Острів Дума

— 1 —

Ніяких неприємностей на зворотньому шляху нам не трапилося. Запах там ще витав, але вже розсіювався — почасти тому, що піднявся вітер, а почасти тому.., що він просто покращився.

Вогні у дворі Ель Паласіо вмикав таймер, тож тепер вони радісно нам блимали з темряви. В будинку Ваєрмен методично обійшов усі кімнати, вмикаючи в кожній повне освітлення. Аж поки дім, де Елізабет провела більшу частину свого життя, не перетворився на якусь подобу океанського лайнера, що входить у порт опівночі.

Після того ми по черзі прийняли душ, при цім, мов естафету, передавали один одному потримати ліхтар. Його обов’язково хтось з нас тримав у руках. Першим мився Ваєрмен, потім Джек, а тоді вже я. Після душу кожного з нас ретельно оглянули інші двоє, кожну подряпину на шкірі було промито пергідролем. Найбільше дісталося мені, коли я після обробки знову одягнувся, все тіло в мене палало.

Я закінчував з черевиками, терпляче намагаючись зав’язати одною рукою шнурки, коли Ваєрмен ввійшов до гостьової спальні з похмурим обличчям.

— На автовідповідачі внизу послання, яке ти мусиш послухати. Від поліції в Тампі. Дай-но я тобі допоможу.

Він опустився переді мною на коліно й почав перев’язувати мені шнурки. Без здивування я помітив, що в нього на голові побільшало сивини... і раптом мене мов громом вдарило. Я вхопив його рукою за круте плече.

— Ліхтар! Джек...

— Заспокойся. Він сидить у Порцеляновій вітальні міс Істлейк з ліхтарем на колінах.

Тим не менше, я заквапився. Не знаю, що й очікував побачити — порожню кімнату, розкручений ліхтарик на долівці посеред калюжі чи, може, Джека, що перетворився на пазуристу триоку курву, котра випала зі старого розколотого джбана — та він просто сидів собі там, з ліхтарем, з неспокійним виразом в очах. Я спитав, чи з ним щось негаразд. І уважно подивився йому в очі. Якщо він збирається... ні... я вирішив, що помітив би це в його очах.

— Я в порядку. Але це повідомлення від копів... — він похитав головою.

— Ну, то давай послухаємо.

Чоловік, котрий назвався детективом Семсоном, повів, що намагається зв’язатися і з Едгаром Фрімантлом, і з Джеромом Ваєрменом, аби поставити декілька запитань щодо Мері Айр. Особливо він хотів би поговорити з Едгаром Фрімантлом, якщо той не від’їхав у Род-Айленд чи Міннесоту, куди, як розуміє Семсон, буде транспортовано тіло його дочки для поховання.

— Я розумію, містер Фрімантл зараз перебуває у скорботі, — сказав Семсон. — Також я певен, що це справа поліційного департаменту Провиденса, але нам відомо, що містер Фрімантл нещодавно давав інтерв’ю цій Айр, тож я вирішив побалакати з ним, і з вами, містере Ваєрмене, якщо це можливо. Я скажу вам, по телефону, що найбільше здивувало поліцію в Провиденсі, якщо зараз не закінчиться плівка....

Плівки вистачило і остання деталь встала на місце.

— 2 —

— Едгаре, це безумство, — промовив Джек, здається, вже втретє, і безпорадніше. — Це абсолютна дурість, — він обернувся до Ваєрмена. — Скажіть хоч ви йому!

— Un poco loco,[399] — погодився Ваєрмен, але якщо Джек не знав різниці між poco та muy[400], то я її розумів.

Ми стояли у дворі, між седаном Джека і старим мерседесом Елізабет. Місяць світив вище, а вітер віяв дужче. Прибій гатив у берег, а за милю звідси мушлі під Великою Ружею обговорюють дивні речі: muy asustador[401].

— Але я можу вмовляти його цілу ніч, і він все’дно не відмовиться від замисленого.

— Бо ти знаєш, що тут моя правда.

— Te perdon, amigo,[402] правда, ймовірно, твоя — погодився він, — але ось що я тобі скажу: жирний старий Ваєрмен готовий стати на коліна і молитися, щоб вона виявилася правдивою.

Джек кивнув на ліхтар в моїй руці.

— Не беріть з собою хоч би оцього, — попросив він. — Вибачте мою французьку, бос, але треба бути їбанутам, щоб брати оце з собою!

— Я знаю, що роблю, — відказав я, сподіваючись на Господа, що маю рацію. — А ви щоб залишались тут, обоє. Не здумайте слідувати за мною. — Я націлив ліхтар на Ваєрмена. — Дай мені чесне слово.

