої. Цілими днями ті недоумки бурмотіли самі до себе, надійно прикуті металевими ланцюгами до стільців із високою спинкою, під’єднані затискачами до плетива дротів, їхні фізичні потреби задовольнялися автоматично. Духовних потреб у них не було. Вони лише бурмотіли й дрімали — таке собі рослинне існування. Їхні думки були плутаними, незбагненними, немов розум тих істот заблукав десь серед тіней.

Але то були не тіні сьогодення. Ці три белькотливі недолугі створіння з величезними головами й немічними тілами бачили майбутнє. Техніка аналітичного відділу повинна була розшифровувати їхні пророцтва, і поки три передкогнітивні ідіоти щось лепетали, апаратура ретельно фіксувала кожен звук.

Обличчя Вітвера вперше втратило свою безтурботну впевненість. У його очах з’явився бридливий, нажаханий вираз, суміш сорому й морального потрясіння.

— Це не... дуже приємно спостерігати, — озвався він. — Я навіть не уявляв, що вони такі... — він затнувся, намагаючись підібрати потрібне слово, доповнюючи його жестом, — такі... деформовані.

— Деформовані й недорозвинуті, — одразу погодився Ендертон. — Особливо он та дівчина, Донні. Їй сорок п’ять років. Проте виглядає вона на десять. Її дар поглинає усе, екстрасенсорне сприйняття розбалансувало лобову частину кори головного мозку. Проте нам до того байдуже. Для нас головне — передбачення. Вони дають нам те, що нам потрібно. Самі вони нічого не тямлять з того, що лепечуть, але для цього є ми.

Притихлий, Вітвер перетнув кімнату і підійшов до машини. Дістав із неї готові картки.

— На цих картках — згадані ними імена? — запитав він.

— Та мабуть, — нахмуривши чоло, Ендертон забрав у нього стос карток. — Я ще не встиг їх проглянути, — відповів, тамуючи своє роздратування.

Вітвер зачаровано спостерігав, як із машини виповзає нова картка. А за нею друга... третя... Диски оберталися, ненастанно випльовуючи все нові звіти.

— Передкоги, мабуть, бачать далеке майбутнє, — із захопленням припустив Вітвер.

— Для них досяжний лиш обмежений проміжок часу, — пояснив Ендертон. — Вони бачать майбутнє, яке настане за один, щонайбільше за два тижні. Більша частина інформації, яку ми отримуємо від них, нам ні до чого — вона не стосується нашого розслідування. Ми передаємо її відповідним інстанціям. А вони, своєю чергою, обмінюються даними з нами. У кожного важливого бюро є свій підвал із цими корисними мавпами.

— Мавпами? — збентежено витріщився на нього Вітвер. — А, так, я зрозумів. Нічого не бачу, нічого не чую і так далі. Дуже дотепне визначення.

— Дуже точне, — Ендертон механічно забрав свіжі картки, що вигулькнули з машини. — Деякі з цих імен будуть врешті відкинуті. А на тих, що залишаться, здебільшого зареєстровані дрібні злочини: пограбування, ухиляння від сплати податку з прибутків, напад, шантаж. Певно, ви чули, що Передзлочинний центр зменшив кількість злочинів на дев’яносто дев’ять і вісім десятих відсотка. Тяжкі злочини — вбивство чи зрада батьківщини — трапляються нечасто. Врешті-решт, злочинець знає, що ми замкнемо його в таборі за тиждень до того, як він зважиться на протизаконну дію.

— А коли востаннє трапилося реальне вбивство? — поцікавився Вітвер.

— П’ять років тому, — відказав Ендертон із гордістю в голосі.

— Як це сталося?

— Убивця втік від наших пошукових груп. У нас було його ім’я — насправді в нас була інформація про всі деталі злочину, включно з іменем жертви. Нам були відомі час і місце запланованого злочину. Попри це, він таки зміг здійснити свій задум, — Ендертон стенув плечима. — Зрештою, усіх не переловиш, — він перетасував картки. — Однак ми запобігаємо більшості злочинів.

— Єдине вбивство за п’ять років, — до Вітвера поверталася його колишня самовпевненість. — Це вражає... цим можна пишатися.

Ендертон холодно мовив:

— Я й пишаюся. Тридцять років тому я розробив цю теорію — тоді, коли наші себелюбці думали лише про те, як швидко збагатитися на біржі. Натомість я прагнув зробити щось ґрунтовне, що було б надзвичайно важливим для соціуму.

Він передав картки Воллі Пейджу, своєму підлеглому, який завідував мавпячим блоком.

— Проглянь, що нам із того знадобиться, — наказав він Пейджу. — На твій розсуд.

Коли Пейдж зник разом із картками, Вітвер замислено похитав головою:

— Це велика відповідальність.

— Так і є, — погодився Ендертон. — Дозволиш одному злочинцю втекти — як оце п’ять років тому — і маєш на своєму сумлінні чиєсь життя. Тільки ми відповідаємо за це. Якщо помилимося, хтось може померти, — з гіркою посмішкою він дістав із машини ще три нові картки. — А з ним і довіра громадськості.

— Чи не виникало у вас спокуси... — Вітвер затнувся. — Я про те, що декотрі із затриманих вами, очевидно, пропонують хабарі...

— Це їм нічим не зарадить. Копію карткових звітів отримує Генеральний штаб армії. Так підтримується в рівновазі система взаємного контролю. Армійці можуть наглядати за нами так прискіпливо, як вважатимуть за потрібне, — Ендертон пробігся очима по верхній картці зі стосу. — Тож, навіть якби ми захотіли взяти хаба...

Він замовк, стиснувши губи.

— Що сталося? — зацікавився Вітвер.

Ендертон акуратно склав прочитану картку й засунув собі в кишеню.

— Нічого, — пробурмотів він. — Нічого особливого.

Вловивши неприязнь у його тоні, Вітвер почервонів.

— Здається, я вас чимось дратую, — дорікнув він.

— Правильне спостереження, — не став заперечувати Ендертон. — Дратуєте. Але ж...

Ендертон не міг повірити, що хлопець дратує його аж настільки. Це видавалося неможливим: це неможливо. Сталася якась помилка. Збентежений, він спробував себе опанувати.

На картці стояло його ім’я. Перший рядок — потенційний вбивця! Згідно з кодом комісар з питань передзлочинів Джон Е. Ендертон мав намір убити людину — вже наступного тижня.

Із твердою, затятою переконаністю Ендертон відкинув імовірність вчинення ним такого злочину.

II

У зовнішньому офісі, балакаючи з Пейджем, стояла струнка й вродлива молода жінка, Ендертонова дружина Лайза. Вона поринула в гостру, жваву дискусію про політику і навіть не озирнулася, коли увійшли Вітвер з її чоловіком.

— Привіт, люба! — гукнув її Ендертон.

Вітвер промовчав. Проте його блідо-блакитні очі зблиснули, коли він затримав погляд на жінці з каштановим волоссям у поліцейській формі, яка щільно облягала її фігуру. Лайза дослужилася до керівної посади в Передзлочинному центрі, та Вітвер знав, що раніше вона була секретаркою Ендертона.

Помітивши на Вітверовому обличчі неприхований інтерес, Ендертон замислився. Щоб підкинути картку в систему, потрібен спільник ізсередини — хтось близько пов’язаний із центром, той, хто має доступ до аналітичного обладнання. Лайза навряд чи б на таке погодилася. Але така ймовірність існувала.

Звісно, змова могла бути широкомасштабною та продуманою до деталей і передбачати щось набагато більше, аніж просто «підтасована» картка. Могли підробити й вихідні дані. Насправді важко було сказати, на якому саме етапі відбулася підміна. Ендертона пройняв крижаний жах, коли перед ним відкрилися численні ймовірності. Його перше бажання — втрутитися в роботу машини і знищити всі дані — було марним і примітивним. Напевне, записи збігалися з результатами на картці: він тільки дасть ще більше підстав для свого звинувачення.

У нього є приблизно двадцять чотири години. Потім армійці перевірять свої картки й виявлять невідповідність. Вони відшукають серед своїх документів дублікат картки, яку він викрав. Він мав лише одну з двох копій, а отже, на столі у Пейджа могла лежати картка, ідентична складеній і схованій у його кишені, і кожен міг її там побачити.

З-за вікна будівлі почулося ревіння поліцейських машин, що їхали на звичні облави. Скільки спливе годин, перш ніж одна із цих машин пригальмує перед його оселею?

— Любий, що з тобою? — спантеличилася Лайза. — У тебе такий вигляд, ніби привида побачив. Все гаразд?

— Усе добре, — запевнив Ендертон дружину.

Раптом Лайза мовби відчула захоплений погляд Еда Вітвера.

— А цей чоловік — твій новий співробітник, так, любий? — спитала вона.

Ендертон неохоче відрекомендував свого нового колегу. Лайза привітно усміхнулася хлопцю. Чи обмінялися вони змовницькими поглядами? Він не міг сказати цього напевне. Боже, він уже почав підозрювати кожного — не лише дружину і Вітвера, але й з десяток членів своєї команди.

— Ви з Нью-Йорка? — поцікавилася Лайза.

— Ні, — відказав Вітвер. — Майже все життя прожив у Чикаго. А тут винаймаю номер в одному з цих великих готелів у центрі міста. Чекайте... десь у мене була картка, на якій записано його назву.

Поки він квапливо нишпорив по кишенях, Лайза запропонувала:

— Може, ви зайдете до нас на вечерю? Ми багато працюватимемо разом, тож нам не завадить познайомитися поближче.

Вражений словами дружини, Ендертон закляк на місці. Чи можливо, щоб її приязнь була щирою, мимовільною? Вітвер простовбичить біля нього весь день, а тепер іще й матиме привід завітати до Ендертонового помешкання. Роздратований до краю, він рвучко розвернувся й попрямував до дверей.

— Куди це ти? — здивувалася Лайза.

— Назад до мавпячого блоку, — відказав він. — Хочу розібратися з деякою плутаниною в записах даних, перш ніж вони потраплять на очі армії, — він уже вийшов у коридор, перш ніж Лайза спромоглася вигадати переконливу причину його спинити.

Квапливим кроком він дістався пандуса у дальньому кінці коридора і вже був спускався сходами ґанку на тротуар, коли його наздогнала засапана Лайза.

— Господи, що на тебе найшло? — вона вчепилась у його руку і розвернула обличям до себе. Я знаю, що ти кудись тікаєш! — вигукнула Лайза, перепиняючи йому шлях. — Що з тобою таке? Усі думають, що ти... — вона затнулася. — Ти поводишся дивно.

Повз них сновигали люди — звичайні вечірні перехожі. Не зважаючи на них, Ендертон висмикнув руку з цупких пальців дружини. — Мені треба поїхати, — сказав він їй. — Поки в мене ще є час.

