Острів Дума

— 1 —

Щоб мені легше заснути, Ваєрмен запропонував випити «лунести»[358]. Я поборов спокусу і відмовився. Натомість узяв собі один зі срібних гарпунів. І Ваєрмен узяв. Зі своїм, трохи нависаючим над резинкою синіх боксерських трусів, волохатим черевом і стрілою зі спадщини Джона Істлейка в руці він мав вигляд якогось забавного крутого хлопця в ролі Купідона. Вітер розгулявся вже не на жарт, він ревів, пролітаючи повз стіни будинку, і висвистував, обгинаючи його кути.

— Двері спалень незамкнуті, так? — спитав він.

— О’кей.

— А якщо щось трапиться серед ночі, кричиш, як різаний.

— Вас зрозумів, Х’юстон. Того ж чекаю від тебе.

— Едгаре, а з Джеком усе буде гаразд?

— Якщо спалить рисунок, усе буде гаразд.

— Тебе дуже гнітить те, що трапилося з твоїми друзями?

Камен, котрий навчив мене думати околишніми напрямами. Том, котрий радив мені не здавати гру на власному полі. Чи міг я не бути пригніченим після того, що трапилося з моїми друзями.

Еге ж, і так і ні. Я відчував печаль і острах, але я був би брехуном, якби не зізнався собі в тім, що одночасно відчуваю тихе, украдливе полегшення, люди взагалі такі гидотні падлюки. Тому що Камен і Том, хоча й близько, але все’дно стояли за межею зачарованого кола з тих, хто є мені найближчими. Цих людей Персе не мала права торкнутися, а якщо ми діятимемо швидко, Камен з Томом залишаться нашими єдиними втратами.

— Мучачо?

— Агов, — відгукнувся я, ніби дуже здалеку. — Еге ж, я в порядку. Позви мене, Ваєрмене, якщо буде потреба, не соромся. Мені не потрібно довго натякати.

— 2 —

Я лежав, дивлячись на стелю, поряд, на столику біля ліжка, лежав срібний гарпун. Я слухав ритмічні пориви вітру і розмірене биття прибою. Останнє, що подумав: «Ніч буде довгою». А далі мене оповив сон.

Мені снилися малі сестрички Ліббіт. Не Великі Злюки, а близнючки.

Близнючки бігли.

Їх наздоганяло одоробло.

В нього були ЗУУБИ.

— 3 —

Я прокинувся на підлозі, тільки одна нога — ліва — залишалася на ліжку, і знову міцно заснув. Надворі не вщухав вітер, і прибій працював невтомно. Серце у мене в грудях гупало важко, майже як ті хвилі, що гатили в берег. Я все ще бачив, як тоне Тесі, як м’які, безжальні руки, що вхопили її за кісточки, тягнуть її вниз, і вона захлинається. Видіння було напрочуд ясним, диявольськи чітка картина намалювалася мені в голові.

Але не образи маленьких дівчаток, що втікають від велетенської жаби, змусили важко битися моє серце, не це сновидіння розбудило мене на підлозі з мідним присмаком в роті і розжареними нервами. Я прокинувся скоріше з тим відчуттям, яке буває після кошмару, коли згадаєш, що забув щось важливе: вимкнути пічку, наприклад, і тепер газом наповнився весь дім.

Я стягнув ногу з ліжка і вона гупнулась на підлогу, віддячивши мені сотнею голок і шпильок. Скривившись, я почав її розтирати. Спершу було відчуття, ніби погладжуєш дерев’яну колоду, та невдовзі оніміння почало минати. Натомість відчуття того, що я забув щось важливе — ні.

Але що? Я мав надію, що наша експедиція на південний кінець острова покладе край усім цим гидотним, гнійним процесам. Найкрихкішою деталлю плану залишалася сама віра в це, якщо ми її не втратимо при ясному світлі флоридського дня, справа зрушиться. Ймовірно, ми побачимо птахів, літаючих догори ногами, або монструозна жаба, як з мого сну, спробує заступити нам шлях, але мені вони здавалися фантомами — розрахованими на шестирічних дітей і негодящими проти дорослих чоловіків, особливо озброєних срібними гарпунами.

І я, звісно, матиму при собі альбом і олівці.

Я гадав, тепер Персе боялася й мене, і мого новоявленого таланту. Самотній, усе ще не очунявши після смертельної аварії (і все ще з думками про самогубство), я міг стати для неї цінним придбанням, а не проблемою. Бо, попри всі його порожні балачки про те, що Едгар Фрімантл не має іншого життя, той Едгар просто переніс своє інвалідне існування в інші декорації — від сосен до пальм. А тільки-но я знайшов собі знову друзів... роздивився, що діється навкруг мене, і помацав тут все...

Тут-то я став небезпечним. Я не можу точно знати, що вона планувала, окрім як знову зайняти місце в цьому світі, що само по собі зрозуміло, — але вона також могла вирішити, що коли дійде до злотворення, потенціал талановитого однорукого художника стане їй у нагоді. Господи, я міг би розсилати заражені злом картини по всьому світу! Аж ось я вивернувся з її хватки, як і Ліббіт колись. Тепер мене потрібно спершу зупинити, а відтак ліквідувати.

