Острів Дума

— 1 —

Далі надійшов період одужання й переходу від іншого життя до того, що я прожив на острові Дума. Скоріш за все, доктор Камен знав, що в такі періоди здебільшого й відбуваються великі внутрішні зміни: громадянське занепокоєння, заколот, революція і врешті масові страти, коли голови очільників старого режиму скочуються до кошика на помості гільйотини. Я певен, цей великий чоловік бачив і переможні революції, й такі, що зазнали невдачі. Просто, знаєте, не кожен здатен перейти до нового життя. А хто здатні, ті не завжди дістаються золотого райського берега.

Моє нове захоплення допомагало мені в переході, а також допомагала Ілса. Я завжди буду вдячний їй за це. Але мені соромно, що я шастав до її гаманця, поки вона спала. Можу лише сказати, що тоді я, здавалося, не мав іншого вибору.

— 2 —

Вранці наступного дня після приїзду я прокинувся, почуваючись найкраще за весь час після аварії, — але не аж так, щоб відмовитися від свого вранішнього болегамувального коктейлю. Я запив пігулки помаранчевим соком і вийшов надвір. Була сьома година. В Сент-Полі повітря мусило бути достатньо холодним, щоб угризти мені ніс, а прохолода на Думі відчувалася поцілунком.

Я притулив свого костура там же, де був поставив його минулого вечора, і знову рушив до лагідних хвиль. Правобічний вид на звідний міст і острів Кейзі за ним мені затуляв будинок. А от ліворуч...

У тім напрямку пляж, здавалося, тягнеться без кінця, сліпуча смуга між синьо-сірою Затокою і морським вівсом. Удалині я помітив якусь цятку, чи, може, пару. Але загалом цей казковий, ніби з глянсової картки, берег був цілком порожнім. Жоден з інших будинків не стояв близько берега, тож коли я обернувся обличчям на південь, то побачив там єдиний дах: цілий лан потопаючої у пальмах помаранчевої черепиці. То була гасьєнда, яку я примітив попереднього дня. Я міг затулити її від себе долонею й почуватися, мов Робінзон Крузо.

Я рушив туди, по-перше — я ж бо лівша, повертання наліво все життя було природним для мене. А ще й тому, що просто задивився в той бік. Та недалеко я зайшов, ніякої Великої Пляжної Прогулянки того дня не відбулося, я хотів тільки впевнитися, що зможу повернутися до свого костура, але то таки була перша спроба. Пам’ятаю, як повернув назад і дивувався власним слідам на піску. У вранішньому світлі відбитки лівої ступні були глибокими й чіткими, наче зроблені якимсь штампувальним пресом. Більшість слідів правої ноги виглядали розмазаними, бо я її підтягував, але як на початок і вони виглядали доволі ясними. Я порахував кроки назад. Їх виявилося всього тридцять вісім. Під кінець у мене вже тремтіло стегно. Сил залишилося тільки ввійти, вихопити стакан йогурту з холодильника і перевірити, чи насправді так гарно працює телевізор, як мені наобіцяв Джек Канторі.

Виявилося, що гарно.

— 3 —

Оце й стало моїм вранішнім розпорядком: помаранчевий сік, прогулянка, йогурт, поточні новини. Я приохотився до Робін Мід[58], молодої жінки, що веде програму головних новин з шостої до десятої ранку. Нудне життя, правда ж? Але поточні новини з якоїсь країни з диктаторським режимом на побіжний погляд також видаються нудними — диктаторам подобається нудність, вони кохаються в нудності — навіть, якщо під поверхнею грядуть великі зміни.

Ушкоджені тіло та мозок не просто схожі на диктаторів, вони і є справжніми диктаторами. Нема безжаліснішого тирана, ніж біль, ані деспота, жорстокішого за нестямність. Те, що мій розум пошкоджено не менше, ніж тіло, я усвідомив тільки тоді, коли опинився сам на сам і всі інші голоси залишилися позаду. Той факт, що я намагався задушити жінку, з якою прожив двадцять п’ять років, лише за те, що вона хотіла витерти піт мені з лоба після того, як я наказав їй полишити кімнату, був найменш значущим. Факт, що ми жодного разу не кохалися в період між аварією й нашим розлученням, ба навіть не намагалися, також не був головним, хоча він мені й здавався натяком на більшу проблему. Навіть раптові й виснажливі вибухи люті не грали центральної ролі.

Головним було відчуження. Я не знаю, як по-іншому це означає. Моя дружина стала мені здаватися якоюсь... чужою. Більшість близьких мені людей я також почав відчувати як чужих, мене бентежила власна байдужість. Спочатку я намагався себе переконати, що відчуження, яке я відчув до своєї дружини й свого життя, либонь, і є природною реакцією людини, котра іноді не могла навіть згадати назви тієї штучки, за допомогою якої застібаються штани — зумер, зімер, зіпіті-ду-да[59]. Я запевняв себе, що це минеться, а коли воно не минулося і Пам повідомила, що бажає розлучення, вслід за припадком люті я відчув полегшення. Тому що моє відчуття відчуження перетворилося на нормальний стан, принаймні стосовно неї. Тепер вона насправді стала чужою. Вона зняла з себе Фрімантлівську форму й покинула мою команду.

В перші тижні на Думі це відчуття відчуження допомагало мені легко й гладенько кривити душею. Я відповідав на мейли й листи Тому Райлі, Кеті Грін і Вільяму Бозмену III — нетлінному Бозі — короткими фразами (я в порядку, погода чудова, кості міцнішають), які мали мало спільного з моїм реальним життям. А коли листи від них спершу порідшали, а згодом і припинилися, я не переймався.

Тільки Ілса залишалася в моїй команді. Тільки Ілса відмовилася скидати мою форму. Щодо неї я ніколи не відчував відчуження. Ілса залишалася по мій бік скляної перегородки, завжди поряд. Якщо я якогось дня не надсилав їй мейлу, вона телефонувала. Якщо я не телефонував їй три дні поспіль, телефонувала вона. І їй я не брехав про свої нібито плани порибалити в Затоці чи відвідати Еверглейдс[60]. Ілсі я розповідав правду, або ту її частку, яка не виглядала надто дикою.

Приміром, я розповідав їй про мої вранішні прогулянки вздовж пляжу, про те, що кожного дня я заходжу трохи далі, але мовчав про Гру в Числа, бо це звучало би ідіотськи... або маніакально-нав’язливо — це саме той термін, якого я зараз потребую.

Лише тридцять вісім кроків від Великої Ружі першого ранку. Наступного ранку я підкріпився додатковою великою склянкою помаранчевого соку і знову рушив берегом у південному напрямку. Цього разу я зробив сорок п’ять кроків, що тоді для мене було доволі великою дистанцією без костура. Я запевнив себе, що насправді зробив лише дев’ять. На цьому самообмані й трималася Гра в Числа. Робиш один крок, відтак два кроки, відтак три, відтак чотири, відкручуючи свій внутрішній одометр назад на нуль кожного разу, поки не досягаєш дев’яти. А коли складаєш цифри від одного до дев’яти разом, отримуєш сорок п’ять. Якщо це здається вам глупством, я не стану сперечатися.

На третій ранок я умовив себе пройти від Великої Ружі без костура десять кроків, які насправді були п’ятдесятьма п’ятьма, або дев’яносто ярдів туди й назад. За тиждень я досяг сімдесяти… а якщо ви складете всі ці числа, вийде сто п’ятдесят три. Я дійшов до кінця запланованої дистанції, подивився на свій будинок і здивувався, яким він здається далеким. А ще я трохи злякався думки, що мені тепер доведеться пройти весь зворотній шлях.

«Ти можеш це зробити, — запевняв я себе. — Це легко. Якихось сімдесят кроків, і все».

Так я казав собі, але не казав цього Ілсі.

Трохи далі кожного дня, залишаючи позаду сліди підошов. На той час, коли Санта-Клаус з’явився у супермаркеті на Бенева-роуд[61], де Джек Канторі робив для мене закупи, я усвідомив дивовижу: всі мої сліди в південному напрямку були чіткими. Відбиток правого черевика починав тягнутися й розпливатися тільки коли я повертав назад.

Вправи стали звичкою, й дощові дні не становили перешкоди для мене. Другий поверх Великої Ружі займала одна велика кімната. Всю долівку покривав суцільний товстезний килим рожевого кольору, а з великого вікна відкривався вид на Мексиканську Затоку. Більше там не було нічого. Джек запропонував мені скласти список меблів, які б мені там хотілося поставити, і він привезе їх з того ж місця, де орендував меблі для нижнього поверху, якщо вони мене задовольняють... Я запевнив його, що все в порядку, і пояснив, що багато речей мені на другому поверсі не треба. Мені сподобалася порожнеча цієї кімнати. Вона збуджувала уяву. Я сказав йому, що хочу лише три речі: простий стілець з прямою спинкою, мольберт і тренажер Сайбекс[62]. Може Джек доставити ці речі? Він їх привіз. Через три дні. З того часу й до самого кінця на другому поверсі я й рисував, і малював, і робив там свої вправи, коли негода замикала мене в стінах будинку. Весь час мого перебування у Великій Ружі самотній стілець з прямою спинкою залишався там єдиним справжнім елементом умеблювання.

Щоправда, мені не так вже й багато трапилося дощових днів — недарма називають Флориду Сонячним штатом. З подовженням моїх прогулянок у південному напрямку та цятка чи ті цятки, що я помітив першого ранку, поступово перетворилися на двох людей — принаймні у більшості випадків їх було двоє. Одна людина сиділа в інвалідному кріслі з покритою чимось, схожим на солом’яний капелюх, головою. Інша штовхала це крісло-візок, а потім сідала поряд. Вони з’являлися на пляжі близько сьомої ранку. Інколи той, що міг ходити, ненадовго полишав ту, що сиділа в кріслі, щоб повернутися з чимось, що виблискувало під вранішнім сонцем. Я вирішив, що то таця для кави, сніданку або для того й іншого. Далі я вирішив, що вони з’являються з великої гасьєнди, дах якої площею в цілий акр, а то й більше, покрито помаранчевою черепицею. То був останній видимий мені будинок на Думі, за ним дорога губилася в буйних заростях, які захопили більшу частину острова.

— 4 —

Я так і не міг повністю звикнути до порожнечі цього місця. «Там мусить бути зовсім тихо», — казала мені Сенді Сміт, але я все-таки уявляв собі пляж, заповнений опівдні людьми: пари смажаться під сонцем на простирадлах і молодь студентського віку, густо намазавши одне одного кремом для засмаги, грає у волейбол з ай-подами[63], пристебнутими до біцепсів, малі діти в обвислих купальниках хлюпаються на мілині, а гідроцикли, джеркочучи, шастають туди-сюди на відстані сорок футів від берега.

Джек нагадав мені, що зараз лише грудень.

— Щодо туризму у Флориді, то місяць між Днем подяки й Різдвом — тут мертвий сезон. Не так глухо, як у серпні, але все одно порожньо. Хоча... — Він змахнув рукою. Ми стояли біля поштової скриньки з червоним номером 13, я спирався на костур, а Джек виглядав дуже спортивно в обрізаних джинсах і стильно пошматованій майці Tampa Devil Rays[64]. — ...Насправді цей куток — не туристичний. Хіба ви бачили тут дресированих дельфінів? Тут тільки сім будинків, включно з отим найбільшим... і джунглі. До речі, є там ще якийсь будинок, зруйнований. Так кажуть на острові Кейзі.

