Острів Дума

— 1 —

Єдине, що пригадую, потім прийшов Ваєрмен і підняв мене. Пам’ятаю, я зробив кілька кроків, відтак згадав, що Ілси більше нема, й укляк на колінах. А найганебнішим було те, що навіть з розбитим дощенту серцем я захотів їсти. Я почувався дуже голодним.

Пам’ятаю, Ваєрмен завів мене крізь відчинені двері у дім, пам’ятаю, він казав, що все, всі ті жахи привиділися мені в поганому сні, а коли я заперечив йому — ні, Мері Айр це зробила, все трапилося насправді, це Мері Айр втопила Ілсу у ванні, він розсміявся і сказав, що так він і знав. На якусь кошмарну мить я йому повірив.

Я кивнув на телефон.

— Послухай повідомлення, — сказав йому, а сам пішов до кухні. Коли знову почувся голос Пам — «Едгаре, дзвонили з поліції, сказали, що Ілса мертва!» — я пожирав пластівці повними жменями, прямо з коробки. В мене було дивне відчуття, ніби я належу до зрізу препарату, який ось-ось покладуть під мікроскопом і почнуть вивчати. В сусідній кімнаті закінчився запис. Ваєрмен вилаявся і ввімкнув його знову спочатку. Я жер пластівці. В пам’яті не залишилося згадок про те, що було зі мною на пляжі до приходу Ваєрмена. Цейперіод в ній був порожнім, як мої перші дні у шпиталі після аварії.

Я вигріб рукою залишки пластівців, відправив їх до рота і ковтнув. Вони стали мені поперек горла, і це було добре. Я зрадів, що вдавився. Я заслуговував на смерть через удавлення. Минулося. Я почовгав до вітальні. Ваєрмен з виряченими очима стояв біля автовідповідача.

— Едгаре.., мучачо.., що, заради Господа..?

— Одна з картин, — відповів я, човгаючи далі. З повним шлунком мені захотілося забуття ще більше. Хоч би на якийсь час. І це не було просто бажання, це була потреба. Я переламав мітлу... а потім з’явився Ваєрмен. Що було між цими подіями? Я не знав.

Я вирішив, що не бажаю цього знати.

— Що за картина..?

— Мері Айр собі купила. Я певен, що якусь з серії «Дівчина і Корабель». І одразу забрала її з галереї. Я мав би про це здогадатися. Ваєрмене, мені треба лягти. Поспати. Дві години, добре? А потім розбудиш мене і підемо на південний кінець.

— Едгаре, ти виснажений.., я не думаю, щоб після такого ти...

Я опустив очі. Голова важила сто фунтів, але я спромігся.

— Вона також не думає, але все мусить закінчитися сьогодні. Дай мені дві години.

Прочинені двері Великої Ружі дивилися на схід і ранкове сонце кидало яскраві промені Ваєрмену на лице, освітлюючи співчуття такої сили, що мені несила було його витримати.

— О’кей, мучачо. Дві години.

— Тим часом намагайся ні в що не встряти. — Не знаю, чи почув він останню фразу. Я вже сунув до спальні і слова від мене розбігалися. Впавши на ліжко, я намацав Ребу. Якусь мить я зважував, чи не пожбурити її в інший кінець кімнати, як до того мені хотілося це зробити з телефоном. Натомість я пригорнув її до себе, втопив обличчя в її піддатливому тільці й заплакав. Так, плачучи, й заснув.

— 2 —

— Прокидайся, — штурхав менехтось. — Едгаре, прокидайся. Якщо ми збираємося щось робити, треба поспішати.

— Ну, не... я сумніваюся, що він зможе кудись йти. — Голос належав Джекові.

— Едгаре! — Ваєрмен дав мені ляпаса, а відтак ляснув і по другій щоці. Безжально. Яскраве світло мучило мої заплющені очі червоним сяйвом. Я спробував відгородитися від усіх цих подразників — по інший бік повік на мене чекало зло, — але Ваєрмен мені не дозволив. — Мучачо! Прокидайся! Вже десять хвилин на одинадцяту!

Це подіяло. Я сів і розплющив очі. Він тримав у мене перед обличчям лампу. Так близько, що я відчував її жар. За його спиною стояв Джек. Згадка про те, що Ілса, моя Іллі, мертва, прохромила мені серце, але я відштовхнув її геть.

— Вже одинадцята!? Ваєрмене, я тобі казав дві години! А що як хтось з родичів Елізабет вирішить сюди...

— Спокійно, мучачо. Я зателефонував до погребального салону і наказав передати, Щоб усі трималися подалі від Думи. Сказав, що ми тут, усі троє, захворіли на кір з краснухою. Дуже заразний вірус. І ще я дзвонив Даріо, розповів йому про твою дочку. Картини під контролем, у всякому разі поки що. Для тебе це, звісно, зараз не так важливо, але...

— Якраз важливо. — Я підхопився на рівні і потер рукою обличчя. — Персе не має права заподіяти лиха більше, ніж вона встигла вже наробити.

— Едгаре, мені так жаль, — промовив Джек, — я так співчуваю вашій втраті. Я розумію, що вам від цього аж ніяк не легше, але...

— Ні, легше, — відповів я йому, і колись дійсно може полегшати. Якщо я буду це повторювати, якщо буду діяти. Аварія навчила мене тільки одному: єдиний спосіб рухатися — рухатися. Повторювати собі — я можу це зробити, навіть коли знаєш, що не можеш.

Я помітив поряд свій одяг, хтось з них приніс його. Але для сьогоднішньої роботи мені потрібні будуть не кросівки з-під ліжка, а важкі черевики, що стоять у щафі. На Джеку були високі робочі черевики Georgia Giants і сорочка з довгими рукавами — дуже добре.

— Ваєрмене, зробиш кави?

— А час ми маємо?

— Надолужимо. А поки що мені потрібно остаточно прокинутися. І вам, хлопці, на завадило б підзарядитися. Джеку, ти допоможеш мені взути черевики?

Ваєрмен зник на кухні, а Джек присів напочіпки, взув на мене черевики і зав’язав шнурку.

— Що тобі вже відомо? — спитав я його.

— Більше ніж мені хотілося б знати, — відповів він. — Але я нічого з того не розумію. На вашому вернісажі я балакав з цією жінкою — Мері Айр? — і вона мені сподобалася.

— Мені теж.

— Поки ви спали, Ваєрмен телефонував вашій дружині. Їй не схотілося довго з ним балакати, тож тоді він зателефонував одному з ваших друзів, з котрим познайомився на виставці — містеру Бозмену.

— Розказуй.

— Едгаре, ви певні, що...

— Розказуй.

Версія Пам була неповною, уривчастою, та й від неї у мене в пам’яті мало щозалишилося. Подробиці потонули у видінні Ілсиного волосся, що плаває на поверхні води у переповненій ванні. Видіння могло неправильно передавати те, що відбулося насправді, але воно було диявольськи яскравим, диявольськи точним, і воно витіснило з мого мозку все інше.

— Містер Бозмен розповів, що поліція не знайшла слідів вламу, тож вони гадають, що ваша дочка сама її впустила в квартиру, хоча ще стояла глупа ніч...

— О, Мері просто натискала кнопки домофону, поки хтось їй не відкрив двері. — Моя відсутня рука почала свербіти. Глибоким свербінням. Сонним. Майже мрійливим. — Тоді вона дісталися Ілсиної квартири і подзвонила в двері. Припустімо, прикинулась кимось іншим...

— Едгаре, ви гадаєте, чи...

— Припустімо, прикинулася кимось з госпел-гурту «Колібрі» і, скажімо, з-за дверей повідомила, що трапилося щось погане з Карсоном Джонсом.

— Хто це такий?

— Вона до того ж назвала його Смайлі, чим і переконала Ілсу.

Повернувся Ваєрмен. А заразом і другий, леткий Едгар. Нижній Едгар на острові Дума в ранковому флоридському світлі бачив лише звичайні речі. Едгар, що плавав над моєю головою, бачив більше. Не все, але стільки, що аж забагато.

