Острів Дума

— 1 —

Через два дні я вперше намалював корабель.

Спочатку я назвав картину «Дівчина і Корабель», потім «Дівчина і Корабель №2», хоча не така в неї була справжня назва; справжня була — «Ілса і Корабель №1». Корабельна серія навіть більше за справу Цукерки Брауна підштовхнула мене до остаточного рішення виставити мої роботи. Якщо Наннуцці захоче робити виставку, я згоден. Не тому, що я жадав того, що Шекспір назвав «дутою репутацією» (цією цитатою я заборгував Ваєрмену), а тому, що дійшов висновку, що Елізабет має рацію: не варто накопичувати мої картини на острові Дума.

Серія «Корабель» виходила гарною. Можливо, ці картини були навіть видатними. Коли я їх закінчував, вони сприймалися саме такими. А ще вони були злими, потужними ліками. Гадаю, я зрозумів це з найпершою картиною, яку зробив серед глупої ночі на Валентинів день. Наприкінці життя Тіни Гарібальді.

— 2 —

Сновидіння було не те щоб кошмаром, але його реалістичність поза моєю спроможністю описати це словами, хоча я й зафіксував частку пережитих почуттів на полотні. Не всі, тільки дещицю. Хоча, либонь, достатньо. Захід сонця. У тому моєму сні, і в усіх наступних, завжди сідало сонце. Помпезне червоне сяйво заливало захід, сягаючи аж до неба, де воно спершу блідло до помаранчевого кольору, а далі до потойбічного зеленого. Затока лежала тиха, ніби мертва, лише найдрібніші глазуровані бурунці виказували, що вона дихає. У віддзеркаленому сяйві сонця вона була схожа на величезну, сповнену кров’ю очницю.

На тлі цього пекельного світла даленів силует занехаяного трищогловика. Безвільно висіли зогнилі вітрила корабля, червоний вогонь просвічував крізь їхні діри й проріхи. На борту не було жодної живої душі. Достатньо було короткого погляду, щоб це зрозуміти. Від судна віяло глибокою небезпекою, ніби воно було оселею якоїсь моровиці, котра знищила всю його команду, залишивши тільки цей труп з гнилої деревини й конопляного лахміття тросів і вітрил. Пам’ятаю, у мене було враження — якщо пролетить над ним зараз якийсь птах, чайка або пелікан, він впаде на палубу з обгорілим пір’ям.

Ярдів за сорок від судна виднівся гребний човен. У ньому, спиною до мене, сиділа дівчина. Її руде волосся було наскрізь фальшивим — у жодної живої дівчини не могло бути такого сплутаного кужелю на голови А ще її зраджувало платтячко. На ньому повторювався геометричний візерунок і написи Я ВИГРАЮ — ТИ ВИГРАЄШ. Ілса носила цю сукенку, коли їй було чотири чи п’ять рочків... десь, як тим близнючкам, котрих я бачив на сімейному портреті на майданчику сходів, що ведуть на другий поверх Ель Паласіо.

Я хотів закричати, застерегти її, щоб не наближалася до зогнилого корабля. І не міг. Безпорадний. Та, здавалося, це не має ніякого значення. Вона просто сиділа у тому симпатичному човнику, в Ілсиній сукенці в решіточку, погойдуючись на м’яких хвилях, і дивилася.

Я впав з ліжка, і впав на хворий бік. Я закричав від болю і перекинувся на спину, знадвору чулися звуки прибою, а з-під будинку лагідне мурмотіння мушель. Вони нагадали мені, де я, але не заспокоїли мене. «Я виграю, — промовляли вони, — я виграю, ти виграєш. Я виграю, ти виграєш. Я виграю. Пістолет, я виграю. Фрукт, ти виграєш. Я виграю, ти виграєш».

Моя відсутня рука, здавалося, горіла. Щоб не збожеволіти, я мусив це припинити, і на це була лише одна рада. Я піднявся нагору і наступні три години малював наче скажений. На столі переді мною не було моделі, жодного об’єкту не спостерігалося з мого вікна. Та й не потребував я нічого. Все, що треба, було у мене в голові. І, працюючи, я зрозумів до чого настирливо тягнули всі мої картини. Не обов’язково до дівчинки у човнику; вона слугувала хіба що додатковою приманкою, зачіпкою в реальності. До корабля я стримів увесь цей час. До корабля й заходу сонця. Обернувшись подумки назад, я усвідомив, всю глумливість ситуації: «Хелло», перший мій малюнок, зроблений олівцями того дня, коли я прибув сюди, був найближчим наближенням до головної цілі.

— 3 —

Я повалився у ліжко десь о пів на четверту й проспав до дев’ятої. Прокинувся, як новенький, з відчуттям свіжості і чистоти. Погода стояла чудова: так тепло й безхмарно вже тиждень не було. Баумгартени готувалися до повернення на північ, але я ще встиг душевно зіграти з їхніми хлопцями у фрізбі на пляжі. Мій апетит мені нагадував про себе, а біль — ні. Чудово знову відчути себе юним, хай хоч на годинку.

У голові в Елізабет також розвиднілося. Поки вона розставляла свої фігурки, я прочитав їй кілька віршів. З нами був Ваєрмен, нарешті неутомлений і в гарному гуморі. Світ видавався славним того дня. Це вже потім мені спало на думку, що Джордж Цукерка Браун заманював дванадцятирічну Тіну Гарібальді саме в ті хвилини, коли я читав Елізабет вірш Ричарда Вілбура[204] про прання «Любов нас кличе до простих речей». Я вибрав його, бо випадково побачив у свіжій газеті повідомлення, що він став чимсь на кшталт тематичного вірша до Валентинового дня. Викрадення Гарібальді виявилося зафіксованим на плівці. Відеотаймер показував, що воно трапилося рівно о 15:16, десь о цій порі я саме зробив паузу, щоб сьорбнути зі своєї склянки ваєрменового зеленого чаю, і розгорнув аркуш з віршем Вілбура, який я роздрукував з Інтернету.

По технічному двору торгівельного центру «Кросроудс» стояли камери стеження. Гадаю, проти дрібних крадіїв. Цього разу вони зафіксували викрадення дитячого життя. Вона з’являється в кадрі, йдучи зліва направо, худеньке дівча з рюкзаком на спині. Ймовірно, вона хотіла зайти у торгівельний центр, перш ніж продовжити шлях додому. На запису, що його з якоюсь одержимістю не переставали крутити телеканали, можна було побачити, як він виникає з боку вантажного пандусу і бере її за зап’ясток. Вона піднімає на нього очі і, здається, про щось питає. Браун у відповідь киває і веде її геть. Спершу вона не пручається, але далі — вже перед тим як їм зникнути за сміттєвим контейнером — вона намагається вирватись. Але він міцно тримає її зап’ястя і вони зникають з поля зору камери. За висновками окружного патологоанатома, він убив її менш ніж через шість годин, проте, судячи з жахливих слідів на її тілі, ті години мусили видатися дуже довгими дівчинці, котра за своє життя нікому не завдала шкоди. Безкінечними вони їй мусили видатися.

«А за прочиненим вікном повітря ранку всуціль промите ангелами», — пише Ричард Вілбур у «Любові... до простих речей». Ні, Ричарде, аж ніяк! То були просто ганчір’яні ляльки.