— Ти, курво, трохи з цим запізнилася, — прошепотів я.

Але чому мені чувся запах газу?

Картини — разом з найнебезпечнішою серією «Дівчина і Корабель» — перебували в безпечному місці, замкнені на ключ, поза островом, як радила Елізабет. Зі слів Пам можна судити, що ніхто з наших близьких і друзів, окрім Бозі, Тома й Ксандера Камена, не забирав з собою ніяких малюнків. Тома й Камена я, на превеликий мій жаль, врятувати не встиг, а Бозі пообіцяв спалити свою картинку, отже, тут все гаразд. Навіть Джека захищено, бо він зізнався у своїй дрібній крадіжці. Який розумний Ваєрмен, що здогадався його спитати. Мене лише здивувало, чому він не спитав Джека, чи не дарував я сам йому щось з моїх ро...

Мені мов скло застрягло в горлі. Раптом я зрозумів, про що забув. Тільки тепер, під ревіння вітру надворі, посеред глупої ночі. Я так захопився підготовкою до виставки, що зовсім не думав про те, кому дарував свої малюнки до виставки.

Можна мені її взяти?

Моя пам’ять, усе ще загалом неповоротка, іноді дивувала мене вибухами небаченої яскравості. І зараз такий трапився. Я побачив Ілсу, вона в шортах й ліфі стоїть боса в Малій Ружі. Вона стоїть перед мольбертом. Я прошу її відсунутися, бо не бачу картини, яка її так захопила. Картини, яку я навіть не пам’ятаю, як малював.

Можна мені її взяти?

Вона відступила вбік і я побачив дівчинку в тенісній сукенці. Вона стояла спиною, але була центральним образом картини. Руде волосся натякало, що це Реба, моя мала любов, душевна подружка з мого іншого життя. Але одночасно вона була й Ілсою — Ілсою-човняркою, — також Адріаною, старшою сестрою Елізабет, бо на ній було тенісне плаття Аді, підрублене красивою синьою каймою. (Цього я не міг знати, але знав, про це мені нашепотіли малюнки Елізабет, малюнки, зроблені ще тоді, коли її звали Ліббіт.)

Можна мені її взяти? Мені вона дуже подобається.

Або комусь хотілося, щоб їй захотілося її взяти.

«Я набрала номер Ілси. — сказала Пам. — Не була певна, чи додзвонюся, але вона якраз прийшла додому».

Навкруг ніг дівчини тенісні м’ячики. І ще більше їх напливає до берега на м’яких хвилях.

Голос втомлений, але з нею все гаразд.

Чи й справді гаразд? Чи справді? Я подарував їй ту чортову картину. Вона моя міс Булочка, і відмовити їй я ніколи не в змозі. Я навіть назву їй дав, бо вона сказала мені, що справжні художники завжди дають назви своїм картинам. «Кінець гри», — промовив я тоді, і тепер ці слова бевкнули у мене в голові, як дзвоном.

— 4 —

У гостьовій спальні не було телефону, тож я, затиснувши в руці срібний гарпун, висковзнув у хол. Попри те, що мусив якомога швидше почути Ілсу, я на якусь мить задивився у прочинені двері на протилежному кінці холу. Там на спині, мов викинутий на берег кит, лежав, мирно хроплячи, Ваєрмен. Поряд з ним лежав його гарпун і стояла склянка води.

Я проминув сімейний портрет і спустився вниз до кухні. Тут ревіння вітру й гуркіт хвиль чулися ще голосніше. Я приклав слухавку до вуха... але в ній не було ані звуку.

Авжеж. А ти думав, Персе проігнорує телефони?

Тоді я подивився на апарат і помітив кнопку переключення ліній. Принаймні в кухні просто підняти слухавку недостатньо, щоб телефон запрацював. Я видихнув коротеньку молитву, натиснув кнопку ЛІНІЯ-1 і отримав нагороду — гудок. Націлився пальцем і тут усвідомив, що не пам’ятаю номера Ілси. Адресна книжка моя залишилася у Великій Ружі, а її телефонний номер геть стерло в мене з пам’яті.

— 5 —

Телефон почав підвивати сиреною. Він був маленький, я поклав його на стіл, але звук голосно лунав у притемненій кухні, змушуючи мене уявляти собі найгірше. Поліцейські машини летять на місце кривавого злочину. Медики прориваються туди, де сталася аварія.

Я натиснув кнопку вимкнення і вперся головою в холодну сталеву стінку великого кухонного холодильника. Перед очима в мене опинився магніт з написом ЖИР — ЦЕ НОВИЙ ГРІХ. Вірно, а мертвий — це новий живий. Поряд, також в магнітній прищепці, стирчав записничок з огризком олівця на мотузці:

Я знову натиснув кнопку ЛІНІЯ-1 і набрав 411. Автоматизований оператор привітав мене і спитав назву міста і штат. «Провиденс. Род-Айленд», — промовив я зі сценічною дикцією.