— Що було далі, Едгаре? — запитав Ваєрмен, і дуже м’яко він це зробив. — Як ти гадаєш?

— Скажімо, Іллі відмикає двері, прочиняє і бачить жінку з націленим на неї пістолетом. Звідкілясь вона знає цю жінку, але перед цим вона вже пережила жахливу ніч, була дезорієнтована, тож не може точно пригадати, хто це — в неї заціпило пам’ять. Можливо, це на краще. Мері наказує їй повернутися кругом, а коли Іллі це робить.., коли вона робить це... — Тут я знову заплакав.

— Едгаре, чоловіче, не треба, — сам ледь не плакав Джек. — Це тільки ваші припущення.

— Це не припущення, — сказав Ваєрмен. — Хай говорить.

— Але навіщо нам про це знати...

— Джеку... мучачо.., ми не можемо знати, що нам потрібно знати. Тож хай чоловік розповідає.

Я чув їхні голоси ніби звідкілясь здалеку.

— Скажімо, коли вона обернулася, Мері вдарила її пістолетом. — Я втер собі очі й лице рукою. — Скажімо, вона вдарила її кілька разів, чотири або п’ять. Це в кіно б’ють тільки раз і людина вирубається, мов вимкнена лампочка. Навряд, щоб так було в реальному житті.

— Не так, — промурмотів Ваєрмен, звісно, ця гра в припущення виявилася аж занадто точною.

— Від ударів зверху по голові моя Отака-то-Дівчинка отримала три проломи черепа, вилилося багато крові.

Мері потаскала її. Кривавий слід тягнувся через вітальню і кухню (сморід від спаленого етюду, радше за все, ще висів у повітрі), а далі коротким коридором між спальнею і закутком, що слугував для Ілси кабінетом. У кінці цього коридорчику Мері наточила води у ванну і втопила мою непритомну доню, як непотрібне кошеня. Виконавши цю роботу, Мері повернулась до вітальні, сіла на диван і вистрелила собі в рота. Куля знесла їй верхівку черепа, розплескавши по задній стіні, разом з добрячим жмутом волосся, всі її мистецькі ідеї. Тільки-но хилилося до четвертої ночі. Сусід знизу мучився безсонням, він вгадав звук пістолетного пострілу і викликав поліцію.

— Навіщо було її топити? — спитав Ваєрмен. — Мені це незрозуміло.

«Бо це манера Персе», — подумав я, а вголос промовив:

— Не будемо зараз про це гадати. Гаразд?

Він вхопив мене за єдину руку і стиснув її:

— Гаразд, Едгаре.

«А якщо ми зробимо свою справу, можливо, нам вже непотрібно буде про це гадати», — подумалось мені.

Але ж це я затягнув у воду мою дочку. Я був певен цього. Я намалював її на пляжі.

Мою мертву доню. Мою утоплену донечку. Намалював на піску, щоб хвилям її було легше забрати.

«Ти захочеш, — сказала Елізабет, — але ти не мусиш».

Ох, ця Елізабет.

Іноді ми не маємо вибору.

— 3 —

Ми надудлились кави на осяяній сонцем кухні Великої Ружі, аж піт нам виступив на щоках. Я запив кавою три пігулки аспірину, і послав Джека взяти два альбоми «Умілець», наказавши нагострити геть усі кольорові олівці, які він тільки знайде нагорі.

Ваєрмен поклав до пластикового наплічника все годяще з холодильника: моркву, різані огірки, шість упаковок пепсі, три великих пляшки води Evian, кілька ростбіфів і одне — як їх зве Джек — курча-астронавта в прозорій капсулі.

— Мені якось дивно, що ти ще думаєш про їжу, — сказав він без тіні відрази.

— Мене не цікавить їжа сама по собі, — пояснив я, — але, можливо, мені доведеться дещо малювати. Фактично, я абсолютно впевнений у тому, що мені доведеться малювати. А ця робота спалює в мені калорії цілими вагонами.

З’явився Джек з альбомами й олівцями. Я вхопив їх і знову послав його нагору по гумки для стирання. Я мав підозру, що мотлоху буде більше, ніж я сподіваюся, — та хіба не так завжди? — але не знав, що саме знадобиться. Я поглянув на годинник. Було десять хвилин на дванадцяту.

— Ти сфотографував міст своїм поляроїдом? — спитав я Джека. — Прошу, заспокой мене, скажи, що ти не забув.

— Так, але я вирішив.., що байка про краснуху й кір...

— Покажи мені світлини.

Джек поліз до задньої кишені і витяг кілька кольорових знімків. Перегорнув їх, вибрав чотири, подав мені, а я розклав їх на кухонному столі, немов для короткого пасьянсу. Вхопив альбом і швидко почав копіювати фото, на якому було знято ланцюгово-зубчатий механізм під піднятим мостом, що являв собою мініатюрну однорядну споруду. Права рука не переставала свербіти, ніби глибоко в ній ворушилося щось сонне.

— Історія про кір і краснуху — це геніальна вигадка, вона відвадить звідси майже всіх. Але майже — це ще не всі. Мері не залишила б у спокої мою дочку, якби навіть хтось сказав їй що в Іллі вісп... Курва!— Мені затуманилися очі й олівець, замість прямої лінії, з’їхав кудись на манівці.

— Спокійно, Едгаре, — промовив Ваєрмен.

Я поглянув на годинник. Вже 11:58. Міст піднімають опівдні, за графіком. Я зморгнув сльози і повернувся до свого рисунку. З кінчика чорного «Вінусу» народжувався мостовий механізм. І навіть зараз, після смерті Ілси, мене захопило чудо спостерігання того, як з нічого виникає щось — мов реальна форма з непроглядного туману. А чом би й ні? Коли ж іще? Мене це втішало.

— Якщо вона захоче наслати на нас когось, а звідний міст виявиться недоступним, вона просто пошле того кругаля на той пішохідний місток, що веде сюди з острова Сан-Педро, — висловив сумнів Ваєрмен.

— Навряд чи, — відповів я, не відриваючи очей від роботи. — Купа народу не знає про існування Сонячного Хідника, а Персе тим більше, я цього певен.

— Чому?

— Бо той місток було збудовано у п’ятдесяті, ти сам мені це розповідав, а вона в той час спала.

Він поміркував, а тоді сказав:

— Ти віриш насправді, що її можна вбити?

— Так, вірю. Може, й не вбити, але знову занурити у сон.

— І ти знаєш як?

«Знайди, де тече стіл і полагодь його», — ледь не промовив я вголос, але в тім не було сенсу.

— Поки що ні. У старому домі є решта малюнків Ліббіт. В тому, що на південному кінці острова. Вони розкажуть нам, де знайти Персе, і підкажуть, що мені робити.

— Звідки ти знаєш, що вони там є?

«Бо вони мусять там бути», — міг би відповісти я, але в цю мить загула сирена. За чверть милі північніше нас пішов угору звідний міст між островами Дума й Кейзі, єдина ланка, що поєднувала нас із материком. Я порахував до двадцяти, після кожної цифри промовляючи слово Міссісіпі, як колись в дитинстві. А потім стер на своєму малюнку найбільшу шестерню. Авжеж, коли я це робив, у моїй відсутній руці ворухнулося щось, але головне концентрувалося в мене перед і над очима — радість від акуратного виконання красивої роботи.

— О’кей, — промовив я.

— Можемо вирушати? — перепитав Ваєрмен.

— Поки що ні, — застеріг я.

Він поглянув на годинник, відтак на мене.

— Мені здавалося, ти кудись поспішав, аміго?А після того, що ми бачили тут минулої ночі, і я теж. Так що там ще?

— Я мушу вас обох намалювати.

— 4 —

— Мені було б дуже приємно отримати від вас портрет, — сказав Джек. — І я певен, моя мама просто страх як зраділа б, але, здається, Ваєрмен має рацію. Нам вже треба йти.

— Джеку, ти бував коли-небудь на південному кінці острова?

— Та ні.