— 4 —

Баумгартени відбули додому. Собаки Годфрі погавкали їм на прощання. У дім, де вони жили, приїхала бригада компанії «Веселі служниці» й завдала йому добрячу чистку. Собаки Годфрі прогавкали їм привіт (і прощавайте). Викинуте у рівчак, мов мішок зі сміттям, голе від пояса донизу тіло Тіни Гарібальді знайшли за ігровим полем дитячої бейсбольної ліги у Вілк-парку. По 6-му каналу показали її матір, вона ридала, роздираючи собі нігтями щоки. Замість Баумгартенів приїхали Кінтерни. Гості з Толідо звільнили №39 і там оселилися три приємні літні леді з Мічигану. Старенькі багато сміялися, а коли бачили мене або Ваєрмена, вони зазивно гукали — агов-егей. Не знаю, чи користувалися вони нововстановленим вай-фай у своєму №39, але першого ж разу, коли я грав з ними у скребл, вони нагодували мене сніданком. Коли старенькі леді виходили на післяобідні прогулянки, собаки Годфрі гавкали безустанно. Працівник автомийки «Джет-вош» у Сарасоті зателефонував до поліції й повідомив, що хлопець на відео з Тіною Гарібальді дуже нагадує його колегу-мийщика на ім’я Джордж Браун, котрого всі звуть «Цукерка». У Валентинів день Цукерка Браун пішов з роботи після полудня десь о пів на третю, сказав той чоловік, і повернувся тільки наступного ранку. Пояснив, що погано почувався. Мийка «Джет-вош» містилася лише за квартал від торгівельного центру «Кросроудс». За два дні після Валентинового дня я завітав до Паласіо і побачив у тамтешній кухні Ваєрмена, він сидів біля столу, закинувши назад голову, і весь тремтів. Коли конвульсії минулися, він заявив мені, що почувається прекрасно. Коли я сказав, що вигляд у нього аж ніяк не прекрасний, він різким, несхожим на себе тоном порадив мені тримати мої опінії при собі. Я показав йому три пальці і спитав скільки з них він бачить. Він відповів, що три. Я показав два і він сказав — два. Не без важких чуттів я вирішив залишити все, як є. Знову. Кінець кінцем, не був же я наглядачем при моєму Ваєрмені. Я намалював «Дівчину і Корабель №2», а потім і №3. На картині №2 дівчинка у човні була в синьому крапчастому платтячку Реби, але мене не покидала впевненість, що це все одно Ілса. А на №3 щодо цього вже не було ніяких сумнівів. Її волосся тут перетворилося на ніжно-шовковисту кукурудзяну чуприну, яку я пам’ятав з тих часів, і вдягнена вона була в блузку-матроску з гаптованим примхливим орнаментом коміром, яку я мав причини добре пам’ятати: вона була в цій блузі, коли якось у неділю впала з яблуні, що росла позаду нашого будинку, і зламала собі руку. На картині №3 корабель трохи розвернуло, тож я зміг прочитати перші літери його назви, що, намальована облупленою фарбою, збереглася на носу: ПЕР. Я не мав жодного уявлення, якими можуть бути решта літер. Ця картина також виявилася першою, де з’явився гарпунний пістоль Джона Істлейка. Він лежав на одній з лав човна, заряджений. Вісімнадцятого лютого приїхав приятель Джека, щоб допомогти з ремонтом у якомусь з орендних будинків. Собаки Годфрі обгавкали його всією капелією, припрошуючи заходити у будь-який зручний для нього час, коли йому намріється, щоб добрячий кусень було вирвано з його високо посадженої, упакованої у гіп-гопівські джинси жопки. Поліція опитала дружину Цукерки Брауна (вона також називала його Цукеркою, всі кругом називали його Цукеркою, він, певне, й Тіні Гарібальді запропонував звати його Цукеркою, перш ніж піддати її тортурам і вбити) про його місцеперебування у Валентинів день. Вона сказала, що, можливо, він і був тоді хворий, але хворів не вдома. Додому того дня він з’явився близько восьмої вечора. Вона сказала, що їй він приніс коробку шоколадних цукерок. Вона сказала, що він завжди любив робити такі милі подарунки. Двадцять першого лютого любителі кантрі-музики сіли у свій спортивний автомобіль з відкритим верхом і рвонули у північний клімат, з якого були сюди з’явилися. На їх місце ніхто не приїхав. Ваєрмен сказав, що це ознака скорого завершення напливу зимових птахів. Він сказав, що сезон завжди закінчується трохи раніше на острові Дума, де нема жодного ресторану і ніяких туристичних атракціонів (навіть мізерної ферми з алігаторами!). Собаки Годфрі гавкали не перестаючи, ніби проголошували — хай наплив зимових курортників і вщухатиме, але ще не близько до його цілковитого завершення. Того ж дня, коли автогонщики покинули Думу, в дім Цукерки Брауна у Сарасоті з’явилася поліція з ордером на обшук. За інформацією 6-го каналу, вони вилучили кілька речей. Наступного дня три старенькі леді з №39 під час гри в скребл знову пригостили мене сніданком; у грі я й близько не доповз до «потрійного рахунку», зате дізнався, що існує слово qiviut[205]. Коли я повернувся додому і ввімкнув телевізор, на 6-му каналі, що цілодобово транслюється на все Сонячне узбережжя, йшли ОСТАННІ НОВИНИ. Цукерку Брауна заарештовано. За інформацією «джерел, близьких до розслідування» дві речі з тих, що були вилучені під час обшуку оселі Брауна, є предметами білизни, один з яких має на собі сліди крові. Далі, так само невідворотно, як після ночі надходить день, відбудеться аналіз ДНК. Цукерка Браун не став чекати. Наступного дня газети цитували його зізнання поліції: «Я був нетверезим і вчинив жахливе».

Таке я прочитав, п’ючи свій ранковий сік. Над статтею була Картинка, я вже встиг запам’ятати її не гірше за фото застреленого в Далласі Кеннеді. На ній пальці Цукерки Брауна зімкнуті на зап’ясті Тіни Гарібальді, вона підняла на нього очі, і в них запитання. Задзвонив телефон. Я, не дивлячись, взяв слухавку й промовив хелло. Думками я був біля Тіни Гарібальді. Телефонував Ваєрмен. Він запитав, чи не міг би я зараз ненадовго прийти до них. Я відповів — авжеж, звичайно, хотів попрощатися, аж раптом зрозумів, що чую, ні, не в його голосі, а щось під сподом, що аж ніяк не є нормальним. Я спитав, що трапилося.

— Здається, я осліп на ліве око, мучачо.

Він стиха розсміявся. Сміх цей був дивним, розгубленим.

— Я знав, що цього не оминути, але все’дно для мене це шок. Напевне, ми всі таким чинок почуватимемося, коли прокинемося м-м-мер... — Захлинаючись, він втягнув повітря. — Ти можеш прийти? Я намагався додзвонитися Анні-Марії з Приватної санітарної служби нашого округу, але вона десь на виклику, і... то ти прийдеш, Едгаре? Будь ласка!

— Я зараз же буду в тебе. Тільки тримайся, Ваєрмене. Залишайся, де стоїш, і тримайся.

— 5 —

З власними очима я давненько вже не мав проблем. Аварія призвела до пониження гостроти периферійного зору, тож я вже звик крутити шиєю, коли хотів розгледіти щось збоку, що раніше легко визначив би, не повертаючи голови, решта мого зорового департаменту була в порядку. Виходячи до безликого орендованого «шеві», я гадав, що міг би відчувати, якби та чортова червона муть раптом знову почала затуляти переді мною світ... чи якби прокинувся одного ранку з чорною дірою перед собою, замість половини світу. Мене дивувало, як це Ваєрмен у цій ситуації спромігся ще й на сміх. Навіть такий неголосний.

Я вже взявся за ручку дверцят свого «малібу», аж тут згадав, що Ваєрмен сказав, що Анна-Марія Вістлер, котрій він довіряв міс Істлейк, коли сам кудись відлучався на довший термін, зараз на виклику. Я поспішив назад у дім і набрав номер мобільного Джека, благаючи, щоб він відповів і зміг приїхати. Він відповів, і він міг. Це вже було очко на користь нашої команди.

— 6 —

Того ранку я вперше виїхав за кермом за межі острова, і целку я собі порвав солідно, одразу потрапивши на Тамаямі у суцільний потік машин, що прямували на північ. Ми направлялися до Меморіального шпиталю Сарасоти. Так порекомендував лікар Елізабет, котрому, попри благенькі протести Ваєрмена, я встиг зателефонувати. А тепер Ваєрмен питав мене, чи я в порядку, чи я певен, що можу це зробити, чи не краще було б, щоб Джек його повіз, а я залишився з Елізабет.

— Я у повному порядку, — запевнив я його.

— Та в тебе вигляд насмерть переляканий. Це навіть я бачу. — Він покосився на мене правим оком. Ліве теж намагалося слідувати в тому ж напрямку, втім, без великого успіху. Запалене, і трохи вивернуте, воно сочилося безпорадними слізьми. — Що, будеш викручуватися, мучачо?

— Не буду. Але ж ти чув, що сказала Елізабет. Якщо ти не поїдеш добровільно, вона візьме мітлу і виштурхає тебе з дому.

Йому не хотілося, щоби «міс Істлейк» знала про його негаразди, але вона зі своїм ходунком якраз ввійшла до кухні і підслухала кінець нашої з ним розмови. Крім того, їй залишалося менше, ніж Ваєрмену. Це висіло між нами невимовленим, але ми пам’ятали про це.

— Якщо вони захочуть тебе госпіталізувати... — почав я.

— Аякже, звісно захочуть, це в них, курва, як рефлекс, але цього не буде. Інша справа, аби вони могли мене підлатати. Я їду тільки тому, що Гедлок, сподіваюсь, зможе мене переконати, що це не довічний пройоб радару, а лише тимчасовий збій. — Він несміливо посміхнувся.

— Ваєрмене, що в тебе к-бісу за проблеми?

— Все свого часу, мучачо. Що ти тепер малюєш?

— Це наразі неважливо.

— О Боже, — промовив Ваєрмен. — Схоже, не тільки я втомився від запитань. А ти знаєш, що взимку кожний сороковий з тих, хто постійно їздять по Тамаямі, потрапляє в автодорожню пригоду? Це правда. А ще якось передавали у новинах, я сам це чув, що для астероїду розміром, як Астродом[206] у Х’юстоні, шанси впасти на землю значно вищі за...

— Чому б нам не їхати з музикою? — сказав я, вмикаючи радіо.

— Гарна ідея, — кивнув він. — Тільки щоб ніякого сраного кантрі.

Спершу я не второпав, а відтак згадав гостей на спортивній машині, з котрими ми нещодавно розпрощалися. Я знайшов найгучнішу, з мінімумом балаканини, станцію в цьому регіоні, що охрестила себе «Кістка». На її хвилі «Назарет»[207] якраз верещали свою «Собачу шерсть».

— Ага, це рок’н’рол в стилі обригай-собі-штани, — повеселішав Ваєрмен. — Тепер можеш теревенити досхочу, mi hijo[208].