Все’дно без успіху. Як я не намагався продиктувати ім’я Ілса робот нічого не міг второпати, і переключив мене на живу істоту. Операторка пошукала і повідомила мені те, що я вже підозрював: номеру Ілси нема у вільному доступу. Я їй сказав, що мені треба зателефонувати дочці, що дзвінок дуже важливий. Вона відповіла, що я можу звернутися до їхнього начальника, котрий, можливо, подзвонить Ілсі сам, щоб упевнитися, що вона не проти прийняти мій дзвінок, але не раніше восьмої ранку за часом східного узбережжя. Я глянув на годинник на мікрохвильовці — 2:02.

Я відімкнувся і заплющив очі. Я міг розбудити Ваєрмена, спитати, чи нема Ілсиного номеру в його маленькому червоному записнику, але в мене було гризотне відчуття, що навіть така дія займе забагато часу.

— Я можу це зробити, — промовив я, але зі справжньою надією.

«Звісно, що зможеш, — озвався Камен. — Яка в тебе вага?»

Я важив сто сімдесят чотири фунти, тоді як найменшою нормою для дорослого чоловіка вважається сто п’ятдесят[359]. Я побачив ці цифри внутрішнім зором: 174150. Вони були червоні. Відтак п’ять з них, одна по одній, перетворилися на зелені. Не розплющуючи очей, я вхопив олівець і записав їх у нотатник: 40175.

«А який номер твоєї соціальної страховки?» — питався мене далі Камен.

Яскраві червоні цифри виринули з темряви. Чотири з них позеленіли і я додав їх до вже записаних. Розплющивши очі, я побачив надряпаний кривим почерком п’яниці номер 401759082.

Все точно, я впізнав його, але не вистачало ще одної цифри.

«Це не має значення, — промовив голос Камена у мене в голові. — Кнопкові телефони — це чудовий дар для тих, в кого проблеми з пам’яттю. Викинь усе з голови і натискай цифри, які вже маєш, остання з’явиться сама собою. Її тобі підкаже м’язова пам’ять».

Сподіваючись на його правоту, я знову натиснув ЛІНІЯ-1 і ввів код Род-Айленда, затим 759-082, а далі останню цифру, перед якою мій палець не затримався.

— 6 —

— Хел-ло... хто... це?

На коротку мить я злякався, що набрав зовсім не той номер. Голос прозвучав жіночий, але був старшим, ніж в моєї дочки. Набагато старшим. І під снодійним. Я відкинув виникле бажання сказати «вибачте, помилка» і відключитися. «Голос в неї втомлений», — сказала мені Пам, але якщо зараз мені відповіла Ілса, то голос в неї був більш ніж просто втомлений. Це був голос смертельно виснаженої людини.

— Ілса?

Довга пауза. Я вже вирішив, що безплотна істота десь там, у Провиденсі, повісила слухавку. Я усвідомив, що упрів, я вкрився потом так сильно, що відчував свій запах, мов від мавпи в джунглях. А відтак той самий рефрен:

— Хел-ло... хто... це?

— Ілса?

Даремно. Я відчув, що зараз вона дійсно відключиться. За стінами ревів вітер і гупали хвилі.

— Міс Булочко! — закричав я. — Міс Булочко, ти навіть і не думай покласти слухавку.

Це подіяло.

— Тат...ту?

В цьому короткому слові вмістилося стільки чуда.

— Так, сонечко, це тато.

— Якщо ти насправді тато... — Довга пауза. Я побачив її в її кухні, босою (як того дня в Малій Ружі, коли вона дивилася на зображення ляльки з напливаючими тенісними м’ячиками), голова опущена, волосся звисає на обличчя. Збентежену, аж до втрати глузду. І з цього моменту я почав ненавидіти Персе з такою ж силою, як боявся її.

— Ілсо.., міс Булочко.., я хочу, щоб ти мене вислухала...

— Скажи, який в мене нік. — Тепер в її голосі прозвучало шокуюче лукавство. — Якщо ти справді мій тато, скажи, який в мене нік.

Я зрозумів, що якщо не пригадаю її мережевий нік, вона відключиться. Бо щось її дістало. Щось її дурить, точить на неї пазурі, снує навкруг неї павутиння. Ні, не якесь щось. Це ВОНА.

Мережевий нік Іллі.

Його я теж не міг пригадати одразу.

«Ти можеш це зробити», — промовив Камен, але Камен був мертвий.

— Ти не... мій тато, — проговорила збентежена дівчинка на протилежному кінці лінії, знову опинившись за мить від відімкнення.

«Думай бічними шляхами», — спокійно порадив Камен. «Таки-так, — подумав я, сам не розуміючи, чому ця фраза промайнула в голові. — Так-таки-так, отак-то...»

— Ти не мій тато, ти — вона, — промовила Ілса. Цей тягучий, наркотичний, зовсім не її голос. — Мій тато мертвий. Я бачила його уві сні мертвого. Проща...

— Отака-то! — заволав я, не хвилюючись про те, що можу розбудити Ваєрмена. Не думаючи навіть про Ваєрмена. — Ти Отака-то-Дівчинка!

Довга мовчанка на тому кінці. Відтак:

— А решта?

