Острів Дума

— 1 —

Через двадцять хвилин я сидів у Малій Ружі зі своїм альбомом на колінах, поряд стояв червоний пікніковий кошик. Прямо переді мною, заливаючи західне вікно світлом, лежала Затока. Внизу піді мною мурмотіли мушлі. Мольберт я відсунув убік, а робочий стіл вкрив рушниками. На них поклав гостро заточені недогризки її кольорових олівців. Небагато від них — товстих, якихось допотопних — залишилося, але я гадав, що мені вистачить. Я готовий.

— От баран, — сказав сам собі. Ніколи я не буду до такого готовим. У глибині душі я сподівався, що нічого не відбудеться, хоча розумів, що, скоріш за все, щось буде. Я гадав, саме тому Елізабет й воліла, щоб я знайшов її кошик. А втім, чи могла вона достеменно пам’ятати, що в ньому лежить? Я припускав, що Елізабет забула більшість того, що з нею відбувалося в дитинстві, ще раніше, ніж Альцгаймер ускладнив її проблеми. Бо забування не завжди є вимушеним. Іноді воно бажане.

Кому б схотілося пам’ятати щось таке жахливе, від чого ваш батько кричав так, що аж закривавився? Краще вже зовсім перестати малювати. Просто відморозитися. Краще вже казати людям, що не вмієш нарисувати навіть чоловічка з патичок, що, коли йдеться про мистецтво, ти волієш діяти, як багаті випускники університетів, що спонсорують команди своїх альма-матер: не можеш бути спортсменом, підтримуй спортсменів. Краще викинути з голови достоту все, на що спроможешся, а у поважному віці сенильність потурбується про решту.

Еге ж, деякі з колишніх навичок можуть зберігатися — як рубці на мозковій оболонці після старої травми (скажімо, після падіння з запряженої поні бідки) — і треба знаходити способи для їх каналізації вряди-годи, це схоже на регулярне вичавлювання гною із застарілої пухлини, котра ніколи остаточно не загоїться. Тому-то проявляється інтерес до чужого мистецтва. Можна патронувати мистецтво. А якщо й цього недостатньо? Ну, тоді можна почати колекціонувати порцелянові статуетки й будиночки. Будувати собі Порцелянове місто. Ніхто не назве заняття такими інсталяціями мистецтвом, але вони потребують роботи уяви, а регулярні вправи — зокрема візуального аспекту уяви — достатньо для припинення.

Припинення чого?

Свербіння, звісно.

От, чортове свербіння.

Я потягнувся почухати праву руку і крізь порожнечу в тисячний раз вхопився собі за ребра. Відхилив палітурку альбому, отримав перший аркуш.

Почніть з чистого простору.

Він звертався до мене, як, я певен, колись чистий аркуш звертався до неї.

Заповни мене. Бо білість — це відсутність спогадів, колір неможливості пам’ятати. Роби. Показуй. Рисуй. І тоді свербіння минеться. На якийсь час непевність стишиться.

Прошу, залишайся на Острові, — благала вона. — Байдуже, що трапиться. Ти потрібен нам.

Я вирішив, що так воно й мусить бути.

Олівець рухався швидко. Мінімум штрихів. І ось вже щось схоже на повозку. Чи радше, на двоколісну бідку, яка стоїть і чекає, коли в неї запряжуть поні.

— Вони тут жили цілком щасливим життям, — повідомив я порожній студії. — Батько й дочки. Потім Елізабет випала з бідки і почала рисувати, позасезонний ураган розворушив поклад скарбів, дівчатка потонули. Потім, хто вижили, переїхали до Маямі і неприємності закінчилися. А от коли вони майже через двадцять п’ять років повернулися сюди...

Під бідкою я написав друкованими літерами ГАРНО. Подумав. Додав ЗНОВУ.

ГАРНО ЗНОВУ.

Гарно, десь далеко піді мною прошепотіли мушлі. Гарно знову.

Авжеж, їм було гарно, гарно було Джонові й Елізабет. І коли Джон помер, Елізабет так само залишалося гарно. Гарно опікуватися мистецькими виставками. Гарно займатися порцеляною. Далі з якоїсь причини все почало змінюватися. Не знаю, чи загибелі Ваєрменової дружини і дочки були частиною цих змін, але припускаю, що могли бути. А щодо його і мого прибуття на острів Дума в мене питань не виникало. Я не мав цьому раціонального пояснення, я просто знав.

Усе на острові Дума йшло прекрасно... потім дивно... потім знову на довгий час усе стало прекрасно. А тепер...

Вона прокинулася.

Стіл тече.

Щоб мені зрозуміти, що відбувається зараз, треба зрозуміти, що відбувалося тоді. Небезпечно це, чи ні. Я мушу.

— 2 —

Я взяв її перший рисунок, котрий і рисунком взагалі важко було назвати, просто якась кривуля проведена поперек аркуша. Я взяв його в ліву руку, заплющив очі і уявив собі, ніби торкаюся його правою рукою, точно так, як торкався в уяві РУКИ-ГЕТЬ рукавичок Пам. Я намагався уявити, ніби пальцями правої руки гладжу ту вихилясту лінію. Справа пішла потроху, але я відчув відчай. Невже мені доведеться таким чином працювати з усіма малюнками? Їх тут дванадцять дюжин, і то за найскромнішими підрахунками. До того ж я був не в захопленні від екстрасенсорної інформації.

Не переймайся. Рим не миттю будувався.

Я вирішив, що трішечки галасу від радіо «Кістка» не завадить, а допомогти може. Я підвівся, тримаючи старий аркуш паперу в правій руці, і, природньо, він сковзнув долі, бо ж ніякої правої руки в мене насправді не з’явилося. Я нахилився по нього і згадав, що прислів’я правильно буде — Рим не в один день будувався.

Але Мельда каже будувався.

Я застиг з аркушем у лівій руці. Тій, якої не зумів дістати кран. Що це було, справжній спогад, яким зі мною поділився аркуш, чи просто моя власна думка? Послужлива реакція мого мозку?

— Це не малюнок, — промовив я, вдивляючись у криву лінію.

Ні, не малюнок, але він намагався стати малюнком.

Я знову гепнувся гузном на сидіння стільця. Ця моя дія аж ніяк не була свідомою, це більше скидалося на те, що мені ніби підломилися коліна. Я подивився на лінію, відтак у вікно. Переводив погляд від Затоки на лінію. Від лінії на Затоку.

Вона намагалася нарисувати горизонт. Він став її першим малюнком.

Так.

Я поклав перед собою альбом і вхопив один з її олівців. Не вибираючи, головне — аби лиш він був її. Відчув його вагу, товщину. Відчув, що він — саме те, що треба. І почав малювати.

На острові Дума мені це вдавалося найкраще.

— 3 —

Я начеркав дитину, що сидить на стільчаку. Голова забинтована. В одній руці вона тримає стакан. Іншою рукою обіймає за шию батька. Він у старомодній майці на бретельках і з мильною піною на обличчі. На задньому плані тінню стоїть няня. На цьому моєму етюді ніяких браслетів, бо вона їх не завжди вдягає, але голова пов’язана хусткою, вузол на маківці. Няня Мельда, найближча людина для Ліббіт після матері.

Ліббіт?

Так, її так всі називали. Так вона сама себе називала. Маленька Ліббіт.

— Найменша, — мугикнув я, перегорнувши перший аркуш альбому. Олівець — короткуватий, товстуватий, нікому непотрібний упродовж ледь не трьох чвертей століття — виявився ідеальним знаряддям, ідеальним каналом. Він знову почав рухатися.

Я нашкрябав дівчинку в якійсь кімнаті. На стіні поза нею з’явилися книжки, отже, бібліотека. Татова бібліотека. На голові в неї бинтова пов’язка. Сидить біля столу. Татового столу. На ній щось на кшталт домашнього халатику. У неї

(олі-фець)

олівець у руці. Кольоровий? Либонь, ні — поки що ні, але це зараз не має значення. Вона знайшла своє знаряддя, свій фокус, своє metier[354]. І якою ж вона стала голодною! Якою ненажерливою!

Вона думає — Мені знадобиться ще багато паперу.

Вона думає — Я — Елізабет.

— Вона буквально вмалювала себе знову в цей світ, — промовив я, і мене від голови до п’ят обсипало гусячою шкірою. Але хіба я сам не те саме зробив? Хіба я не зробив точнісінько те саме, тут, на острові Дума?

Мені ще багато чого треба зробити. Я очікував, що цей вечір буде довгим і важким, але передчував великі відкриття, а страху не було — принаймні ще тоді, і відчував лиш збудження з мідним присмаком у роті.

Я нахилився і підняв третій малюнок Елізабет, Четвертий. П’ятий. Шостий. Швидкість нарощувалася. Іноді я гальмував, щоб щось начеркати, здебільшого в цьому не виникало потреби. Картини складалися у мене в голові, причина, чому мені нема сенсу зображати їх на папері, була для мене зрозуміла. Елізабет вже зробила всю роботу, давно, ще коли одужувала після травми, яка її ледь не вбила.

