Острів Дума

Як намалювати картину (XI)

Не кидайте роботу, поки картина не завершена. Мені важко судити, чи це кардинальне правило мистецтва, чи ні, я не професор, але я впевнений, що ці сім слів підсумовують усе, що я намагався вам розказати. Талант річ чудесна, але він не терпить кидальників. І завжди надходить момент — якщо робота щира, якщо вона походить з тих глибин, де разом мешкають думка, пам’ять і емоції, — коли хочеться все кинути, коли здається, якщо ти зараз покладеш олівець, твій зір поблякне, твоя пам’ять схибить, але біль закінчиться. Мені відомо це з останнього малюнка, де я нарисував події того дня — дня, коли майже всі зібралися на пляжі. Це був всього лиш ескіз, але, гадаю, коли йдеться про побіжну замальовку пекла, ескізу цілком достатньо.

Я розпочав з Адріани.

Весь день вона була, мов божевільна, переживаючи через Емері, вона то дико гнівалась на нього, то обмирала від страху за нього. Їй навіть наверзлося, що тато Заподіяв Щось Немислиме, хоча навряд чи, від горя він зробився неуважливим, а після припинення пошуків зовсім запав в апатію.

Надходить вечір, а від Емері ані звістки, можна було б очікувати, що вона ще дужче рознервується, але натомість вона стає спокійною, ледь не бадьорою. Каже Няні Мельді, що вона певна — її Ем ось-ось має повернутися. Вона відчуває це нутром, чує, як про це дзеленчать крихітні дзвоники у неї в голові. Ці дзвоники, робить вона припущення, і є та сама «жіноча інтуїція», що вповні прокидається лише у заміжньої жінки. Цією думкою вона також ділиться з Нянею Мельдою.

Няня Мельда киває, вона посміхається, але пильно стежить за Аді. Вона наглядала за нею весь день. Чоловік дівчини пішов назавжди, про це Мельді сказала Ліббіт, а Мельда вірить їй, але також вона вірить, що решту сім’ї можна врятувати.., що й сама вона зможе врятуватися.

Тим не менш, все залежить від Ліббіт.

Няня Мельда йде нагору, подивитися, як там її остання крихітка, торкаючись браслетів у себе на лівій руці, вона піднімається по сходах. Срібні браслети перейшли до неї від її Мами, і Мельда одягає їх до церкви щонеділі. Либонь, саме тому вона дістала їх сьогодні з шухляди, де зберігає свої найцінніші речі, і одягла, підсунувши їх вгору, щоб трималися на руці там, де та потовщується, а не калаталися, як зазвичай, вільно на зап’ясті. Можливо, таким чином їй хотілося наблизитися до своєї Мами, позичити її спокійної сили, а можливо, вона просто хотіла прилучитися до чогось святого.

Ліббіт сидить в своїй кімнаті і малює. Малює свою родину. Звичайно, в компанії з Тесі й Ло-Ло. Всі восьмеро (Няня Мельда теж належить до родини, Ліббіт не має в цьому сумнівів) стоять на пляжі, що був подарував їм так багато щасливих днів, коли вони влаштовували пікніки, купалися, будували замки з піску... вони стоять, мов лялечки-витинанки, зчепивши руки, і широкі посмішки розбігаються за межі їхніх облич. Припустімо, що так вона намагається емалювати їх знову в життя, лише силою власної уяви повернути втрачене щастя.

Няня Мельда ледь не повірила, що таке можливе. Дитинка дуже сильна. Але гай-гай, повернення життя поза її силами. Повернення життя навіть поза можливостями істоти з Затоки. Погляд Няні Мельди блукає між спеціальною коробкою Ліббіт і самою Ліббіт, знов і знов. Вона лише один раз бачила фігурку, що з’явилася з Затоки, крихітну жіночку у вицвілих рожевих шатах, що колись могли бути пурпурними, і в каптурі, з-під якого вибивається волосся, ховаючи її лоб.

Вона питається в Ліббіт, чи все гаразд. Це єдине, що вона наважується промовити перед тим, як наважитися піти. Якщо ті кучерики на лобі істоти в коробці дійсно ховають її третє око — далекоглядне моджо-око — обережність аж ніяк не завадить.

Ліббіт відповідає — Добре. Я просто рисую, Няньо Мельдо.

Чи вона не забула, бува, що мусить зробити? Няня Мельда може на це лише сподіватися. А зараз їй треба повертатися на перший поверх, поглянути на Аді. Її чоловік скоро почне її звати.

Вона не може до кінця повірити, що все це дійсно відбувається, і в той же час вона вірить, що все її життя було підготовкою до цього моменту.

