Острів Дума

— 1 —

У серванті, що стояв у вітальні, була пляшка віскі. Мені схотілося випити чарочку, але перегодом. Я вирішив спершу з’їсти яєчний сандвіч і обдумати, що я їй скажу, але й цього я не став робити. Іноді, щоби щось зробити, треба просто почати це робити. Я пішов з бездротовим телефоном до Флоридської кімнати. Там навіть із зачиненими віконними рамами було прохолодно, але це навіть краще. Я гадав, що свіже повітря підбадьорить мене. А вид сонця, що котиться до обрію, малюючи по воді золоту доріжку, можливо, мене заспокоїть. Бо ж не було в мене спокою. Серце калатало, щоки палали, стегно боліло дико і раптом я із жахом усвідомив, що забув ім’я моєї дружини. Як я не намагався його видобути з пам’яті, мені кожного разу являлося слово peligro, що іспанською означає — небезпека.

Я вирішив, що перш ніж телефонувати до Міннесоти, мені потрібна одна річ.

Я полишив телефон на м’якій тахті, прошкандибав у спальню (вже з костуром; ми з ним будемо нерозлучні тепер аж до ночі) і взяв Ребу. Одного погляду в її сині очі вистачило, щоб згадати ім’я Пам, і серцебиття в мене стишилося. Сунувши мою ліпшу подружку —хай помахує рожевими ногами без кісток — собі під пахву кукси, я повернувся до Флоридської кімнати й знову сів. Реба плюхнулась мені на коліна, але я посадовив її збоку, лицем до призахідного сонця.

— Дивись на нього довго й осліпнеш, — сказав їй. — Авжеж, саме в цьому полягає весь сенс забави. Брюс Спрингстін[159], 1973, чи близько до того, мучачо.

Реба не відповіла.

— Я мав би сидіти зараз нагорі й малювати, — повідомив я їй. — Створювати гаспидське мистецтво заради мистецтва.

Нуль відповіді. Широко розплющеними очима Реба промовляла всенькому світу, що їй нав’язали найгидкішого з усіх американців.

Я взяв бездротову слухавку й ткнув їй межи очі.

— Я зможу.

Реба не реагувала, хоча, схоже, здивувалася. Під нами мушлі продовжували свою піддрочувану вітром суперечку: Це ти, та ні, не я, а ні, таки ж ти.

Мені ж хотілося продовжувати дискусію з моєю Лялькою-Контролеркою-Люті. Натомість я набрав мій колишній домашній номер. Згадав його без проблем. Була надія, що потраплю на автовідповідач. Але почув засапаний голос хазяйки.

— Ой, Джоуні, слава Богу, ти передзвонила. Я запізнююсь, і боялася, що до чверті на четверту я не всти...

— Це не Джоуні, — сказав я і знову потягнув Ребу собі на коліна, навіть не усвідомлюючи цього. — Це Едгар. І ти мусиш відмінити свою зустріч у чверть на четверту. Нам треба дещо обговорити, і це важливо.

— Що трапилось?

— Зі мною? Нічого, я в порядку.

— Едгаре, ми не могли б побалакати пізніше? Мені треба зробити зачіску, а я запізнююсь. Я повернуся о шостій.

— Це стосується Тома Райлі.

У тій частини світу, де була Пам, запала тиша. Вона тривала секунд з десять. За ці секунди золота доріжка на воді, либонь, лиш трохи потемнішала. Елізабет Істлейк добре знала Емілі Дікінсон. Мені було цікаво, чи так само гарно вона знала Вейчела Ліндсея[160]?

— Що там з Томом? — спитала врешті Пам. У її голосі прозвучала обережність, глибока обережність. Я був певен, що візит до перукарки вже вилетів їй з голови.

— Маю підстави вважати, що він задумав самогубство, — я притис слухавку до вуха плечем і почав гладити Ребі волосся. — Тобі про це щось відомо?

— Мені що... Що мені…— в її засапаному голосі звучало приголомшення. — 3 якого дива, заради Бога, я би мусила... — Вона почала оговтуватись, роз’ятрюючи в собі обурення. Схоже, це найкращий метод в таких ситуаціях. — Ти знічев’я дзвониш мені й хочеш, щоб я тобі розповіла, які у Тома Райлі в мозку крутяться думки? Я вважала, що тобі покращало, але маю підзору, ти...

— Єбля з ним мала б тобі додати трохи інтуїції, — я так сильно смикнув наверчене собі на руку помаранчеве волосся Реби, ніби хотів вирвати його з корінням. — Чи я помиляюся?

— Дурниці! — вона ледь не кричала. — Тобі потрібна допомога, Едгаре. Зателефонуй доктору Камену або попроси про допомогу в когось там, і негайно!

Лють, і подруга її — впевненість у тім, що зараз я почну забувати слова, раптом зникли. Я розслабив хватку на зачісці Реби.

— Охолонь, Пам. Йдеться не про тебе. І не про мене. Йдеться про Тома. Ти не помічала в нього ознак депресії? Могла ж.

Не відповіла. Але й слухавку не повісила. Я чув її дихання. Нарешті вона промовила:

— О’кей, о’кей, так. Я знаю звідки ти набрався цих думок. Від Малої Королеви Мелодрами, вірно? Гадаю, Ілса розповіла тобі також про Макса Стентона з Палм Дезерту. О Едгаре, ти ж її знаєш!

Тут моя лють знов нагадала про себе. Рука потягнулася до Реби і вхопила ляльку за м’який поперек. «Я зможу — сказав я собі. — Йдеться зовсім не про Ілсу. А Пам? Пам просто налякана, бо це впало на неї зненацька. Вона перелякана й сердита, але я зможу все зробити. Я мушу це зробити».

Байдуже, що якусь мить мені хотілося її вбити. А була б вона тут, у Флоридській кімнаті, поруч зі мною, я міг би й спробувати це зробити.

— Ілса мені нічого не розповідала.

— Досить дурниць, прощавай...

— Єдине, чого я не знаю — хто з них намовив тебе зробити собі татуювання на грудях. Трояндочку.

Вона схлипнула. Лиш один тихий схлип, але його було достатньо. Знову мить тиші. Тиша пульсувала, мов мовчазна згода. Відтак вона вибухнула.

— Ця курва! Вона її побачила і розповіла тобі. Тільки так ти міг дізнатися! Ну і що, це нічого на значить! Це не доводить нічого!

— Пам, ми не в суді, — сказав я.

Вона не відповіла, але я чув її дихання.

— Ілса мала підозри щодо того Макса, але вона зеленого поняття не має про Тома. Якщо сама їй щось скажеш, ти вдариш її просто в серце, — я помовчав. — А отже й мене.

Вона плакала.

— До сраки мені твоє серце. І сам ти мені до сраки. Краще було б, аби ти помер, ти знаєш це? Настирливий брехун, краще б ти здох.

Нарешті я сам не мав таких почуттів щодо неї. Дякувати Господу.

Доріжка на воді потемнішала до кольору розпеченої міді. Зараз почне вповзати помаранчевий тон.

— Що тобі відомо про душевний стан Тома?

— Нічого. І щоб ти знав, у мене нема з ним роману. Якщо я його й мала, він тривав лише три тижні. Все кінчено. Я дала йому ясно зрозуміти це, коли повернулася з Палм Дезерту. Причин багато, але головна полягає в тім, що він також... — раптом її знов накрило. — Це вона тобі розповіла. Мелінда, навіть якби знала, не сказала б тобі нічого.

І знагла злобно:

— Вона розуміє, через що я пройшла з тобою!

Просто дивно, як нецікаво мені було втягуватися в цю тему. Мене інтригувало інше.

— Що «він також»?

— Хто також? — заридала вона. — Господи, як я все це ненавиджу! Ці допити!

Ніби мені це подобалося.

— Том. Тисказала — головне, що він також... і зупинилася.

— Залежний від настроїв також. Торба з сюрпризами емоцій. Сьогодні піднесений, завтра пригнічений, післязавтра і те і се разом, особливо якщо він не приймає...

І враз замовкла.

— Якщо не приймає свої пігулки, — закінчив я замість неї.

— Авжеж, гаразд. Я йому не психіатр, — промовила вона і в її голосі звучало не жерстяне роздратування; я почув справжню гартовану сталь. Господи, жінка, на якій я був колись одружений, завжди вміла ставати жорсткою, коли того вимагала ситуація, але я гадав, що ця безкомпромісна сталь була новим явищем: викуваним у моєму інциденті. Мені подумалось, що Пам теж стала по своєму кульгавою.

— Я з тобою так наїлася тієї сраної психастенії, Едгаре. Тільки-но мені здалося, що нарешті натрапила на справжнього чоловіка, а воно виявилося поглинаючим пілюлі Магічним Оком[161]: «зараз відповісти не можу, спитай перегодом, коли я буду не такий знервований».

