Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця

На відміну від Джегана, Ніккі прийняла її, тому що думала, що вона зобов'язана це зробити, що це для неї єдиний шлях для досягнення в житті високої моралі.

Їй довелося витримати ярмо служіння в ім'я інших людей, осуджуючи себе за те, що вона не щаслива, виконуючи свій моральний обов'язок перед людством.

А бути Сестрою Світла, в дійсності, було не набагато краще: це був все той же несмачний заклик до самовідданого служіння людству і Творцеві. Вони всі так само безпорадно борсалася у рові служіння Братству Ордена.

Вона так і продовжувала залишатися просто маріонеткою в руках Ордену, за ниточки якого смикав Джеган. А вона вірила, що це було лише однією з нескінченних жертв, необхідних, щоб бути хорошою і високоморальною людиною.

А потім все перевернулося з ніг на голову. Все докорінно змінилося… Як їй не вистачає Річарда.

— Те, що ти насправді збираєшся зробити, так це лише ввергнути людей всіх земель в тисячоліття темряви, — вимовила вона, не збираючись вступати в суперечку з справжнім віруючим, переконання якого засновані на проповідях Братства Ордена, а не на реальній суті речей.

— Насправді ти просто збираєшся принести в світ шалені, смутні і темні часи.

Він подивився на неї якусь мить.

— Ніккі, це не ти зараз говориш. Я знаю, це не так. Ти говориш так, тому що лорд Рал люто ненавидить свого майбутнього пана. Ти повторюєш це, намагаючись змусити мене думати, що ти любиш його!

— Може й так.

Він ошкірився.

— Ні, — похитуючи головою промовив Джеган, — ти просто хочеш з його допомогою обвести мене круг пальця. Саме так жінки і намагаються впливати на чоловіків і їздити на них.

Замість того, щоб продовжити розмову про Річарда і видати свої справжні почуття до нього, Ніккі змінила предмет розмови:

— Твої мрії про правління, твої плани про насадження ідей Братства Ордена у всьому світі, їм не судилося здійснитися. Тобі потрібні всі три шкатулки Одена. Я була з Тові, коли та померла. Вона несла третю шкатулку. Але її у неї вкрали.

— А точно, ох вже мені цей сміливець — Шукач Істини, що розмахує своїм мечем, — Джеган зобразив пародію на удар мечем, — який забрав шкатулку у Сестри Тьми, — він обдарував її похмурим поглядом, — я, до речі, був тоді там, я все бачив.

Безсумнівно, очима Тові, Джеган бачив і Ніккі.

— Факт залишається фактом, у Сестер були всі три шкатулки Одена. Тепер ці Сестри твої, але у тебе є лише дві шкатулки!

Лукава посмішка ковзнула по його обличчю, змінюючи роздратування:

— Думаю, що це не така вже велика проблема, як ти гадаєш. І зовсім неважливо, що ти ввела ту шкатулку в гру. Я знаю, як владнати це маленьке непорозуміння.

Ніккі злегка стривожила його обізнаність про запуск нею шкатлуки в гру, але вона не видала і тіні занепокоєння.

— І як же?

Посмішка Імператора стала ширше:

— Який би я був Імператор, якби не передбачав і не передбачив все? Не турбуйся, кохана, все під контролем. Все, що має значення, це те, що незабаром всі три шкатулки будуть у мене. Як тільки у мене з'являться всі шкатулки Одена, я не гаючись використаю їх магію, щоб змести будь-який опір правлінню Ордена.

— Якщо доживеш до цього дня.

Він знову став роздратованим, вдивляючись у бездумне обличчя Ніккі.

— Про що це ти?

— Річард Рал спустив вовків на твоїх улюблених «овечок», — вимовила Ніккі махнувши рукою вдалину.

— Тобто?

Ніккі глянула на нього з-під лоба:

— Армія, яку ти так жадаєш знищити і за якою ганяєшся ось вже скільки часу, зникла звідси. Тобі не вдалося знищити її, чи не так? Вгадай, де зараз ця армія?

— Як це де — забирає все, що залишилося, лише б врятувати свої шкури.

Ніккі посміхнулася йому у відповідь:

— Не зовсім так. Д 'харіанська армія зайнята тим, що несе війну назад в Старий Світ тим, хто її підтримує, тим, хто дозволив народитися цій агресії — вірним апологетам Братства Ордена і тим, хто кинув армію на безневинних жителів Нового Світу. Всім цим людям доведеться зіткнутися з наслідками відправки військ, а точніше, вбивць, на Північ. На їх руках, не менше, ніж на твоїх, кров усіх загиблих невинних ні в чому людей. Вони думають, що відстань зможе їх захистити, але, насправді, як би далеко вони не знаходились від того зла, яке принесли в Новий Світ з власної волі, це не врятує їх від відповіді за вчинені злочини. Вони заплатять дорогою ціною за свої вчинки.

— Я в курсі останніх гріхів лорда Рала, — м'язи на вилицях Джегана напружилися від зусилля, коли той скрипнув зубами, — Річард Рал — боягуз, переслідуючий невинних жінок і дітей, адже він не може помірятися силами з справжніми чоловіками!

— О, це було б найгіршою помилкою з власної волі, якщо ти дійсно і насправді віриш у те, про що говориш. Але ми-то знаємо, що це не так! Ти просто хочеш, щоб усі вірили в це, тому-то ти і говориш цю ретельно підібрану не-зовсім-правду з тих, що є в твоєму арсеналі, а насправді виправдовуєшся сам перед собою за свою псевдомораль. Ти тільки й шукаєш, як знайти прощення того, що пробачити неможливо. Говорячи в такій манері, як зараз, ти ніби випустив стріли, маючи намір сховатися під жіночу спідницю, коли стріли повернуться до тебе. Ти хочеш прикинутися і звинуватити в жорстокості і грі «не за правилами» тих, хто їх в тебе запускає. Справжня ж твоя мета — забрати у людей, яких ти хочеш стерти з лиця землі, право на самозахист.

Річард — той, хто розуміє реальність загрози, що приходить з віруванням Братства Ордена. Його не зіб'ють з пантелику помилкові істини, які затьмарюють прадиву суть речей.

Він розуміє, що для того, щоб вижити, він повинен бути достатньо сильний, щоб впоратися з цією загрозою, причому неважливо якими способами — навіть, якщо для цього потрібно знищувати родючі поля, що дають їжу і силу твоїм солдатам для вбивств мирних людей, що живуть своїм власним життям.

І кожен, хто захищає ті поля — теж отримає частину тих звірств, які ти приніс на цю землю. Річард знає просту істину про те, що для того, щоб вижити, йому потрібна лише перемога.

— Ці люди самі собі приносять страждання, пручаючись праведному вченню Ордена, — відповів Джеган.

Він був збуджений до межі, нервово походжаючи по кімнаті, стиснувши руки в кулаки так, що виступили всі м'язи на його потужних руках. Він не виносив суперечок про свої переконання і, наблизившись до Ніккі, з погрозою в голосі повторив більш наполегливо:

— Річард Рал оголив правду про неправоту і аморальність всіх тих, хто слідує за ним, відправивши своїх людей на вбивства невинних жінок і дітей в Старому Світі, замість того, щоб прийняти бій з нашими доблесними солдатами. Його безчинства проти жінок і дітей доводять який боягуз і лиходій він є насправді. Наше святе завдання очистити світ від таких гріховних людей, як Річард Рал!

Ніккі схрестила руки й обдарувала його поглядом, запозиченим з минулого, що призначався тим, хто не підкориться волі Ордена. Це був погляд, що тягне за собою жорсткі дії, завдяки чому її і прозвали Пані Смерть. Цей погляд осадив навіть Імператора.

— Всі люди Нового Світу ні в чому не винні, — вирвалося в неї, — Це не вони принесли війну на землі Імперського Ордена, це Орден хоче їх поневолити. Це правда, що жителі Старого світу, в тому числі діти, будуть покалічені або убиті в ході війни.

Але який вибір є у жителів Нового світу? Може їм чекати поки їх виріжуть і поневолять, боячись завдати шкоди комусь невинному? Вони всі невинні. Їх діти теж невинні. Зараз велике зло прийшло до них.

Тобі зрозуміла тактика, обрана Сестрою Юлією для захисту від твоїх витівок за допомогою уз, що зв'язують її з лордом Ралом. Вона вважала, що узи захистять її від тебе.

Сестра Юлія знає про те, що Річард цінує життя понад усе, тому вона придумала план, за яким вона б використала магію Одена, щоб випустити Володаря з Підземного світу, при цьому дарувавши Річарду Ралу вічне життя.

Те, що Річард не повірить в те, що така угода взагалі можлива, а вже тим більше, що він на неї не погодиться, мало цікавило Юлію. Вона думала, що поки її пропозиція Річарду про вічне життя дійсна, то незалежно від того, відкинута вона чи ні, у неї є імунітет від твоїх здібностей соноходця.

Однак ти залишався у мозку Юлії. Так-то ти і зрозумів, що для Річарда найбільша цінність — це життя.

Це абсолютно чужа тобі концепція. Для Ордена життя людини не представляє цінності. Орден вчить тому, що наше життя — лише безглузде існування, лише швидкоплинний проміжок на шляху до вічності в потойбічному житті.

Орден стверджує, що наше життя — лише порожня посудина, шкаралупа для нашої душі, що оберігає її тільки для того, щоб досягти високої ступені існування в іншому житті.

Орден говорить про те, що наша найвища цінність — блаженство в світі померлих, в житті після смерті. А заслужити це блаженство можна, тільки приносячи себе в жертву в ім'я його ідей. Тим самим Орден звеличує смерть, як благо.

Ти дивишся на тих, хто цінує життя, зверхньо, як на слабаків. Тобі не дано зрозуміти, що означає життя для Річарда і подібних йому, але ти добре знаєш, як використовувати те, чого тебе навчили.

Ти користуєшся своїми цінностями, щоб спробувати примусити Річарда не вступати в велику битву заради захисту життя.

Пропагуючи про те, що він убивця жінок і дітей, ти віриш у те, що зможеш знизити його бойовий дух, звинуватити його в тому, що можуть бути вбиті мирні жителі і, тим самим обмежити його в засобах захисту від навали Імперського Ордена.

Як досвідченому воїну, тобі чудово відомо про те, що війна не може бути виграна, якщо ти просто займеш оборонну позицію. Без повної віддачі сил, необхідних для розтрощення жорстоких вірувань агресора, ти можеш не сподіватися на перемогу в цій війні, тому, що саме ця віра ставить в основу цю війну!

Річард теж знає, що у війні неможливо перемогти, обороняючись, що єдиний шлях для якнайшвидшого закінчення цієї війни з мінімальними втратами полягає в тому, щоб позбавити загарбників можливості наносити тобі шкоду і зруйнувати їх сліпу відданість вірі, яка більше всього іншого змушує їх іти вперед.

Твоя мета — дискредитувати, зганьбити і збезчестити, за допомогою своїх брудних вивертів, людину, яка цінує життя, щоб він не робив того, що повинен робити для перемоги в цій боротьбі.

Представляючи все так, за допомогою своєї напівправди, ти просто робиш відволікаючий маневр, щоб відвести очі від реальної суті своїх вірувань, щоб звернути все це на користь викривленої ідеології Ордена.

Ти звинувачуєш інших у тому, в чому сам винен, вміло волаючи до почуттів своїх людей, роздмухуючи прапор «праведного» гніву.

Але в остаточному підсумку, всі твої драматичні заморочки, спрямовані лише на розростання і виправдання твоїх же незліченних вбивств.

І ти, і я чудово знаємо правду про незліченні кількість трупів жінок і дітей, які залишає Орден на своєму шляху, але всі вони залишаються поза увагою винахідливої моралі Братства.

Але вся твоя грубість, звірство і жорстокість проти тих, хто не заподіяв ніякої шкоди народові Старого світу, висвітлює справжню природу твоєї віри.

Твої нікчемні звірства ще й супроводжуються вигаданими звинуваченнями на адресу жертв за злочини, які ті не вчиняли. Точно так само, як ти звинуватив мене в тому, що це я винна в тому, що ти мене гвалтував.

Я була там, коли Річард віддав наказ своїм військам. Я знаю, що це так.

Правда в тому, що уми більшості людей Старого світу безнадійно заплутані їх фанатичною відданістю нав'язливим ідеям, які в підсумку ведуть до страждань і смерті. Безумовно, ті люди вже за межею порятунку.