— 7 —

День видався довгим. Будь-який день, викинутий на конвеєр сучасної медицини — особливо в місті, перевантаженому літніми, часто хворобливими гостями, — видається довгим. Ми затрималися там до шостої. Ваєрмена дійсно хотіли госпіталізувати. Він відмовився.

Я більшість часу провів у тамтешніх чистилищах чекалень, де журнали старі, стільці жорсткі, а телевізор завжди прикручено десь високо в кутку. Я висиджував, я слухав занепокоєні розмови, навпіл з кудкудаканням телевізора, і час від часу виходив у холи, де дозволялося користуватися стільниковими телефонами, і з ваєрменового апарату дзвонив Джеку. Як там вона? Чудово. Вони грали у «пачизі»[209]. Потім по новому переставляли все у Порцеляновому місті. На третій раз вони їли сандвічі й дивилися Опру. На четвертий — спали.

— Передайте йому, що всі її позиви до туалету наразі було задоволено, — відрапортував Джек.

Я передав. Ваєрмену було приємно це почути. А конвеєрна смуга повільно сунулась далі.

Три чекальні, одна у головному приймальному покої, де Ваєрмен відмовився навіть узяти до рук анкету — можливо, через те, що не зміг би її прочитати (я сам вніс туди необхідну інформацію), друга в неврології, де я познайомився з Джином Гедлоком, лікарем Елізабет, та мертвотно-блідим чоловіком з борідкою на ім’я Герберт Принсип. Доктор Гедлок відрекомендував його як найкращого невролога у Сарасоті. Принсип не заперечив і не віджартувався. Остання почекальня була на третьому поверсі, у царстві Суперобладнання. Тут Ваєрмена повели не на магнітно-резонансну томографію — процес, з яким я сам був аж занадто добре знайомий, — а на рентген, у дальній кінець коридору, де, як я собі уявив, збереглася, уся в пилюці, занехаяна в наші модерні часи комірчина. Ваєрмен віддав мені на зберігання свій медальйон з Марією і залишив мене чекати й дивуватися, чому найкращий невролог Сарасоти вирішив застосувати до нього таку старомодну технологію. Ніхто не потурбувався тим, щоб мене просвітити.

Телевізори в усіх трьох чекальнях були налаштовані на 6-й канал, і я знову й знову бачив ту Картинку: Цукерка Браун вхопив за зап’ястя Тіну Гарібальді, вона дивиться вгору на нього, на її обличчі застиг той вираз, що його будь-хто, вихований у більш-менш пристойній родині, визнає в глибині свого серця за жахливий, бо знає, що він означає. Ви навчаєте своїх дітей обережності, закликаєте їх бути дуже обережними, бо незнайомці можуть становити для них загрозу, і вони, либонь, вам вірять, проте діти в гарних родинах одночасно виховуються з вірою в те, що безпека є їхнім вродженим привілеєм. Тож в її очах читалося: Так, містере, скажіть мені, що я мушу робити. Очі промовляли: Ви доросла людина, а я дитина, тож скажіть мені, що вам треба від мене. Очі промовляли: Мене виховували у повазі до старших. А найбільше вбивало те, що в її очах читалося: Мене ніхто в житті ніколи не ображав.

Я не вважаю, що ті безкінечно повторювані репортажі і майже безперервно показувана Картинка стали причиною того, що трапилося потім, але хіба вони не зіграли свою роль? Авжеж.

Звісно, що зіграли.

— 8 —

Вже смерклося, коли я виїхав з платного гаражу і повернув на південь, на Тамаямі, взявши курс на Думу. Спершу я не звертав уваги на Ваєрмена, цілком зосередившись на кермі й дорозі, чомусь впевнений, що удача мене вже покинула і нам не оминути якогось інциденту. Коли ми проїхали поворот на острів Сієста, рух на шосе трохи вщух, і я почав розслаблятися. Коли ми наблизились до «Кросроудс», Ваєрмен сказав: «Заїдьмо».

— Хочеш купити собі щось в бутіку Gap, чи Joe Boxer? Парочку маєчок з кишеньками?

— Не пащекуй, а давай, заїжджай. Паркуйся під ліхтарем. Я став під ліхтарем і вимкнув двигун. Мене охопило трохи моторошне почуття, хоча парковка була більш як наполовину заповнена, а Цукерка Браун, як я знав, захопив Тіну Гарібальді по інший бік «Кросроудсу», там, де вантажний двір.

— Гадаю, тепер я можу все розповісти, — промовив Ваєрмен. — Ти заслужив на те, щоб все почути. Бо був до мене добрим. І був добрим заради мене.

— Знов за рибу гроші, Ваєрмене

Він склав руки на сірій тоненькій теці, яку йому видали в шпиталі. На обкладинці стояло його ім’я. Він мовчки підняв один палець, гамуючи мене — дивився він прямо перед собою, на універсам Bealls[210], що замикав цей кінець торгівельного центру.

— Я хочу все зробити зразу. Тобі так годиться?

— Авжеж.

— Моя історія, вона... — він обернувся до мене, раптом оживившись. Ліве око в нього залишалося червоним і безупинно сльозилося, але тепер воно принаймні дивилося на мене разом з іншим. — Мучачо, ти колись бачив оті передачі про хлопців, що виграють двісті-триста мільйонів доларів у Powerball[211]?

— А хто їх не бачив.

— Там когось запрошують на сцену, вручають йому величезний фальшивий картонний чек, а він щось говорить, майже завжди якусь муйню, але це гарно, в таких ситуаціях недоладність це саме те, що треба, бо вибирати всі ті срані номери — теж треба мати відвагу. Абсурд. У такій ситуації найкраще, що ти можеш сказати, це — я поїду в той сраний «Дісней Ворлд». Тирозумієш про що я?

— Поки що мало.

Ваєрмен озирнувся, подивившись на людей, що входили й виходили з магазину, позаду якого собі на горе й біль Цукерку Брауна зустріла Тіна Гарібальді.

— Я також виграв la loteria. Хоча в недобрий спосіб. Реально. Я сказав би, це був найгірший у світі варіант. У минулому житті я був правником у місті Омаха. Я працював у юридичній фірмі «Файнгам, Дулінг і Аллен». Жартівники — одним з них був і я — називали їх «Лайногам, Дупінг і Сраллен». Насправді то була крута фірма, чесно, не сумнівайся. Ми робили добрий бізнес, і я мав гарний статус. Я був холостяком — а мав тоді вже тридцять сім років — і вважав, що, напевне, така моя доля на все життя, Едгаре. А потім до міста приїхав цирк. Я маю на увазі справжній цирк, з великими кицьками, акробатами. Більшість артистів були інших національностей, як воно часто буває. Була там сімейна трупа літаючих акробатів з Мексики. Одна з циркових бухгалтерок Хулія Траверс також була з Мексики. Крім ведення рахунків, вона ще й виконувала функції перекладачки для тих літунів.

— Я не ходив до цирку. Ваєрмен, хіба що, інколи втикає на рок-цсонцертах, його не пре від цирку. Але ж тут знову втрутилася лотерея. Кожні кілька днів циркові канцеляристи тягнули з капелюха папірці, визначаючи, хто йтиме на закупи їдла для офісу — чіпси, соуси, кава, содова. Одного дня, коли вони працювали в Омасі, позначений папірець витягла Хулія. Коли вона вже з покупками йшла через паркінг до свого фургончика, туди на великій швидкості в’їхав вантажений овочами ваговоз і вдарив низку візків — ти ж знаєш, як їх там виставляють довгими поїздами?

— Так.

— Отже. Бум! Візки покотилися на тридцять футів, вони б’ють Хулію, в неї зламано ногу. Вона бачила візки, але не мала ніякого шансу уникнути. Неподалік на тім паркінгу трапився коп, він почув зі своєї машини її крик. Викликав швидку допомогу. Він же змусив водія овочевої вантажівки дихнути в алкотестер. Той видув 0,17[212].

— Це багато?

— Так, мучачо. У Небрасці 0,17 важить не двісті доларів штрафу, а набагато серйозніше. За порадою лікаря швидкої, котрий надавав їй допомогу, Хулія звернулася до нас. Нас у той час було 35 юристів у «Лайногам, Дупінг і Сраллен», тож справа Хулії про завдання їй особистої шкоди могла потрапити до будь-кого з цієї зграї. Отримав її я. Ти помічаєш, як із цифр починає вибудовуватись логічний ряд?

— Так.

— Я не просто став її правником; я на ній одружився. Вона виграє справу і отримує великий кавалок грошей. Цирк, як годиться циркам, покидає наше місто, залишаючи в ньому одну з бухгалтерок. Чи треба тобі розповідати, як нестямно ми кохали одне одного?

— Ні, — відповів я. — Я чую це кожного разу, як ти промовляєш її ім’я.

— Дякую тобі, Едгаре. Дякую.

Він сидів, похиливши голову, поклавши руки на свою теку. Відтак витяг із задньої кишені пошарпане, пухле портмоне. Я здивувався, як йому вдавалося висиджувати на такому паковищі. Він погортав маленькі відділення для фотокарток і важливих документів, знайшов і витяг фото темноволосої, темноокої жінки у білій блузі-безрукавці. На вигляд років тридцяти. З тих, що від них аж серце заходиться.