— Але... чому?

— Мене підставили — навмисне й підло. Ця тварюка націлилася на мою посаду. Сенат вирішив змістити мене з його допомогою.

Лайза вирячила очі, збентежена його словами.

— Він здається таким милим хлопцем...

— Ага, таким милим, як гадюка за пазухою.

Тепер Лайза дивилась на нього з недовірою.

— Та не може бути. Любий, уся ця напруга, робота, що вимагає таких зусиль... — невпевнено усміхнувшись, вона заходилася його переконувати: — Навряд чи Ед Вітвер тебе підставляє. І як би він це зробив, навіть якби й захотів? Я впевнена, Ед не зміг би...

— Ед?

— Так його звуть, хіба ні?

Карі очі обуреної Лайзи спалахнули гнівливим вогнем.

— Святі небеса, та ти схибнувся на своїх підозрах! Невже ти міг повірити, що я до цього якось причетна?

Він замислився.

— Я не певен.

Лайза підійшла ближче до чоловіка й подивилася на нього докірливим поглядом.

— Неправда. Ти в це таки повірив. Може, тобі й справді варто поїхати на кілька тижнів відпочити. Уся ця напруга... та ще й з’являється той хлопець. Але ти поводишся, як параноїк. Ти хоч усвідомлюєш це? Авжеж, люди змовилися проти нього! А в тебе є хоч якісь докази?

Ендертон дістав із гаманця складену картку.

— Уважно прочитай, — сказав він, простягаючи картку дружині.

Рум’янець зійшов з обличчя Лайзи, вона різко, коротко видихнула.

— Фальсифікація цілком очевидна, — Ендертон заледве зберігав розважливий тон. — Це надасть Вітверу законну підставу мене прибрати. Навіть не чекаючи, поки я звільнюся, — і похмуро додав: — Вони чудово знають, що я хотів попрацювати на своїй посаді ще кілька років.

— Але ж...

— Це покладе край системі взаємного нагляду. Передзлочинний центр уже не буде незалежною інстанцією. Сенат отримає контроль над поліцією, а потім... — він стиснув губи. — Потім вони підімнуть під себе і армію. Що ж, якщо поглянути на це під таким кутом зору, то все цілком логічно. Звісно, мене можна звинуватити у ворожості й заздрощах до Вітвера — звісно, у мене є мотив. Нікому не сподобається, якщо на його місце всядеться якийсь молодик, а його самого завчасно відженуть від годівниці. Насправді все досить переконливо — от тільки у мене немає ані найменшого наміру вбивати Вітвера. Але я не можу довести цього. І що мені тепер робити?

Оніміла, зі сполотнілим обличчям, Лайза похитала головою.

— Я... я не знаю. Любий, якби ти...

— Зараз, — перервав її Ендертон, — я поїду додому пакувати речі. Що далі, я ще не придумав.

— Отже, ти справді збираєшся... переховуватися?

— Так, збираюся. І якщо доведеться, подамся аж до центаврських колоній. Декому це вдавалося, а в мене є двадцять чотири години фори, — він рішуче розвернувся, щоб піти. — А ти повертайся назад. Тобі немає жодного сенсу їхати зі мною.

— Невже ти й справді думаєш, що я могла так вчинити? — пирхнула Лайза.

Здивований, Ендертон витріщився на неї.

— А хіба ні? — І збентежено пробурмотів: — Авжеж, я бачу, ти мені не віриш. Тобі здається, що я все це вигадав, — і він осатаніло тицьнув пальцем у картку. — Навіть це тебе не переконало.

— Ні, — без жодного вагання відповіла Лайза, — аж ніяк не переконало. Любий, ти неуважно прочитав цей звіт. На картці немає імені Еда Вітвера.

Ендертон недовірливо втупився у картку.

— Ніхто не передбачав, що ти вб’єш Еда Вітвера, — поквапилася пояснити Лайза тонким, ламким голосом. — Звинувачення мусить бути правдою, розумієш? І Ед тут зовсім ні до чого. Нічого він проти тебе не замислив, й інші так само.

Надто розгублений, щоб щось відповісти, Ендертон застиг, вчитуючись у картку. Дружина мала слушність. Його жертвою був не Ед Вітвер. У п’ятому рядку машина акуратно надрукувала інше ім’я.

ЛЕОПОЛЬД КЕПЛЕН

Заціпенілий, він бездумно засунув картку назад до кишені.

Він ніколи навіть не чув про чоловіка з таким іменем.

III

У будинку було прохолодно й порожньо, і Ендертон, не зволікаючи, кинувся складати речі. Поки він лаштувався до від’їзду, у нього в голові роїлися найрізноманітніші думки.

Можливо, він і помилявся щодо Вітвера — втім, звідки йому знати? Хай там як, а змова проти нього виявилася набагато заплутанішою, аніж він спочатку припускав. Вітвер, із цього погляду, здавався лише нікчемною маріонеткою в чиїхось руках, а справжній лялькар міг відсиджуватися десь за лаштунками, далекий і невидимий.

Даремно він показав цю картку Лайзі. Поза сумнівом, вона розповість про все Вітверу. І тоді йому вже не вдасться полетіти із Землі, і він ніколи не дізнається, як воно — жити на одній із прикордонних планет.

Скрип підлоги позаду нього вирвав його із задуми. Озирнувшись із теплою спортивною курткою в руках, яку він витягнув з купи речей, що лежали на ліжку, Ендертон побачив спрямований на себе сіро-блакитний автоматичний пістолет.

— Це ж треба, як швидко, — сказав він, із гіркотою дивлячись у суворе обличчя здорованя в брунатному плащі і рукавичках, який стояв перед ним, тримаючи пістолет напоготові. — А вона часу не гаяла.

Лице незнайомця лишилося незворушним.

— Не розумію, про що ви, — відказав він. — Але ви підете зі мною.

Сторопілий, Ендертон кинув куртку на ліжко.

— Ви не з мого центру? Не з поліції?

Незважаючи на протести приголомшеного Ендертона, його заштовхали в лімузин, що чекав позаду будинку. За ним до машини заскочили троє до зубів озброєних чоловіків. Дверцята клацнули, і лімузин помчав по трасі, прямуючи кудись за місто. У нього перед очима похитувалися безпристрасні й відсторонені обличчя невідомих, коли автомобіль, набираючи швидкість, проносився повз безкраї поля, темні та похмурі.

Тимчасом як Ендертон марно намагався збагнути, що від бувається, машина з’їхала на одну з вибоїстих об’їзних доріг, розвернулася і пірнула в тьмяно освітлений підземний гараж. Хтось вигукнув якийсь наказ. Важкі металеві стулки дверей зачинилися, і враз над головою спалахнуло світло. Водій заглушив мотор.

— Ви про це ще пошкодуєте, — хрипко пригрозив Ендертон, коли його витягували з машини. — Ви знаєте, хто я?

— Звісно, — сказав здоровань у брунатному плащі.

Під дулом пістолета Ендертона провели сходами нагору, із липкої тиші гаража у вистелений килимами коридор. Вочевидь, він потрапив до якогось розкішного маєтку, що зберігся у понищеному війною передмісті. У дальньому кінці коридору крізь відчинені двері він побачив кімнату — заставлений книжками кабінет, умебльований просто, але зі смаком. У колі світла, що падало з настільної лампи, сидів, чекаючи на нього, чоловік, обличчя якого залишалося наполовину в тіні. Ніколи раніше Ендертон не зустрічав цієї людини.

Коли він підійшов ближче, чоловік знервовано почепив на носа безоправні окуляри, закрив футляр і облизнув пересохлі губи. Це був старий, років сімдесяти або й більше. Біля його ліктя був зіпертий тонкий срібний ціпок. Той чоловік мав худе, жилаве тіло й незвично пряму поставу. Поріділе волосся було тьмяно-каштанове й акуратно розгладжене по блідому кістлявому черепі. Лише очі здавалися по-справжньому живими й уважними.

— Це і є Ендертон? — уточнив він пронизливим голосом, глянувши на здорованя у плащі. — Де ви його перехопили?

— У нього вдома, — відповів той. — Він пакував речі — усе, як ми й передбачали.

Чоловік за столом помітно тремтів.

— Отже, пакував речі, — він зняв свої окуляри й неслухняними пальцями поклав їх до футляра. — Послухайте, — звернувся він уже безпосередньо до Ендертона, — що з вами не так? Ви що, геть збожеволіли? Навіщо вам убивати незнайому людину?

І тут Ендертон збагнув, що цей старий і був Леопольдом Кепленом.

— Це я вас хочу запитати, — відрубав Ендертон. — Ви взагалі тямите, що робите? Я — комісар поліції і можу запроторити вас за ґрати років на двадцять.

Він хотів іще щось додати, аж раптом його вразила одна думка.

— Звідки ви знаєте? — спитав він. Рука Ендертона несамохіть потяглася до кишені, у якій була схована картка. — Цього ще не...

— Я отримав інформацію не з вашого центру, — перепинив його Кеплен із роздратуванням. — Те, що ви про мене не чули, мене не надто дивує. Леопольд Кеплен, генерал армії Федерального альянсу Східного блоку, — і знехотя додав: — У відставці після завершення Англо-китайської війни і розпуску АФАСБ.

Це звучало переконливо. Ендертон завжди підозрював, що армія одразу отримує копії карток, заради власної безпеки.

Дещо заспокоївшись, він поцікавився:

— Ну? Ось ви зі мною зустрілися. І що тепер?

— Очевидно, — сказав Кеплен, — я не планую вас знищувати, інакше це відобразилося б на одній із тих ваших жалюгідних карток. Ви мене зацікавили. Мені здається неймовірним, щоб така людина, як ви, була здатна здійснити холоднокровне вбивство зовсім незнайомої людини. Тут криється щось іще. Чесно кажучи, я збентежений. Якби це була якась поліцейська стратегія... — він стенув плечима — ... ви б точно не надіслали нам копії цієї картки.

— Хіба що це був зумисний хід, — припустив один із чоловіків.

Кеплен підвів свої ясні пташині очі, прискіпливо вивчаючи Ендертона.

— Що ви на це скажете?

— Саме так воно і є, — відповів Ендертон, дійшовши висновку, що найрозважливішим буде чесно сказати про свої припущення. — Передбачення на картці зумисне сфальсифікували змовники всередині поліцейського центру. Щойно картку оброблять, я потраплю у пастку. Мене автоматично позбавлять влади. Мій помічник вийде на сцену із заявою, що запобіг убивству згідно зі звичною процедурою Передзлочинного центру. Годі й казати, що насправді ніхто ніякого злочину не планував і я не маю жодного наміру вас убивати.

— Із тим, що вбивства не буде, я згоден, — похмуро промовив Кеплен. — Ви будете передані поліції. Я подбаю про це.