Мене знову охопило отупіння, а потім я подумав: «Еліта Кіз[360], клавіші рояля...»

— 88, — промовив я. — Ти Отака-то-Дівчинка88. Наступна пауза була довгою-предовгою. Здавалося, вічною.

А потім вже вона почала плакати.

— 7 —

— Тату, вона сказала, що ти мертвий. Це єдине було, чому я повірила. Не тому, що мені це приснилося, а тому, що подзвонила мама і сказала, що помер Том. Мені приснилося, що ти печальний зайшов у Затоку. Приснилося, що відбійна течія тебе вхопила і затягнула під воду, і ти втопився.

— Я не втопився, Ілсо. Зі мною все гаразд. І буде, обіцяю тобі.

Її оповідь вимальовувалася з фрагментів, переривалася слізьми й заходила на манівці. Було ясно, що, почувши мій голос, вона підбадьорилася, проте не зцілилася. Вона дивно плуталася в часі, згадуючи про вернісаж у «Ското», немов він відбувся тиждень тому, і не довершила речення, почавши розповідати, як її подружку арештували за кропінг[361]. Розреготалася дико, мов п’яна або обдовбана. Я спитав її, що означає той «cropping», та вона відповіла, що це неважливо. Сказала, що це їй, либонь, наснилося. Відтак вона знов заговорила тверезо. Тверезо, але... не нормально. Сказала мені, що ВОНА — це голос у неї в голові, але іноді він буває звучить також з унітазу або вмивальника.

Посеред нашої розмови в кухню явився Ваєрмен, увімкнув верхнє флуоресцентне світло і сів до столу, поклавши перед собою гарпун. Він не промовив ні слова, тільки слухав мою балачку.

Ілса розповіла, що почала дивно почуватися — «страшно-жахно», ось як вона це назвала — з моменту, як переступила поріг своєї квартирки. Спершу в неї було просто відчуття «ульоту», але невдовзі почалася ще й нудота — схожа на ту, як того дня, коли ми з нею намагалися проїхати на південь по єдиній дорозі острова Дума. Їй ставало гірше й гірше. Жіночий голос говорив до неї з мийки, запевняв, що її батько мертвий. Ілса сказала, що після того вона вийшла прогулятися, провітрити собі голову, але одразу вирішила повернутися.

— Можливо, на мене так подіяли ті оповідання Лавкрафта[362], яких я начиталася, готуючи свій сеньйор-проект[363] з англійської. Мені весь час здавалося, ніби хтось ходить за мною назирці. Та жінка.

Повернувшись до квартири, вона почала готувати вівсяну кашу, сподіваючись, що вона допоможе їй заспокоїти шлунок, але сам вигляд вівсянки, коли та почала набухати, знову спровокував нудоту — тільки-но вона починала її помішувати, як бачила в ній щось. Черепи. Обличчя ридаючих дітей. Відтак жіноче лице. Жінку з багатьма очима, сказала Ілса. Жінка з вівсянки сказала їй, що її батько мертвий, а мати про це ще не знає, але коли взнає, влаштує з цього приводу вечірку.

— Отже я пішла й лягла, — розповідала Ілса, несвідомо повертаючись до дитячих інтонацій. — Тоді-то мені й наснилося, що та жінка мала рацію, що ти мертвий, тату!

Я хотів було спитати в неї, коли їй телефонувала мати, але не був певний, чи вона пам’ятає, та й неважливо це зовсім було. Але, Господи допоможи, хіба Пам не почула в голосі Ілси нічого іншого, окрім втоми, особливо після нашої з Пам телефонної бесіди? Чи вона глуха? Будь-хто почув би знесилення у голосі Ілси, цю її виснаженість. Хоча, можливо, їй не було ще так погано, коли телефонувала Пам? Персе потужна, але це не означає, ніби їй не потрібен час для проведення своїх дій. Особливо на великій відстані.

— Ілсо, в тебе збереглася картина, яку я тобі подарував? Та, де дівчинка і тенісні м’ячики? Я її ще назвав «Кінець гри»?

— Це також забавна історія, — відповіла вона. Я чув, як чітко вона намагається артикулювати слова, так п’яний водій, котрого зупинив коп, намагається прикинутись тверезим. — Я хотіла віддати її на обрамлення, але так і не зібралася, тож пришпилила її до стіни цвяшками у великі кімнаті. Ну, в тій, пам’ятаєш, вітальні-кухні, де я тебе напувала чаєм.

— Так, — я ніколи не був в її квартирі в Провиденсі.

— Там, де... де я могла її весь час бачити.., але тоді я повернулася... гнн...

— Ти що, засинаєш? Ану, не спи мені, міс Булочко!

— Я не сплю... — але голос її потухав.

— Ілсо! Прокинься! Прокинься, йоб-тебе-перейоб!

— Тату! — вигукнула вона шоковано. Але зате без сліду сну в голосі.

— Що трапилося з картиною? Що з нею відбулося, коли ти повернулася?

— Вона опинилася у спальні. Гадаю, я сама її туди перевісила — вона пришпилена тими ж червоними цвяшками — але я не пам’ятаю, коли я це зробила. Гадаю, мені схотілося тримати її ближче до себе. Правда, це забавно?

