Острів Дума

— 1 —

— Можна до вас присусідитися, містере?

Це з’явилася Ілса. Зелені шорти і ліфчик в тон. Боса, без макіяжу, лице припухле після сну. Волосся зав’язане у хвостик, як колись, коли їй було років одинадцять, щоправда, тільки повнота грудей заважала їй і зараз скидатися на одинадцятирічну.

— Прошу, — відгукнувся я.

Вона примостилася біля мене на кахельному пандусі, що вів до басейну.

Ось тільки я сидів на позначці 5 футів, а вона — 1 фут.

— Рання ти пташка, — промовив я, хоча нічого дивного в цьому не вбачав. Ілса завжди була найневтомнішою з нас.

— Я непокоїлася за тебе. Особливо, коли Джеку подзвонив містер Ваєрмен і сказав, що та чудова стара леді померла. Нам про це повідомив Джек. Ми були ще на вечері.

— Я знаю.

— Мені так жаль. — Вона поклала голову мені на плече. — Таке трапилося, і якраз в особливий для тебе вечір.

Я обняв її.

— Отож я поспала якихось пару годин і прокинулася, бо вже світило сонце. І кого я побачила тут, у басейні, виглянувши у вікно? Мого батечка власною персоною, сидить сам-один.

— Не спалося більше, от і встав. Добре, хоч не розбудив твою м... — я прикусив язика, побачивши великі круглі очі доньки. — Не варто покладати ілюзій, міс Булочко. Там просто був сеанс утішання.

Не просто утішання там було, але до обговорення зі своєю дочкою того, що там насправді відбулося, я був неготовий. Та й сам з собою, до речі, теж.

Вона поникла, відтак виструнчилася і звисока глянула на мене, в кутиках її рота вже бриніла посмішка.

— Якщо ти на щось сподіваєшся, це твоє право, — сказав я, — але, моя тобі порада, не покладай багато надій. Я завжди залишуся їй близьким другом, просто іноді люди заходять надто далеко, звідки вже не повернутися. Гадаю... та ні, я впевнений, що з нами саме цей випадок.

Вона перевела погляд на застиглу поверхню басейну, посмішка в кутиках її губ зів’яла. Мені важко було бачити її такою, але все на краще.

— Годі вже.

Тепер я отримав право перейти до інших питань. Хай мені це не довподоби, але ж я залишаюся її батьком, а вона в багатьох сенсах залишається ще дитиною. Це означало, що, хоч як мені скрутно одразу на ранок після смерті Елізабет, хоч яка в мене зараз непевна власна ситуація, проте я маю обов’язки і мушу виконувати.

— Іллі, я хочу в тебе про дещо спитати.

— О’кей, звичайно.

— Ти не одягаєш свою обручку, бо боїшся, що матінка, побачивши, здійме бучу... це мені цілком зрозуміло... чи це ти тому, що ви з Карсоном...

— Я обручку відіслала, — промовила вона безбарвним голосом. Потім захихотіла і камінь відкотився в мене з серця. — Але я послала його йому офіційною поштою, ще й застрахувала.

— Отже... все скінчилося?

— Ну... ніколи не кажи ніколи, — вона повільно перебирала ногами у воді. — Карсон не хоче,щоб скінчилося, так він говорить. Я теж не певна, що хочу. Принаймні поки ми все не з’ясували, дивлячись одне одному в очі. Телефон і електронні мейли не годяться для обговорення таких речей. До того ж мені хочеться побачити, чи залишається він привабливим для мене, і якщо так — то як сильно. — Вона глянула скоса, трохи стривожено. — Сподіваюсь, ти цим не пригнічений?

— Ні, золотко.

— Можу я в тебе дещо спитати?

— Так.

— Скільки разів ти пробачав мамі?

Я посміхнувся.

— Впродовж всього нашого спільного життя? Гадаю, разів двісті, або й більше.

— А вона тобі?

— Десь так само.

— А ти коли-небудь... — замовкла. — Ні, я не можу в тебе про це питати.

Відвернувшись, я втупився в басейн, відчуваючи, як щоки в мене спалахнули типовою буржуазною сором’язливістю.

— Оскільки наша розмова відбувається о шостій ранку і поряд нема навіть доглядача басейну, а також, оскільки я, здається, знаю в чому полягає твоя проблема з Карсоном Джонсом, ти про все можеш питати. Відповідь буде — ні. Жодного разу. Але, якщо бути кришталево чесним, скажу, що так вийшло радше через збіг обставин, а не тому, що я аж такий праведний. Були моменти, коли я наближався до цього впритул, а одного разу тільки випадковість, чи доля, чи провидіння утримали мене. Мені здається, наша сім’я не розпалася б... аби таке трапилося, гадаю, існують важчі образи для подружжя, але не дарма це називається зрадою. Один раз можна вибачити, як суто людську помилку. Другий — як людську слабкість. А далі... — Я знизав плечима.

— Він каже, що це трапилось лиш раз. — Її голос впав до ледь чутного шепоту. Ноги перестали хлюпатися і безвільно зависли під водою. — Він сказав, що вона до нього приставала. Ну, розумієш, кінець кінцем...

Авжеж. Так завжди й буває. У романах і в кіно принаймні. Можливо, іноді навіть в реальному житті. Тільки від того, що його пояснення було дуже схоже на брехню заради самовиправдання, воно не конче було нею.

— Це та дівчина, з якою він співає?

— Бриджіт Андрейсон, — кивнула Ілса.

— Та, в котрої поганий віддих.

Млява посмішка.

— Пригадую, не так давно ти мені казала, що він мусить зробити вибір.

Довге мовчання. Відтак:

— Це так складно.

Ще б пак. Це вам пояснить будь-який п’яниця в барі, котрого вигнала з дому жінка. Але я мовчав.

— Він їй сказав, що не хоче з нею більше бачитися. І всі дуети з нею скасовуються. Я знаю про це точно, я шукала останні рецензії на них в Інтернеті. — Вона зашарілася при цьому, але хіба я міг їй докоряти. Я й сам на її місці теж шукав би. — А коли містер Фредерікс, це їхній тур-директор, сказав, що відішле його додому, Карсон відповів йому, що хай робить як заманеться, але він не співатиме більше з тією блондинистою святою курвою.

— Саме такими словами й сказав?

— Батечку, він же баптист, — сяйнула вона усміхом. — Це я тобі перекладаю з його мови. Отже, Карсон уперся, а містер Фредерікс поступився. Для мене це очко на рахунок Карсона.

«Так,— подумалось мені, — але він все одно зрадник котрий називає себе Смайлі». Я взяв її за руку:

— Що ти збираєшся робити далі?

Вона зітхнула. З хвостиком на голові вона скидалася на одинадцятирічну, зітхання прозвучало, мов від сорокарічної.

— Я й сама не знаю. Я вся розгублена.

— Тоді дозволь мені тобі допомогти. Дозволяєш?

— Давай.

— Поки що тримайся від нього подалі, — сказав я, враз усвідомивши, як дуже мені цього хотілося. Та понад те. Згадавши про картини «Дівчина і Корабель» — особливо про дівчину у човні — я хотів просити її не розмовляти з незнайомцями, тримати фен для волосся подалі від ванни і робити пробіжки тільки навкруг коледжу. Ніколи не ходити в темряві через парк Роджера Вільямса[342].

Вона дивилася на мене питально, і я спромігся оговтатись:

— Повертайся в коледж...

— Я якраз хотіла з тобою це обговорити...

Я кивнув і стиснув її руку, даючи зрозуміти, що ще не все сказав.