Жахнувшись, Ендертон запротестував:

— Ви повернете мене назад? Якщо мене заарештують, мені ніколи не довести...

— А мені начхати, доведете ви щось чи ні, — перебив його Кеплен. — Мені важливо тільки прибрати вас зі свого шляху, — і холодно наголосив: — Задля моєї ж безпеки.

— Він збирався тікати, — нагадав один із чоловіків.

— Так і є, — ухопився за ці слова Ендертон, аж спітнівши від нервового збудження. — Коли мене схоплять, то кинуть до табору. Вітвер відбере у мене владу — геть-чисто всю владу, — його обличчя потемніло. — І мою дружину. Вони, мабуть, спільники.

На якусь мить Кеплен немовби завагався.

— Може, й так, — замислено сказав він, втупившись поглядом у Ендертона. Потім похитав головою. — Та я не хочу ризикувати. Якщо це змова проти вас, що ж, мені шкода. Але мене це не стосується, — він злегка усміхнувся. — А втім, щасти вам. — Повернувшись до своїх людей, він звелів: — Відвезіть його до начальника поліцейського штабу, — він назвав ім’я комісара і глянув на Ендертона, очікуючи реакції.

— Вітвер! — повторив за ним Ендертон, не вірячи тому, що чує.

Все ще усміхаючись, Кеплен розвернувся й увімкнув радіо на кабінетній консолі.

— Вітвер уже перейняв усі повноваження. Вочевидь, хоче роздути з цього велику справу.

Почувся тріск, а потім зненацька в кімнаті залунав гучний професійний голос диктора, що зачитував оголошення:

«... застерігаємо всіх жителів: не надавайте притулку або іншої допомоги і тим паче не вступайте у змову з цим небезпечним марґіналом. Те, що злочинець-утікач на волі й може завдати комусь шкоди, — поодинокий і неймовірний випадок у наші часи. Нагадуємо всім городянам, що згідно з чинним законодавством кожна особа повинна співпрацювати з поліцією для затримання Джона Еллісона Ендертона. Повторюю: Передзлочинний центр Федератичного Східного блоку займається розшуком і нейтралізацією колишнього комісара, Джона Еллісона Ендертона, якого система передзлочинної перевірки визнала винним у потенційному вбивстві, а отже, йому відмовлено у праві на свободу та всіх його привілеях».

— Спритно ж він усе прибрав до рук, — пробурмотів пригнічений Ендертон. Кеплен вимкнув радіо, і голос затих. — Лайза, мабуть, одразу побігла до нього, — згорьовано припустив чоловік.

— А навіщо йому чекати? — стенув плечима Кеплен. — Факти свідчать проти вас.

Він кивнув своїм людям.

— Відвезіть його назад до міста. Мені тривожно, коли він так близько біля мене. У цьому питанні я згодний з комісаром Вітвером. Його треба нейтралізувати, і то якнайшвидше.

IV

Накрапав холодний докучливий дощ, коли машина прямувала темними вулицями Нью-Йорка до поліцейського відділку.

— Його можна зрозуміти, — сказав Ендертону один із чоловіків. — Якби ви були на його місці, то вчинили б так само.

Понурий і обурений, Ендертон незмигно дивився перед собою.

— Так чи інакше, — вів далі чоловік, — ви — лиш один із багатьох. У цьому таборі сидять тисячі людей. Вам там не буде самотньо. А може, ви навіть не захочете звідти виходити.

Ендертон неуважно спостерігав за перехожими, які поспішали мокрими від дощу тротуарами. Жодне слово не знаходило в ньому відгуку. Він відчував лише страшенну втому. Ендертон байдуже роздивлявся назви вулиць: вони вже наближалися до поліцейського штабу.

— Цей Вітвер, схоже, ще той пройдисвіт, — зауважив котрийсь із чоловіків, заохочуючи Ендертона до розмови. — Ви його колись бачили?

— Так, але недовго, — відказав Ендертон.

— Він зазіхнув на вашу посаду — і налаштував усіх проти вас. Ви цього певні?

Ендертон скривився.

— Яка різниця?

— Та мені просто цікаво, — чоловік дивився на нього безпристрасним поглядом. — Отже, ви — колишній комісар поліції. Табірники зрадіють вашій появі. Вони вас точно не забули.

— Не сумніваюся, — погодився з ним Ендертон.

— Вітвер даремно часу не гаяв. Кеплену пощастило з таким службовцем, — і чоловік майже благально поглянув на Ендертона. — Ви й справді вважаєте, що це якісь інтриги проти вас?

— Звичайно.

— І ви б Кеплена навіть пальцем не зачепили? Отже, Передзлочинний центр помилився? Вперше в історії? Обмовив невинного на одній із карток. А може, серед тих, на картках, і раніше були невинні?

— Цілком можливо, — ледь чутно відповів Ендертон.

— А що, як уся ваша система хибна? Ось ви не збираєтеся нікого вбивати — можливо, й ніхто із них не збирався. Ви тому не хотіли до табору? Сподівалися довести, що в системі трапилася помилка? Я — людина широких поглядів, ви можете бути зі мною відверті.

Інший чоловік нахилився до нього:

— Тільки між нами, ви справді вірите, що це наклеп? Що у вас є таємні вороги?

Ендертон зітхнув. Він уже сам не був цього певен. Можливо, він потрапив у якесь замкнене, беззмістовне часове коло без початку і без кінця. Власне кажучи, він мав би визнати себе жертвою виснажливої, невротичної фантазії, спричиненої невпевненістю в собі, і здатися без бою. Ендертона охопила неймовірна втома. Його боротьба була марною — у решти гравців на руках були всі козирі.

Із задуми його пробудило різке вищання шин. Відчайдушно намагаючись повернути контроль над машиною, водій учепився в кермо і вдарив по гальмах: просто перед ними на перехрестя виїхав, випірнувши з туману, неповороткий хлібний фургон. Якби водій прискорився замість загальмувати, то міг би ще проскочити. Та він надто пізно зрозумів свій прорахунок. Авто підстрибнуло, хитнулося, на коротку мить завмерло і врізалося лобовим склом прямісінько у фургон.

Сидіння підкинуло Ендертона, і він влетів головою у двері. Раптовий нестерпний біль, здавалося, розколов його череп надвоє, він упав, хапаючи ротом повітря і намагаючись встати на тремтячі коліна. Неподалік почувся якийсь тріскіт, спалахнуло яскраве полум’я, і вогняний струмочок із шипінням поповз до понівеченого корпуса автомобіля.

Ззовні в машину пролізли чиїсь руки. За якийсь час він збагнув, що його витягують через отвір, на місці якого колись були двері. Темна фігура якогось чоловіка різким рухом відштовхнула вбік важке сидіння, незнайомий рятівник поставив Ендертона на ноги, дозволивши обпертися на себе, і поволік у тінь алеї поблизу лімузина. А звіддалік уже долинало виття сирен поліцейських машин.

— Жити будеш, — прохрипів йому на вухо низький голос. Ендертон ніколи раніше не чув цього голосу: він був холодний і настирливий, як дощ, що періщив по його щоках. — Чуєш, що кажу?

— Так, — відказав він, бездумно обмацуючи розідраний рукав сорочки. Поріз на щоці починав неприємно пульсувати. Розгублений, Ендертон спробував зорієнтуватися на місцевості. — Ви не...

— Помовч і слухай, — чоловік був кремезний, навіть огрядний. Його великі руки підтримували Ендертона, який притулився до мокрої цегляної стіни якоїсь будівлі, що захищала від дощу й жару охопленої вогнем машини. — Ми не мали іншого виходу, — сказав він. — Це був єдиний варіант. Часу залишалося обмаль. Ми думали, тебе Кеплен довше протримає.

— Хто ви? — спромігся промовити Ендертон.

Мокре від дощу обличчя скривилося в невеселій посмішці.

— Моє прізвище Флемінґ. Ми з тобою ще побачимося. А зараз у нас кілька секунд, перш ніж сюди прибуде поліція. Інакше ми повернемося туди, звідки починали, — він тицьнув Ендертону в руки плаский згорток. — Цих грошей тобі вистачить. А ще всередині повний набір документів. Ми час від часу виходитимемо з тобою на зв’язок, — його посмішка стала ширшою, і чоловік знервовано розсміявся. — Поки ти не доведеш, що невинуватий.

Ендертон закліпав очима.

— Отже, мене таки підставили?

— Ну звісно, — Флемінґ грубо вилаявся. — Чи вони тобі вже втовкмачили протилежне?

— Я було подумав... — Ендертон насилу міг говорити, здається, в нього був зламаний один із передніх зубів. — Ворожість до Вітвера... звільнення, моя дружина і цей хлопець, природне бажання помститися...

— Не мели дурниць, — сказав чоловік. — Подумай своєю головою. Усю цю справу готували дуже ретельно. Прораховували кожну її фазу. Картку зумисне підкинули саме того дня, коли з’явився Вітвер. Їм уже вдалася перша частина оборудки: Вітвер — комісар, а ти — злочинець, що перебуває в розшуку.

— Хто за всім цим стоїть?

— Твоя дружина.

Ендертонові голова пішла обертом.

— Ви впевнені?

Чоловік розреготався.

— Закладуся на що завгодно, — він швидко роззирнувся довкола себе. — Ось і поліція. Тікай сюди, по алеї. Сідай на автобус, дістанься якогось віддаленого району, винайми собі кімнату і купи кілька журналів, просто щоб згаяти час. І не забудь про одяг — думаю, тобі стане розуму подбати про себе. Проте навіть не намагайся залишити Землю. Увесь внутрішньосистемний транспорт сканується. Протримаєшся наступні сім днів, і партію можна вважати виграною.

— Але хто ви? — вимогливо повторив Ендертон.

Флемінґ відпустив його. Обережно ступаючи, чоловік прокрався вздовж стіни й визирнув з-за рогу будинку. Перша поліцейська машина пригальмувала біля тротуару, на якому виблискували калюжі, і з жерстяним деренчанням двигуна насторожено сунула до обгорілих уламків, що залишились від Кепленового лімузина. Поліцейські мляво заворушилися в кабіні, не виявляючи особливого бажання виповзати під холодний дощ.

— Скажімо так, ми — спільнота захисників, — тихо відповів Флемінґ. На його м’ясистому беземоційному обличчі виблискували краплі дощу. — Така собі поліція нагляду за вашою поліцією. Ми дбаємо, — додав він, — щоб на морі, так би мовити, зберігався штиль і спокій.

Він різко підняв дебелу руку й штовхнув Ендертона. Той зашпортався, ледве не впавши в мокре сміття, що ним була захаращена темна алея.

— Іди, — гаркнув на нього Флемінґ. — Дивись, не загуби згорток.

Коли Ендертон невпевнено побрів до дальнього кінця алеї, до нього долинули останні слова Флемінґа:

— Добре вивчи документи, тоді, може, і виживеш.