Ні, я не вважав це забавним.

— Тату, я не захочу жити, якщо ти помреш, — сказала вона. — Я теж помру. І буду мертвою... мертвою, як скляна кулька! — Тут вона розсміялася.

А я згадав про Ваєрменову дочку і промовчав.

— Слухай мене уважно, Ілсо. Дуже важливо, щоб ти зробила те, що я тобі зараз скажу. Ти зробиш?

— Так, тату. Якщо тільки це не забере багато часу. Бо я... — Я почув, як вона позіхає. — … така втомлена. Нарешті я зможу спокійно заснути, оскільки тепер знаю, що з тобою все гаразд.

Авжеж, вона зможе заснути. Прямо під «Кінцем гри», що висить на червоних цвяшках. І прокинеться, вважаючи, що наша розмова їй наснилася, а насправді її батько вчинив самогубство на острові Дума.

Це все Персе наробила. Ця відьма. Ця курва.

Повернулася моя лють. Так, ніби нікуди й не дівалася. Але я не міг дозволити їй задовбати собою мені мозок, не міг дозволити їй навіть проявитися в моєму голосі, бо Ілса може вирішити, ніби вона спрямована на неї. Я притиснув слухавку до вуха плечем. Відтак простягнув руку і, вхопившись за тонку хромовану шийку кухонного крану, стиснув її в кулаку.

— Оправа не забере багато часу, сонечко. Тільки ти її обов’язково мусиш зробити. А тоді вже підеш і ляжеш спати.

Ваєрмен за столом сидів абсолютно тихо і тільки позирав на мене. Надворі стугонів прибій.

— Міс Булочко, яка в тебе духовка?

— Газова. Газова духовка, — вона знову засміялася.

— Добре. Візьми картину і кинь її в духовку. Зачини дверцята і поверни регулятор, щоб ввімкнувся газ. На повну. Спали її геть.

— Тату, ні! — вона скрикнула це не сонно, а шоковано, як тоді, коли почула від мене йоб, чи ще дужче. — Я обожнюю цю картину!

— Сонечко, я знаю, але якраз ця картина робить з тобою те, що ти зараз відчуваєш.

Я почав ще щось пояснювати, та вчасно зупинився. Якщо справа в картині — а справа, беззаперечно, в ній — нема потреби щось ще втовкмачувати. Вона й без того все розуміє не гірше за мене. Натомість я мовчки смикав туди-сюди кран, усім серцем жалкуючи, що це не горло тієї курви.

— Тату! Невже ти насправді гадаєш, що...

— Не гадаю я, а точно знаю. Ілсо, піди зніми картину. Я зачекаю на лінії. Візьми і поклади її в духовку, і спали. Зроби це прямо зараз же.

— Я... о’кей. Зачекай.

Клацнула покладена нею слухавка. Ваєрмен спитав:

— Вона послухалася?

Перш ніж я встиг йому відповісти, щось хруснуло. Вдарив струмінь холодної води, промочивши мені руку по лікоть. Я подивився на кран у своїм кулаку, відтак на рвану діру на тому місці, де він щойно стирчав. Я кинув його в мийку. З діри дзюрила вода.

— Схоже, що послухалася. — І перегодом: — Вибач.

— De nada.[364] — Він став на коліна, відчинив шафку під мийкою й поліз рукою поза відро і стос запасних пакетів для сміття. Щось там покрутив і фонтан на місці зламаного крану почав вщухати. — Ти й сам не знаєш, який ти сильний, мучачо. А може й знаєш.

— Мені жаль, — повторив я. Хоча насправді не було ніякого жалю. З порізу на долоні струміла кров, але мені полегшало. Прояснішало. Раптом до мене дійшло, що були часи, коли я ледь не сотворив те саме з горлом моєї дружини. Чи варто дивуватися, що вона зі мною розлучилася.

Ми сиділи в кухні і чекали. Секундна стрілка на годиннику, що висів над піччю, дуже повільно зробила одне коло циферблатом і почала наступне. Зламаний кран ледь сочився водою. Тоді, дуже звіддаля, я почув Ілсин голос

— Я йду... я її зняла... я — І тут вона скрикнула, я не міг вгадати, від болю чи від здивування, чи від того й того разом.

— Ілсо! — закричав я. — Ілсо!

Підхопився Ваєрмен, вдарившись стегном об ребро мийки. Підняв руки, наставивши на мене відкриті долоні. Я похитав головою — поки нічого не розумію! — Піт струмив мені по щоках, хоча в кухні аж ніяк не було жарко.

Я не знав, що робити — чи телефонувати ще комусь — аж тут знову заговорила Ілса. Замореним голосом. Але цілком своїм.

— Ісус Христос вранці, — промовила вона.

— Що трапилося? — я ледь втримувався, щоб не кричати. — Іллі, що трапилося?