Вона сопла мені у вухо і я очікував наступного крику. Він надійшов. Вона кричала, як завжди. Деякі речі залишаються незмінними.

— Пішов ти на хуй, Едгаре, за те що обісрав мені такий чудовий день.

— Мені однаково, з ким ти спиш, — сказав я. — Ми розлучені. Я всього лиш хочу врятувати життя Тому Райлі.

Тут вона заверещала так голосно, що я відставив телефонну слухавку подалі.

— Я не ВІДПОВІДАЮ за його життя! Ми розпрощалися! Тобі від цього погано?

Потім трохи тихіше (але не дуже):

— Його зараз навіть нема в Сент-Полі. Він у круїзі з матір’ю і з отим голубим, своїм братом.

Раптом я зрозумів, чи мені просто здалося, що зрозумів. Почуття було таким, ніби я здійнявся вгору і побачив усе з висоти пташиного лету. Можливо тому, що сам був планував самогубство, нагадуючи собі весь час, що воно має виглядати нещасним випадком. Не заради страховки, а заради того, щоб мої дочки не понесли на собі крізь все життя стигматів загального осуду...

І тут в мене з’явився аргумент, а може, й ні?

— Скажи йому, що ти знаєш. Коли він повернеться, скажи йому, що ти знаєш, що він планує самогубство.

— Чому він мусить мені повірити?

— Тому що він його планує. Тому що ти його знаєш. Тому що він душевно хворий і, можливо, ходить і думає, ніби в нього на спині наліплено оголошення ПЛАНУЄТЬСЯ САМОГУБСТВО. Скажи йому, що ти знаєш, що він кинув приймати антидепресанти. Ти ж це знаєш, так? Це ж факт.

— Так. Але раніше ніякого сенсу не було від моїх нагадувань йому, щоб не забував приймати.

— А ти коли-небудь казала йому, що пустиш про нього поголоску, якщо не почне їх приймати? Розповіси усім навкруг?

— Ні. І зараз не збираюся цього робити! — в її голосі чувся переляк. — Ти гадаєш, мені треба, щоб увесь Сент-Пол знав, що я спала з Томом Райлі? Що в мене з ним було щось?

— А якщо весь Сент-Пол знатиме, що ти просто непокоїшся за нього? Чи це так диявольськи жахливо?

Вона промовчала.

— Я тільки хочу, щоб ти зустрілася з ним, коли він повернеться...

— Ти тільки хочеш! Так і є! Все життя ти тільки чогось і хотів. Ось що я тобі скажу, Едді, якщо це діло тобі дійсно не до сраки, то сам з ним і балакай! — Знову забриніла та сама жорсткість, проте цього разу з-за неї визирав переляк.

Я сказав:

— Якщо це ти сама ініціювала розрив, можливо, ти ще маєш на нього сильний вплив. Можливо, достатньо потужний, щоб врятувати йому життя. Я розумію, це страшно, але ти вже влипла.

— Ні, не влипла. Я вішаю слухавку.

— Якщо він себе вб’є, навряд, щоб тебе до кінця життя мучили докори сумління... Але, гадаю, пару років тобі таки буде дуже погано.

— Не буде. Я спатиму спокійно, як дитя.

— Вибач, Пандо, я тобі не вірю.

Я назвав її пестливим ім’ям, якого не вживав багато років, сам не знаю, звідки воно вигулькнуло, але це її зламало. Вона знов почала ридати. Цього разу в її плачу не чулося злості.

— Ну чому ти така падлюка? Чому ти не залишиш мене у спокої? Мені вже більше нічого не хотілося. Хіба що проковтнути пару болегамувальних пігулок. А ще, либонь, розпластатися на ліжку й поплакати самому, хоча не певен.

— Скажи йому, що ти знаєш. Скажи, щоб він пішов до свого психіатра і знову почав приймати антидепресанти. І ось ще що, найважливіше — скажи йому, що якщо він себе вб’є, ти про це розкажеш усім, починаючи від його матері й брата. Без різниці, як воно буде замасковано, всі знатимуть, що він сотворив самогубство.

— Я не можу цього зробити! Я не зможу! — в її голосі безпорадність.

Я зважив на це і вирішив, що цілком можу перекласти відповідальність за життя Тома Райлі на неї — просто передаю оце їй її телефонним дротом. Вчинків в такому стилі не було в репертуарі старого Едгара Фрімантла, але ж той, колишній Едгар Фрімантл також ніколи не міг собі уявити, що малюватиме заходи сонця. Або гратиметься з ляльками.

— Тобі вирішувати, Пандо. Звичайно, все даремно, якщо він збайдужів до тебе, проте...

— О, не збайдужів, — вона здалася ще безпораднішою.

— Тоді скажи йому, що він мусить розпочати життя знову, подобається йому це чи ні.

— Добрий старий Едгар, він все ще чимсь керує, — промовила вона втомлено. — Навіть зі свого острівного королівства. Добрий старий Едгар. Едгар-чудовисько.

— Це несправедливо, — сказав я.

— Прекрасно, — заперечила вона і повісила слухавку. Я ще якийсь час посидів на тахті, дивлячись, як захід яскравішає, і відчуваючи, як у Флоридській кімнаті холоднішає повітря. Люди, які вважають, ніби зими у Флориді не буває, дуже помиляються. У 1977-му в Сарасоті випало снігу на дюйм. Гадаю, зараз холоднішає всюди. Можу побитися об заклад, що в пеклі теж іде сніг, але навряд чи з нього можна щось зліпити.

— 2 —

Ваєрмен зателефонував наступного дня щойно після полудня і спитав, чи дійсно я його чекаю в гості на оглядини моїх картин. Я почувався трохи непевним, пам’ятаючи його обіцянку (чи погрозу) безоглядно висловити свою думку, проте запросив його мерщій приходити.

Я виставив шістнадцять робіт, які здавалися мені найкращими... Хоча при ясному холодному світлі січневого дня всі вони тепер здалися мені доволі нікчемними. Етюд з Карсоном Джонсом так і лежав у моїй спальні на полиці шафи. Я його витяг, причепив до картону і теж поставив останнім у ряду. Малюнок олівцями виглядав недбалим і надто простецьким на тлі картин олією, він, звісно, також був найменшим, утім я вважав, що в ньому є щось таке, чого бракує решті.

Я хотів було виставити й картину з червоною хламидою, але передумав. Не знаю, чому. Можливо тому, що від неї мене брали дрижаки. Замість того я поставив нарисований олівцями танкер — «Хелло».

Про появу Ваєрмена повідомило дзижчання, він прибув у яскраво-синьому гольф-візку під франтуватим жовтим тентом. Йому не треба було натискати дзвоник. Я вже зустрічав його, стоячи у дверях.

— У тебе напружений вигляд, мучачо, — промовив, заходячи, Ваєрмен. — Розслабся. Я не лікар, і ми не в оглядовому кабінеті.

— Не можу дати собі ради. Якби це була якась споруда, а ти був будівельним інспектором, я не почувався б так, але...

— Але все те було в іншому житті, — закінчив фразу Ваєрмен. — Тепер маєш нове, де ти поки що не набив собі мозолів.

— Усе залежить від розміру.

— Ти збіса таки маєш рацію. Оскільки вже згадали про твою минувшину, то чи ти телефонував своїй дружині у тій справі, що обговорював зі мною вчора?

— Так. Ти хочеш почути детальний звіт про матч?

— Та ні. Хочу лише взнати, чи ти задоволений тим, як пройшла розмова.

— Я не мов нормальної розмови з Пам з того дня, як прокинувся у шпиталі. Однак я майже впевнений, що вона побалакає з Томом.

— Гадаю, кабанчику, цього цілком достатньо[162], «Бейб», 1995. — Ми вже опинилися в хаті і він зацікавлено роздивлявся навкруги. — Мені подобається, як ти тут все розташував.

Я зареготав. Бо не торкався навіть таблички «не палити» нателевізорі.

— Новий тут тільки тренажер нагорі, якого мені встановив Джек. Тиж тут бував раніше, правда?

Замість відповіді він загадково усміхнувся.

— Ми всі бували тут раніше, аміго... це крутіше за професійний футбол, Пітер Страуб[163], року приблизно 1985-го.

— Я щось не второпаю.

— Я працюю на міс Істлейк вже близько шістнадцяти місяців, якщо не рахувати короткої і неприємної відлучки у Сент-Піт[164] під час евакуації з островів через загрозу урагану Френк. Так-от, останні мешканці Лососевої... перепрошую, Великої Ружі прожили тут лише два тижні з восьми оплачених і накивали п’ятами. Чи то їм не сподобався дім, чи то вони йому. — Ваєрмен задер руки, мов привид, і, примарно похитуючись, зробив кілька великих кроків по яскраво-синьому килиму вітальні. Ефект великою мірою псувала його сорочка, розмальована тропічними квітами й рибами. — Після того, якщо щось і ходило по Великій Ружі, воно ходило на самоті.