V

У посвідченні було зазначено, що він Ернест Темпл, безробітний електрик, який живе зі щотижневої допомоги від штату Нью-Йорк, має в Буффало дружину і чотирьох дітей, а в активах менше ста доларів. Замацана зелена картка давала дозвіл на поїздки, хоч він і не мав постійного місця проживання. Людині в пошуках роботи необхідно подорожувати. Можливо, навіть на далекі відстані.

Їдучи містом у напівпорожньому автобусі, Ендертон штудіював опис Ернеста Темпла. Було очевидно, що документи готували саме для нього, бо все добре трималося купи. За якийсь час йому спало на думку, що відбитки пальців і електроенцефалограма можуть не збігатися. Їм, мабуть, не витримати перевірки. Нові документи не викличуть підозр лише у разі неприскіпливого огляду. Але добре, що у нього є бодай такі.

Окрім посвідчення, у згортку лежало десять тисяч доларів дрібними купюрами. Він засунув до кишені гроші й документи, а потім зауважив акуратно надруковану записку. Спершу Ендертон нічого не зрозумів. Довгий час він спантеличено вчитувався у слова: З існування більшості логічно випливає наявність відповідної меншості.

Автобус в’їхав у нетрища міста з довгими милями дешевих готелів і занедбаних помешкань, що, неначе гриби після дощу, повиростали після масових руйнувань війни. Коли він пригальмував біля зупинки, Ендертон звівся на ноги. Кілька пасажирів побіжно зауважили його розпанахану щоку і подертий одяг. Проминувши їх з байдужим виглядом, він вийшов з автобуса на вмите дощем узбіччя.

Зате готельний клерк не поцікавився нічим, окрім плати за проживання. Ендертон почовгав сходами на другий поверх й увійшов до тісного номера, в якому тхнуло пліснявою і в якому відтепер він мав мешкати. Дякуючи долі і за це, він замкнув двері й завісив вікна. Кімната була невеличкою, але чистою. Ліжко, комод, календар із пейзажами, крісло, лампа, радіо із щілиною для вкидання четвертаків.

Ендертон вкинув у щілину монетку і важко впав на ліжко. Усі головні радіостанції поширювали поліційне оголошення. Це було щось нове, захопливе, нечуване для нинішнього покоління. Злочинець-утікач! Громадськість просто шаленіла.

«... цей чоловік скористався своїм високим службовим становищем, щоб утекти, — повідомляв диктор із професійним осудом. — Його посада надавала йому доступ до попередніх даних, а довіра, якої він зажив, дозволила йому уникнути звичної процедури затримання. До його повноважень входило посилати безліч потенційно винних людей до місць ув’язнення, рятуючи таким чином життя невинних жертв. Цей чоловік, Джон Еллісон Ендертон, відіграв провідну роль у заснуванні Передзлочинної системи — профілактичного виявлення майбутніх злочинців за допомогою геніального використання мутантів-передкогів, здатних до передбачення подій і усної передачі цих даних для аналітичних машин. Три передкоги, життєві функції яких...».

Голос стих, коли він вийшов з кімнати до крихітної ванної. Зняв пальто, сорочку і ввімкнув гарячу воду. Схилившись над умивальником, спершу промив поріз на щоці. В аптеці на розі він придбав йод, пластир, бритву, гребінець, зубну щітку та решту дрібниць, що могли йому знадобитися. Наступного ранку він збирався знайти якийсь секонд-хенд і купити відповідний одяг. Адже тепер він — безробітний електрик, а не постраждалий в аварії комісар поліції.

У кімнаті бурмотіло невимкнене радіо. Неуважно слухаючи передачу, він стояв біля тріснутого дзеркала, роздивляючись свій зламаний зуб.

«... система трьох передкогів була розроблена на основі комп’ютерної техніки середини нашого століття. Як тоді перевіряли результати комп’ютерних розрахунків? Аналогічні вихідні дані завантажувалися в другий комп’ютер ідентичної будови. Проте траплялися випадки, коли двох комп’ютерів виявлялося замало. Якщо вони доходять протилежного висновку, неможливо дізнатися, який із них апріорі видав правильну відповідь. Рішення, що ґрунтується на статистичному методі, полягає в залученні третього комп’ютера до перевірки результатів перших двох. В результаті отримуємо так званий звіт більшості. Можна з великою часткою вірогідності стверджувати, що збіг результатів двох із трьох комп’ютерів визначає, яка з альтернатив правильна. Малоймовірно, що два комп’ютери доходять ідентично помилкових висновків...»

Ендертон впустив рушник, який тримав у руках, і кинувся назад до кімнати. Тремтячи від хвилювання, він припав вухом до радіоприймача, щоб не проґавити жодного деренчливого слова.

«...згода всіх трьох передкогів — це сподіваний, але рідко досяжний феномен, коментує пан Вітвер, чинний виконувач обов’язків комісара поліції. Набагато частіше вдається отримати узгоджений звіт більшості від двох передкогів разом зі звітом меншості, в якому містяться певні відхилення від третього мутанта, зазвичай стосовно часу й місця. Ця обставина пояснюється теорією множинного майбутнього. Якби існував лише один варіант розвитку подій у часі, передкогнітивна інформація була б неважливою, оскільки не давала б можливості, знаючи майбутнє, його змінити. Тож щодо роботи Передзлочинного центру слід передусім зазначити...»

Ендертон гарячково метався крихітною кімнаткою. Звіт більшості — лише два передкоги підтвердили те, що зазначено на його картці. Ось що означає записка зі згортка. Звіт третього передкога, звіт меншості, мусив щось прояснити.

Але що саме?

На годиннику було далеко за північ. Пейдж уже пішов із чергування. І до наступного дня не повернеться до «мавпячого» блоку. Шанси невеликі, але спробувати варто. Можливо, Пейдж його прикриє, а може, і ні. Доведеться ризикнути.

Він мусив дістати звіт меншості.

VI

Між полуднем і першою годиною засмічені вулиці міста кишіли людьми. Ендертон вибрав саме цю велелюдну годину, щоб зробити дзвінок. Закрившись у телефонній будці повного покупців супермаркету, він набрав знайомий номер поліції і застиг, притискаючи до вуха прохолодну слухавку. Він зумисне увімкнув звуковий зв’язок замість відео: попри одяг із секонд-хенду й брудне неголене обличчя, його могли впізнати.

Голос на рецепції був для нього новий. Ендертон обережно попросив з’єднати його з відділом Пейджа. Якщо Вітвер позвільняв людей із його команди, посадивши на їхні місця своїх поплічників, можливо, зараз він почує якусь цілком незнайому людину.

— Алло, — пролунав не надто привітний голос Пейджа.

Зітхнувши з полегшенням, Ендертон роззирнувся навкруги. Ніхто не звертав на нього жодної уваги. Покупці блукали торговими рядами, поглинуті своїми щоденними клопотами.

— Можеш говорити? — спитав він. — Чи поруч з тобою хтось є?

На якусь мить співрозмовник замовк. Ендертон уявив, як дружнє лице Пейджа кривиться від непевності — той заскочено вагається з тим, що йому робити. Врешті-решт почулися уривчасті слова:

— Чому... ти сюди телефонуєш?

Пропустивши це запитання повз вуха, Ендертон сказав:

— Щось я не впізнав, хто на рецепції. Взяли когось нового?

— Геть нового, — підтвердив Пейдж здушеним голосом. — Останнім часом у нас багато чого змінилося.

— Я чув, — мовив Ендертон і напружено запитав: — А як твоя посада? Не захиталася під тобою?

— Чекай-но, — було чути, як відклали слухавку, потім до Ендертонового вуха долинули приглушені кроки. Грюкнули поспіхом захряснуті двері. Пейдж повернувся. — Тепер можемо говорити вільніше, — запевнив він.

— Наскільки вільніше?

— Не набагато. Ти де?

— Гуляю Центральним парком, — відказав Ендертон. — Гріюся на сонечку, — він був певен, що Пейдж ходив перевірити, чи лінія прослуховується. Мабуть, по нього уже вилетіла поліцейська авіація. Але він мусив скористатися нагодою. — У мене нове ремесло, — коротко повідомив він. — Я тепер електрик.

— Он як? — збентежено промимрив Пейдж.

— Я подумав, може, в тебе є робота для мене. Я б хотів, якщо це можливо, заїхати й оглянути комп’ютерне обладнання вашого центру. Передусім аналітичного центру в мавпячому блоці.

Після павзи Пейдж промовив:

— Це... це можливо. Якщо в тому є велика потреба.

— Потреба є, — запевнив його Ендертон. — Коли тобі зручніше?

— Ну, — сказав Пейдж, борючись із собою, — ми чекаємо на ремонтну бригаду для перевірки системи зв’язку. Новий комісар хоче її поліпшити, щоб команда працювала оперативніше. Можеш до них приєднатися.

— Добре, саме так я і зроблю. О котрій?

— Скажімо, о четвертій. Вхід Б, шостий поверх. Я тебе зустріну.

— Домовилися, — відповів Ендертон, і, перш ніж покласти слухавку, додав: — Сподіваюся, тебе ще не змістять з посади, коли я прийду.

Він обірвав зв’язок і вискочив із будки. А за мить уже проштовхувався крізь щільну чергу до кав’ярні поруч. Тут його ніхто не відшукає.

Йому довелося чекати три з половиною години. За відчуттями — набагато довше. Це були чи не найдовші години в його житті, перш ніж він нарешті зустрівся з Пейджем у домовленому місці.

Першим, що сказав йому Пейдж при зустрічі, було:

— Геть з глузду з’їхав? Якого біса ти повернувся?

— Я ненадовго, — Ендертон збуджено помчав мавпячим блоком, систематично замикаючи за собою двері. — Нікого сюди не впускай. Я не можу ризикувати.

— Краще б ти здався, поки ще була можливість, — украй схвильований Пейдж не відставав від нього ні на крок. — Вітвер влаштував на тебе справжнє полювання. Тепер уся країна жадає твоєї крові.

Відмахнувшись від нього, Ендертон прочинив двері головного контрольного центру з аналітичними машинами.

— Котра з трьох мавп подала звіт меншості?

— Не питай мене — я забираюся звідси, — по дорозі до дверей Пейдж на секунду зупинився і, перш ніж вийти в коридор, вказав на фігуру посередині. Двері зачинилися. Ендертон зостався один.

Отже, середній мутант. Ендертон дуже добре його знав. Приземкувата, зіщулена фігура, похована під дротами і затискачами, сиділа тут уже п’ятнадцять років. І навіть не глянула на Ендертона, коли той наблизився. Сльозливі й порожні очі дивилися у світ, якого ще не існувало, сліпі до безпосередньої фізичної реальності.