— А що не так з Думою, Джеку? Дев’ять миль першосортної флоридської нерухомості, пречудовий пляж, чому тут нема курортної активності? Що з цим островом?

Він знизав плечима.

— Повзуча юридична суперечка, наскільки мені відомо. Якщо хочете, я взнаю подробиці.

Я завагався, а відтак похитав головою.

— Вас це непокоїть? — Джек дійсно виглядав зацікавле ним. — Ця тиша? Бо мені, якщо чесно, вона трохи діє на нерви.

— Ні. Зовсім ні, — відказав я і це було правдою. Одужання — різновид перевороту, і як я, здається, вже казав, усі успішні перевороти починаються потайки.

— Чим ви займаєтеся? Вибачте мою цікавість.

— Вранці вправами. Читаю. Сплю після обіду. А ще я малюю. Мабуть, пізніше спробую писати фарбами, але поки що не готовий до цього.

— Деякі ваші речі виглядають дуже гарними як для аматора.

— Дякую, Джеку, мені приємно це від тебе чути.

Я не знав, чи приємність була його натурою, чи він висловив свою версію правди. Та це не мало значення. Коли йдеться про такі речі, як картини, висловлюється тільки чиясь приватна думка, хіба ні? Єдине, що я напевне знав — щось відбувається зі мною. В мені. Іноді я трохи лякався цього відчуття. Але здебільшого воно було просто диявольськи приємним.

Здебільшого я малював нагорі, в кімнаті, яку поступово звик звати Малою Ружею. Звідти відкривався тільки єдиний вид — на Затоку з пласкою лінією обрію, але я мав цифрову камеру, тож фотографував іноді деякі інші речі, друкував знімки, чіпляв їх до мольберту (ми з Джеком поставили його так, щоб потужне післяобіднє сонце просвічувало крізь папір) і малював ті речі. Знімки не робилися послідовно чи з якоюсь конкретною метою, хоча коли я написав про них в мейлі Камену, він відповів, що підсвідомість, якщо їй не заважати, пише свої поезії сама.

Може, si, може, no[65].

Я нарисував свою поштову скриньку. Я нарисував те, що росло довкола Великої Ружі, а потім попросив Джека купити мені книжку «Звичайні рослини узбережжя Флориди» й відтак зміг писати їх назви на своїх картинках. Найменування, здавалося, допоможуть — додадуть якоїсь сили. Тоді в мене закінчувалася вже друга коробка кольорових олівців... на черзі була третя. Рослини були: алое, лавандове море вибухало крихітними жовтими квіточками (кожна мала дрібнесеньку темно-фіолетову серцевинку); гостролист з його довгастим мечоподібним листям; і моя улюблениця софора, яку «Звичайні рослини узбережжя Флориди» також ідентифікували як «намистянку» через коралі зі стручків, що звисали з її гілок.

Я також малював мушлі. Аякже. Мушлі там були всюди, їх було безліч просто в межах мого невеликого радіусу пересування. Я малював захід сонця. Я знав, що захід — це вкрай банально, тому-то я його й малював. Мені здавалося, якщо я хоч раз проб’юся крізь цю стіну «був там-то, робив те-то», я досягну чогось нового. Отже, я складав ці картинки одна на одну, але жодна не здавалася, мені довершеною. Я знову намагався малювати помаранчевим «Вінусом» поверх жовтого, але всі зусилля були марними. Приглушений пічний вогонь ніяк не відтворювався. Кожен захід сонця виглядав як накаляканий олівцями шматок лайна, де кольори повідомляли — я намагаюся розповісти, як палає вогнем виднокрай. Поза всякими сумнівами, будь-якої неділі можна було купити сорок набагато кращих картинок у будь-якого вуличного художника десь у Сарасоті чи у Вінісі. Я зберіг кілька з тих малюнків, але більшість з них так мене дратували, що я викинув їх геть.

Одного вечора після чергової серії невдач, знову спостерігаючи, як зникає дуга сонця, полишаючи по собі кривавий гелловінський слід, я подумав: «Там був корабель. Він додав моєму першому малюнку трішечки магії. Вечірнє світло сяяло прямо крізь нього». Можливо, але зараз на обрії не виднілося жодного корабля; там простяглася лише порожня пряма лінія з найтемнішою синню внизу і яскравим помаранчево-жовтим світінням вгорі, що вицвітало у делікатний зеленуватий колір, якого я відтворити не вмів — принаймні за допомогою мого вбогого набору олівців.

Навкруг підніжжя мого мольберту розкидано двадцять чи тридцять фотопринтів. Мені впадає в око знімок намистини софори крупним планом. Угледівши його, я відчуваю, як починає свербіти моя фантомна права долоня. Я затискаю зубами жовтий олівець, нахиляюся, підбираю фотографію софори і вдивляюся в неї. Світло щезає, але дуже поволі, у верхній кімнаті, яку я зву Малою Ружею, воно затримується найдовше, тож тут його достатньо, щоб захопитися деталями; моя цифрова камера чудово знімає крупні плани.

Я, не довго думаючи, причепив фото на край мольберта і додав браслетку софори до мого пейзажу. Працював я швидко, спершу накидав контури кількох дуг — це була софора, а потім розфарбував: коричневим по чорному, а на рештки одної квітки поклав яскравий шар жовтого. Я пам’ятаю, яким був зосередженим, перетворившись ніби на тонкий яскравий промінь, подібне траплялося на початку мого бізнесу, коли кожна будівля (насправді кожний отриманий підряд) могла стати або проривом, або провалом. Пам’ятаю, що в якийсь момент вклав до рота олівець, щоб знову почесати руку, якої в мене не було; я завжди забував про відсутність цієї частки мене. Так іноді, коли, замислившись, ніс щось у лівій руці, я міг простягнути праву, щоб відчинити двері. Ампутанти забудькуваті, це відомо. Розум забуває, а з фізичним одужанням попускається й тіло.

Що я найкраще пам’ятаю з того вечора, так це дивовижне блаженне відчуття, ніби я вловив і на кілька хвилин затримав у слоїку справжню блискавку. Відтак у кімнаті почало темніти, тіні, здавалося, попливли понад рожевого кольору килимом вперед, у бік гаснучого прямокутника вікна картинки. Навіть в останньому промені світла, що мазнув по моєму мольберту, я не міг достеменно роздивитися, що я зробив. Я піднявся, накульгуючи обійшов тренажер, дістався вимикача біля дверей і ввімкнув верхнє світло. Потім повернувся назад, повернув мольберт і мені перехопило дихання.

Браслетка софори, здавалося, стриміла над обрієм, мов мацак якоїсь морської істоти, достатньо великої, щоб проковтнути танкер. Самотня жовта квітка могла бути оком якогось прибульця. Важливішим для мене стало те, що вона якимсь чином повернула заходу сонця його природну простоту на кшталт — я створюю таку красу щовечора.

Я відклав картинку вбік. Потім зійшов сходами вниз, засмажив у мікрохвильовці порцію курчатини «Голодна людина»[66] і вижер усе до денця коробки.

— 5 —

Наступного вечора я малював вечірню зорю за допомогою пучків дикого проса, і яскраве помаранчеве сяйво крізь зелень перетворило горизонт на лісову пожежу. Через день я спробував пальми, але з того не вийшло нічого гарного, лиш тільки чергова банальщина, я ніби наживо побачив і почув гавайських дівчаток, танцюючих під дзенькання укулеле[67]. Далі я посадовив на обрій велику стару мушлю і сонце сяяло навкруг неї, мов корона, а в результаті — принаймні в мене — тілом ніби мурашки поповзли. Цю картину я повернув лицем до стіни, вирішивши, що коли подивлюся на неї вранці, вона втратить свою магію, але вона не втратила. Принаймні для мене.

Я сфотографував її цифровою камерою і додав знімок до мейлу. Те послання породило листування, яке я роздрукував і поклав роздруківку до теки:

Через два дні приїхав Джек запитати, чи не буде йому якихось доручень, тож я сказав, що хочу поїхати до книгарні, купити альбом репродукцій Салмана Далі.

Джек розреготався.

— Гадаю, ви хотіли сказати Сальвадора Далі. Звичайно, якщо ви не маєте на увазі того хлопця, що написав книжку, яка наробила йому стільки клопоту. Не пригадую її назви.

— «Сатанинські вірші», — миттєво промовив я. Розум — дивна мавпа, правда ж?

Коли я повернувся додому з альбомом Далі — навіть з моєю дисконтною карткою Barnes & Noble[68] він коштував приголомшливих сто дев’ятнадцять доларів, добре, що після розлучення в мене залишилося кілька мільйонів — на моєму автовідповідачі блимав вогник ЧЕКАЄ ПОВІДОМЛЕННЯ. Це була Ілса, і її повідомлення тільки з першого прослуховування здалося мені загадковим.

— Мама хоче зателефонувати тобі, — казала вона. — Тату, я старалася з усіх сил — просила її зважити на всі її обіцянки мені, застосувала всі благання і просила Лін, тож ти побалакай з нею. Побалакай, прошу. Заради мене.

Я сів, без настрою з’їв пиріжок з «Застільних теревенів», якого мені перед тим так хотілося, і відкрив дорогий альбом, подумки промовивши — гадаю, я не був в цьому оригінальним — Вел, хелло, Далі[69]. Не все мене там вразило. В багатьох випадках у мене було відчуття, ніби я роздивляюся роботи якогось талановитого розумаки, котрий просто трохи порозважався. Хоча деякі картини схвилювали мене, а деякі налякали так само, як налякала мене моя власна сяюча мушля. Тигри літають над розпластаною голою жінкою. Летюча троянда. І ще одна картина «Лебеді, які віддзеркалюють слонів», вона була така дивна, що я ледь на неї поглянув... хоча й перевернув альбом, щоб роздивитися віддзеркалення.

Але насправді я займався лише тим, що чекав на дзвінок моєї майбутньої екс-дружини, яка зателефонує і запросить мене повернутися до Сент-Пола відсвяткувати Різдво з нашими дівчатками. Нарешті телефон задзвонив, і коли вона промовила — я висловлюю це запрошення всупереч моїм власним бажанням, я ледь утримався, щоб не відповісти на цю кручену подачу — а я приймаю його всупереч моєму. Але сказав тільки розумію. Спитав — як щодо вечора напередодні Різдва? І коли вона відповіла — це було б добре, — трохи отої напівприхованої готовності до бійки щезло з її голосу. Полеміку, яка могла би приморозити нерозвинутий бутон Різдва з Родиною, було відведено. Втім, поїздка додому від цього не перетворилася на аж так дуже приємну перспективу.

РИЙ ГЛИБШЕ — настановляв Камен, і саме капітальними літерами. Я мав підозру, що, поїхавши зараз звідси, я натомість все вб’ю. Я зможу повернутися на острів Дума.., але це не гарантувало, що я поверну собі цей драйв. Прогулянки, картини. Одне живилося іншим. Я не розумів як саме, але не відчував і потреби зрозуміти.