Промовив: «Mi Julia». Я хотів повернути йому карточку, але він похитав головою і дістав іншу. Мені лячно було дивитися. Але він мені її простягнув і я її взяв.

Там була Хулія Ваєрмен у мініатюрі. Те ж темне волосся обрамляло досконале біле обличчя. Ті ж темні, урочисті очі.

— Есмеральда, — сказав Ваєрмен. Я подумав про те, що очі на фотографії й очі, що дивилися на Цукерку Брауна на Картинці, вельми схожі. Хоча, можливо, всі діти мають схожі очі. Мені почала свербіти рука. Та, яку було спалено у шпитальному сміттєзнищувачі. Я почесав крізь неї собі ребра. Звичайна справа. Ваєрмен забрав назад фотокартки, коротко торкнувся кожної сухими губами з жагою, яку жахливо було споглядати, і знов поклав їх до прозорих кишеньок. Явне тремтіння рук не дозволило йому зробити це швидко. Гадаю, із зором у нього теж були проблеми.

— Насправді, аміго, нема потреби навіть дивитися на ті цифри. Можна заплющити очі і слухати, як вони встають по своїх місцях: лясь, лясь і лясь. Везунчикам просто фортунить «Клац!».

Він цоркнув язиком від піднебіння і звук бентежно лунко прозвучав у крихітній кабіні.

— Коли Есмі виповнилося три роки, Хулія пішла на неповний робочий день в організацію «Достойна робота. Проблеми емігрантів», у центрі Омахи. Допомагала іспаномовним із зеленими картками і без карток знайти роботу та рекомендувала законні способи набуття громадянства тим нелегалам, які того бажали. Заклад був безпафосним, містився на першому поверсі, але вони там робили більше практичних добрих справ, аніж усі ті марші з транспарантами. На Ваєрменову скромну думку.

Він міцно затулив очі руками і глибоко, з присвистом вдихнув. Відтак його кулаки з глухим стуком впали на теку.

— Коли те трапилося, я перебував у справах у Канзас-Сіті. З понеділка по четвер Хулія працювала вранці в «Достойній роботі», а Есмі була у дитсадку. Гарному садочку. Я міг би позиватися до нього і виграти — запросто довести до зубожіння жінку, яка ним керувала, але не став. Бо навіть у своєму горі я розумів, що те, що трапилося з Есмеральдою, могло трапитися з будь-якою дитиною. Це просто la loteria, entiendes?[213] Одного разу наша фірма вела справу проти якоїсь компанії, що виробляє штори — я персонально нею не займався — там немовля, лежачи у колисці, вхопило шнур від шторки, проковтнуло його і вдавилося на смерть. Батьки дитини виграли позов і отримали грошову компенсацію, але ж їх дитина залишилася мертвою, а не було б шнура, на його місці могло опинитися щось інше. Якась іграшка чи монета. Або скляна кулька. — Ваєрмен знизав плечима. — Скляна кулька вбила Есмеральду. Вона поклала її собі до рота під час гри і вдавилася на смерть.

— О Господи, Ваєрмене. Мені так жаль!

— Вона була ще жива, коли її привезли у шпиталь. Та жінка з дитсадка зателефонувала Хулії й мені. Вона щось лопотіла, мов божевільна. Хулія вискочила з роботи, стрибнула у свою машину і погнала як скажена. А за три квартали від шпиталю врізалася лоб у лоб у муніципальну вантажівку. Вона померла на місці. На той момент наша дочка вже хвилин двадцять як теж була мертвою. Медальйон Діви Марії, що ти його тримав, поки я проходив огляд... він належав Хулії.

Запала тиша, ніхто з нас її не порушував. Я не мав слів; що можна було на таке сказати. Відтак він закінчив.

— Це і є одним з варіантів Powerball[214]. П’ять номерів, плюс надважливий номер-бонус. Клац, клац, клац, клац, клац. А потім хрусь на додаток. Чи міг я гадати, що таке спіткає мене? Ні, мучачо, навіть у найнестямнішому зі своїх снів, а Господь карає нас через те, чого ми не здатні собі уявити. Мої мати з батьком благали мене звернутися до психіатра і якийсь час — місяців вісім після похорону — я дійсно туди ходив. Я втомився від дрейфу крізь життя, ніби повітряна кулька, що висить у трьох футах над моєю головою, прив’язана до мотузки.

— Мені знайоме це відчуття.

— Я це знаю. Ми обоє були провалилися до пекла, хоча крізь різні дірки. Та вже, сподіваюсь, вилізли на поверхню, хоча підошви в мене ще тліють. А твої як?

— Угу.

— Психіатр... гарна людина, та я не міг з ним балакати. Перед ним я губив усі слова. Перед ним я чомусь тільки й либився. Я все очікував на великий картонний чек, який для мене витягне з ящика гарна ляля в купальнику. Аудиторія побачить і зааплодує. І чек дійсно трапився. Коли ми одружилися, я підписався на спільне страхування наших життів. Коли народилася Есмі, я й її вніс у договір. Тож я дійсно виграв la loteria.

А якщо сюди додати ту компенсацію, що Хулія отримала за інцидент на парковці. За той, що звів нас разом. Він підняв тоненьку сіру течку.

— Думки про самогубство вже кружляли поряд, щоразу ближче. Головна його принадність полягала в надії на те, що Хулія з Есмеральдою мусять бути десь там, вони чекають на мене... але ж не можуть вони чекати вічно. Я не релігійна людина в стандартному сенсі, хоча залишаю якийсь шанс на те, що життя після смерті існує, що ми там не перестаємо бути… ну так би мовити, самими собою, втім звісно... — Крижана посмішка торкнулася кутиків його рота. — Здебільшого я перебував у депресії. У сейфі тримав пістолет 22 калібру. Я купив його після народження Есмеральди. Для захисту вдома, про всяк випадок. Одного вечора я сів з ним на кухні біля столу і... гадаю, тобі можна розповісти цю частину моєї біографії, мучачо.

Я підняв руку і помахав нею в жесті, який міг означати: хочеш si, хочеш no.

— Я сів за обідній стіл у своєму порожньому будинку. На ньому стояла ваза з фруктами, її поставила жінка, котрій я платив за ведення господарства. Я поклав пістолет на стіл і заплющив очі. Два, а може три рази я крутонув ту вазу. І сказав собі, якщо візьмеш з неї яблуко, приставиш пістолет до голови і покінчиш з життям. А якщо апельсин, тоді... забирай свої лотерейні виграші і уїжджай до «Дісней Ворлду».

— Ти ще чув звук холодильника, — промовив я.

— Саме так, — погодився він, не здивувавшись. — Я чув холодильник, гудіння мотора, клацання кригогенератора. Я простягнув руку і намацав яблуко.

— Ти жартуєш?

Ваєрмен усміхнувся.

— Гарне питання. Якщо гадаєш, що я підглянув, то відповідь буде — ні. Якщо вважаєш, ніби я запам’ятав розташування фруктів у вазі... — Він знизав плечима. — Quien sabe?[215] Хай там як, а я вибрав яблуко: Адамів гріх на нас усіх. Мені не було потреби кусати або нюхати його; я відчув його шкірку. Тож, не розплющуючи очей, не даючи собі шансу передумати, я підняв пістолет і приставив собі до скроні. — Він показав це правою рукою, якої я вже не мав, задерши вгору великого пальця і ткнувши вказівним у той круглий шрамик, що зазвичай ховався під його довгим сивіючим волоссям. — Остання думка в мене була: нарешті я не буду чути ні того холодильника, ані ласувати картопляною запіканкою з нього. Я не пам’ятаю самого пострілу. Однак увесь світ зник, і так скінчилося інше життя Ваєрмена. А зараз... хочеш ще на додачу галюциногенного лайна?

— Так, прошу.

— Ти хочеш взнати чи моє одного кольору з твоїм, так?

— Так, — раптом мене осяяло запитання і, либонь, важливе. — Ваєрмене, а чи не мав ти якихось таких сплесків телепатії... ну, там, чудернацькі передчуття... та будь-як можна це назвати... перед тим, як ти потрапив на Думу? — Я згадав Гендальфа, пса Моніки Голдстайн, і як я нібито задушив його рукою, якої вже не мав.

— Так, пару разів, — сказав він. — Я тобі можливо колись про це розповім, Едгаре, але мені не хотілося б аж так надовго залишати міс Істлейк на Джека. Окрім усіх інших причин, ще й тому, що вона дуже схильна до того, щоб непокоїтись про мене. Вона така душевна.

Я міг би сказати, що Джек — також доволі душевний хлопець — уже теж, мабуть, непокоїться, але замість того попросив його продовжувати розповідь.

— Біля тебе часто з’являється щось червоне, мучачо, не скажу, що це точно аура, але й не скажу, що ні... Я кілька разів помічав це в буквальному, кольоровому сенсі. Авжеж, одного разу це трапилося й поза островом Дума. Коли ми були в «Ското».

— Коли мене заціпило зі словом?

— Заціпило? Такого я не пам’ятаю.