— Ширлі Джексон[165], — виголосив я, — будь-якого року.

— Да. Тим не менш, Ваєрмен хотів підкреслити, чи принаймні намагався, що ТОДІ! — він розчепірив руки у всеосяжному жесті. — Це був дім, умебльований у популярному стилі Оренда 21-го століття! А зараз це — Велика Ружа! Дім умебльований у стилі Оренда 21-го століття плюс тренажер «Сайбекс» нагорі. А ще... — Він поглянув скоса. — Що це я лицезрію, чи не сидить отам на канапці у Флоридській кімнаті лялька Люсиль Болл[166]?

— Це Реба — королева у справі контролювання люті. Її мені подарував мій друг — психолог Крамер.

Але щось пішло не так. Моя відсутня рука почала несамовито свербіти. В десятитисячний раз я намагався її почесати, а замість неї дістав лиш свої все ще болючі ребра.

— Зачекай, — я сів і подивився на Ребу, котра втупилася в Затоку.

«Я зможу це зробити, — подумав я. — Це схоже, як коли гадаєш, куди краще вкласти гроші, щоб приховати їх від податків».

Ваєрмен терпляче чекав.

Рука мені свербіла. Та, якої не було. Та, що іноді вимагала малювання. Їй і тепер хотілося малювати. Я вирішив, що вона хоче намалювати Ваєрмена. Ваєрмена біля вази з фруктами. Ваєрмена з пістолетом.

«Перестань намарювати собі дурню», — подумав я.

«Я зможу це зробити», — подумав я.

«Гроші від податків ховають в офшорних банках, — подумав я. — В Нассау на Багамах, на Великих Кайманових островах». Гоп, отут-то воно й ховалося.

— Камен, — сказав я. — Ось його прізвище. Це Камен подарував мені Ребу. Ксандер Камен.

— Добре, — сказав Ваєрмен. — Ну, оскільки це ми вже з’ясували, давай подивимося на мистецтво.

— Якщо тільки його так можна назвати, — відгукнувся я, і, спираючись на костур, пошкутильгав вгору сходами. На півдорозі щось мені згадалося і я вкляк.

— Ваєрмене, — не обертаючись, спитав я його, — звідки ти знаєш, що в мене тренажер фірми «Сайбекс»?

Якусь мить він мовчав. А потім:

— Це єдиний бренд, назву якого я пам’ятаю. А тепер ти далі сам піднімешся чи тобі дати підсрачника для розгону?

«Туману підпускає, — подумав я, кульгаючи вгору. — Гадаю, що ти брешеш, і знаєш ще що? Я гадаю, ти знаєш, що я це знаю».

— 3 —

Мої творіння стояли під північною стіною Малої Ружі, пообіднє сонце надавало картинам достатньо натурального освітлення. Дивлячись на них з-за спини Ваєрмена, котрий повільно рухався вздовж стіни, іноді застигаючи, а раз навіть повернувся назад, щоби вдруге роздивитися пару полотен, я подумав, що світла тут навіть більше, ніж вони на те заслуговують. Ілса і Джек їх нахвалювали, але одна — моя дочка, а другий отримує в мене зарплатню.

Дійшовши до останнього в шерезі малюнка — танкер, зроблений кольоровими олівцями, — Ваєрмен присів і дивився на нього либонь секунд тридцять, поклавши лікті на коліна, руки звісивши собі між ноги.

— Що... — почав я.

— Шшш, — застеріг він, і мені довелося витерпіти ще тридцять секунд тиші. Нарешті він підвівся, хруснувши колінами. Коли він обернувся до мене, очі на його обличчі виглядали величезними, а з внутрішнього кута запаленого лівого ока ручаєм лилися сльози. Витягши з задньої кишені джинсів хусточку, він витер собі око автоматичним рухом людини, котра робить це десять, а то й більше разів на день.

— Святий Боже, — промовив він і, засовуючи носовичка назад до кишені, відступив до вікна.

— Що Святий Боже? — спитав я. — Святий Боже що?

Він стояв, дивлячись удалину.

— Ти сам не розумієш, як це чудово, так? Я питаю — зовсім не розумієш?

— Справді? — я ніколи не почувався так непевно. — Ти це серйозно?

— Ти їх поставив у хронологічному порядку? — спитав він, не перестаючи вдивлятися в Затоку. Жартівник, піддрочувальник, сміхун Ваєрмен щез. У мене з’явилася думка, що той, кого я чую зараз, має куди як більше спільного з тим, якого колись слухали судді... Я завжди підозрював, що він був адвокатом саме такого типу. — Так так чи ні? Окрім останньої пари, маю на увазі. Ті дві речі вочевидь зроблені набагато раніше.

Мені було незрозуміло, як можна кваліфікувати щось в моїм доробку як «зроблене набагато раніше», я ж бо взагалі почав малювати лише пару місяців тому, проте, майнувши поглядом по картинах, я зрозумів, що він має рацію. Я не збирався розставляти їх у хронологічному порядку — не думав про це — але саме це я й зробив.

— Так, — сказав я. — Від найперших до найновіших.

Він вказав пальцем на чотири останніх картини — ті, які я звик вважати композиціями на теми заходу сонця. На одній я зобразив мушлю наутілусу, на іншій компакт-диск з написом друкованими літерами MEMOREX (і сонце сяє червінню крізь дірку), на третій — знайдену на пляжі мертву чайку, лише роздув її на картині до розмірів птеродактиля. На останній були мушлі з-під Великої Ружі, які я зрисував з цифрового фотознімка. З якогось дива мені забаглося додати до них троянди. Жодних троянд поблизу не росло, але купу їх зображень пропонував мій новий товариш Гугл[167].

— Оця остання серія, ці картини хтось вже бачив? — спитав він. — Скажімо, твоя дочка?

— Ні. Ці чотири я зробив вже після її від’їзду.

— А хлопець, котрий працює на тебе?

— Та ні.

— І зрозуміло, ти не показував своїй дочці той етюд, де нарисував її бойфре...

— Боже упаси! Навіщо, чи ти жартуєш?

— Авжеж, ти цього не робив. У ньому присутня якась особлива потужність, скоріш за все, від поспішності, з якою його було намальовано. Щодо решти... — Тут він засміявся.

Я раптом усвідомив, що він схвильований, і його схвильованість передалась мені. Але я також згадав про обачність. «Пам’ятай, він був правником, — нагадав я собі. — Він не арт-критик».

— Решта цієї херні... — він знову коротко реготнув. Пройшовся по периметру кімнати, наступивши на тренажер і зіскочивши з нього з неусвідомлюваною ним самим легкістю, якій я гостро позаздрив. Він втопив пальці у своє сивіюче волосся і здійняв його вгору так, ніби провітрював собі мозок.

Нарешті він завершив свій маршрут. Став переді мною. Майже впритул.

— Слухай, світ добряче потовк тебе за останній рік і я розумію, як низько впав рівень твоєї самооцінки. Але не кажи мені, ніби ти принаймні не відчуваєш, які гарні твої картини.

Я згадав, як ми відсапувалися після дикого реготу, а сонце світило крізь продерту парасольку, ганяючи зайчиків по столу. Ваєрмен тоді сказав: «Я розумію через що ти пройшов», а я відповів, що маю щодо цього серйозні сумніви. Тепер їх в мене не було. Він розумів. Услід за спогадом про той день прийшло спрагливе бажання — не як голод, а як сверблячка — зафіксувати Ваєрмена на папері. Скомбінувати портрет з натюрмортом — «Юрист з фруктами й пістолетом».

Він поплескав мені по обличчю своєю рукою з опецькуватими пальцями.

— Світ належить Едгару. Володій, Едгаре.

— Прийом, Х’юстон, — почув я свій голос. — Едгар на зв’язку.

— Ну, так що скажеш, мучачо? Чи я брешу, чи перебільшую? Ти відчував чи ні, які вони гарні, коли їх малював?

— Авжеж, — сказав я. — Я почувався так, ніби всім навкруги роздаю підсрачники і принижую знаменитостей.

Він кивнув.

— Це найперша ознака мистецтва — гарне мистецтво майже завжди дарує задоволення митцю. І глядачеві, прискіпливому глядачеві, тому, котрий по-справжньому вдивляється...

— Гадаю, той глядач — це ти, — зауважив я. — Ти довгенько вдивлявся.

Він не посміхнувся.

— Коли воно гарне і той, хто дивиться, відкривається йому, трапляється емоційний вибух. Я відчув цей вибух, Едгаре.

— Добре.