У ті щасливі дні, до того як заговорила Новін.

— 4 —

Під час інтерв’ю Мері Айр зауважила, що в моєму віці відкрити в собі такий високий талант до малювання це, либонь, схоже на те, якби отримати ключі від суперкрутої спортивної тачки. Я погодився, щось схоже на це. В іншому місці вона сказала, що це, либонь, схоже на те, якби мені вручили ключі від цілком умебльованого будинку. Від справжнього помістя. Я погодився. Теж схоже. А якби вона продовжувала далі ці порівняння? Сказала б, що це схоже на те, якби я успадкував мільйон акцій Майкрософту або мене обрали довічним правителем якогось багатого на нафту (але мирного) емірату на Близькому Сході? Я б відповів — так, авжеж, це точнісінько те саме, ви маєте рацію. Щоб її втішити. Бо всі ті питання стосувалися її самої. Я бачив тугу в її очах, коли вона їх ставила. То були очі дівчинки, котра знає, що найближче долучитися до омріяної акробатики вона може тільки з гальорки, сидячи на недільній виставі цирку-шапіто. Вона була критиком, а більшість критиків, котрі беруться за цю справу без покликання, від власного розчарування стають і заздрісними, і каверзними, і дріб’язковими. Мері була не такою. Мері любила свою справу. Вона жлуктила віскі з великого бокалу і бажала знати, як воно почувається, коли нізвідкіля прилетіло голозаде янголя, поплескало тебе по плечі і раптом з’ясувалося, що, попри твої достобіса за п’ятдесят, ти отримав можливість дострибувати аж до місяця. Тож, хоча це аж ніяк не порівняти було з отриманням ключів від швидкісної автівки, або цілком умебльованої садиби, я сказав їй, що чимось воно на це схоже. Бо нікому неможливо пояснити на що воно дійсно схоже. Про це тільки й можна довго розводитися манівцями, аж поки всі не втомляться й розійдуться по своїх спальнях.

От Елізабет добре знала, що воно таке.

Це промовляли її рисунки олівцем, а відтак і малюнки фарбами.

Це, мов отримати язика після того, як жив німим. І більше того. Краще. Це, мов повернути власну пам’ять, а пам’ять для людини — дійсно все. Пам’ять — це особистість. Це те, чим ти є. Навіть провівши першу лінію, ту неймовірну першу лінію, що позначала межу неба й Затоки, вона зрозуміла, що бачити й пам’ятати — це речі взаємопов’язані, і взялася себе відновлювати.

Персе не мала стосунку до цього. Спочатку — ні.

Я був певен.

— 5 —

Наступні чотири години я то занурювався у світ Ліббіт, то вигулькував на поверхню. Пірнати в її світ було цікаво і лячно.

Іноді я щось записував — дівчина дуже голодна, почнемо з цього — але здебільшого малював. Нашою справжньою мовою спілкування були малюнки.

Я розумів швидкий перехід її родини від здивування до байдужості, а потім і нудьги. Причиною цього зокрема була неймовірна плодовитість дівчинки, крім того, вона була їхньою малою Ліббіт, а серед своїх завжди живий отой скепсис — що може особливого з’явитися з Назарету, хіба не так? Але їхня байдужість тільки роз’ятрювала її почуття голоду. Вона шукала нових способів привернути їхню увагу, шукала нових кутів зору.

І знайшла. Бог їй допоміг.

Я малював птахів, що летять догори ногами, і звірів, що ходять по воді басейну.

Я малював коня з такою широкою посмішкою, що вона вибігала за межі його морди. Я гадав, десь у цей час в картинку ввійшла Персе.

Тільки...

— Тільки Ліббіт не знала, що це Персе, вона гадала...

Я перегорнув назад стос її малюнків, майже до самого початку. До круглого усміхненого чорного обличчя. З першого погляду я був вирішив, що це портрет Няні Мельди, але варто було придивитися — обличчя було не жіночим, а дитячим. Це було лице ляльки. Раптом моя рука, сама, почала черкати поряд з цим лицем напис НОВІН — такими швидкими, різкими штрихами, що аж старий жовтий олівець Елізабет тріснув на останній рисці печатної літери Н. Я кинув його на підлогу і вхопив інший.

Саме через цю Новін спершу віщало Персе, щоб не налякати маленьку дівчинку. Що могло видаватися більш безпечним, ніж усміхнена лялечка-негритосочка в червоній хусточці, як у коханої Няні Мельди?

А чи здивувалася або злякалася Елізабет, коли лялька заговорила? Навряд. Вона могла бути дивовижно талановитою у своєму мистецтві, але все одно залишалася малою трирічною дівчинкою.

Новін говорила їй, що малювати, а Елізабет...

Я знову вхопив свій альбом. Нарисував пиріг на долівці. Розпластаний на долівці. Мала Ліббіт вважала, що на цю витівку її напоумила Новін, але то Персе перевіряла можливості Елізабет. Персе експериментувала, як експериментував я, намагаючись з’ясувати потужність своїх нових здатностей.

Затим прийшов час Аліси.

Бо лялька нашептала, буцімто десь там лежить скарб, і шторм зробить його приступним.

Отже, то була зовсім не Аліса, ні. І не Елізабет, бо вона не була тоді ще Елізабет — ні для родини, ні для себе самої. Велика буря 27-го року була ураганом Ліббіт.

Бо татусь зрадіє, знайшовши скарб. Бо татусеві треба думати про ще щось, окрім...

— Вона постелила постіль, — промовив я захриплим, зовсім не своїм голосом, — от хай тепер в ній і спить.

...Окрім як шаленіти від того, що Аді втекла з тим Емері — Целулоїдним Комірцем.

Так. Таким було життя на південному кінці острова Дума у 1927 році.

Я нарисував Джона Істлейка — сам тільки промельк його ластів на тлі неба, кінчик рурки і тінь внизу. Джона Істлейка, котрий пірнає по скарб.

Пірнає, щоб дістати нову ляльку для своєї доні, хоча поки що не вірить, що там щось є.

Поряд з одним з ластів я викарбував слова ЗАКОННИЙ ПРИЗ.

Чимдалі ясніші образи зринали в моїй уяві так, ніби всі ці довгі роки вони чекали на звільнення, і на коротку мить мене вразила думка — а що як кожний малюнок (і кожне знаряддя його виконання), від печерних в Центральній Азії і до Мони Лізи, має в собі приховану пам’ять про його створення і його творців, закодовану в штрихах, мов ДНК.

Пливи вперед, поки я не гукну стоп.

На аркуші з пірнаючим татом я намалював також Елізабет — вона зайшла у воду аж по свої пухкенькі коліна, під пахвою в неї стирчала Новін. Ліббіт була майже точною копією лялі на моїм етюді, котрий вибрала для себе Ілса, я йому ще дав назву «Кінець гри».

А після того, як він знайшов усі ті речі, він мене обнімав, обнімав, обнімав.

Я поспішливо начеркав малюнок, де, зсунувши маску собі на лоба, Джон Істлейк якраз саме це й робив. Поряд, на ковдрі, стояв пікніковий кошик, на його кришці лежав гарпунний пістоль.

Він обнімав мене, обнімав мене, обнімав мене.

«Нарисуй, — шепнув мені голос. — Нарисуй свій законний приз Елізабет. Нарисуй Персе».

Але я не послухався. Я злякався того, що можу побачити. І того, що воно може зі мною зробити.

А як щодо тата? Щодо Джона? Чи міг він про щось здогадуватись?

Я перегорнув її малюнки і знову подивився на той, де кричав, весь у крові, Джон Істлейк. Він встиг багато чого взнати. Можливо, запізно, але дещо він зрозумів.

Що ж направду трапилося з Тесі й Ло-Ло?

І що на довгі роки змусило замовчати Персе?

І хто воно таке? Дуже схоже, що ніяка воно не лялька.

Я міг би продовжувати — зображення Тесі й Ло-Ло на стежці, на стежці, по якій вони біжать, взявшись за руки, вже просилося втілитися на папері, — але стан напівтрансу в мене послабшав, і стало смертельно страшно. Крім того, вирішив я, мені вже достатньо про все відомо, а решту, я був цього майже певен, допоможе з’ясувати Ваєрмен. Тому я закрив свій альбом. Поклавши огризок коричневого олівця, який колись належав давно неіснуючій дівчинці, я зрозумів, що дуже хочу їсти. Я просто дико зголоднів. Ну то й що, відчуття це для мене не нове, до того ж в холодильнику повно їжі.