— Гаразд, Едгаре, моя честь — замацана штука, але я клянуся нею. Лиш одне практичне питання: ти певен, що пари пігулок «тиленолу» тобі вистачить, щоб дійти ногами до свого дому, чи ти готовий повзти туди по пляжу твар’ю тремтячою?

— Я дійду ногами.

— І, як прийдеш, відразу подзвониш.

— Подзвоню.

Відтак він розставив руки і я зробив крок йому в обійми. Він поцілував мене в обидві щоки.

— Я люблю тебе, Едгаре, — промовив. — Ти таки крутий чолов’яга. Sano como una manzana[403].

— Що це означає?

Він знизав плечима.

— Хтозна, гадаю — «будь здоров».

Джек простягнув мені руку — ліву, хлопець був меткий, — а потім раптом вирішив, що статут вимагає обіймів. Він прошепотів мені у вухо: «Віддайте мені ліхтаря, бос».

Навзаєм я прошепотів йому: «Вибач. Не можу».

Я пішов повз будинок доріжкою, котра виведе мене прямо до хідника. Тисячу з гаком років тому в кінці того хідника я познайомився з крупним чоловіком, котрого оце щойно залишив. Він тоді сидів під смугастою парасолькою. І пригостив мене холодним зеленим чаєм, вельми освіжаючим. А ще сказав: «Отже, кульгавий незнайомець нарешті прибули». «А зараз відбули», — подумалось мені.

Я обернувся. Вони дивилися мені услід.

— Мучачо! — гукнув Ваєрмен.

Я гадав, він стане звати мене повернутися, щоб ми ще трохи обміркували це діло, трохи пообговорювали деталі. Але я його недооцінив.

— Vaya con Dios, mi hombre.[404]

Я махнув йому рукою востаннє і повернув за ріг будинку.

— 3 —

Отже, на свою останню Велику Пляжну Прогулянку я вирушив таким само кульгавим і розбитим, яким був колись, у перших своїх походах всіяним мушлями берегом. Проте тоді я гуляв у рожевому сяйві раннього ранку, коли світ перебував у суцільному спокої, коли ніщо не рухалося, тільки лащилися ліниво до берега хвильки та брунатні хмарки цвіріньок злітали переді мною. Зараз було інакше. Цієї ночі ревів вітер і шаленіли хвилі, не ластячи берег, а кидаючись на нього самогубцями. Віддалені вали виблискували хромом, і кілька разів мені здалося, що краєм ока я помітив силует Персе, але кожного разу, поглянувши в тім напрямку, я не знаходив нічого. Цієї ночі на моєму боці Затоки не було нічого, окрім місячного світла.

Я шкутильгав собі, з ліхтарем в руці, згадуючи той день, коли гуляв тут з Ілсою. Вона запитала в мене, чи це найкрасивіше місце в світі, а я запевнив її, що ні, є принаймні три інших, красивіших.., але зараз не міг пригадати, які місця тоді їй назвав, лиш пам’ятав, що назви в них складні для написання. А найясніше я пам’ятав, як вона сказала, що я заслужив собі красиве місце, і час на відпочинок. Час на одужання.

Так почали набігати сльози, і я їх не стримував. У тій руці, якою міг би їх змахнути, я тримав ліхтар, тож просто дозволив їм бігти.

— 4 —

Велику Ружу я почув раніше, ніж побачив. Мушлі під будинком ніколи раніше не були такими голосними. Я підійшов трохи ближче і став. Будинок височів переді мною чорною масою, що затулила зірки. Ще з півсотні повільних, кульгавих кроків і в місячному сяйві почали проявлятися подробиці. Світло в домі не горіло, навіть там, де я ледь не завжди його залишав ввімкненим — у Флоридській кімнаті та в кухні. Електрика на острові взагалі-то могла відімкнутися через вітер, але я гадав, що причина не в цім.

Я зрозумів, що мушлі балакають знайомим мені голосом. Я його впізнав, це був мій голос. Чи я це знав завжди? Мабуть, що так. На якомусь рівні, якщо ми не божевільні, гадаю, більшість з нас знають різноманітні голоси власної уяви.

І власних спогадів також. У них теж є голоси. Спитайте будь-кого, хто втратив кінцівку, або дитину, або давно викохувану мрію. Спитайте будь-кого, хто ганить себе за поганий вчинок, звичайно зроблений в миттєвому пориві (і найчастіше той порив бува червоним). Так, наші спогади мають голоси. Часто печальні і протестуючі, мов здійнятими посеред темряви руками.

Я пішов далі, залишаючи по собі сліди, по яких було видно, що ходок волочить одну ногу. Темна глиба Великої Ружі наблизилася. Вона не була руїною, як старе Гніздо Чаплі, але мара тут була. Цієї ночі на мене тут очікував привид. А може, й щось солідніше.