— Можеш не сумніватися. А коли той хлопець зі «Ското» отримає такий заряд, він теж його відчує. Фактично я в цьому певен.

— Та насправді нема в них нічого особливого. Вчорашні розігріті страви від Далі, якщо сказати чесно.

Він обійняв мене за плечі і повів до сходів.

— Я не маю наміру тебе возвеличувати. І в нас не буде дискусії по тому факту, що ти вочевидь намалював хлопця своєї дочки завдяки якійсь дивній телепатії фантомної кінцівки. Я волів би побачити ту картину, де тенісні м’ячі, але чого нема, того нема.

— На щастя, я її здихався, — сказав я.

— Але ти мусиш бути дуже обережним, Едгаре. Острів Дума потужне місце для... специфічного типу людей. Такі тут крупнішають, мов під лінзою. Такі люди, як ти.

— І ти? — спитав я. Він відповів не відразу, тож я кивнув на його обличчя. — В тебе знову сльозиться око.

Він витяг хусточку і втерся.

— Може, розповіси мені, що трапилось з тобою? — спитав я. — Чому ти не можеш читати? Чому тобі навіть так важко довго дивитися на картини?

Він доволі довго мовчав. Мушлям під Великою Ружею вистачило часу, щоб натякнути. З першою хвилею вони промовили фрукти. З наступною — пістолет. Так і калатали туди-сюди. Фрукти-пістолет, фрукти-пістолет.

— Ні, — промовив він. — Не зараз. А якщо тобі хочеться мене намалювати, давай. Не стримуй себе.

— Як глибоко ти можеш читати мої думки, Ваєрмене?

— Не дуже, — відповів він. — Це ти виграв перший хід, мучачо.

— А зміг би читати їх поза цим островом? Наприклад, якби ми сиділи у кав’ярні десь у Тампі?

— О в мене почалась би сверблячка, — усміхнувся він. — Особливо після того, як більше року я просидів тут... Знаєш, типу, всотуючи промені.

— Ну, а до галереї «Ското» ти зі мною підеш?

— Аміго, я не пропустив би цього візиту заради всього врожаю чаю в Китаї.

— 4 —

Тієї ночі від води віяло шквальним вітром і впродовж двох годин періщив дощ. Гатили блискавки і хвилі билися в палі під будівлею. Велика Ружа стогнала, але стояла міцно. Я помітив цікаву річ: коли Затока трохи скаженіла і хвилі ставали справжніми, мушлі замовкали. Зависоко для балаканини їх підкидали хвилі. Я піднявся нагору посеред гуркоту й спалахів цього свята і, почуваючись ледь не доктором Франкенштайном, котрий у замковій вежі оживляє своє чудовисько, нарисував Ваєрмена простим чорним олівцем «Вінус». Портрет є. Відтак оранжевим і червоним зобразив фрукти у вазі. На задньому плані я позначив контур дверей і Ребу, вона стояла в дверях і дивилася всередину кімнати. Гадаю, Камен сказав би, що у світі цієї картини Реба репрезентує самого мене. Може, si, може, по. На завершення я взяв «Вінус небесний» і додав кольору її дурним очам. Тепер картина була цілком готова. На світ народився черговий шедевр Фрімантла,

Втомлена буря, зрідка салютуючи Затоці прощальними блискавками, віддалялася геть, а я недвижно дивився на картину. Ваєрмен на ній сидів біля столу. Сидів — тут я не мав сумнівів — наприкінці свого минулого життя. На столі стояла ваза з фруктами і лежав пістолет, який він купив чи то для стрільби по мішенях (тоді в нього був гарний зір), чи для самозахисту, чи і для того і для іншого. Я накреслив контур пістолета, а потім затушував, надавши йому зловісного, дещо розмитого вигляду. Дім, в якому він сидів, був порожнім. Десь в тому домі цокав годинник. Десь в тому домі гудів холодильник. Повітря там було важким від запаху квітів. Жахливий був запах. А звуки були ще гіршими. Цокання годинника. Безустанне підвивання холодильника, котрий не переставав створювати лід в цім домі без жінки, без дітей. Скоро чоловік біля столу заплющить очі, простягне руку і візьме якийсь фрукт з вази. Якщотрапиться помаранч, він піде в ліжко. Якщо яблуко, він приставить дуло пістолета до правої скроні, натисне курок і виб’є з голови свій болючий мозок.

Трапилося яблуко.

— 5 —

Наступного дня Джек приїхав на орендованому фургоні, навантаженому м’якою тканиною для обгортання моїх картин. Я розповів йому, що потоваришував з чоловіком з того великого будинку, що стоїть далі на березі, і що він поїде з нами.

— Без проблем, — весело погодився Джек, піднімаючись сходами до Малої Ружі і котячи за собою ручний візочок. — Місця там вистачить для... Ого! — Він укляк на верхній сходинці.

— Що там? — спитав я.

— Це нові? Напевне ж так,

— А, так. — Наннуцці зі «Ското» просив показати йому декілька картин, але не більше десятка, тож я вирішив, достатньо буде восьми. Чотири з них були ті, що вчора вразили Ваєрмена. — Ну, і як вони тобі?

— Чувак, вони суперові!

Важко було сумніватися в його щирості; він ніколи до того не називав мене чуваком. Я здерся ще на пару сходинок і ткнув його в обтягнуту джинсами сідницю кінцем свого костура.

— Дай пройти.

Він відступив убік, потягши за собою візок, і я прокульгав решту сходинок до Малої Ружі. Він так і не відривав очей від картин.

— Джеку, а цей хлопець, що в галереї, він справді порядний? Ти з ним знайомий?

— Він порядний, так каже моя мама, і мені цього достатньо. — Я гадав, він має на увазі, що й для мене мусить бути достатньо її слів. І сподівався, що вони отримають підтвердження. — Вона нічого не казала мені про інших його партнерів — там, здається, є ще двоє — але вона каже, що містер Наннуцці цілком пристойна людина.

Джек закинув добре слівце за мене. Я був зворушений.

— А якщо йому не сподобаються ваші картини, — закінчив Джек, — значить, він йолоп.

— Ти так вважаєш, ге?

Він кивнув.

Знизу нас весело погукав Ваєрмен.

— Тук-тук! Я прибув на екскурсію. Так ми справді поїдемо? У кого сцисок пасажирів? Мені треба було взяти з собою ланч?

— 6 —

Я уявляв собі худого, лисого фахівця з палаючими карими очима — італійського Бена Кінгслі[168], натомість Даріо Наннуцці виявився сорокарічним ввічливим товстунцем, із густою шевелюрою. А от про його очі я майже вгадав. Вони його не зраджували. Я лише раз помітив, як вони зблиснули — на мить, але яскраво, — коли Ваєрмен обережно розпакував останню з привезених картин «Троянди ростуть з мушель». Картини вишикувалися під задньою стіною галереї, на якій якраз здебільшого висіли фотографії Стефані Шахат[169] і олійний живопис Вільяма Берра[170]. Мені подумалось, що ці роботи краще за будь-які мої, навіть ще не намальовані.

Але ж все-таки був той короткий зблиск у його очах.

Наннуцці пройшовся вздовж картин, від першої до останньої, потім назад. Я не мав зеленого поняття, добре це чи навпаки. Ганебна правда полягала в тім, що я жодного разу в житті до цього не бував у арт-галереї. Обернувся, хотів спитати у Ваєрмена, як він гадає, але той відійшов і стиха розмовляв з Джеком, обидва спостерігали, як Наннуцці розглядає мої картини.

Аж тут я помітив, що там є й інші люди. Кінець січня — діловий сезон для дорогих крамниць на західному узбережжі Флориди. У доволі просторій галереї «Ското» тинялося близько десятка зівак (Наннуцці пізніше використав пристойніший термін «потенційні клієнти»), розглядаючи жоржини Шахат, яскраві, проте поверхові європейські краєвиди Вільяма Берра та кілька бентежних, зворушливо захопливих скульптур, на котрі я спершу, зайнятий розгортанням мого власного доробку, не звернув уваги — це були роботи автора на ім’я Давід Герштейн[171].

Спершу мені здалося, що саме ці скульптури — джазові музиканти, скажені плавці, трепетні вуличні сценки — притягнули увагу лінивих післяполуденних зівак. І дійсно, хтось розглядав їх, але більшість їх навіть не помічала. Вони дивилися на мої картини.

Якийсь чоловік, як кажуть у Флориді — з мічиганською засмагою, а це може означати й мертвотну блідість, і червоність вареного лобстера, — поплескав мене по плечі вільною рукою. Іншою він тримав за руку свою дружину.

— Чи ви не знаєте, хто автор цих картин? — спитав він.

— Я, — буркнув я, відчуваючи, що червонію лицем. Я почувався так, ніби щойно зізнався в тім, що весь останній тиждень тільки те й робив, що качав з Інтернету фотографії Ліндсей Логан[172].