«Джеррі» було двадцять чотири. Спершу його класифікували як гідроцефалічного ідіота, проте, коли йому було близько шести років, психіатри виявили в нього передкогнітивний дар, схований під шарами тканинної корозії. Його перевели до державної спецшколи, в якій розвинули цю притлумлену здібність. У дев’ятирічному віці він уже міг бути корисним. Утім, «Джеррі» так і лишився у розбурханому хаосі свого ідіотства: надміру посилений дар поглинув рештки його єства.

Присівши навпочіпки, Ендертон заходився від’єднувати пластини, що захищали магнітну плівку всередині машини. Перевіривши розклад, він відмотав плівку до фінальної стадії аналізу, до відрізка, коли показники «Джеррі» були відгалужені від решти. За кілька хвилин він тримав у неслухняних руках два півгодинні записи: попередні відкинуті дані, що не увійшли до звіту більшості. За допомогою кодової таблиці він знайшов ту частину звукозапису, що стосувалася його картки.

Поряд стояв програвач. Затамувавши подих, Ендертон вставив у нього плівку, активував механізм відтворення звуку й прислухався. Уже за кілька секунд, з перших речень звіту, він зрозумів, що сталося. Він знайшов те, що шукав, далі можна було не слухати.

Видіння «Джеррі» охоплювало іншу фазу. Через ненадійну природу передкогніції він досліджував часовий проміжок, який дещо відрізнявся від того, який передбачили інші мутанти. Для нього звіт про те, що Ендертон задумав убивство, був подією, вже інтегрованою в майбутнє. А оцінка події — Ендертонова реакція — доповнювала отримані дані.

Авжеж, передбачення «Джеррі» спростовувало звіт більшості. Проінформований про свій намір, Ендертон вирішив від нього відмовитися. Знання про можливе вбивство скасувало саме вбивство, профілактикою стало просте доведення інформації до його відома. Із цього вже поставав інший розвиток подій. Проте більшість позбавила «Джеррі» права голосу.

Тремтливими пальцями Ендертон відмотав плівку назад і натиснув на кнопку запису. Швидко скопіювавши звіт, він повернув на місце оригінал і вийняв дублікат із програвача. Тепер він мав доказ того, що інформація на картці не дійсна: вона застаріла. Досить лише показати її Вітверу...

Він вразився власній наївності. Поза сумнівом, Вітвер бачив цей звіт, та це не завадило йому привласнити посаду комісара поліції й оголосити Ендертона в розшук. Вітвер і не думав відступати, йому було байдуже, винний Ендертон насправді чи ні.

Що ж йому робити? Хто міг би йому допомогти?

— Клятий ідіот! — пролунав у нього за спиною чийсь знавіснілий голос.

Ендертон рвучко озирнувся. На порозі, в поліцейській формі і з шаленими від жаху очима, стояла його дружина.

— Не переймайся, — кинув він, помахавши перед її носом плівкою. — Я вже йду.

Лайза метнулася до нього зі спотвореним люттю обличчям.

— Коли Пейдж сказав, що ти тут, я йому не повірила. Краще б він тебе не впускав. Він не розуміє, хто ти такий.

— І хто ж я такий? — саркастично піддражнив її Ендертон. — Послухай цей запис, тоді і засуджуй.

— Не хочу я нічого слухати! Я хочу, щоб ти негайно забрався звідси! Ед Вітвер знає, що тут хтось є. Пейдж намагається його забалакати, але... — вона замовкла, озирнувшись на двері. — Він уже тут! Він виламає двері.

— Невже ти не можеш на нього вплинути? Будь приязна з ним, зачаруй його. Може, він про мене і забуде.

Лайза подивилася на нього з гірким докором.

— На даху припаркований корабель. Якщо хочеш утекти... — їй мовби забракло повітря, і вона на мить замовкла. Потім таки сказала: — Я відлітаю десь за хвилину. Якщо хочеш приєднатися...

— Я полечу з тобою, — кивнув Ендертон. У нього не було вибору. Він здобув запис, доказ своєї невинуватості, проте не продумав, як звідси вибиратиметься. Із полегшенням він поквапився за стрункою фігурою своєї дружини, яка вибігла з блоку й вивела його через бічні двері у коридор постачання, лунко стукаючи підборами у безлюдній темряві.

— Це хороший швидкісний корабель, — кинула вона через плече. — Із додатковим запасом пального — готовий злітати. Я збиралася проконтролювати роботу деяких пошукових груп.

VII

Сидячи за штурвалом високошвидкісного поліцейського крейсера, Ендертон пояснив дружині, що містилося на плівці звіту меншості. Лайза слухала мовчки, з напруженим і незворушним лицем і нервово стиснутими руками. Під кораблем рельєфною мапою простягалися зруйновані війною міські околиці, пустки між містами, подовбані кратерами й поцятковані руїнами ферм та дрібних промислових підприємств.

— Цікаво, — мовила вона, коли він договорив, — як часто це раніше траплялося.

— Ти про звіт меншості? Безліч разів.

— Я про те, що один із передкогів передбачав іншу фазу. Використовуючи звіти решти як дані — заперечуючи їх, — і з потемнілими і серйозними очима вона додала: — Можливо, в таборах багато так само невинних людей, як і ти.

— Ні, — рішуче заперечив Ендертон. Проте він і сам уже почав сумніватися. — Тільки я мав змогу завчасно продивитися картку і звіти. Саме тому моє майбутнє змінилося.

— Але ж... — Лайза зробила багатозначний жест. — Якби ми від самого початку казали тим людям, що їх очікує... Можливо, вони б так само відреагували.

— Надто великий ризик, — вперто не поступався він.

Лайза глумливо розсміялася.

— Ризик? Сумніви? Непевність? І це попри наявність передкогів?

Ендертон зосередився на керуванні маленьким швидким кораблем.

— Це поодинокий випадок, — продовжував наполягати він. — І діяти потрібно без зволікань. Про теоретичні аспекти побалакаємо потім. Мені необхідно передати цей запис потрібним людям — перш ніж твій кмітливий молодий друг знищить оригінал.

— Ти віддаси його Кеплену?

— Саме так, — він поплескав по касеті, що лежала на сидінні між ними. — Його це зацікавить. Доказ того, що його життю нічого не загрожує, мусить пробудити в нього живий інтерес.

Тремтливими руками понишпоривши в сумочці, Лайза дістала пачку цигарок.

— І ти сподіваєшся, що він запропонує свою допомогу?

— Може, запропонує, а може, й ні. Але варто спробувати.

— Як тобі вдалося так швидко залягти на дно? — поцікавилася Лайза. — Так не кожен може.

— І не кожному по кишені, — хмикнув він, уникаючи відповіді.

Закуривши, Лайза продовжила міркувати вголос.

— Припустимо, що Кеплен візьме тебе під свій захист, — сказала вона. — Він доволі могутня особа.

— Я думав, що він усього лише відставний генерал.

— З технічного боку — так. Але Вітвер дістав на нього досьє. Кеплен очолює незвичайну закриту організацію ветеранів. Насправді це щось на кшталт клубу, до якого допущені лише обрані. Офіцери високих чинів — міжнародна верхівка з обох сторін війни. Тут, у Нью-Йорку, їм належить величезний маєток, вони мають три глянцеві журнали, навіть ефірний час на телеканалах, що коштує чималих грошей.

— До чого ти хилиш?

— А ось до чого: ти переконаний, що невинуватий. Авжеж, очевидно, що ти не підеш на вбивство. Але ти мусиш розуміти, що первісний звіт, звіт більшості, не був наклепом. Ніхто його не підробляв. Ед Вітвер не підкидав його в машину. Проти тебе немає й не було ніякої змови. Якщо ти визнаєш звіт меншості, тобі доведеться визнати також і звіт більшості.

Він неохоче погодився.

— Мабуть, так.

— Ед Вітвер, — вела далі Лайза, — діє так, як йому велить сумління. Він справді вірить, що ти — потенційний злочинець, і чому б йому не вірити? На його стіл ліг звіт більшості, а ти заховав свою картку в кишеню.

— Я її позбувся, — тихо виправив дружину Ендертон. Лайза нахилилася до нього.

— Ед Вітвер не спокушався твоєю посадою, — сказала вона. — Він керується тим самим бажанням, яке ти завжди плекав у собі. Він вірить у Передзлочинний центр. Він хоче, щоб ця система існувала й надалі. Я розмовляла з ним і переконана, що він каже правду.

Ендертон спитав:

— Отже, ти хочеш, щоб я показав запис Вітверу? Якщо я це зроблю, він його знищить.

— Що за маячня! — вигукнула Лайза. — Адже у нього від самого початку були оригінали. Він би уже їх знищив, якби хотів.

— Твоя правда, — визнав Ендертон. — Цілком можливо, що він не знав про звіт меншості.

— Звісно ж, не знав. Поглянь на ситуацію з другого боку. Якщо Кеплен отримає цю плівку, поліція втратить свою репутацію. Невже ти не розумієш? Це доведе, що звіт більшості був помилковим. Ед Вітвер правий. Тебе потрібно затримати — заради Передзлочинного центру. Ти переймаєшся лише власною безпекою. Але задумайся, бодай на мить, про систему загалом, — вона загасила недопалок і нахилилася над сумкою в пошуках нової цигарки. — Що тобі важливіше: власна безпека чи існування системи?

— Моя безпека, — відповів Ендертон без вагань.

— Ти це серйозно?

— Якщо система може вижити за рахунок ув’язнення невинних, отже, вона заслуговує на знищення. Моя безпека важлива, тому що я — людина. І взагалі, я думаю...

Лайза дістала із сумочки зовсім крихітний пістолет.

— А я думаю, — хрипко сказала вона, — що мій палець лежить на спусковому гачку. Я ще ніколи не стріляла з такої зброї. Але хочу спробувати.

Якийсь час вони мовчки дивилися один на одного, і Ендертон нарешті запитав:

— Вимагаєш, щоб я розвернув корабель? Так?

— Так, і вирушив назад до поліцейського штабу. Пробач. Якби ти міг поставити чесне ім’я системи вище за свої себелюбні...

— Облиш свої проповіді, — перебив її Ендертон. — Я розверну корабель. Але не збираюся слухати твоє базікання про кодекс поведінки, під яким не підпишеться жодна мисляча людина.

Лайза стиснула губи в тонку безкровну лінію. Міцно тримаючи в руках пістолет, вона сиділа, незмигно дивлячись на нього, поки він описував у повітрі широке коло. Коли маленьке судно здійснило крутий віраж, кілька дрібничок випало з бардачка, одне крило різко задерлося догори і досягло вертикального положення.

Ендертона з дружиною надійно утримували в їхніх кріслах металеві кріплення. На відміну від третього члена екіпажу.