— 6 —

Донизу я спускався повільно, у голові кружляли образи — чапля догори ногами з очима-буравчиками; усміхнені коні; величезні човни ластів на батькових ступнях — потреби ввімкнути світло у вітальні в мене не виникло. Я вже цілком призвичаївся долати шлях від підніжжя сходів до кухні у чорноті квітневої ночі. На той час я вже вважав своїм цей самотній дім, що виставив щелепу понад урізом води, і не міг собі уявити, що його доведеться залишити. На півдорозія зупинився, подивившись крізь вікно Флоридської кімнати на Затоку.

Там, не далі як за сотню ярдів від берега, безпомилково ясно впізнаваний у світлі молодика й мільйону зірок, стояв, похитуючись на якорі, Персе. Вітрила були згорнуті, але з древніх щогл, мов павутиння, звисало плетиво вантів. Як савани, подумалось мені. Це і є савани. Судно погойдувалося, мов якийсь іграшковий кораблик давно померлої дитини. Палуба виглядала порожньою — ні постатей, ані речей — але хтозна, що там може бути у трюмах?

Я мало не зомлів. І тут же зрозумів, чому: бо перестав дихати. Наказав собі зробити вдих, але якусь довгу хвилину не міг. Груди мої залишалися пласкими, мов сторінка в закритій книжці. Хапнувши врешті повітря, я почув скрегіт. Це я закашлявся, повертаючи собі життя й свідомість. Видихнув і знову вдихнув, вже не так судорожно. Чорні цятки, що були затанцювали в мене в очах, зникли. Я гадав, що зникне й той корабель — звісно ж, це лише галюцинація — але він був там, завдовжки футів сто двадцять і трохи менше половини того завширшки. Погойдувався на хвилях. І похитувався з борта на борт. Пальцем кивав його бушприт, немов промовляючи: ууууу, бридкий дядько, ти зарахований до...

Я ляснув себе по обличчю так сильно, що аж сльози потекли з лівого ока, проте корабель залишився там, де й був. Тут до мене дійшло, що якщо він там дійсно є, то його зможе побачити й Джек, вийшовши до хідника з Ель Паласіо. Телефон на протилежному кінці вітальні був від мене далі того, що стояв на полиці в кухні. І кухонний мав ту перевагу, що містився прямо під вимикачем світла. А світло мені потрібне, особливо те, що в кухні, потужні флуоресцентні лампи. Не відриваючи очей від судна, я позадкував з вітальні і натиснув тильним боком долоні всі три вимикачі. Засвітилося і я перестав бачити Персе — перед очима залишилася тільки Флоридська кімната в яскравому тверезому освітленні. Я поклав руку на телефон і зупинився.

В кухні була людина. Біля мого холодильника стояв чоловік. У мокрому шматті, що колись було, либонь, джинсами і майкою з викотом «човником». Його шия, щоки, лоб і руки поросли чимось схожим на лишаї. Лівий бік черепа провалився досередини голови. Уламки кості стирчали з його темного рідкого волосся. Одного — правого — ока в нього не було. На його місці — трухлява очниця. Інше відсвічувало абсолютно нелюдським сріблястим блиском. Він був босий, з розпухлими рожевими ступнями, щиколотки — голі кістки.

Воно вишкірилося до мене, його губи, розтягуючись, потріскалися, відкривши старі чорні ясна з двома рядами жовтих зубів. Воно підняло праву руку і я побачив на ній черговий сувенір з Персе. Кайданки. Одне іржаве кільце охоплювало зап’ястя цієї істоти. Інше, розімкнуте, звисало з нього, мов відпала щелепа.

Це кільце призначалося для мене.

З тихим шипінням — певне, це був єдиний звук, що дозволяли видати його зогнилі голосові зв’язки, — воно рушило до мене в яскравому тверезому світлі. Воно залишало сліди на дерев’яній підлозі. Від нього падала тінь. Я почув тихе порипування його шкіряного ременя — сирого, трухлявого, але якось вцілілого.

Мене охопив незрозумілий м’який параліч. Я був у свідомості, але тікати не мав сили, навіть розуміючи, що означають розкриті кайданки, і що це за істота: вербувальник-затягач. Він примкне мене до себе за руку і потягне на борт того фрегата, чи шхуни, чи бригантини, чи як там збіса називається цей корабель. Я стану членом команди. Можливо, там нема юнг, подумалось мені, але там точно є пара маленьких служниць, одну звуть Тесі, а іншу Ло-Ло.

Тікай. Чи хоч би вдар його телефоном, заради Бога!

Але я не міг. Я був мов птах, загіпнотизований змією. Найбільше, на щоспромігся — зробив крок назад до вітальні... відтак ще один.. потім третій. І знову опинився в тіні. Воно стояло на порозі кухні, в яскравому білому світлі добре було видно його сире зогниле обличчя, його тінь падала на килим вітальні. Воно так і щирилося. Я було подумав заплющити очі й наказати йому зникнути, але це було б намарно, я чув його сморід, воно тхнуло, як сміттєвий контейнер позаду рибного ресторану. А ще...

— Час йти, Едгаре.

... воно могло говорити, як виявилося. Його плямкання можна було зрозуміти.

Воно ступило до вітальні. Я зробив ще один крок назад, розуміючи в глибині душі, що діла не буде, що цього недостатньо, що, втомившись від загравань, воно просто плигне вперед, заклацне кайданки на моїй руці, я зойкну, а воно потягне мене до води прямо у кальдо ларго і останнім, щоя почую в світі живих, буде мурмотіння мушель під будинком. А відтак вуха мені заллє водою.

Тим не менш, я зробив ще один крок назад, зовсім не маючи впевненості, що рухаюсь у бік дверей, тільки надіючись, а потім ще крок... і тут на плече мені лягла рука.

Я заверещав.

— 7 —

— Що це за хрінотінь? — прошепотів мені у вухо Ваєрмен.

— Не знаю, — відповів я, схлипуючи. Я схлипував від жаху. — Ні, я знаю, знаю. Ваєрмене, подивися у вікно на Затоку.

— Не можу. Я не можу відірвати очей від цього.

Але воно вже теж побачило Ваєрмена, котрий, як і сама ця твар раніше, зайшов у дім через відчинені двері, Ваєрмена, що з’явився, мов загін кавалеристів у якомусь з вестернів Джона Вейна[355], і воно зупинилося на третьому кроці від кухонного порогу, з трохи нахиленою вперед головою, кайданки хилиталися вперед-назад на його простягнутій до мене руці.

— Господи, — промовив Ваєрмен. — Там корабель! Той самий, що на картинах!

— Йди геть, — прошипіло воно. — У нас нема до тебе справ. Йди геть і можеш жити.

— Воно бреше, — сказав я.

— Що ти мені тут базариш, — підвищуючи голос, гаркнув Ваєрмен. Він стояв за мною впритул і в мене ледь не лопнули барабанні перетинки. — Забирайся звідси! Ти не маєш права на вторгнення!

Молодий утопленик не відповів, але, як я й боявся, він виявився спритним. Щойно він стояв за три кроки від порогу кухні. Раптом він опинився прямо переді мною, і я помітив лиш тінь його руху, коли він покрив відстань між нами. Його сморід — завареного на сонці супу з гнилої риби й водоростей — став нестерпним. Я відчув, як в мене на руці зімкнулися його крижані пальці, і закричав від переляку. Жахливим був не їх холод, жахливою була їх м’якість. Їхня брезклість. Сріблясте око втупилося в мене, воно мов свердлило мені мозок, і на мить з’явилося відчуття, ніби я провалився в суцільний морок. І тут тупим жорстким клацанням на моєму зап’ясті замкнулися кайданки.

— Ваєрмене! — заверещав я, але Ваєрмена поруч не було. Він щодуху побіг від мене через кімнату. Я залишився примкнутим до утопленика. Він потяг мене до дверей.

— 8 —

Ваєрмен повернувся раніше, ніж ця твар встигла перетягнути мене через поріг. У руці він тримав щось схоже на тупий кинджал. На якусь мить мені здалося — один з срібних гарпунів. Марні сподівання, срібні гарпуни лежали нагорі у кошику.

— Гей, ти, — гукнув він, — гей, ти, я до тебе, ти Cojudodeputamadre!

Істота обернулася зі швидкістю готової вжалити змії. Ваєрмен не поступився в швидкості. Тримаючи ту річ обома руками, він затопив нею прямо в лице утопленику, поціливши йому точно над правою очницею. Воно пронизливо скрикнуло, цей звук прохромив мені голову, мов шматком скла. Я побачив, як Ваєрмен здригнувся й відхитнувся, побачив, як він намагається утримати свою зброю, але вона випадає в нього з рук на заметену піском долівку сіней. Дарма. Істота, яка ось щойно лиш здавалася такою цупкою, розпалася на ніщо разом зі своїм одягом. Кайданки в мене на зап’ясті теж втратили щільність. Якусь мить я їх ще бачив, а за секунду вже вода скапувала з руки мені на взуття. На місці, де був стояв морський привид, залишилася калюжа.