— Та й я теж, але я певен, що саме так і було. Червоне — моє мнемокодове слово. Вмикач. Дісталося мені з пісні Реби Мак-Інтайр, чесно кажучи. Я натрапив на нього майже випадково. І в цьому є ще щось. Коли я щось забуваю, я тоді... ну, ти сам знаєш.

— Трішечки звірієш?

Я згадав, як хапав Пам за горло. Як намагався її задушити.

— Так, — погодився я. — Можна й так це назвати.

— Ага.

— А ще, я гадаю, те червоне оскаженіння вихлюпується, паскудячи мій... ментальний образ? Схоже на таке?

— Далебі. І кожного разу, як я відчуваю це навкруг тебе, в тобі, я згадую, як сам прокинувся після того, як пустив собі кулю в скроню, і побачив довколишній світ у багровому світлі. Я вирішив, що потрапив у пекло, що так має виглядати пекло, вічність у найглибшій багряні. — А після паузи. — Аж тут усвідомив, що то було яблуко. Воно лежало переді мною, ну може в дюймі від моїх очей. Ми з ним лежали долі, на підлозі.

— Прокляття, — промовив я.

— Отож, так само і я подумав, тільки то було не прокляття, а звичайнісіньке яблуко. Тоді я вголос проказав: «Адамів гріх на нас усіх». А потім: «Фруктова ваза». Я абсолютно чітко пам’ятаю все, що трапилося й було промовлено в наступні дев’яносто шість годин. Кожну дрібницю, — засміявся він. — Звісно, я розумію, що не все з того, що мені запам’яталося, дійсно відбувалося, проте я все одно пам’ятаю все з феноменальною достовірністю. Жоден перехресний допит не зможе збити мене й сьогодні з того факту, що я на власні очі бачив, як з очей, вух та ніздрів Джека Файнгама вилазили покриті гноєм таргани.

— Голова мені боліла страшенно, але щойно минувся шок від близького споглядання яблука, як мені загалом покращало. Була четверта ранку. Минуло шість годин. Я лежав у калюжі загуслої крові. Вона застигла в мене на правій щоці, мов желе. Пам’ятаю, я сів і промовив: «Я денді-холодець» і намагався пригадати, чи холодець і є різновидом желе. Я промовив: «Ніякого желе нема у фруктовій вазі». І це прозвучало так тверезо, ніби я пройшов тест на розсудливість. Тоді з’явилися сумніви, чи й справді я собі стріляв у голову. Здавалося, я просто заснув за кухонним столом, тільки думаючи про те, щоб застрелитися, впав зі стільця і вдарився головою. Звідси й кров. І дійсно, які могли тут бути сумніви, якщо я рухався і балакав. Я вирішив промовити ще щось. Ім’я моєї матері. Замість нього промовив: «Ховай гроші в урожай, бо поміщик забирай».

Я схвильовано кивнув. У мене було таке саме, і не раз, а безліч разів, після виходу з коми. Сідав на друга, сідав на товариша.

— А був ти злий?

— Та ні, спокійнісінький! Розслаблений! Гадав, що трохи дезорієнтований, бо забився головою. Тільки потім побачив на підлозі пістолет. Підняв його й понюхав дуло. Воно явно тхнуло недавнім пострілом. Такий гострий запах, мов з кігтями. Проте я все одно тримався думки, що впав і розбив собі голову, аж поки не дістався ванни і там побачив дірку в скроні. Маленька кругла дірочка, обсмалена навкруг.

Він знову засміявся, як сміються люди, котрим пригадалися якісь дурні випадки з їхнього минулого — скажімо, забули відчинити гаражні ворота і почали здавати туди задом.

— Ось тоді-то, Едгаре, я й почув, як клацнув, встаючи на місце, останній номер — номер «Великої Лотереї»! І згадав, що я збирався потрапити у Дісней Ворлд.

— Чи в його зменшену копію, — додав я. — Господи помилуй.

— Я намагався змити пороховий обпік, але й ваткою доторкнутися було боляче. Наче прикушуєш щось хворим зубом.

Аж тут я зрозумів, чому його повели на рентген, замість томографії. Куля і зараз сиділа в нього у голові.

— Ваєрмене, чи можу я дещо в тебе спитати?

— Давай.

— Чи зорові нерви в людини... ну, я не знаю як сказати... розташовані у голові навиворіт?

— Так воно і є.

— Так ось чому в тебе ліве око вилуплене. Це як... — якусь мить я не міг ухопити підходящого слова і стиснув кулаки, аж раптом воно знайшлося, — це як контртравма.

— Мабуть, що так, авжеж. Я вистрелив собі у праву скроню моєї дурної голови, а спаплюжив собі ліве око. Рану я заліпив пластиром. І випив аспірину.

Я розреготався. Неможливо було втриматися. Ваєрмен теж усміхався й кивав.

— Відтак ліг, намагаючись заснути. З тим самим успіхом я міг намагатися заснути в оточенні духового оркестру. Я не спав чотири доби. Здавалося, я більше ніколи не зможу заснути. Мій мозок мчав зі швидкістю чотири тисячі миль на годину. Кокаїн порівняно з цим — дитячий ксанакс[216]. Я навіть не міг спокійно лежати довго. Витримаю двадцять хвилин, підхоплюся і поставлю платівку з марьячі[217]. Якось о пів на шосту ранку я стрибнув на велотренажер — уперше сів на нього після загибелі Хулії й Есмеральди — півгодини я крутив педалі, потім прийняв душ і пішов на роботу.

Наступні три дні я був птахом, був літаком, я був Суперадвокатом. Колеги спершу переживали за мене, потім почали за мене боятися, а відтак почали боятися за себе — моя non-sequiturs[218] лякала, а також поглибилася моя тенденція переходити одночасно на калічну іспанську і на таку французьку, якою розмовляє Пепе Ле П’ю, той скунс з диснеївського мультику — втім, тоді я встигав чудово обробляти гори документів, і дуже мало з них поверталися на фірму. Я перевіряв. Партнери в сусідніх кабінетах і адвокати на передовій сукупно сповідували віру в те, що в мене нервовий розлад, і в якомусь сенсі вони мали рацію. То був органічний нервовий розлад. Дехто безуспішно намагався відправити мене додому. Дайон Кінлі, один з моїх тамтешніх близьких друзів, тільки й робив, що умовляв мене, щоб я погодився піти з ним до лікаря. Знаєш, що я йому сказав?

Я похитав головою.

— «Ховай гроші в урожай, бо поміщик забирай». Це я пам’ятаю абсолютно точно! І пішов геть. Правда, йшов я, ледь не підстрибуючи. Повільно ходити Ваєрмену було важко. Я пропрацював ще дві ночі поспіль. На третю, попри мої протести, мене вигнав з офісу сторож. Я встиг повідомити йому, що пеніс має мільйон капілярів, але ні грану сором’язливості. Обізвав його «денді в холодцю» і розповів, що його батько його ненавидів. — Ваєрмен нахилився над своєю текою, ненадовго замислившись. — Гадаю, про його батька йому дійшло. Авжеж, точно дійшло. — Він торкнувся рубця в себе на скроні. — Чудернацьке радіо, аміго. Чудернацьке радіо.

— Наступного дня мене викликали до Джека Файнгама, великого магараджі в нашому королівстві. Мені було наказано піти у відпустку. Не запропоновано, а саме наказано. Джек висловив думку, що я повернувся на роботу занадто рано після втрат у моїй родині. Я відповів йому, що це все дурня. У мене в родині не було ніяких втрат. — Спробуй-но скажи, ніби мої дочка і жінка поїли гнилого яблука, — заявив я йому. — Ану скажи це, ти, сивий синдик, і станеш смертним, поїденим жуками. Отут-то в нього з очей і носа й почали лізти ті таргани. А парочка вилізла з-під язика на нижню губу, залишивши білий пінявий слід.

— Я закричав. І кинувся на нього. Якби не кнопка сигналізації в нього на столі — я навіть не підозрював, що в цього дряхлого параноїка вона там є, — я його майже напевне убив би. А ще він на диво швидко вмів бігати. Едгаре, як він нарізав кола по кабінету! Либонь, допомогли довгі роки занять тенісом і гольфом. — На хвилину Ваєрмен поринув у думки. — А втім, на моєму боці були молодість і оскаженіння. Тільки-но я вловив його, аж тут до кабінету ввірвався спецзагін. Півдесятку юристів ледве вдалося відтягти мене від нього, я навпіл розірвав на ньому костюм «Пол Стюарт»[219]. Прямо по спині. — Він повільно хитнув головою вгору і вниз. — Аби ти тільки чув верещання того hijo de puta[220]. А почув би ти тоді мене. Хоча тобі неважко уявити всю ту божевільну гидоту, включно з інсинуаціями — а я кричав на всю силу голосу — про його звичку вдягати дамську білизну. Гадаю, як і з батьком сторожа, це також могло бути правдою. Забавно, чи не так? Ну, божевільний я був, чи ні, відповідальний за свої дії, чи там як, але на цьому моя кар’єра у «Лайногам, Дупінг і Сраллен» закінчилася.

— Мені так жаль, — промимрив я.