Бічним зором Ендертон зауважив якийсь рух. І одразу почувся шум: чиєсь огрядне тіло, марно намагаючись зберегти рівновагу, вдарилося об стінку корабля. Далі усе розвивалося з блискавичною швидкістю. Флемінґ прудко зіп’явся на ноги і простягнув руку до його дружини. Заскочений зненацька, Ендертон не встиг навіть скрикнути. Лайза озирнулася, побачила чоловіка — і заверещала. Флемінґ вибив зброю в неї з рук, і пістолет покотився по підлозі.

Флемінґ із рохканням відштовхнув Лайзу вбік і розрядив пістолет.

— Вибачай, — засапано видихнув він, насилу випроставшись. — Я думав, ти зможеш її ще більше розговорити. Тому й зволікав.

— Ви були тут, коли... — почав було Ендертон і замовк. Авжеж, Флемінґ і його люди тримали його під наглядом. Про корабель Лайзи вони також знали і врахували можливість його використання: поки Лайза розмірковувала над тим, чи слід йому рятувати себе замість системи, Флемінґ пробрався в багажне відділення корабля.

— Цьому запису краще залишатися в мене, — сказав Флемінґ, хапаючи касету незграбними спітнілими пальцями. — Ти був правий — Вітвер знищив би його і все.

— І Кеплен теж? — промимрив Ендертон, який все ще не міг прийти до тями, вражений появою чоловіка.

— Кеплен співпрацює з Вітвером. Тому його ім’я і виринуло в п’ятому рядку на картці. Хто з них там головний, ми не знаємо. Можливо, й ніхто, — Флемінґ відкинув пістолет і дістав свою важку військову зброю. — Ну й дурницю ти утнув, довірившись цій жінці. Казав же тобі, що за всім цим стоїть вона.

— Не можу повірити, — запротестував Ендертон. — Якби вона...

— Невже ти так нічого й не збагнув? Цей корабель злетів за наказом Вітвера. Вони хотіли вивезти тебе подалі, щоб ми до тебе не дісталися. А без нас у тебе не було б жодного шансу.

Наляканим обличчям Лайзи промайнув дивний вираз.

— Неправда, — прошепотіла вона. — Вітвер навіть не здогадувався про цей корабель. Я збиралася проконтролювати...

— Ми тебе майже втратили, — різко урвав її Флемінґ. — Нам пощастить, якщо поліцейський патруль не завис у нас на хвості. Я не мав нагоди перевірити, — говорячи так, він присів навпочіпки позаду крісла Лайзи. — Спершу треба спекатися цієї жінки. Нам доведеться заховати тебе в іншому місці. Пейдж уже розпатякав Вітверу, кого ти тепер із себе вдаєш, тож будь певен, що твої нові прикмети вже оприлюднили по всіх каналах.

Усе ще сидячи за кріслом, Флемінґ схопив Лайзу. Тицьнувши Ендертону в руку свою масивну зброю, він різко підняв підборіддя жінки й притиснув її голову до спинки сидіння. Лайза шалено пручалася; з її горла вирвався придушений, нажаханий скрик. Та Флемінґ незворушно зімкнув товсті пальці на її шиї та почав безжально стискати.

— Це щоб не було дірки від кулі, — пояснив він, відхекуючись. — Вона випаде з вікна кабіни — нещасний випадок. Таке постійно трапляється. Втім, шию вона зламає до падіння.

Навіть дивно, що Ендертон так довго зволікав. Флемінґ уже встиг міцно вчепитися своїми пальцями в бліду плоть Лайзи, перш ніж він підняв руків’я важкого військового пістолета й вгатив ним Флемінґу по потилиці. Товсті руки ослабли. Здоровань гепнувся долілиць, ударившись головою об підлогу корабля. Намагаючись підвестися, він почав совати ногами. Ендертон вдарив його знову, цього разу — над лівим оком. Флемінґ упав на спину і більше не ворушився.

Надсадно кашляючи, Лайза якийсь час скоцюрблено сиділа, розхитуючись взад і вперед. Та поступово її лице втратило мертвотну блідість.

— Зможеш втримати в руках штурвал? — занепокоєно спитав Ендертон, струснувши її за плечі.

— Думаю, так, — Лайза майже автоматично потяглася до штурвалу. — Зі мною все буде гаразд. Не хвилюйся за мене.

— Цей пістолет, — сказав Ендертон, — із запасів армії. Але не з часів війни. Це одна з нових ефективних моделей, які вони розробили. Я можу помилятися, а проте...

Він підповз до Флемінґа, який, розкинувши руки, лежав на підлозі. Уникаючи торкатися його голови, Ендертон розстібнув пальто й промацав кишені. За мить у його руках опинилися просякнутий потом гаманець Флемінґа.

Згідно з документами, Тод Флемінґ був майором армії, приставленим до Управління внутрішньої військової розвідки.

Серед численних паперів знайшовся також і указ, підписаний генералом Леопольдом Кепленом, у якому було зазначено, що Флемінґ перебуває під особливим захистом його власної групи — Міжнародної ветеранської ліги.

Флемінґ і його люди виконували накази Кеплена. Вантажівка з хлібом, нещасний випадок — усе це було сплановано заздалегідь.

Отже, Кеплен навмисне влаштував усе так, щоб Ендертон не потрапив до рук поліції. Цей план почали втілювати вже тоді, коли люди Кеплена прийшли до нього додому і викрали його, коли він почав пакувати речі. Сам не вірячи собі, він раптом усвідомив, що насправді сталося. Вони зробили все можливе, щоб перехопити його до приходу поліції. Ця складна стратегія від початку мала на меті не дати Вітверу його арештувати.

— Ти казала правду, — сказав Ендертон дружині, повертаючись до свого крісла. — Ми можемо зв’язатися з Вітвером?

Вона мовчки кивнула. Вказавши на панель зв’язку, вона кволо промовила:

— Що... ти знайшов?

— З’єднай мене з Вітвером. Мені треба якнайшвидше з ним поговорити. Це терміново.

Вона нервово набрала номер таємної лінії нью-йорського поліцейського штабу. На екрані монітора замиготіли картинки зі зменшеними обличчями дрібних поліцейських службовців, потім випливло крихітне зображення Еда Вітвера.

— Пам’ятаєте мене? — спитав його Ендертон.

Вітвер поблід.

— Господи, що сталося? Лайзо, ти везеш його в штаб? — його очі враз прикипіли до пістолета в Ендертонових руках. — Послухайте, — розлючено звернувся він до Ендертона, — облиште її. Що б ви собі не надумали, Лайза не має до цього жодного стосунку.

— Я це вже з’ясував, — відповів Ендертон. — Ви можете відслідкувати наше місцезнаходження? Нам може знадобитися захист на зворотному шляху.

— Зворотному? — Вітвер недовірливо витріщився на нього. — Ви летите сюди? Ви здаєтеся?

— Саме так, — Ендертон заговорив коротко й швидко: — Ви повинні негайно дещо зробити. Закрийте мавпячий блок. Не пускайте туди нікого — ані Пейджа, ані когось іншого. А особливо людей з армії.

— Кеплен, — сказала мініатюрна картинка.

— Що з ним?

— Кеплен був тут. Він... він щойно пішов.

На якусь мить Ендертонове серце зупинилося.

— Що він робив у поліції?

— Збирав дані. Робив дублікати звітів наших передкогів про вас. Він наполіг, що хоче взяти їх під особистий захист.

— Тоді він уже отримав те, що хотів, — сказав Ендертон. — Ми спізнилися.

Стривожений Вітвер майже закричав:

— Про що ви? Що взагалі відбувається?

— Я розповім вам, — з притиском сказав Ендертон, — коли повернуся до свого офісу.

VIII

Вітвер зустрів його на даху поліцейської будівлі. Коли маленький корабель приземлився, зграя ескортних кораблів змахнула хвостами й шугнула навсібіч. Ендертон, не гаючи часу, підійшов до світловолосого молодика.

— Ви отримали те, що хотіли, — сказав він йому. — Можете мене замкнути в камері й відправити до табору. Та цього буде недостатньо.

Блакитні очі Вітвера, здавалося, поблякли від непевності.

— Я боюсь, що не розумію...

— Це не ваша провина. Я не мав би полишати поліцейського штабу. Де Воллі Пейдж?

— Ми його вже схопили, — запевнив Вітвер. — Тепер він нам не зашкодить.

Ендертон спохмурнів.

— Ви затримали його не на тій підставі, — сказав він. — Допустити мене в мавпячий блок не було злочином. А от передавати інформацію армії — злочин. Ці люди готували свою оборудку у вас під носом, — дещо знітившись, він виправився: — Добре, у мене під носом.

— Я відкликав ордер на ваш арешт. Тепер ми розшукуємо Кеплена.

— І як?

— Він поїхав звідси на машині армії. Ми переслідували його, проте вантажівка проскочила на військову базу. Тепер вони заблокували вулицю великим танком R-3 із військових часів. Щоб туди вдертися, доведеться розв’язувати мало не громадянську війну.

Повільно, невпевнено Лайза вийшла з корабля. Вона була все ще блідою й приголомшеною, а на її шиї почав наливатися потворний синець.

— Що з тобою сталося? — вигукнув Вітвер. Потім він помітив нерухоме тіло Флемінґа всередині корабля. Поглянувши на Ендертона, він запитав:

— Отже, ви нарешті облишили думку, ніби я з кимось у змові.

— Таки облишив.

— І ви не думаєте, що я... — він гидливо скривився, — плету інтриги, щоб посісти вашу посаду.

— Ще й як думаю! Кожен цим грішить. Я також плету інтриги, щоб її зберегти. Проте йдеться не про це — і вашої провини тут нема.

— А чому ви вирішили, — поцікавився Вітвер, — що надто пізно вас ізолювати? Боже, ми просто зараз відправимо вас у табір. Мине тиждень, а Кеплен залишиться жити.

— Так, він житиме, — погодився Ендертон. — Але він зможе довести, щоб жив би навіть тоді, коли б я вештався вулицями. У нього є інформація, яка доводить, що звіт більшості помилковий. З цією інформацією він може підірвати всю систему Передзлочинного центру, — і додав: — Або він, або ми: якщо він переможе — ми програли. Армія нас дискредитує, їхня стратегія себе виправдала.

— Але навіщо їм так ризикувати? Чого вони, зрештою, хочуть домогтися?

— Після Англо-китайської війни армія занепала. Вона вже не та, що була у старі добрі часи АФАСБ. Тоді вони порядкували як на війні, так і вдома. І мали власну поліцію.

— Як Флемінґ, — кволо доповнила Лайза.

— Після війни Східний блок демілітаризували. Офіцерів на кшталт Кеплена відправили у відставку й позбавили привілеїв. Таке нікому не сподобається, — Ендертон скривився. — Я його розумію. Він не один такий. Але ж не можна було лишати все, як є. Владу потрібно було розділити.