Я відчув щось тепле в себе на обличчі і втер кров з верхньої губи і носа. Ваєрмен перечепився через пук водоростей. Я допоміг йому підвестися і побачив, що в нього з розбитого носа теж тече кров. І цівка крові простяглася в нього по шиї вниз з лівого вуха. Вона струміла поривами, з кожним ударом його серця.

— Боже, цей його вереск, — промовив він. — У мене аж сльози з очей потекли, а у вухах дзвенить так, що ну його нахер. Ти чуєш мене, Едгаре?

— Так, — відповів я. — Ти як, у нормі?

— Якщо не брати до уваги те, що щойно в мене на очах зник нахер мертвяк? Авжеж, можна вважати, що я в нормі.

Нахилившись, він підняв з підлоги тупий циліндр і поцілував.

— Слава тобі Господи, за пістряві речі, — проголосив він урочисто, а відтак вибухнув реготом, — Навіть якщо вони не пістряві[356].

В руці він тримав свічник. Кінець, куди вставляється свічка, потемнішав, ніби ним нещодавно тикали у щось розжарене, а не в мокре.

— В усіх будинках міс Істлейк є запас свічок, бо в нас на острові, буває, вирубається електрика, — пояснив Ваєрмен. — Тільки в нас, у великому будинку, ми маємо ще й генератор, а в інших тільки свічки. А от в цьому домі, на відміну від інших, є ще й свічники з великого будинку, і так вже трапилося, що вони срібні.

— І ти про це встиг згадати? — спитав я. Дійсно чудасія.

Він знизав плечима, а відтак перевів погляд на Затоку.

І я теж. Там було пусто, тільки гра світла місяця й зірок на воді. Принаймні зараз пусто.

Ваєрмен взяв мене за зап’ястя. В мене аж серце підскочило, коли його пальці зімкнулися там, де недавно було кільце кайданків.

— Що? — спитав я, побачивши страх на його обличчі.

— Джек, — промовив він. — Джек там сам-один в Ель Паласіо.

Ми побігли до ваєрменової машини. Я, нажаханий, навіть не почув, як він під’їхав і припаркувався біля мого будинку.

— 9 —

З Джеком усе було гаразд. Він відповів на кілька дзвінків старих приятелів Елізабет, але останній прозвучав ще о чверть на дев’яту, за півтори години до того, як нас тут струснуло так, що аж скривавлений Ваєрмен, з виряченим очима, вимахував свічником. Ніхто не вторгався до Ель Паласіо, якогось корабля, що стояв би на якорі напроти Великої Ружі, Джек також не бачив. Джек їв спечений у мікрохвильовці попкорн і дивився «Поліцейського з Беверлі-Хіллз» на старій відеокасеті.

Він слухав нашу розповідь з непідробним здивуванням, але без недовіри. Він же юнак, мусив я нагадати собі, котрий виріс на телепрограмах типу «Х-файли» та «Загублений». Тим більше, ця історія доповнювала те, що він почув раніше. Коли ми закінчили нашу розповідь, він взяв у Ваєрмена з рук свічник і оглянув його торець, що скидався на засмажений цоколь перегорілої електричної лампи.

— Чому воно не прийшло по мене? — промовив він. — Я сидів тут сам, абсолютно безборонний.

— Не хотів би принижувати твою самооцінку, — сказав я, — але ти не видаєшся пріоритетною здобиччю для тієї сили, що керує всім цим шоу.

Джек помітив червону смужку на моїм зап’ясті.

— Едгаре, це від того...

Я кивнув.

— Курва, — промовив він притишеним голосом.

— Ти з’ясував, що тут відбувається? — спитав мене Ваєрмен. — Якщо воно послало ту істоту по тебе, воно, мабуть, усвідомило, що ти вже наблизився до розгадки?

— Не думаю, що хтось колись зможе розібратися з усім цим, — відповів я. — Але я знаю, ким було те воно, коли було ще живим.

— Ким? — вирячив очі на мене Джек. Ми стояли в кухні, він ще тримав у руках свічника, але тут відклав його на полицю.

— Емері Полсоном, чоловіком Адріани Істлейк. Вони приїхали сюди допомагати в пошуках зниклих Тесі й Лори, це факт, але після того з Думи вони так і не виїхали. Ними зайнялося Персе.

— 10 —

Ми перейшли до тієї вітальні, де я вперше був представлений Елізабет. Довгий низький стіл там так і стояв, проте тепер він був порожній. Полірована поверхня столу вразила мене, здалася ідеальною пародією на життя.

— Де все поділося? — запитав я у Ваєрмена. — Де її порцеляна? Де її Містечко?

— Я все поскладав у коробки й відніс до літньої кухні, — ніби байдуже відповів він. — Просто мені так... просто мені з цим.... мучачо, хочеш гарного чаю? Чи пива?

Я попросив собі води, а Джек пива, ніби нічого не помітили. Ваєрмен пішов по напої. Тільки подолавши половину галереї, він заплакав. Він схлипував і ридав, то був той розпачливий плач, якого неможливо стримати, як не намагайся.

Ми з Джеком перезирнулися і почали дивитися в різні боки. Слова були зайві.

— 11 —

Його відсутність тривала довше, ніж звичайно потрібно для того, щоб принести пару банок пива і склянку води, але повернувся він цілком опанувавши себе.

— Перепрошую, мені якось незвично втрачати кохану людину і совати свічник в морду вампіру, і все це впродовж одного тижня. Звичайно таке трапляється по черзі. — Він знизав плечима, намагаючись продемонструвати безтурботність. Це виглядало безпорадно, але я б начислив йому очки за старання.

— Вони не вампіри, — сказав я.

— А хто ж вони тоді, — спитав він. — Патякай.

— Я можу розповісти тільки те, що мені розповіли малюнки Ліббіт. Не варто забувати, що, хоч вона й була надзвичайно талановитою художницею, але залишалася дитиною, — я зупинився, похитав головою. — Ні, вона була лише трохи старшою за немовля. А Персе була... гадаю, що Персе можна було б назвати її духовним проводарем.

Ваєрмен відкупорив пиво, сьорбнув і нахилився вперед.

— А як щодо тебе? Персе також і твій духовний проводир? Вона підсилює твої здатності?

— Авжеж, так і є, — відповів я. — Вона перевіряла межі моїх можливостей, а потім почала їх підсилювати — я певен, що Цукерка Браун був моделлю. А далі вона почала підкидати мені теми. Так з’явилися картини «Дівчина і Корабель»

— А решта ваших малюнків? — спитав Джек.

— Гадаю, більшість — мої. Хоча деякі з них... — я вкляк, вражений жахливою думкою. Відставив склянку, ледь її не перекинувши. — О Господи-Ісусе.

— Що, — спитав Ваєрмен. — Заради Бога, що?

— Мені потрібен отой твій червоний телефонний записничок. Зараз же.

Він пішов і повернувся з ним, заразом ткнувши мені в руки бездротовий апарат. Якусь мить я просидів з ним на колінах, гадаючи, кому першому зателефонувати. Рішення прийшло. Однак, є залізне правило сучасного життя, ще дієвіше за те, що поблизу ніколи нема копа, якщо він тобі потрібен: якщо телефонуєш конче потрібній тобі людині, ти завше потрапляєш на автовідповідач.

Мені відповіли машини і в Даріо Наннуцці вдома, і в Джимі Йошида, і в Аліси Окойн.

— Курва! — схлипнув я, вдаривши по кнопці роз’єднання, коли Алісин записаний голос почав «Перепрошую, мене нема вдома, я не в змозі відповісти зараз на ваш дзвінок, але...»

— Вони можуть ще й зараз десь святкувати, — сказав Ваєрмен. — Потерпи, аміго, і все владнається.

— В мене нема часу, — крикнув я. — Сука! Курва! Лайно!

— Що трапилося, Едгаре? — поклав він мені руку на плече, заспокоюючи. — Що за паніка?

— Картини небезпечні! Можливо, й не всі, але деякі — точно!

Він замислився, відтак кивнув.

— О’кей, давай подумаємо. Найнебезпечніші з них, ймовірно, «Дівчина і Корабель», так?

— Так, я певен, що так і є.

— Вони майже напевне все ще в галереї, чекають обрамлення й відправки.

— О Господи, я не маю права цього допустити.

— Мучачо, треба відстрочити те, чого не можеш допустити.

Він не розумів, відстрочка неможлива. Персе, якщо схоче, може такого лиха наробити.

Проте їй потрібні помічники.

Я знайшов і набрав номер «Ското». Гадав, можливо, там хтось є, навіть о чверть на одинадцяту вечора, після такої бучної тусовки. Залізне правило діяло, я почув машинний голос. Нетерпляче дослухав і натиснув 9, щоб наговорити своє загальне повідомлення.