— De nada[221], все на краще, — промовив він діловим тоном. — Коли адвокати силоміць витягли мене з кабінету — там все було розтрощено — я спікся. Найграндіозніший з епілептичних припадків. Якби не нагодився юрисконсульт з медичною підготовкою, я, мабуть, помер би прямо там. Та ще ж ті три доби без сну. Ох, як мені хотілося заснути. Отже...

Він розкрив теку і дістав звідти три рентгенівських знімка. Якість в них була набагато гіршою за кортикальні зрізи, які роблять на томографі, але, оскільки, завдяки власному досвіду, я був поінформованим дилетантом, то міг скласти якесь уявлення про те, що бачу.

— Ось вона, Едгаре, та річ, що її, як вважає чимало люду, не існує: мозок юриста. А в тебе такі фотки є?

— Ну, на файний альбомчик вистачить...

Він розплився у посмішці.

— Кому потрібен такий фотоальбом. Ти бачиш кулю?

— Так. Ти, мабуть, тримав пістолета... — Я підняв руку, націливши палець донизу під доволі стрімким кутом.

— Приблизно так. А ще там могла бути часткова осічка. Заряду вистачило тільки, щоб всадити кулю в череп і відхилити її ще крутіше донизу. А там вона зарилася мені в мозок і залягла. Але до того вона утворила... ну, як це сказати...

— Дугову хвилю, як по воді? Він кліпнув очима.

— Еге ж. От тільки текстура мозкової речовини більше схожа на телячу печінку, ніж на воду.

— Ух ти. Гарно сказано.

— Знаю. Ваєрмен буває красномовцем, тут ніде правди діти. Куля породила спрямовану донизу дугову хвилю, а та створила набряк і тиск у перехресті зорових нервів. У візуальному комутаторі мозку. Ти усвідомлюєш весь пафос? Я стрельнув собі у скроню, але не тільки залишився живий, а й зберіг собі кулю в голові, яка створила мені проблеми з обладнанням, розташованим осьдечки. — Він поляпав собі по черепній кістці над правим вухом. — І ці проблеми погіршуються, бо куля рухається. Зараз вона десь на чверть дюйма глибше, ніж була два роки тому. А можливо, і ще глибше. Мені не потрібні Гедлок з Принсипом, щоб це розтовкмачити. Я сам все бачу на цих знімках.

— То хай вони тебе прооперують, Ваєрмене, і витягнуть ту кулю. Ми з Джеком доглянемо Елізабет, поки ти не повернешся на свій...

Він затряс головою.

— Ні!

— Але чому ти проти?

— Вона занадто глибоко сидить для операції. Тому-то я й не погодився на госпіталізацію. Чи ти гадав, що в мене комплекс Марлборо Мена[222]? Та де там. Моє бажання стати мертвим минулося. Я не перестав сумувати за моєю дружиною і донькою, але тепер в мене є Елізабет, щоб піклуватися про неї, і я закохався в Острів. А тут і ти, Едгаре, з’явився, і мені хотілося б побачити, як піде далі твоє життя. Чи я жалкую про те, що наробив? Іноді si, іноді no. Я нагадую собі про те, що колись був не тим чоловіком, яким я є тепер, отже мушу позбавлятися минулої слабини. Той чоловік був пригніченим і розгубленим, він не міг бути відповідальним. Зараз у мене інше життя і я намагаюся дивитися на власні проблеми... ну... як на вроджені дефекти.

— Ваєрмене, це дикунство.

— Справді? А поглянь-но на себе.

Я подумав про себе. Це я душив власну дружину, а потім про все забув. Це я тепер спав в одній постелі з лялькою. Тож я вирішив тримати свої думки при собі.

— Доктор Принсип радо поклав би мене до шпиталю, бо я цікавий екземпляр.

— Звідки ти можеш знати.

— Та я-то якраз знаю!— Ваєрмен заговорив з ледь притлумленим напором. — З того часу, як я з собою таке утворив, я зустрічав уже штуки чотири таких Принсипів. Вони всі осточортіло схожі між собою: яскраві, але глухі до пацієнта фахівці, нездатні на співчуття. Вони хіба що трохи відстають від тих соціопатів, котрих описував Джон Д. Мак-Доналд[223]. Принсип не може мене прооперувати ефективніше, ніж пацієнта із злоякісною пухлиною в тій же області. Пухлину можна принаймні спробувати лікувати радіацією. Свинцева куля опроміненню на піддається. Принсип це знає, але йому страх як цікаво. Тож він не вбачає нічого гидкого в тім, щоб давати мені маленьку фальшиву надію, якщо таким чином зможе вкласти мене до шпитального ліжка, де буде мене питати, а чи не боляче мені, коли він робить... отак. А потім, коли я буду мертвим, можливо, десь надрукує про цей випадок наукову статтю. Зможе поїхати в Канкун[224] і пити там охолоджене вино на пляжі.

— Це звучить жорстоко.

— Та не більше за вираз очей Принсипа — от вони-то жорстокі. Я тільки глянув у них і захотів забігти від нього якомога далі. Що я й зробив, по суті.

Я похитав головою і попустився.

— Ну, і які перспективи?

— Чому б тобі вже не поїхати? Від цього місця мене вже починають брати дрижаки. Я тільки-но усвідомив, що саме тут той придурок захопив дівчину.

— Я міг би тобі про це сказати, щойно ми сюди під’їхали.

— Можливо, тому-то ти й промовчав, — він позіхнув. — Господи, як я втомився.

— Це стрес. — Я глянув по боках, відтак озирнувся на трасу Тамаямі. Мені все ще було важко повірити в те, що я сиджу за кермом, але ця справа вже почала мені подобатися.

— Перспективи далекі від рожевості. Я п’ю зараз «доксепин» та «зонеган» такими дозами, що й коня би приголомшило — це антиконвульсійні ліки, вони діють доволі добре, але я сам знаю, того вечора, коли ми вечеряли у «Зорїї», мені дійсно стало дуже погано. Я намагався це заперечувати, але ж ти знаєш, як говориться: заперечення втопило фараона, а Мойсей вивів дітей Ізраїлю на волю.

— Угу... гадаю, там було Червоне море. А існують інші ліки, які б ти міг вживати? Сильніші?

— Принсип помахав своєю рецептурною книжкою в мене перед носом, він хотів запропонувати мені «невронтин»[225], але я навіть і куштувати його не бажаю.

— Через твою роботу?

— Саме так.

— Ваєрмене, не буде ніякої користі для Елізабет, якщо ти раптом геть осліпнеш.

Хвилину-дві він не відповідав. Дорога, тепер майже порожня, котилася перед моїми фарами. Нарешті він промовив:

— Сліпота скоро буде найменшою з моїх проблем.

Я ризикнув кинути на нього погляд скоса.

— Ти маєш на увазі, що це тебе вб’є?

— Так, — він говорив без усякої драматизації, і тому переконливо. — І ось що, Едгаре.

— Що?

— Перш ніж це трапиться, і поки я ще маю одне здорове око, я хотів би побачити ще твої картини. Міс Істлейк теж хоче на них подивитись. Вона просила мене спитати про це в тебе. Ти міг би підвезти їх машиною в Ель Паласіо — ти водиш пречудово.

Попереду лежав з’їзд на острів Дума. Я ввімкнув сигнал повороту.

— Скажу тобі, про що я іноді думаю, — сказав він. — Я думаю про те, що серія прикладів мого казкового везіння мусить розвернутися й потекти у протилежному напрямку. Авжеж, нема ніякої статистичної причини думати саме так, але на це варто зважати. Ти розумієш?

— Я розумію, — відповів я. — Ваєрмене?

— Він все ще тут, мучачо.

— Ти любиш острів, але ти також вважаєш, що з нашим островом щось не так. Що саме не так з цим місцем?

— Я не знаю, що воно таке, але тут щось є. А ти хіба не звернув увагу?

— Звичайно, що звернув. Ти й сам це знаєш. Того дня, коли ми з Ілсою хотіли проїхати далі по дорозі, нам обом стало погано, їй гірше, ніж мені.

— І вона не єдина, судячи з історій, які мені доводилося чути...

— Існують якісь історії?

— О, так. З пляжем все в порядку, а ось у глибині острова.... — він похитав головою. — Гадаю, якісь домішки у ґрунтових водах. Вони ж змушують так скажено розростатися всю ту флору, і це у кліматі, де зазвичай якась срана галявина потребує безперервного зрошення. Хоча, не знаю. Найкраще триматися звідти подалі. Гадаю, це особливо стосується юних леді, котрі збираються колись народити дітей. До того ж без вроджених дефектів.

Ось на тобі, ще одна гидотна ідея, до якої сам я не додумався. Решту шляху я не промовив ані слова.

— 9 —

Справа у спогадах, небагато з моїх спогадів про ту зиму залишаються такими ж ясними, як згадка про наше повернення до Ель Паласіо тієї лютневої ночі. Крила залізних воріт стояли розчахнуті. У воротах, точнісінько як в той день, коли ми з Ілсою вирушили в нашу нещасливу експедицію курсом на південь, сиділа у своєму кріслі-візку Елізабет Істлейк. Гарпунного пістоля в неї не було, але вона знову була вдягнена у той самий спортивний костюм (цього разу додатково на плечі їй було накинуто щось на зразок шкільного жакета) і її величезні кеди — у світлі фар мого «малібу» вони виглядали не синіми, а чорними — впиралися в хромоване підніжжя. Поряд стояв її ходунок, а біля ходунка — Джек Канторі з ліхтарем у руці.