Я в цьому був майже впевнений. Але, вириваючи з альбому аркуш з намальованим мостом, я подивився на Ваєрмена. Незважаючи на свинцеву отупілість моїх душі і серця, мене, як не дивно, це дійсно цікавило. — А ти? Тиколи-небудь потикав свого носа до старого Гнізда Чаплі?

— Реально, ні. — Ваєрмен відійшов виглянути у вікно. — Міст стирчить вгору... я звідси бачу західну його половинку проти неба. Поки що все путьом.

Мене не так просто було збити.

— Чому?

— Мене відраджувала міс Істлейк, — відповів він, не обертаючись від вікна. — Казала, що там гидке довкілля. Ґрунтові води, флора, навіть повітря. Казала, що армійські специ щось робили на південному кінці острова під час Другої світової війни і примудрилися чимось отруїти ту частину Думи, тому-то, либонь, там і рослинність така щільна, здебільшого. Вона казала, що отруйний дуб там, мабуть, найгірший в Америці — гірше за сифіліс до пеніциліну, так вона казала. Від нього роками не можна здихатися, його вирубуєш, а він знову відростає. І він там повсюди. Так вона казала.

Цікава загалом приповістка, але Ваєрмен так і не відповів прямо на моє запитання. Тому я поставав його знову.

— А ще вона запевняла мене, що там є змії, — сказав він, нарешті обернувшись. — Я жахливо боюся змій. З тих пір, як одного разу в поході зі своїми старими прокинувся на стоянці і відчув, що разом зі мною в спальному мішку відпочиває молочниця[366]. Вона заповзла мені прямо під нижню сорочку. Я весь був вимазаний в її мускусі. Злякався, що то смертельна отрута. Тобі цього достатньо?

— Так, — сказав я. — А їй ти цю історію розповідав до чи після того, як вона тебе лякала засиллям змій на південному кінці острова?

— Не пам’ятаю, — відповів він прохолодно, а відтак зітхнув. — Мабуть, до. Я бачу, до чого ти ведеш, вона, мовляв, хотіла мене відлякати.

«Не я це сказав, а ти сам», — промовив я подумки, а вголос сказав:

— Та я більше непокоюся про Джека. Краще зарання остерегтися.

— Про мене? — здивувався Джек. — Я не маю нічого проти змій. Крім того, я знаю, як виглядають отруйний дуб і отруйний плющ. Я був бойскаутом.

— Присягайся, — сказав я і почав його малювати. Працював я швидко, опираючись спокусі деталізувати... а в душі так цього хотілося. Тим часом по той бік звідного мосту пролунав перший сердитий сигнал автомобіля.

— Щось мені підказує, що знову заїло міст, — усміхнувся Джек.

— Авжеж, — підтакнув я, не відриваючись від малювання.

— 5 —

Ваєрмена я малював ще швидше, і знову ледь утримувався від того, щоб почати виписувати деталі... бо поринаючи в роботу, я десь далеко від себе полишав свою тугу й біль. Робота була мов наркотик. Але денного світла попереду залишалося не так вже й багато, а мені ще менше, ніж Ваєрмену, хотілося знову зустрітися з Емері. Чого мені дійсно хотілося б, так щоб справа вже була закінчена, а ми всі троє опинилися десь за межами острова — дуже далеко — до того, як від Затоки почнуть підніматися вгору кольори вечірньої зорі.

— О’кей, — промовив я. Джека я нарисував синім, а Ваєрмена яскраво-помаранчевим. Неідеальні малюнки, але посутнє в своїх моделях я, здається, вхопив. — Залишилися останнє.

— Едгаре! — простогнав Ваєрмен.

— Більше нічого не малюємо, — заспокоїв я його і закрив альбом з двома в ньому етюдами. — Посміхнися художнику, Ваєрмене. Але спершу пригадай щось дійсно тобі приємне.

— Ти це серйозно?

— Смертельно серйозно.

Він наморщив чоло... відтак прояснішав. І посміхнувся. Як завжди, в нього освітилося цілком все обличчя, ніби перед вами явилася нова людина.

Я обернувся до Джека.

— А тепер ти.

І оскільки я вважав, що з них двох у хлопця роль важливіша, до нього я придивлявся особливо прискіпливо.

— 6 —

Повнопривідного позашляховика в нас не було, проте старий мерседес Елізабет здавався непоганим варіантом, його було побудовано, як танк. До Ель Паласіо ми доїхали машиною Джека і поставили її прямо біля воріт. Ми з Джеком перенесли наші припаси до SEL500. Ваєрмен опікувався пікніковим кошиком.

— Щоб не забути, поки ми ще тут, — згадав я. — Якийсь репелент і надійний ліхтар. Є тут щось таке?

— Так, — кивнув він. — У садовому будиночку є на вісім батарей. Справжній прожектор.

— Добре, і ось що, Ваєрмене.

Він відповів мені поглядом на кшталт — ну, що там ще, продемонструвавши роздратування одними лиш бровами, — але промовчав.

— Гарпунний пістоль.

Ту він розплився в посмішці.

— Si, senor. Para fijaciono.[367]

Поки він ходив, я стояв, спершись на мерседес, і дивився на тенісний корт. Хвіртка на його дальньому кінці була прочиненою, там на одній нозі стояла напівдомашня чапля Елізабет. Вона невдоволено дивилася на мене синіми очами.

— Едгаре? — торкнувся мого ліктя Джек. — 3 вами все гаразд? Не гаразд, і довго ще не буде. Проте...

«Я можу це зробити, — подумав я. — Я мушу це зробити. Вона не повинна виграти». —— Чудово, — відповів я.

— Ви так зблідли, що я аж трохи злякався. Як тоді, коли тільки-но сюди приїхали, — на парі останніх слів голос Джека захрип.

— Зі мною все чудово, — повторив я, на мить обнявши його за шию. І усвідомив, що, якщо не рахувати наші ручкання, це я, мабуть, перший раз його торкнувся.

Тримаючи за обидві дужки пікніковий кошик, з’явився Ваєрмен. На голові в нього, один на іншому, були одягнені три довгодзьобі кашкети. З-під пахви стирчав гарпунний пістоль Джона Істлейка.

— Ліхтар у кошику, — пояснив він. — А також репелент «Лісові хащі»[368] плюс три пари садових рукавичок.

— Пречудово! — похвалив я.

— Si, але вже за чверть перша, Едгаре. Якщо ми кудись збираємося, то давай, може, вже рушати?

Я подивився на чаплю на тенісному корті. Вона стояла біля сітки, застигла, мов стрілка поламаного годинника, і теж безпощадно дивилася на мене. Все гаразд, цей світ у більшості своїх проявів і є безпощадним.

— Авжеж, — озвався я. — Рушаємо.

— 7 —

Тепер я при пам’яті. Вона більше не в ідеальному робочому стані, дотепер я плутаю іноді імена і порядок подій, які відбувалися, але кожну мить нашої експедиції до будинку на південному кінці острова Дума я пам’ятаю чітко — як перший кінофільм, що мене колись вразив, як першу картину, від якої в мене колись перехопило подих (то була «Гроза» Томаса Гарта Бентона[369]). Хоча спершу я почувався прохолодно-відсторонено, мов збайдужілий естет, що розглядає колекцію провінційного музею. Але варто було Джеку на сходах, що нікуди не вели, знайти ляльку, як я почав усвідомлювати, що не споглядаю збоку якусь картину, а особисто перебуваю в ній. І що нікому з нас нема дороги назад, поки ми її не зупинимо. Я розумів, яка вона потужна, якщо зуміла дістати аж до Омахи і Міннеаполісу, зробити там, що хотіла, і закріпити свою перемогу в Провиденсі, ще б пак, яка сильна. І все-таки я її недооцінював. Поки ми не опинилися в самому будинку на південному кінці острова Дума, я не уявляв, яка насправді потужна Персе.

— 8 —

Я хотів, щоб за кермом був Джек, а Ваєрмен сів ззаду. Коли Ваєрмен спитав, чому, я відповів, що маю свої міркування, і вони стануть всім ясні трохи перегодом.