Та була ще Ілса: «Скажи так. Заради мене». Вона знала, що я так і зроблю, і не тому, що була моєю улюбленицею (думаю, Лін про це також знала), а тому, що завжди задовольнялася найменшим і так рідко про щось просила. І тому що, слухаючи запис її голосу на автовідповідачі, я згадав, як вона почала плакати в той день, коли вони з Меліндою приїхали на озеро Фален, як тулилася до мене й питалася, чому в нас не може знову стати все, як було. «Тому що так не буває», — здається, відповів я, хоча, можливо, за пару днів щось вирішиться... чи щось доволі схоже на це. Дев’ятнадцятирічній Ілсі либонь вже запізно було святкувати останнє дитяче Різдво, але вона заслуговувала на ще один вечір у колі родини, в якій виросла. Те саме стосується й Лін. Вона значно краще пристосована до життя, але ось знову летить додому з Франції, і це для мене таки щось означає.

Добре. Я поїду, буду лагідним, не забути лиш прихопити Ребу, на випадок, якщо мене спіткає напад люті. Напади полагіднішали, але, звичайно ж, на острові мало що могло мене розлютити, хіба що моя періодична забудькуватість та неслухняна нога. Я зателефонував до чартерної служби, послугами якої користався вже п’ятнадцять років, і замовив місце у «Лірджеті» з Сарасоти до міжнародного аеропорту Міннеаполіс — Сент-Пол, відліт о дев’ятій ранку двадцять четвертого грудня. Я зателефонував Джеку і той сказав, що радо відвезе мене до терміналу Dolphin Aviation[70], а двадцять восьмого знову забере звідти. Відтак, уже коли я поскладав усі свої іграшки, зателефонувала Пам і повідомила, що все скасовується.

— 6 —

Батько Пам був морським піхотинцем на пенсії. В останній рік двадцятого століття він зі своєю дружиною переїхав до Палм Дезерту[71] у Каліфорнії, осівши в одному з тих містечок, де живе одна символічна афро-американська пара і чотири таких же єврейських. Дітям та вегетаріанцям туди заборонено. Мешканці мусять голосувати за республіканців і тримати маленьких собачок у поцяцькованих стразами нашийниках, з глупуватими очима й кличками, що закінчуються на і. Таффі — те що треба, Кассі — ще краще, а щось на кшталт Ріфіфі — вже кінчене лайно. В батька Пам діагностували рак прямої кишки. Мене це не здивувало. Зберіть в одну купу білих придурків, і побачите, що трапиться.

Я не сказав цього моїй дружині, котра спочатку трималася, а потім вибухнула слізьми.

— Йому призначили хіміотерапію, але мама каже, що там певне вже почалися метас... месас... о, як воно, те гадське слово, я стаю вже схожою на тебе! — А потім, не перестаючи рюмсати, але присоромившись: — Вибач, Едді, це так жахливо.

— Та аж ніяк, — сказав я. — Зовсім це не жахливо. А слово — метастази.

— Так. Дякую. До того ж сьогодні ввечері його прооперують, вирізатимуть ту пухлину. — Вона знову почала плакати. — Я не можу повірити, що таке трапилося з моїм татом.

— Заспокойся, — сказав я. — Медицина зараз творить чудеса. Я сам є першосортним прикладом.

Чи то вона не вважала мене чудом, чи не хотіла про це балакати.

— Отже, Різдво в нас скасовується.

— Як жаль. — А якщо по правді, то я зрадів. Зрадів, як той чорт.

— Завтра я лечу до Палм Дезерту. Ілса приїздить у п’ятницю, Мелінда двадцятого. Гадаю... оскільки ви з татом ніколи до пуття не спілкувалися віч-на-віч...

Оскільки в нас одного разу мало не дійшло до кулаків, коли мій тесть назвав демократів «коммікратами», це прозвучало доволі м’яко. Я відповів:

— Якщо ти думаєш, що я не хочу зустрічати Різдво з тобою і дівчатками у Палм Дезерті, ти маєш рацію. Ти зможеш там допомогти фінансово, і, я сподіваюся, твої батьки зрозуміють, що я також до цього долучився...

— Я не вважаю, що зараз на часі підпрягати до нашої дискусії твою чекову книжку!

І лють до мене повернулася просто враз. Мов чортик вистрибнув з вонючої коробки. Я мало не сказав їй — та виїби сама себе, ти, чорнорота курва. Але промовчав. Почасти тому, що в мене вийшло би або чорножопа куртка, або човнорила курка. Чомусь я був у цьому впевнений.

Принаймні справу було закрито.

— Едді? — промовила вона агресивно, готова зчепитися зі мною, якщо я дам привід.

— Я нікуди не підпрягаю мою чекову книжку, — сказав я, уважно добираючи кожне слово. Промовлено всі слова було правильно. Мені полегшало. — Просто я хотів сказати, що моя присутність біля ліжка твого батька аж ніяк не прискорить його одужання.

Хвиля злості — справжня лють — ледь не вихлюпнулася словами про те, що біля свого ліжка я його також не бачив. І знову мені вдалося стриматися, хоча цього разу я аж упрів.

— Добре. Прийнято, — вона помовчала. — А що ти сам робитимеш на Різдво, Едді?

«Малюватиму захід сонця, — подумав я. — Можливо, врешті намалюю його гарно».

— Гадаю, якщо буду гарно поводитися, то отримаю запрошення і відсвяткую з Джеком Канторі і його родиною, — відповів я, не вірячи сам собі. — Джек — це юнак, котрий працює тут на мене.

— Тобі, чути, покращало. Ти став сильнішим. Пам’ять тебе так само зраджує?

— Та я не знаю. Не пам’ятаю, — відповів я.

— Звучить забавно.

— Сміх — найкращі ліки. Я прочитав це в «Рідерз Дайджесті»[72].

— Як твоя рука? Фантомні відчуття так само трапляються?

— Та ні, — збрехав я. — Все цілком припинилося.

— Добре. Чудово, — пауза, а відтак: — Едді?

— Тут, — відгукнувся я. А на долонях в мене темно-червоні серпики після стиснутих кулаків.

Ще довша пауза. У телефоні нічого більше не потріскує, не рипить, як було в часи мого дитинства, зате я чув тихе дихання на відстані багатьох миль. Воно звучало, як дихання Затоки під час відпливу. Нарешті вона промовила:

— Мені жаль, що так все обернулось.

— Мені теж, — сказав я, коли вона повісила слухавку, взяв одну з моїх найбільших мушель і ледь утримався, щоб не жбурнути нею прямо в екран телевізора. Натомість я пошкандибав до дверей, прочинив їх і пожбурив її через порожню дорогу. Я не мав ненависті до Пам — так, так — але щось я таки ненавидів. Можливо, своє інше життя.

Можливо, самого себе.

— 7 —

Чи я мріяв про таке, чи просто прислухався до цокотіння інстинкту? Не пам’ятаю. Либонь ні те ні інше. Либонь важило лиш те, що я хотів її бачити. Хай там що, а я відповів майже негайно.

Її відповідь прийшла теж швидко. Напевне, вона чекала.

Не сердься на неї. Здається, моя Отака-то-Дівчинка почала отаким-то чином захищати свою старшу сестру з того моменту, як навчилася балакати. Лін не хоче їхати на пікнік, на смажені сардельки, тому що не любить запах багаття... тільки не сердьтеся на неї. Лін не може носити такі кеди, тому що в її класі ніхто таких не носить... тільки не сердьтеся на неї. Лін хоче, щоб на випускний її відвіз тато Раяна... тільки не сердьтеся на неї. І що найгірше? Я ніколи й не сердився. Я міг би пояснити Лінні, що моя прихильність до Ілси — це як моя ліворукість — щось вроджене, що я цього не можу контролювати, — і таке пояснення, хоча й було правдою, ще більше погіршило б справу. Можливо, саме тому, що це було правдою.

— 8 —

Ілса приїздить на острів Дума, у Велику Ружу. Осанна, вона радіє, ура, і я теж. Джек знайшов дорідну леді на ім’я Хуаніта, вона прибирає в хаті двічі на тиждень, і я попрохав її приготувати гостьову спальню. Я також попрохав її принести свіжих квітів наступного після Різдва дня. Посміхаючись, вона запропонувала щось, що почулося мені як «розв’язний какус». Мій розум, хоч на той час і цілком призвичаєний до високого мистецтва перехресних аналогій, заклинило секунд на п’ять; відтак я запевнив Хуаніту, що Ілсі сподобається різдвяний кактус.

Увечері перед Різдвом я перечитав перший мейл від Ілси. Я сидів у Флоридській кімнаті, сонце схилялося до заходу, кидаючу довгу, яскраву доріжку на воду, але до смерку залишалося принаймні ще години зо дві. Приплив був високий. Піді мною зі звуком, що так нагадував конфіденційний хриплуватий шепіт, совалися й терлися міріади мушель. Я провів пальцем по постскриптуму — маю цікаву новину — і моя права рука, та, якої більше не було, почала свербіти. Напрямок цього свербіння відчувався майже до міліметрів чітко. Воно почалося в лікті й спіраллю спускалося до зовнішнього боку зап’ястя. Свербіння поглибилося до нестерпності в місці, якого я не міг почесати.

Я заплющив очі, звів докупи пучки великого й середнього пальців правої руки і клацнув. Звуку не вийшло, але я відчув те клацання. Я потер рукою собі бік і відчув тертя. Я опустив свою, давно згорілу у сміттєспалювальній печі шпиталю у Сент-Полі, праву руку на бильце крісла й забарабанив пальцями. Звуку нема, але є відчуття: доторк шкіри до плетеної лози. Я міг би присягнути Господнім іменем.

Раптом мені захотілося малювати.

Я подумав, чи не піднятися у велику кімнату нагорі, але до моєї Малої Ружі йти так довго. Я пішов до вітальні й витяг один альбом з пачки «Умільців» на журнальному столику. Більшість мого мистецького причандалля залишалося нагорі, але тут, у шухляді письмового столу, лежало кілька коробок кольорових олівців, і їх я також дістав.

Повернувшись до Флоридської кімнати (яку я вже звик вважати верандою), я сів і заплющив очі. Слухав, як роблять піді мною свою роботу хвилі, підіймаючи мушлі й розкладаючи з них нові візерунки, кожний відрізняється від попереднього. З заплющеними очима мені це ворушіння ще більше нагадувало балачку: море дарувало тимчасову мову краю землі. І сама земля була тимчасовою, оскільки з геологічної точки зору Дума не протримається довго. Жоден з тутешніх островів не протримається; бо кінець-кінцем Затока вхопить їх усі і зведе нові в нових місцях. Радше за все, те саме колись трапиться і з усією Флоридою. Земля тут низька, та ще й заставлена.

Отже, цей звук розслаблював. Гіпнотизував.

Не розплющуючи очей, я нащупав мейл Ілси і знову провів по ньому пальцями. Я зробив це правою рукою. Відтак розплющив очі, відкинув роздруківку мейла вбік годною рукою і поклав на коліна альбом «Умілець». Відгорнув обкладинку, висипав перед собою на стіл усі дванадцять загострених олівців «Вінус» і почав малювати. Я думав, що збираюся зобразити Ілсу — про кого ж я іще на той час думав, як не про неї? — й очікував, що в мене вийде на диво гидка картинка, тому що жодного людського образу, відтоді як знову почав малювати, я відтворити не намагався. Але, хоч і не Ілса вийшла в мене, зате непогано. Не блискуче, ясно, що не Рембрандт (навіть не Норман Роквел[73]), але таки непогано.