— Закінчи цей семестр. Здай іспити. Хай Карсон завершить своє турне. Так ти отримаєш бачення перспективи, потім можеш з’ясовувати з ним стосунки... розумієш, що я хочу сказати?

— Так... — Вона все зрозуміла, але переконаності в її словах не чулося.

— Коли ви знов зустрінетеся, хай це буде на нейтральній території. Я не для того, щоб тебе збентежити, але оскільки ми тут поки що самі, все ж таки скажу. Ліжко — не нейтральна територія.

Вона задивилася вниз на свої плаваючі ступні. Я простягнув руку й обернув її лицем до себе.

— Коли проблеми ще не вирішено, ліжко — це поле битви. Я навіть вечеряти не піду з людиною, з котрою не маю з’ясованих стосунків. Зустрінься з ним... та хоч би в Бостоні. Сядьте на лаві десь у парку. Розберися сама зі своїм ставленням до нього, і хай він розбереться, як ставиться до тебе. А вже тоді підіть десь разом. Повечеряйте. Сходіть на гру «Ред Сокс». Або лягайте в ліжко, якщо вважаєш, що так годиться. Те, що я не бажаю нічого знати про твоє сексуальне життя, не означає, ніби я вважаю, що в тебе його нема.

Як же вона полегшила мені настрій свої дзвінким сміхом. На її сміх звідкілясь вигулькнув заспаний офіціант, питаючи в нас — чи не бажаємо ми кави? Ми бажали. Коли він пішов по каву, Ілса заговорила.

— О’кей, татуню. Прийнято. Я так і так збиралася тобі сказати, що сьогодні після обіду мушу повертатися. В мене письмова з антропології наприкінці цього тижня, тож треба попрацювати на семінарах, ми там створили робочу групу, назвалися «Клуб Невмирущих», — і запобігливо перепитала мене: — Гаразд, тату? Я знаю, ти сподівався на кілька днів, але тепер таке трапилося з твоїм другом, з тою леді...

— Гаразд, золотко, все нормально.

Я поцілував її з кінчик носа, сподіваючись, що зблизька вона не помітить моєї радості — радості від того, що вона приїхала на відкриття виставки, радості від того, що ми з нею з самого ранку спілкуємося удвох, і найбільшої радості від того, що вона відлетить на тисячу миль північніше від Думи ще до того, як на острів зійде ніч. За умови, якщо вона замовила собі квиток на рейс, так воно й буде.

— А як щодо Карсона Джонса?

Ледь не цілу довгу хвилину вона сиділа мовчки, бовтаючи босими ногами у воді. Відтак підвелася і взяла мене за руку, допомагаючи встати мені.

— Гадаю, ти маєш рацію. Я йому скажу, якщо в нього серйозне ставлення до наших з ним стосунків, він мусить почекати до 4 липня.

Тепер, коли вона прийняла рішення, очі її знову сяяли.

— Таким чином я матиму час до кінця семестру, а потім ще місяць літніх канікул. А він доспіває останній концерт в «Коров’ячому палаці» і матиме повно часу, щоб з’ясувати, чи дійсно в нього все скінчено з тією блонді, як йому здається. Такий варіант тобі годиться, батечку мій дорогенький?

— Абсолютно в яблучко.

— А оно й наша кава, — сказала вона. — Залишається питання, скільки залишилося ще до сніданку?

— 2 —

Ваєрмен не був присутнім на післясвятковому сніданку, хоча сам же й резервував заздалегідь в готелі бенкетний зал на час з восьмої до десятої. Я очолював стіл, за яким сиділо більше двох дюжин друзів і членів родини, переважно з Міннесоти. Подія була з того розряду, які запам’ятовують і обговорюють ще десятки років, зокрема тому, що в незвичному місці, з незвичного приводу збирається так багато знайомих людей, а ще завдяки незвичайно жвавій емоційній атмосфері.

З одного боку, тут був очевидний приклад того, як «наш хлопець досяг неабиякого успіху». Вони відчули це ще на вернісажі, а підтвердження своїх вражень отримали з ранкових газет. Відгуки, вміщені в сарасотській «Геральд Триб’юн» та у вінісівському «Гондольєрі», були гарними, але короткими. Натомість стаття Мері Айр у тампівській «Триб» вийшла майже на цілу шпальту і вражала ліричністю. Напевне, вона написала більшу її частину зарання. Мене вона називала «крупний новий американський талант». Моя мати — завжди схильна до бурчання — сказала б на це: «Забагато слів, краще б десять центів, щоб купити те, чим підтирають сраку». Звісно, це була її улюблена примовка сорок років тому, коли на десять центів дійсно можна було щось купити.

Розуміється, з іншого боку була Елізабет. Ніде не знайшлося повідомлення про її смерть, але під статтею Мері Айр в рамочці йшов короткий, на два абзаци, текст під заголовком: ПРИПАДОК ЗНАНОЇ ПОКРОВИТЕЛЬКИ МИСТЕЦТВ НА ВЕРНІСАЖІ ФРІМАНТЛА. Повідомлялося, що в Елізабет Істлейк, давньої патронеси арт-громади Сарасоти і мешканки острова Дума, невдовзі після її прибуття до галереї «Ското» очевидно почався напад епілепсії і її було доставлено в Меморіальний шпиталь. На час подачі номеру в друк про її стан нічого ще не було відомо.

Мої міннесотські друзі знали, що в ніч мого тріумфу померла близька мені людина, друг. Були там вибухи сміху і раптові жарти, а відтак погляди в мій бік, як я це сприйняв. О дев’ятій тридцять з’їдений мною омлет застряг у мене в шлунку, мов шмат свинцю, а ще колишнім болем ломило голову — вперше за останній місяць.

Я вибачився і пішов нагору. В моєму номері, де я так і не спав, залишилася торбочка. Там в бритвеному приборі лежало кілька упаковок розчинних пігулок від мігрені «зоміг»[343]. Ними не зупинити потужне вторгнення Сили №5[344], але зазвичай вони допомагали, якщо прийняти дозу вчасно. Я запив одну пігулку колою з холодильника і вже збирався йти, та помітив блимання вогника на телефоні. Хотів було проігнорувати, але подумав, що повідомлення міг надіслати Ваєрмен.

Там було з півдесятка повідомлень. Чотири перших виявилися поздоровленнями, що проторохкотіли по моїй болящій голові, мов градові дробини по залізному даху. Коли дійшло до вітання від Джимі (воно було четвертим), я почав натискати кнопку на клавіатурі, щоб скоріше перейти до наступного повідомлення. Не було в мене настрою на вислуховування компліментів.

П’яте повідомлення дійсно було від Ваєрмена. Голос в нього був втомлений, пригнічений.

— Едгаре, я розумію, ти запланував пару днів провести зі своєю родиною й друзями, і мені страшно незручно тебе про це просити, але чи можемо ми з тобою побачитися сьогодні після полудня в твоєму домі? Нам треба поговорити, маю на увазі — серйозно. Джек всю ніч пробув зі мною тут, в Ель Паласіо — не схотів залишити мене самого, він збіса хороший хлопець — і ми рано встали, щоб пошукати той червоний кошик, як вона й загадала, ну... ми його й знайшли. Краще пізно, ніж ніколи, так же ж? Вона хотіла, щоб кошик попав до тебе, тож Джек і відніс його до Великої Ружі. Будинок був незамкнений і, послухай-но, Едгаре... хтось в ньому побував.

У слухавці запала тиша, але я чув його дихання. А відтак:

— Джека побачене там страшно вразило, отже й тобі треба бути готовим до шоку, мучачо. Хоча ти, либонь, вже про щось здогадуєшся....

Тут прозвучав біп, а далі почалося шосте повідомлення. Це Ваєрмен продовжував свою оповідь, тільки тепер він був роздратований, а тому й більш схожий на самого себе.