— Гарно для вас, — промовила його жінка. — Ви будете виставлятися?

Тепер уже всі вони дивилися на мене. Так могли б дивитися на якийсь новий вид риби фугу, гадаючи чи згодиться вона для суші. Так мені принаймні здавалося.

— Я не знаю, чи буду виступлятися. Тобто, виставлятися, — я відчув, як щоки мені розпашілися ще дужче. Від сорому, а це погано. Від люті, а це ще гірше. Якби вона вихлюпнулася, ця лють була б спрямована на мене самого, та ці люди того б не зрозуміли.

Я відкрив рота, щоб видобути з себе якісь слова. І знов його закрив. «Не поспішай», — подумав я і заскучав за Ребою. Художник з лялькою в руках не здивував би цих людей. Кінець-кінцем, вони пережили Енді Ворхола[173].

Не поспішаючи, я зможу це зробити.

— Я мав на увазі, що працюю недавно, тож не знаю всіх процедур.

Перестань себе дурити Едгаре. Ти знаєш, що їх цікавить. Не твої картини, а твій порожній рукав. Ти «талановитий однорукий художник». А може, обрубати зараз всі хвости і послати їх усіх нахер?

Звісно, це виглядало б смішно, але...

Але хай йому чорт, зараз вже всі люди, котрі були в галереї, оточили мене. Ті, що спершу стояли спереду, розглядаючи квіти пані Шахат, підтягнулися з чистої цікавості. Мені цей ефект був добре знайомий; я на десятках будівельних майданчиків надивився таких зграйок, що гуртувалися біля дірки в дерев’яному паркані.

— Я скажу вам, яка має бути процедура, — промовив інший чоловік з мічиганською засмагою. Цей був черевань з носом, добряче помальованим любов’ю до джину, тропічна сорочка на ньому метлялася ледь не по коліна. Його білі черевики майже ідеально кореспондували з його білим волоссям. — Усе просто. Тільки два кроки. Крок перший: ви називаєте мені ціну он тої картини. — Він вказав на «Захід сонця з чайкою». — Крок другий: я виписую чек.

Маленький натовп розреготався. А Даріо Наннуцці — ні. Він поманив мене.

— Перепрошую, — сказав я білоголовому чоловіку.

— Ставки в покері піднімаються, — промовив хтось у натовпі і знову почувся регіт. Білоголовий приєднався до сміху, але вигляд мав не вельми втішений.

Я бачив усе це ніби уві сні.

Наннуцці посміхнувся мені, відтак обернувся до клієнтів, котрі все ще роздивлялися мої картини.

— Леді і джентльмени, містер Фрімантл прийшов сьогодні не для того, щоби щось продавати, а лише для оцінки своїх творів. Прошу, поважайте його приватність і мою ситуацію як фахівця.

«Якою б вона не була», — подумав я.

— Я хотів би запропонувати вам оглянути діючу експозицію, а ми поки що усамітнимося на якийсь час. Міс Окойн, містер Брукс і містер Кастеллано радо дадуть відповіді на всі ваші запитання.

— Моя думка така, що ви мусите підписати контракт із цим чоловіком, — промовила строгого вигляду жінка з зачесаним назад і зав’язаним в гульку сивим волоссям, і з явними слідами колишньої краси на обличчі. Публіка на її слова відгукнулася аплодисментами. В мене поглибилося відчуття примарності того, що відбувається.

Безплотного вигляду юнак підплив до нас ззаду. Певне, Наннуцці якимсь чином подав йому знак, тільки чорта з два я помітив, як саме він це зробив. Вони перемовилися парою фраз і в руках юнака з’явився товстий рулон наліпок. Вони були овальної форми, і на кожній надруковані сріблясті літери НДП. Наннуцці відірвав одну, нахилився до першої картини, але затримався, кинувши на мене докірливий погляд.

— Вони у вас навіть не підписані.

— Ну, здається, так... — промовив я, знову спалахуючи лицем. — Я не знав.., що це необхідно.

— Даріо, ви маєте справу з правдивим американським примітивістом, — заявила жінка зі строгим обличчям. — Якщо він малює довше, ніж три роки, я запрошу вас до «Зорії»[174] на вечерю з вином. — Вона обернула своє прокреслене зморшками, проте все ще гарне, лице до мене.

— Мері, якщо з’явиться щось, про що вам варто буде написати, я вам сам зателефоную, — відповів їй Наннуцці.

— Саме так і зробіть, — сказала вона. — Зважайте, я навіть не намагаюся взнати його ім’я, правда, я гарна дівчинка?

Вона помахала мені пальчиками і прослизнула крізь невеличкий натовп.

— Питань майже не залишилося, — сказав Джек, і звісно він мав рацію. Я поставив свій підпис в нижньому лівому кутку кожної картини, так само акуратно, як колись підписував накладні, робочі накази і контракти у своєму минулому житті: Едгар Фрімантл.

— 7 —

Наннуцці розпорядився причепити наліпки НДП на праві верхні кути картин, де вони виглядали мов ярлики на теках. Відтак він повів нас з Ваєрменом до свого кабінету. Джека теж було запрошено, але він волів залишитися біля картин.

У кабінеті Наннуцці запропонував нам каву, від якої ми відмовилися, і воду, на яку ми погодились. Я заразом прийняв пару капсул тиленолу.

— Що то була за жінка? — спитав Ваєрмен.

— Мері Айр, — відповів Наннуцці. — Одна з ключових фігур у мистецькому житті Сонячного узбережжя. Випускає безкоштовний хижацько-культурницький журнал під назвою «Бульвар». Він більшу частину року виходить щомісяця, а в туристичний сезон — двічі на місяць. Вона живе у Тампі — у труні, як кажуть деякі з тутешніх жартунів. Нові місцеві художники — її хобі.

— Виглядає дуже крутою, — сказав Ваєрмен. Наннуцці знизав плечима.

— Мері те, що треба. Вона тут одвіку, і встигла допомогти вже багатьом художникам. Вона грає важливу роль у цьому місті, яке великою мірою живе за рахунок короткотермінового курортного сезону.

— Я розумію, — сказав Ваєрмен, і мене це втішило. — Вона пропагандистка.

— Більше того, — пояснив Наннуцці, — вона щось на кшталт професорки. Ми намагаємося зробити їй приємне. Якщо маємо таку можливість, звісно.

Ваєрмен кивав.

— Чудова економічна модель «митець-галерея» тут, на західному узбережжі Флориди. Мері Айр розуміє і пестує цю систему. Таким чином, якщо в якійсь галереї «Веселе мистецтво» вирішать, що можуть по десять тисяч доларів продавати викладені з макаронів по оксамиту портрети Елвіса, Мері здійме...

— Вона знищить таку галерею на пні, — погодився Наннуцці. — На відміну від карикатурних арт-снобів — їх легко впізнати по чорному одягу і крихітним мобільним телефонам — ми не захланні.

— Сказано від щирого серця? — спитав Ваєрмен майже з серйозним лицем.

— Майже, — відповів той. — Я цим хочу сказати тільки те, що Мері розуміє нашу ситуацію. Ми продаємо гарні речі, більшість з нас тут, а іноді ми продаємо й грандіозні речі. Ми намагаємося відкривати й просувати нових художників, хоча дехто з наших клієнтів занадто багаті для свого розуму. Я маю на увазі таких людей, як містер Костенца, це той, що махав вам чековою книжкою, або ті леді, котрі зайшли зі своїми собачками, пофарбованими в тон їхніх нових манто.

Наннуцці вишкірив зуби в усмішці, яку — я міг би тут заприсягнутися — навряд чи коли бачили його найбагатші клієнти. Це виглядало чарівно. Мені подобався цей інший світ.

— Мері рецензує кожну нову виставку, на яку встигає завітати, а отже — більшість з них, і, можете мені повірити, не кожна з її рецензій схвальна.

— Але більшість таки так? — перепитав Ваєрмен.

— Звичайно, бо більшість виставок таки пристойні. Вона нікого не буде переконувати, нібито лицезріла щось геніальне, бо таке зазвичай не пропонується у второваних туристами місцинах, але ж якщо пристойне? Тоді так. Речі, що їх кожен може повісити в себе, щоб потім без тіні сором’язливості кивати на них — «це я купив».

Я вирішив, що Наннуцці подав ідеальне визначення посередності — дієвість цього принципу я бачив у сотнях архітектурних малюнків, — але й тепер я промовчав.

— Мері поділяє нашу цікавість до нових художників. Може так трапитись, містере Фрімантле, що у ваших інтересах буде поспілкуватися з нею. Скажімо, напередодні виставки ваших робіт.