То був юнак у джинсах і майці «Мінесота Твінз»[74]. З ігровим номером 48, який для мене не був значущим; у своєму іншому житті я бачив багато матчів T-Wolves[75], але ніколи не був бейсбольним фанатом. Хлопець мав біляве волосся, колір якого вийшов у мене не зовсім точним; у мене не було такого олівця, щоб довести його до потрібного коричневого відтінку. В руці він тримав книжку. І посміхався. Я знав, хто він такий. Він був Ілсиною новиною. Про це розказували мушлі, коли їх піднімав прибій, перегортав і кидав знову. — Заручена, заручена. — Вона носить каблучку з діамантом, він купив її у... я заштриховував хлопцеві джинси голубим «Вінусом». Потім кинув цей олівець, а взяв чорний і нашкрябав слово

внизу аркуша. Це була інформація; і це також була назва рисунка. Називання дарує силу.

Відтак, без паузи, я кинув чорний, ухопив оранжевий і домалював робочі бутси. Мій оранжевий був надто яскравим, через це черевики виглядали новими, а вони такими не були, проте сама ідея була вірною.

Я почухав праву руку, тобто крізь праву руку, отже насправді почухав собі ребра. Стиха промурмотів собі «бля». Піді мною мушлі, здавалося, мурмотіли ім’я. Чи не Коннор? Ні. І ще щось тут було не так. Я не знав звідки йде це відчуття неправильності, але раптом фантомний свербіж у моїй правій руці зблиснув крижаним болем.

Я відкинув верхній аркуш і рисував далі, цього разу лише червоним олівцем. Червоне, червоне, воно було ЧЕРВОНЕ! Олівець літав, виливаючи з себе людську фігуру, мов кров з рани. Вона була обернена спиною, одягнена в червону хламиду з якимсь мереживним коміром. Волосся я також зробив червоним, тому що воно виглядало як кров, і ця особа відчувалася як кров. Як небезпека. Не для мене, але...

— Для Ілси, — промурмотів я. — Небезпека для Ілси. Це хлопець? Хлопець-новина?

Щось не те було з цим хлопцем-иовиною, але не це, гадав я, вивертає мене. Перш за все, фігура в червоній хламиді не виглядала як хлопець. Важко було судити напевно, але так — подумалось мені — це жінка. Тож, може, це зовсім і не хламида? Може, це така сукня? Довга червона сукня?

Я повернувся знову до першої фігури і подивився на книгу, яку тримав хлопець-новина. Я кинув червоний олівець на долівку і пофарбував книгу чорним. Відтак знову подивився на хлопця і раптом написав над ним літерами схожими на курсив

Потім я кинув на підлогу й чорний олівець. Здійняв тремтячі руки, затуливши ними собі обличчя. Я звав свою дочку на ім’я, звав так, як звуть того, хто надто наблизився до краю урвища або швидкісної автомагістралі.

Можливо, я просто здурів. Напевне я здурів.

Нарешті я усвідомив, що затуляю — о так, авжеж — собі очі лише однією рукою. Фантомний біль і свербіння зникли. Думка, що я ледь не поїхав глуздом — чорт забирай, та я ж ледь не сконав — залишилася. Одне було поза всякими сумнівами; я був голодний. Дико голодний.

— 9 —

Ілсин літак прибув на десять хвилин раніше розкладу. Вона сяяла у вицвілих джинсах і в майці університету Браун[76], і я не розумів, як це Джек не закохався в неї просто там, посеред терміналу Б. Вона кинулась мені в обійми, обцілувала все обличчя, а відтак, регочучи, коли я почав хилитися вліво на костур, підхопила мене. Я познайомив її з Джеком і вдав, ніби не помічаю крихітний діамант (поза всякими сумнівами придбаний у Зейлса[77]), що спалахнув на підмізинному пальці її лівої руки, коли вони здоровкалися.

— У тебе чудовий вигляд, татусю, — сказала вона, коли ми вийшли у духмяне грудневе надвечір’я. — Ти засмаг. Це вперше з того часу, як ти будував рекреаційний центр у Лілідейл-парку[78]. Та ти ще й погладшав. Не менш як на десять фунтів. Правда ж, Джеку?

— Тобі краще судити, — посміхаючись, відгукнувся Джек. — Я піду по машину. Ви почекаєте тут, бос? Я скоро.

— Я в порядку.

Ми, з її двома сумками й комп’ютером, чекали на хіднику. Вона посміхнулася мені просто в очі.

— Ти ж помітив, тату? — спитала. — Не прикидайся, ніби ні.

— Якщо ти маєш на увазі обручку, то я її помітив. Якщо це не виграш з автомату за двадцять п’ять центів, то прийми мої вітання. Лін вже знає?

— Так.

— А твоя мати?

— А ти сам як гадаєш, тату?

— Гадаю... ні. Тому що вона зараз заклопотана дідусем.

— Дідусь — то не єдина причина, чому я тримала обручку в своєму гаманці весь час, поки була в Каліфорнії — щоправда показала там її Лін. Більш за все я хотіла показати каблучку тобі першому. Щось не так?

— Ні, люба, це зворушливо.

Так, я справді почувався зворушеним. Але я також непокоївся за неї, і не лише тому, що двадцять їй має виповнитися тільки через три місяці.

— Його звуть Карсон Джонс, а ще він навчається на богословському факультеті — ти можеш в таке повірити? Я кохаю його, тату, я дуже його кохаю.

— Це чудово, люба, — сказав я, відчуваючи, як жах повзе вгору мені по ногах.

«Тільки не кохай його аж надто дуже, — думав я. — Не занадто дуже. Тому що...»

Вона уважно подивилася на мене і її посмішка зів’яла.

— Що? Що не так?

Я забув, яка вона кмітлива, як швидко вміє читати в мене по очах. А хіба любов не випромінює власну психічну енергію?

— Нічого, мила. Просто трохи розболілося стегно.

— Ти прийняв свої заспокійливі пігулки?

— Звичайно... Я потроху їх зменшую. Планую зовсім відмовитися від них у січні. Зроблю собі такий подарунок на Новий рік.

— Тату, це чудово!

— Хоча новорічні рішення прийнято порушувати.

— Ти не такий. Тиробиш все, що вирішив зробити, — насупила брови Ілса. — Цього якраз не любила в тобі мама. Гадаю, вона тобі заздрила.

— Кохана, розлучення вже трапилося. Не приймай нічийого боку, о’кей?

— Ну, я розповім тобі ще дещо, — сказала Ілса, підібравши губи. — У Палм Дезерті вона страшенно часто зустрічається з певним сусідом. Каже, ніби вони просто ходять разом на каву, бо симпатизують одне одному — мовляв, Макс втратив свого батька минулого року, і Максові дуже подобається дідусь, і бла-бла-бла — але я бачу, як вона дивиться на нього і я... ні... зроби щось! — Губи в неї майже щезли, і я подумав, що вона зараз виглядає точнісінько як її мати. Наступна думка виявилася на диво втішливою: гадаю, з нею все буде гаразд, гадаю, якщо навіть цей святий Джонс піддурить її, з нею все’дно все буде гаразд.

Я побачив свою орендовану машину, але Джекові ще треба було під’їхати. Водії навкруги безупинно підбирали пасажирів. Я сперся боком на костур і обійняв свою дочку, котра подолала довгу путь від Каліфорнії, щоби побачитись зі мною.

— Не будь такою суворою до матері, о’кей?

— Тебе навіть не хвилює те, що...

— Найбільше мене хвилює сьогодні те, щоб ти й Мелінда були щасливими.

Я побачив у неї плями під очима і зрозумів, що хоч яка вона юна, а переліт її таки втомив. Подумав, ось вона добре виспиться, і все буде гарно. Якщо мої передчуття щодо її бойфренда правильні — я мав надію, що помиляюся, проте гадав, що ні — в наступному році на неї очікують чимало безсонних ночей.

Джек вже спромігся доїхати до терміналу компанії «Ер Флорида», проте ми ще мали час.

— У тебе є фото твого хлопця? Допитливий тато воліють знати.

Ілса розквітла.

— Заб’ємо.

Світлина, яку вона дістала зі свого червоного шкіряного портмоне, була в прозорій пластиковій упаковці. Ілса витягла її і подала мені. Я зрозумів, що цього разу моя реакція не була такою помітною, бо з її лиця не зникла приязна (насправді дещо глупувата) посмішка. А що я? Я відчув себе так, ніби проковтнув щось таке, чому не слід проходити крізь людське горло. Скажімо, шматок свинцевої картечі.

Ні, не тому, що Карсон Джонс був схожий на чоловіка, якого я намалював у передріздвяний вечір. До цього я був готовий, готовий з тієї миті, як побачив весело сяючий перстеник на Ілсиному пальці. Я був шокований тим, що мій малюнок виявився майже точнісінькою копією фото. Так, ніби замість прищепити до краю мого мольберту фотографію софори, морської лаванди чи падубу, я був причепив туди саме оцей знімок. Він стояв у джинсах і зношених жовтих черевиках, які я спромігся точно відтворити; його темно-русяве волосся прикривало вуха і лоба; в руці він тримав книжку, і я знав, що то Біблія. Найпромовистішою була майка «Мінесота Твінз» з номером 48 зліва на грудях.

— Хто грає під 48 номером, і як ти натрапила на фана «Твінзів» у Брауні? Я гадав, там царство «Ред сокс»[79].

— 48-й номер — це Торії Гантер[80], — відповіла вона, глянувши на мене так, ніби я був найтупішим у світі йолопом. — Там у центральному студентському клубі стоїть величезний телевізор, тож я якось зайшла туди в липні, коли «Шкарпетки» грали з «Близнюками». Там було повно народу, хоча йшла літня сесія, але тільки на мені й Карсоні були символи «Близнюків» — він був у їхній майці, а я в кашкеті. Тож, зрозуміло, ми сіли поряд, ну й...

Вона знизала плечима, показуючи, що далі все було як водиться.

— Якого він кольору, в релігійному сенсі?

— Баптист. — Вона поглянула на мене дещо зухвало, ніби назвала його канібалом. Хоча, як член добропорядної Першої Церкви Невизначеного Чогось, я не ставився негативно до баптистів. Мені не подобалися тільки ті церкви, що наполягають на тому, що їхній Бог вищий за вашого Бога. — В останні чотири місяці ми разом відвідували службу тричі на тиждень.

Під’їхав Джек і вона нахилилася до своїх сумок.

— Він збирається у весняний семестр зробити турне з чудовою госпел-групою. Це будуть справжні гастролі, з квитками і таким іншим. Група називається The Hummingbirds[81]. Чув би ти його, він співає, мов янгол.

— Не маю сумнівів, — погодився я.

Вона знову поцілувала мене, ніжно, у щоку.

— Я рада, що приїхала, тату. А ти радий?

— Більше, ніж ти собі можеш уявити, — запевнив я, розуміючи, як страшенно мені хочеться, щоб вона закохалася в Джека. Це вирішило б усі проблеми... чи так мені здалося на той момент.

— 10 —

У нас не було жодної грандіозної Різдвяної вечері, хоча були, як їх називає Джек, курчата-астронавти, плюс журавлинова приправа, салат з пакету й рисовий пудинг. Ілса з’їла по дві добавки кожної страви. Після обміну подарунками і взаємних урочистих подяк — це саме те, про що мені мріялося! — я повів Ілсу нагору до Малої Ружі і показав їй більшість з мого мистецького доробку. Малюнок її бойфренда й жінки (якщо то була жінка) в червоному лежали сховані на верхній полиці шафи в моїй спальні, і там вони залишатимуться аж поки моя дочка не поїде.