— От же слабосрака машинка, цей автовідповідач! Chinche Pedorra![345] Агов! Едгаре, ми з Джеком їдемо до Аббот-Векслера. Це... — Йому знадобилася коротка пауза для сформулювання думки. — Погребальна фірма, до якої вона хотіла. Я повернуся близько першої. А ти обов’язково зачекай на нас, сам у дім не заходь. Там не розгром, нічого такого, але я хочу бути поряд з тобою, коли ти роздивлятимешся вміст кошика, ну, і ще, коли побачиш, що там у твоїй майстерні на верхньому поверсі. Мені не до смаку говорити загадками, але Ваєрмен не стане викладати все це лайно на плівку автовідповідача, яку будь-хто може прослухати. А, ось ще що. Дзвонив один з її юристів. Залишив мені повідомлення — ми з Джеком якраз рилися у мотлоху на тому сраному горищі. Він каже, що я тепер її єдиний спадкоємець. — Пауза. — La loteria. — Пауза. — Я отримав все. — Пауза, — Бодай би я здох.

От і все.

— 3 —

Я натиснув 0, викликаючи готельну операторку. Трішки зачекав і отримав від неї номер погребального салону Аббот-Векслер. Набрав той номер. Робот запропонував мені пречудовий вибір орієнтованих на смерть послуг («для переключення на виставковий трунний зал натисніть 5»). Я перечікував — у наші дні пропозиції для реальної живої людини надходять в останню чергу, як спецпризи нездарам, що ледве дістаються фінішу, неспроможні впоратися з викликами 21-го століття, — і поки чекав, я обмірковував повідомлення Ваєрмена. Дім стояв незамкнений? Справді? Поставарійна пам’ять в мене ненадійна, але звички в порядку. Велика Ружа належить не мені, а мене з раннього дитинства привчили особливо акуратно поводитися з чужим добром. Я був цілком певен, що дім я замикав. Отже, якщо хтось проник в дім, чому не були зламані двері?

На мить мені пригадалися маленькі дівчатка в мокрих платтячках — маленькі дівчатка з зогнилими обличчями, котрі балакали джеркотливими голосами мушель під домом — відтак мене пересмикнуло і їхні образи відлетіли геть. Вони тоді з’явилися лише в моїй уяві, авжеж, видіння перевтомленого мозку. А якщо навіть вони були чимось іншим... примарам нема потреби відчиняти двері, хіба ні? Вони просто проходять крізь них, або просочуються крізь стіни.

— ... нуль, якщо потребуєте допомоги.

Слава Богу, я майже забув, що чогось чекаю. Натиснув 0, і після кількох тактів, що приблизно нагадували «Примиряюся з собою»[346], професійно втішливий голос спитав, чим він мені може допомогти. Я переміг ірраціональне й вельми потужне бажання сказати: «Моя рука! Вона так і не отримала достойного її погребіння!» й повісити слухавку. Натомість, чухаючи собі слухавкою праву брову, я запитав, чи є там Джером Ваєрмен.

— Можу я поцікавитися, кого з покійників він представляє? Переді мною виникло кошмарне видіння: мовчазна судова зала мертвяків і Ваєрмен оголошує: Ваша Честь, я протестую.

— Елізабет Істлейк, — сказав я.

— А, так, звичайно, — голос потеплішав, став тимчасово людським. — Він зі своїм юним другом вийшли, гадаю, щоб попрацювати над некрологом міс Істлейк. Здається, я маю повідомлення для вас. Ви зачекаєте?

Я зачекав. Знов зазвучало «Примиряюся з собою». Нарешті Гробар-Погребник[347] повернувся:

— Містер Ваєрмен просить вас приєднатися, якщо ваша ласка, до нього і... гм... містера Кандурі у вашому домі о другій пополудневій годині. Тут написано: «Якщо ви приїдете першим, зачекайте, будь ласка, надворі». Ви зрозуміли?

— Так, зрозумів. А вам відомо, чи не збирався він повернутися?

— Ні, він нічого не казав.

Я подякував йому і повісив слухавку. Якщо навіть Ваєрмен мав мобільний телефон, я в нього його ніколи не бачив, та й номера його у мене все’дно не було, але ж Джек мав мобільного. Я відшукав у гаманці його номер і набрав. Після першого гудка мене переключило на голосову пошту, і там повідомили, що телефон або вимкнуто, або він не функціонує, тобто — або Джек його забув зарядити, або забув оплатити рахунок. Широкий вибір можливостей.

Джека побачене там страшно вразило, отже й тобі треба бути готовим до шоку.

Я хочу бути поряд з тобою, коли ти роздивлятимешся вміст кошика.

А втім, я собі вже доволі чітко уявляв, що саме могло бути в кошику, і мав сумніви, що й Ваєрмена аж так сильно здивував його вміст.

Не думаю.

— 4 —

Міннесотська мафія притихла за столом в бенкетній залі, і навіть раніше ніж підвелася для промови Пам, я зрозумів, що, поки був відсутнім, вони тут не лише обговорювали мене. Вони радилися.

— Ми від’їжджаємо, — оголосила Пам. — Більшість з нас. Слоботніки давно мріяли побувати в Дісней Ворлді, Джеймісони збираються до Маямі...

— А ми, тату, поїдемо з ними, — уточнила Мелінда, тримаючи за руку Ріка. — І вже звідти полетимо прямо в Орлі, це дешевше, ніж той рейс, що нам замовив ти..

— Гадаю, ми пережили б ці витрати, — сказав я, посміхаючись. У мені дивно змішалися почуття полегшення, розчарування й страху. В той же час я відчув, що обручі, якими мені було стягнуто голову, почали слабшати і відпадати. І біль в мене з голови просто зник. Можливо, це завдяки «зомігу», але препарат зазвичай не починає діяти так скоро, навіть якщо його задля пришвидшення запивати кофеїновою газировкою.

— Ти вже мав сьогодні нагоду спілкуватися зі своїм другом Ваєрменом? — прогудів басом Камен.

— Так, — відповів я. — Він залишив повідомлення в мене на телефоні.

— Ну, і як йому ведеться?

Нормально, занадто довга історія, щоб її тут переповідати.

— Він дає собі раду, займається підготовкою похорону в погребальному салоні... і Джек йому допомагає… але він змучений.

— Ідіть й допоможіть йому, — промовив Том Райлі. — Це ваша робота на сьогоднішній день.

— Так, дійсно, — додав Бозі. — Не муч ти себе, Едгаре. Нема сенсу тобі зараз перед нами грати привітного хазяїна.

— Я дзвонила в аеропорт, — сказала Пам так, ніби я протестував, чого я робити не збирався. — Там кажуть, що «Гольфстрім» стоїть напоготові. А консьєрж вже допомагає вирішити проблеми по всіх інших напрямках. Тим часом ми маємо ще кілька ранкових годин. Питання в тім, як нам ними розпорядитися?

Ми розпорядилися часом, як я раніше й планував: відвідали музей мистецтв Джона і Мейбл Рінглінг[348]. І я прогулявся у своєму береті.

— 5 —

Ближче до полудня я стояв у пасажирському холі авіакомпанії Долфін, прощаючись зі своїми друзями й родичами — когось цілуючи, комусь потискаючи руки, когось обіймаючи, або виконуючи всі три дії одночасно. Мелінда з Ріком та Джеймісони вже відлетіли.

Королева Реабілітації Кеті Грін поцілувала мене зі своєю фірмовою пристрастю.

— Бережи себе, Едгаре, — напоумлювала мене вона. — Мені твої картини подобаються, але набагато більше я пишаюся тим, як ти ходиш. У тебе дивовижний прогрес. Хотілося б мені показати тебе моїм найсвіжішим плаксам.