— А якщо я помиляюся, — додав, — ніхто не зрадіє цьому більше за мене самого.

Джек виїхав задом на дорогу і повернув на південь. Просто з цікавості я ввімкнув радіо й отримав нагороду — Біллі Рей Сайрус жалівся на своє болюче розбите серце[370]. Ваєрмен застогнав і потягнувся до приймача, либонь сподіваючись знайти радіо «Кістка». Але раптом голос Білі Рея поглинули оглушливі атмосферні розряди.

— Господи, та вимкни ти його! — заволав Ваєрмен. Проте я спершу тільки зменшив гучність. Це нічого не дало.

Розряди чомусь ще поголоснішали. Мені аж зуби в яснах захиталися, а кров не встигла задзюрити з вух тільки тому, що я натиснув кнопку «вимк.»

— Що це було? — спитав Джек. Він вів машину, не відриваючи широко розплющених очей від дороги.

— Можна це назвати, наприклад, нездоровим довкіллям, — сказав я. — Певне, залишки тих експериментів армійських ВПС шістдесятирічної давності.

— Дуже смішно, — зауважив Ваєрмен.

Джек глянув на приймач.

— Ану, я спробую ще раз.

— Не смію заперечувати, — заохотив його я і затулив собі ліве вухо.

Джек натиснув кнопку. Цього разу з чотирьох гучномовців мерседеса вдарило гуркотом, якому позаздрив би і реактивний винищувач. Навіть попри одне затулене вухо, він вдарив мені в голову. Ваєрмен, здається, заверещав, але я не певен.

Джек ляснув по кнопці вимкнення, припинивши скажену какофонію.

— Гадаю, нам варто пропустити цю мелодію, — сказав він.

— Ваєрмене? Ти в порядку? — мій власний голос лунав, мов звіддаля, ніби прориваючись крізь невтишиме гудіння.

— Повний рок’н’рол, — відповів він.

— 9 —

Схоже, Джек завіз нас вже трохи далі того місця, де Ілсі стало погано, а може, й ні. У високих заростях важко було орієнтуватися. Дорога звузилася до стежки. Її поверхню понадимало корінням. Переплетіння гілок закрило від нас небо. Ми опинилися, немов у живому тунелі. Всі вікна були підняті, та все одно машину наповнювали масні запахи зелених джунглів. Джек випробував ресори старого мерседеса на майже нездоланній вимоїні, грюкнув задньою підвіскою, переваливши через гряду настовбурченого дорожнього покриття, відтак різко зупинився і смикнув ручне гальмо.

— Вибачте, — промовив він, скривившись, вибалушивши очі. Я надто добре розумів, як йому зараз погано.

Джек незграбно відчинив двері, нахилився і вирвав. Я гадав, що джунглями (запах з’явився вже за милю від Ель Паласіо) сильно тхнуло в машині, але крізь відчинені двері ввірвався вдесятеро важчий сморід, густий, зелений, загрозливо живий. Поза тим, я не чув, щоб хоч одна пташка цвірінькнула посеред цієї дикої рослинності. Єдиним звуком залишалося прощання Джека зі своїм сніданком.

А відтак і з ланчем. Нарешті він знову відкинувся на спинку сидіння. Він недавно казав, що це я знову виглядаю як сніговик? Забавний був жарт, бо цього божого дня в середині квітня Джек Канторі був блідим, як березень у Міннесоті. Він виглядав не на свої двадцять один, а на хворобливі сорок п’ять. «Мабуть, це тунцевий салат», — вибачалася тоді Ілса, але риба тут була ні до чого. Щось морське, звісно, але аж ніяк не тунець.

— Перепрошую, — вимовив він. — Сам не розумію, що зі мною. Гадаю, цей запах, цей гнилий сморід джунглів...

Груди в нього напнулися, він голосно відригнув і знову нахилився крізь двері надвір. Цього разу не встигши вхопитися рукою за кермо, і якби я не вловив його за комір і не затяг назад, він прямо обличчям впав би у власне блювотиння.

Він відхилився на спинку, очі заплющені, обличчя мокре від поту, дихання уривчасте.

— Краще нам відвезти його до Ель Паласіо, — промовив Ваєрмен. — Не хотілося б витрачати час, чорт, я не хочу втратити його, але ця херня тут неправильна.

— А Персе вважає, що тут якраз все правильно, — сказав я. Тепер моя хвора нога свербіла, майже як і рука, ніби крізь неї пропустили електричний струм. — Це її отруйний пояс. А сам ти як, Ваєрмене? Як твій шлунок?

— Нормально, але от моє хворе око — ну, те, що було не в порядку, — воно свербить, як казна-що, і в голові гуде. Мабуть, після того чортового радіо.

— Радіо тут ні до чого. І Джеку так погано, а нам ні, тому що ми... ну... можна це назвати імунітетом. Є в цьому якась іронія, правда?

Джек, ухопившись за кермо, застогнав.

— Ти щось можеш з ним зробити, мучачо? Хоч якось допомогти?

— Гадаю, так. Сподіваюся, що так.

Я поклав собі на коліна альбом, а олівці й гумки у поясний гаман. Відкрив аркуш з портретом Джека і намацав одну зі своїх професійних гумок. Стер нею йому рота і нижні лінії очей аж до їх кутиків. Свербіння у правій руці посилилося до нестерпності, і тому я вже не мав сумнівів, що заплановане мною подіє. Я визвав у пам’яті посмішку, яку Джек мені подарував у кухні, — коли я попрохав його пригадати щось справді гарне — і швидко намалював її олівцем «опівнічна синь». Уся робота зайняла не більше тридцяти секунд (ключовим моментом, коли йдеться про посмішку, є очі, і так завжди), але ці кілька штрихів змінили всю концепцію обличчя Джека Канторі.

А я отримав те, чого не очікував. Малюючи, я ясно побачив, як він цілує дівчину в бікіні. Ні, не просто побачив. Я відчув її гладеньку шкіру, навіть ті кілька піщинок, що затрималися у западині її хребця. Я вдихнув запах її шампуню і торкнувся злегка солоних губ. Я знав — її ім’я було Кейтлін, а він звав її Кейт. Я поклав олівець назад у поясний гаман і засмикнув його зіпер.

— Джеку? — стиха позвав його. Він сидів із заплющеними очима, на щоках і на лобі рясно блищав піт, але мені почулося, що дихання в нього вирівнялося. — Як ти зараз себе почуваєш? Трохи краще?

— Ага, — відгукнувся він, не розплющуючи очей, — що ви зробили?

— Ну, оскільки нас тут тільки троє, ми можемо називати це тим, чим воно й є: це просто магія. Я відбив напад на тебе маленьким протизакляттям.

Через моє плече Ваєрмен потягнувся по альбом, підніс до очей малюнок, роздивився його і кивнув.

— Я починаю вірити, що для неї краще було б до тебе не чіплятися, мучачо.

— Краще б вона не займала до моєї дочки.

— 10 —

Ми простояли на місці ще хвилин п’ять, щоб Джек цілком оговтався. Нарешті він сказав, що готовий їхати далі. До нього повернувся рум’янець. Я міркував, чи стикнемося ми зі схожими проблемами, коли опинимося біля води.

— Ваєрмене, мені цікаво, ти коли-небудь бачив, щоб рибальські човни кидали якір біля південного берега острова?

Він задумався.

— А знаєш, ніколи. Заходячи в протоку, вони звичайно туляться до берега Дон Педро. Дивно, правда?

— Це не дивно, це, курва, лиховісно, — зауважив Джек. — Як і на цій дорозі.

Дорога перетворилася на смужку. Морський виноград і баньян з диким верещанням шкребли своїми гілками боки повільно сунучого мерседесу. Порита корінням, ледь не в суцільних ямах, дорога все ще вилася далеко від берега, а тепер ще й пішла вгору.