— Послухайте мене, хлопці. Це Едгар говорить. Я вимагаю, щоб жодної картини чи етюду не відсилалося нікому, поки я не дозволю цього зробити, о’кей? Ні єдиної з моїх робіт... Просто затримайте їх на якийсь час. Пояснюйте це покупцям чим завгодно, але зробіть це. Дуже вас прошу. Це конче важливо.

Я вимкнув телефон і поглянув на Ваєрмена:

— Гадаєш, вони мене послухаються?

— Після того, як ти показав такі доходи? Безперечно. Просто зараз ти забезпечив собі довгу, пристрасну бесіду. А тепер ми можемо повернутися до...

— Поки що ні.

Моя родина і друзі залишаються найбільш вразливими цілями, і той факт, що вони розлетілися в різних напрямках, мене не втішав. Персе вже встигла продемонструвати, як далеко сягає її сила. А я почав їй заважати. Вона на мене розсердилася, гадав я, або злякалася мене, або й те й інше.

Першим порухом було зателефонувати Пам, але тут я згадав слова Ваєрмена про неминучість довгих, пристрасних бесід. Тож, замість ваєрменового записничка, я покопався у ненадійній власній пам’яті... і цього разу, під тиском, вона спрацювала.

«Але ж мені й тут відповість машина», — подумав я. Так воно й трапилося, хоч я не одразу це зрозумів.

— Привіт, Едгаре, — почувся голос Тома Райлі, але водночас це був чужий голос. Голос неживий, позбавлений емоцій.

«Це від тих ліків, що він їх приймає», — подумалось мені... хоча в галереї він балакав цілком інакше, живо.

— Томе, вислухай мене і не перебивай...

Але він не зупинився. Цей мертвотний голос.

— Ти знаєш, що вона тебе вб’є. І всіх твоїх друзів. Так само, як вбила мене. Тільки я все одно живий.

Я похитнувся.

— Едгаре! — злякався Ваєрмен. — Едгаре, що трапилось?

— Замовч, — обірвав його я. — Не заважай мені слухати. Начебто все було сказано, але я ще чув дихання в слухавці.

Повільні поверхові віддихи доносилися до мене з Міннесоти. Відтак він заговорив знову.

— Мертвим бути краще, — промовив він. — А зараз я мушу піти і вбити Пам.

— Томе! — заволав я у телефон. — Томе! Прокинься!

— Ставши мертвими обоє, ми нарешті одружимося. Весілля відбудеться на палубі. Вона мені обіцяла.

— Томе!

Ваєрмен з Джеком затисли мене з обох боків, один тримав мене за руку, інший за куксу, але я цього майже не помічав.

А потім: «Після сигналу ви можете залишити ваше повідомлення».

Почувся сигнал, а далі тиша.

Я не поклав телефон, він просто випав в мене з руки. Я обернувся до Ваєрмена.

— Том Райлі пішов вбивати мою дружину, — сказав я і додав якимсь не своїм голосом: — Можливо, він вже це зробив.

— 12 —

Ваєрмен не потребував пояснень, він лиш порадив мені терміново їй зателефонувати. Я взяв слухавку, але не міг згадати номер. Мені його продиктував Ваєрмен, але я не міг його набрати; в мене знову, після довгої перерви, червоний туман поплив перед очима.

Номер набрав Джек.

Я стояв, слухаючи гудки, уявляючи собі, як телефон дзвонить в Мендота Гайтс, очікуючи почути бадьорий, безособовий голос Пам з автовідповідача — повідомлення про те, що вона зараз перебуває у Флориді, але скоро повернеться і відповість на всі дзвінки. Пам, котрої вже не було у Флориді, котра, можливо, вже лежала мертва в себе на підлозі в кухні, а поряд з нею Том Райлі, так само мертвий. Видіння було таким яскравим, що я в очі побачив кров на шафках і на ножі в задубілій Томовій руці.

Один гудок... два... три... наступний мусить оживити автовідповідач....

— Хелло? — почувся захеканий голос Пам.

— Пам! — зойкнув я. — Господи Ісусе, це й справді ти? Кажи мерщій!

— Едгаре? Хто тебе оповістив? — Вона говорила розгублено. Все ще важко дихаючи. Чи, може, ні. Я добре знав цей її голос: трохи збентежений, так вона говорила при застуді, або коли...

— Пам, ти плачеш? — а потім, спізніло: — Оповістив мене про що?

— Про Тома Райлі, — відповіла вона. — Я подумала, може, його брат? Або, о Господи, ні, тільки не це — його матір?

— Що там з Томом?

— З ним все було чудово на зворотньому шляху, — почала вона. — Він сміявся, хвалився малюнком, грав у карти в салоні літака з Каменом і ще кимось з наших. — Отут вже вона почала плакати. Її розповідь, мов електричними розрядами, переривалася риданнями. Потворний звук, і в той же час прекрасний. Бо живий. — Він чудово почувався. А тоді, сьогодні ввечері, він себе вбив. В газетах це, радше за все, назвуть трагічним випадком, але це самогубство. Так каже Бозі. У нього є приятель серед копів, він подзвонив й розповів Бозі, а той вже розповів мені. Том врізався в опорну стіну на швидкості сімдесят миль на годину, чи більше. Слідів гальмування нема. Це трапилося на трасі №23, тож, схоже, він направлявся сюди.

Я все зрозумів, ніякої допомоги фантомної руки тут не було потрібно. Помститися мені хотіла Персе, бо вона на мене розсердилася. Розсердилася? Ошаленіла! От тільки Том на якусь мить опритомнів, на якусь мить йому вистачило відваги, і він перервав свій маршрут, врізавшись у бетонну стіну.

В мене перед обличчям жестикулював, вимагаючи пояснень, Ваєрмен. Я одвернувся від нього.

— Пандо, він врятував тобі життя.

— Що?

— Я кажу те, що знаю, — пояснив я. — Малюнок, яким він хвастався у літаку... то був один з моїх етюдів, так?

— Так.., він ним так пишався... Едгаре, що ти маєш на...

— В нього була назва? Той етюд мав якусь назву? Чи ти не знаєш?

— Він називається «Хелло». І ще він раз у раз повторював тією своєю дурною північно-мічиганською говіркою: «Егежбо, це вам не якась там Міннесота». — Вона замовкла, і я не переривав паузу, бо намагався думати, а відтак. — Ти подзвонив, бо щось відчув отим своїм особливим способом, так?

«Хелло», думав я, так, звісно. Цей переший начерк, який я зробив у Великій Ружі, був також одним із найпотужніших. А Том його купив.

Прокляте «Хелло».

Акуратно, але категорично слухавку в мене забрав Ваєрмен.

— Пам? Це Ваєрмен. Так Том Райлі..? — Він слухав, киваючи. Сам промовляв щось дуже м’яко, заспокійливо. Таким голосом він спілкувався з Елізабет. — Так-так, добре, з Едгаром все добре, зі мною теж усе гаразд, і у нас тут, на півдні, все в порядку. Дуже печально, звичайно, що таке приключилося з містером Райлі. Але ви мусите для нас дещо зробити, це конче важлива справа. Я зараз ввімкну гучність... — Він натиснув кнопку, якої я до того навіть не помітив. — Ви нас чуєте?

— Так... — голос її звучав, мов з жерстяної коробки, але чітко. Чутно було, що вона опановує себе.

— Хто з родини і друзів Едгара купили його роботи і скільки?

Вона замислилась.

— Я впевнена, що живописних картин ніхто з родичів не купив.

Я полегшено зітхнув.

— Гадаю, вони сподіваються... чи, либонь, мають надію якось натякнути... що свого часу... ну, там на день народження, чи, можливо, на Різдво...

— Розумію. Отже, картин ні в кого з них нема.

— Я цього не кажу. Бойфренд Мелінди купив один етюд. Але що трапилося? Щось не так з малюнками?

Рік. У мене обірвалося серце.

— Пам, це Едгар, скажи мені, Мелінда з Ріком повезли етюд з собою?

— Через усі ті аеропорти з пересадками на інші рейси, включно з трансатлантичним? Він попрохав, щоб малюнок взяли в рамку, а потім вже йому послали. Гадаю, вона навіть про це не знає. Там квіти, намальовані кольоровими олівцями,

— Отже, етюд усе ще знаходиться в галереї?

— Так.

— І ти певна, що ніхто з сім’ї нічого більше не купляв. Вона замислилася не менше як десять секунд. Для мене то були тортури. Нарешті промовила.

— Ні. Я цілком впевнена. — Ох, твої б слова та й до Бога, Пандо, подумав я. — Але одну річ купили Слоботніки, Ейнджел з Гелен. «Поштову скриньку з квітами». Так, здається, називається той малюнок.

Я знав, про який вона каже. Його правильна назва була «Поштова скринька з веделією». І мені вірилося, що він безпечний, я гадав, що цей малюнок я зробив тільки власними силами, хоча...