І Річард знає про те, що єдиний шлях перемогти зло, це звернути в попіл і прах їх прихильність до своїх поглядів, поглядів, насаджених Орденом, зробити нестерпним і жахливим існування тих, хто живе по вченнях Братства Ордена.

З Ордена почалася ця війна, на ньому ж вона і закінчиться. Річарду відомо, що співіснування пліч-о-пліч з цим злом не дозволить їм залишитися в живих, він не пробачить тих, хто зростив насіння цих жахливих переконань.

Імперський Орден прагне до знищення свободи. Орден сам намагається встромити ніж собі в серце своєю відданістю своїй же власній збоченій вірі.

Річард усвідомлює, що він повинен знищити його серце — джерело цих маячних вірувань, інакше всі вільно думаючі люди на землі загинуть, розтерзані тими, кого надихають і годують ті, хто залишився в Старому світі.

Війна — страшне діло. Чим швидше вона завершиться, тим менше буде горя і смертей. Ось до чого прагне Річард! Тільки недоумкуватий відступиться від своїх намірів з остраху бути розкритикований аморальними слабаками. Річард не зупинять слова лицемірів і ненависників.

Справа в тому, що, озвучуючи свої накази, він закликав своїх солдатів, наскільки це дозволяє ситуація, уникати заподіяння шкоди мирному населенню, але також сказав, що їх найголовніша мета — закінчити цю війну. Щоб це зробити, вони повинні позбавити Орден можливості продовжувати війну.

Будучи з солдатами, Річард зобов'язав їх пам'ятати, вони тільки відстоюють право свого народу на життя. Все інше — неважливо і може тільки звести всіх в могилу.

Ця війна лише продовження Великої війни, яка почалася так давно, але ніколи не закінчувалася. Старий світ знову потрапив під вплив ідей Ордена. Скільки життів загублено через цю дурну віру? Скільки життів ще вона забере?

Останній раз у тих, хто захищався від подібних ідеологій, не вистачило сил, щоб звернути їх у холодний неживий попіл, тому ця древня війна знову спалахнула з новою силою, завдяки Братству Ордена.

Як і в ті незапам'ятні часи, ця війна спалахнула через кілька божевільних ідей про те, що кожен повинен прийняти їх віру або позбутися життя.

Річард розуміє, що тепер край цій війні має бути покладений раз і назавжди, що світ, люблячий життя, повинен бути звільнений від отрути вірувань Ордена. І у нього вистачить сил для здійснення цього.

Він не попадеться в розставлені тобою пастки. Йому рівним рахунком все одно, що про нього думають інші. Він лише турбується про те, щоб вони не змогли знову заподіяти страждання і біль йому і тим, кого він любить.

Щоб переконатися в цьому, він буде переслідувати і винищувати всіх, хто несе ненависну віру Ордена.

Д 'харіанська армія не зрівняється за розміром з армією Імперського Ордена, але вони дають знати про себе. Вони випалюють родючі поля і сади, трощать млини і стайні, руйнують дамби та канали. Всі, хто стоїть біля них на шляху і допомагає Ордену вести війну, будуть знищені.

Одне з найголовніших завдань, що стоять перед д'харіанськими солдатами, — знищувати всі загони, прямуючй на Північ, що поставляють армії провізію.

Єдина мета Річарда — позбавити тебе можливості бешкетувати в Новому світі і вбивати невинних людей. На відміну від тебе, йому не треба нікому викладати уроки сили й переваги, він просто хоче знищити тебе.

Фінальна битва, якої ти так жадав, не відбудеться! Річарду байдуже, як він зупинить тебе і твою армію, він просто зробить це одним махом. Назавжди.

Без провіанту у твоїх людіей поменшає бажання вести війну, та вони просто вимруть на цій неживій рівнині. Цього цілком достатньо для перемоги.

Джеган вишкірився усмішкою, що стурбувала Ніккі:

— Дорогуша, Старий світ величезний. Вони даремно витрачають час, намагаючись знищити наші поля. Вони не можуть бути всюди одночасно.

— Їм це і не потрібно.

Він мотнув головою.

— Так, вони можуть нападати на загони з провізією то тут, то там, але це лише незначний вклад наших людей на благо Ордена. Незначні втрати, незважаючи на їх кількість, всього лише плата за перемогу нашої високої моралі.

Так, як я розумію, що за нашу перемогу доведеться розплачуватися, я вже наказав стократно збільшити поставки провізії на Північ, такої необхідної для наших доблесних військ. Ми можемо послати стільки людей і провіанту, що Річард Рал може і не сподіватися їх зупинити.

Люди з Старого світу пожертвують усім, щоб знати, що у нас є все необхідне для продовження несення віри Ордену в Новий світ. Зараз ця ціна зросла, але наш народ з радістю заплатить її в ім'я Ордена.

Я думаю ти права щодо того, що багато загонів з провізією будуть знищені, але у Д'хари немає стільки солдатів, скільки потрібно, щоб зупинити всі такі каравани.

Усередині Ніккі похолола.

— Це пусті хвастощі!

— Якщо не віриш мені, то ти зможеш незабаром сама в цьому переконатися. Наступний загін з провізією скоро повинен прибути. І цей загін такий величезний, що тобі доведеться спостерігати два дні, як він буде проходити повз тебе! Не турбуйся, у наших чудових солдатів скоро буде достатньо запасів провізії, щоб довести цю війну до переможного кінця.

Ніккі похитала головою:

— Ти напевно не уявляєш, про що говориш. Якщо ти не можеш наздогнати й перемогти д'харіанську армію, ти не можеш говорити про перемогу в цій війні. У Старому світі, як і в інших землях, є люди, які пристрасно прагнуть жити своїм життям, так, як їм хочеться. Орден засліпив своїми догмами багатьох, але скрізь є люди, які думають своєю головою і розуміють, де насправді правда. Повсюдно в Старому Світі є ті, хто повстане проти Ордену. Візьми, хоча б Алтур-Ранг. Я була там, коли він упав під натиском тих, хто по-справжньому цінує життя. Це було місто, в якому люди безнадійно страждали під владою Імперського Ордена. Тепер же вони скинули з себе ці окови, тепер люди в ньому живуть і процвітають! Інші ж, побачивши такі зміни, надихнуться ними, щоб почати нове, вільне життя! Вони теж захочуть процвітати!

Джеган виглядав глибоко ображеним такими словами:

— Процвітають?! Та вони всього лише варвари, танцюючі над своїми могилами! Ми розіб'ємо їх в пух і прах! Люди побачать, що Орден по-справедливості покарає всіх тих, хто відмовився від своїх обов'язків перед ближніми! Пам'ять про покарання за їх егоїстичність буде жити тисячоліттями!

— А як же д'харіанські війська? Як щодо цих вовків, спущених на покірливе стадо овець Старого світу? Їх так легко знищити не вийде! Вони будуть продовжувати громити Орден зсередини! Вони не перестануть переслідувати тих, хто винен у тому, що на їх землю прийшла війна, знищуючи осередок і душу Ордену — його Братство!

Джеган вишкірився:

— Дорога, ти помиляєшся на цей рахунок. Ти, напевно, забула про скриньки Одена.

— Але в тебе їх тільки дві!

— Поки що дві. Але я отримаю і третю, можеш не сумніватися. Після цього я звільню магію Одена, щоб закінчити розпочате. З магією Одена я змету вогненним смерчем весь опір нашій великій меті! З її допомогою я заживо здеру шкіру з кожного д'харіанського солдата і вони будуть помирати повільною, болісною смертю. Наздожену їх магією Одена, вони не зможуть сховатися від неї. А їх крики прозвучать як гімн для справедливості нашого народу, що постраждав від їх жорстокості. Що ж стосується Алтур-Рангу, то всі зрадники будуть покарані за зраду нашого вчення. Магія Одена послужить в ім'я Братства Ордена і остаточно поставить д'харіанців на коліна, де б ті не були. Я зітру на порох Річарда Рала! Він вже труп! Просто він про це поки що не знає!

Ніккі зіщулилась від виразу обличчя Імператора.

— Але спершу я хочу, щоб він прожив досить, щоб випробувати справжні страждання. Ти ж знаєш, як мені подобається, коли всі, хто противляться моїй волі, відчувають біль справжніх страждань.

Його голос знизився до напівшепоту:

— До того ж, у мене є щось дуже… дуже дороге серцю Річарда Рала. Як тільки я відкрию потрібну скриньку і витягну магію Одена, я зможу по-справжньому помститися йому і заподіяти такий біль, якого він і уявити собі не може! Така глибока душевна рана зломить його дух перед тим, як загине його тлінне тіло.

Ніккі знала, що Джеган має на увазі Келен, але ніяк не показала, що знає, в чому справа. Це було непросто — дивитися на Келен і робити вигляд, ніби вона її не бачить.

— Ми переможемо, — продовжив Джеган. — Я пропоную тобі повернутися в наші ряди. У будь-якому випадку, тобі доведеться підкоритися волі Творця, у тебе немає вибору. Ти повинна прийняти моральні зобов'язання перед своїм паном.

З моменту вступу у військовий табір вона знала про відсутність шансів уникнути неминучого. Тепер вона ніколи не побачить Річарда, ніколи не насолодиться свободою.

Джеган махнув рукою:

— У тебе нічого не вийде з твоїм дитячим захопленням Річардом Ралом.

Ніккі знала, що трапиться, якщо вона не підкориться його волі і відкине його пропозицію. Якщо вона не погодиться, їй буде тільки гірше.

Але тепер її життя належала тільки їй і вона не відмовиться так просто від нього.

— Якщо ти зібрався стерти Річарда з лиця землі, — вимовила вона з жаром в голосі, — якщо він для тебе лише порошинка, чому ж ти так печешся про нього? — Вона вигнула брову. — Тим більше, з чого б це ти ревнував до нього?

Кров знову прилила до обличчя Джегана. Він схопив її за комір і з ревом перекинув на ліжко. І голосно хекнувши, зверху, налетів на неї. Розсунув її ноги, а потім відкинувся вбік, витягши щось з одягу. Ніккі з трудом могла дихати під його вагою.

Величезною рукою він схопив Ніккі за голову, не даючи їй рухатися, незважаючи на те, що вона і не намагалася звільнитися. Потім, відтягнувши пальцями її нижню губу, він відпустив її обличчя. Ніккі помітила в його руці заточений цвях.

Джеган пробив їй губу, провернув цвях, роблячи отвір ширше. Сльози мимоволі бризнули з очей Ніккі. Вона не наважувалася поворухнутися, побоюючись, як би він не розірвав їй губу повністю.

Витягнувши цвях, Іператор просунув у ще свіжу рану золоте кільце. Присунувшись ближче він стиснув його зубами.

Він провів неголеною щокою по її ніжній шкірі, прошепотів:

— Ти моя. Поки я не вирішу, що тобі пора померти, ти належиш мені. А ще залиш думки про Річарда Рала. Коли я закінчу з тобою тут, у цьому житті Володар розбереться з тобою за твою зраду.

Піднявшись, Джеган відважив їй ляпаса. Такуго, що Ніккі клацнула зубами.

— Ось і прийшов кінець твоїм пригодам з Річардом Ралом. Скоро ти будеш молити про те, щоб я погодився, що ти просто хотіла змусити мене ревнувати тебе і насправді хотіла бути зі мною в моєму ліжку. Чи не так?

Ніккі мовчки дивилася йому в очі, не проявляючи жодних емоцій.

Джеган вдарив їй по обличчю кулаком:

— Визнай це!

З труднощами, але Ніккі підпорядкувала собі голос:

— Ти не заслужиш чиюсь вдячність, просто вдаривши його кулаком.

— Це все ти винна, що примусила мене вдарити тебе. Це все твоя вина! Ти говориш те, що виводить мене з себе, і ти це знаєш! Я б ні за що не зробив цього, якщо б не твої слова! Ти сама змусила мене!

Ніби на доказ своєї точки зору, він ще раз двічі вдарив Ніккі по обличчю. Вона, зібравши волю в кулак, перемагала біль. Вона знала — це лише початок.

Вона подивилася на нього і промовчала. Вона багато разів була під ним, щоб знати, що її чекає.

Вона вже відмовилася від реальності, більше не думаючи про те, хто сидів на ній зверху, завдаючи ударів. Її погляд блукав по стелі намету.