Я причепив близько десятка інших — переважно заходи сонця — до прямокутних картонок і поставив їх під стінами кімнати. Спершу вона пройшлася повз них. Зупинилася, відтак знову обійшла «виставку». Запала ніч, велике вікно було сповнене темряви. Затока віддалилася з відпливом, її присутність тільки й чутно було з ніжного дихання хвиль, що набігали на пісок і завмирали.

— Це ти насправді сам зробив? — нарешті промовила вона. Обернулась і подивилася на мене так, що мені стало ніяково. Так одна людина дивиться на іншу, коли проводить її серйозну переоцінку.

— Так, я, — відповів я. — І як вони тобі?

— Вони гарні. Можливо більше, ніж просто гарні. Оця, — вона нахилилася і дуже обережно взяла ту картинку, де на лінії обрію сиділа мушля з жовто-помаранчевим сяйвом навкруг неї. — Вона така, блядь... вибач, така з біса бентежна.

— Я теж так думаю, — сказав я. — Але насправді тут нема нічого нового. Звичайна вечірня зоря лише трохи приправлена сюрреалізмом.

І раптом дурнувато вигукнув «Хелло, Далі!»

Вона поставила «Захід з мушлею» і взяла «Захід із софорою».

— Хтось інший це все бачив?

— Тільки ти й Джек. А ще Хуаніта. Вона називає їх asustador. Чи якось так. Джек каже, це означає лячні.

— Вони таки трохи лячні, — погодилась вона. — Але, тату... намальоване олівцями... мажеться. І я вважаю, що вони вицвітуть, якщо ти щось не зробиш із цими картинами.

— Що?

— Не знаю. Але гадаю ти мусиш їх показати комусь, хто розуміється на цьому. Комусь, хто зможе тобі сказати наскільки вони гарні.

Мене це потішило, але також і знервувало. Майже стривожило.

— Не маю ніякого уявлення кому і де...

— Спитай Джека. Либонь він знає тут якусь арт-галерею, де на них можуть подивитися.

— Авжеж, просто зайти з вулиці й проголосити: я живу на острівці Дума і ось намалював кілька етюдів олівцями — переважно заходи сонця, вельми незвичайне явище для узбережжя Флориди — про які мій співробітник каже, що вони тиу asustador.

Вона вперла руки в боки і схилила голову набік. Таку позу приймала Пам, коли не збиралася ні в чому поступитися й дюймом. Фактично, коли збиралася натиснути у суперечці на повний газ.

— Батьку...

— О Господи, мені нікуди подітися. Вона не звернула уваги.

— Ти перетворив два пікапи, списаний після Корейської війни бульдозер і двадцять тисяч доларів позики на багатомільйонний бізнес. А тепер ти сидиш отут і запевняєш мене, що не здатен змусити якихось галерейників поглянути на твої картини, якщо ти цього захочеш?

Вона пом’якшала.

— Я кажу, що вони гарні, тату. Гарні. Я ще у школі пройшла лише один мізерний курс «Сприйняття мистецтва», але я бачу те, що бачу.

Я щось відповів, не пам’ятаю, що саме. Я думав про свою навіжену замальовку Карсона Джонса, тобто баптистського колібрі. Чи їй вона так само сподобалась би, аби вона її побачила?

Але я їй її не покажу. Ні ту, ні іншу, з фігурою в червоній хламиді. Ці картинки не побачить ніхто. Так я гадав тоді.

— Тату, якщо цей талант в тебе був завжди, то чому він не проявився раніше?

— Не знаю. І чи насправді талант — те, про що ми отут базікаємо, це ще нікому невідомо.

— Тоді знайди когось, хто тобі пояснить, о’кей? Когось, хто розуміється. — Вона взяла до рук малюнок моєї поштової скриньки. — Навіть оцей... нічого особливого, окрім того що він є. Тому що він... — Вона торкнулася паперу — Коник-гойдалка. Тату, чому ти зобразив його на цій картині?

— Сам не знаю, — здивувався я. — Він просто захотів тут бути.

— Ти намалював його по пам’яті?

— Ні. Навряд чи я зумів би. Чи то через аварію, чи тому, що ніколи раніше не мав здібності до цього. — Окрім того випадку, коли я таки це зробив, коли, скажімо, намалював юнака у майці «Твінзів». — Я знайшов це в Інтернеті і надрукував на принтері...

— Ой, блядь, я її розмазала, — скрикнула вона. — От, блядь!

— Ілсо, все в порядку. Це не має значення.

— Зовсім не в порядку, і це має значення! Тобі треба купити ті блядські фарби!

Вона повторила те саме знову й затулила собі рукою рота.

— Можливо, ти мені не повіриш, — промовив я. — Але я в своєму житті не раз чув це слово. Хоча не певен, що твій бойфренд... от, либонь, він...

— Ти маєш рацію, — погодилася вона дещо похмуро, а потім посміхнулась. — Але він вміє видати хитросплетене прокляття, коли його хтось підрізає на дорозі. Татку, щодо твоїх картин...

— Я радий, що вони тобі сподобалися.

— Більше ніж сподобалися. Я вражена. — Вона позіхнула. — А ще я ледь тримаюся на ногах.

— Гадаю, тобі треба випити чашку гарячого какао та йти в ліжко.

— Звучить чудово.

— Що саме?

Вона розсміялася. Чудово чути її сміх. Дім перестав бути порожнім.

— Обидві перспективи.

— 11 —

Наступного ранку ми стояли на пляжі з горнятками кави в руках і ногами по кісточки в прибої. Сонце лишень щойно визирнуло з-за низького пагорбка позаду нас, і здавалося, що наші тіні тягнуться по тихій воді на милі вдалечінь. Ілса поглянула серйозно.

— Тату, це найкрасивіше місце на землі?

— Ні, але ти юна і я не можу докоряти тобі, якщо ти так вважаєш. Насправді це місце на четвертому місці в списку найкрасивіших, але назви трьох перших ніхто не зуміє правильно написати.

Вона подарувала мені посмішку над краєм горнятка.

— Назви їх.

— Якщо ти наполягаєш. Номер один — Мачу Пікчу. Номер два — Маракеш. Номер три — Національний заповідник петрогліфів[82]. Ну, а номер четвертий — острів Дума, близенько біля західного узбережжя Флориди.

На пару секунд її посмішка ще більше розквітла. Потім відцвіла, і вона знову послала мені серйозний погляд. Я згадав, що так само вона дивилася на мене, коли їй було роки чотири, питаючи, чи існує насправді така магія, яку казках. Я тоді запевнив її, що так, звичайно, думаючи, що брешу. Тепер я не був так певен цього. Проте повітря було теплим, мої босі ступні пестила Затока, і мені дуже не хотілося, щоб Ілсу було скривджено. Хоча мені гадалося, що буде. Але кожен отримує свою долю, хіба ні? Авжеж. Бах у ніс. Бах в око. Бах нижче пояса, ти з котушок, а рефері якраз пішов по хот-дог. Лишень тільки, що ті, кого ви любите, множать цей біль і поширюють його навкруги. Біль — це найпотужніший, двигун любові. Так каже Ваєрмен.

— Уздріла зелений спалах[83], серденько? — спитав я.

— Ні, я просто зцову подумала, яка я рада, що приїхала. Я уявляла собі, що ти тут скнієш в якомусь старечому пансіонаті, де тільки й розваг, що гавайський бар з «мокрими маєчками» по четвергах. Напевне, я забагато начиталася Карла Гайесена[84].

— Тут до біса подібних місцин.

— А такі, як Дума, ще є?

— Я не знаю. Можливо, трохи, — хоча, судячи з того, що розповідав мені Джек, мені так не вважалося.

— Авжеж, ти заслужив собі цей острів, — сказала вона. — Час відпочивати й одужувати. І якщо все оце, — вона показала рукою на Затоку, — не допоможе тобі одужати, я взагалі не уявляю, що допоможе. Хіба що...

— Так-так? — вигукнув я, скинувши вгору руку й ніби хапаючи щось двома пальцями. Кожна родина має свою внутрішню мову, до неї входить також лексикон жестів. Для чужого мій рух не означав нічого, та Ілса зрозуміла й розреготалася.

— Добре, хитрун. Єдина муха в тутешнім бальзамі — це звук хвиль у приплив. Я прокинулась посеред ночі і мало не заверещала, перш ніж второпала, що то мушлі перекидаються у воді. То ж вони, так? Прошу, скажи мені, що то мушлі.

— Так і є. А що б то могло бути? Вона аж здригнулася.

— Першою думкою було... не смійся... скелети марширують. Сотні їх крокують навкруг будинку.

Мені ніколи не спадав на думку такий образ, але я зрозумів, що вона мала на увазі.

— В цім є частина правди. Вона непевно знизала плечима.

— Ну... тоді о’кей. Кожному своє. Підемо назад? Я можу засмажити нам яєць. Навіть додати до них перцю й грибів.

— Веди.

— Я жодного разу не бачила тебе без костура після аварії.

— На середину січня я сподіваюся пройти пляжем у південному напрямку чверть милі.

Вона свиснула.

— Чверть милі туди й назад?

Я похитав головою.

— Ні-ні. Чверть милі тільки в один бік. Назад я прилечу, — я розпростер руки, щоб показати як.

Вона пирснула, знову рушила в бік будинку, відтак зупинилася, коли промінь світла подав нам сигнал з південного напрямку. Раз, потім другий. Там виднілися дві цятки.

— Люди, — повідомила Ілса, приставивши руку дашком над очима.

— Мої сусіди. Мої єдині сусіди зараз. Принаймні я так гадаю.

— Ти з ними знайомий?

— Та ні. Я знаю тільки, що там чоловік і жінка в інвалідному візочку. Гадаю, вона часто снідає біля води. Гадаю, то в них таця так виблискує.

— Ти міг би придбати собі мотовізок для гольфа. Тоді зможеш прокотитися туди й сказати їм привіт.

— Кінець-кінцем я дійду туди й скажу привіт. Ніяких мотовізочків. Доктор Камен наказав встановлювати мету й досягати її, от я і встановив.

— Тату, тобі не потрібен психотерапевт для встановлення мети, — промовила вона, усе ще дивлячись на південь. — А вони з якого будинку? З отого здоровезного, що виглядає, мов ранчо у вестерні?

— Я певен, що з того.

— І більш ніхто там не живе?

— Зараз ні. Джек каже, що є люди, котрі винаймають кілька інших будинків у січні й лютому, але зараз, гадаю, тут тільки я й вони. Решта острова — чисто ботанічна порнографія. Здичавіла рослинність.

— Господи, чому?

— Не маю жодного уявлення. Втім хочу дізнатися, принаймні спробувати, проте тепер я тільки намагаюсь міцно встати на ноги. Я кажу це буквально.

Ми нарешті пішли додому. Ілса сказала:

— Майже порожній острів під сонцем — тут може бути якась історія. Тут просто мусить бути якась історія, як ти вважаєш?

— Так і вважаю, — відповів я. — Джек Канторі пропонував розвідати, та я відрадив його — гадаю, я й сам про все дізнаюся.

Я вчепився у костур, вставивши руку в його два сталевих рукави, — це завжди приємно після часу проведеного на пляжі без опори — і потюпав по доріжці. Але Ілса не пішла за мною. Я зупинився й обернувся. Вона дивилася на південь, так само прикриваючи рукою очі.