Побачивши машину, вона намагалася підвестися на ноги. Джек ворухнувся, щоб стримати її. Відтак, побачивши, що вона дійсно хоче встати, він поклав ліхтар на бруківку і допоміг їй. Ще до того як я зупинився біля воріт, Ваєрмен уже відчинив дверцята. Фари «малібу» освітлювали Джека й Елізабет, мов акторів на сцені.

— Ні, міс Істлейк! — гукнув Ваєрмен. — Не треба, не вставайте! Я завезу вас в дім!

Вона не звернула уваги. Джек допоміг їй дістатися ходунка — чи то вона його до нього підвела — і Елізабет вхопилася за поручі. Відтак вона почала тупцяти в бік машини. Тим часом я боровся зі своїм болючим правим стегном, як завжди важко витягаючи його з водійського крісла. Я вже стояв біля капота, коли вона відставила ходунок убік і простягнула руки до Ваєрмена. Шкіра в неї на руках вище ліктів звисала мертвою плоттю, світилася білим тістом у променях фар, але стояла вона впевнено, широко розставивши ноги. Сповнений нічних ароматів бриз відносив назад її волосся, і я нітрохи не здивувався, побачивши шрам — дуже давній — заглибину на правому боці її голови. Він був майже близнюком мого власного шраму.

Ваєрмен обійшов прочинені пасажирські двері і на пару секунд застиг. Гадаю, він вагався — чи все ще спроможний приймати і дарувати втіху. Відтак рушив до неї якоюсь незграбною медвежою ходою, нагнувши голову, довге волосся прикривало йому вуха і метлялося по щоках. Вона обняла його і прихилила його голову до своїх опасистих грудей. На мить вона похитнулася і я, незважаючи на її впевнену позу, злякався, але потім вона знову розправила плечі і я побачив, як її покривлені артритом, вузлуваті руки почали гладити його по спині, що здригалася хвилями.

Я підійшов до них, трохи невпевнено, і її очі обернулися до мене. Вони була абсолютно ясними. Це була не та жінка, котра питала мене, коли прибуває потяг, котра казала, що вона, блядь, розгублена. Усі її вимикачі були ввімкнуті. Принаймні на цей час.

— З нами все буде гаразд, — сказала вона. — Ти можеш їхати додому, Едгаре.

— Але...

— Все гаразд. — Вона гладила йому спину покривленими пальцями. Гладила з безмірною ніжністю. — Ваєрмен завезе мене назад. За хвилинку. Правда, Ваєрмене?

Він кивнув, не піднімаючи голову від її грудей, не вимовивши ні звуку.

Я вирішив, що все скінчилося і варто скористатися її порадою.

— Ну, тоді добре, Елізабет. Добраніч, Ваєрмене. Поїхали, Джеку. Ходунок мав щось на кшталт полички. Джек поклав туди ліхтарик, поглянув на Ваєрмена — той так і стояв, сховавши обличчя на грудях старої, — і пішов до пасажирських дверцят моєї машини.

— На добраніч, мем.

— Добраніч, юначе. Для гри в парчізі ти нетерплячий грач, але багатообіцяючий. Агов, Едгаре? — Вона спокійно поглянула на мене понад похиленою ваєрменовою головою. — Вода тепер почала текти швидше. Скоро почнуться пороги. Ти це відчуваєш?

— Так, — відповів я, не розуміючи про що йдеться. Але я розумів, про що вона говорить.

— Залишайся. Прошу, залишайся на острові, що б тут не трапилося. Ти нам потрібен. Мені потрібен. І Думі потрібен. Коли мене знову потьмарить, ти пам’ятай те, що я тобі зараз кажу.

— Я буду пам’ятати.

— Пошукай пікніковий кошик Няні Мельди. Він на горищі, я певна. Він червоний. Ти його знайдеш. Вони в ньому.

— Що саме там у ньому, Елізабет?

Вона кивнула.

— Так, добраніч, Едгаре.

І я зрозумів, що знову почалося потьмарення. Але Ваєрмен заведе її в дім. Ваєрмен опікуватиметься нею. І поки він це почне робити, вона подбає за них обох. Я залишив їх стояти на бруківці під аркою воріт, між ходунком і кріслом-візком, його голова похилена їй на груди. Цей спогад в мені живе.

Ясно.

— 10 —

Після керма я був знесилений — а також, гадаю, стресом від того, що після довгого періоду самоти цілий день пробув серед такої кількості людей — але думка про те, щоб лягти, не кажучи вже заснути, в мене не виникала. Я перевірив електронну пошту і побачив послання від моїх обох дочок. Мелінда лежала з фарингітом у Парижі і сприймала це, як зазвичай сприймала всі свої хвороби, наче особисту образу. Ілса прислала мені ланку на сайт ешвільскої газети CitizenTimes, у Північній Кароліні[226]. Я кликнув і знайшов там суперсхвальну рецензію на виступ «Колібрі» у Першій баптистській церкві, де вони отримали «овацію вірних з одностайними криками алілуя». Там була також фотографія, на якій Карсон Джонс і вельми гарненька блондинка стояли попереду решти співаків із роззявленими у співі ротами й заплющеними в екстазі очима. Дует Карсона Джонса і Бріджит Андрейссон «Велика твоя велич»[227] повідомляв підпис під фото. Гммм. Моя Отака-то-Дівчинка писала: «Я анітрохи не ревную». Подвійне гммм.

Я зробив собі сандвіч з копченої ковбаси й сиру (три місяці на острові, а мені ще не набридла ця ковбаса), потім піднявся нагору. Подивився на картини «Корабель і дівчина», котрі насправді були картинами «Ілса і Корабель». Згадав, як Ваєрмен питав мене, що я зараз малюю. Згадав про довгу промову, яку залишила на моєму автовідповідачі Елізабет. Неспокій у її голосі. Вона казала, щоб я берігся.

Раптом я прийняв рішення і рушив вниз якомога швидше, аби лиш не впасти.

— 11 —

Я не тримав, як Ваєрмен, розпухлого портмоне завжди при собі; як правило, у кишені в мене лежала кредитна картка, автомобільні права й невеличка пачка грошей, цього вистачало. Портмоне лежало у вітальні, замкнуте в шухляді столу. Я його витяг, погортав бізнес-картки і знайшов ту, на якій випуклими золотими літерами було надруковано ГАЛЕРЕЯ СКОТО. Як я й очікував, там вже нікого не було і я почув у телефоні запис. Діждавшись закінчення арії Даріо Наннуцці й сигнального гудка, я заговорив:

— Вітаю, містер Наннуцці, це Едгар Фрімантл з острова Дума. Я той... — тут я зробив паузу, мало не сказавши хлопець, та вчасно зрозумів, що я для нього інший тип. — Я той художник, що робить заходи сонця, вставляючи до них великі мушлі й рослини та інші речі. Ви казали про можливу виставку моїх робіт. Якщо ви не втратили зацікавленості, передзвоніть мені, будь ласка.

Продиктувавши свій номер і повісивши слухавку, я відчув полегшення. Відчув, що врешті-решт я таки на щось зважився.

Дістав з холодильника пиво й ввімкнув телевізор, сподіваючись натрапити перед сном на якийсь достойний перегляду фільм. Мушлі під будинком звучали приємно, заколисливо, сьогодні вони теревенили культурно, упівголоса.

Їх перекрив голос чоловіка, що стояв в щільному оточенні мікрофонів. На 6-му каналі зіркою сьогодні був призначений судом захисник Цукерки Брауна. Приблизно в той самий час, коли Ваєрмену просвічували голову, він давав свою прес-конференцію, на відеозапис якої я зараз натрапив. Адвокатові було на вигляд близько п’ятдесяти, волосся мав зав’язане на потилиці у хвостик на кшталт англійської баристерської перуки, але в ньому не було ніякого автоматизму. Він виглядав заангажованим.

Розповідав репортерам, що його клієнт психічно хворий і мусить бути визнаним невинним на підставі неосудності.

Він повідав, що містер Браун давній наркоман, звиклий до порно сексуально нестриманий тип і шизофренік. Він поки що не розводився про його палку любов до морозива і збірок хітів типу «Ось це я називаю справжньою музикою»[228], але ж список присяжних поки що не сформовано. Окрім мікрофонів 6-го каналу, я побачив там логотипи NBC, CBS, ABC, Fox та CNN. Тіна Гарібальді не змогла б прикувати до себе такої уваги, якби перемогла у конкурсі на грамотність серед школярів чи в науковій олімпіаді, навіть якби врятувала домашнього собаку з розбурханої річки, але варто було її зґвалтувати і вбити, як вона стала національною знаменитістю. Дівчинко. Всі тепер знають, що твій вбивця сховав твої трусики у себе в шухлядці.

— Насправді ним керували його згубні звички, — казав адвокат. — Мати й обидва його вітчими були наркоманами. Дитинство в нього було жахливим, його систематично били, з нього сексуально знущалися. Він лежав у закладах для психічно хворих. У нього душевна дружина, але вона розумово нерозвинена. Інакше б він не шукав чогось на вулиці.