Ми просувалися потроху вперед, миля по милі, крізь плямкання листя і хльостання гілок. Я очікував, що дорожнє покриття врешті-решт десь зовсім зникне, але непроглядна зелень вгорі певним чином захищала дорогу від кліматичних негараздів, тож вона все тяглася й тяглася. Баньяни поступилися місцем задушливому лісу з дерев бразильського перцю[371], і тут ми побачили перших тварин: величезний бобкет[372] якусь мить стояв на нашому шляху, відтак зашипів, притиснувши вуха до голови, і зник у підліску. Трохи далі з десяток жирних чорних гусеней впали на лобове скло і лопнули, забризкавши його своїми клейкими кишками, яких ані щітки не могли відтерти, ані вода змити, тільки й того, що їх розтерло по склу так, що дивитися крізь нього стало, немов крізь око, що вражене катарактою.

Я наказав Джеку зупинитися. Вийшов, відкрив багажник і знайшов запас чистих ганчірок. Одну з них використав на відтирання скла, не забувши перед тим одягти рукавички, знайдені Ваєрменом у садовому будиночку, — з машини я вийшов уже в кашкеті. Наскільки я міг судити, гусені були звичайними гусенями, товстезними, але не надприродними.

— Непогано, — похвалив мене Джек, опустивши своє віконце. — А зараз я відкрию капот, щоб ви перевірили там... — Він замовк, утупившись очима повз мене.

Я озирнувся. Дорога тут була вузесенька, всіяна уламками старого асфальту, поросла в’юнкою веделією. За тридцять ярдів перед нами її перетинали п’ять жаб, завбільшки як цуценята кокер-спанієля. Перших три були такого блискучо-зеленого кольору, який майже не зустрічається в природі, четверта синя, а п’ята оранжева, яка, либонь, була колись червоною. Вони посміхалися, але їхні посмішки були якісь застиглі, змучені. Стрибали вони повільно, ніби лапки в них були зламані. Як раніше бобкет, вони теж досягли підліску й зникли з наших очей.

— Що то воно було за таке? — промимрив Джек.

— Привиди, — пояснив я. — Залишки створінь, народжених потужною уявою маленької дівчинки. І, судячи з їхнього вигляду, довго вони не проіснують. — Я заліз до машини. — Вперед, Джеку, давай їхати далі, поки ще можемо.

Він рушив повільно вперед. Я спитав у Ваєрмена котра година.

— Початок на третю.

Нам вдалося доїхати аж під самі ворота першого Гнізда Чаплі. Я б ніколи на це не заклався, але ми таки доїхали. Джунглі зімкнулися перед нами на прощання — баньяни й вірджинські сосни, порослі бородами іспанського моху, — але Джек протаранив їх мерседесом і враз зарості залишилися позаду. Тут опади зовсім з’їли дорожнє покриття і кінець поїздки запам’ятався зубодробильним торохкотінням, але мерседес впорався добре, підскакуючи й грюкаючи він доставив нас на вершечок пагорба, до двох кам’яних колон. В обидва боки від колон розрослася зелена огорожа не менш як вісімнадцять футів заввишки і хтозна якої ширини, вона вже почала тягнути свої пальці по схилу пагорба до джунглів. Ворота були на місці, щоправда іржаві, напівпрочинені. Несхоже було, щоб мерседес в них зміг проїхати.

Цей останній відтинок шляху проходив крізь алею старих австралійських сосен неймовірної висоти. Я шукав очима птахів, літаючих догори ногами, але не побачив жодного. Нормальних не побачив теж, до речі, зате дзижчання комах чулося явно.

Джек зупинився перед воротами і винувато глянув на нас.

— Наша бабуся тут не пролізе.

Ми вийшли. Ваєрмен роздивлявся старовинні, вкриті лишаями, таблички на колонах. На тій, що зліва, було написано ГНІЗДО ЧАПЛІ. На правій ІСТЛЕЙК, але під прізвищем було ще щось надряпано так, ніби вістрям ножа. Колись цей напис, либонь, важко було розібрати, але тепер, коли в тонких подряпинах в металі оселився лишайник, його стало добре видно. Abyssus abyssum invocat.

— Ти тямиш, що б це могло означати? — спитав я Ваєрмена.

— Звісно, так. Це попередження, яке чують молоді юристи, здавши іспити в адвокатуру. Вільний переклад буде таким: «Одна похибка веде до наступних». А буквально це означає: «Безодня накликує безодню». — Він похмуро глянув на мене, потім знову обернувся до напису під фамільним ім’ям. — Гадаю, це, певне, Джон Істлейк виніс фінальний вердикт, назавжди покидаючи це Гніздо Чаплі.

Джек простягнув руку, збираючись торкнутися нерівних літер, та в останню мить передумав.

Замість нього це зробив Ваєрмен,

— Вердикт, джентльмени... і винесений мовою права. Пішли. Сонце сяде о 19:15, нікуди від цього не дітися, а денне світло втікає швидко. Кошика будемо нести по черзі, от же важезний він, puta.

— 11 —

Але перш ніж рушити далі, ми хорошенько роздивилися від воріт перший дім Елізабет на острові Дума. Його вид мене відразу стривожив. Десь у глибині мого мозку засів чіткий план: ми входимо в будинок, піднімаємося нагору і знаходимо кімнату, котра колись, у ті прадавні дні, була спальнею Елізабет, яку всі тоді звали не інакше, як Ліббіт. Там моя відсутня рука, іноді називана Божественною екстрасенсорною патерицею Едгара Фрімантла, підведе мене до покинутого морського рундука (чи, може, просто ящика). В ньому знайдуться інші малюнки, забуті малюнки, котрі розкажуть мені, де міститься Персе, і допоможуть вирішити загадку зі столом, що тече. І все це ще до того, як сяде сонце.

Красива казка. Проблема полягала в тім, що верхньої половини Гнізда Чаплі більше не існувало. Дім стояв на невисокому пагорбі, і його верхні поверхи були цілком зруйновані якимсь давнім штормом. Нижній поверх залишився цілим, але стояв весь обплетений болотяно-зеленими ліанами, котрі також вилися по фронтальним колонам. З піддашку звисав іспанський мох, перетворивши веранду на печеру. Від даху залишилися тільки уламки оранжевої черепиці, які валялися навкруг будинку. Черепиця гігантськими зубами стирчала й з бур’яну, що захарастив колишній доглянутий моріжок. Останні двадцять п’ять ярдів посиланої мушлями під’їзної доріжки захопив фікус-душитель. Те саме й з тенісним кортом, і тим, що колись було дитячим ляльковим будиночком. Ще щільніше ліани обліпили стіни довгої, схожої на стодолу будівлі позаду тенісного корту і видряпалися на рештки ґонту лялькового будиночка.

— Що це? — Джек вказував рукою на щось між тенісним кортом і головним будинком. Там на яскравому сонці закипав довгий чотирикутник якогось гидкого чорного варива. Звідти долітало настирливе дзижчання комах.

— Оте? Я вирішив би, що там смоляна яма, — сказав Ваєрмен. — А тоді, у Ревучі Двадцяті, сімейство Істлейків називало це своїм плавальним басейном.

— Лишень уявити собі зараз купання в цьому, — пересмикнуло Джека.

Басейн оточували верби. За ним знову виднілися густі зарості бразильського перцю і...

— Ваєрмене, а то не бананові дерева? — спитав я.

— Авжеж, — погодився він. — І, либонь, там повно змій. Ох. Поглянь-но на західний бік, Едгаре.

Там, де в бік Затоки тягнувся порослий тепер бур’янами, ліанами й іншим лабузинням колишній моріжок Джона Істлейка, виднілися початки морського вівса. Там віяв свіжий бриз і взагалі вид був кращий, мені раптом спало на думку, що найрідше у Флориді можна зустріти пагорб. Зараз нам було достатньо висоти, щоб споглядати Мексиканську Затоку в себе під ногами. Ліворуч лежав острів Дон Педро, праворуч в блакитно-сизій димці плив острів Кейзі.

— А звідний міст так і стирчить, — здивовано промовив Джек. — Сьогодні в них там серйозна проблема.