— Кеті, ти крута.

— Не така я вже й крута, — відповіла вона, витираючи очі. — По правді, я безпорадна кваша.

Потім наді мною навис Камен.

— Якщо потребуватимеш допомоги, зв’язуйся зі мною терміново.

— Слухаюсь, — виструнчився я. — Доповім КаменДоку.

Камен посміхнувся. Видовище: ніби тобі посміхається Бог.

— Я не вважаю, Едгаре, що з тобою вже все гаразд. Я можу тільки сподіватися, що з тобою буде все гаразд. Мало хто інший так заслуговує на м’яку посадку в сонячну погоду після бурі.

Я його обняв. Однорукі обійми, але він заради цього нахилився.

До літака я йшов поряд з Пам. Поки решта піднімалися по трапу, ми стояли з нею біля його підніжжя. Мою руку вона тримала обома своїми, дивлячись вгору, мені в очі.

— Я поцілую тебе лише в щоку, Едгаре. Бо Іллі дивиться на нас, а мені не хочеться, щоб в неї з’явилися якісь хибні думки.

Вона так і зробила, а відтак промовила.

— Мені за тебе неспокійно. У тебе в очах якийсь острах, і це мені не подобається.

— Елізабет...

Вона ледь помітно хитнула головою.

— Вчора ввечері ти виглядав так само, ще до того, як вона з’явилася в галереї. Навіть у найщасливіші для тебе моменти. Острах. Не знаю навіть, як твій вигляд пояснити іншими словами. Я тільки раз бачила тебе таким раніше, у 1992-му, коли якийсь короткий час здавалося, що ти можеш не виконати останній платіж по позиці і разом втратиш увесь бізнес.

Ввімкнулися турбіни літака і теплий бриз розметляв її волосся навкруг обличчя, перетворивши її салонну зачіску на щось юнацьке, природніше.

— Едді, можу я в тебе дещо спитати?

— Звичайно.

— Ти зможеш малювати будь-де? Чи мусиш тільки тут?

— Гадаю, будь-де. Але деінде буде все інакшим.

Вона дивилася на мене прискіпливо. Ледь не благаючи.

— Все одно, переміна піде на краще. Тобі треба позбавитися цього остраху. Я не кажу про обов’язкове повернення до Міннесоти, просто... поїдь деінде. Ти подумаєш про це?

— Так.

Але не раніше ніж побачу, що лежить в червоному пікніковому кошику. І не раніше ніж хоч раз проберуся на південний кінець острова. А я вважав, що зможу це зробити. Тому що погано тоді стало Ілсі, а не мені. Мене тоді всього лиш відвідала обарвлена червоним ретроспекція аварії. І фантомна сверблячка.

— Будь здоровим, Едгаре. Не знаю, що тут з тобою відбувається, але в тобі залишається чимало від того, колишнього Едгара, котрого можна любити.

Вона піднялася навшпиньки у своїх білих туфельках — безсумнівно, спеціально куплених перед цією поїздкою — і припечатала ще один ніжний поцілунок до моєї небритої щоки.

— Спасибі тобі, — сказав я. — Дякую тобі за нашу ніч.

— Навзаєм, — відповіла вона. — Було гарно. Потисла мені руку. Відтак піднялася по трапу і зникла.

— 6 —

Знову перед терміналом Дельти. Цього разу без Джека.

— Тільки ти і я, міс Булочко, — сказав я. — Ми з тобою, немов ті останні клієнти бару перед його закриттям.

Тут я помітив, що вона плаче і обійняв її.

— Тату, мені хотілося б залишитися тут з тобою.

— Повертайся до себе, сонечко. Готуйся до іспитів і товчи їх, як з кулемета. Ми скоро побачимося знову.

Вона відхилилася. Подивилася на мене стривожено.

— Ти будеш тут в порядку?

— Так. І ти теж будеш в порядку.

— Буду. Буду.

Я знову її обняв.

— Катай. Реєструйся. Купляй журнали. Дивися Сі-Ен-Ен. Гарного тобі польоту.

— Добре, тату. З тобою було чудово.

— Це ти чудова.

Вона заліпила мені рота щирим поцілунком — можливо, щоб перебити той, що нещодавно мені подарувала її мати, — і пройшла крізь розсувні двері. Один раз озирнулася і помахала мені, розмитий обрис дівчачої фігурки з-за поляризованого скла. Всім серцем мені хотілося б роздивитися її тоді краще, бо після того я ніколи її більше не побачив.

— 7 —

З музею Рінглінга я надіслав два повідомлення для Ваєрмена — одне до погребального салону, а інше наговорив автовідповідачу в Ель Паласіо — повідомив, що повернусь десь о третій і просив його зустріти мене там. Також я попрохав його передати Джекові, що, якщо Джек вже доріс до того, що може голосувати і гуляти на вечірках жіночого клубу Флоридського університету, то він також вже достатньо дорослий і для того, щоб опікуватися своїм чортовим мобільним телефоном.

Було вже майже пів на четверту, коли я нарешті приїхав на острів, але машина Джека і класичний сріблястий «бенц» Елізабет стояли на гравійному майданчику справа від Великої Ружі, а вони обоє сиділи в мене на ґанку, попиваючи холодний чай. Джек все ще був у своєму сірому костюмі, але зачіска в нього повернулася до звичного безпорядку і під піджаком на ньому була майка «Девіл Рейз». На Ваєрмені були чорні джинси і біла сорочка з розстібнутим коміром, а на голові одягнена задом наперед фанатська кашкетка «Кукурузників Небраски»[349].

Я вимкнув двигун, вийшов з машини і потягнувся, намагаючись вправити на місце своє недуже стегно.

Вони підвелися і підійшли до мене привітатися, обидва неусміхнені.

— Всі роз’їхалися, аміго? — спитав Ваєрмен.

— Всі, окрім тітки Джин і дядька Бена, — відповів я. — Вони ветерани шари, не відступляться, поки не вичавлять усе хороше до останньої краплі.

Джек усміхнувся без особливої радості.

— У кожній родині є такі, — зауважив він.

— Ти сам як? — спитав я Ваєрмена.

— Щодо Елізабет я заспокоївся, Гедлок сказав, для неї це, певне, був найкращий варіант, і я сподіваюсь, він має рацію. Вона залишила мені за приблизними обрахунками близько ста шістдесяти мільйонів доларів в готівці, цінних паперах і нерухомості... — Він затряс головою. — А це вже інше. Можливо, колись мені стане до снаги огледіти все це, але зараз...

— Зараз щось відбувається.

— Si, senor. І відбувається щось дуже зле.

— Що ти вже встиг розповісти Джеку?

Ваєрмен трохи зніяковів.

— Ну, я тобі ось що скажу, аміго. Коли я вже розпочав, відтак вже дуже важко було зупинитися на якомусь правдоподібному місці.

— Він розповів мені про все, — втрутився Джек. — Принаймні він так каже. Включно з тим, що, як він вважає, ви зробили з його головою, і з тим, що, як ви вважаєте, ви зробили з Цукеркою Брауном. — Він видихнув. — І про тих двох дівчат, яких ви бачили.

— Тебе не шокує історія з Цукеркою Брауном? — спитав я.

— Якби залежало від мене, я дав би вам медаль. А мешканці Сарасоти, либонь, на параді в День Пам’яті[350] провезли б вас на персональній платформі. — Джек засунув руки в кишені. — Але якби ви мені минулої осені розказали, що такі речі можливі поза фільмами Найта Шьямалана[351], я б довго сміявся.