Ще раз він ударив її, але цього Ніккі вже майже не відчула. Це було лише її тіло, все це вже було колисьсь давноо. Вона захлиналася кров'ю з кожним подихом.

Вона знала, що він зриває з неї плаття, що його руки блукають по її тілу, але тепер їй було все одно.

Вона не звертала увагу на те, що Джеган бив її, сидів на ній зверху, лапав її, розсунув їй ноги. Замість цього, вона зосередилася на думках про Річарда. Про те, як він завжди з повагою обходився з нею.

Після того, як почався справжній кошмар, її думки були вже далеко…

Тильною стороною зап'ястя Рейчел обтерла піт з чола. Вона знала, що варто їй припинити роботу, як вона замерзне, але зараз вона навіть спітніла. Зупинитися було складно, вона поспішала.

Вона знала, що просто неможливо поспішати, зупинившись на ніч, але поспіх все ще не залишав її, і вона квапливо будувала собі курінь. Їй навіть думати не хотілося про те, що може трапитися, якщо вона не буде поспішати.

Зрізані ялинові гілки вона притулила до низької кам'янистої стіни, щоб сховатися від холодного вітру. Потім зміцнила їх сухими кедровими гілками, які знайшла неподалік. Зрізати свіжі ялинові гілки виявилося не так-то просто.

Чейз навчив її будувати курені. Навряд чи він високо оцінив би цей курінь, але без тесака це було найкраще, що вона могла зробити. Ну або, по крайній мірі, краще, що вона могла зараз зробити. Взагалі ж єдине, чого вона хотіла — це поспішати.

Давши коню напитися з найближчого струмка, вона прив'язала його поблизу. Дівчинка перевірила, чи достатньо вільна прив'язь, щоб кобилка могла щипати траву вздовж берега.

За допомогою кресала, знайденого в сідельній сумці, вона розвела багаття під захистом побудованого куреня. Думка про те, що доведеться провести ніч одній в лісі, лякала. Тут могли водитися ведмеді, або гірські леви, або вовки.

Поруч з багаттям здавалося безпечніше, і вона трохи поспала, очікуючи світанку. Тільки коли розвидниться, вона зможе продовжити шлях. Їй потрібно було йти далі. Треба було поспішати.

Почавши замерзати, Рейчел підкинула кілька гілок, зібраних для багаття, і всілася на маленьку ковдру, покладену поверх ялинових гілок. Чейз вчив її, що свіжа підстилка із соснових або ялинових гілок допоможе зберегти тепло, лежачи на землі.

Вона притулилася спиною до скелястій стіні, щоб бути впевненою, що ніхто не підкрадеться ззаду. У міру того, як темніло, ставало дедалі страшніше.

Щоб відволіктися від жахаючих її думок, вона підтягла торбу трохи ближче і вивудила звідти шматок в'яленого м'яса. Зубами вона відірвала невеликий шматок і потримала його в роті, щоб смак почав вгамовувати гризучий її голод.

У неї було вже не надто багато їжі, і вона намагалася зберегти те, що ще залишалося. Правда, вже дуже скоро вона з апетитом жувала і ковтала.

Вона відламала шматочок черствої булки і, тримаючи його в руці, накапала трохи води з бурдюка, намагаючись трохи пом'якшити його, перш ніж сунути в рот. Булка була вже просто кам'яна. В'ялене м'ясо — і то було простіше прожувати, ніж ці сухарі, але сухарів у неї було трохи більше.

По дорозі вона шукала ягоди, але нічого не знайшла — сезон давно пройшов. Якось вона помітила дику яблуню. Хоча й змерзлй, вони цілком могли послужити їжею, але вона-то точно знала, що червоні плоди їсти не можна. Вони були отруйні.

Якою б голодною вона не була, але воліла їсти в'ялене м'ясо і черстві сухарі, аніж отруїтися.

Якийсь час вона сиділа нерухомо, жуючи жорстке м'ясо і втупившись на полум'я багаття. Вона весь час прислухалася, чи не ховається щось там, в темряві, за багаттям. Їй зовсім не хотілося виявити біля себе голодну тварину, яка вважатиме її непоганою вечерею.

Піднявши очі, вона раптом побачила стоячу перед нею по іншу сторону багаття жінку. Від здивування Рейчел розкрила рот. Вона хотіла було позадкувати, але прямо за її спиною була кам'яна стіна. Їй подумалося, що якщо доведеться, вона могла б рвонути вбік. Вона схопилася за ножа.

— Прошу тебе, не бійся.

Рейчел подумала, що це був чи не найприємніший, самий м'який, найдобріший голос, який їй доводилося чути. Тільки вже вона-то знала, що не варто довіряти красивим словам.

Вона втупилася на жінку, міркуючи, що робити, а жінка пильно дивилася на неї. Вона зовсім не виглядала загрозливо. Вона не робила нічого, що можна було б назвати ворожими намірами. Ось тільки з'явилася вона з нізвідки.

І було в ній щось невиразно знайоме. Її приємний голос все ще бринів у голові Рейчел. Жінка була досить красивою, з прямими, підрізаними світлим волоссям.

Її руки були розслаблені, стикаючись долонями, пальці вільно переплетені. На ній було просте лляне вбрання, що доходило до землі. На її плечах лежала шаль, здавалося, пофарбована хною.

Її скромне плаття надавало їй вигляду швидше простолюдинки, ніж знатної дами. Живучи в палаці в Тамаранзі, Рейчел багато дізналася про знатних дам. Як правило, ці дами були суцільним головним болем для таких, як Рейчел.

— Можна я посиджу з тобою біля багаття? — Запитала жінка тим голосом, що змушував Рейчел ловити кожне слово.

— Ні.

— Ні?

— Ні. Я вас не знаю. Тримайтеся подалі.

Жінка злегка посміхнулася.

— Ти впевнена, що не знаєш мене, Рейчел?

Рейчел глитнула. Її руки вкрилися мурашками.

— Звідки ти знаєш, як мене звати?

Посмішка стала трохи ширше — але не підступною, а м'якою, добросердою. В її погляді теж світилася м'якість, так що здавалося, що вона і помислити не могла, щоб заподіяти кому-небудь шкоду. І все ж, це не заспокоїло Рейчел. Вона вже траплялася раніше на штучки таких милих дамочок.

— Може бути, хочеш поїсти чого-небудь, крім похідних сухарів?

— Ні, мені не треба, — сказала Рейчел. — Тобто, спасибі, звичайно, це дуже мило з вашого боку, але я в порядку, нічого не потрібно.

Жінка нахилилась і підняла щось, що лежало на землі біля її ніг. Коли вона знову випросталася, Рейчел побачила, що це була зв'язка дрібної форелі.

Жінка підняла їх вище.

— А можна я просто приготую їх для себе на твоєму багатті?

Рейчел з труднощами міркувала. Їй потрібно було поспішати. Здавалося, вона може зосередитися тільки на цьому — їй потрібно поспішати. Але не могла ж вона поспішати на ніч. Вона не могла вирушити далі до світанку.

— Думаю, нічого не трапиться, якщо ви приготуєте на вогні свою рибу.

Жінка знову посміхнулася. Чомусь ця посмішка зігріла серце Рейчел.

— Спасибі. Я не доставлю тобі занепокоєння.

У мить ока вона розвернулася і розчинилася в ночі. Рейчел не могла і припустити, куди та пішла і навіщо. Зв'язка риби все ще лежала поруч. Під поклацування і посвист вогню, Рейчел присіла, вслухаючись у темряву. Вона міцно стиснула в кулаці ніж, насторожено прислухаючись до звуків в темряві, чекаючи, що жінка могла привести з собою інших людей.

Повернувшись, жінка принесла оберемок великих кленових листків, багато з яких були покриті густим шаром мулу. Нічого не кажучи, вона присіла і зайнялася приготуванням риби.

Загорнувши кожну в чистий кленовий лист, вона потім обмазала згортки тванню, обв'язала їх і, нарешті, все це знову загорнула в листя. Закінчивши приготування, вона акуратно поклала рибу на вогонь.

Весь цей час Рейчел невідривно спостерігала за нею. Важко було не дивитися. Насправді, Рейчел не могла відірвати очей від жінки. Щось у ній було таке, що вселяло Рейчел бажання бути до неї ближче. І все ж її почуття обережності не дозволяло цього зробити. Крім того, вона поспішала.

Жінка відступила на кілька кроків, явно щоб не лякати Рейчел, і розташувалася на землі, підігнувши ноги, чекаючи, коли приготується її риба.

Язики полум'я танцювали в холодному нічному повітрі, іскри злітали вгору при кожному потріскуванні палаючого поліна. Час від часу жінка підносила руки до вогню, щоб зігрітися.

Рейчел з труднощами намагалася не думати про рибу. Від їжі виходив дивовижний аромат. Вона могла собі уявити, як хороша була ця риба на смак. Але вона ж сказала, що не хоче.

Тут Рейчел згадала, що задавала питання, відповіді на яке так і не отримала.

— Звідки ти знаєш моє ім'я?

Жінка повела плечем.

— Можливо, його мені нашептали добрі духи.

Рейчел подумала, що дурнішого речі вона ще не чула. Але вона хихикнула, не втримавшись.

— Насправді, — вимовила жінка, посерйознішавши, — я тебе пам'ятаю.

Мурашки знову побігли по спині.

— По замку в Тамаранзі?

Жінка покрутила пальцем.

— Ні. Раніше.

Рейчел насупилася.

— З притулку?

Жінка ледь чутно підтвердила. Несподівано її обличчя набуло сумного виразу.

Якийсь час вони разом дивилися на танцюючі обриси полум'я на кам'яній стіні і приставлених до неї ялинових гілках. Десь вдалині лунало протяжне виття самотніх койотів. Кожного разу, чуючи це виття, Рейчел раділа вогню. Якби не багаття, вона могла б стати легкою здобиччю для вовків.

Поруч дзижчала мошкара, метелики вилися навколо вогню. Вилітаючі іскри звивалися в нічне небо, немов прагнучи долетіти до зірок. Все це заколисувало Рейчел.

— Думаю, риба готова, — вимовила жінка ясним голосом.

Вона підібралася ближче і паличкою скотила імпровізований казанок з вогню. Розгорнувши листя, вона, нарешті, дістала рибу. Від блискучої луски виходила гаряча пара.

Вона відламала шматочок і спробувала, застогнавши від задоволення, настільки було смачно.

Потім вона розклала інше на аркуші і простягнула Рейчел. Рейчел сиділа, мовчки втупившись на простягнуту руку. Вона ж відмовилася від риби.

— Дякую, але в мене є що поїсти. Це ваша риба.

— Дурниця, її більше ніж достатньо. Будь ласка, з'їж зі мною? Ну, трошки? І потім, я ж приготувала її на вогнищі, яке ти зробила, так що, це найменше, що я можу віддячити.

Рейчел подивилася на чудово виглядаючу рибу на аркуші в долоні цієї жінки.

— Ну, якщо можна, я б взяла одну.

Жінка посміхнулася, і світ відразу здався теплішим. Рейчел подумала, що такою повинна була бути посмішка мами — наповненою простою радістю від дива життя.

Вона намагалася не з'їсти рибу занадто швидко. Від риби йшла гаряча пара, так що особливо швидко їсти і не виходило. Це, та ще й дрібні гострі кістки. Так здорово було їсти гарячу їжу, що вона майже плакала від радості. Коли вона з'їла одну рибу, жінка простягнула їй другу.

Рейчел взяла її без сорому. Їй так треба було поїсти. Вона переконувала себе, що їй потрібно набратися сил, щоб швидко рушити далі. Ніжна риба розбудила гострий голод, що причаївся в глибині її шлунку, проганяючи біль. Рейчел з'їла ще кілька, перш ніж відчула ситість.

— Не заганяй завтра коня, — сказала жінка. — Інакше він загине.

Рейчел моргнула.

— Звідки ти знаєш?

— Ми познайомилися з твоєю конячкою, коли я натрапила на твій табір. Вона дуже погана.

Рейчел відчула жаль до коня, але їй треба було поспішати. Вона не повинна була зволікати ні з якого приводу. Їй потрібно було поспішати.

— Якщо я поїду повільніше, вони мене наздоженуть.

Жінка схилила голову.

— Хто вони?

— Привиди-кулдики.

— А, зрозуміло.