— Ваєрмене, — покликав я, — подивися вниз, уздовж старої стежки. Ти бачиш там щось?

Він подивився в тім напрямку, куди я вказував пальцем.

— Скельне відслонення? Авжеж, бачу. Не коралове, гадаю, хоча варто було б підійти ближче, щоб впевнитися. Як ви щодо цього?

— Перестань на хвильку гратися в геолога, і просто подивися. Що ти бачиш?

Він придивився. Обоє придивилися. Першим помітив Джек:

— Там профіль? — А потім повторив, вже впевнено. — Чийсь профіль.

Я кивнув.

— Звідси нам видно лише лоб, очну западину і перенісся, але, можу закластися, якби ми стояли на пляжі, ми бачили б звідти також рот. Чи те, що замість нього. Це Відьмацька скеля. А під нею Тінявий пляж. Можу закластися на що завгодно. Звідти Джон Істлейк вирушав на пошуки своїх скарбів.

— Там же потонули й близнючки, — додав Ваєрмен. — А це стежка, якою вони туди бігли. Ось тільки...

Він обірвав себе. Бриз пестив нам волосся. Ми дивилися на все ще видиму після стількох років запустіння стежку. Маленькі ніжки, що бігали купатися, не могли її протоптати. Звичайна стежка від Гнізда Чаплі до Тінявого пляжу зникла б за п’ять, а може, й за пару років.

— Це не стежка, — ніби прочитав мої думки Джек. — Там колись була дорога. Не мощена, але все’дно дорога. Навіщо комусь потрібна дорога між домом і пляжем, якщо тут якихось десять хвилин пішки?

Ваєрмен похитав головою.

— Не маю поняття.

— Едгаре?

— Я пас.

— Може, він знайшов на дні щось більше за той дріб’язок, — промовив Джек.

— Можливо, проте... — кутом ока я помітив якийсь порух, щось темне, і обернувся в бік будинку. Нічого нема.

— Що там? — спитав Ваєрмен.

— Либонь, нерви, — відповів я.

Бриз, що обвівав нас від Затоки, трохи змінив напрям і подув тепер з півдня. Принісши сморід гнилизни. Джек відразливо скривився.

— Щоце за херня!

— Припускаю, що це аромат басейну, — повідав Ваєрмен. — Я взагалі люблю вранішній запах каналізації.

— Хай би, але ж зараз білий день.

Ваєрмен подарував йому погляд типу еге-ж-бо, а відтак обернувся до мене.

— Що скажеш, мучачо? Коли почнемо?

Я провів короткий огляд. У Ваєрмена червоний кошик. У Джека наплічник з їжею. У мене мої знаряддя для малювання. Мене збивало з пантелику, що нам робити, якщо решту малюнків Елізабет розвіяла та буря, що зірвала дах з будинку (або тієї решти малюнків взагалі не існувало), але ми вже дісталися сюди, тож мусіли щось робити. На цьому з самісінької глибини мого серця наполягала Ілса.

— Так, — проголосив я. — Ходімо.

— 12 —

Ми дійшли до того місця, де на під’їзній доріжці починалися хащі фікусів-душителів, коли я помітив, як щось чорне рухається крізь високий бур’ян у напрямку правого кута будинку. Цього разу його помітив і Джек.

— Там хтось є, — вигукнув він.

— Я нікого не бачив, — сказав Ваєрмен. Він поставив пікніковий кошик і витирав піт з лоба. — Давай ненадовго поміняємося, Джеку. Ти понесеш кошик, а я їжу. Ти молодий, сильний. А Ваєрмен старий і потасканий. Він скоро помре — курва-мама, що це там!

Він відхитнувся від кошика і, либонь, упав би, якби я не вхопив його за поперек. Джек закричав зі здивування й жаху.

Майже перед нами, лиш трохи лівіше, з заростів вискочив чоловік. Він ніяк не міг там опинитися — ми з Джеком пару секунд тому помітили його за п’ятдесят ярдів звідси, — але він там був. Це був чорний чоловік, але не людина. Нам навіть і на думку не спадало сприйняти його за справжню людину. По-перше, коли він проходив перед нами, його вивернуті, в синіх бриджах, ноги не рухалися. І густі зарості фікуса-душителя не ворушилися навкруг нього. Проте губи його розтягувала посмішка, очі його забавно-загрозливо оберталися. На голові в нього стирчав високий картуз з ґудзиком на маківці, і це, либонь, було найгірше.

Я подумав, що здурію, якщо задивлюся довго на цей його картуз.

Воно зникло у траві правіше нас. Чорний чоловічок у синіх бриджах, ростом десь п’ять з половиною футів. Трава була не вище п’яти футів, і проста арифметика підказувала, що він ніяк не міг в ній зникнути, але ж він зник.

Мить, і він — воно — опинилося на ґанку, либлячись до нас, немов Старий Сімейний Дантист, а відтак, без паузи, він — воно — вже стояло внизу сходів і знову мелькнуло в бур’яни, не перестаючи дарувати нам посмішку.

Посмішку з-під свого картуза.

Картуз у нього був ЧЕРВОНИЙ.

Джек вже готовий був втікати. На його обличчі не залишилося іншого виразу, окрім дурнуватого, панічного переполоху. Я відпустив Ваєрмена і вхопив його, а якби і Ваєрмен зараз вирішив тікати, гадаю, тут би й настав кінець нашій експедиції. Кінець кінцем, я мав лише одну руку, і нездатен був утримати їх обох. Не утримав би й одного, аби котрийсь з них дійсно почав утікати.

Сам вельми наляканий, я й не думав про втечу. І Ваєрмен, благослови його Господи, тримався, дивився, роззявивши рота, на чорного чоловічка, котрий наступного разу виник серед бананових дерев, між басейном і стодолою.

Я вхопив Джека за пасок і рвонув назад. Не міг дати йому ляпаса — не мав зайвої руки для цього — тож обійшовся криком: «Він несправжній! Це її кошмар!»

— Її... кошмар?

Щось схоже на зрозуміння блимнуло у Джекових очах. Чи лиш дещиця свідомості. Скоріш, останнє.

— Її кошмар, її Хокало, те, чого вона боялася, коли гасили світло, — пояснив я. — Джеку, це просто звичайний привид.

— Звідки ви знаєте?

— Ну, по-перше, він мерехтить, як старовинна кінострічка, — промовив Ваєрмен. — Сам придивися.

Чорний чоловічок зник, раптом виник знов, тепер біля басейну, перед іржавою драбиною, що вела на платформу для пірнання. Либився до нас з-під свого червоного картуза. Сорочка на нім була така само синя, як його бриджі. Він стрибав туди-сюди на своїх застиглих, завжди вивернутих в однаковій позиції ногах, немов фігура в стрілецькому тирі. Знову зник, знову з’явився на ґанку. За мить він був уже на доріжці, майже прямо перед нами. Мені було боляче на нього дивитися, мені й зараз лячно від нього... та тільки тому, що колись лячно було їй, Ліббіт.

Наступного разу він показався на двоколійному путівці, що вів до Тінявого пляжу, і ми побачили, як крізь його костюмчик сяє Затока. Він зник з поля зору, а Ваєрмена розібрав істеричний регіт.

— Що? — обернувся до нього Джек. Ледь не накинувся на нього. — Що?

— Та це ж фігура садового жокея, — захлинаючись сміхом, вигукнув Ваєрмен. — Це такий чорний жокей, котрих раніше ставили на моріжку, а тепер вони політично verboten[373], збільшений втричі, а може й учетверо проти звичайного розміру! Хокалом Елізабет був садовий жокей!