— Ти зацікавлений у тім, щоб зробити таку виставку тут, у «Ското»? — спитав мене Ваєрмен.

У мене пересохли губи. Я спробував їх облизнути, але язик теж був сухим. Тож тільки ковтнувши води я спромігся сказати:

— Не годиться тягти коза поперед воня. — Я зробив паузу. — Дайте мені час. — Ще випив води. — Перепрошую, ставити воза поперед коня. Я прийшов сюди, щоб почути вашу думку, синьйор Наннуцці. Ви тут експерт.

Він розчепив сплетені було на череві пальці і нахилився вперед. Рип його стільця в цій маленькі кімнаті пролунав для мене дуже голосно. Але він посміхнувся, посмішка була теплою. З нею в його очах засвітилася переконливість. Я зрозумів причину його успішності в продажу картин, але не думаю, що він тоді намагався мені щось продати. Він потягнувся через стіл і взяв мене за руку — за ту, якою я малював, ту єдину, що в мене залишилася.

— Містере Фрімантле, ви робите мені честь, проте в нашій родині єдиний синьйор — мій батько Августино. Мені вистачить звертання до мене — містер. Щодо ваших картин, це так, вони гарні. Зважаючи на те, скільки ви займаєтесь мистецтвом, вони насправді дуже гарні. Либонь, навіть більше, ніж просто гарні.

— Що робить їх гарними? — спитав я. — Якщо вони гарні, що їх робить такими?

— Правдивість, — відповів він. — Правдивість проглядає з-під кожного мазка.

— Але ж більшість з них це просто заходи сонця! Речі, що я туди додав... — я підняв руку, і враз опустив. — Це ж просто прибамбаси.

Наннуцці розсміявся.

— Ви набралися таких жахливих слів! Звідки? Начиталися арт-рецензій в «Нью-Йорк Таймс»? Наслухалися Білла О’Райлі[175]? Чи й того й іншого? — Він показав на стелю. — Лампочка? Прибамбас! — Показав собі на груди. — Кардіостимулятор? Прибамбас! — Він здійняв руки вгору. Щасливий, чорт, мав обидві. — Викиньте ці дурні слова, містере Фрімантле. Мистецтво мусить бути гаванню надій, а не сумнівів. А ваші сумніви — то від недосвідченості, якої не варто соромитися. Послухайте мене. Ви будете слухати?

— Звісно, — відповів я. — Заради цього я сюди й прийшов.

— Коли я кажу правдивість, я маю на увазі красу.

— Джон Кітс, — встряв Ваєрмен. — «Ода до грецької вази», «лиш це ми знаємо, й цього достатньо»[176]. Стара, але невмируща істина.

Наннуцці не звернув уваги. Перехилившись через стіл, він дивився мені в очі.

— Для мене, містере Фрімантле...

— Едгар.

— Для мене, Едгаре, це є квінтесенцією всього, що може мати, в собі мистецтво, і єдиний метод, за яким його можна оцінювати.

Він усміхнувся, трішечки беззахисно, як мені здалося.

— Розумієте, я не бажаю багато розмислюватися над мистецтвом. Не волію його аналізувати. Не хочу відвідувати симпозіуми, прислухатися до преси чи обговорювати його на якихось коктейль-парті.., хоча з моєю професією я змушений іноді все це робити. Чого я насправді хочу — щоб мені перехопило серце, щоб мистецтво мене потрясало, коли я його бачу.

Ваєрмен вибухнув реготом, здійнявши вгору обидві руки.

— Авжеж, Господи, — виголосив він. — Не знаю, чи тому хлопцю в залі перехопило серце, чи його потрясло, але потрясти своєю чековою книжкою він був цілком готовий.

Наннуцці промовив:

— Я гадаю, в глибині душі він відчув потрясіння. Гадаю, всі там його відчули.

— Насправді, і я також, — зізнався Ваєрмен. Його усмішка зникла.

Наннуцці не відривав від мене погляду.

— Геть балачки про прибамбаси. Ідея більшості ваших малюнків дуже проста. Ви берете, й переосмислюєте найпопулярніше, найбанальніше з усіх флоридських явищ — захід тропічного сонця. Ви намагаєтесь знайти свій власний шлях повз це кліше.

— Дійсно, здебільшого так і є. Тому я й копіював Далі...

Наннуцці махнув рукою.

— У ваших картин, Едгаре, нема нічого спільного з Далі. І я не буду обговорювати з вами характеристики художніх напрямків чи принижуватися до жонглювання словами, які закінчуються на ізм. Ви не належите до жодного з арт-напрямків, бо ви жодного з них не знаєте.

— Я знаю будівництво.

— Чому ж тоді ви не малюєте будівлі?

Я похитав головою. Я міг би йому сказати, що це ніколи не спадало мені на думку, хоча ближче до правди було би, аби я сказав, що таке ніколи не сповзало у мою відсутню руку.

— Мері має рацію. Ви американський примітивіст. Нічого образливого. Бабуся Мозес[177] була американською примітивісткою. І Джексон Поллок[178] також. Сенс в тім, Едгаре, що ви маєте талант.

У мене відпала щелепа. Я закрив рота. Просто не знав, що тут сказати. Мені допоміг Ваєрмен.

— Подякуй цьому чоловіку, Едгаре, — наказав він.

— Дякую, — послухався я.

— Не варто подяки. Ну, а якщо ви вирішите виставлятися, прошу вас це зробити спершу в галереї «Ското». З усіх галерей, що є на Пальмовому березі, я запропоную вам найкращі умови. Обіцяю.

— Ви жартуєте? Звісно, я звернуся першим чином сюди.

— І, звичайно ж, я перевірю контракт, — додав Ваєрмен з усмішкою херувима.

Наннуцці теж віддячив йому посмішкою.

— Безумовно і беззаперечно. Хоча навряд чи вам доведеться там багато перевіряти; стандартний контракт галереї «Ското» з дебютантом займає півтори сторінки.

— Містер Наннуцці, — сказав я, — я дійсно не знаю, як вам віддячити.

— Ви це вже зробили, — відповів він. — У мене перехопило серце, себто те, що в мене від нього залишилося, і я пережив потрясіння. Перш ніж ми попрощаємося, є ще одна справа.

У себе на столі він знайшов блокнот, щось написав у ньому, відтак вирвав аркушик і вручив мені, як лікар вручає пацієнтові рецепт. Написане там великими друкованими літерами слово теж було, ніби якесь з рецепту. LIQUIN.

— Що таке лікін? — спитав я.

— Фіксатор. Я раджу вам за допомогою паперового рушника покривати ним готові картини. Тонким шаром. Хай сохне добу, а потім накладіть другий шар. Таким чином ваші заходи сонця залишаться яскравими й свіжими на століття. — Він поглянув на мене так урочисто, що шлунок мені мало не під горло підкотився. — Я не знаю, чи вони аж такі гарні, що заслуговують на таке довге життя, проте, цілком можливо. Хто знає? Можливо, саме так.

— 8 —

Ми пообідали в «Зорії», в тім ресторані, котрий згадувала Мері Айр, і я дозволив Ваєрмену замовити мені перед їжею бурбон. Це я вперше скуштував після аварії справжній міцний напій і він подіяв на мене дивним чином. Усе навкруги набуло різкості, а світ просяк яскравими кольорами. Кути речей — дверей, вікон, навіть задрані лікті метушливих офіціантів — здавалися такими гострими, що можуть краяти повітря, через розрізи в якому ось-ось почне вливатися якась темніша, густіша атмосфера, розпливаючись навкруги сиропом. Замовлена мною риба-меч смакувала гарно, зелена квасоля лускала в мене на зубах, а крем-брюле було таким рясним, що його неможливо було доїсти (але одночасно таким, що неможливо було його не доїсти). Розмова між нами трьома точилася приємна; сміху звучало вдосталь. І все ж таки мені хотілося, щоб обід скоріше скінчився. Голова не перестала боліти, хоча пульсація переповзла на потилицю (мов вага в якомусь з видів боулінгу), а щільний рух автомобілів на Мейн-стріт за вікном мене дратував. Кожний звук клаксона звучав злостиво-загрозливо. Мені хотілося на Думу. Я хотів темряви над Затокою і тихої балачки мушель піді мною, хотів лежати в ліжку, і щоб Реба лежала на сусідній подушці.

На той час, коли офіціант підійшов спитати, чи не хочемо ми ще кави, Джек підтримував розмову вже майже самотужки. У своєму стані надчутливості я бачив, що не тільки мені хотілося переміни обстановки. Приглушене світло в ресторані й червоно-брунатна засмага Ваєрмена не дозволяли розгледіти як він зблід, проте я гадав, що сильно. І ліве око в нього знов сльозилося.

— Рахунок, будь ласка, — попросив Ваєрмен, спромігшись на посмішку. — Перепрошую за припинення бенкету, але я хочу повернутися до моєї хазяйки. Якщо ви не проти, хлопці?