— А ще тиждень тому? — спитав я.

Джек замислився. На протилежному боці Великої Ружі рівномірно прибували хвилі. Мушлі скоро почнуть балачку під моїм домом.

— Ні, — відповів він. — Тоді вже, мабуть, не сміявся б. Я від самого початку помітив, що щось у вас є таке, Едгаре. Ви приїхали сюди і...

Він звів докупи свої долоні і переплів пальці. І я вирішив, що так воно й є. Так воно й виглядало. Як переплетені пальці двох рук. А той факт, що я мав лиш одну руку, не грав тут ніякої ролі.

Тут не грав.

— Що ти таке кажеш, hermano[352]? — спитав Ваєрмен.

Джек знизав плечима.

— Едгар і Дума. Дума і Едгар. Виглядає так, ніби вони чекали одне на одного. — Він зніяковів, але впевненості не втратив.

Я ткнув великим пальцем через плече в бік мого дому:

— Зайдемо?

— Розкажи йому спершу, як ми знайшли кошика, — поросив Ваєрмен Джека.

Джек знизав плечима,

— Без особливих проблем. Хвилин за двадцять. Він стояв на вершечку якогось креденсу в дальньому кутку горища. Крізь один з вентиляційних отворів на нього прямо попадав промінь світла. Так, ніби комусь хотіпося, щоб його було знайдено. — Він глянув на Ваєрмена і той схвально кивнув. — Ну, ми його знесли до кухні і подивилися, що там в ньому. Він був важезний, як чорт.

Джекове зауваження про важкість кошика нагадало мені те, як Мельда, домовпорядниця, тримає його на сімейному фотопортреті: обома напруженими руками. Очевидно, що тоді він теж був важкий.

— Ваєрмен сказав, щоб я приніс кошик сюди і залишив його тут для вас, оскільки в мене є ключ... але ключ мені не знадобився. Дім стояв незамкнений.

— Двері навстяж?

— Ні. Я спершу повернув свій ключ, і виявилося, що замкнув замок. Це мене вельми здивувало.

— Ходімо, — перебив Ваєрмен, — час побачити все в натурі.

З флоридського боку Затоки на дерев’яну підлогу сіней намело всякого добра: піску, скалок мушель, пару стручків софори й сухих стеблин меч-трави. Були там також сліди. Відбитки кросівок належали Джеку. Та не від них мені мороз пішов поза плечима. Я визначив три їх різновиди — великий і пара малих. Малі сліди були дитячими. Всі були босими.

— Бачите, як вони мерхнуть, чим вище по сходах? — спитав мене Джек.

— Так, — відповів я. Мій голос звучав безбарвно і долітав до мене ніби звіддалік.

— Я йшов, не наступаючи на них, щоб не затоптати, — пояснив Джек. — Якби я вже тоді знав все, що розповів мені Ваєрмен, поки ми чекали на вас, навряд би я взагалі зважився підніматися нагору.

— Мені нема чого тобі закинути, — погодився я.

— Але там нікого не було, — продовжував Джек. — А втім... ну, самі побачите. Стривайте, гляньте-но.

Він жестом показав, щоб я став збоку сходів. На рівні наших очей була дев’ята сходинка і там в яскравому денному світлі я чітко побачив сліди маленьких босих ніг, що йшли в зворотньому напрямку.

— Мені це видається досить зрозумілим, — пояснив Джек. — Діти піднялися у вашу студію, а потім повернулися вниз. Доросле стояло біля вхідних дверей, скоріш за все назирало... хоча, якщо це було серед ночі, що тут назирати? Ви вмикали сигналізацію?

— Ні, — відповів я, уникаючи його погляду. — Я не можу запам’ятати код. Він записаний у мене на папірці, а той лежить у гаманці, але кожного разу, коли мені треба ввійти, це стає гонками на випередження, хто перший — я чи той чортів біпер на стіні біля дверей...

— Усе гаразд, — торкнув мене за плече Ваєрмен, — незвані гості нічого не винесли, навпаки — вони дещо залишили.

— А ви хіба й справді вірите в те, що вашими гостями були мертві сестри міс Істлейк? — спитав мене Джек.

— Саме так, — відповів я. — Гадаю, то були вони.

Якою ж дурницею це звучить при ясному світлі квітневого пополудня, коли маси сонячного проміння падають і відбиваються від поверхні Затоки, подумалось мені, але ж ні.

— Це немов той скажений бібліотекар в «Скубі-Ду»[353], — сказав Джек. — Це було б в його стилі, налякати вас, щоб ви покинули Острів, а всі скарби залишились йому.

— Якби-то, — відповів я.

— Припустімо, сліди маленьких ніг належать Тесі й Лорі Істлейк, — спитав Ваєрмен. — Кому тоді належать великі сліди?

Ніхто з нас не мав на це відповіді.

— Ходімо нагору, — запропонував нарешті я. — Хочу подивитися на кошик.

Ми пішли нагору до Малої Ружі — уникаючи слідів — не задля їх збереження, а просто нікому не хотілося на них наступати. Пікніковий кошик, точно такий, якого я намалював вкраденою в оглядовому кабінеті доктора Гедлока червоною ручкою, стояв на килимі, але спершу я кинув погляд на мольберт.

— Можете мені повірити, щойно побачивши це, я кинувся звідси прожогом, — зізнався Джек.

Повірити в це було легко, але сам я не відчув бажання втекти. Зовсім навпаки.

Натомість мене, мов магнітом, тягнуло до мольберту. Там було встановлено свіжий підрамник, а тоді, певне, серед темної ночі — можливо, в ті хвилини, коли вмирала Елізабет, можливо, коли я востаннє займався сексом з Пам, можливо, коли я вже спав иоряд з нею — чийсь палець занурився в мою фарбу. Чий палець? Я не знав. В яку фарбу? Звісно в яку: червону. Літери, що хирлявими лініями простягнулися через полотно були червоними. Напис звинувачував. Він ледь не кричав.

— 8 —

— Конкретне мистецтво, — промовив я сухим, рипучим, не своїм голосом.

— Це все, що ти можеш сказати? — перепитав Ваєрмен.

— Авжеж, — літери неначе вихилялися в мене перед очима, я втерся рукою. — Графіті. Хлопці у «Ското» це оцінили б.

— Можливо, — відгукнувся Джек, — але все’дно це якесь лайно. Гидота.

Я був тієї ж думки. І це ж моя майстерня, чорти їх забирай, моя! Я заплатив за неї. Я зірвав підрамник з мольберта, на мить злякавшись, що мені зараз обпалить пальці. Ні. Кінець-кінцем, це було звичайне полотно. Я підбадьорився і поставив його обличчям до стіни.

— Так краще?

— Авжеж, краще, — сказав Джек, а Ваєрмен кивнув. — Едгаре.., якщо ті дівчатка дійсно були тут.., то хіба привиди можуть малювати на полотні?

— Якщо привиди можуть рухати ворожильні планшетки й писати на вкритих памороззю вікнах, чому б їм не пописати і на полотні, — сказав я. А відтак неохоче додав: — Але, якщо на те пішло, мені важко уявити духів, котрі б зуміли відімкнути двері й поставити підрамник на мольберт.

— Так це не ти його поставив? — здивувався Ваєрмен.

— Я певен, що ні. Всі чисті підрамники стоять он там, у кутку.

— Що це за сестра? — спитав Джек. — Хто ця сестра, про яку вони питають?

— Радше за все, Елізабет, — відповів я. — Вона єдина з сестер залишилася живою.

— Херня, — заявив Ваєрмен. — Якби Лора й Тесі перебували у щільно залюдненому потойбіччі, вони не мали б ніяких проблем з розшуками їхньої сестри, вона прожила понад п’ятдесят п’ять років тутечки, на Думі, а цей острів — єдине місце, яке вони знали.