— Ви вважаєте, що Кеплен уже переміг, — сказав Вітвер. — Невже ми не здатні йому завадити?

— Я не збираюся його вбивати. Ми знаємо це, і він це також знає. Можливо, він отямиться й висуне нам якісь умови. Тоді наш центр і далі працюватиме, проте насправді за ниточки смикатимемо вже не ми, а Сенат. Втім, ця перспектива вас не тішить, чи не так?

— Мушу сказати, що ні, — палко запевнив Вітвер. — Адже колись я стану на чолі цього центру, — він почервонів і додав: — Не одразу, звісно.

Ендертон спохмурнів.

— Погано, що ви поширили інформацію про звіт більшості. Якби ви промовчали, ми могли б обережно все затерти. А тепер усі про нього почули. І відкликати нічого не можна.

— Мабуть, ні, — присоромлено визнав Вітвер. — Схоже, я... виконував роль керівника не так професійно, як собі це уявляв.

— Усе прийде — з часом. З вас вийде гарний офіцер поліції. Ви вірите в нашу справу. Але вам треба повчитися розважливості, — сказав Ендертон, збираючись іти. — Я хочу прослухати записи звіту більшості. Цікаво дізнатися, як саме я мав убити Кеплена, — і замислено додав: — Це може наштовхнути мене на якісь ідеї.

Записи передкогів «Донни» та «Майка» зберігалися окремо. Обравши машину, відповідальну за аналіз видінь «Донни», він зняв захисну панель і витяг її вміст. Як і раніше, код показав йому, які відрізки релевантні, і вже за мить він вставив їх у програвач.

Він почув приблизно те, що й сподівався почути. Це був матеріал, на якому ґрунтувався звіт «Джеррі», — витіснений варіант розвитку подій. У ньому агенти Кеплена з Військової розвідки викрали Ендертона, коли той приїхав додому з роботи. Його відвезли до вілли Кеплена — організаційного центру Міжнародної ветеранської ліги. Там Ендертона поставили перед вибором: або він добровільно розпускає Передзлочинний центр, або армія розв’яже відкритий конфлікт.

У відкинутій часовій послідовності Ендертон, чинний комісар поліції, звернувся до Сенату за підтримкою. Але жодної підтримки він не отримав. Щоб запобігти громадянській війні, Сенат ухвалив рішення про розпуск поліцейської системи та повернення до військового права — «у зв’язку з надзвичайною ситуацією». Згуртувавши навколо себе групу відданих йому поліцейських, Ендертон вистежив членів Ліги й застрелив Кеплена. Врешті-решт загинув лише Кеплен. Інших підлатали. Переворот закінчився успішно.

Згідно з «Донною». Він перемотав плівку й звернувся до передбачення «Майка». Він мав бути ідентичний, адже аналітичні машини зареєстрували в обох передкогів узгоджений образ майбутнього. «Майк» почав із того ж, що й «Донна»: Ендертон дізнався про змову Кеплена проти поліції. Проте щось не збігалося. Він збентежено повернувся до початку запису. Неймовірно, але записи не були схожі. Він знову запустив програвач і уважно прислухався.

Звіт «Майка» цілком відрізнявся від передбаченого «Донною» розвитку подій. За годину, закінчивши порівняння плівок, він поставив касети на місце й вийшов із мавпячого блоку.

Щойно його побачивши, Вітвер спитав:

— Щось не так?

— Та ні, — неуважливо відповів Ендертон, усе ще в задумі. — Не те щоб зовсім не так, — тут до його вух долинули якісь звуки, і він підійшов до вікна, щоб визирнути на вулицю.

Надворі вирував людський натовп. До центру площі чотирма колонами стягувалися військові у формі. Рушниці, шоломи... марш солдатів у старих військових обладунках, із обожнюваними вимпелами АФАСБ, що майоріли в прохолодному надвечірньому повітрі.

— Військові, — похмуро сказав Вітвер. — Я помилявся. Не хочуть вони ніяких угод. Та й навіщо? Кеплену потрібен розголос.

Ендертона це геть не здивувало.

— Отже, він зачитає звіт меншості?

— Саме так. Вони збираються вимагати в Сенату нашого розпуску, хочуть відібрати у нас владу. Переконуватимуть, що ми арештовуємо невинних — влаштовуємо нічні чистки чи щось таке. Що в нас тут осередок терористичної диктатури.

— Думаєте, Сенат погодиться?

Вітвер повагався.

— Навіть думати про таке не хочу.

— А от я думаю, — сказав Ендертон, — що погодиться. Те, що відбувається на площі, відповідає тому, що я прочитав у звітах. Ми загнали себе в пастку, і в нас лишився один-єдиний вихід. Подобається він нам чи ні, — у його очах з’явився сталевий блиск.

Вітвер боязко поцікавився:

— І що ж це за вихід?

— Щойно я розповім про свій задум, ви самі здивуєтеся, чому таке раніше не спало нам на думку. Це ж очевидно: я збираюся зробити те, про що написано в оприлюдненому звіті. Мені доведеться убити Кеплена. Тільки так ми захистимо свою репутацію.

— Але ж звіт більшості виявився хибним, — приголомшено сказав Вітвер.

— Я мушу це зробити, — наполягав Ендертон, — але все має свою ціну. Ви знаєте, яким є покаранням за вбивство першого ступеня?

— Довічне ув’язнення.

— У кращому випадку. Може, вам удасться потягти за кілька ниточок, щоб замість ув’язнення мене засудили до вигнання. Мене могли б послати на одну з колоніальних планет, на старе добре прикордоння.

— Вам би... цього хотілося?

— Чорт, авжеж ні! — щиро зізнався Ендертон. — Менше зло. У нас немає іншого виходу.

— Не розумію, як саме ви зможете вбити Кеплена. Ендертон витяг важку військову зброю, відібрану у Флемінґа.

— А ось як.

— І вони вас не зупинять?

— Чому б вони мали мене зупиняти? У них є звіт меншості, згідно з яким я передумав убивати.

— Отже, звіт меншості помилковий?

— Ні, — сказав Ендертон, — він якраз правильний. Але я все одно збираюся вбити Кеплена.

IX

Ендертон ніколи не вбивав людини. Навіть не бачив, як когось убивали. Він був комісаром поліції впродовж тридцяти років. Для його покоління навмисне вбивство зникло як поняття. Такого просто ніколи не траплялося.

Поліцейське авто зупинилося за квартал від мітингу. Сидячи на задньому сидінні, Ендертон пильно вивчав пістолет Флемінґа. Зброя, здається, справна. У нього не було сумнівів щодо того, як усе мине. Він достеменно знав, що станеться у наступні півгодини. Узявши до рук пістолет, Ендертон відчинив дверцята припаркованої машини й обережно вийшов назовні.

До нього нікому не було діла. Дедалі численніша юрба вперто проштовхувалася вперед, намагаючись почути, що відбувається на мітингу. У натовпі рясніли армійські однострої, а по периметру розчищеної території вишикувалися танки й громіздка військова техніка — страхітливий арсенал, який і досі продовжували виробляти.

Військові спорудили металеву сцену зі сходами для свого речника. На тлі сцени майорів величезний прапор АФАСБ — символ об’єднаних сил, що здобули перемогу у війні. Через дивну корозію часу до Ліги ветеранів АФАСБ належали також командири, які воювали на боці ворога. Але генерал — він усюди генерал, а решта суперечностей потьмяніла за повоєнні роки.

У перших рядах умостилася найвища каста командування АФАСБ. За ними посадили молодших офіцерів. Транспаранти численних полків ряхтіли різноманіттям кольорів та символів.

Власне, подія чимось нагадувала святкове дійство. На самій сцені розсілися суворолиці почесні члени Ліги ветеранів, застиглі в напруженому очікуванні. По краях площі, майже непомітні, вичікували декілька поліцейських патрулів, вочевидь, для нагляду за порядком. Насправді ж вони були інформаторами, що вели спостереження за довколишнім людом. Якщо хтось тут і наглядав за порядком, то це була радше армія.

Вечірній вітер розносив нерозбірливі голоси згуртованих мітингувальників. Проштовхуючись крізь їхній щільний натовп, Ендертон розчинився у цій застиглій людській масі. Усі перебували в стані якогось збудження, неспокою. Люди немовби відчували, що має статися щось надзвичайне. Ендертон насилу пробився крізь передні ряди й повз гурт армійських офіцерів біля краю платформи. Серед них був і Кеплен. Щоправда, тепер він був генералом Кепленом. Жилет, золотий кишеньковий годинник, ціпок, консервативний костюм — усе це зникло. Задля цієї події Кеплен вирядився у свій старий, пропахлий нафталіном однострій. Виструнчений і грізний, він стояв в оточенні представників свого колишнього генералітету. Він почепив усі свої військові регалії, ордени і медалі, взув парадні черевики, прихопив декоративний кортик, на голову одягнув кашкет. Дивовижно, як разюче офіцерський кашкет змінив цього полисілого старого.

Помітивши Ендертона, генерал Кеплен залишив свій гурт і попрямував йому назустріч. Вираз худого, рухливого обличчя старого чоловіка свідчив, що він дуже радий бачити комісара поліції.

— Оце так несподіванка, — привітав він Ендертона, простягаючи йому маленьку руку в сірій рукавичці. — Я думав, що вас уже схопив новий комісар.

— Я все ще на волі, — відказав Ендертон, потискаючи простягнену руку. — Врешті-решт, у Вітвера є той самий запис, — він показав на пакунок, який Кеплен тримав сталевою хваткою, і спокійно зустрів генералів погляд.

Попри знервованість, генерал Кеплен був у доброму гуморі.

— Це — визначна подія для нашої армії, — проголосив він. — Ви, мабуть, будете раді почути, що я збираюся повністю спростувати сфабриковане проти вас звинувачення.

— Чудово, — стримано сказав Ендертон.

— Ми заявимо, що з вами обійшлися несправедливо, — і генерал Кеплен, намагаючись з’ясувати, що саме відомо Ендертону, запитав: — Флемінґ уже мав нагоду ознайомити вас із ситуацією?

— До певної міри, — відповів Ендертон. — Ви збираєтеся зачитати лише звіт меншості? Це все, що у вас є?

— Так, і порівняти його зі звітом більшості, — генерал Кеплен махнув рукою адьютантові, і той підніс йому шкіряний портфель. — Тут є все — всі необхідні нам докази, — запевнив він. — Ви ж не проти, що ми пояснимо все на вашому прикладі? Ваша справа стане символом протиправних арештів безлічі невинних людей, — генерал Кеплен глянув на свій годинник. — Час починати. Чи не хочете піднятися зі мною на сцену?

— Навіщо?