— Ходімо, мила?

— Так.

Віддалік на пляжі знову зблиснуло — сніданкова таця або чайник.

— Можливо, вони знають історію, — промовила Ілса, рушаючи за мною.

— Можливо й так.

Вона показала на дорогу:

— А от вона, чи далеко вона тягнеться?

— Не знаю, — відповів я.

— А якщо нам поїхати сьогодні після полудня машиною і подивитися?

— Ти готова вести «шеві малібу», орендований у Герца[85]?

— Запросто, — запевнила вона. Уперла руки у свої худенькі стегна, хитнула головою, ніби спльовує, і видала тягучою південноштатівською говіркою: — Я поведу ааж допоки ось-оцей-от пуутівець не скінчиться.

— 12 —

Проте ми й близько не дісталися кінця Думського шляху. Не наш був день. Наша подорож на південь почалася добре, але скінчилася погано.

Від’їжджаючи, обоє ми почувалися чудово. Я дав ногам годинний перепочинок, до того ж прийняв свою щоденну дозу оксиконтину. Дочка перевдяглася у шорти й топ на бретельках, вона розреготалася, коли я наполіг на тому, щоб намазати їй ніс кремом з оксидом цинку. «Клоун Бобо» сказала вона, побачивши себе у дзеркалі. Настрій в неї був чудовий, я почувався щасливим, як ніколи з часу аварії, тож те, що трапилося з нами того пополудня, виявилося цілковитою несподіванкою. Ілса вважала, що завинив сніданок — либонь, поганий майонез в тунцевому салаті — і я з нею погоджувався, хоча, гадаю, винен був зовсім не поганий майонез. Радше погана магія.

Дорога була вузькою, вибоїстою, ледь залатаною. Поки ми доїхали до того місця, де починалися зарості, що вкривали більшу частину острова, нам також довелося подолати гребені кістяного кольору піщаних дюн, що їх надуло з пляжу. Орендний «шеві» долав їх відважно, з глухим гарчанням, але коли дорога завернула трохи ближче до води — це коли ми майже досягли гасьенди, котру Ваєрмен називає Palacio de Asesinos[86], — наноси потовщали і машина їх ледь переповзала. Ілса навчалася кермувати у сніжному штаті, тож вела машину без жалібних нарікань. Будинки між Великою Ружею і Ель Паласіо всі були в стилі, котрий я звик для себе визначати як «бляклу флоридську потворність». Більшість з них, окрім одного, стояли замкнуті, з зачиненими воротами. Під’їзд до єдиного винятку було перегороджено двома колодами з вицвілими трафаретними написами: ЗЛІ СОБАКИ ЗЛІ СОБАКИ. Поза домом злих собак починалася територія гасьєнди. Її було огороджено міцною, фарбованою під тиньк стіною заввишки футів з десять[87], покритою помаранчевою черепицею. Така ж помаранчева черепиця — покрівля самого будинку — височіла над двором кутастими ухилами проти синього, без цяточки неба.

— Перетрахані психопати, — сказала Ілса, певне підчепила зворот від свого бойфренда-баптиста. — Садиба наче з Беверлі-Хіллз.

Стіна тягнулася вздовж східного узбіччя вибоїстої дороги принаймні вісімдесят ярдів[88]. Ніяких написів ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО там не було, сама ця стіна дозволяла ясно зрозуміти ставлення її хазяїв до комівояжерів і проповідників мормонства. В стіні зяяли навстіж розчинені залізні ворота. А у воротах сиділа...

— Ось вона, — прошепотів я, — Леді з пляжу. Всратися на місці, та вона ж чисто тобі Наречена Хрещеного Батька.

— Татку! — захлинулася сміхом шокована Ілса.

Жінка була старезною, щонайменше за вісімдесят. Вона сиділа у кріслі-візку, впираючись у хромоване підніжжя величезного розміру синіми «конверсами»[89]. Хоча температура сягала більше сімдесяти градусів[90], на ній був сірий спортивний костюм. В одній шишкуватій руці курилася цигарка. На її голові був солом’яний капелюх, котрий я помітив ще під час своїх перших прогулянок, але не міг уявити собі, який він величезний — не капелюх, а ціле виношене сомбреро. Її схожість на Марлона Брандо наприкінці «Хрещеного батька» — коли він грається зі своїм онуком у садочку, — була вражаючою. На колінах в неї лежало щось, цілком схоже на пістолет.

Ми з Ілсою привітали її помахами. Якусь мить вона не реагувала. Відтак підняла одну долоню в індіанському жесті хау і розпливлася у сяючій, сливе беззубій усмішці. Зіжмакане тисячами зморшок обличчя перетворило її на добру чаклунку. Я навіть не поглянув на будинок позаду неї; я все ще намагався усвідомити її несподіване явлення, її сині кеди, її схоже на такир лице, її...

— Тату, то в неї пістолет? — Ілса широко розплющеними очима дивилася у дзеркало заднього виду. — Ця старенька леді тримала пістолет?

Машину заносило, я побачив, що ми реально можемо зачепити кут огорожі гасьєнди. Тож торкнувся керма, виправивши курс.

— Я теж так гадаю. Щось таке. Кермуй уважніше, люба. На цій дорозі нема живого місця.

Вона знову почала дивитися вперед. Ми їхали під яскравим сонцем, проте з закінченням стіни гасьєнди воно померхло.

— Що ти маєш на увазі під «щось таке»?

— Воно було схоже, ну, я не знаю... на арбалет. Чи щось таке. Можливо, вона з нього стріляє змій.

— Слава Богові, вона посміхнулася, — сказала Ілса. — І посмішка в неї чудова, правда ж?

Я кивнув:

— Правда.

Гасьєнда виявилась останньою будівлею на відкритому північному просторі Думи. За нею дорога повернула від берега всередину острова і почалися зарості, котрі спершу здалися мені цікавими, потім лихими, а відтак навіяли клаустрофобію. Зелена товща височіла щонайменше на дванадцять футів, кармінні прожилки на круглому листі нагадували висохлу кров.

— Що це за рослини, тату?

— Морський виноград[91]. Оте зелене з жовтими квітками називається веделія[92]. Вона росте тут всюди. Також рододендрони. Більшість дерев тут — болотяна сосна[93], так мені здається, хоча...

Вона скинула швидкість до мінімальної і показала ліворуч, тягнучи шию, щоб подивитися за край лобової шибки.

— Там якісь пальми. Глянь-но... он там прямо...

Дорога завернула ще більше вглиб острова і тут вже обабіч неї з’явились схожі на скручені товсті сірі канати стовбури. Їх коріння спучило асфальт. Я вирішив, що ми ще зможемо проїхати, але чи давно їздили тут автомобілі? Не думаю.

— Фікус-душитель[94], — показав я.

— Чудова назва, ніби з фільму Альфреда Гічкока. І вони отак тут самі дико виросли?

— Не знаю.

Вона акуратно переїхала через здиблене кореневище й посунула далі. Ми рухалися не швидше п’яти миль на годину. Ще більше фікусів-душителів з’явилося серед масиву рододендронів та морського винограду. Високі зарості перетворили дорогу на мрячний тунель. По обидва боки нічого неможливо було розгледіти крізь зелену стіну. Навіть небо зникло, про нього нагадували хіба що випадковий зблиск сині чи заблукалий сонячний промінчик. Тепер стали траплятися гілляччя меч-трави[95] та прутняка[96], пророслі просто крізь тріщини в асфальті.

У мене почала свербіти рука. Та, якої не було. Мимоволі я потягнувся до неї і почесав собі тільки все ще ниючі ребра, як вже це траплялося не раз. Одночасно почала свербіти ліва скроня, її я міг почесати, що й зробив.

— Тату?

— Я в порядку. Чому ти зупинилася?

— Тому що... Мені щось погано.

Ще б пак, на ній все було написано. Вона вся знітилась і побіліла, стала, як та цинкова мазь у неї на носі.

— Ілсо? Що з тобою?

— Шлунок. У мене великі сумніви щодо того салату з тунця, яким я поснідала. — Вона подарувала мені хворобливу, ледь не грипозну посмішку. — І я не знаю, чи зумію вивезти нас звідси.

Непогане питання. Раптом морський виноград ніби присунувся ближче, а переплетені вгорі гілляччям пальми начебто погустішали. Мені здалося, що я відчув запах оточуючої нас рослинності, тяжкий дух, що нахабно, сам, пхається мені до горла. А чом би й ні? Кінець кінцем, він повзе від живих створінь: вони товпляться зусібіч. І згори теж.

— Тату?

Свербіння погіршилося. Воно було червоним те свербіння, таким само червоним, як зеленим був сморід в моєму носі. Свербіло, як обсмалене у печі.

— Тату, вибач мене, але я, здається, зараз виблюю.

Не обсмалене, це не піч, це машина, вона прочинила дверцята й висунулася надвір, тримаючись одною лапкою за кермо, і я почув як її вирвало.

В лівому оці мені почервоніло і я сказав собі: «Я зможу це зробити. Я зможу це зробити. Я просто мушу зібрати докупи весь цей старий гнилий мотлох мого тіла».

Я відчинив дверцята зі свого боку, довелося потягнутися рукою собі через тулуб. Виповз надвір, тримаючись рукою за верхівку дверцят, щоб не завалитися головою прямо в стіну морського винограду й переплетене галуззя напівусохлих баньянів. У мене чесалося все тіло. Кущі й гілки були так близько від машини, що дряпали мене, коли я рушив обходити її спереду. Мій зір наполовину погіршився, очі ніби залило

(ЧЕРВОНОЮ)

кров’ю, я відчув, як соснова гілка дряпає мені зап’ястя — я міг поклястися — правої руки, і подумав, що зможу це зробити, я мушу це зробити, а Ілса все блювала, я це чув. Я відчував, що в цій вузькій алеї гарячіше, ніж мало би бути, навіть під цим зеленим дахом. У мене залишалося достатньо здорового глузду, щоб дивуватися, якого біса нам взагалі заманулося проїхатися по цій дорозі. Авжеж, спочатку це нам здавалося лише забавою.

Ілса стояла все ще нахилена, тримаючись за кермо правою рукою. Крупні краплини поту блищали в неї на лобі. Вона звела очі на мене.

— О Господи...

— Давай ще, Ілсо.

— Тату, що ти намірився робити?

Так, ніби вона сама не розуміла. І раптом обидва слова повезу і назад виявилися для мене абсолютно неприступними. Все, що я зміг виартикулювати в ту мить, було нас, найзайвіше слово в англійській мові, коли воно одне-самісіньке. Я відчув, як лють лине вгору моїм горлом, мов гаряча вода. Або кров. Авжеж, як кров. Тому що лють була, так-так, червона.

— Витягну нас звідси. Посунься. — А собі думав: «Не лютися на неї. Не здумайся почати кричати. О Господи, допоможи, не треба кричати...»

— Тату, ти не зможеш...

— Ні, я зможу це зробити. Сунься.

Звичка до слухняності невмируща — особливо живуча вона у стосунках між батьком і дочкою. Ну, й звичайно ж, їй було зле. Вона посунулася й я поліз за кермо, сідаючи своїм ідіотським способом — задом наперед, піднімаючи рукою свою негодну праву ногу. Бринів увесь мій правий бік — так, ніби я отримав знизу удар електричним струмом.