— Вони ж його не забрали з собою, ні?

— Ні, бо вони спершу поїхали в Орландо, а звідти вже літаком додому. Вони теж замовили обрамлення й доставку. — Ніяких запитань. Вона лиш відповідала. Тепер її голос звучав молодо, як у тієї Пам, на якій я колись оженився, як у тієї, що вела мою бухгалтерію до появи Тома... — А от твій хірург, забула як його ім’я.

— Тод Джеймісон, — промовив я машинально. Якби затримався, щоб пригадати, точно, що не зміг би.

— Так, він. Він також купив картину, і домовився про доставку. Йому сподобалася одна з тих страшних «Дівчин з Кораблем», але вони всі вже були розкуплені. Тож він вибрав мушлю, що плаває на поверхні води.

Ця річ може бути небезпечною. Всі сюрреалістичні малюнки можуть нести небезпеку.

— Два етюди купив Бозі, і один Камен. Хотіла купити також Кеті Грін, але сказала, що не може собі цього дозволити. — Пауза. — Гадаю, в неї чоловік якийсь мерзотник.

«Я подарував би їй, аби вона натякнула», — подумалось мені.

Знову заговорив Ваєрмен.

— Послухайте тепер мене, Пам. Вам доведеться попрацювати.

— Добре, — у її голосі все ще залишалося трохи непевності, але чутно було, що вона вже взяла себе в руки. Майже цілком, і саме в цю мить.

— Вам треба зателефонувати Бозмену і Камену. Прямо зараз.

— О’кей.

— Скажіть їм, щоб спалили ті картини.

Коротка пауза, а відтак:

— Спалили ті картини, о’кей, зрозуміло.

— Як тільки ми закінчимо цю розмову, — долучився я.

Легке роздратування в її голосі.

— Едді, я вже сказала, що все зроблю.

— Передай кожному, що я поверну йому гроші вдвічі більше заплаченої ним ціни, або подарую інші етюди, які вони самі виберуть, і що ті, що в них зараз, — небезпечні. Вони дуже небезпечні. Ти мене зрозуміла?

— Авжеж, я прямо зараз усе зроблю. — І врешті вона поставила запитання. Запитання з великої літери. — Едді, це «Хелло», це та картинка вбила Тома?

— Так. Передзвони нам. — Я продиктував їй номер телефону. Голос у Пам знову звучав на межі плачу, але цифри вона повторювала бездоганно.

— Пам, спасибі вам, — сказав Ваєрмен.

— Так, велика подяка вам, місіс Фрімантл, — додав Джек. Я гадав, вона спитає, хто це такий, але вона цього не зробила.

— О, Едгаре, ти можеш мені обіцяти, що з нашими дочками все буде гаразд?

— Якщо вони не брали з собою ніяких малюнків, з ними все буде добре.

— Еге ж, — відгукнулася вона,— твої чортові малюнки. Я передзвоню.

І, не прощаючись, вона повісила слухавку.

— Краще? — спитав Ваєрмен.

— Не знаю, — відповів я. — Сподіваюся на Господа. — Я притиснув свою єдину долоню спершу до лівого ока, потім до правого. — Але відчуття покращення нема. Нема відчуття залагодження проблеми.

— 13 —

Ми помовчали. Відтак Ваєрмен спитав:

— А чи дійсно було випадковим те падіння Елізабет з запряженої поні бідки? Що тобі підказує твоя інтуїція?

Я спробував помислити тверезо. Надто важливим здавалося питання.

— Я майже певен, що випадковим. Вона прийшла до пам’яті з амнезією, афазією і бозна-ще якими розладами, котрі годі й намагатися було діагностувати у двадцяті роки. Малювання стало для неї чимось більшим за просто терапію. Вона була справжнім вундеркіндом, і першим її геніальним витвором стала вона сама, як особистість. Доморядниця Няня Мельда теж була цим вражена. А та історія, що була надрукована в газеті, її прочитали люди під час сніданку, дехто теж був вражений.., але ж ти розумієш, люди, вони...

— Що вражає за сніданком, забувається в обід, — підхопив Ваєрмен.

— Господи, — промовив Джек, — якщо я стану таким циніком, коли доживу до ваших літ, то краще б мені подати у відставку зараз.

— Це тобі Ісус-Криспіс, синку, — попередив Ваєрмен і голосно розсміявся. Приголомшливо це прозвучало в нашій ситуації. І дуже класно.

— Інтерес загалом почав вщухати, — продовжив я. — Це також стосується й самої Елізабет. Я маю на увазі, хто знуджується швидше за трирічну дитину?

— Тільки цуценята та папужки, — відповів Ваєрмен.

— Креативно попалили всю трійцю, — зазначив Джек. — Офігітельна у вас концепція.

— Отже, вона почала... почала... — мене перемкнуло, я не міг вимовити далі й слова.

— Едгаре? — лагідно спитав Ваєрмен. — Ти в порядку?

Я не був у порядку, але мусив. Якщо я розклеюся, Томом все не завершиться.

— Це просто схоже на те, якою гарною вона виглядала в галереї. Розумієте, гарною. Так, ніби повернула собі все колись втрачене. І якби не втручання тієї...

— Розумію, — сказав Ваєрмен, — випий води, мучачо.

Я випив води і змусив себе знову повернутися до нагальних справ.

— Вона почала експериментувати. Від олівців до малювання аквареллю пальцями вона перейшла, я гадаю, за якісь кілька тижнів. Кілька малюнків з кошика зроблено авторучкою, а деякі, як мені здається, звичайною малярною фарбою, я й собі якось думав спробувати нею помалювати. В неї такий цікавий тон, коли висохне...

— Це будеш розповідати на своїх лекціях з мистецької техніки, мучачо.

— Авжеж, авжеж. — Я випив ще трохи води. Мені полегшало, я повернувся до теми. — Вона також почала експериментувати з різними побічними медіями. Гадаю, це доречне тут слово. Я певен. Крейда на цеглі. Рисування на пляжному піску. Одного разу вона намалювала портрет Тесі морозивом на кухонному столі.

Джек сидів, нахилившись вперед, зчепивши руки поміж своїми жилавими ногами, і хмурив брови.

— Едгаре.., це все ви, часом, не зі стелі? Ви самі бачили це?

— Якоюсь мірою. Іноді це було дійсно видіння. Іноді не більше як... ну, як подих від її малюнків, і від малювання її олівцями.

— Але ви вірите, що це правда?

— Я знаю.

— Її цікавило, збережуться її малюнки чи ні? — спитав Ваєрмен.

— Ні. Створення їх значило набагато більше. Вона експериментувала з медіями, а далі почала експериментувати з дійсністю. Змінювати її. Отут-то її й почула Персе, я гадаю, саме коли вона почала бавитися з реальністю. Почула і прокинулась. Прокинулась і почала гукати.

— Персе була серед того знайденого мотлоху, чи не так? — спитав Ваєрмен.

— Елізабет гадала, що то лялька. Найкраща з усіх лялька. Але вони не могли возз’єднатися, доки вона не набралася достатньо сили.

— Кого саме ви тут називаєте вона? — перепитав мене Джек. — Персе чи дівчинку?

— Ймовірно обох. Елізабет була лише дитиною. А Персе... Персе дуже довго проспала. Вона спала під товщею піску. У розпачливому забутті.

— Невимовно поетично, — глузливо зауважив Джек, — але я щось не доберу, про що ви розповідаєте.

— Я й сам також, тому що її я не бачу. Якщо Елізабет і малювала Персе, вона знищила ті малюнки. Я тут вбачаю якийсь зв’язок з тим, що на старість вона почала колекціонувати порцелянові фігурки, хоча це може бути просто випадковий збіг. Що я точно знаю, так це те, що Персе встановила зв’язок з дівчинкою спершу через її малюнки, а потім через її тодішню улюблену ляльку Новін. А ще Персе започаткувала щось на кшталт... програми розвитку. Не знаю, як це інакше можна назвати. Вона переконала Елізабет почати малювати речі, які потім втілювалися в дійсності.

— Виходить, вона і з вами грала в цю гру, — зазначив Джек, — Цукерка Браун.

— І моє око, — додав Ваєрмен. — Не забувай про лікування мого ока.

— Мені хотілося б вважати це цілком власними досягненнями, — сказав я, — ...але чи так воно? Були ж і інші випадки. В основному невеличкі... хоч би ті, коли мої малюнки слугували мені віконцями, крізь які я заглядав далеко... — Щось мене почало заносити на манівці, цього мені аж ніяк не хотілося, бо цей шлях пролягав прямісінько до Тома. Тома, котрого треба було зцілити.

— Розкажи нам решту того, що ти взнав з її картинок, — нагадав мені Ваєрмен.

— Гаразд. Візьміть той позасезонний ураган. Його викликала Елізабет, можливо, з допомогою Персе.

— Ви мене лякаєте до всирачки, — промовив Джек.