— А як щодо інших? — спитав я.

— Марія й Ганна померли, — сказав Ваєрмен. — Ганна в сімдесятих, здається в містечку Оссинінг у штаті Нью-Йорк, а Марія на початку вісімдесятих, десь на заході. Обидві були заміжні. Марія двічі. Я довідався про це не від міс Істлейк, мені розповів Крис Шенінгтон. Вона іноді розповідала про її батька, але про сестер — ні. Після того як у 1951-му повернулася з батьком на Думу, вона відсторонилася від решти родини.

де наша сестра?

— А Адріана? Що з нею?

Він знизав плечима.

— Quien sabe? Її поглинув час. Шенінгтон вважає, що вона зі своїм чоловіком, скоріш за все, повернулася до Атланти, коли пошуки малих було припинено, на заупокійній службі її вже тут не було.

— Вона могла покладати вину на татуся за те, що трапилося, — зауважив Джек.

Ваєрмен кивнув.

— А може, їй просто набридло тут вештатися.

Я пригадав її вередливий — на кшталт «хотілося б мені бути деінде» — погляд на сімейному фотопортреті, і вирішив, що Ваєрмен, скоріш за все, має рацію.

— У будь якому випадку, — продовжував він, — вона зараз мусить бути вже також мертвою. А якщо ще жива, їй десь під сотню років. На це дуже мало шансів.

де наша сестра?

Ваєрмен вхопив мене за руку і обернув обличчям до себе. Його лице виглядало втомленим, постарілим.

— Мучачо, якщо щось надприродне вбило міс Істлейк, щоб змусити її замовчати, то, може, нам краще зрозуміти натяк і забратися геть з острова?

— Гадаю, вже пізно це робити, — відповів я.

— Чому?

— Бо вона знову прокинулася. Так перед смертю сказала Елізабет.

— Хто прокинулася?

— Персе, — сказав я.

— Хто воно таке?

— Не знаю, — сказав я, — але гадаю, ми мусимо знову занурити її в сплячку.

— 9 —

Новим пікніковий кошик був пурпуровий і майже не вицвів за своє довге життя либонь тому, що більшу його частину він простояв на горищі. Я розпочав з того, що спробував підважити його за одну дужку. Авжеж, чортів козуб дійсно виявився доволі важким, я вирішив, що в нім фунтів двадцять. Навіть його щільно сплетене дно трохи провисало. Я поставив кошик знову на килим, розвів по боках тонкі дерев’яні дужки і відкинув кришку, що тихо зойкнула своїми завісами.

Там лежали кольорові олівці, здебільшого сточені аж до цурпалків. Там також лежали малюнки, зроблені дівчинкою-вундеркіндом понад вісімдесят років тому. Маленькою дівчинкою, котра дворічною випала з запряженого поні візка і забила собі голову, а прокинулася з судомами й чарівним хистом до малювання. Мені це було зрозуміло навіть попри те, що на першому аркуші малюнок зовсім не був малюнком, а лише оцим:

Я перекинув перший аркуш. Під ним було отаке:

Після цього малюнки стали малюнками, техніка й сюжети ускладнювались з неймовірною швидкістю. Неймовірною, якщо не брати до уваги досвід Едгара Фрімантла, котрий тільки й умів, що шкрябати каляки-маляки, аж поки не луснув його череп, завдяки аварії на будівельному майданчику, де він позбавився руки і мало не розпрощався з самим життям.

Вона малювала краєвиди, пальми, пляж. Було гігантське чорне обличчя, кругле, як баскетбольний м’яч з усміхненим червоним ротом — можливо, портрет Мельди-доморядниці, хоча ця Мельда більше скидалася на перерослу дитину, намальовану в максимальному наближенні. Далі йшли ще звірі — єноти, черепаха, олень, рись — ці вже були в натуральних пропорціях, але вони або літали в небесах, або ходили по морській поверхні. Я наштовхнувся на ідеально, до деталей виписану чаплю — птах стояв на поруччі балкону рідного дому художниці. Прямо під цією лежала інша акварель того ж птаха, тільки тепер він ширяв догори ногами над басейном. Його очі-буравчики були одного тону з поверхнею басейну. «Вона робила те ж саме, чим займався я, — подумалось мені, і шкіра знову взялася морозом. — Намагалася переосмислити звичайне, оновити його, перетворивши на сновидіння».

Якби ці малюнки побачили Даріо, Джимі й Аліса, вони, певне, покінчали б собі в штани? Я не мав щодо цього жодних сумнівів.

Були тут і дві дівчинки — безперечно Тесі й Лора — з широкими гарбузовими посмішками, які були навмисно виведено за межі їхніх облич.

Був тут і татусь, більший за дім, поряд з яким він стояв, — напевне ж, це було перше Гніздо Чаплі — він палив сигару розміром з ракету. Колечко диму від сигари обрамляло місяць над його головою.

Були тут і дві дівчини в темно-зелених блузках на ґрунтовій дорозі, балансуючи, вони несли стоси підручників на головах, як деякі африканки носять посуд. Це були, поза всякими сумнівами, Марія і Ганна. Позаду них вервечкою йшли жаби. У віддаленій перспективі жаби не зменшувались, а навпаки — ставали більшими.

Далі в Елізабет пішов період Усміхнених Коней. Їх було більше десятка. Перегорнувши їх, я знову повернувся до одного і ткнув у нього пальцем:

— Це той малюнок, що його було сфотографовано для газетної статті.

— Давай, рийся глибше, — сказав Ваєрмен, — ти ще не бачив головного.

Знову коні.., знову члени родини, зображені то олівцями, то вуглиною, то веселими акварельними фарбами, майже завжди зі зчепленими руками, мов ляльки-витинанки.., а ось і буря, вода в плавальному басейні шаліє хвилями, продраними прапорами тягнеться за вітром листя пальми.

Загалом там лежали сотня з гаком малюнків. Хоч яка не мала, але вона також була нерозпечатаною художницею. Ще пара-трійка малюнків бурі... може, урагану Аліса, що розворушив Істлейкову скарбницю, може, просто сильної грози, напевне сказати було неможливо... далі Затока... знову Затока, цього разу з летючими рибами завбільшки, як дельфіни... Затока з пеліканами, котрі тримають у дзьобах щось схоже на веселки... Затока в призахідному освітленні... і...

Мені перехопило дихання.

Порівняно з тими, які я вже передивився, цей малюнок був нібито елементарним, просто силует корабля на тлі вечірньої зорі, втоплений на тонкій межі між днем і темрявою, але саме ця простота наділяла його силою. Незаперечно, саме ця думка осяяла мене, коли я намалював точно таку картинку у свій перший вечір у Великі Ружі. Був тут і той самий трос, туго натягнутий між бушпритом і тим, що в часи Елізабет називалося вежею Марконі, він створював яскраво-оранжевий трикутник. Були ті самі штрихи світла знизу вгору — від помаранчевого до синього. Тут був навіть той недбало, майже будь-як покладений штрих, яким і створювався сам корабель — він був ажурніший за мій — що примарою рухався на північ.

— Я теж це малював, — промовив я блякло.

— Знаю, — озвався Ваєрмен, — я бачив. Ти назвав свій малюнок «Хелло».

Я поліз глибше, поспішно риючись у товстих пачках акварелей і малюнків кольоровими олівцями, вже знаючи, що я врешті-решт знайду. І, так, біля самого дна я натрапив на перший, зроблений Елізабет, малюнок Персе. Тільки вона намалювала корабель новеньким, струнким трищогловим красенем з підібраними вітрилами, що стоїть на зелено-синій воді Затоки під фірмовим сонцем Елізабет Істлейк — тим, що пускає довгі веселі промені світла. Це була прекрасна робота, вона просто благала про саундтрек з музикою в стилі Каліпсо.