— Привиди-кулдики женуться за мною. Варто мені зупинитися, вони наближаються. — Очі Рейчел наповнилися сльозами. — Я не хочу, щоб вони до мене добралися.

Жінка вже сиділа поруч, обнявши її рукою, втішаючи. Це було так добре, що Рейчел заплакала від несподіваного відчуття захищеності. Їй так треба було поспішати. Їй було так страшно.

— Якщо ти заженеш коня до смерті, — вимовила жінка м'яким голосом, — вони наздоженуть тебе, хіба ні? Просто притримай його трохи. У тебе ще є час.

Рейчел знизала плечима в обіймах жінки.

— Точно?

— Точно. Тобі потрібно дати коневі можливість відновити сили. Якщо кінь загине, з цього не вийде для тебе нічого хорошого. Повір мені, якщо не хочеш опинитися посеред степу без коня.

— Тому що тоді примари-кулдики схоплять мене?

Жінка кивнула.

— Тоді схоплять.

Коли по спині Рейчел пробігли мурашки, жінка обняла її міцніше, поки тремтіння не пройшло. Рейчел раптом виявила, що тримає в роті кант сукні, як робила, коли була зовсім маленька.

— Дай руку, — сказала жінка своїм заспокійливим голосом. — У мене є для тебе дещо.

— Що це?

— Дай руку.

Коли Рейчел простягнула руку, жінка поклала щось маленьке їй в долоню. Рейчел піднесла її ближче, намагаючись розглянути. Це було щось короткий і пряме.

— Сховай у кишеню.

Рейчел підняла очі на добре обличчя.

— Навіщо?

— Коли-небудь знадобиться.

— Признавайтеся? Для чого?

— Дізнаєшся в свій час. Ти зрозумієш, коли воно тобі знадобиться. Просто коли зрозумієш, пам'ятай, що це тут, у твоїй кишені.

— Але що це?

Жінка обдарувала її своєю чудовою посмішкою.

— Це те, що тобі потрібно, Рейчел.

Спантеличена, Рейчел не могла і припустити, що все це значить. Вона засунула штучку в кишеню.

— Воно чарівне? — Запитала Рейчел.

— Ні, — відповіла жінка. — Не чарівне. Але воно тобі знадобиться.

— Це мене врятує?

— Мені пора, — сказала жінка.

Рейчел відчула як у горлі піднімається грудка.

— Може, посидьте біля вогню ще трохи?

Жінка глянула на неї розуміючими, добрими очима.

— Думаю, можна.

Рейчел відчула, як її руки знову вкрилися гусячою шкірою. Тепер она знала, хто була ця жінка.

— Мама?

Жінка м'яко погладила Рейчел по голові. Сумно посміхнулася. По її щоці покотилася сльоза. Рейчел знала, що мама давно померла, по крайній мірі, їй так говорили. Можливо, це був добрий дух її матері.

Рейчел розкрила рот, щоб заговорити, але мати м'яко змусила її замовкнути, притиснувши голову Рейчел до себе.

— Тобі треба відпочити. Я постережу. Спи. Зі мною ти в безпеці.

Рейчел так втомилася. Вона прислухалася до чудесного звуку биття серця своєї матері. Вона обхопила матір руками за талію і уткнулась в неї обличчям.

В голові Рейчел роїлися тисячі запитань, але, здавалося, з грудкою в горлі вона не змогла б вимовити ні слова. Та й потім, не дуже-то їй хотілося говорити. Зараз їй хотілося просто сидіти ось так в обіймах материнських рук.

Як би вона не любила Чейза, це відчуття було настільки несхожим ні на що інше, що вона просто не могла порівняти його з чимось ще. Вона несамовито любила Чейза. Це було у своєму роді чудово. Ніби дві половини одного цілого.

Рейчел зрозуміла, що заснула, тільки коли відкрила очі на світанку. Темно-лілові хмари, здавалося, намагалися приховати перші промені на сході неба.

Вона різко сіла. Від багаття залишилося лише холодне вугілля. Вона була одна.

Перш ніж вона встигла подумати про щось ще, перш ніж засмутитися, вона зрозуміла, що повинна поспішати.

У шаленому пориві вона швидко зібрала свої нечисленні пожитки — ковдру, кресало і кремінь, бурдюк — засунувши все в сідельний мішок. Кобилка паслася неподалік, спостерігаючи за нею.

Потрібно було стежити, щоб не загнати коня до смерті. Якщо кінь помре, Рейчел знову опиниться тільки на своїх двох.

І тоді примари-кулдики точно її схоплять.

Келен обома руками ніжно обійняла голу і тремтячу руку Ніккі. Вона сподівалася, що цей дотик, цей простий знак уваги, зможе хоч трохи втішити Ніккі. Келен хотілося хоч чимось допомогти їй, оскільки її переповнювала біль і співчуття.

Минула ніч була страхітливою, жахливою. Джеган часто жбурляв полонених жінок на своє ложе. Він часто травмував їх, або з тої простої причини, що не збирався контролювати власну силу, або спеціально намагався заподіяти їм зло, коли вони відмовлялися догоджати йому.

Але з нею все було по-іншому. На Ніккі він виливав усі свої гострі ревнощі.

Він ніколи не заподіював шкоду жодній з тих інших жінок тим способом, яким він це робив з Ніккі. Келен вважала, що в нього на думці була нав'язлива ідея зрівняти рахунок, змушуючи Ніккі розплачуватися за її невірність.

І в той же час, в якійсь мірі, поряд зі своїми діями, Джеган показував Келен, що її теж чекає з того моменту, коли до неї повернеться пам'ять.

Келен намагалася викинути це з голови, щоб не втратити здоровий глузд і не мучитися від того, що він творив на її очах. Замість цього, вона зосереджувалася на сьогоденні і майбутньому.

Вона забрала одну руку і повернулася, щоб дотягнутися до бурдюка з водою, лежачому на підлозі неподалік. Ніккі злегка прихопила іншу залишену руку, очевидно налякавшись, що може втратити цей знак людського співчуття.

— Ось, — майже пошепки вимовила Келен і піднесла бурдюк до губ Ніккі. На її обличчі й волоссі були засохлі бризки крові.

Крім як ледве-ледве триматися за руку Келен, Ніккі не проявляла ніякої іншої реакції.

— Пий, — наполягала Келен. — Це вода.

Ніккі не виявила ніяких зусиль, щоб напитися, і тому Келен пропустила невелику цівку води по розбитих губам їй в рот. Та ковтнула, потім хитнула головою від бурдюка і скрикнула від болю.

— Шшш, — стривожилася Келен. — Я знаю, тобі боляче, але постарайся поводитися тихо. Ти повинна спробувати попити. Твоєму організму вода зараз просто необхідна. Коли твоє тіло поранене, йому необхідна вода, і тоді ти видужаєш.

Якщо врахувати, як він її душив, поки лаявся в сказі, то було взагалі чудо, що Джеган не переламав Ніккі трахею. Від його потужних рук залишилися страшні синці на шиї, хоча, далеко не тільки на шиї.

Блакитні очі Ніккі повільно почали відкриватися і намагалися зосередитися на обличчі Келен. Келен була внизу і сиділа на підлозі поруч з ложем. Вона нахилилася поближче до Ніккі, і говорила якомога тихіше, щоб її голос не був чутний за межами спальні.

Їй не хотілося, щоб хтось почув, як вона говорить з Ніккі. Ніккі теж дуже не хотілося, щоб Джеган дізнався, що вона може бачити Келен.

Келен вирішила, що якщо немає в тому абсолютної необхідності, то буде мудро не наділяти ворога якими б то не було знаннями. Швидше за все, Ніккі дотримувалася тієї ж думки.

Наскільки б незручно не було перегинатися через край ложа, Келен не ризикувала вставати з килима. Вона знала наслідки, якщо Джеган довідається, що вона встала, в той час, як він наказав їй залишатися на підлозі.

Зазублена глибока рана, яка смугою розсікала праву сторону її чола, все ще кровоточила. Коли він ударив кулаком по дотичній, кільця на його пальцях глибоко розсікли її шкіру.

Келен відірвала невеликий шматок тканини, скрутила її і м'яко доклала уздовж рани на лобі Ніккі, притискаючи розпорений шматок шкіри на місце, вона придавила, намагаючись зупинити кровотечу.

У лічені секунди тканина просочилася кров'ю. Незважаючи на все своє прагнення допомогти, вона тільки й могла, що частково зупинити кровотеча, та запропонувати Ніккі ковток води.

Рана від проткнутого кільця крізь нижню губу Ніккі продовжувала повільно сочитися, залишаючи смужку крові на підборідді і на шиї, але вона була не така серйозна, як рана на лобі, і тому Келен не намагалася що-небудь з нею робити.

Вона акуратно зняла пасмо світлого волосся, що прилипло до обличчя Ніккі.

— Мені так погано від того, що він з тобою зробив.

Ніккі злегка кивнула, її підборіддя трохи тремтіло і вона ледве стримувала сльози.

— Мені так сильно хотілося зупинити його, — зізналася Келен.

По щоці Келен покотилася сльоза, і Ніккі, тильним боком пальця, змахнула її.

— Ти б цим нічого не добилася, — втішила її Ніккі, — Нічого б не добилася.

Її голос був слабкий, але, незважаючи на це, в ньому, як і раніше залишалася ніжна прихильність. Цей голос абсолютно точно відповідав всьому її становищу.

Келен ніколи б не змогла передбачити, що такий гарний голос був у змозі висловити те праведне презирство, яке вона висловила в обличчя Джегану.

— Ніхто з нас нічого не зможе зробити, — прошепотіла Ніккі, прикривши віка. — Можливо за винятком Річарда.

Келен з хвилину вивчала блакитні очі жінки.

— Ти й справді вважаєш, що Річард Рал зможе що-небудь зробити?

Ніккі посміхнулася собі.

— Вибач. Я не подумала, коли голосно вимовила останню фразу. А де Джеган?

Келен подивилася і побачила, що рана у Ніккі під притиснутою до голови тканиною, нарешті перестала кровоточити.

— Ти хіба не чула, як він пішов? — Запитала вона, намагаючись відібрати просякнуту кров'ю ганчірку.

Ніккі похитала головою з боку в бік, даючи зрозуміти, що ні. Келен підняла бурдюк з водою, тим самим виражаючи німе запитання. Ніккі кивнула. Вона здригнулася, коли спробувала ковтнути, і все ж, проковтнула.

— Ну от і славно, — сказала Келен, коли Ніккі напилася, — Хтось покликав його. Він підійшов до входу і людина заговорила з ним тихим голосом. Я не все розчула, але здається, мова йшла про те, що вони щось знайшли. Джеган повернувся і одягнувся. З тієї поспішності, з якою він натягував одяг, йому, очевидно, не терпілося поглянути на знахідку. Він наказав мені залишатися там, де я була. А потім він встав одним коліном на ложе, нахилився до тебе й прошепотів, що він жалкує.

У Ніккі прорвався сміх, але тут же урвався, коли вона здригнулася від болю.

— Він не здатний відчувати жалість до кого б то не було, крім себе самого.

— Не буду наводити ніяких доводів, — відповіла Келен. — Але, так чи інакше, він обіцяв прислати Сестру, щоб вилікувати тебе. Він провів рукою по твоєму обличчю і ще раз повторив, що шкодує. Потім він завмер, спрямувавши на тебе неспокійний погляд. Він нахилився трохи ближче до тебе й вимовив: «Будь ласка, Ніккі, не вмирай». Потім рвонувся до виходу, на ходу нагадавши мені залишатися на підлозі.

— Не знаю, чи надовго він пішов, але підозрюю, що Сестра, по крайній мірі, буде тут з хвилини на хвилину.

Ніккі кивнула, не виглядаючи при цьому особливо задоволеною з приводу свого зцілення. Келен могла, в якомусь сенсі, зрозуміти, що Ніккі швидше воліє зісковзнути у вічний морок смерті, ніж стикатися з тим, що зараз являло собою її життя.

— Мені дуже шкода, що він тебе схопив, але ти навіть не уявляєш, як це добре бути з іншою людиною, яка в змозі бачити мене і з тим, хто не з Орденом.

— Можу тільки здогадуватися, — відповіла Ніккі.

— Джилліан розповідала, що вона бачила тебе раніше. З Річардом Ралом. Вона трохи встигла мені розповісти про тебе. Ти виявилася такою ж красивою, як і в її оповіданнях.