Він намагався ще щось сказати, але несила було. Сміючись, він нахилився вперед, впершись руками собі в коліна. Я розумів жарт.., але не поділяв його веселощів.., і не лише тому, що в Род-Айленді лежала моя мертва дочка. Ваєрмен зайшовся тепер таким веселим сміхом, бо спершу він злякався не менше Джека й мене, злякався, мабуть, не менше, ніж лякалася Ліббіт. А чому вона лякалася? Тому що хтось — випадково, скоріш за все, — вклав у її вигадливу голову хибну думку. Я зробив би ставку на Няню Мельду, напевне, казочка на ніч розрахована була тільки на те, щоб приспати дитину, котра ще мучилася після травми голови. Можливо, безсонням. Ось тільки ця казочка потрапила не туди, і відростила ЗУУБИ.

Містер Сині Бриджі був інакшим, не таким, як ті жабки, що ми їх зустріли дорогою сюди. Цілкомстворені фантазією Елізабет жабки не були зловісними. А от цей садовий жокей... Спершу він міг народитися з розбитої голови Елізабет, але, маю підозру, потім Персе залучила його до виконання її планів. Якщо хтось упритул наближався до першого дому Елізабет, тут-то й вигулькував він, готовий відлякувати зайд. Либонь, спроваджуючи їх до найближчої психлікарні.

За великим рахунком, це вказувало на те, що тут є щось варте пошуків.

Джек нервово поглядав туди, де стежка — вона дійсно виглядала годящою хоч для воза, хоч для вантажівки — западала, гублячись з поля зору.

— Воно повернеться?

— Яка різниця, мучачо? — зауважив Ваєрмен. — Воно несправжнє. А тим часом комусь треба нести пікнікового кошика. Впрягайся. Побудь їздовим собакою.

— Мені сам вид його відбирає розум, — сказав Джек. — Чому це так, Едгаре?

— Нема дива. Ліббіт тоді, давно, мала вельми потужну уяву.

— А куди ж вона потім поділася?

— Потім вона забула, як нею користуватися.

— Господи, — проказав Джек, — як же це жахливо.

— Так! Хоча мені такий спосіб забуття здається легким. А від того ще жахливішим.

Джек нахилився, підважив кошика, поглянув на Ваєрмена.

— Що в ньому? Золоті злитки?

Ваєрмен підхопив торбу з їжею й безтурботно всміхнувся.

— Я доклав трохи зайвих.

Ми продовжили нашу путь вздовж зарослої під’їзної алеї, озираючись, чи не вигулькне знову десь жокей. Він не повертався. Подолавши сходинки ґанку, Джек поставив кошик долі й полегшено зітхнув. Раптом позаду почулося лопотіння крил.

Обернувшись, ми побачили приземлення на алею чаплі. Це напевне був той самий птах, що роздивлявся мене своїм крижаним оком з тенісного корту в Ель Паласіо. Безсумнівно, погляд був той самий: строгий, гострий, без грану жалості.

— А це справжнє? — спитав Ваєрмен. — Що скажеш, Едгаре?

— Це справжнє, — відповів я.

— Звідки ти знаєш?

Я міг вказати на те, що чапля має тінь, але пригадав, що при садовому жокеї теж була тінь, мене тоді ще це вразило.

— Просто знаю, ходімо в дім. Стукати нема потреби. Це неформальний візит.

— 13 —

— Ого, в нас, схоже, проблема, — промовив Джек.

У порослій іспанським мохом веранді стояла напівтемрява, але, коли наші очі звикли до неї, ми побачили товстий іржавий ланцюг, яким було оплутано двостулкові двері. На ньому висіло аж два замки. Ланцюг проходив крізь гаки в одвірку.

Ваєрмен підступив ближче, роздивляючись.

— Знаєш, — сказав він, — нам з Джеком, мабуть, вдасться вирвати один, або й обидва ці гаки. Їхні найкращі дні минулися.

— Найкращі роки, — уточнив Джек.

— Мабуть, — погодився я, — але, майже напевне, самі двері теж замкнені на замок, а якщо почати смикати за гаки й дзвеніти ланцюгом, ви можете потурбувати сусідів.

— Сусідів? — здивувався Ваєрмен.

Я показав пальцем прямо вгору. Джек з Ваєрменом подивилися туди й побачили велику колонію брунатних кажанів, що спали, скупчившись у щось на кшталт хмари, зваляної з павутиння. Я поглянув під ноги й побачив, що ґанок був не всіяний, а буквально вимощений їхнім лайном. Як тут було не порадіти тому, що на голові я маю картуза.

Піднявши очі, я побачив Джека вже біля підніжжя сходів.

— Ніяким чином, бейбі, — заявив він. — Називайте мене сцикуном, називайте мене серуном, називайте мене хоч чим, але я туди не піду. У Ваєрмена — це змії. У мене — кажани. Якось... — він затнувся, видно, хотів щось розказати і, либонь, дуже, але не знав, як це зробити. Замість того він відступив ще на крок. На мить я зачудувався з феномену страху: чого не міг досягнути жокей-привид (наблизився до цілі, але зійшов з дистанції), того досягла колонія сплячих брунатних кажанів. У всякому разі, з Джеком.

Ваєрмен сказав:

— А ти знаєш, що вони ще й сказ переносять, мучачо?

Я кивнув:

— Доведеться пошукати чорний хід.

— 14 —

Ми повільно просувалися вздовж стіни будинку, попереду Джек з червоним пікніковим кошиком. Його сорочка потемніла від поту, але він не виказував жодних ознак нудоти. Хоча мусив би, напевне, ми всі троє мусили б. Від басейну долітав майже всепоглинаючий сморід. Висока трава чіплялася нам за штани. Жорсткі стебла ліродревесника кололи нам литки. Вікна будинку містилися високо, Джек готовий був стати Ваєрмену на плечі, але все одно не дістав би.

— Котра зараз година? — віддихуючись запитав Джек.

— Саме час тобі почати рухатися трохи швидше, аміго, — відповів Ваєрмен. — Хочеш, я тебе зміню біля того кошика?

— Авжеж, — відповів Джек таким безрадісним голосом, якого я до цього дня ніколи не чув від нього. — А потім у вас станеться серцевий напад і ми з босом будемо демонструвати на вас техніку штучного дихання.

— Ти натякаєш, що я в поганій формі?

— В хорошій, але все’дно на п’ятдесят зайвих фунтів зависаєте в кардіологічно небезпечну зону.

— Перестаньте, — гримнув я. — Обоє.

— Постав, — сказав Ваєрмен. — Постав цей cesto de puta madre[374], далі понесу я.

— Ні. Покиньте й думати про це.

Якийсь чорний промельк я помітив кутовим зором. Я його ледь зауважив. Гадав, що знову садовий жокей, що цього разу він прошмигнув вздовж басейну. Чи сковзнув по його розбуялій, смердючій поверхні. Слава Богові, я вирішив туди подивитися.

Тим часом Ваєрмен напосідав на Джека, бо була вражена його чоловіча гордість.

— Дай, я понесу.

Шмат смердючої юшки в басейні ожив. Відірвавшись від решти чорноти, він вихлюпнувся на потрісканий, порослий бур’яном парапет, розбризкавши навкруг себе брудні патьоки.

— Ні, Ваєрмене, раз я вже взявся.

Шмат гидоти з очима.

— Джеку, кажу тобі останній раз.

Тут я помітив хвіст і зрозумів, що переді мною.

— А я тобі кажу...

— Ваєрмене, — гукнув я, схопивши його за плече.

— Облиш, Едгаре, я можу це зробити.

Я можу це зробити. Як же мені бевкнули в голові ці слова. Я примусив себе заговорити повільно, голосно, настійливо.

— Ваєрмене, замовч. Там алігатор. Він щойно виліз з басейну. Ваєрмен боявся змій, Джек боявся кажанів. Я не уявляв собі, що боюся алігаторів, поки не побачив, як ця доісторична тварюка виринула з темного гнилого варива в басейні і рушила на нас, спершу по зарослому бетонному майданчику (по дорозі відкинувши вбік перекинутий, останній з тих, що тут вціліли, садовий стільчик), а потім сковзнула в бур’яни і ліани, що простягнулися сюди від найближчої купи бразильських перців. Лише на мить майнуло зморщене кирпате рило, мигнуло, ніби насміхаючись, чорне око, а далі вже тільки його мокра спина мелькала де-не-де в бур’янах, він продирався крізь них, мов на три чверті підтоплена субмарина. Він йшов по нас, а я, повідомивши про це Ваєрмену, вже не міг поворухнутись. Сірою плівкою мені заслонило очі. Я привалився спиною до старої, покривленої стіни Гнізда Чаплі. Дошки були теплі. Я застиг в очкуванні того, що ось-ось мене зжере дванадцятифутове одоробло, яке оселилося в старому плавальному басейні Джона Істлейка.