Дмухнуло і я обернувся наліво, назустріч тиску вітру. Авжеж, тепер там стояв корабель — без світла і без звуку, лише ганчір’я вітрил полощеться під вітром — він чекав.

— Можна все покинути, — заговорили мушлі, і я слухав їх, стоячи у місячному світлі, менш як за двадцять ярдів від будинку. — Витерти начисто дошку, це неважко зробити, хто може це знати краще за тебе, і відплисти геть звідси. Залишити позаду цю печаль. Хочеш грати — мусиш платити. А що краще?

— Краще те, що я не мушу йти сам, — сказав я.

Порив вітру. Мурмотіння мушель. А з чорноти під будинком, з їхнього кощавого, шестифутової глибини ложа, з’явилася темніша тінь і зробила крок у світло місяця. Хвилину вона постояла не розгинаючись, ніби зважуючи, а відтак рушила до мене.

Вона наближалася до мене. Та не Персе. Персе була занурена у сон.

Ілса.

— 5 —

Вона не йшла; я й не очікував, що вона йтиме. Вона струменіла. То було чудо — облудне чудо, — що вона взагалі змогла рухатися.

Після того останнього дзвінка Пам (розмовою це неможливо назвати) я вийшов з дверей Великої Ружі і відламав держак від мітли, якою був звик проганяти пісок з доріжки між ґанком і поштовою скринькою. Тоді обійшов дім і вийшов на пляж, туди, де сяяв сирий пісок. Я не запам’ятав, що було далі, бо не хотів пам’ятати. Вочевидь. А тепер згадав, бо тепер мусив, бо тепер моє творіння стояло переді мною. Це була Ілса, і не Ілса. Ось же її обличчя, та ось воно взялося мерехтінням, і нема. Ось же її фігура, та ось вона розтанула, перш ніж почати знову набувати форми. Коли вона рухалася, з її щік, грудей, стегон і ніг обсипалися дрібні шматочки мушель і морського вівса. У місячному світлі зблиснуло око, щиро ясне, її привітне око, і тут же зникло, щоб далі знову проявитися у місячному світлі. До мене брела Ілса, зроблена з піску.

— Тату, — промовила вона голосом сухим, з рипучими обертонами, ніби десь там затесалися мушлі. Мабуть, що й так.

«Ти захочеш, але ти не мусиш», — говорила Елізабет.., але ж іноді ми не в силах йти проти себе.

Піщана дівчина простягнула руку. Дмухнув вітер і пучки її пальців розвіялися крихітними піщинками, оголившись до кісточок. Та навкруг здійнялася невеличка піщана буря і рука знову втілилася. Її риси були рухливими, як краєвид під швидкоплинними літніми хмарами. Це причаровувало... гіпнотизувало.

— Віддай мені ліхтар, — промовила вона. — А тоді ми разом зійдемо на борт. На кораблі я стану такою, якою ти мене пам’ятаєш. Або... в тебе зникне потреба взагалі про щось пам’ятати.

Розгулялися хвилі. Вони накочувалися одна за одною в зоряній ночі. У світлі місяця. Під Великою Ружею голосно теревенили мушлі: моїм голосом, що сперечався сам з собою. Візьми товариша. Я виграю. Сядь на друга. Ти виграєш. Ось переді мною стоїть Ілса з піску, потойбічна діва, щомиті змінна форма в непевному світлі місяця. Ось їй дев’ять рочків; ось Іллі п’ятнадцятирічна, збирається на перше в її житті справжнє побачення; ось та Іллі, якою вона виглядала, коли зійшла з літака у грудні, Іллі студентка коледжу, з обручкою на пальці. Переді мною стояла та, яку я любив найдужче — чи не тому Персе вбила саме її? — з простягнутою по ліхтар рукою. Ліхтар був моєю перепусткою в довгий круїз по морям забуття. Звісно, останнє може виявитися брехнею.., але іноді не варто втрачати шанс. А ми його зазвичай втрачаємо. Як каже Ваєрмен, ми дуримо себе так часто, що могли б цим заробляти собі на життя.

— Мері привезла з собою сіль, — сказав я. — Цілу купу пакетів з сіллю. Висипала її у ванну. Поліція цікавиться, навіщо, але ж вони ніколи не повірять, якщо почують правду, чи не так?

Вона стояла переді мною, а поза нею на берег з гуркотом накочувалися хвилі. Вона стояла, розсипаючись і знову формуючись з вихорів кружляючого під ногами й довкола неї піску. Вона стояла, не промовляючи ані слова, лише рука її залишалася простягнутою до того, заради чого вона і прийшла.