— Персе сказала Елізабет, де лежить той мотлох, а Елізабет розповіла своєму батькові. Серед тієї негіді була й... скажімо, порцелянова статуетка вродливої жінки, можливо, фут заввишки. — Так, я її побачив, не детально, але загалом фігурку, і її порожні, без зіниць, перлини замість очей. — То була здобич Елізабет, законний приз за спасіння в морі, а вже коли її витягли з води, отут-то вона й почала діяти по-справжньому.

Джек заговорив дуже повільно.

— Едгаре, давайте для початку поміркуємо, звідки така штука могла взятися?

В мене на язиці зачесалися слова, не знати звідки, але вони точно не були моїми: «Були старші боги в інші часи, королями й королевами вони були». Я не промовив цих слів. Я не бажав їх чути, навіть в цій яскраво освітленій кімнаті не бажав, тож тільки струснув головою.

— Не знаю. І також не знаю, під прапором якої країни міг той корабель бути принесений сюди якимись вітрами, можливо він напоровся корпусом на риф Кітт і загубив якусь частку свого вантажу. Більшу частину цієї історії я не знаю напевне.., але гадаю, це міг бути власний корабель Персе, а щойно вона вийшла з води і щільно присмокталася до потужного дитячого мозку Елізабет Істлейк, тоді вона змогла і його викликати.

— Корабель мертвих, — промовив Ваєрмен. На його обличчі застиг вираз зачудованої і зляканої дитини. Надворі вітер потрясав густу рослинність, кивали головами рододендрони, від берега до нас долітало рівномірне, сонне гупання хвиль. Я закохався в цей звук з першого дня на острові Дума, і не перестав його любити, але зараз і він мене лякав.

— А корабель називався.., як? Персефона?

— Хай буде так, — погодився я. — Мені приходило в голову, що Персе — це, можливо, скорочена версія Елізабет від повної назви. Це не має значення, ми тут не обговорюємо давньогрецьку міфологію. Ми говоримо про щось набагато древніше і набагато похмуріше. А також голодне. Таке, що має багато спільного з вампірами. Тільки зголодніле не по крові, а по душах. Принаймні мені так ввижається. Елізабет тримала біля себе нову «ляльку» не довше місяця, і бозна-яким було життя в старому Гнізді Чаплі впродовж того періоду, але гарним воно ніяк бути не могло.

— Тоді ж Істлейк замовив собі й срібні гарпуни? — спитав Ваєрмен.

— Не можу сказати. Я багато чого не розумію, бо всі знання зараз отримую від Елізабет, а вона тоді була крихітною дитиною. Я не можу знати, що відбувалося в її іншому житті, бо після того вона покинула малювати. А якби вона пам’ятала все, що відбувалося, коли вона ще малювала...

— Вона б намагалася все забути, — завершив Джек мою думку.

Ваєрмен сидів понуро.

— Під кінець вона досягла того, що забула майже все.

— Пригадай малюнок, на якому у всіх такі широкі, дурнуваті, наркоманські посмішки, — сказав я. — То була спроба Елізабет повернути світ до ранішого стану, яким вона його пам’ятала. Як було в часи до Персе. Щасливі часи. Ще до того, як потонули її сестри, вона вже була налякана, але боялася прохопитися комусь про це словом, бо відчувала, що всі неприємності, які відбуваються з ними, відбуваються з її вини.

— Які неприємності? — спитав Джек.

— Точно не знаю, проте там є один рисунок, де такий собі жокей-негритосик, фігурка з тих, що їх колись любили ставити на паркових галявинах, намальований догори ногами. Гадаю, цим все сказано. Гадаю, для Елізабет тоді все перекинулося з ніг на голову. — Щось ще було приховано в тім жокеї, я був певен, але не знав, що саме, і не на часі було зараз про це міркувати. — Гадаю, перед утопленням Тесі й Лори і відразу після цього вся родина була чимось на кшталт в’язнів у своєму Гнізді Чаплі.

— І тільки Елізабет розуміла, в чім причина? — спитав Ваєрмен.

— Не знаю, — знизав я плечима. — Дещо могла розуміти Няня Мельда. Ймовірно, вона щось знала.

— А хто жив у тому домі в часи після знайдення скарбу і до утеплення? — спитав Джек.

Я замислився.

— Вірогідно, Марія і Ганна могли приїздити додому зі школи на вікенди, а Істлейк міг від’їздити у бізнесових справах у березні і квітні. А от Елізабет, Тесі, Лора і Няня Мельда, я певен, жили там весь час. І Елізабет намагалася вималювати свою нову подружку «з існування», — я облизнув губи, вони в мене дуже пересохли. — Вона робила це кольоровими олівцями, тими, що в кошику. Це було перед самим утопленням Тесі й Лори. Можливо, в попередній вечір. Бо їхнє утоплення — це її покарання, вірно? Так само, як Том мусив вбити Пам, щоб покарати мене за настирливість. Вам зрозуміло це?

— Господи Вседержитель, — прошепотів Джек.

Ваєрмен дуже зблід.

— До того, я гадаю, Елізабет мало що усвідомлювала, — я помовчав, відтак знизав плечима. — Чорт, я не пригадую, чи я сам усвідомлював щось в чотири роки. Але до того, скоріш за все, найгірше, що траплялося в її житті — не рахуючи випадання з бідки, якого, можу присягтися, вона зовсім не запам’ятала, — було, хіба що, тато шльопне по сідниці, чи Няня Мельда по руці, коли вона тягнулася по гарячий, щойно з печі, пиріжок. Що вона знала про природу зла? Вона знала тільки, що Персе бридка, Персе виявилася не гарною, а поганою лялькою, вона була неслухняна і весь час робила якісь капості, її треба було позбутися. Тож Ліббіт сіла зі своїми олівцями і папером для малювання і сказала собі: «Я можу це зробити. Якщо я не поспішатиму і старатимуся, я можу це зробити». — Я замовк і потер рукою собі очі. — Гадаю, так воно й було, але ви можете ставитися до моєї оповіді критично. Можливо, до неї домішалися мої власні спогади про самого себе. Моя пам’ять іноді робить всякі трюки. Всякі дурні, гівнисті вибрики.

— Не муч ти себе так, мучачо, — промовив Ваєрмен. — Попустися. Вона намагалася «вималювати Персе з існування». Як таке можливо зробити?

— Намалювати і стерти.

— Персе їй цього не дозволила зробити?

— Персе не знала. Я майже певен цього. Бо Елізабет вміла приховувати свої наміри. Якщо ви запитаєте мене, яким чином, відповісти вам я не зможу. Якщо ви запитаєте мене, чи була це її власна ідея, спланована у чотирирічному віці...

— Це цілком ймовірно, — втрутився Ваєрмен. — Цілком відповідає стилю мислення чотирирічної дитини.

— Я не можу зрозуміти, як їй вдалося це приховати від Персе, — зазначив Джек. — Я маю на увазі... такій маленькій дитині.

— Я теж не знаю, — відповів я.

— Ну, в будь-якому разі це не подіяло, — довершив Ваєрмен.

— Еге ж, не подіяло. Гадаю, вона зробила рисунок, і зробила його олівцем, а потім його геть витерла. Людину це, можливо, вбило б, як я вбив Цукерку Брауна, але ж Персе не була людиною, її це тільки розлютило. Вона відплатила Елізабет тим, що забрала її сестер-близнят, котрих мала художниця обожнювала. Тесі й Лора пішли на Тінявий пляж не на пошуки нових скарбів. Їх туди було загнано. Вони зайшли у воду і пропали.

— Та не назавжди, — сказав Ваєрмен, і я зрозумів, що він згадав сліди маленьких ніг. Не кажучи вже про істоту в мене на кухні.

— Так, — погодився я, — не назавжди.

Знову загув вітер, цього разу так потужно, що щось гупнуло об берег за тією стіною будинку, яка виходила на Затоку. Ми аж підскочили.

— А як воно дістало цього Емері Полсона? — спитав Джек.

— Не знаю.

— А Адріана, — нагадав Ваєрмен. — Чи Персе її також вхопила?

— Я не знаю, можливо. — Неохоче я додав: — Цілком ймовірно.

— Ми не бачили Адріану, — уточнив Ваєрмен. — От так.

— Поки що не бачили, — відповів я.

— Але малі дівчатка потонули, — сказав Джек так, ніби намагаючись розставити всі крапки. — Ця штука, Персе, заманила їх у воду. Чи ще якось затягнула.

— Так, — кивнув я. — Чи ще якось.

— Але ж потім були пошуки. Багато прийшлих людей.

— А як же без цього, Джеку, — сказав Ваєрмен. — Люди знали, що вони пропали. Той же Шенінгтон, наприклад.

— Це мені зрозуміло, — не вгавав Джек. — Саме про це я й кажу. Отже, Елізабет, її батько і домоправителька просто закосили на дурників?