Притлумлено-холодним голосом генерал Кеплен відповів:

— Щоб надати їм живий доказ. Ми з вами — жертва і її вбивця. Стоячи біч-о-біч, ми унаочнимо підступне шахрайство, яким поліція вводила всіх в оману.

— Охоче, — згодився Ендертон. — Чого ж ми чекаємо?

Розгубившись від несподіванки, генерал Кеплен рушив до сцени. Ще раз невпевнено озирнувшись на Ендертона, він помітно занепокоївся, намагаючись збагнути, чому той все-таки з’явився і як багато знає. Його невпевненість лише зросла, коли Ендертон бадьоро піднявся сходами на сцену й зайняв місце біля промовця.

— Ви насправді усвідомлюєте, про що я зараз вестиму мову? — перепитав генерал Кеплен. — Це викриття матиме серйозні наслідки. Приміром, Сенат засумнівається у принципах роботи Передзлочинної системи.

— Я розумію, — запевнив його Ендертон, склавши руки на грудях. — А тепер ходімо.

На площі вмить запанувала тиша. Але коли генерал Кеплен дістав з портфеля і почав розкладати перед собою папери, натовпом прокотився шум жадібного зацікавлення.

— Чоловік, який сидить поряд зі мною, — почав генерал чистим, чітким голосом, — вам усім знайомий. Ви, мабуть, здивувалися, побачивши його тут, адже поліція оголосила комісара небезпечним злочинцем, убивцею.

Погляди людей уп’ялися в Ендертона. Вони витріщалися на єдиного потенційного вбивцю, якого вперше бачили так зблизька.

— Щоправда, впродовж останніх кількох годин, — продовжив генерал Кеплен, — поліція відкликала ордер на його арешт. Тому що Ендертон, колишній комісар, здався їй із доброї волі? Ні, це не зовсім так. Він сидить тут. Він не здався, а проте поліція збайдужіла до нього. Джон Еллісон Ендертон не винний у жодному минулому, теперішньому чи майбутньому злочині. Обвинувачення, висунуті проти нього, були свідомою брехнею, диявольським виплодом прогнилої системи покарання, що ґрунтувалася на помилковому припущенні, масштабної безособистісної машинерії, яка прирікала чоловіків і жінок на тяжку долю.

Люди із захватом переводили погляд із Кеплена на Ендертона. Кожен у загальних рисах чув про цей випадок.

— Дотепер багатьох людей хапали й ув’язнювали заради так званої профілактики передзлочину, — вів далі Кеплен, голос якого набув виразності й сили. — Їх звинувачували не в тому, що вони скоїли, а в тому, що скоять у майбутньому. Нам утовкмачували, буцімто їм не можна дозволити жити на волі, інакше вони втілять свої злочинні задуми в життя.

Але майбутнє не надається до точного прогнозування. Передкогнітивна інформація заперечує сама себе одразу після її оголошення. Припущення, що цей чоловік у майбутньому скоїть злочин, парадоксальне. Щойно він отримав таку інформацію, майбутнє змінилося. У кожному випадку без винятку звіти трьох поліцейських передкогів підважували один одного. Навіть якби не було арештів, жодного злочину не відбулося б.

Ендертон знуджено стояв, майже не вслухаючись у промову. Натомість люди всотували кожне слово зі жвавим інтересом. Генерал Кеплен саме стисло переказував звіт меншості. Роз’яснював, що це за звіт і на основі чого він з’явився.

Ендертон дістав пістолет із кишені плаща й поклав собі на коліна. Кеплен відкладав убік звіт меншості — передкогнітивний матеріал, наданий «Джеррі». Його худі кістляві пальці потяглися до результатів, отриманих від двох інших, «Донни» і «Майка».

— Це попередній звіт більшості, — пояснював він. — Перші два передкоги припустили, що Ендертон піде на вбивство. Цей матеріал автоматично знецінює сам себе. Зараз я вас із ним ознайомлю, — він акуратно почепив на носа свої окуляри без оправи й повільно почав читати.

Раптом на його обличчі з’явився якийсь дивний вираз. Він зупинився, затнувся і несподівано урвав промову. Папери вилетіли у нього з рук. Як загнана в глухий кут тварина, він заметався, пригнувся й дременув геть зі сцени.

На мить його спотворене жахом обличчя промайнуло перед Ендертоном, який схопився на ноги, підняв пістолет, зробив крок уперед і вистрілив. Зашпортавшись об ряд ніг, витягнутих перед трибуною, Кеплен коротко, пронизливо скрикнув від болю та страху. Як підстрелений птах, він, змахнувши руками, скотився зі сцени. Ендертон кинувся був до поруччя, але все вже скінчилося.

Як і передрікав звіт більшості, Кеплен був мертвий. У його худих грудях зяяла темна порожнина, немічне тіло диміло й корчилося, обертаючись на тлін. Ендертонові стало зле. Він розвернувся і квапливо проскочив поміж закляклих армійських офіцерів. Пістолет у його руці застерігав їх від сутички з ним. Він зістрібнув зі сцени і розчинився у хаотичній масі роззяв біля її підніжжя. Вражені, налякані, люди витягали шиї, щоб побачити, що відбувається. Для них був незбагненним випадок, свідками якого вони щойно стали. Їм знадобиться час, щоб прийняти як належне те, що наразі викликало у них сліпий жах.

На іншому кінці площі Ендертона вже чекала поліція.

— Вам таки пощастило звідти вибратися, — прошепотів йому один із поліцейських, коли машина обережно рушила.

— Авжеж, — недбало погодився Ендертон. Він відхилився на спинку сидіння, намагаючись опанувати себе. Тіло тремтіло, у голові паморочилося. Раптом він нахилився вперед, і його знудило.

— От чорт, так шкода його, — співчутливо пробурмотів поліцейський.

Поглинутий своїми муками та нудотою, Ендертон не зрозумів, кого юнак мав на увазі: Кеплена чи його самого.

X

Четверо кремезних полісменів допомагали Лайзі та Джону Ендертону пакувати й вантажити їхні речі. За п’ятдесят років у колишнього комісара поліції накопичилося багато всякого добра. Невеселий і замислений, він стояв, спостерігаючи за парадом коробок, що сунув у напрямку припаркованих вантажівок.

Їх відвезуть прямо до космопорту, а звідти вони полетять на Центавру X. Довга подорож для літнього чоловіка. Утім, це подорож в один кінець.

— А ось і передостання коробка, — сказала Лайза, з головою поглинута лаштуванням у дорогу. У светрі та штанях вона бігала спорожнілими кімнатами, віддаючи останні розпорядження. — Мабуть, ці нові атронні прилади нам там не знадобляться. Вони на Цент-десять досі користуються струмом.

— Це ж тебе не надто засмутить? — запитав Ендертон.

— Якось звикнемо, — відказала Лайза, всміхнувшись. — Правда ж?

— Та сподіваюся. Ось ти кажеш, що ні про що не шкодуєш. А проте, якби я знав...

— Я геть не шкодую, — запевнила чоловіка Лайза. — А тепер, будь ласка, допоможи мені з цією коробкою.

Коли вони всілися у передню вантажівку, біля них зупинилася патрульна машина. З неї вискочив Вітвер і поспішив до них із страшенно заклопотаним виразом обличчя.

— Поки ви не поїхали, — звернувся він до Ендертона, — поясніть мені ситуацію з передкогами. Я отримую численні запити із Сенату. Вони хочуть знати, чи проміжний звіт, тобто спростування, було помилковим... чи ні, — плутаючись у словах, він закінчив: — Я досі з цим не розібрався. Звіт меншості був хибним, чи не так?

— Який звіт меншості? — весело поцікавився Ендертон.

Вітвер моргнув.

— Ось воно що. Я мав би здогадатися.

Сидячи в кабіні вантажівки, Ендертон дістав свою люльку й набив тютюном. Розкуривши її запальничкою Лайзи, він видихнув хмаринку диму. Лайза тим часом побігла назад до будинку перевірити, чи не забула чогось важливого.

— Звітів було три, — сказав він Вітверу, насолоджуючись збентеженням чоловіка. Колись Вітвер навчиться не встрягати у те, на чому до пуття не знається. Самовдоволення було єдиним, що Ендертон іще відчував. Старий і знесилений, він був, проте, єдиним, хто збагнув справжню природу проблеми.

— Ці три звіти були послідовні, — пояснив він. — Перший був від «Донни». У цьому часовому ланцюжку Кеплен розповів мені про змову, і я одразу його вбив. «Джеррі» зазирнув дещо далі, ніж «Донна», використавши її передбачення як вихідний матеріал для власного. Він врахував мою обізнаність зі звітом. У цьому другому ланцюжку я хотів лише одного: зберегти свою посаду. Я зовсім не збирався вбивати Кеплена. Мене цікавили лише моє службове становище та особистий добробут.

— А «Майк», отже, був третім? Його пророцтво з’явилося вже після звіту перших двох? — Вітвер виправився: — Тобто стало останнім звітом?

— Саме так, «Майк» був останнім із трьох. Прочитавши перший звіт, я вирішив не вбивати Кеплена. Відповідно, з’явився наступний звіт. Але, прочитавши другий звіт, я знову передумав. У другому звіті, у другому майбутньому події розвивалися так, як того хотів Кеплен. Проте заради поліції довелося втілити в життя перше майбутнє. Тепер я переймався не своїм становищем, а поліцією. Я зрозумів, що задумав Кеплен. Третій звіт спростовував другий так само, як другий спростовував перший. Так ми прийшли до того, звідки починали.

Підбігла задихана Лайза.

— Поїхали — ми таки все взяли, — гарна й гнучка, вона піднялася металевими сходами вантажівки і всілася між чоловіком і водієм. Останній слухняно зрушив із місця, а за ним — решта вантажівок.

— Кожен звіт відрізнявся від попереднього, — підсумував Ендертон. — Кожен був унікальний. Однак, два з них узгоджувалися в одному пункті. Якщо мене лишити на волі, я вб’ю Кеплена. Це породило ілюзію звіту більшості. Власне, цим усе й було — ілюзією. Звіт «Донни» і «Джеррі», так званий звіт меншості, й половина звіту більшості були хибними. Із них трьох рацію мав тільки «Майк» — позаяк після нього не з’явилося звіту, який би його спростував. Ось такі справи.

Вражений Вітвер біг за вантажівкою, і його гладеньке ясне обличчя кривилося від занепокоєння.

— А ще раз таке може статися? Може, нам змінити систему?

— Це може статися лише за однієї обставини, — відповів Ендертон. — Моя ситуація була винятковою, бо в мене був доступ до інформації. Це могло б статися знову тільки з наступним комісаром поліції. Тож будьте насторожі, — він посміхнувся, його потішало Вітверове сум’яття. Лайза стиснула червоні губи й прихилилася до плеча Ендертона. — Не втрачайте пильності, — порадив він Вітверу. — Це може статися з вами коли завгодно.