Проте, на відміну від інших її малюнків, цей бринів фальшю.

— Давай далі, мучачо.

Корабель... корабель... сім’я, всього четверо, стоять на пляжі з зімкнутими руками, мов ляльки-витинанки, і з тими самими елізабетівськими веселими посмішками... корабель... дім, а поряд фігурка негритосика, яких ставлять на галявинах, тільки тут він догори ногами... ще корабель — розкішний білий птах... Джон Істлейк...

Джон Істлейк кричить... кров тече в нього з носа і з одного ока...

Я дивився на цей малюнок, мов зачарований. Дитяча акварель, але виконана з диявольською майстерністю. Портрет чоловіка, котрий буквально вмирає від жаху й горя, від того й того разом.

— О Господи, — вимовив я.

— Дивися далі, мучачо, — нагадав Ваєрмен. — Там ще є.

Я відгорнув портрет нажаханого чоловіка. Старі акварельні фарби потріскували, мов кістки. Під переляканим батьком знову лежав корабель, і цього разу це був істино мій корабель, мій Персе. Елізабет намалювала його вночі, і не пензлем — серед вирування сірої і чорної фарб я розрізняв стародавні відбитки дитячих пальчиків. Здавалося, тут вона нарешті роздивилася крізь машкару образ справжнього Персе. Деревина потріскана, вітрила обвислі й повні дірок. Навкруг судна, синяві у світлі місяця, котрий не всміхався, не надсилав ніяких веселих променів, з води стирчали у драглистому салюті сотні кістлявих рук. А на носу стояло щось опецькувате, мертвотно бліде, ніби схоже на жінку у чомусь зогнилому, що майоріло чи то плащем, чи то саваном... чи, може, то був балахон. Червона мантія, моя червона хламида, тільки вид спереду. В лобі фігури зяяли три порожні очниці, а її посмішка — нелюдська суміш губ і зубів — виходила за межі обличчя. Ця річ справляла жахливіше враження, ніж мої картини серії «Дівчина і Корабель», бо вона била прямісінько в серце явища, не роблячи ніяких інтервалів, які б допомогли адаптуватися розуму. «Тут все жахливе, — промовляла вона. — Тут є все, чого ти завжди боявся зустріти в темряви Дивись, як у місячному світлі ця крива усмішка поривається з цього обличчя. Дивись, як потопельники салютують їй».

— Господи, — вимовив я, оглянувшись на Ваєрмена. — Коли це вона, як ти вважаєш? Після того, як її сестри..?

— Радше за все, так. Можливо, вона таким чином намагалася боротися з цим, а ти сам як гадаєш?

— Я не знаю. — Душею я линув до моїх доньок, а мозком забороняв собі згадувати про них. — Я не розумію, як дитина, будь-яка дитина, може з таким впоратися.

— Родова пам’ять, — промовив Ваєрмен. — Так сказали б юнгіанці.

— А яким чином я дійшов до малювання цього корабля? І, схоже, цієї ж клятої істоти, тільки зі спини? Є в юнгіанців якісь теорії щодо цього?

— На малюнку Елізабет нема імені Персе, — вказав Джек.

— Навіть якби їй було чотири роки, то й тоді вона навряд чи звернула б увагу на назву, — відповів я. І подумав про її попередні малюнки, ті, де судно являлося прекрасною білою брехнею, в яку вона якийсь час щиро вірила. — Особливо, коли вона уздріла, що воно таке насправді.

— Ти так говориш, ніби це реальна річ, — зауважив Ваєрмен. Мені пересохло в роті. Я пішов до ванни, наточив склянку води і випив її до дна.

— Не знаю сам, у що тут вірити, — сказав я, — але в моєму житті є загальне правило, Ваєрмене. Якщо щось бачить одна людина, це може бути галюцинацією. Якщо те саме бачать двоє, шанси реальності зростають експоненціально. І я, і Елізабет, обоє бачили Персе.

— У вашій уяві, — нагадав Ваєрмен. — Ви бачили це у вашій уяві. Я вказав пальцем йому на голову:

— Тисам бачиш, на що здатна моя уява.

Він промовчав, тільки кивнув. Дуже блідий.

— Ви сказали: «Особливо, коли вона уздріла, що воно таке насправді», — заговорив Джек. — Якщо судно на цьому малюнку дійсно справжнє, то що ж воно таке?

— Гадаю, ти знаєш, — відповів Ваєрмен. — Гадаю, ми всі знаємо, цього знання важко позбутися. Ми просто боїмося назвати це вголос. Давай, Джеку. Бог ненавидить боягузів.

— О’кей, це корабель мертвих, — сказав Джек. Голос його прозвучав блякло в моїй чистенькій, яскраво освітленій студії. Він вхопився за голову, зануривши розчепірені пальці собі у волосся, від чого його зачіска стала ще безладнішою, ніж завжди. — А ще я ось що скажу вам, хлопці, якщо це та річ, що припливе по мене наприкінці, то краще б мені було не народжуватися взагалі.

— 10 —

Товстий стос рисунків і акварелей я поклав збоку на килим, з полегшенням прибравши з очей останні два малюнки. І аж тоді я подивився на те, що лежало на денці пікнікового кошика, на те, що робило його таким важким.

Там були боєприпаси для гарпунного пістоля. Я витяг один з кінчастих гарпунів. Він був завдовжки близько п’ятнадцяти дюймів і доволі важкий. Сталева, не алюмінієва, стріла — я взагалі не був певен, чи використовували алюміній у дев’ятсот двадцятих. Робочий кінець тригранний, і хоча грані потьмяніли, на вигляд вони залишалися гострими. Я торкнувся однієї грані подушечкою пальця, і на шкірі вмить виступила бусинка крові.

— Вам треба продезінфікувати ранку, — порадив Джек.

— Так, дійсно, — погодився я, повертаючи гарпун у косих променях сонця, від чого стінами побігли зайчики. Коротка стріла була по-своєму жорстоко красивою, цей парадокс підтверджується деякими видами бойової зброї.

— У воді ця річ не могла далеко дістати, — сказав я. — Занадто вона важка.

— Вас це може здивувати, — втрутився Ваєрмен, — але в пістолі спрацьовує пружина і заряд СО₂. Лупить добряче. А в ті дні короткої дистанції було достатньо. В Затоці кишіло риби. Навіть на мілині. Якщо Істлейку хотілося чогось підстрелити, він міг робити це прямою наводкою.

— Мені незрозуміло, навіщо тут такі гостряки, — здивувався я.

Ваєрмен сказав:

— Мені теж. Разом з тими, які висять на стіні в бібліотеці, в неї було щонайменше дюжина гарпунів, але жоден не має таких гостряків, як на цих.

Джек сходив до ванни й повернувся зі слоїком перекису водню. Він взяв у мене з рук гарпун і тепер сам роздивлявся його наконечник.

— Що це, срібло?

Ваєрмен наставив на нього долоню з задраним великим і націленим вказівним пальцем:

— Карти в руки, але Ваєрмену здається, ти поцілив у яблучко.

— А ви цього не второпали? — спитав Джек.

Ми з Ваєрменом перезирнулися, а потім обоє подивилися на Джека.

— Ви дивитеся неправильні кіна, — пояснив він. — Срібними кулями треба стріляти вовкулаку. Я не знаю, чи діє срібло на вампірів, але вочевидь дехто вважав, що діє. Чи принаймні на це сподівався.