— А який у них був вибір? — спитав я. — Чи Джон Істлейк мусив держати перед півсотнею добровольців промову «Хокало забрало моїх донечок, шукайте Хокала»? До того ж він міг нічого тоді не знати. Хоча в якийсь момент мусив би все зрозуміти. — Я згадав той малюнок, де вінкричить. Кричить і стікає кров’ю.

— Мене цікавить найбільше, за яку ціну її можна ухойдокати, — сказав Ваєрмен. — Я хочу знати, що відбувалося після того, як пошуки припинилися. Перед самою смертю Елізабет сказала щось про те, що її можна знову утопити в сплячку. Вона мала на увазі Персе? А якщо так, як це можна зробити?

Я похитав головою.

— Не знаю.

— Чому ти не знаєш?

— Бо решта відповідей заховані на південному кінці острова, — пояснив я йому. — Там, де залишилося перше Гніздо Чаплі. І, я гадаю, там же залишилася Персе.

— О’кей, годиться, — сказав Ваєрмен. — Якщо ми не готові стрімголов втікати з Думи, мені здається, мусимо йти туди.

— Взявши до уваги те, що трапилося з Томом, у нас взагалі нема вибору, — сказав я. — Багато моїх картин продалися, і хлопці не будуть вічно їх тримати в «Ското».

— Викупіть їх назад, — запропонував Джек.

Та я й сам вже зважував таку можливість.

Ваєрмен похитав головою.

— Більшість власників картин не захочуть їх продати навіть за подвійну ціну. А наша історія їх не переконає.

На це ніхто з нас не мав що сказати.

— Але вона не така сильна при денному світлі, — пояснив я. — Пропоную почати о дев’ятій ранку.

— Мені годиться, — сказав Джек, підводячись. — Я буду тут за чверть. А зараз я збираюся переїхати міст і опинитися в Сарасоті.

Міст. Якась думка почала крутитися мені в голові.

— Ти можеш просто залишитися тут, — запропонував Ваєрмен.

— Після такої розмови? — настовбурчив брови Джек. — З усією моєю повагою, дядюню, але я пас. А завтра буду точно.

— Денна форма вбрання довгі штани й високі чоботи, — нагадав Ваєрмен. — Там густі зарості і можуть бути змії. — Він почухав собі рукою щоку. — Схоже, я буду змушений пропустити завтрашню тризну у Аббот-Векслера. Родичам міс Істлейк доведеться гризти одне одного. Яка жалість... агов, Джеку.

Джек вже був взявся за клямку дверей. Тепер він обернувся.

— В тебе, часом, не завалялося якогось Едгарового малюнка, ге?

— Ммм... ну...

— Давай, зізнавайся. Сповідь полегшує душу, companero.

— Один начерк, — сказав Джек. Він шаркнув ногою, і мені здалося, навіть зашарівся. — Ручкою. На зворотному боці конверта. Пальма... Я... а, я його якось дістав з кошика для сміття. Вибачте мене, Едгаре. Я винен.

— Та’й’о’кей, але спали його, — порадив я. — Коли все закінчиться, може, я тобі подарую інший. «Якщо все закінчиться», — додав я подумки.

Джек кивнув.

— О’кей. Хочете, підвезу вас до Великої Ружі?

— Я залишуся тут, з Ваєрменом. Але спершу мені таки треба завітати до Великої Ружі.

— Можете мені навіть не казати, взяти піжаму і зубну щітку.

— Ні. Пікніковий кошик і ті срібні гарпу...

Задеренчав телефон, і ми перезирнулися. Мене вразило відчуття, що новини будуть поганими. Мій шлунок перетворився на падаючий ліфт. Телефон задзвонив знову. Я подивився на Ваєрмена, але Ваєрмен витримав мій погляд. Він відчував те ж саме. Слухавку взяв я.

— Це я, — похмуро промовила Пам. — Тримайся, Едгаре. Коли хтось починає так, завжди намагаєшся пристебнути якийсь ментальний ремінь безпеки. Але він рідко допомагає. У більшості людей його взагалі нема в запасі.

— Я застала Бозі вдома і сказала йому все, що ти хотів. Він почав мене перепитувати, що й не дивно, але я сказала йому, що поспішаю і до того ж не маю зараз ніяких пояснень, отже, коротше кажучи, він погодився зробити, як ти велів. «Заради старої дружби» — так він сказав.

Відчуття провалля у шлунку погіршилося.

— Після того я набрала номер Ілси. Не була певна, чи додзвонюся, але вона якраз прийшла додому. Голос в неї втомлений, але вона повернулася, і з нею все гаразд. Лінні я подзвоню завтра, коли...

— Пам...

— Я якраз до цього веду. Після Іллі я зателефонувала Камену. Мені відповіли після другого чи третього дзвінка, і я розпочала свою промову. Гадала, що говорю з ним, — тут вона зробила паузу. — То був його брат. Він сказав мені, що Камен по дорозі з аеропорту зупинився випити кави-латте в Старбаксі[357]. Він стояв у черзі, коли в нього стався серцевий напад. Швидкою його відвезли до шпиталю, але це була лише формальність. Його брат сказав, що Камен помер на місці. Він спитав мене, чому я телефоную, а я сказала, що тепер це не має значення. Так нормально?

— Так, — відповів я. Навряд чи Каменів етюд якось може вплинути на його брата, чи когось іншого. Я вирішив, що він вже безпечний. — Дякую тобі.

— Якщо це може тебе якось втішити, це могло бути чистим збігом обставин. Він був диявольськи гарним дядьком, але занадто багато на ньому було зайвих фунтів. Будь-хто, хто його бачив, погодився б з цим.

— Так, могло бути співпадіння. — Хоча сам я знав, що це не так. — Я тобі скоро зателефоную.

— Добре, — вона зам’ялася. — Бережи там себе, Едді.

— Ти теж. Замкни на ніч двері й ввімкни сигналізацію. — Я завжди це роблю.

Вона поклала слухавку. Поза будинком прибій лаявся з ніччю. Права рука в мене чесалася. Я подумав: «Якби я міг дістати тебе, я певен, я б відрубав тебе знову геть. Щоби завадити тобі наробити всього того зла, якого ти ще можеш наробити, а головне — щоб заткнути тебе назавжди».

Але ж, звісно, проблема була не в моїй відсутній руці, і не в долоні, якою вона колись закінчувалася, проблема полягала у схожій на жінку фігурі у червоній хламиді, котра використовувала мене, мов якусь блядьську ворожбитську планшетку.

— Що там? — запитав Ваєрмен. — Не створюй нам тут саспенсу, мучачо, що там трапилося?

— Камен, — відповів я. — Інфаркт. Мертвий.

Я подумав про всі ті картини, що чекають в «Ското», картини, що вже продані. Вони безпечні, поки вони ще там, недовго, але кінець кінцем, гроші переконливіші за гнилий базар. Це навіть не забобони, це йобаний американський стиль життя.

— Ходімо, Едгаре, — нагадав мені Джек. — Я підкину вас додому, а потім привезу назад сюди.

— 14 —

Не сказав би, що наша екскурсія нагору до Малої Ружі була безхмарною (весь час, поки ми перебували в будинку, я тримав у лівій руці срібний свічник), але нічого не трапилося. Єдиними примарами там були схвильовані голоси мушель під домом. Я поскладав малюнки назад до червоного кошика. Джек вхопив його за дужки й поніс донизу. Я тримався впритул за його спиною і, коли ми вийшли надвір, замкнув на ключ двері Великої Ружі. А толку від того?

На зворотньому шляху до Ель Паласіо мені прийшла думка... чи повернулася до мене. Я залишив позаду свій цифровий Нікон і повертатися не хотілося, але...

— Джек, ти маєш фотоапарат Поляроїд?

— Авжеж. Той що робить моментальні знімки, як каже мій батько — старий, але надійний. А що?

— Коли будеш сюди їхати вранці, зупинись на березі острова Кейзі. Зроби кілька кадрів птахів і човнів, добре?

— О’кей...

— І сфотографуй пару разів сам міст, особливо його підйомний механізм.

— Навіщо? Навіщо вам такі кадри?

— Хочу намалювати підйомний міст без підйомного механізму, — пояснив я йому. — І збираюся зробити це, коли почую сигнал, що міст піднято для проходу якогось судна. Не думаю, щоб двигун і гідравлічні приводи зникли насправді, але, якщо пощастить, я їх понівечу достатньо, щоб ніхто сюди якийсь час не міг дістатися. Принаймні машиною.

— Ви це серйозно? Ви вважаєте, що дійсно зумієте пошкодити міст?

— Судячи з того, як часто він сам ламається, це неважко зробити, — я знову подивився на темну воду і подумав про Тома Райлі, котрого можна було вилікувати. Котрого було вилікувано, чорт забирай. — Аби ж то я міг намалювати собі гарний нічний сон.