Мельда каже — Дитятко, ти мусиш почути, як я буду гукати твого татуся. Коли я почну до нього гукати, тобі захочеться піти до басейну, забрати звідтам ті речі, що ти їх там залишила. Не залишай їх там на ніч, щоб не набралися роси.

Малює, не піднімаючи очей. А відтак каже слова, які звеселяють Мельді її перелякане серце — Ні, не залишу. Я візьму з собою Персе. Тоді мені не так страшно буде у темряві.

Мельда каже — Бери з собою, що хо’, принеси тілько Новін звідтам.

Оце і все, на що в неї вистачає часу, оце і все, на що вона наважується, пам’ятаючи про те особливе всевидюще моджо-око, що, либонь, нишпорить у неї в голові.

Сходячи вниз сходами, Мельда знову торкається своїх браслетів, їй дуже радісно від того, що вони були на ній, коли вона заходила в кімнату до Ліббіт, хай навіть і була тоді захована та крихітна порцелянова жіночка в жерстяній коробці.

Вона якраз встигає помітити мельк Адіної сукні у задній залі, коли та завертає до кухні.

Вже час. Усе йде до завершення.

Замість того, щоб іти вслід за Аді до кухні, Мельда біжить до передньої зали, до кабінету Містера, куди вона вперше за всі сім років, які працює на родину, заходить не постукавши. Містер сидить перед своїм письмовим столом, він без краватки, з розстібнутим коміром, а його шлейки висять по боках порожніми петлями. В руках в нього оправлена в золочену рамку світлина Тесі й Ло-Ло. Він піднімає на неї очі, червоні очі на схудлому, змарнілому обличчі. Він зовсім не дивується, чому це його домоврядниця вривається до нього без стуку, він виглядає людиною поза здивуванням, поза шоком, хоча, звичайно, це далі виявиться зовсім не так.

Він каже — Що трапилося, Мельда Лу?

Вона каже — Ви мусите зараз же піти.

Він дивиться на неї блискучими очима спокійно й тупо так, що це аж дратує — Куди піти?

Вона каже — На пляж. І взяти із собов от се.

Вона показує на гарпунний пістоль, що висить на стіні, а поряд з ним кілька коротких гарпунів. У них не срібні, а сталеві гостряки, але вони важкі. Вона це добре знає, хіба не їй доводилося стільки разів носити їх у кошику?

Він каже — Про що це ти говориш?

Вона каже — Я не можу гаяти часу на пояснення. Вам треба йти на пляж негайно ж, бо інакше ви втратите іще одну.

Він йде. Він не питає, по котру дочку, і не цікавиться, навіщо йому треба брати з собою гарпунний пістоль. Він просто зриває його зі стіни, в іншу руку хапає два гарпуниі швидкими кроками проходить крізь прочинені двері кабінету, спершу повз Мельду, а далі йде попереду неї. Діставшись кухні, де Мельда востаннє бачила Аді, він набирає темп і вона ледь встигає за ним, хоча й сама вже біжить, підтримуючи руками перед собою всі свої спідниці. А чи здивована вона цим раптовим його виходом зі ступору, цією гальванічною його дієвістю? Ні. Бо, попри пригніченість своєю жалобою, Містер вже зрозумів, що щось тут відбувається зле, і воно стає дедалі зліше.

Задні двері залишаються розкритими навстіж. Вечірній бриз заграє з дверима, похитуючи їх на завісах.., хоча насправді цей бриз вже нічний. Догоряє зоря. На Тінявому пляжі ще зберігається трохи світла, а Гніздо Чаплі вже огортає темрява. Збігаючи по сходинках заднього ганку, Мельда бачить Містера вже на стежині, що веде на пляж. Він рухається, як тінь. Вона озирається, чи не видно поблизу Ліббіт, але не бачить її тут, звісно, якщо Ліббіт робить те, що мала б робити, вона зараз вже на шляху до басейну, зі своєю жерстянкою у формі серця під пахвою.

З коробкою у формі серця, в якій лежить чудовисько.

Вона біжить услід за Містером і наздоганяє його біля лави, де стежка різко йде униз, прямо на пляж. Він стоїть, він заціпенів. На заході остання вечірня зоря, від неї залишилася лише помаранчева стрічка, котра теж скоро згасне, але світла ще доволі, щоб побачити Аді біля води, і чоловіка, що чвалає до неї, привітно махаючи рукою.

Адріана кричить — Емері! Вона ошаліла від радості так, ніби він був відсутній рік, а не день.

Мельда кричить — Ні, Айдія, тікайте від нього! — з-за спини укляклого, з роззявленим ротом Містера, але вона знає, що Аді не зверне на її крик уваги, вона й не звертає; Аді мчить до свого чоловіка.