— Чого б це мені бути проти, — сказав Джек, — безплатно попоїв, та ще й встигну додому вчасно, зможу подивитися «Спорт-центр»? Вигідний день.

Джек пішов за машиною, а ми з Ваєрменом чекали надворі. Тут, у яскравому світлі, що лилося від багаторівневого гаража, вигляд мого друга не додав мені радості, лице в нього було зовсім жовтим. Я спитав його, чи нормально він почувається.

— Ваєрмен гарний, як картинка, — відповів він. — Натомість у міс Істлейк було кілька важких безсонних ночей. Звала своїх сестер, звала тата, звала кого завгодно, хіба що не вимагала подати їй кухля й люльку та привести трьох скрипалів[179]. Це якимсь чортом пов’язано з повнею. Ніякої логіки, але щось таки в цім є. Клич Діани[180] чують тільки ті, чий нетвердий розум налаштований на її хвилю. Оскільки місяць вже в останній чверті, вона скоро почне знову спати спокійно всю ніч. Отже і я почну висипатися. Сподіваюся.

— Добре.

— На твоїм місці, Едгаре, я відклав би вирішення цього галерейного питання на завтра. А ще, не припиняй малювати. Ти трудова бджілка, але чи вистачить в тебе картин на цілу виставку...

Позаду нього стояла облицьована плиткою колона. Він сперся на неї спиною. Я був майже певен — якби її там не було, він так і впав би навзнак. Дія бурбону трохи послабшала, але зір у мене залишався достатньо загостреним, аби помітити, що відбулося з його очима, коли він втратив рівновагу. Праве дивилося вниз, ніби намагаючись розгледіти черевики, тоді як налите кров’ю і слізьми ліве закотилося вгору так, що від райдужки залишилася тільки дужка. Я встиг подумати, що побачене мною взагалі-то неможливе, очі не можуть дивитися в таких абсолютно протилежних напрямках. Але це напевне стосується тільки здорових людей. Аж раптом Ваєрмен почав осідати. Я підхопив його.

— Ваєрмен? Ваєрмене?

Він струсонув головою, відтак поглянув на мене. Обидва ока дивляться разом, притомні. Лиш тільки ліве червоне й надто блищить. Він витяг хусточку, втер собі щоку. Засміявся:

— Я чув, що людину можна всипити нудною балачкою, але щоб я сам такому піддався? Безглуздя якесь.

— Ти не задрімав. Ти... я не знаю, що з тобою трапилось.

— Не грай дурника, ляльководе, — відповів Ваєрмен.

— Та ні ж бо, очі в тебе були геть ненормальними.

— Це називається — сонними, мучачо. — Він обдарував мене одним зі своїх патентованих ваєрменівських поглядів: згори вниз, брови здійняті, кутики губ загнуті — ось-ось усміхнеться. Але в мене залишилося враження, що він достеменно знає, що мене налякало.

— Я мушу перевіритися в лікаря, — сказав я, — зробити магніто-резонансну томографію, я обіцяв моєму другу Камену. Може, домовитися й про тебе?

Ваєрмен усе ще спирався на колону. А тут він випростався.

— Агов, а оно й Джек з фургоном. Тепер швидко. Жвавіше, Едгаре — відходить останній автобус на Думу.

— 9 —

Те саме повторилося по дорозі, але ще в гіршому вигляді, хоча Джек не міг цього бачити — він уважно вів машину через острів Кейзі — і, я певен, навіть сам Ваєрмен цього не усвідомлював. Я спитав Джека, чи не проти він замість Тамаямі Трейлу, головного битого шляху західного узбережжя Флориди, поїхати по якійсь вужчій, порожнішій вулиці. Хочеться побачити відблиск місяця на воді, пояснив я.

— Набираєшся мистецької ексцентричності, мучачо, — озвався Ваєрмен із заднього сидіння, де він сидів задравши ноги. Схоже, він не був великим прихильником ременів безпеки. — Так ми діждемося того, що ти почнеш носити берет. — «Берет» він промовив так, ніби римував його зі словом лорнет.

— А не пішов би ти на хер, Ваєрмене, — відповів я.

— Посилали мене на схід, посилали на захід, та краще твоєї мами ніхто не ходив мені на хер[181], — проспівав Ваєрмен сентиментально. А відтак надовго замовк.

Я дивився, як праворуч від мене місяць пливе по чорній воді. Видовище гіпнотизувало. Цікаво, чи зможу я намалювати це саме так, як воно виглядає з вікна машини: місяць в русі, срібна куля, занурена у воду.

Ці думки вертілися мені в голові (либонь, заколисаний ними, я вже майже задрімав), аж раптом мою увагу привернула примарна фігура понад місяцем на воді. То було віддзеркалення Ваєрмена. На якусь мить мені на думку спала дика ідея, він там, на задньому сидінні зараз дрочить, бо його коліна, здавалося, стуляються-розтуляються, а стегна піднімаються-опускаються. Я кинув погляд на Джека, але дорога через острів Кейзі — це симфонія завитків, тож Джек усю свою увагу цілком приділяв їм. Крім того, Ваєрмен сидів позаду Джека, майже невидимий у люстерко заднього виду.

Я озирнувся через ліве плече. Ваєрмен не мастурбував. Ваєрмен не спав, він не дивився зараз якогось яскравого сну. Ваєрмен був без пам’яті. Можливо, то був легкий напад тихої епілепсії, та все одно його судомило, і то серйозно. В перші десять років існування «Фрімантл компані» у мене працював креслярем один епілептик, тож я міг впізнати корчі, коли їх бачив. Тулуб Ваєрмена підкидало на чотири-п’ять дюймів, а сідниці стискалися й розслаблялися. Руки його тремтіли на череві. Він чмокав губами так, ніби скуштував щось дуже смачне. А очі дивилися точнісінько як там, біля гаражу. Їхнє дике різновекторне спрямування в зоряному світлі виглядало якимсь потойбічним. З лівого кута рота в нього текла слина, а сльози з проваленого лівого ока сочилися йому прямісінько в кошлатий бакенбард.

Це тривало секунд з двадцять і враз припинилося. Він моргнув і очі йому повернулися, куди треба. Якусь хвилину він сидів цілком тихо. Можливо, навіть дві. Помітив, що я на нього дивлюся, і промовив:

— Я пішов би на вбивство заради ще однієї чарки або горнятка арахісової пасти, та мені здається про випивку не може бути й мови, еге ж?

— Гадаю, що так, якщо ти хочеш впевнитися, що дочуєш її клич посеред ночі, — сказав я якомога байдужіше.

— По курсу спереду міст на острів Дума, — повідомив Джек. — Ви вже майже вдома, хлопці.

Ваєрмен сів прямо й потягнувся.

— Оце так день був, але мені не соромно, що я скучив за своїм ліжком. Гадаю, я таки старішаю.

— 10 —

Хоча нога в мене задерев’яніла, я виліз із фургона і стояв поряд з ним, поки він відчиняв дверцята невеличкої залізної коробки за воротами, щоб дістатися пульту управління хитрої системи безпеки.

— Дякую тобі, що з’їздив зі мною, Ваєрмене.

— Авжеж, — відповів він. — Та якщо ти ще колись подякуєш мені, мучачо, я дам тобі прямо в рило. Вибач, але тільки так і мусить бути.

— Радий, що попередив, — сказав я. — Дякую за компанію. Він засміявся й поплескав мене по плечі.

— Ти мені подобаєшся, Едгаре. Ти маєш стиль, ти не маєш вад, ти маєш губи поцілувати мене в зад.[182]

— Блискуче. Я зараз зарюмсаю. Послухай, Ваєрмене...

Я міг розповісти йому про те, що з ним нещодавно відбувалося. Я вже було відкрив рота. Але в останню мить передумав. Я не знав, чи вірне таке рішення, чи ні, але я знав, що попереду в нього може бути довга ніч з Елізабет Істлейк. Та ще той біль, він як засів у мене в потилиці, так і не відпускав. Я вирішив ще раз спитати його, чи не проти він буде, якщо я домовлюся з лікарем про візит для нас обох.

— Я подумаю, — відповів він, — і дам тобі знати.

— Тільки не думай дуже довго, бо...

Він підняв руку, зупиняючи мене, і посмішка геть щезла з його обличчя.

— Досить, Едгаре. Досить для одного вечора, о’кей?

— О’кей, — погодився я. Постояв, поки він не зайшов, а потім повернувся до фургона.

У Джека голосно грала музика. Пісня «Зрадник». Він потягнувся, щоб притишити звук, але я заперечив:

— Ні, хай грає. Поїхали.

— Правда? — Він розвернувся і ми знову рушили по дорозі. — Класно грають, ви коли-небудь чули їх раніше?

