Острів Дума

Як намалювати картину (VIІ)

Пам’ятайте, «бачити — значить вірити» це те саме, що ставити воза поперед коня. Мистецтво — конкретний результат віри й очікувань, реалізація світу, який у протилежному випадку був би лише вуаллю безцільної свідомості, розпростертої понад безоднею таїни. І крім того, якщо ви не вірите в те, що бачите, хто тоді повірить вашому мистецтву?

Після знаходження скарбу всі відчули нагальність вирішення проблеми віри. Елізабет була дико талановитою, але ж вона була лише дитям — а в дітей віра первозданна. Це частина стандартної екіпіровки. Поза тим, діти, навіть талановиті (особливо ті, що талановиті), не контролюють повною мірою свого дару. Їхній розум поки що спить, а сон розуму народжує чудовиськ.

Ось яку картину я так ніколи й не намалював:

Ідентичні близнючки в ідентичних трикотажних сукенках, тільки в одної вона червона, з великою літерою Л на грудях, а в іншої — синя, з літерою Т. Дівчатка, тримаючись за руки, поспішають стежиною, що веде до Тінявого пляжу. Його так називають через те, що майже впродовж цілого дня він залишається в тіні Відьмацької скелі. По їхніх круглих блідих личках течуть сльози, та скоро вони перестануть, бо вже тепер дівчатка налякані так, що їм не до плачу.

Якщо ви здатні в це повірити, ви здатні це й побачити.

Повз них, розпроставши крила, летить догори ногами величезний ворон. Він говорить до них голосом їхнього тата.

Ло-Ло падає і забиває собі коліно об мушлі. Тесі допомагає їй стати на ноги. Вони біжать далі. Не перекинутого догори дригом ворона вони бояться, і не того бояться, що небо раптом перемінюється з блакитного на призахідне червоне, а слідом знову стає блакитним. Вони бояться того, що суне вслід за ними.

Одоробла.

Навіть з цими іклами воно все одно трохи схоже на забавних жабок, яких малює Ліббіт, але воно незмірно більше і цілком справжнє, бо в нього є тінь. Справжнє, бо від нього тхне, і земля здригається з кожним його стрибком. Після того як тато знайшов скарб, їх лякає всяке-різне, а Ліббіт каже, що їм не варррто вночі виходити за поріг своєї кімнати, і навіть у вікно краще не дивитися, але ж зараз день, а чудовисько позаду них таке справжнє, що в нього неможливо не повірити, і воно женеться за ними.

Наступною падає Тесі, а Ло-Ло її піднімає, перелякано оглядаючись на чудовисько, що женеться за ними. Навкруг нього танцює мушва і воно злизує її язиком прямо з-посеред повітря. В одному з його дурнувато вибалушених очей Ло-Ло бачить Тесі. В іншому — себе.

Захекані, хапаючи повітря, вони вибігають на пляж, і далі вже нікуди тікати, хіба що у воду. Хоча, здається, вихід є — знову тут той корабель, котрий останніми тижнями так часто являвся їм на очі. Ліббіт каже, що цей корабель зовсім не такий, яким він бачиться, але зараз він погойдується перед ними, мов спасенна мрія, крім того — в них нема вибору. Одоробло вже ледь не насідає їм на п’яти.

Воно вилізло з басейну одного дня, коли їхні ляльки валялися неподалік у траві, а вони щойно погралися у весілля Адді в Рампопо[320] (цього разу наречену представляла Ло-Ло). Іноді Ліббіт проганяла таких чудовиськ, закреслюючи їх у себе в альбомі, але зараз вона спала — останні ночі в неї були важкими.

Одоробло плигає зі стежки на пляж, і навсібіч розлітається пісок. Воно лупить на них свої булькаті очі. Його біле, гладеньке, напхане смердючими тельбухами черево видимається. Його горло пульсує.