— Недостатньо було нарисувати тебе на піску. Навіть для Мері недостатньо було тебе просто втопити. Вона мусила втопити тебе у солоній воді. — Я глянув на ліхтар. — Персе наказала їй, що вона мусить робити. Наказала з моєї картини.

— Віддай мені його, татуню, — промовила примарна піщана дівчина, так і тримаючи простягнутою до мене руку. От лише під подувами вітру на ній проявлялися пазурі. Хоч і снувався з пляжу пісок, намагаючись знову зліпити плоть, все одно пазурі. — Віддай мені ліхтар і попливемо.

Я зітхнув. Кінець кінцем, є речі, яких не уникнути.

— Добре, — зробив я крок до неї. Інша Ваєрменова примовка виринула з пам’яті: «Насамкінець ми зношуємо всі свої печалі». — Добре, міс Булочко. Але тобі доведеться заплатити...

— Заплатити чим? — голос, мов піском по віконному склу. Голос, мов скреготіння мушель. Але одночасно й голос моєї Ілси. Отакої-то-Дівчинки.

— Всього лиш поцілунком. Поки я ще живий і можу відчути його смак, — посміхнувся я. Губи в мене заніміли, я їх не відчував, але відчував напруження м’язів навкруг них. Ледь-ледь. — Гадаю, він буде на смак піщаним, та я прикинуся, ніби ти граєшся на пляжі. Будуєш замки.

— Добре, тату.

Вона не підступила, а ніби дивним чином перетекла до мене, і зблизька вся ілюзія геть розсипалася. Це було все одно, що піднести картину впритул до очей і побачити на ній не портрет, не краєвид, не натюрморт, а лише безглузді мазки фарби, позначені слідами пензля. Образ Ілси щез. Я побачив всього лише скажений вир з піщинок і крихітних уламків мушель. Не запах шкіри я відчув, а лише — солоної води.

Мертвотно-бліді руки потягнулися до мене. Піщані оболонки відлітали з них за вітром. Місяць просвічував їх наскрізь. Я підняв ліхтар. Він був коротким. І корпус його був з пластику, а не з неіржавіючої сталі.

— Можливо, тобі хочеться спершу подивитися на те, за що ти зібралася заплатити своїм поцілунком, — промовив я. — Я взяв цей ліхтар з бардачка в машині Джека Канторі. Той, в якому замкнуто Персе, лежить у сейфі Елізабет.

Примара застигла, і враз вітер з Затоки обдер з неї решту залишків людиноподібності. В цю мить переді мною вирував тільки піщаний смерч. Авжеж, я не скористався шансом. День був довгим, і я не збирався користатися якимись шансами, особливо в той час, як моя дочка.., ну, так, вона десь в цей час очікувала на останній упокій. Я щосили махнув рукою з затиснутим у кулаку ліхтарем і браслети Няні Мельди зісковзнули від ліктя на зап’ястя. Я гарненько їх почистив у кухонній мийці в Ель Паласіо, вони аж дзвеніли.

За поясом у мене — для зручності зліва, ззаду — стирчав гарпун зі срібним наконечником, але він мені не знадобився. Піщаний смерч вибухнув навсібіч і вгору. Голову мені прохромило криком болю й люті. Слава Богу, коротким, бо інакше він розірвав би мене на друзки. І раптом не залишилося нічого, окрім мурмотіння мушель під Великою Ружею, та ще на мить притьмарилися зірки над дюнами праворуч мене, куди відлетіли дріб’язки розтрощеного піщаного вихору. Затока знову спорожніла, тільки окантовані місячним сяйвом вали котилися до берега. Корабель Персе зник, та й чи був він там?

Уся сила витекла мені з ніг, і я гепнувся долі. Можливо, дійсно доведеться решту шляху подолати твар’ю тремтячою; Та й якщо так, Велика Ружа поруч. А зараз, вирішив я, просто посиджу тут, послухаю мушлі. Трохи відпочину. А там, либонь, подужаю піднятися й подолати останні двадцять ярдів, зайти у дім і зателефонувати Ваєрмену. Сказати йому, що зі мною все гаразд. Сказати йому, що все закінчено, і Джек може під’їхати по мене.

Але поки що я просто посиджу тут, послухаю мушлі, котрі, здавалося, тепер балакали не моїм голосом, і нічиїм іншим. Поки що я сидітиму на піску і дивитимуся на Затоку, думатиму про мою дочку Ілсу-Марію Фрімантл, котра при народженні важила шість фунтів чотири унції, у котрої першим промовленим словом було собака, про Ілсу, котра одного разу принесла додому велике коло, намальоване на шматку будівельного картону, і радісно гукала: «Татуню, я нарисувала твій портрет».

Ілса-Марія Фрімантл.

Я добре її пам’ятаю.