— Джеку, — сказав я, — це «Стікс»[183]. Чи ти щось чув колись про Денніса Де Янга, про Томмі Шо? Де ти просидів усе життя? У печері?

Джек винувато посміхнувся.

— Та я більше по кантрі і старим стандартам, — пояснив він. — Правду сказати, так я типа любитель «Зграї щурів»[184].

Дивно було уявити собі Джека Канторі в ролі фаната Діна і Френка, та хіба це була перша дивина з тих, що трапилися впродовж того дня — якщо цей день взагалі мені не наснився. А ще мене дивувало, як це я зміг пригадати, що Денніс Де Янг і Томмі Шо грали в «Стіксі», а останній якраз і написав пісню, яка зараз гримить з динаміків фургона — тоді як іноді я був не в змозі згадати імені власної екс-дружини.

— 11 —

Блимали обидва вогники на автовідповідачі в сусідній зі спальнею кімнаті: один показував, що на мене чекають повідомлення, а інший, що плівка для запису повідомлень переповнена. Але у віконці ЧЕКАЮТЬ ПОВІДОМЛЕННЯ стояла цифра 1. Поки важкий біль у моїй голові переміщався з потилиці ближче до лоба, я намагався вгадати, хто б це міг бути. Тільки двоє людей, вирішив я, могли зателефонувати мені й набалакати такі довгі повідомлення, що вони зайняли всю плівку — або Пам, або Ілса, і жоден з цих варіантів, якщо я натисну кнопку «плей», не подарує мені гарних новин. Не треба п’яти хвилин, щоб промовити: «В мене все гарно, зателефонуй, коли зможеш».

«Хай почекає до ранку», — подумав я, а малодушний голос, про існування якого у своєму ментальному репертуарі я навіть не здогадувався (можливо, він був новосельцем), пропонував більш радикальний метод. Він радив мені взагалі стерти запис, не слухати його зовсім.

— Авжеж, так буде найкраще, — промовив я. — А коли хтось зателефонує знову, я можу сказати, що автовідповідач згриз собака.

Я натиснув кнопку «плей». І, як незрідка трапляється, коли ми певні, ніби знаємо, чого очікувати, мені прийшла химерна карта. Там були ані Пам, ані Ілса. Хрипкий, трохи засапаний голос, що пролунав з автовідповідача, належав Елізабет Істлейк.

— Привіт, Едгаре, — сказала вона. — Дехто тут сподівається, що ти мав плідний день і так само гарно провів вечір з Ваєрменом, як я його провела з міс... ет, забула її ім’я, але вона вельми приємна особа. І хтось сподівається, що ти звернув увагу на те, що твоє ім’я я запам’ятала. Я рада, що перебуваю зараз в одному зі своїх світлих періодів. Я їх люблю й ціную, але вони також роблять мене печальною. Це так, ніби летиш на планері і порив вітру піднімає тебе над низьким туманом. На якусь мить бачиш все навкруги так ясно... і в той же час усвідомлюєш, що вітер вщухне і твій планер знов зануриться в туман. Розумієш?

Я розумів, авжеж. Зараз у мене справи покращилися, але було те життя, в якому я прокинувся, те, де слова брязкали безсенсовно, а спогади було розкидано, мов садові меблі після бурі. То було життя, в якому я намагався спілкуватися, кидаючись на людей, і мав тільки дві емоції: страх і гнів. Хтось із такого стану може виходити (як це сказала б Елізабет), але потім цього когось ніколи не полишає переконання, що реальність — це лише тонесеньке павутиння. Що за ним? Хаос. Божевілля. Можливо, це і є справжня реальність, і ця справжня реальність — червона.

— Та досить про мене, Едгаре. Я зателефонувала, щоб спитати. Ти той, хто робить мистецтво заради грошей чи ти віриш у мистецтво заради мистецтва? Гадаю, я вже питала тебе про це, коли ми познайомилися — я майже впевнена в цьому, — але я не пам’ятаю твоєї відповіді. Мені здається, що мистецтво заради мистецтва, бо інакше Дума не покликала б тебе. Хоча якщо ти залишишся тут надовго...

У її голосі явно бриніла тривога.

— Едгаре, дехто певен, що ти чудовий сусіда. Щодо цього я не маю сумнівів, але ти мусиш убезпечитися. Пригадую, ти маєш дочку і вона, здається, вже приїздила сюди до тебе. Так? Я пригадую, як вона мені помахала рукою. Красунечка з білявим волоссям? Я можу плутати її з моєю сестрою Ганною — маю таку тенденцію, сама знаю, — але в цім випадку, я певна, що не схибила. Якщо ти вирішив тут залишитися, Едгаре, не запрошуй сюди свою дочку знову. Ні в якому разі. Острів Дума — небезпечна місцина для дочок.

Я стояв і дивився вниз на магнітофон. Небезпечна. Перед тим вона казала нещаслива, чи то так мені запам’яталося? Чи то одне й те саме?

— І твоє мистецтво. Справа у твоєму мистецтві, — голос її зазвучав винувато і трохи приглушено. — Декому не подобається казати художнику, що йому робити, так-так, хтось не має права казати художнику, що йому робити, але тим не менш... О Господи... — Вона зайшлася у довгому, деренчливому кахиканні пожиттєвої курильниці. — Хтось не любить говорити про такі речі прямо..., чи навіть не знає, як про це говорити прямо... але дозволь мені дати тобі невеличку пораду, Едгаре? Від тієї, хто тільки сприймає, тому, хто творить? Чи буде мені дозволено це зробити?

Я чекав. Машина мовчала. Я вирішив, що закінчилася плівка. В мене під ногами тихо мурмотіли мушлі, ніби обмінюючись таємними новинами. Пістолет, фрукт. Фрукт, пістолет. Аж ось вона заговорила знову.

— Якщо люди з галереї «Ското» або з «Авеніди» запропонують тобі влаштувати виставку, я наполегливо раджу тобі погодитися. Люди матимуть радість, це так, але ще й для того, щоб вивезти якомога більше твоїх картин з Думи, і якомога швидше. — Вона зробила глибокий, добре чутний вдих, немов жінка перед закінченням важкої немилої роботи. І далі продовжила абсолютно беззастережно притомно, з цілковитим усвідомленням місця й часу. — Не накопичуй тут картин. Така моя тобі порада, з добрими намірами і без усякого... без особистого умислу? Так, саме це я й мала на увазі. Накопичувати тут картини — це як накопичувати електрику в батареї. Батарея може вибухнути.

Я не знав чи це правда, чи ні, але взяв це до уваги.

— Не можу сказати, чому так може трапитися, але... — продовжила вона... І я раптом інтуїтивно відчув, що отут вона бреше. — Та, звісно, якщо ти віриш у мистецтво заради мистецтва, сам процес малювання важливий, так? — її голос тепер звучав майже улесливо. — Навіть якщо тобі нема потреби продавати свої роботи заради хліба насущного, то ділитися своєю творчістю... дарувати її світові... для художників це важливо, чи не так? Дарувати?

Звідки мені було знати, що є важливим для художників? Я тільки сьогодні взнав, яким фіксатором треба покривати закінчені картини, щоб вони довше зберігалися. Я був тим... як там Наннуцці з Мері мене назвали? Ага, американським примітивістом.

Знову пауза. А відтак:

— Гадаю, вже досить. Я висловилася. Тільки, прошу, подумай про те, що я тобі сказала, якщо маєш намір залишитися тут, Едварде. А я буду чекати, коли ти мені знову почитаєш. Ще багато віршів, я сподіваюсь. Це буде насолода. А зараз прощавай. Дякую, що вислухав стареньку. — Пауза. А потім вона промовила: — Стіл тече. Швидше за все. Мені так жаль.

Я чекав двадцять секунд, тридцять. Я вже вирішив, що вона в кінці забула покласти слухавку і потягнувся до автовідповідача, щоб натиснути кнопку «стоп», аж раптом вона знову заговорила. Тільки чотири слова промовила, і в них було не більше сенсу, ніж в словах про стіл, який кудись тече, але від них мені морозом обсипало шкіру на руках і волосся стало дибки на потилиці.

— Мій батько був нирцем, — сказала Елізабет Істлейк. Кожне слово було чітко вимовлено. А тоді вже почулося «клац» покладеної на місце слухавки.

— Повідомлень більше нема, — нагадав телефонний робот. — Плівка переповнена.

Я стояв і дивився вниз на апарат, гадав, чи стерти цей запис, потім вирішив його зберегти і прокрутити Ваєрмену. Я роздягся, почистив зуби і пішов у ліжко. Лежав у темряві, відчуваючи тиху пульсацію в голові, а піді мною мушлі шепотіли її останні слова: «Мій батько був нирцем».