— Якщо ти хочеш сказати, що Тесі і Лора вампіри, — почав Ваєрмен, — то вони серйозно зголодніли від 1927 року. — Він подивився на мене, очікуючи на підтримку.

— Гадаю, Джек тут має рацію, — сказав я, взяв слоїк з перекисом, засунув у нього вколотий палець і пару разів струсонув слоїк.

— Не по-людськи, — скорчивши міну присоромив мене Джек.

— Ні, якщо ти не збираєшся звідси пити, — парирував я, на якусь мить Джек замислився, а відтак ми обидва вибухнули реготом.

— Га? Я чогось не второпав? — спитав у нас Ваєрмен.

— Не переймайтеся, — відповів Джек усе ще либлячись. Затим він знову посерйознішав. — Едгаре, але ж вампірів не існує. Хай будуть привиди, я на це погоджуюсь — гадаю, в існування привидів вірять майже всі, — але вампірів насправді нема. — Його чоло осяялось якоюсь ідеєю. — Крім того, вампіром хтось робиться тільки від вампіра. А близнята Істлейк потонули.

Я знову взяв у руки короткий гарпун, крутячи туди-сюди, пускав його наконечником світлові відбитки по стінах.

— Але дещо наштовхує на підозри...

— Авжеж, — погодився Джек.

— Отже, ти приніс сюди кошик і знайшов двері відімкнутими, — сказав я. — Сліди. Підрамник хтось узяв і поставив на мольберт.

— І після цього ти скажеш, що тут був скажений бібліотекар, аміго?

— Ні, я тільки... — Язик мені укляк, голос пропав. Довелося ще випити води, і тільки після того я продовжив. — Я маю на увазі, що не тільки вампіри можуть повертатися з мертвих.

— Про кого ж ви тоді говорите? — спитав Джек. — Про зомбі?

Я згадав Персе і зогнилі вітрила.

— Назвемо їх дезертирами.

— 11 —

— Едгаре, ти певен, що хочеш ночувати тут сам? — спитав Ваєрмен. — Бо сам я не певен, що це така вже гарна ідея. Особливо в компанії зі стосом оцих старих малюнків. — Він зітхнув. — Ти досяг того, що нагородив Ваєрмена першокласними дрижаками.

Ми сиділи у Флоридській кімнаті, назираючи початок довгого повільного скочування сонця до горизонту. Я виставив сир з крекерами.

— Я не маю впевненості, що це може якось інакше подіяти, — сказав я. — Вважай мене самотнім стрільцем у світі мистецтва. Я малюю сам-один, маракуй.

Поверх склянки свіжого чаю на мене поглянув Джек.

— Ви збираєтеся малювати?

— Угу, почеркаю той-вой. Я на цьому трохи розуміюся.

А коли я знову подумав про пару садових рукавичок — на одній написано РУКИ, а на іншій ГЕТЬ — то вирішив, що одного рисунку таки вистачить, особливо, якщо я буду його створювати кольоровими олівцями Елізабет.

Обернувшись до Ваєрмена, я спитав:

— У тебе сьогодні ритуал у погребальному салоні, так?

Ваєрмен подивився на свій годинник і зітхнув.

— Вірно. З шостої до восьмої. А завтра знову, з полудня до другої. Родичі з найдальших кутків прибудуть, щоб повишкіряти зуби на самозванця-узурпатора. В його ролі виступатиму я. А післязавтра фінальний акт. Похорон у церкві унітаріїв-універсалістів в містечку Оспрей. О десятій. Затим кремація у Аббот-Векслера. Гори-гори-ясно-аби-не-погасло.

Джек скривився:

— Яка вульгарщина.

Ваєрмен кивнув.

— Смерть вульгарна, синку. Пам’ятаєш, як ми співали в дитинстві? «Червак туди, червак сюди, смакуймо гноєм за труди».

— Супер, — похвалив я.

— Отож, — погодився Ваєрмен. Вибрав собі крекер, обдивився його з усіх боків і щосили пожбурив його назад на тарілку, аж той рикошетом відлетів на підлогу. — Це безглуздя. Все це безглуздя.

Джек підібрав крекер, здавалося, ніби він хоче його надкусити, але ні, відклав убік. Либонь, вирішив, що їсти крекери з підлоги це також не по-людськи. Можливо, так і є. Правил до чорта, всяких.

Я звернувся до Ваєрмена.

— Зайдеш до мене, коли повернешся ввечері зі своєї вахти у погребальному салоні, о’кей?

— Так.

— А якщо я скажу тобі, що в мене все гарно, ти підеш додому.

— Не заважатиму твоєму спілкуванню з музою, або з духами. — Я кивнув, бо, схоже, він мав рацію. А відтак обернувся до Джека. — А ти, поки Ваєрмен буде в салоні, залишатимешся в Ель Паласіо, так?

— Авжеж, якщо ви, хлопці, саме цього від мене очікуєте.

Йому не дуже приємною видавалася ця перспектива, і я не мав права його ганити. Дім величезний, Елізабет прожила в ньому довгі роки, і там ще живісінька була по ній пам’ять. Мені б там теж було моторошно — звичайно, якби я не був певен, що привиди на Думі геть усюди.

— Якщо я тобі зателефоную, примчиш сюди.

— Буду. Телефонуйте або прямо в дім, або мені на мобільний.

— Ти певен, що твій телефон працює?

Він подивився трохи присоромлено.

— Батарея трохи сіла, от і все. Я зарядив її у себе в машині від акумулятора.

Озвався Ваєрмен.

— Мені хотілося б краще зрозуміти, чому ти, Едгаре, вирішив, що можеш продовжувати з цим усім гратися?

— Бо нічого ще не завершилося. Це тривало довгими роками. Довгі роки тут спокійно собі жила Елізабет, спершу з батьком, а потім сама. Вона займалася благодійництвом, мала друзів, грала в теніс і бридж — мені так розповідала Мері Айр — а більше за все займалася арт-громадою Сонячного узбережжя. То було тихе, достойне життя старіючої леді, в котрої купа грошей і мало поганих звичок, якщо не враховувати її любов до цигарок. Далі все почало змінюватися. La loteria. Ти сам так казав, Ваєрмене.

— Ти вважаєш, що й насправді щось розпочало ці зміни? — спитав він. Спитав не недовірливо, а радше здивовано.

— Це ти так вважаєш, — наголосив я.

— Іноді вважаю. Але це не те, у що мені хочеться вірити. Ніби є щось таке далекосяжне... з очима такими прискіпливими, воно бачить тебе.., мене... і бозна, що ще...

— Мені воно теж не подобається, — сказав я, хоча це було далеким від правди. Насправді я його ненавидів. — Мені не подобається сама думка, ніби щось могло дійсно сягнути Елізабет і вбити її — можливо, воно злякало її всмерть, аби лиш вона замовчала.

— І ти гадаєш, що з цими картинками зможеш з’ясувати, що саме відбувається?

— Так, дещо. Скільки, я не можу сказати, поки не спробую.

— А тоді?

— Побачимо. Майже напевне — подорож на південний кінець острова. Там нас чекають деякі незакінчені справи.

Джек поставив свій стакан з чаєм.

— Які ще незакінчені справи?

Я похитав головою.

— Поки не знаю. Її малюнки можуть мені розповісти.

— Якщо не зануришся в них аж так глибоко з головою, що оговтаєшся тільки коли вже не буде можливості повернутися на берег, — попередив Ваєрмен. — Саме це й сталося з двома маленькими дівчинками.

— Це я розумію.

Джек наставив на мене палець.

— Бережіть себе. Правопорушнику.

Я навзаєм прицілився в нього пальцем:

— По-людськи.