— Моя мати мала звичай твердити мені, що бути красивою корисно тільки для повій. Можливо, вона була права.

— Можливо, вона ревнувала до тебе. Або була просто дурною.

Ніккі посміхнулася настільки широко, що було схоже, що вона ось-ось засміється.

— Швидше останнє. Вона ненавиділа життя.

Пильний погляд Келен блукав далеко за Ніккі, поки вона смикала вільні нитки на покривалі.

— Значить, ти майже все знаєш про Річарда Рале?

— Майже все, — підтвердила Ніккі.

— Ти закохана в нього?

Ніккі звернула свій погляд на Келен, пильно вдивляючись в очі Келен протягом довгого часу.

— Все набагато складніше, ніж ось так. На мені лежать зобов'язання.

Келен злегка посміхнулася.

— Ясно, — вона була рада, що Ніккі не намагалася збрехати, заперечуючи цього.

— У тебе гарний голос, Келен Амнелл, — прошепотіла Ніккі, втупившись на Келен. — І це правда.

— Спасибі тобі, але він не здається красивим мені. Іноді я думаю, що я схожа на жабу.

Ніккі посміхнулася.

— Навряд чи.

Келен насупилася.

— Так ти мене знаєш?

— Не зовсім.

— Але ти знаєш моє ім'я. Ти щось знаєш про мене? Про моє минуле? Хто я така насправді?

Блакитні очі Ніккі роздивлялися її найскрупульознішим чином.

— Тільки те, що мені довелося почути.

— І що ж ти чула?

— Те, що ти — Мати-сповідниця.

Келен завела пасмо волосся за вухо.

— Я чула, що я — вона і є.

Вона ще раз глянула у бік входу і, переконавшись що завіса покоїться нерухомо і ніяких голосів не лунає поблизу, повернулась назад до Ніккі.

— Але я боюся, що абсолютно не розумію, що це значить. Я взагалі абсолютно нічого про себе не знаю. Впевнена, ти можеш уявити, наскільки це сумно. Часом, мене так сильно засмучує ця моя нездатність бодай щось згадати…

Голос Келен перервався, коли очі Ніккі зажмурилися від нападу гострого болю. Вона важко задихала.

Келен поклала руку на плече Ніккі.

— Ніккі, тримайся. Будь ласка, тримайся. Сестра ось-ось зцілить тебе. Мене якось ще до тебе так понівечили — просто по-звірячому — але вони зцілили мене, тому я знаю, що вони впораються з цим. Ти будеш в повному порядку, як тільки вони з'являться тут.

Ніккі злегка кивнула, але очей не відкрила. Келен згоряла від нетерпіння, очікуючи будь-яку з Сестер. Не знаючи, що ж ще можна зробити, Келен дала Ніккі ще трохи води і потім промочила ще одну ганчірку і ніжно протерла її брови.

Келен розривалася між наказом залишатися на місці і поривом вибігти і зажадати, щоб хтось привів Сестру. Однак вона розуміла, що нашийник на шиї зупинить її ще до того, як вона зробить хоча б пару кроків.

Було трохи дивно, що жодної Сестри не виявилося поблизу зовні. Як правило, хоча б одна з них завжди була під рукою.

— Ніколи не бачила, щоб хтось так пручався і не піддавався Джегану, як зробила це ти, — промовила Келен.

— Насправді, не мало значення, пручалася б я чи ні. — Ніккі перервалася, щоб перевести подих. — Він все одно б виконав те, що мав намір зробити. Але я не збиралася з цим миритися.

Келен посміхнулася, захоплюючись силою духу Ніккі.

— Джегана з'їдала злість на тебе, ще до того як ти з'явилася. Сестра Юлія казала йому, що ти любиш Річарда. Вона знову і знову твердила йому про це.

Очі Ніккі відчинилися, але вона не вимовила ні слова, втупившись у стелю.

— Саме тому Джеган шукав тебе — і все через те, що Сестра Юлія наговорила йому. Він був одержимий ревнощами.

— У нього немає ніяких підстав ревнувати. Скоріше, йому потрібно потурбуватися про те, що, рано чи пізно, я переконаю його.

Келен посміхнулася з цього доводу. Але їй стало цікаво, що ж мала на увазі Ніккі — чи то, що у Джегана немає підстав ревнувати, остільки між нею і Річардом нічого не було, чи то, по тій простій причині, що у імператора немає ніякого права претендувати на серце Ніккі.

— Ти думаєш, що тобі коли-небудь представиться шанс убити його?

Від сплеску досади Ніккі підкинула рукою, потім опустила її близько себе збоку.

— Можливо, що й ні. Думаю, що я з тих, хто приречений на смерть.

— Може нам вдасться придумати що-небудь до того, як це зможе статися, — припустила Келен. — А яким це чином йому вдалося захопити тебе?

— Я була в цей час під Народним Палацом.

— Вони знайшли спосіб проникнути туди?

— Так. Через підземні ходи, що розкинуті під Рівниною Азеріта і під плато, які давно забуті. Ці підземні кімнати і тунелі, схоже, закинуті ще тисячоліття тому. Думаю, що це була розвідувальна експедиція, яка і захопила мене. Вони ще не почали вторгнення у палац, але все ж я впевнена, як тільки зроблять всі необхідні приготування, вони неодмінно нападуть.

Келен здогадалася, що це те саме виявлене поховання в котловані. Тепер було лише питанням часу, коли вони штурмом захоплять Палац і виріжуть там все населення.

Вона розуміла, що помре всяка надія, коли це станеться. Джеган тоді зломить останній оплот опору Імперському Ордену. Тоді він зможе правити світом.

І все ж, щонайменше, йому необхідно дістати в свої руки третю шкатулку Одена. Келен не сумнівалася з приводу його слів, що незабаром, так чи інакше, він її отримає.

Складалося так, що час не працював лише для Річарда Рала, хоча і без усякої надії, що свобода, як така, зуміє вижити.

Ніккі ще з тремтячим підборіддям подивилася на Келен.

— Будь ласка, не могла б ти мене накрити?

— Ой, пробач, — відповіла Келен. — Я повинна була здогадатися про це.

Насправді, вона вже думала про це, але боялася, що Ніккі може стати гірше, якщо вона накриє її і покривало прилипне до ран. Але вона звичайно розуміла, чому Ніккі хотілося сховатися.

Келен потягнулася, схопила край золотистого покривала і потягнула його. Не забуваючии про нашийник, їй потрібно було діяти акуратно, щоб не відірватися від підлоги.

— Спасибі, — подякувала Ніккі, коли виявилася здатною дотягнути на себе шовкове покривало.

— Ти не повинна соромитися, — звернулася Келен.

Ніккі злегка насупилася.

— Ти це про що?

— Ти ніколи не повинна соромитися з того приводу, що виявилася жертвою. Ти не повинна судити себе за те, що потрапила в полон. Єдине, що ти повинна відчувати в собі, так це гнів від подібного насильства. Ти не зробила нічого такого, щоб допустити це. Це — те саме насильство, про яке ти й говорила.

Ніккі натягнуто посміхнулася і торкнулася щоки Келен.

— Спасибі тобі.

Келен глибоко зітхнула.

— Джеган пообіцяв зробити те ж саме зі мною, що він вже створив з тобою.

Тепер Ніккі в свою чергу притиснулася рукою до Келен, пропонуючи їй якусь розраду.

Келен сповільнила мову, але все ж продовжила.

— Його утримує лише одна обставина, через яку він досі не вчинив цю мерзенність. Він сказав мені, що хоче дочекатися, поки я не дізнаюся, хто я. Він говорить, що момент, коли я згадаю своє минуле і зрозумію, хто я — виявиться найгіршим для мене. Джеган говорить, що він хоче знищити нас обох самим мерзенним способом з тих, яким йому доводилося знищувати інших.

Ніккі закрила очі і накрила їх рукою, ніби не в змозі була перенести саму думку про це.

— Вельми очевидно, що він має на увазі когось з мого минулого. Ти не знаєш, хто цей «він»?

Довелося чекати дуже довго, перш ніж послідувала відповідь Ніккі.

— Мені дуже шкода, але я не пам'ятаю твого минулого. Все, що мені відомо про тобі, так це те, що я чула про тебе — твоє ім'я і що ти Мати сповідниця.

Келен кивнула. Вона розуміла, що не почула всієї правди. Вона відчувала в собі явну впевненість, що Ніккі знала більше, і не договорювала їй. І все ж, Келен вирішила не тиснути на Ніккі з цього приводу.

Враховуючи той стан, в якому зараз перебувала Ніккі, докучати їй було б надто жорстоко. Можливо, у неї були особисті причини, по яких вона не могла розповісти Келен більше. А можливо ці причини були вельми особистого характеру і не торкалися Келен.

Келен посміхнулася, вирішивши триматися подалі від такого покритого мороком предмета розмови.

— Мені абсолютно все сподобалося з того, що ти розповіла про Річарда Рала. Цей Річард відноситься до того типу чоловіків, які мені подобаються.

Губи Ніккі торкнула тінь посмішки.

— Ти і він — ви обидва хороші люди.

Келен великим пальцем поводила по покривалу взад і вперед.

— На кого він схожий? Я зберігаю в собі те, що чую про нього. Кожен раз, коли я оглядаюся навколо, мені здається, немов фантом Річарда Рала якимось чином реально слідує за мною по життю. — Келен глянула по сторонам. — На що він схожий в реальності?

— Ну, навіть не знаю. Він Річард. Він та людина, яка глибоко піклується про тих, кого він любить.

— З того, що ти розповіла Джегану, здається, ти знаєш, як він сприймає безліч різних речей. Ти, начебто, довго була поруч з ним. Здається, він досить багато часу приділяв турботі про тебе.

Ніккі клацанням пальців відкинула подібне припущення. Вона оглянула Келен.

— За наметом Джегана патрулюють звичайні солдати. Знаєш чому?

Різка зміна теми дала зрозуміти Келен, що вона пустилася в розмову про ті речах, про які Ніккі не хотілося говорити. Келен стало цікаво, чому вона не хотіла говорити про це.

Вона звернула свою увагу на питання Ніккі.

— Ті солдати там з тієї причини, що вони можуть бачити мене. Лише небагато людей в змозі бачити мене. Сестра Юлія сказала Джегану, що вона вважає, що це всього лише аномалія. Це трапилося після того, як я вбила двох його охоронців і Сестру Цецилію.

Сильно напружившись, Ніккі підвела голову.

— Ти вбила Сестру Цецилію?

— Так.

— Як тобі вдалося вбити Сестру Тьми?

— Це сталося в Каска, в тому місці, де ти і Річард бачили Джилліан.

— Хто тобі розповів про це?

— Джилліан.

Голова Ніккі відкинулася назад.

— Ох.

— Джилліан розповіла, що вона допомогла Річарду знайти книгу «Заклинання Вогняного Ланцюга», за якою він полював у підземеллі Каска. І там же Джеган, пізніше, схопив Сестер Юлію, Ерміну і Цецилію. Вони думали, що вони зустрінуть там Сестру Тові, коли вони доберуться туди. Як з'ясувалося, Сестра Тові була вже мертва, а замість неї їх там чекав Джеган. Вони були шоковані тією зустріччю.

— Б'юсь об заклад, що так воно і було, — підтвердила Ніккі.

— Так само, як і всі інші охоронці Джегана, ті двоє не могли бачити мене, і в той момент, коли соноходець був зайнятий суперечкою з Сестрами з приводу якоїсь книги, я витягла ножі з піхов охоронців. Раз вже вони не могли бачити мене, вони й гадки не мали про ту небезпеку, яка їх підстерігала. Оскільки вони спокійно стояли й стежили за своїм імператором, я скористалася їх власною зброєю, щоб проткнути їх ззаду. Ще до того, як вони звалилися на підлогу, я виштовхнула Джилліан вперед себе в лабіринт тунелів. Оскільки всі кинулися за мною, вибігаючи за двері позаду нас, я метнула ніж. Я сподівалася потрапити ножем в Джегана, але саме Сестра Цецилія першою вискочила з дверей. Звичайно, вони зловили мене незабаром, але цієї заминки цілком вистачило, щоб Джилліан врятувалася.

Келен важко зітхнула.