Дві дівчинки, зчепившись руками, стоять у закипаючій воді, їхній тато зве це легким прибоєм, і дивляться одна на одну. Відтак вони дивляться на корабель, що погойдується на якорі зі згорнутими осяйними вітрилами. Він здається ще більш наблизився, ніби пропонуючи їм порятунок.

Ло-Ло каже — Ми мусимо йти.

Тесі каже — Але я не вмію ПЛАВАТИ.

Ти зможеш доплисти по-собачому!

Одоробло стрибає. Вони чують чвакання його тельбухів, коли воно приземляється. Звук схожий на чвакання брудного лахміття в бочці з водою. З неба змиває блакить, воно починає точитися криваво-червоним. А потім повільно синішає знову. Такий це день. А хіба вони не знали, що цей день надійде? Хіба не бачили ознак його наближення у стривожених очах Ліббіт? Няня Мельда все розуміє, і тато розуміє, а його весь час нема поряд. І сьогодні він в Тампі, і коли вони озираються на біло-зелене жахіття, що вже майже доплигало до них, вони розуміють, що Тампа — це десь ледь не на іншому боці місяця. Вони тут самі.

Тесі стискає плече Ло-Ло холодними пальцями — А як же протитечія?

Але Ло-Ло тріпає головою — Протитечія — це ще краще! Вона нас піднесе просто до корабля!

Нема більше часу на балачки. Одоробло-жаба знову готове плигнути. І вони розуміють, що, хоч воно й не може бути справжнім, воно якимсь чином справжнє. Воно їх може вбити. Краще шукати спасіння у воді. Не розмикаючи рук, одвертаються і кидаються у caldo. Вони не відривають очей від стрункого білого судна, що погойдується на якорі так близько. Безперечно, їх піднімуть на борт, і хтось передасть з корабля на берег радіограму, щоб зателефонували до Гнізда. «Ми тут виловили парочку русалочок, — скажуть вони. — Вам там такі, бува, не потрібні?»

Відбійна течія розриває їхнє рукостискання. Вона безжальна, і першою тоне Ло-Ло, бо вона борсалася відчайдушніше. Тесі почула, як вона двічі крикнула. Перший раз —рятуйте. Другий, вже втративши сили — ім’я своєї сестри.

Тим часом Тесі тримається на плаву, і по капризу протитечії її тягне прямо до корабля. Кілька чарівних хвилин вона відчуває себе ніби на серферній дошці, слабенько борсаючись по-собачому, вона просувається, мов з підвісним мотором. Відтак, за мить до того, як знизу надходить холодніша течія і хапає її за литки, вона бачить, що корабель перетворюється на...

Оцю-то картину я і малював не раз, а знову, й знову, й знову.

Білість корабельного корпусу не те, щоб зникає, вона всмоктується всередину, мов кров, що позбавляє рум’янцю щоки переляканої людини. Ванти повисають лахміттям. Яскраві мідні частини тьмяніють. Вивалюється скло з ілюмінаторів кормової рубки. Вся палуба від носа до корми на очах перетворюється на звалище сміття і мотлоху. Насправді вона такою була й раніше. Просто Тесі цього не бачила. Тепер вона бачить.

Тепер вона вірить.

З трюму з’являється щось. Воно перехиляється через поручні і звідти зирить на дівчинку. Сутулий силует у червонім балахоні з каптуром. Волосся, що можливо, й не волосся зовсім, волого метляється по боках розтанулого обличчя. Жовтими руками воно вчепилося в потріскану, зогнилу деревину. Відтак рука підіймається.

Воно махає дівчинці, котра ось-ось ПРОПАДЕ.

Воно каже — Іди до мене, дитино.

І, потопаючи, Тесі Істлейк здогадується — Це — ЖІНКА.

Вона тоне. А чи відчуває вона, як все ще теплими руками її хапає за ноги і тягне донизу її щойно померла сестричка?

Так, звісно, що так. Безумовно.

Вірити — це також відчувати.

Будь-який художник вам про це скаже.