Я міцно заплющив очі й подумав: «Я ЗМОЖУ це зробити, чорти мене забирай, і мені для контролю не потрібно ніякої ганчір’яної курви».

Коли я знову подивився на світ, дещо з тієї червоності — і трохи люті, слава Богові, — вимилося геть. Я перемкнув трансмісію на задній хід і почав поволі здавати. Я не міг виглядати у вікно, як це б робила Ілса, бо ж не мав правої руки, щоб тримати керма. Залишалося дивитися тільки у люстерко заднього виду. В голові мені чулося примарне: біп-біп-біп.

— Прошу, не з’їдь з дороги, — промовила Ілса. — Ми не дійдемо пішки. Мені дуже зле, а ти зовсім інвалід.

— Я не з’їду, Моніко,[97] — відповів я, але якраз в ту мить вона висунулася зі свого вікна, щоб знову зблювати, тож я не певен, чи вона почула мій жарт.

— 13 —

Потроху-помалу я здавав задом від того місця, де зупинилася Ілса, повторюючи собі хто не поспішає, той гарно везе та тихше їдеш — далі будеш. Моє стегно лементувало на кожному переїханому корчі фікусів-душителів, що порили дорогу. Я чув, як одно скрегочуть об машину гілки морського винограду. Люди Герца не зраділи б, але про них я думав найменше того полудня. Потроху-помалу світлішало, це нагорі рідшала рослинність. І то вже добре. І зір в мене також прояснився, притихла сверблячка в боці. От це було ще краще.

— Я вже бачу велику садибу огороджену стіною, — сказала Ілса, оглядаючись через плече.

— Тобі хоч трохи покращало?

— Либонь, трохи, хоча у шлунку все ще клекотить, ніби в пральні Майтага[98], — вона гучно відригнула. — О Господи, краще б я цього не говорила. — Вона висунулася з машини і знов зблювала, відтак зі сміхом й стогоном відкинулася на спинку крісла. Волосся жмуттям прилипло їй до лоба. — Я щойно полакувала бік твого авто. Прошу, зізнайся, що в тебе є шланг.

— Не переймайся. Сиди собі і просто повільно й глибоко дихай. Вона ледь змахнула рукою й заплющила очі.

Старої у величезному солом’яному капелюсі ніде не спостерігалося, але обидві половини залізних воріт стояли розчахнуті навстіж, так ніби в неї очікували на гостей. Чи вона знала, що нам треба буде розвернутись.

Я не витрачав часу на роздуми, а просто заїхав задом у ворота. На мить побачив мощений прохолодними блакитними кахлями двір, тенісний корт і величезні двостулкові двері з угвинченими в них залізними кільцями. Відтак я розвернувся носом додому. Ми доїхали туди за п’ять хвилин. Зір в мене знову став ясним, як вранці, коли я прокинувся, а то й кращим. Якщо не зважати на легке свербіння в правому боці, я почувався просто чудово.

Крім того, я відчував потужне бажання малювати. Не знав поки, що саме, але я буду знати, коли всядуся у Малій Ружі перед розгорнутим на мольберті альбомом. Я був певен цього.

— Я хочу помити машину, — сказала Ілса.

— Ти б краще лягла. Бо маєш вигляд до півсмерті побитої людини.

Вона відповіла змученою посмішкою.

— Пів — це краще, ніж нічого. Пам’ятаєш, мама любила так казати?

Я кивнув.

— Ну, а тепер іди, я сам помию, — і попрямував до північно го боку Великої Ружі, де на стіні висів змотаний шланг. — Там осе підключено й готове до використання.

— Ти певен, що ти сам у порядку?

— Я в нормі. Ти, мабуть, просто з’їла більше за мене того тунцевого салату.

Вона знов спромоглася на посмішку.

— Я завжди не була байдужа до власноруч зроблених страв. Тату, ти героїчно вивіз нас звідти. Я б тебе поцілувала, але в мене зараз такий віддих...

Я сам поцілував її. В лоба. Шкіра була холодною й вогкою.

— Марш у постіль, міс Булочко — це командирський наказ.

Вона пішла. Я відвернув кран і став поливати бік «шеві», роблячи це довше, ніж було потрібно, аби дати їй час міцно заснути. Так і сталося. Поглянувши крізь напівпрочинені двері меншої спальні, я побачив, що вона лежить на боці, спить, як спала в дитинстві: одну руку підклала під щоку, а коліно підтягнула собі майже під груди. Ми гадаємо, ніби змінюємося, а насправді зовсім ні — так каже Ваєрмен.

Може si, може no — і так каже Ваєрмен.

— 14 —

Щось підштовхувало мене — можливо, воно сиділо в мені з часу аварії, хоча напевне щось пристало до мене також на острівній дорозі, і тепер воно також підштовхувало мене. Я не пручався. Не певен, що взагалі зміг би йому опиратися, тож я й не намагався. Я був заінтригований.

Сумочка моєї дочки лежала на журнальному столику у вітальні. Я відкрив її, витяг портмоне і перегорнув фотокартки. При цьому почував себе трохи хамлом, проте лиш трохи. «Це зовсім не схоже на крадіжку», — запевняв я сам себе, хоча є багато способів крадійства, хіба не так?

Побачив фотокартку Карсона Джонса, яку вона показувала мені в аеропорті, але це було не те, що мені потрібно. Мені потрібен був не він сам. Мені потрібен був він з нею. Мені потрібне було фото, де вона з ним парою. І я таке знайшов. Позаду них виднілися ящики з огірками і кукурудзою, схоже, хтось сфотографував їх десь на придорожньому ринку. Вони стояли обійнявшись — усміхнені, молоді, красиві. Одна рука Карсона Джонса, певне, лежала на затягнутому в сині джинси опуклому задку моєї дочки. О ти, навіжений християнин. Права рука мені ще свербіла, поколювала повільними вогняними мурашками. Я почесав її, почесав крізь неї, і в тисячний раз дістав свої ребра. Ця фотокартка також була в захисній пластиковій плівці. Я її витяг, нервово — як грабіжник на першому в його житті ділі — озирнувся через плече на напівпрочинені двері кімнати, де спала Ілса, відтак перевернув фото.

Чи міг я довіряти поклоннику, котрий називає мою дочку Динькою, а сам підписується Смайлі-Сміхованцем? Гадаю, ні. Можливо, це нечемно, але ні — я вважав навпаки. Хай там як, а я знайшов те, що шукав. Не одного, а обох. Я знову перевернув фото, заплющив очі й уявив собі, ніби торкаюся кольорових образів на ньому правою рукою. Хоча відчуття доторку було зовсім не уявним; гадаю, про це навіть зайве казати.

Минув якийсь час — не знаю точно скільки часу спливло — я повернув фотокартку до її пластикової оболонки і засунув портмоне під паперові серветки й косметику на ту ж глибину, звідки його попередньо витяг. Відтак знову поклав сумочку на журнальний столик і пішов до своєї спальні взяти Ребу Ляльку-Контролерку-Люті. Затиснувши її під пахвою кукси, я пошкандибав нагору до Малої Ружі. Пам’ятаю, повторював собі: «Я зроблю з тебе Моніку Селеш[99]», — всадовлюючи Ребу перед вікном, хоча з тим же успіхом вона могла бути Монікою Голдстайн[100]; коли йдеться про пам’ять, ми всі займаємося підтасовкою. Євангеліє від Ваєрмена.

Зараз я набагато краще, ніж мені того хотілося б, розумію все, що тоді відбувалося на Думі, але саме той пополудень бачиться мені дуже непевним. Пам’ятаю лише, що мене охопила манія малювання, і що, поки я працював, скажена сверблячка пощезла геть з моєї неіснуючої руки; але я не пригадую, а знаю майже точно, що червоняста імла, яка в ті дні завжди застила мені зір, коли я був втомлений, кудись наразі зникла.

Не знаю, скільки часу я перебував у тому стані. Гадаю, що довгенько. Так довго, що коли закінчив, я був знесилений і зголоднілий.

Я зійшов вниз і просто біля холодильника нажерся м’яса разом із памороззю. Не хотів робити собі сандвіч, бо не хотів, аби Ілса взнала, що я так гарно почувався, що аж їсти захотів. Хай вона так і вважає, ніби причиною наших неприємностей був несвіжий майонез. Таким чином ми не витрачатимемо часу на пошуки інших пояснень.

Бо жодне з інших пояснень не здавалося мені раціональним.

Виївши півпачки різаної салямі, запивши ковбасу півпінтою солодкого чаю, я пішов до своєї спальні, впав у ліжко і провалився у безтямний сон.

— 15 —

Захід сонця.

Іноді мені здається, що найчистіші мої спогади про острів Дума — це помаранчеві небеса, кров’яніючі зі споду і блякнучі на вершечку, між зеленню і чорнотою. Того вечора я прокинувся, коли черговий славний день доходив свого кінця. Спираючись на костур, я, затинаючись і тремтячи (перші десять хвилин завжди були найгірші), пошкандибав до великої вітальні. Двері до Ілсиної кімнати були прочинені, її ліжко стояло порожнє.

— Ілсо? — позвав я.

Якусь мить відповіді не було. Потім вона відізвалася згори.

— На Бога, татку, це ти сам зробив? Коли це ти встиг?

Усі мої думки про болещі й немощі відлетіли геть. Я миттю подерся до Малої Ружі, намагаючись пригадати, що саме я там намалював. Щоб воно не було, я не зробив жодної спроби прибрати його десь подалі. А що як там щось жахливе? А що як мені прийшла чудова ідея намалювати карикатурне розп’яття, де верхи на хресті сидить Євангеліст Колібрі?

Ілса стояла перед мольбертом, тож я не міг бачити, що там на нім. Вона затуляла його своїм тілом. Навіть якби вона стояла збоку, єдине світло, що наразі потрапляло до кімнати, надходило від того чортового призахідного сонця; на тлі його сяйва альбом був просто чорним прямокутником.

Я ввімкнув світло, молячи Бога, щоб там не було чогось такого, що могло завдати болю моїй доні, котра приїхала до мене здалеку взнати, чи все зі мною тут в порядку. По її голосу я нічого не міг вгадати.

— Ілсо?

Вона обернулася до мене, з лицем радше здивованим, ніж розсердженим.

— Коли ти це зробив?

— Ну... — промовив я. — Відійди трішки вбік, еге ж?

— Твоя пам’ять знову грає з тобою в піжмурки, ге?

— Ні, — відповів я. — А, тобто так, авжеж. — На картині був берег, що лежав за вікном, тільки це я зумів розпізнати, і не більше. — Дай-но я подивлюся, тоді я, певне, що цілком... відступи-но, люба, ти ж не скляна.

— Хоча крихкотіла, хочеш сказати? — засміялася вона. Не часто мене так втішав чийсь сміх. Хай там що вона побачила на мольберті, та воно її не роздратувало, отже мені відлягло від серця. Якщо вона не роз’ятрилася, ризик того, що я розлючуся й спаплюжу все хороше, що приніс мені її візит, поменшився.

Вона відступила вліво і я побачив, що намалював у тім запаморочливому передсонному стані. У технічному сенсі це либонь була найкраща річ з тих, що я зробив після свого дебютного малюнку пером і тушшю на озері Фален, але мене не здивувало те, що Ілса виявилася враженою. Я й сам був вражений.