Джон Істлейк встигає промовити — Що... Але оце і все.

Його пожвавлення вистачило тільки, щоб добігти сюди, але тепер він знову в ступорі. Може, це через те, що трохи віддалік він бачить пару інших фігурок, котрі бредуть до берега? Бредуть по воді там, де вона мала б сягати їм вище голівок? Мельда думає інакше. Вона думає, що він все ще дивиться на свою старшу дочку, до якої, простягаючи свої мокрі руки, виходить з води чоловік, і кладе свої мокрі пальці їй на шию, спершу він перетискає її радісні схлипи, а потім тягне її в прибій.

А там, подалі в Затоці, погойдується в очкуванні на м’яких хвилях, мов маятник годинника, що показує час не в хвилинах й годинах, а в роках і століттях, чорний корпус корабля Персе.

Мельда хапає Містера за руку, заганяючи свої пальці глибоко йому в біцепс, і говорить до нього так, як ніколи в житті не дозволяла собі говорити до білої людини.

Вона каже — Та допоможи ж їй, ти, курв’ячий сину! А то ж він зараз її втопить!

Вона смикає його за собою. Він піддається. Вона не озирається побачити, чи він йде за нею, чи знову закляк, вона геть забула про Ліббіт, вона може думати зараз тільки про Аді. Вона мусить зупинити цю почвару Емері, перш ніж він встигне затягнути її під воду, і раніше, ніж на поміч йому прийдуть мертві діточки.

Вона кричить — Відпусти! Відпусти її.

Летить з горба, аж спідниці в’ються позаду неї. Емері вже занурив Аді майже по груди. Тепер Аді відбивається, але вже вона напівудушена. Мельда кидається до них і навалюється на мертвотно-блідого трупа, котрий тримає за горло свою жінку.

Він верещить, коли ліва рука Мельди, та, на якій одягнуто браслети, торкається його. Звук, схожий на булькотіння, немов глотка його наповнена водою. Він викручується з Мельдиної хватки, мов риба, а вона дряпає його нігтями. Його плоть під ними розповзається з нудотною легкістю, та ані кровинки не витікає зі страшних ран. Очі йому закочуються, очі в нього, мов у мертвого коропа в місячну ніч.

Він відштовхує Адріану, щоб битися з гарпією, котра на нього напала, гарпією з холодним, відпорним огнем в руках.

Аді викрикує — Ой, Няню, перестань, ти робиш йому боляче!

Аді кидається вперед, щоб відтягнути Мельду, чи хоч самій встати між ними, і в цю мить Джон Істлейк, стоячи по литки у Затоці, стріляє з гарпунного пістоля. Сталевий болт з триперим наконеччям попадає його старшій дочці прямісінько в горло. Вона застигла, два дюйми сталі стирчать з її шиї спереду, і ще чотири ззаду, прямо під підніжжям черепа.

Джон Істлейк кричить — Аді! Аді, ні! Аді, Я НЕ ХОТІВ.

Аді обертається на звук батькового голосу і навіть робить крок до нього, і це все, що встигає побачити Няня Мельда. Чоловік Аді намагається вирватись з її хватки, але вона не збирається його відпускати; вона збирається покінчити з цим напівжиттям і, можливо, так відлякати двох жахливих дитинчат, перш ніж вони наблизяться. І вона думає (наскільки вона зараз здатна про щось думати), що їй це вдасться зробити, бо вона помітила опіки на блідій, мокрій щоці в цього виродка і розуміє, що це від її браслету.

Від її срібного браслету.

Почвара суне на неї, його поморщений рот кривиться чи то від страху, чи від люті. Позаду неї Джон Істлейк знову й знову викрикує ім’я своєї старшої дочки.

Мельда гарчить — Це ти зробив! — і коли Емері-почвара хапає її, вона пручається. Ти і та курва, що верховодить тобою — могла б додати вона, але білі пальці стискають їй горло, як стискали горло бідної Аді, і вона може тільки хрипіти. Але її ліва рука залишається вільною, та, на якій браслети, і вона дуже потужна, ця рука. Вона замахується і по широкій дузі летить прямо в голову Емері.

Результат виразний. Права скроня почвари від удару провалюється так, ніби від одного доторку твердий череп перетворився на м’яку цукерку. Проте скалки його гострі, вона порізала собі руку об одну з кісток, що стирчать з волосся Емері, з глибокої рани у закипаючу навкруг них воду ллється її кров.

Дві тіні обминають її, одна справа, інша зліва.

Ло-Ло хниче своїм новим срібним голосочком — Татуню!

Тесі хниче — Татуню, врятуй нас!

