Не втрачайте хоробрості. Не бійтесь рисувати потайних речей. Хто каже, що мистецтво це завжди зефір? Іноді воно — ураган. Проте і в такому випадку вам не варто вагатися чи змінювати курс. Бо якщо ви переконуватимете себе в найбільшій неправді кепського мистецтва — ніби ви тут хазяїн — ви втратите шанс висловити правду. Правда не завжди красива. Іноді правда — одоробло.
Малі кажуть — Це жаба Ліббіт. Жаба з зуубами.
А іноді й дещо гірше. Дещо, як Чарлі в яскраво-синіх бриджах.
Або ВОНА.
Ось картинка малої Ліббіт, котра приклала пальця собі до вуст. Ліббіт каже — Шшшшш. Ліббіт каже — Вона почує вас, якщо будете балакати, тому шшшшш. Ліббіт каже — Погані речі можуть трапитися, перекинуті догори дригом балакучі птахи — їде тільки перші і найслабші, тому шшшшш. Якщо ви спробуєте втекти, жахливе дещо може вискочити з заростів болотного кипарису і вхопить вас. А у воді біля Тінявого пляжу чатує дещо ще гірше, гірше за одоробло, гірше за Чарлі, котрий так швидко рухається. Там дещо чатує на вас у воді, щоби втопити. Та втоплення — ще не кінець, ні, не кінець, бо далі ще гірше. Тому шшшшш.
Але для правдивого художника правда важливіша за все. Ліббіт Істлейк може наказати мовчати своїм устам, але не своїм пензлям, не своїм олівцям.
Є тільки одна особа, до котрої вона наважується говорити, і тільки єдине місце у всьому Гнізді Чаплі, де її влада не всесильна. Ліббіт зве туди за собою Няню Мельду. І намагається пояснити їй, що відбувається, як її талант вимагав правди, а правда вислизнула з-під її контролю. Ліббіт намагається пояснити, як малювання цілком заволоділо нею і як вона зненавиділа порцелянову фігурку, котру Тато знайшов разом з рештою скарбу — це маленька порцелянова жінка, котру Ліббіт отримала як свій законний морський приз. Ліббіт намагається пояснити свої найбільші страхи: якщо не почати щось робити, загибель близнят — не останні тут смерті, їм просто випало стати першими. І смерті не обмежаться островом Дума.
Вона збирається з духом (а як для такої крихітної дитини, вона на диво відчайдушна) і розповідає всю правду, хай там якою вона не виглядає безглуздою. Спершу про те, як вона викликала ураган, але то не її була ідея, то була ідея ТІЄЇ.
Гадаю, Няня Мельда повірила дівчинці. Тому що бачила одоробла? Тому що бачила Чарлі?
Гадаю, вона бачила обох.
Правда виходить назовні, це основа всякого мистецтва. Але світ не обов’язково її помічає.
Няня Мельда каже — Де зараз та твоя нова ляяька? Порцелянова лялька?
Ліббіт каже — В моїй спеціальній скарбівниці. У жерстяній коробці, що формою, як серце.
Няня Мельда каже — А як її звуть?
Ліббіт каже — Її звуть Персе.
Няня Мельда каже — Персі — це хлопчаче ім’я.
А Ліббіт каже — Нічого не можу зробити, її ім’я Персе. Це правда. А ще Ліббіт каже — У Персе є корабель. Він красивий на вигляд, але він не красивий. Він бридкий. Що нам робити, Няньо?
Няня Мельда обмірковує почуте, поки вони стоять в єдиному безпечному місці. І, гадаю, вона розуміє, що треба робити. Хай вона й не арт-критик — не те що Мері Айр — але, гадаю, вона розуміє. Хоробрість проявляється не в демонстрації, а в дії. Правду можна знову заховати, якщо вона надто жахлива для показу світу. Таке трапляється. Я певен, таке трапляється безперервно.
Гадаю, кожен художник заслуговує на власний червоний пікніковий кошик.