Там було намальовано шматок пляжу, що проглядався з величезного, ледь не у всю стіну, вікна Малої Ружі. Примхливі завитки світла на воді вдалися завдяки тому тону, котрий компанія «Вінус» означає як «хром», вони натякали на досвітній ранок. У центрі картини стояла маленька дівчинка в тенісному платтячку. Стояла вона спиною до глядача, але її видавало руде волосся: це була Реба, моє маленьке кохання, подружка з іншого життя. Її фігуру не було прописано, але якимсь чином розумілося, що це ніяке не справжнє дівча, а тільки уявна постать на тлі уявного краєвиду.

На піску навкруг неї валялися яскраво-зелені тенісні м’ячики.

Такі ж м’ячики гойдалися на линучих до берега хвилях.

— Коли ти це намалював? — Ілса все ще посміхалася — майже сміялася. — І що це к-бісу може означати?

— Тобі подобається? — спитав я. Тому що мені воно не подобалося. Тенісні м’ячики були неправильного кольору, бо в мене не було вірного зеленого тону, але не в тім річ; я зненавидів картину, бо вона вся була неправильна. Вона відчувалася, мов велике горе.

— Я обожнюю цю річ, — відповіла вона й раптом зареготала. — Ну ж-бо, коли ти її намалював? Зізнавайся.

— Поки ти спала. Я приліг відпочити, та тут мене знов почало нудити, тож вирішив, що краще побути у вертикальному стані. Вирішив трохи помалювати, відволіктися трохи. Я навіть не уявляв, що я тримав у руці, поки не піднявся сюди. — Я кивнув у бік Реби, котра, розчепіривши ноги, сиділа під вікном.

— Це та лялька, на яку тобі було приписано кричати, коли ти забуваєш слова, еге ж?

— Щось на кшталт цього. Отже, я намалював картинку. Витратив на це певне з годину часу. Коли я її закінчив, почувався трохи краще. — Хоча я практично не пам’ятав самого процесу малювання, я пам’ятав достатньо для усвідомлення того, що моя розповідь — суцільна брехня. — Потім я ліг і заснув. От і вся історія.

— Можна я заберу її собі?

Я відчув напад тривоги, але не міг вигадати причини для відмови, яка б не образила її почуття чи не виглядала ідіотською.

— Якщо тобі так хочеться. Хоча це не найліпша. Може, краще візьмеш щось зі знаменитих Фрімантлівських заходів сонця? Або поштову скриньку з коником-гойдалкою! Я міг би...

— Я хочу саме цю, — сказала вона. — Вона забавна й ніжна і навіть трохи... Ну, не знаю... грізна. Поглянеш на неї, й скажеш — «ну, лялька». Придивишся й скажеш: «Ні, дівчинка — хіба вона не стоїть сама на власних ногах?» Просто дивно, як чудово ти навчився малювати кольоровими олівцями. — Вона рішуче кивнула. — Я хочу цю картину. Тільки ти вигадаєш для неї назву. Художники мусять давати імена своїм роботам.

— Я згоден, от тільки нічого в голову не приходить...

— Давай, давай, не викручуйся. Кажи перше, що спадає тобі на думку.

Я промовив:

— Гаразд — «Кінець гри».

Вона сплеснула долонями.

— Чудово. Перфектно! І ти також мусиш її сам підписати. Я поводжуся як нахаба?

— Ти завжди нею була, — відповів я. — Вельми безпардонною. Бачу, тобі вже покращало.

— Так, а тобі?

— Теж, — збрехав я. Мене раптом накрило почуття багряної люті. Навіть у палітрі «Вінуса» нема такого кольору, але у рівчачку на мольберті лежав новенький, гарно заточений чорний олівець. Я взяв його і написав своє ім’я на одній з рожевих ніг ляльки. Під нею в лінивих хвилях плавало з десяток тенісних м’ячиків неправильного кольору. Я не знав, що означають тут ці приблудні м’ячі, але вони мені не подобалися. Мені також не подобалося підписувати своїм ім’ям цю картину, але оскільки я вже це зробив, то скраєчку написав і назву «Кінець гри». При цьому я згадав те, як Пам вчила дівчаток, коли вони були малими, казати після виконання неприємного завдання:

«Зроблено, та й по всьому».

— 16 —

Вона побула в мене ще два дні, гарні то були два дні. Коли ми з Джеком відвозили її в аеропорт, на її руках і обличчі вже сяяла засмага і вся вона ніби світилася власним теплом: юністю, здоров’ям, гумором.

Джек привіз їй тубус для картини.

— Тату, пообіцяй, що ти берегтимешся і телефонуватимеш, якщо тобі буде потрібна моя допомога, — вимагала вона.

— Слухаюсь, — посміхнувся я.

— І пообіцяй мені, що знайдеш когось, хто зможе оцінити твої картини. Когось, хто розуміється на цьому.

— Ну...

Вона нахилила голову й насупилась. У ній я ніби знову побачив Пам у момент нашого з нею знайомства.

— Краще пообіцяй, бо інакше.

І тому що вона говорила це цілком серйозно — про що красномовно свідчила вертикальна зморшка між її бровами — я пообіцяв.

Зморшка розгладилася.

— Добре, домовилися. Знаєш, ти заслуговуєш на краще. Іноді я дивуюся, чи ти сам це розумієш.

— Авжеж, розумію, — погодився я. Ілса продовжила, ніби й не чула.

— Тому що в тім, що трапилося, нема твоєї провини.

Від її слів мені на очі набігли сльози. Мені здавалося, я й сам це знав, проте було приємно чути це промовленим уголос кимось іншим. Кимось, окрім Камена, бо то була його робота — відшаровувати липкий бруд із засмальцьованих горщиків у ваганах чужої підсвідомості.

Вона кивнула.

— У тебе обов’язково все буде класно. Я кажу так, бо я є вельми безпардонною.

— Рейс №559 компанії «Дельта» на Цинцинаті й Клівленд, — продудонів гучномовець. Перший етап на Ілсиному шляху додому.

— Катай, рідненька, щоб вони встигли просвітити тобі тіло й перевірити твої черевички.

— Мені ще треба тобі щось сказати. Я прикрився моєю єдиною рукою.

— Що ще, дівчинко моя дорогоцінна?

Вона посміхнулася: так я зазвичай звертався до обох дочок, коли в мене кінчалося терпіння.

— Я тобі вдячна за те, що ти не сказав, що ми з Карсоном занадто молоді для заручин.

— Хіба від цього могла бути якась користь?

— Ні.

— Авжеж, ні. Крім того, я впевнений, що твоя мати прекрасно зробить цю роботу за нас обох.

Ілса підібгала губи гузкою, а відтак розреготалася.

— Лінні також підключиться... але тому, що я тут випередила її. Вона знову міцно мене обняла. Я глибоко вдихнув запах її волосся — ніжний дух шампуні й юності, здорової жіночості. Вона відсторонилася й поглянула на мого хлопця-на-всі-руки, котрий тактовно стояв відсторонь.

— Дбай про нього, Джеку. Він слухняний.

Між ними не виникла закоханість — тут без перемін, мучачо — але він подарував їй теплу посмішку.

— Буду намагатися.

— А ще він пообіцяв мені знайти експерта для своїх картин. Ти свідок, Джеку.

Той знову посміхнувся й кивнув.

— Добре. — Вона ще раз мене поцілувала, цього разу в кінчик носа. — На все добре, батьку. Виздоровлюйте. — Відтак вона, вся обвішана торбами, бадьористо ступила до дверей. Наостанок обернулася. — І купи нарешті собі фарби!

— Куплю! — гукнув я у відповідь, проте не певен чи вона почула; у Флориді автоматичні двері зачиняються вмить, тут економлять кондиціоноване повітря. Для мене все в навколишньому світі затуманилося, заблищало; мені задеренчало в скронях і гостро зачесалося в носі. Я нахилив голову, швидко великим й вказівним пальцями змахнувши сльози з очей, тоді як Джек вдав, ніби роздивляється щось таке цікаве в небесах. Просилося якесь слово, якого я не міг ухопити. Спершу спало на думку жуйка, потім журавка.

Хай мине час, не скаженій зараз, скажи собі, що ти можеш це зробити, і слова з’являться самі собою. Іноді вони вже непотрібні, але все одно приходять. Те слово було журба.

Джек промовив:

— Ви почекаєте, поки я підгоню машину чи...

— Ні, краще прогуляюся, — я обхопив пальцями держак свого костура, — але ти слідкуй за дорогою. Мені не хочеться, щоб мене прямо тут задавили. Я цього наївся вдосталь.

— 17 —

На зворотнім шляху ми зупинилися біля крамниці «Art&Artifacts», і поки скуплялися, я спитав у Джека, чи знає він якісь арт-галереї в Сарасоті.

— Ще б пак, бос. Моя матінка працювала в одній такій, вона зветься «Ското». Це на Палм-авеню.

— Це повинно мені про щось говорити?

— Це найкрутіша галерея серед мистецьких закладів цього міста, — пояснив він, і додав: — Я маю на увазі, в гарному сенсі. І люди, що нею заправляють, теж хороші... принаймні вони завжди добре ставилися до моєї матінки... хоча, ну, розумієте.

— Розумію, хоча це найкрутіша галерея.

— Так.

— Це означає високі ціни?

— Там тусується еліта, — він промовив це урочисто, але коли я вибухнув реготом, приєднався до мене. Гадаю, саме того дня Джек Канторі перетворився з мого тимчасового помічника мені на приятеля.

— Тоді годиться, — сказав я. — Бо ж, поза всякими сумнівами, я сам належу до еліти. Погодься, синку.

Я задер руку і Джек ляснув об мою долоню своєю.

— 18 —

Ми повернулися додому і він допоміг мені затягти до Великої Ружі мою здобич — п’ять пакунків, дві коробки і дев’ять нап’ятих підрамників. Сливе на тисячу доларів покупок. Я сказав, що нагору ми занесемо їх вже завтра. Малювання було останнім з того списку занять, якими я волів би займатися цього вечора.

Я пошкутильгав через вітальню до кухні, маючи намір зліпити собі сандвіч, але помітив блимання вогника на автовідповідачі. Я подумав, що, може, то Ілса, може, вона хоче повідомити, що її рейс відкладено через погодні умови або технічні проблеми.

То не була Ілса. Голос, хоча по старечому надтріснутий, звучав приємно, і я вмить здогадався, хто це. Я в’яв побачив перед собою ті величезні сині кеди, що покоїлися на блискучому підніжжі її крісла-візка.

— Вітаю вас, містере Фрімантле, на острові Дума. Приємно було вас побачити того дня, на жаль недовго. Дехто гадає, що юна леді, котра була тоді з вами — ваша дочка, судячи з вашої схожості. Ви відвезли її в аеропорт? Дехто сподівається, що так.

Пауза. Я чув її голосне дихання, напівзасапаний віддих людини, котра, скоріш за все, більшу частину життя провела в дружбі з цигаркою. Відтак вона заговорила знову.

— Беручи до уваги той факт, що острів Дума ніколи не був щасливим місцем для дочок.

Я завважив, що уявляю собі Ребу в дуже недоречному тенісному платтячку, в оточенні маленьких ворсистих м’ячиків, і їх все прибуває більше з кожною новою хвилею.

— Дехто сподівається, ми познайомимося з часом. До побачення, містере Фрімантле.

У телефоні клацнуло. Я залишився сам на сам з безупинним мурмотінням мушель під будинком.

Починався приплив.