Тепер Емері-почвара вже намагається втекти від Мельди, воно одпихається й відпліскується, не бажаючи мати з нею справи. Мельда вгачує великий палець своєї потужної лівиці йому в праве око, відчуваючи щось холодне, слизьке, на доторк, мов жаб’яча ікра чвакає під каменюкою. Відтак вона різко обертається, похитнувшись, бо відбійна течія намагається збити її з ніг.

Вона кидає вперед ліву руку, хапає Ло-Ло за карк і тягне її назад: Не смій — гарчить вона, і Ло-Ло піддається зі здивованим, страдницьким плачем... і Мельда розуміє, що такого плачу ніколи ще не лунало з горла жодної маленької дівчинки.

Джон вигукує — Мельдо, зараз же перестань!

Він укляк на колінах в мілкому прибої перед тілом Аді. З її горла прямо вгору стирчить гарпун.

Мельдо! Дай спокій моїм дівчаткам!

Їй нема коли слухати, хоча думкою вона встигає повернутися до Ліббіт — чому Ліббіт не втопила порцелянову фігурку? Чи може, це не подіяло? Чи істота, котру Ліббіт називає Персе, якось її зупинила? Мельда знає, що все можливе; Ліббіт сильна, але Ліббіт усього лиш дитина.

Нема часу на здогадки. Вона кидається до іншої нечисті, до Тесі, але права рука зовсім не те, що її ліва, нема на ній срібла, яке б її захистило, тож Тесі з гарчанням обертається і кусає.. Мельда відчуває пекучий гострий біль, але не помічає, як два відкушених в неї пальця і половинка третього падають у воду під ноги мертвотно-блідій дитині. Забагато в ній буяє зараз адреналіну, щоб таке помічати.

Над вершечком пагорба, там, куди бутлегери іноді затягають свої важкі, навантажені пійлом, тачки, сходить тонкий серпик місяця, додаючи ніжного сяйва цьому кошмарові. В цьому освітленні Мельда бачить, як Тесі знову рушила до свого батька. Бачить, як Тесі знову тягне до нього руки.

Татуню! Татуню! Молю, врятуй нас! Няня Мельда сказилася!

Мельда не вагається. Вона кидається вперед і хапає дитину за волосся, яке сама їй тисячі разів мила й розчісувала.

Джон Істлейк лементує — Ні, Мельдо!

А в той час, як він підбирає з піску упущений ним раніше гарпунний пістоль і намацує біля тіла своєї мертвої старшої дочки другу стрілу, звучить інший голос.

Він каже — Не варто тобі було перешкоджати мені.

Мельда, все ще утримуючи за волосся Тесі-почвару (воно хвицається й б’ється, але Няня цього навіть не помічає), різко обертається у воді і бачить Ту, що стоїть у червоній хламиді на своєму кораблі біля поруччя. Вона без каптура, і Мельда бачить, що в ній нема нічого й зблизька людського, вона щось інше, щось поза людським розумінням. У місячному сяйві її обличчя світиться мертвотною блідістю і безмежним знанням.

Здійняті над водою тонкі руки скелетів салютують їй.

Подих бризу розділяє надвоє її зміїсте волосся; Мельда бачить у лобі Персе її третє око; бачить, як воно вдивляється в неї і вмить зникає всяке бажання опиратися.

Але в ту саму мить голова курви-богині різко смикається, вона оглядається, ніби почувши, як щось чи хтось підкрадається до неї ззаду.

Вона кричить — Що?

А відтак — Ні! Поклади! Поклади! ТИ НЕ МОЖЕШ ЦЬОГО ЗРОБИТИ!

Але Ліббіт, вочевидь, може — і робить — бо форма істоти на кораблі біля поруччя мерехтить, стає водянистою... а потім там вже не залишається нічого, окрім місячного світла. Руки скелетів втягуються під воду і зникають.

Емері-почвара зник теж — розчинився — але близнючки верещать суголосно у спільному відчаї від раптового відчуття покинутості.

Мельда кричить Містеру — Вона пощезла, все буде добре!

Вона відпускає те, що утримувала за волосся. Вона не вважає, що воно тепер захоче якось втручатися до світу живих, у всякому разі, ще довго не захоче.

Вона плаче — Ліббіт зробила! Вона зробила те, що...

Джон Істлейк кричить — ПРИБЕРИ РУКИ ВІД МОЄЇ ДОЧКИ, ТИ, БРУДНА НЕГРИТОСКА!

І вдруге стріляє з гарпунного пістоля.

Ви бачите, як стріла пробиває Няню Мельду? Якщо так, картина завершена.

О Господи — картина завершена.