— Але в підсумку, від цього не було ніякого пуття. Хоч і Джеган повернувся в табір з двома іншими Сестрами і зі мною, він все ж відправив солдатів, щоб ті знайшли Джилліан. І ось вони, нарешті, знайшли і привели її сюди. Вона інструмент Джегана, щоб змушувати мене слідувати його побажанням. Він пригрозив мені, що якщо я зможу розсердити його тим, що не буду робити те, що мені велять — він буде заподіювати їй немислимі страждання.

— Він безжальний чоловік.

Келен кивнула.

— І ось, після того, що я зробила, Джеган зрозумів, що йому необхідні ті особливі охоронці, які можуть бачити мене, і тому він пустився по табору в пошуку солдат з такими здібностями. Він знайшов їх досить багато. Зараз їх залишилося тридцять вісім.

Ніккі знову оглянула Келен.

— Ти хочеш сказати, що спочатку їх було більше?

— Так.

— І що ж тоді сталося з рештою?

Келен рішуче подивилася в очі Ніккі.

— Кожного разу, коли мені надається шанс, я вбиваю їх.

Ніккі широко посміхнулася.

— Мила дівчина.

Келен посміхнулася разом з нею, але потім її посмішка згасла.

— Тепер, якщо я ще раз когось вб'ю, то це буде Джилліан коштувати катування.

У Ніккі проступив вираз неспокою за Джилліан.

— Ніколи не сумнівайся в його намірах. Він зробить це без всяких коливань.

— Я знаю. У тебе є якісь ідеї з приводу того, чому деякі люди в змозі бачити мене, в той час, коли майже ніхто не може? Чи можеш ти сказати, що це дійсно аномалія, як і говорить Сестра Юлія?

— Сестри задіяли заклинання Вогняного Ланцюга на тобі. І це змусило кожного забути тебе. Річард виявив, що в це заклинання закралося зараження від…

— Ну, от бачиш, що я мала на увазі? І знову Річард, він якось пов'язаний з моїм життям, — вона струснула головою. — Іноді я не знаю, до чого це відносити — до хорошого чи ні.

Так і не дочекавшись відповіді Ніккі, вона спробувала переконати її продовжувати.

— Ну, так як же він виявив це зараження?

— Це довга історія. Якщо в загальних рисах, це сталося, коли ми намагалися знайти спосіб знищити заклинання Вогняного Ланцюга.

— Ви намагалися допомогти мені? Але ж ти ж сказала, що ви не пам'ятаєте мене. З якого дива ви це робили, якщо ніхто не пам'ятає мене?

Коли Ніккі довелося відкинутися назад, щоб опанувати над своїм диханням, Келен сказала:

— Прости. Я розумію, що ставлю занадто багато питань, це тільки через…

— Ми намагаємося зупинити пошкодження, завдане кожному.

Ніккі, нарешті, змогла впоратися з собою, коли пройшов напад болю.

— В цілому, ця проблема виходить далеко за рамки лише того, що люди забули тебе. Заклинання Вогняного Ланцюга собою заплутало і всіх нас. Якщо воно безперешкодно продовжить свій вплив, це може призвести до загибелі і самого життя.

Келен мовчки вилаяла себе за ті фантазії, ніби Річард Рал насправді намагався врятувати її, і ніби-то він знав її і що вона щось для нього значить.

— Я запустила перевірочну мережу, — продовжила Ніккі. — Річард помітив в заклинанні ознаки — дивні переплетіння — які й підказали йому, що воно забруднене. Це багато що пояснювало. Нам необхідно знищити заклинання Вогняного Ланцюга, оскільки, хоча воно дійсно кожного змушує не пам'ятати тебе, воно ще й є причиною величезних проблем.

— І якого виду ці величезні проблеми?

Ніккі зробила паузу і кілька разів шумно зітхнула, здригаючись від болю, і потім продовжила.

— Оскільки воно забруднено, ефект руйнації цим заклинанням несподіваним чином розширився. Ми побоюємося, що воно безконтрольно, з цим своїм зараженням, зруйнує взагалі всяку пам'ять.

Мені думається, що саме це забруднення відповідальне за те, що заклинання працює не так, як це було задумано. І, як наслідок, з'явилися деякі випадкові люди, яких оминув вплив заклинання.

— А чому я в центрі всього цього?

У тиші Келен могла розчути м'яке шипіння масляної лампи. Звуки, які доносилися від табору за наметом, походили на те, ніби вони долинали абсолютно з іншого світу.

— Сестри використали заклинання на тобі для того, щоб ти змогла проникнути в Палац і, будучи невидимою, змогла викрасти шкатулки Одена для них. А ключем до скриньок є «Книга Зниклих Тіней». Їм також необхідна сповідниця, щоб ти могла підтвердити, чи буде книга, якою вони скористаються, істинним ключем до скриньок.

— Я бачила ту книгу, — продовжила Келен.

Вона знала, що Ніккі говорить правду відносно цієї частини, оскільки Джеган вже вимагав від Келен, щоб вона дала підтвердження на рахунок тієї книги, чи була книга точною копією чи фальшивкою. Вона оголосила, що та помилкова.

Вона знала, що до цього має більше відношення, але з якихось причин Ніккі ретельно витанцьовувати навколо цих таємниць.

Келен потягнула за нитку на покривалі.

— Мені дуже б хотілося поговорити з Річардом Ралом. Цікаво, чи зміг він дати відповіді на мої запитання.

— Сподіваюся, що ти зустрінешся з ним. Правда, тепер, схоже, малоймовірно, що це хоч коли-небудь станеться.

Келен хотіла запитати, чи могло статися таке, якщо б не останні події. Але вона вирішила, що можливо Ніккі і так розкрила набагато більше того, що припускала або мала намір розкрити.

— Мені дуже не хотілося б це говорити, але я підозрюю, що ти і я не зможемо колись побачити підсумок цієї боротьби, але я бачу, що ти й справді вважаєш, що Річард Рал виявиться в змозі зупинити це безумство. Ну, для інших людей, я маю на увазі.

— Не знаю, Келен. Але можу сказати тобі, що він єдиний, хто може це зробити.

Келен знову взяла Ніккі за руку.

— Ну, раз він може, я сподіваюся, що він зможе врятувати тебе. Ти повинна бути поруч з ним. Ти любиш його.

Ніккі заплющила свої закриті очі. Вона відвернула своє обличчя, коли просочилася сльоза, яка повільно прокладала доріжку крізь плями засохлої крові.

— Пробач, — вимовила Келен. — Я не мала права говорити що-небудь подібне. Ти напевно нестерпно сумуєш без нього.

— Ні, — впоралася з собою Ніккі і похитала головою, — все це зовсім не через нього. Все це через той біль, якого мені завдав Джеган. Мені боляче навіть дихати. Мені здається, що у мене зламані ребра.

— Це точно, — сказав Келен. — Якісь з них з цього боку, так чи інакше. Я чула, як вони тріснули, коли він ударив тебе кулаком сюди. Якби у мене в руці виявився ніж в цей момент, я б каструвала цього виродка.

Ніккі заусміхалася.

— Вірю, що ти могла б це зробити, Келен Амнелл. Для мене тепер уже надто запізно, але якщо тобі випаде шанс, зроби це до того, як він візьметься за тебе.

— Ніккі, не втрачай надії.

— Немає достатніх підстав сподіватися на краще.

— Ні, є! Поки є життя, завжди буде можливість змінити речі на краще. Зрештою, хіба не ти чи Річард ввели в гру шкатулки Одена?

— Це зробила я, — відповіла Ніккі. — Від імені Річарда.

— А що, власне, являють собою ці скриньки? Чому в них укладена така магічна сила, що варто заволодіти нею і можна буде дійсно опинитися в змозі, ну не знаю, розтрощити будь-який опір і правити світом?

— Вони призначені зовсім не для цього. Вони були створені, як протидія заклинанню Вогняного Ланцюга.

І тут Келен зрозуміла, що Річард Рал намагається допомогти саме їй. Навіть якщо тепер він і намагається врятувати інших людей від впливу заклинання, це він робить вже після того, як виявив дефект, через який і поширювалося пошкодження на людей. І лише після того, коли він вже намагався знайти спосіб, як йому відновити пам'ять самої Келен.

Оскільки Ніккі було важко дихати, вона знову зайшлася в нападі кашлю, який, очевидно, доставляв їй новий біль. Їй не вистачало повітря. Келен могла почути булькання рідини в її легенях. Ніккі почала панікувати від безуспішних спроб вдихнути повітря. Вона затисла в кулак покривало і вигнула спину, відчайдушно намагаючись втягнути повітря.

Келен швидко стягнула покривало геть і поклала руку безпосередньо поверху живота Ніккі.

— Ніккі, слухай мене. Дихай слідом за моєю рукою. Повільно.

Спантеличені очі Ніккі звернулися на Келен, але вона не могла говорити через те, що задихалася від своїх спроб заковтнути повітря. У неї проступили сльози.

Келен обережно повела рукою по маленькому колу і заговорила настільки незворушно, наскільки могла.

— Заспокойся, Ніккі. Зосередь свої думки на моїй руці. Відчуй де вона лежить. Втягни повітря повільно і рівномірно слідом за рукою. Тобі стане краще. Ти всього лише, намагаєшся вдихнути надто швидко. Ти не одна. Все буде добре. Обіцяю тобі. Вдихни, повільно вдихни, і ти зможеш дихати з легкістю. Дозволь повітрю потрапити в те місце, де ти відчуваєш мою руку.

Келен відчувала, як під її рукою скажено билося серце Ніккі. Вона продовжувала плавно розтирати і говорити обнадійливим голосом.

— Все чудово. Ти отримаєш стільки повітря, скільки захочеш, варто лише тобі заспокоїтися і втягнути його.

Ніккі дивилася на Келен так, немов чіплялася за кожне вимовлене нею слово.

— Ти все робиш правильно. Ти в порядку. Я не дозволю тобі померти. Всього лише зосередься на моїй руці. Дозволь повітрю дістатися до моєї руки. Повільніше. Повільніше. Ось так, трохи легше… легше. Ось так. Ти все робиш правильно. Думай тільки про мою руку і продовжуй повільно дихати.

Дихання Ніккі заспокоїлося. Було схоже, що вона нарешті отримала те повітря, якого вона так відчайдушно потребувала. Келен продовжувала м'яко потирати живіт Ніккі трохи нижче ребер і переконувати заспокоюватися.

Весь цей час Ніккі міцно трималася за іншу руку Келен. По закінченні деякого часу криза минула, і Ніккі почала дихати вільніше. Їй була необхідна набагато більша допомога, ніж та, що могла запропонувати Келен. Їй захотілося, щоб швидше з'явилася Сестра.

— Слухай, Ніккі, можливо нам більше не представиться шансу поговорити знову, але ти не думай зневірятися. Тут є людина, яка, як мені здається, збирається щось придумати.

Ніккі проковтнув, оскільки вона відновила самовладання собою.

— Про що ти верзеш? Яка ще людина?

— Він гравець Джа-Ла. Він ключовий у своїй команді, яка належить командеру Карго.

— Карго, — вимовила вона з огидою. — Я знаю його. Те, що він творить з жінками, набагато мерзотніше по винахідливості, навіть в порівнянні з Джеганем. Карго — збоченець. Уникай його.

Келен вигнула брову.

— Ти хочеш сказати, що якщо на черговому святковому балу йому надумається запросити мене на танець, мені потрібно буде відхилити його пропозицію?

Ніккі злегка посміхнулася.

— Буде чудово, якщо ти вчиниш саме так.

— Так чи інакше, я дещо знаю про ключового з команди коммандера Карга. Він мене знає. Я бачу це по його очах. Ти побачиш його на грі Джа-Ла.

— Я ненавиджу Джа-Ла.

— Ти мене не так зрозуміла. Ця людина зовсім інша. Він — небезпечний.

Ніккі насупилася на Келен.

— Небезпечний? Яким чином?

— Я думаю, що він чогось домагається.

— На що це схоже?

— Не знаю. Він хоче, щоб в таборі ніхто не зміг його впізнати.

— Та як же ти змогла ти змогла дізнатися про це?

— Це довга історія, але він придумав спосіб обвести кожного, хто міг би впізнати його. Він пофарбував червоною фарбою своє обличчя — а також всіх гравців у своїй команді — дикими символами, — Келен нахилилася ближче. — Можливо він убивця чи хтось в цьому роді. Може статися і так, що він має намір прикінчити Джегана.

Ніккі знову закрила очі, втрачаючи інтерес.

— Я б не живила свої надії подібними речами на твоєму місці.