Ваєрмен не думав довго. Він вирвав червоний кошик в Джека з рук, кинув його на землю й укляк перед ним на колінах, відкинувши одну половинку кришки. З кошика він дістав пістолет — найбільший з тих, що мені доводилося бачити не в кіно. Не підіймаючись з колін, він застиг перед розкритим кошиком, тримаючи зброю обома руками. В мене було гарне місце для споглядання, і тоді я вирішив, і зараз так вважаю, що його обличчя залишалося напрочуд безжурним... особливо як для людини, що побачила найгидкішого родича змії. Він чекав.

— Стріляй!— крикнув Джек.

Ваєрмен чекав. А далі за ним я побачив чаплю. Вона ширяла в повітрі понад довгою зарослою господарською будівлею поза тенісним кортом. Летіла вона догори ногами.

— Ваєрмене, — спитав я, — а запобіжник?

— Caray,[375] — гмикнув він і, ворухнувши великим пальцем, чимось клацнув. Червоний вогник на вершечку пістоля блимнув і погас. Він не відривав очей від високої трави, що вже почала ворушитися. Відтак трава розсунулася і прямо на нього вийшов алігатор. Я бачив їх на каналах «Діскавері» і «Нешнл Джіогрефік», але аж ніяк не був готовим до того, що ця істота так швидко рухається на своїх ногах-обрубках. Трава відчистила більшість бруду з його кирпатої морди і я побачив на ній широченну посмішку.

— Гати! — заверещав Джек.

Ваєрмен вистрелив. Звук був колосальним — він прокотився, мов щось важке й солідне, зроблене з каменю — і результат також виявився ефектним. Верхня половина голови алігатора розлетілася бризками бруду, крові й плоті. Він не зупинився, навпаки, здавалося, його короткі ніжки, долаючи останні якихось тридцять футів, затупотіли ще швидше. Я чув, як трава з вереском обшкрібає його броньовані боки.

Дуло пістолета з віддачею підскочило вгору. Ваєрмен націлив його знову. Я ніколи не бачив його спокійнішим, і я дивуюся йому дотепер. Алігатор вже був за п’ятнадцять футів, пістолет дивився на нього просто в упор. Ваєрмен вистрелив знову, і друга куля підкинула передню частину тварюки аж до небес, показавши нам її зеленувато-біле черево. Якусь мить здавалося, вона танцює на хвості, мов якийсь мальований крокодильчик Діснея.

— Гааа! Ти сучий гадський потрух! — заверещав Джек. — Йоб твою матір! Йоб твою бабцю-ПЕРЕПРАбабцю!

Дуло знову підкинуло віддачею. Ваєрмен знову його опустив. Алігатор гепнувся на бік, виставивши черево, загрібаючи лапами, молотячи хвостом, вириваючи жмуття трави, розкидаючи землю. Коли пістолет знову було націлено, Ваєрмен натиснув курок, і куля розірвала тварюці черево. Моментально витоптане, викорчуване коло, в центрі якого крутився алігатор, замість зеленого стало червоним.

Я пошукав очима чаплю. Чапля зникла.

Ваєрмен підвівся, і я побачив, що його трусить. Він підійшов до алігатора — втім, не наближаючись до все ще хльостаючого хвоста, — і випустив у нього ще дві кулі. Хвіст востаннє смикнувся, тіло здригнулося в фінальній судомі і стало тихо.

Він обернувся до Джека і тремтячою рукою простягнув йому зброю.

— «Орел пустелі»[376], автоматичний, калібр 0,357, — пояснив він. — Здоровенний надійний пістолет, зроблений задерикуватими євреями... Джеймс Мак-Мертрі[377], 2006 рік. Це тому в нас такий важкий кошик, бо там патрони до нього. Я поклав туди всі наявні обойми. Всю дюжину.

Джек підійшов, обняв його і поцілував в обидві щоки.

— Хочете, я донесу цей кошик до Клівленду і ні слова не скажу.

— Тепер тобі принаймні не треба нести пістолет, — сказав Ваєрмен. — 3 цього моменту моя мила лялечка Бетсі Мак-Кол[378] буде жити в мене.

І він сунув пістолет за пояс, не забувши перед тим зарядити нову обойму і ввімкнути запобіжник. Але тільки з другої спроби, бо руки в нього ще трусились.

Я теж розцілував його в обидві щоки.

— О, чорти вас забирай, — вигукнув він. — Ваєрмен більше не почувається іспанцем. Ваєрмен тепер на всі боки почуває себе французом.

— А як так взагалі вийшло, що ти собі придбав пістолет? — спитав я.

— Це була ідея міс Істлейк після останньої кокаїнової битви між Тампою й Сент-Пітом, — він обернувся до Джека. — Ти ж мусиш пам’ятати ту історію?

— Так. Четверо вбитих.

— Отже, міс Істлейк запропонувала мені придбати пістолет для домашнього захисту. Я купив велику цяцю. Ми з нею навіть практикувалися вдвох у стрільбі по мішенях, — він посміхнувся. — Вона добре стріляла, і гуркоту не лякалася, але ненавиділа його віддачу. — Він поглянув на розпластаного алігатора. — Гадаю, він на це заслужив. Що далі, мучачо?

— До задніх дверей, а ось ще... ви помітили чаплю?

Джек похитав головою. Ваєрмен, зачудовано, теж.

— А я її бачив, — повідав я їм. — І якщо я знову її побачу... або хтось з вас, я хочу, щоб ти, Джероме, її підстрелив.

Ваєрмен подивився здивовано, але не промовив ні слова. Ми продовжили нашу експедицію вздовж східної стіни покинутого будинку.

— 15 —

Знайти задній вхід не виявилося проблемою: там не було стіни. Все, окрім крайнього східного кута садиби, було зметено, ймовірно тим самим ураганом, що зруйнував верхні поверхи. Стоячи там, споглядаючи повиті зеленню руїни того, що колись було кухнею й коморою, я усвідомив, що від Гнізда Чаплі не залишилося майже нічого, окрім обліпленого мохом фасаду.

— Звідси досередини ми можемо зайти, — промовив скептично Джек. — Але я не певен, що підлога надійна. Як ви вважаєте, Едгаре?

— Не знаю, — відповів я, почуваючись дуже втомленим. Це могло бути й результатом викиду великої кількості адреналіну під час зустрічі з алігатором, але не це було найгірше. В мене було відчуття поразки. Пролетіло занадто багато часу, надто багато ураганів. І, як не крути, а малюнки маленької дівчинки така крихка субстанція.

— Ваєрмене, котра зараз година? Тільки без твоїх хитрих штучок, скажи.

— Чотирнадцять тридцять. То що скажеш, мучачо? Заходимо?

— Я не знаю, — повторив я.

— Зате я знаю, — заперечив він. — Заради того, щоб сюди попасти, я вбив того довбаного алігатора. Я не піду звідси, перш ніж гарненько не роздивлюся все старе обійстя. Підлога у коморі має пристойний вигляд, до того ж вона найближче до землі. Гайда, ви, обидва, давайте натаскаємо сюди чогось, на що можна вилізти. Он ті колоди згодяться. Джек, ти полізеш першим, потім подаси мені руку. А далі ми разом затягнемо Едгара.

Так ми й зробили, брудні, розпатлані, захекані спершу залізли до комори, а звідти заглибилися в сам дім, здивовано роздивляючись навкруги, почуваючись, мов у подорожі крізь час, мов туристи, що завітали до світу, який скінчився понад вісімдесят років тому.