Він обернувся до камер.

— Це злочин не Джорджа Брауна, це злочин Сарасоти. Я всім своїм серцем співчуваю Гарібальді, я ридаю по Гарібальді. — Тут він підняв своє без сліду сліз лице до камер, ніби намагаючись це якось довести. — Але навіть якщо Джорджа Брауна позбавити життя у Старку[229], це не поверне назад Тіну Гарібальді, не полагодить дефектну систему, яка погнала цього дефектного чоловіка на вулицю без нагляду. Отака моя заява, дякую вам за увагу, а зараз, прошу мене вибачити...

Він пішов геть, ігноруючи викрики й запитання, і все було б нічого — принаймні все могло піти інакше — аби я вимкнув телевізор чи одразу перемкнувся на інший канал. Але я цього не зробив. І побачив ведучого, котрий в студії 6-го каналу сказав:

— Роял Бонньєр, бойовий юрист, котрий виграв півдюжини, як вважалося, безвиграшних справ публічного розголосу, заявив, що він доклав би всіх зусиль до вилучення зі справи відеозапису, зробленого камерами спостереження торгівельного центру.

І знову почалося те прокляття. Дитина з рюкзаком за плечима йде справа наліво. Від пандусу з’являється Браун і бере її за зап’ястя. Вона дивиться вгору на нього і видно щось питає. І тут така сверблячка охопила мені відсутню руку, ніби там згори вниз комашилися бджоли.

Я скрикнув — від здивування й муки — і впав на підлогу, збивши долі на килим і дистанційний пульт, і тарелю з сандвічем. Я дряпав собі кінцівку, якої не існувало. Чи ту, до якої я не міг дістати. Ніби осторонь я чув свої благання: прошу, припиніть. Та, я вже знав, що існує єдиний спосіб припинити це страждання. Підвівся на коліна й почовгав до сходів, усвідомивши, що одним коліном розтрощив пульт, який перед знищенням встиг перемкнути телевізор на інший канал «Кантрі М’юзік Телевіжн». Там Алан Джексон співав про вбивство в Музичному ряду[230]. Піднімаючись сходами, я двічі намагався вхопитися за поруччя правою рукою. І на мить я відчував виск спітнілої долоні по дереву, перш ніж мана миналася.

Якось я дістався верху і здерся на рівні ноги. Передпліччям ввімкнуй усе світло і, хитаючись, побіг недолугим підтюпцем до мольберту. На ньому стояла незавершена «Дівчина і Корабель». Не вагаючись, я пожбурив картину вбік, а на її місце вверг свіжий підрамник. Я дихав короткими гарячими схлипами. Піт скапував мені з волосся. Я схопив шматину для витирання фарби і плюхнув її собі на плече, так я колись вішав собі салфетки для витирання відрижки у моїх манюніх донечок. Устромив у зуби пензля, іншого примостив за вухом, хотів взяти третій, та вхопив натомість олівець. Щойно я почав робити начерк, як дике свербіння в руці почало вщухати. Близько півночі картина була завершена і свербіння упокоїлося. Але ця картина не була просто картиною, це була Картина, і вона була гарна, якщо я маю право так сказати. А я мав. Дійсно, що за талановитий сучий син. На ній Цукерка Браун вчепився у зап’ястя Тіні Гарібальді. На ній Тіна дивилася на нього своїми темними очима, жахливими у їх невинності. Я так ідеально вхопив її погляд, що аби її батьки побачили завершений продукт, вони тут же позбавили себе життів. Але її батькам ніколи не світило побачити цю картину.

Саме цю — ніколи.

Мій малюнок був майже точною копією фотографії, котру після 15 лютого принаймні раз надрукували майже всі флоридські газети, а також більшість газет Сполучених Штатів. Існувала лише одна серйозна різниця. Я певен, що Даріо Наннуцці назвав би це фірмовим штрихом — Едгар Фрімантл, американський примітивіст, легко розрубує кліше, намагаючись переосмислити Цукерку й Тіну, їхню зустріч, сплановану у пеклі, — але Наннуцці теж ніколи не побачить цієї картини.

Я встромив пензлі назад до майонезних слоїків. Я був завацяний фарбою по лікті (і вся ліва половина обличчя була у фарбі), та найменше я переймався тим, щоб одчищатися.

Занадто голодним я себе почував.

Я мав гамбургера, але замороженого. В морозильнику також лежав шмат смаженої свинини, купленої Джеком минулого тижня у «Мортона»[231]. Залишки улюбленої ковбаси я згодував собі на вечерю. Хоча ще залишалася запечатана коробка пластівців Special К[232] з фруктами і йогуртом. Я почав насипати їх до тарілки, але в такому стані зажерливості ця тарілка мені здалася не більшою за наперсток. Я її так різко відштовхнув убік, що долі полетіла хлібниця, дістав з полиці над плитою велику миску і висипав до неї всі пластівці з коробки. Залив півквартою молока, додав сім чи вісім ложок цукру, перемішав, довго не роздумуючи, долив ще молока. Я виїв все дочиста, відтак почвалав на ліжко, затримавшись тільки біля телевізора, щоб заткнути чергового міського ковбоя, страждальця. Впав поперек діжка на стьобане покривало і опинився віч-на-віч з Ребою, а мушлі під Великою Ружею собі мурмотіли.

— Що ти наробив? — спитала Реба. — Що ти цього разу наробив, бридкий дядько?

Я хотів відповісти — нічого, але заснув раніш, ніж вимовилося слово. Крім того — це була тільки моя справа.

— 12 —

Мене розбудив телефон. З другої спроби мені вдалося натиснути потрібну кнопку і вимовити щось схоже на хелло.

— Мучачо, прокидайся і приходь снідати! — заволав Ваєрмен. — Стейк з яйцями! Ми святкуємо! — він зробив паузу. — Ну, принаймні я святкую. Міс Істлейк знову в тумані.

— Що ми святку... — і раптом мені дійшло, що може бути лиш один привід, і я сів у ліжку, збивши Ребу на підлогу. — Тобі повернувся зір?

— Поки нема такого щастя, але новина все’дно гарна. Вся Сарасота її святкує. Цукерка Браун, аміго. Охоронці під час ранкової перевірки знайшли його у камері мертвим.

— І що вони кажуть? — почув я ніби здалеку власне запитання. — Самогубство?

— Не знаю, та яка різниця — самогубство чи природні причини — він зекономив штатові Флорида чимало грошей, а батьків дівчини вберіг від тортур судових засідань. Приходь, поплачемо разом, ну як?

— Дозволь мені лише одягнутися. Й помитися. — Я поглянув на свою заляпану фарбою різних кольорів ліву руку. — Я пізно ліг.

— Малював?

— Ні, трахав Памелу Андерсон.

— У тебе дивно обмежений світ фантазій, Едгаре. Я от трахав вночі Венеру Мілоську, і вона була з руками. Не змушуй мене довго на тебе чекати. Як ти ставишся до huevos?

— О, люблю омлет. Буду за півгодини.

— От і добре. Мушу сказати, мені здалося, тебе не вразила моя стрічка новин.

— Я ще не зовсім прокинувся. А загалом скажу — я дуже радий, що він мертвий.

— Візьміть номерок і станьте в чергу[233], — промовив він і повісив слухавку.

— 13 —

Оскільки пульт був поламаний, мені довелося налаштовувати телевізор вручну, виявилося, що я ще спроможний на це стародавнє ремесло. На 6-му передачі, де панувала Тіна, поступилися місцем передачам, де панував Цукерка Браун. Я виставив гучність до того рівня, від якого завертаються вуха, і слухав, поки відмивав з себе фарбу.

Джордж Цукерка Браун скоріш за все помер уві сні. Передали інтерв’ю охоронця: «Він був найбільший з усіх хропунів, яких ми тільки тут тримали, — ми навіть жартували, що в’язні вб’ють його лише за це, якщо його переведуть на загальний режим». Якийсь лікар сказав, що цей випадок схожий на апное, і поділився думкою, що Браун міг померти від комплексних ускладнень. Що смерть такого типу не часто трапляється в дорослих, але не є чимось нечуваним.

Апное уві сні — для мене це був добрий знак, але гадаю, ускладнення йому організував я сам. Відмивши майже всю фарбу, я пошкандибав нагору до Малої Ружі подивитися на власну версію Картинки у погожому світлі дня. Я не очікував, що вона видасться такою ж доладною, якою здавалася мені тоді, коли я кинувся від неї вниз, щоб виїсти цілу миску вівсяних пластівців — вона не могла бути такою, зважаючи на швидкість, з якою я її створив.

А вона таки виявилася гарна. На ній була одягнена у джинси й чисту рожеву майку Тіна з рюкзаком за плечима. Був там, також у джинсах, і Цукерка Браун, він тримав дівчинку за руку, її очі дивилися на нього, рот був напіввідкритий так, ніби вона запитувала: «Чого вам треба, містере?» Його очі, сповнені темних намірів, дивилися вниз на неї, але решти обличчя він не мав. Я не намалював йому рота й носа.

Під очима в моєї версії Цукерки Брауна не було нічого.