— Якщо ти побачиш очі цієї людини, ти зміниш свою думку.

Келен хотілося поставити Ніккі тисячу запитань, але тут почулися голоси за входом. Потім вона почула, як якась жінка прогнала раба.

— Здається, йде Сестра. — Келен стиснула руку Ніккі. — Будь сильною.

— Не думаю, що…

— Будь сильною задля Річарда.

Ніккі втупилася в неї, не здатна вимовити ні слова.

Келен стрімголов відскочила подалі від ліжка. Покров над входом відкинувся і Сестра Ерміна переступила через поріг, тягнучи за собою Джилліан.

— Ну, і чого ти від мене хочеш? — Запитала Верна, коли вони пройшли повз факел, паруючий в залізному утримувачі. — Щоб я дістала Ніккі з повітря?

— Я хочу, щоб ти з'ясувала, куди пішли вони з Енн, — сказала, Кара. — Ось, чого я хочу.

Що б не говорила Морд-Сіт, Верна теж хотіла знайти Ніккі і Енн, не менше, ніж Кара. Просто вона не показувала це так явно.

Наряд з червоної шкіри, який наділа Кара, виділявся на тлі дівочої білизни мармурових стін подібно кривавій плямі. Настрій Морд-Сіт здавався під стать кольору її одягу і ставав тільки гіршим, по мірі того, як дні проходили, а пошук не давав результатів.

На деякій дистанції за ними слідували ще кілька Морд-Сіт, разом з підрозділом Внутрішньої гвардії палацової варти. Трохи позаду була Еді, в той час, як Натан особисто очолював пошуки.

Верна розуміла почуття Кари й була дивним чином рада їм. Нікі була більше, ніж завдання охорони для Кари, більше, ніж жінка, яку Річард доручив Карі охороняти. Нікі була такою ж, як і Кара.

Звичайно, вона не зізналася б у цьому, якби її запитали, але тліюча в ній лють видавала її. Ніккі, як і сама Кара, надовго втратила себе, віддавши себе темній справі. Вони обидві недавно звільнилися від цього жаху тому що Річард дав їм не тільки шанс змінитися, але і причину для цього.

Верна думала, що короткі і ділові питання Морд-Сіт куди гірші, ніж якщо б вони просто кричали і злилися. Її волосся від цього ставало дибки, тому що Морд-Сіт цим давала зрозуміти, що вона налаштована серйозно, а коли Морд-Сіт налаштована серйозно, це зовсім неприємно.

Краще було не опинятися на шляху Морд-Сіт, коли вона дійсно хотіла відповідей. Вірна лише бажала, щоб вона їх отримала.

Вона розуміла роздратування Кари. Вона сама була не в меншій мірі стурбована і налякана тим, що могло трапитися з Ніккі і Енн. Однак вона знала, що, повторюючи одні й ті ж питання і наполягаючи на відповідях, ці відповіді не отримати, так само, як і двох зниклих жінок.

Вона підозрювала, що Морд-Сіт просто робила те, що вміла найкраще, не бачачи ніякого іншого рішення.

Кара зупинилася, вперлася руки в стегна і, обернувшись, оглянула мармуровий коридор. Позаду них кілька сотень людей Внутрішньої гвардії сповільнили крок і зупинилися, щоб не обігнати тих, хто йшов попереду.

Луна від ударів черевиків по каменю стихла, перетворившись на ледве чутний шерех. У кількох солдатів були напоготові арбалети з червоним оперенням. При вигляді цих стріл Верна покривалася потом. Їй майже хотілося, щоб Натан їх ніколи не знаходив. Майже.

Здавалося нескінченний лабіринт залів позаду закутих у важку броню солдат був порожній. У ньому не було звуків, не рахуючи шипіння факелів. В роздумі, Кара на мить спохмурніла, а потім продовжила рух.

У четвертий раз після того, як минулої ночі пропали Енн і Ніккі, вони спускалися в зали, які вели до гробниць. Верна навіть близько не могла уявити, що намагається з'ясувати Морд-Сіт.

Порожні коридори були порожніми коридорами. Несхоже було, що дві зниклі жінки вийдуть з мармурових стін.

— Вони, напевно, пішли кудись в інше місце, — сказала, нарешті, Верна, — хоча їх ніхто не бачив.

Кара обернулася.

— Куди, наприклад?

Верна підняла руки, а потім дала їм впасти назад.

— Я не знаю.

— Це великий палац, — сказала Еді. Світло смолоскипів надавало абсолютно білим очам чаклунки моторошнуватого напівпрозорого відтінку.

Верна махнула рукою вздовж проходу, з якого не долинало ні звуку.

— Кара, ми годинами блукаємо взад-вперед по цих залах і те, що вони порожні, зараз так само очевидно, як це було, коли ми спускалися сюди в останній раз — або в перший, якщо вже на те пішло.

Ніккі і Енн повинні бути десь нагорі в палаці. Ми даремно витрачаємо час тут внизу. Я згодна, що ми повинні знайти їх, але потрібно шукати в іншому місці.

Очі Кари світилися, ніби горіли синім вогнем.

— Вони були тут внизу.

— Так, я впевнена, ти права. Але головне слово тут — «були». Ти бачиш тут хоч які-небудь ознаки їх присутності? Я — ні. Ти без сумніви права в тому, що вони були тут внизу. Однак, очевидно, що після цього вони пішли в інше місце, — Верна нетерпляче зітхнула. — Ми даремно витрачаємо дорогоцінний час, ходячи взад-вперед по порожніх залах.

Поки всі стояли на місці, Кара пройшла по коридору трохи далі. Повернувшись, вона знову вперлася кулаками в стегна.

— Тут щось не так.

Натан, який на самоті стояв попереду, занурившись у власні роздуми, обернувся і подивився на них, вперше проявивши цікавість.

— Не так? Що значить — не так?

— Я не знаю, — зізналася Кара. — Я не можу ткнути на це пальцем, але тут є щось, що мені не здається правильним.

Верна розкинула руки, намагаючись зрозуміти.

— Ти маєш на увазі відчуття… магії або чогось ще?

— Ні, — сказала Кара, помахом руки відкидаючи припущення. — Я не маю на увазі нічого подібного, — Вона повернула руку на своє затягнуте червоною шкірою стегно. — Просто мені здається, що тут щось не так — не знаю що, але щось.

Верна озирнулась.

— Ти думаєш, чогось не вистачає? — Вона вказала вперед у порожній коридор. — Прикрас, обробки, чогось у цьому роді?

— Ні. Наскільки я пам'ятаю, в більшості цих залів ніколи не було ніяких прикрас. Але я нечасто бувала в цих залах. Тут ніхто не бував часто.

— Даркен Рал час від часу відвідував могилу свого батька, але, наскільки я знаю, він не дуже цікавився іншими померлими. Гробниці вважаються приватною територією, і він заборонив сюди доступ стороннім. Коли він ходив до могилі батька, він зазвичай брав з собою своїх охоронців, а не Морд-Сіт, так щ, я просто не дуже добре знаю це місце.

— Можливо, справа якраз в цьому, — припустила Верна, — в незручності, яку викликає незнайоме місце.

— Може й так, — сказала Кара. Її рот роздратовано скривився — їй не хотілося визнавати таку можливість.

Всі мовчки стояли, обдумуючи, що їм робити далі, якщо взагалі щось робити. Зрештою, завжди залишалася ймовірність, що дві жінки можуть у будь-який момент появитися і поцікавитися, а через що, власне, шум.

— Ти сказати, що Енн і Ніккі хотіти пройтися наодинці для особистої розмови, — сказала Еді. — Може, вони піти кудись, де знали, що їх не будуть турбувати.

— На всю ніч? — Запитала Верна. — Не можу такого уявити. У них було не надто багато спільного. Вони не були друзями. Благий Творець, я навіть не думаю, що вони подобалися один одному. Не можу уявити, щоб вони базікали всю ніч безперервно.

— Я теж не можу цього уявити, — сказала Кара.

Верна подивилася на пророка.

— А тебе є якісь міркування, про що хотіли переговорити, якщо звичайно хотіли, Енн з Ніккі?

Довгі білі волосся Натана овіяли його плечі, коли він хитнув головою.

— Енн природно скептично ставилася до Ніккі, враховуючи що вона перекинулася до Сестер Тьми. Я знаю, що ця обставина завжди турбувала її — і в тому був здоровий глузд. Цей вчинок був більше, ніж зрада справи Світла; це була особиста зрада аббатиси і зрада Палацу. Може, Енн хотіла залишитися з Ніккі наодинці, щоб спробувати повернути її на шлях служіння Творцеві.

— У цьому випадку, така розмова не затягнувся б настільки, — відрізала Кара.

— Я всього лише припускаю, — зізнався Натан. Він пошкріб перенісся в черговий раз задумавшись. — Ну, знаючи Енн, вельми може бути схоже, що розмова зайшла про Річарда.

Сині очі Кари примружилися і втупилися на пророка.

— А що з Річардом?

Натан знизав плечима.

— Я не знаю напевно.

Брову у Кари напружилася.

— А я й не казала, що це має бути напевно.

Натан виглядав так, як ніби не хоче вести розмову про це, але, нарешті, зважився.

— Енн часом згадувала про те, що вона вважає, що Ніккі могла б направляти його.

Верна приєдналася до нахмурені Кари.

— Направляти його? Направляти його, як?

— Ви знаєте Енн. — Натан пригладжував перед своєї білої сорочки. — Вона завжди вважає, що повинна докласти свою руку до керівництва чим би то ні було. Вона часто згадувала мені, як їй неспокійно від того, що вона так незначно повязана з Річардом.

— А з якого дива вона вирішила, що їй необхідний зв'язок з лордом Ралом? — Запитала Кара, ігноруючи той факт, що тепер Натан був лордом Ралом, а не Річард.

Верна не могла сказати, що їй було більш зручніше думати про Натана, як про лорді Рала, ніж Карі.

— Вона завжди вважала, що вона повинна управляти тим, що може зробити Річард, — сказав Натан. — Вона завжди розраховує і планує. Вона ніколи не любила залишати що-небудь на випадковість.

— Ось це точно, — зауважила Верна. — Ця жінка завжди мала мережу шпигунів, які допомагали їй підстрахуватися щодо того, щоб світ обертався належним чином. Вона на дуже широкий простір поширила свої зв'язки, щоб впливати на все, що вона вважала основою свого життя. Вона ніколи не любила доручати що небудь дійсно важливе іншим, тим паче, пускати на самоплив.

Натан глибокий зітхнув.

— Енн — рішуча жінка. Вона вважає, що Ніккі, починаючи з того зречення від Сестер Тьми, не залишається нічого іншого тепер, як присвятити себе справі Сестер Світла.

— Якій справі? Чому вона вирішила, що Ніккі повинна посвятитися Сестрам Світла? — Запитала Кара.

Натан злегка нахилився до Морд-Сіт.

— Вона вважає, що ми, чарівники, потребуємо Сестер Світла, щоб вони могли спрямовувати кожну нашу думку і дію. Вона завжди вважала, що нам не можна дозволяти думати самим.

Пильний погляд Верни блукав по дальній частині порожнього коридора.

— Вважаю, що і у мене був звичай майже повністю схилятися до подібних думок. Але все це кануло в минуле, коли я знайшла Річарда.

— І, тим не менш, не забувай, що ти провела з Річардом набагато більше часу, ніж будь-коли вдавалося Енн, — Натан сумно похитав головою. — Хоча вона, мабуть, прийшла до того ж розуміння про Річарда, — що він повинен діяти на свій розсуд, з чим більшість з нас і погодилися. Не виключено, що останнім часом вона повернулася до своїх колишніх переконань і встала на колишній шлях. І в мені немає впевненості, що заклинання Вогняного Ланцюга не знищило ті моменти в пам'яті у Енн, які і послужили основою її нового погляду на Річарда.

У Верні закралася майже та ж сама підозра.

— Ми повинні дозволити Енн самій говорити за себе, але мені здається, очевидним є той факт, що заклинання Вогняного Ланцюга діє на кожного з нас. І ми знаємо, що якщо це не приборкати, то, ймовірно, заклинання продовжить поширювати свою дію на наші уми і, цілком можливо, знищить взагалі нашу здатність міркувати.

Проблема криється у тому, що жоден з нас не знає, як ми змінюємося. Кожен з нас не відчуває в собі ніяких змін, ніби ми такі, якими були завжди. Але я сумніваюся, що це так.