— Її вже нема. Вона згоріла дотла. Я дивилася у віконце духовки. Там тільки попіл. Тату, мені треба перев’язати руку. Ти мав рацію. Щось дуже, дуже зле було в ній. — Вона нервово засміялася. — Та чортова картина не хотіла лізти в піч. Вона викручувалася. .. — Знову те нервове гиготіння. — Можна було б сказати, що я порізалась папером, але рана зовсім не схожа на поріз, і болить не як поріз. Болить як укус. Гадаю, вона мене вкусила.

— 8 —

Для мене найважливішим було те, що з нею все гаразд. Для неї — що зі мною теж. Ми були в повному порядку. Чи так гадалося дурненькому художнику. Я їй сказав, що подзвоню завтра.

— Іллі? Зачекай хвильку.

— Авжеж, тату. — Голос в неї звучав бадьоро, я чув, що вона цілком себе опанувала.

— Підійди до пічки, там у духовці вмикається лампочка?

— Так.

— Ввімкни і подивися, і скажи мені, що там залишилося.

— Почекай тоді, бо бездротова слухавка лежить у спальні. Пауза тепер тривала недовго. Вона повернулася й сказала:

— Попіл.

— Добре.

— Тату, а інші твої картини? Вони теж такі, як була ця?

— Я цим зараз займаюся, сонечко. Розповім тобі все іншим разом.

— Добре. Дякую тобі, тату. Ти залишаєшся моїм героєм. Я тебе люблю.

— Я теж люблю тебе.

Це була наша остання з нею розмова, а ми про це не знали. Та хіба хтось таке може знати? У всякому разі, мені залишилася її любов. Я її бережу. Кожного разу повторюю собі це безсонними ночами.

У інших буває й гірше.

— 9 —

Я гепнувся напроти Ваєрмена і схилив голову собі на долоню.

— Я спітнів, немов якась свиня.

— Якимсь чином цьому могло посприяти руйнування крану міс Істлейк.

— Мені дуже жа...

— Скажеш ще раз, і я наб’ю тобі пику, — пообіцяв він. — Ти діяв чудово. Не кожен міг би так боротися за життя своєї дочки. Повір, я так кажу від заздрості. Хочеш пива?

— Та я його виригаю прямо на стіл. А молоко є?

Він пошукав у холодильнику.

— Ні, молока нема, а хаф’н’хаф підійде?

— Налий мені хоч цього.

— От же ти вередливий сисунець, Едгаре. — Але він налив мені велику склянку і я вмить її вижлуктив. Потім, стискаючи в руках важкі стріли з срібними наконечниками, мов якісь пристаркуваті воїни джунглів, ми повільно посунули нагору.

Я повернувся до гостьової спальні, ліг навзнак і знову втупився у стелю. Рука боліла, але це нормально. І в неї поранена рука, і в мене. Повний консенсус.

Стіл тече, — згадалося мені.

Втопіть її у сон, — згадалося мені.

Було ще щось — ще щось говорила Елізабет. Перш ніж пригадати, що говорила вона, я згадав дещо важливіше: Ілса спалила «Кінець гри» у себе в духовці, обійшовшись лише порізом, або укусом, на руці.

Я мусив наказати їй продезінфікувати рану. І собі треба було б продезінфікувати.

Я спав. І цього разу мені не наснилася величезна жаба, поява котрої могла б мене застерегти.

— 10 —

На схід сонця мене розбудив грюк. Вітер не вщух, дув навіть ще сильніше, він притаскав з берега під стіну будинку пляжний стілець Ваєрмена. Чи, може, веселу парасольку, під якою ми з ним вперше випили холодного зеленого чаю, такого освіжаючого.

Я натягнув джинси, а решту всього залишив лежати на підлозі, гарпун зі срібним наконечником у тім числі. Навряд чи Емері Полсон відвідає мене знову, тим паче при світлі дня. Я заглянув до Ваєрмена, просто заради формальності, я й так чув, як він хропе, підсвистуючи. Він знову лежав на спині, розкинувши руки.

Зійшовши до кухні, я похитав головою, побачивши зламаний кран і великий стакан з плівкою від хаф’н’хафу на стінках. Знайшовши у шафі ще більший стакан, я налив собі помаранчевого соку і вийшов з ним на задній ґанок. Від Затоки, здимаючи мені над лобом спітніле волосся, дув сильний, але теплий вітер. Приємно. Заспокійливо. Я вирішив прогулятися на пляж і там випити свій сік.

Подолавши три чверті хідника, я зупинився, щоб зробити перший ковток. Стакан був повний з вершечком і трохи соку вихлюпнулося мені на босу ступню. Я навіть не зауважив.

Поглянувши на Затоку, на одній з високих хвиль, що сунули до берега, я побачив яскраво-зелений тенісний м’ячик.

«Це нічого не значить», — запевнив я себе, але непереконливо. Це значило багато, я усвідомив це з першої миті. Пожбуривши стакан у зарості морського вівса, я прожогом задибуляв до берега — так бігав Едгар Фрімантл у ті дні.

Кінця хідника я досяг за п’ятнадцять секунд, або й швидше, але за цю мить встиг побачити ще три м’ячика, шість, вісім. Більшість їх хиталися на хвилях правіше мене, північніше.

Під ноги собі я не дивився, тож вилетів з кінця хідника в порожнечу, вимахуючи руками. Ноги мої продовжували бігти в повітрі, і я б утримався на них, аби приземлився на здорову, та не пощастило. Різкий біль прохромив мою недужу ногу від литки крізь коліно і в стегно і я розкарякою гепнувся на пісок. За шість дюймів від мого носа лежав один з тих чортових м’ячиків, його намокла опушка зробилася пласкою.

На боці в нього були печатні літери DUNLOP[365], чорні, як прокляття.

Важко звівшись на ноги, я озирнув Затоку божевільним поглядом. До Ель Паласіо прямувало лише трохи м’ячиків, проте північніше, далі по берегу, напроти Великої Ружі я побачив цілу зелену флотилію — їх там було близько сотні, а то й більше.

Це нічого не значить. Вона в безпеці. Вона спалила картину і зараз спить в своїй квартирі за тисячу миль звідси у повній безпеці.

— Це нічого не значить, — повторив я, але тепер в лице мені дуло не теплим, а холодним вітром. Впритул до прибою, де пісок був вогкий, темний, блискучий, я пошкутильгав в бік Великої Ружі. Переді мною хмарками вгору злітали цвіріньки. Раз у раз якась хвиля підкидала мені під ноги тенісний м’ячик, їх тепер вже чимало валялося на щільній піщаній стежці. Далі я побачив розідраний ящик, на якому було написано «Тенісні м’ячі Dunlop» та «Фабричний брак без жерстянок». Навкруги підскакували в набігаючих хвилях м’ячики.

— 11 —

Я відімкнув двері й залишив ключі висіти в замку. Подибав до телефону й побачив блимаючий вогник автовідповідача. Натиснув кнопку «плей». Безбарвний голос робота промовив, що повідомлення отримано о 6:48 ранку, це значило, менш як півгодини тому. Відтак гучномовець вибухнув голосом Пам. Я машинально нахилив голову, немов намагаючись уникнути попадання в обличчя гострих скалок скла.

— Едгаре! Мені дзвонили з поліції, вони сказали, що Ілса мертва! Сказали, що жінка на ім’я Мері Айр вдерлася до її квартири і вбила її! Це твоя подружка! 3 твоєї мистецької компаній з тієї твоєї Флориди, і вона вбила нашу дочку! — Пам зайшлася дикими, нестримними риданнями... потім сміхом. Жахливим сміхом. В обличчя мені немов встряв шматок скла. — Подзвони мені, ти, курвий сину. Подзвони і поясни. Ти сказав, що вона в цілковитій БЕЗПЕЦІ!

А далі знову почувся плач. Клац, і він перервався. Залишилося тільки гудіння порожньої лінії.

Я нахилився й натиснув кнопку «Вимк.».

Я зайшов до Флоридської кімнати й подивився на тенісні м’ячі, що не переставали танцювати на хвилях. Відчуття в мене було, ніби дивлюся в очі супротивнику.

Мертві близнючки залишили у мене в студії записку «Де наша сестра?»

Може, вони мали на увазі Іллі?

Я ледь не в очі побачив відьму, як вона киває й сміється.

— Ти тут, Персе? — промовив я.

Вітер шугонув крізь жалюзі. Хвилі билися в берег з регулярністю метронома. Птахи полетіли понад водою з криками. Я побачив на пляжі ще один розламаний ящик від м’ячиків, вже наполовину вгрузлий у пісок. Скарб з моря, законний приз від кальдо. Вона спостерігає, ну гаразд. Чекає, що я зламаюся. Я був абсолютно в цьому впевнений. Вона — чи хто? Її споглядачі? — вони, либонь, сплять удень, але не вона.

— Я виграю, ти виграєш, — промовив я. — Та ти, певне, гадаєш, що злизала сметанку? Розумака Персе.

Звісно, вона розумна. Вона давно грається в цю гру. Мені подумалося, що вона була старою вже тоді, коли діти Ізраїлю ще орали поля Єгипту. Якийсь час вона спала, а ось тепер прокинулася.

І дістати вона могла далеко.

Задзвонив телефон. Я пішов до нього, — все ще відчуваючи себе як два Едгари, один приземлений, а інший ширяє над головою цього приземленого, — і взяв слухавку. Дзвонив Даріо. Розстроєний.

— Едгаре? В чому справа? Чому ми не можемо надсилати картини...

— Не тепер, Даріо, — відповів я. — Тихо.

Перервавши зв’язок з ним, я набрав номер Пам.

Тепер, коли я не загадувався над ними, цифри не становили проблеми; м’язова пам’ять діяла напрочуд ефективно. Мені прийшло в голову, що людям краще було б вимерти, якби в них залишився тільки цей тип пам’яті.

Пам трохи заспокоїлась. Не знаю, що вона там приймала, але воно вже почало діяти. Ми балакали з нею двадцять хвилин. Вона схлипувала весь час і раз у раз зривалася на звинувачення, але, оскільки я не намагався захищатися, її гнів розчинявся у жалю й відчаї. Я отримав усі важливі дані, так мені тоді здалося. Був ще один дуже важливий факт, на який ми обоє не звернули уваги, та, як сказав колись один мудрець, — «чого не бачиш, того не можеш вдарити», а представник поліції, котрий телефонував Пам, не здогадався сказати їй, що принесла з собою Мері Айр до помешкання нашої доньки.

Звісно, про пістолет «беретта» він не забув.

— Поліція каже, що вона, скоріш за все, примчала машиною, практично ніде не зупиняючись, — повідала Пам тупо. — Їй не вдалося б пронести з собою зброю в літак. Навіщо вона це зробила? Це знову якась твоя срана картина?

— Авжеж, картина, — погодився я. — Вона купила собі одну. Я про це був зовсім забув. Я навіть не згадував про неї. Ні разу. Мене непокоїв той довбаний бойфренд Іллі.

Дуже спокійним голосом моя екс-дружина — такий в неї вже був тоді легальний статус — промовила:

— Це зробив ти.

Так. Це моя вина. Я міг би здогадатися, що Мері Айр обов’язково купить принаймні одну картину, і, скоріш за все, якусь з серії «Дівчина і Корабель» — найотруйнішої з усіх. Ясно, що вона не залишила б її в «Ското», якщо живе практично поруч, у Тампі. Я зрозумів, що картина могла лежати в багажнику її роздовбаного мерседеса вже тоді, коли вона підвозила мене до шпиталю. Звідти вона могла поїхати прямо до себе у Девіс Айлендс, щоб взяти там свій автоматичний пістолет, зареєстрований як зброя самооборони. Еге ж, їй якраз було по дорозі на північ.

Тут я міг принаймні вибудовувати версії. Кінець кінцем, ми були з нею знайомі і я знав, як вона ставилася до моїх робіт.

— Пам, тут, на острові, відбувається щось зле. Я...

— Ти гадаєш, Едгаре, що мене це хвилює? Чи чому та жінка це зробила? Ти довів до того, що вбили нашу дочку. Я не бажаю більше тебе чути, ніколи не бажаю тебе бачити і краще я виколупаю собі очі, ніж подивлюся коли-небудь на якусь з твоїх картинок. Краще б ти здох, коли той кран на тебе наїхав. — У її голосі прозвучала жахлива розважливість. — Це був би найщасливіший кінець.

Мить мовчання, а далі знову гудіння порожньої лінії. Я хотів було пожбурити цілком весь телефонний апарат через кімнату об стіну, але Едгар у мене над головою сказав — ні. Едгар у мене над головою сказав, що Персе від цього, либонь, отримає чимале задоволення. Тож натомість я обережно поклав слухавку і ще хвилину стояв, погойдуючись на п’ятах, живий, в той час як моя дев’ятнадцятирічна донька була мертвою, і чомусь не застрелена, а втоплена у ванні оскаженілою арт-критичкою.

Потім, дуже повільно, я рушив до дверей. Я їх не замкнув. Не бачив сенсу замикати їх тепер на ключ. Притулена до стіни, стояла мітла для змітання піску з ґанку. Я кинув на неї погляд і мені засвербіла права рука. Я підняв її до очей. Як завжди, нічого, але стискаючи кулак і розчепірюючи пальці, я відчував, як вони гнуться. І пара довгих нігтів впивається мені в долоню. Решта відчувалися короткими, зазубреними. Певне, обламалися. Десь, либонь нагорі, у Малій Ружі валяється на килимі парочка уламків примарних нігтів.

— Зникни, — сказав я долоні. — Зникни й помри, ти мені більше не потрібна.

Але вона нікуди не поділася. І не збиралася. Як і рука, на якій вона колись росла, долоня свербіла і смикалася, і боліла, і відмовлялася покидати мене.

— Тоді катай, знайди мою дочку, — наказав я, і в мене полилися сльози. — Поверни її назад, хіба ти не можеш? Поверни мені її. Я намалюю все, чого ти забажаєш, тільки поверни мені її.

Нічого не трапилося. Так і стояв собі однорукий чоловік зі своїм фантомним свербінням. Єдиним привидом там був його власний, котрий витав у нього над головою і все це спостерігав.

Сверблячка в моєму тілі ставала нестерпною. Я підхопив мітлу, ридаючи вже не тільки від печалі, а й від жахливого недосяжного свербежу, і тут же зрозумів, що не зможу зробити, чого потребував — однорукий не може переламати дрючину об коліно. Я приставив мітлу знову до стіни і наступив на держак здоровою лівою ногою. Хрусь, і віник відлетів геть. Я підняв обламаний держак собі перед очі і кивнув. Годиться.

Я обійшов дім і пошкутильгав на берег, відзначаючи краєчком мозку у темряві під Великою Ружею балаканину мушель, що розгорялася з кожним кидком хвилі і відкочуванням її назад.

У голові майнула одна згадка, коли я підійшов до мокрого блискучого ящика, помальованого там і сям тенісними м’ячиками. Третя фраза, котру сказала Ваєрмену Елізабет: «Ти захочеш, але ти не мусиш».

— Надто пізно, — промовив я, і враз лопнула мотузочка, якою був прив’язаний до моєї голови горішній Едгар. Він відлетів геть і якийсь час я не відчував нічого.