Нічого не можна сказати про те, наскільки кожен з нас змінився. Будь-який з нас міг мимоволі заблукати в наших прагненнях.

— Ти зможеш обговорити все це з Енн, коли ми їх знайдемо, — перервала її Кара, якої не терпілося повернутися до безпосередніх проблем. — Тут їх немає. Ми повинні продовжити пошуки.

— Можливо, вони ще не закінчили свою розмову, яку хотіли провести. — припустив Натан. — Можливо, Енн і не хоче, щоб її знайшли, поки не покінчить зі спробою переконати Ніккі в тому, в чому вона намірилася її переконати.

— Таке цілком може бути, — погодилася Верна.

Натан потеребив край накидки.

— Я б не став відкидати і те, що ця жінка могла сховатися з Ніккі і, залишившись з нею наодинці, намірюється силою змусити її прийняти сторону Енн.

Кара клацнула пальцем заперечуючи це.

— Ніккі присвятила себе допомозі Річарду, зовсім не Енн. Її спроба залишиться безуспішною, І Енн нічого не зможе зробити з нею — Ніккі може вдатися до магії Збитку, в кінці кінців.

— Згодна, — підтвердила Верна. — Не можу уявити, як вони удвох розгулюють на протязі всього цього часу, і при цьому не дають нічого про себе знати, як і про своє місцезнаходження.

Еді поворнулась до Верни.

— Чому не запитати її, де вона знаходиться?

Верна, насупившись, подивилася на стару чарівницю.

— Ти маєш на увазі вдатися до допомоги колійного щоденника?

Еді відповіла одним рішучим поклоном.

— Так. Запитати її.

Верна відреагувала скептично.

— Будучи тут в палаці, дуже малоймовірно, що вона загляне в свій подорожній щоденник в очікуванні повідомлень від мене.

— Можливо, вона вже не знаходиться в Палаці, — наполягла Еді. — Можливо, вони обидві повинні бути щось зробити через раптову, важливу причину, і вона вже послала тобі повідомлення в дорожній щоденник.

— Та яким же це чином вони примудрилися залишити Палац? — Запитала Верна. — Ми оточені армією Імперського Ордена.

Еді знизала плечима.

— Це не таке вже неможливе. Я можу бачити моїм Даром, не моїми очима. Це, як бути в темноті ввечері. Можливо в темноті вони повинні бути втекти з якихось причин. Можливо це було важливим і вони не мали часу, щоб сказати нам.

— Ти змогла б зробити це? — Запитала Кара. — Ви могли б вийти в темряві і пробратися через ворога?

— Звичайно.

Верна вже переглядала подорожній щоденник. Як вона й очікувала, він був повністю чистим.

— Ніяких повідомлень, — вона вклала маленьку книжку назад за пояс. — І все ж, я скористаюся твоєю пропозицією і напишу повідомлення Енн. Раптом і справді вона загляне в свій щоденник і відповість.

Розпушивши свою накидку, Натан знову рушив далі.

— До того, як ми пустимося шукати в інших місцях, я хочу перевірити усипальню ще раз.

— Виставите тут охорону, — дала розпорядження Кара солдатам. — Решта підуть з нами.

Пройшовши деяку відстань вниз по залу, Натан пустився вниз по сходах. Роздавалося також відлуння кроків всіх інших, хто слідував за ним і намагався не відставати. Натан, Кара, Еді, Верна і солдати, що замикали хід ззаду, всі дружно спустилися вниз на наступний рівень.

Більш низькі стіни були з блочного каменю, а не з мармуру. У деяких місцях, на них були сліди від води, яка протягом сотень років просочувалася крізь них. Ця вода залишала після себе жовтуваті форми, які надавали каменю вигляд, ніби він танув.

Незабаром вони дісталися до каменя, який танув по-справжньому.

Натан зупинився перед входом в усипальню Паніза Рала. Високий пророк, з похмурим і витягнутим обличчям, подивився повз розтанулий камінь в усипальницю. Це був четвертий раз, коли він повертався вивчати могилу, але і на цей раз вона нічим не відрізнялася від попередніх відвідувань.

Верна турбувалася про цього чоловіка. Коли він хвилювався і хотів знайти відповіді, за його зовнішньою непроникливістю бушував свого роду гнів. Їй ніколи не доводилося бачити його таким колись.

Єдиною людиною, який приходила їй на розум — з тією ж самою стримуваною люттю, яка не проявлялася зовні, і яка могла змусити її серце скажено битися — був Річард. Їй подумалося, що такий зосереджений гнів, мабуть, був характерною рисою Ралів.

Незважаючи на те, що вхід в склеп колись передбачав двері, тепер на їх місці був поставлений якогось іншого виду білий… камінь, призначений для того, щоб запечатати вхід у велику усипальницю.

Зовні виглядало так, що він був встановлений похапцем, і все ж, не досить швидко, щоб зупинити дивні умовності, що переповнювали могилу Паніза Рала.

Усередині, п'ятдесят сім холодних факелів спочивали на декоративних золотих підставках. Натан метнув рукою і скористувався магією, щоб запалити частину з них. Як тільки вони спалахнули, стіни склепу пожвавилися мерехтливим світлом, який відбивався від полірованого рожевого граніту склепінчастої кімнати.

По низу кожного факела були устновлені вази, призначені для квітів. Ці п'ятьдесят-сім факелів і ваз, припустила Верна, символізували той факт, що напевно Панізу Ралу було п'ятдесят сім, коли він помер.

Коротка опора по центру схожої на печеру кімнати підтримувала безпосередньо сам труну, створюючи ілюзію, ніби труну плавала поверх підлоги з білого мармуру. Покрита золотом труна розкішно палала мяким теплим світлом від чотирьох факелів.

Тим способом, яким стіни були покриті полірованим кристалічним гранітом, який повністю простягався по зводу, Верна уявила, що коли всі смолоскипи уздовж кімнати будуть запалені, труна буде палати золотим промінням у всій пишності, зовсім незалежно плаваючи по центру.

По боках саркофаг був покритий гравіюванням слів, написаних древнєд'харіанською мовою. Вирізана в граніті нижче факелів і золотих ваз нескінченна стрічка слів на тій же самій майже забутій мові, кружляла по всій кімнаті. Глибоко вигравірувані письмена, мерехтячи у світлі смолоскипів, створювали такий ефект, ніби вони світилися зсередини.

Щоб не послужило причиною, яка змусила танути білий камінь, який колись заблокував вхід в усипальницю, тепер вона почала впливати і на саму кімнату, хоча і не в тій же самій мірі.

Верна підозрювала, що білий камінь, який використовували щоб перегородити вхід — був заглушкою, жертовною субстанцією, навмисно обраною, щоб вона відтягнула на себе і поглинала невидиму силу, яка була причиною неприємностей.

Тепер, коли білий камінь майже повністю розтанув, ті сили почали атакувати тепер уже саму усипальницю знову.

Кам'яні плити стін і підлоги не підтавали і не розколювалися, але вони вже почали деформуватися, ніби вони стали об'єктом величезного шкрябання або тиску. Верна могла бачити, що по всьому залу в місцях з'єднання стелі та стін з'явилися щілини від деформації, давлячої ніби зсередини.

Незалежно від того, що викликало подібну дію, було очевидно, що це не будівельний дефект, а скоріше якийсь вид зовнішнього впливу.

Ніккі говорила, що їй хотілося побачити усипальницю, оскільки говорила, що здогадується про причину, чому вона тане. На жаль, вона не розкрила природу своїх підозр. Не було жодних ознак, що вона і Енн відвідували усипальницю.

Верні не терпілося знайти обох жінок, щоб розгадати цю таємницю! Вона навіть уявити не могла, що за поневіряння тяжіло над усипальницею діда Річарда або яких бід слід чекати далі, але вона була впевнена, що нічого хорошого чекати не доводиться.

Але в будь-якому випадку, вона вважала, що не так вже й багато залишалося часу, щоб вирішити будь-яку частину цієї загадки.

— Лорд Рал, — окликнув чийсь голос.

Всі обернулися. Посильний зупинився неподалік від них. Всі посильні були одягнені в білі мантії, прикрашені хитромудрими переплетіннями виноградної лози фіолетового кольору навколо шиї і спадаючі на фартух.

— У чому справа? — Запитав Натан.

Верні подумалося, що на всьому протязі свого життя вона ніколи так і не зможе звикнути чути звернення людей до Натана «лорд Рал».

Людина коротко вклонився.

— До нас направлена делегація від Імперського Ордена, яка очікує по ту сторону розвідного моста.

Натан здивовано кліпнув.

— Що вони хочуть?

— Вони хочуть говорити з лордом Ралом.

Натан подивився на Кару, потім на Верну. Вони обидві були здивовані не менше його самого.

— Можливо, це хитрість, — сказала Еді.

— Або пастка, — додала Кара.

На обличчі Натана проявилася похмура міна.

— Чим би це не було, мені здається я повинен піти і подивитися на це.

— Я йду теж, — сказала Кара.

— Як і я, — додала Верна.

— Підемо всі разом, — сказав Натан і вирушив у дорогу.

Невелика група людей на чолі з Верною вийшли слідом за Натаном з парадного входу Народного Палацу на яскраве післяполуденне сонячне світло. Довгі тіні, які відкидалися високими колонами, стікали вниз по каскаду ступенів перед ними.

Вдалині, перетинаючи широку рівнину, на краю плато височіла грандіозна зовнішня стіна. Стражники патрулювали проходи між зубчастими стінними бійницями по вершині масивної стіни.

Подорож від могил, що знаходилися глибоко в надрах палацу, була довгою, і вони всі захекались. Верна прикрила очі рукою, коли вони почали спускатися по величезних сходах слідом за довгоногим пророком.

Охоронці, які стояли на кожному майданчику, вітали лорда Рала, притискаючи кулаки до своїх сердець. Ще більша кількість солдатів удалечині патрулювати широкий простір, що прилягав до зовнішньої стіни.

Сходи закінчилася широким майданчиком з блакитного каменю, який привів їх до дороги, що виласяся звідкись зі сторони, на якій розташовувалися стайні і вози. Високі кипарисові дерева облямовували коротку дорогу, що вела до зовнішніх стін.

За воротами масивної стіни дорога була трохи вужчою, спускаючись петлями вниз по стрімких стінах плато. Кожен поворот відкривав безмовній процесії повноцінний вид на Імперський Орден, що розташувався далеко внизу.

Розвідний міст охоронявся сотнями підрозділів першої ланки. Вони всі були добре навченими, важко озброєними солдатами, покликаними подбати про те, щоб ніхто не зміг піднятися по дорозі і напасти на Народний Палац.

Однак, все ж, існувала невелика ймовірність цього. Тому дорога спеціально була занадто вузькою, щоб зробити скільки-небудь значимий напад. В такому тісному просторі кілька дюжин міцних чоловіків могли стримати всю армію.

Більш того, розвідний міст був піднятий. Стрімкий обрив під ним викликав запаморочення. Він був занадто широкий, щоб перекинути через нього сходи для нападу або мотузки з якорями на кінцях. Без опущеного вниз моста ніхто не міг перетнути прірву і наблизитися до палацу.

Маленька делегація зупинилася біля розвідного моста. Одягнені в простий одяг вони виглядали посильними. Верна дійсно бачила кілька десятків легко озброєних солдатів, але вони залишалися далеко позаду від посильних, щоб не здаватися загрозливими.

Натан, плащ якого був застебнутий на одному плечі, незважаючи на холодний день, встав на краю прірви, розставивши ноги і впершись кулаки в стегна, виглядаючи переконливо і грізно.

— Я — лорд Рал, — оголосив він противнику по той бік обриву. — Що Ви хочете?

Один з чоловіків, незначний член групи, що носив просту туніку похмуро пофарбованої тканини, переглянувся з товаришами і потім ступнув трохи ближче до краю.

— Його Високоповажність, Імператор Джеган, послав мене з повідомленням для народу Д'хари.

Натан подивився на решту людей, що стоять позаду нього.

— Добре, я — лорд Рал, тому я говорю від імені народу Д'хари. Яке повідомлення?

Верна підступила близько до пророка. Посильний моментально розлютився.

— Ти не лорд Рал.

Натан кинув на людину сердитий погляд Рала.

— Ти хочеш, щоб я використав магічний вітер і здув тебе з цієї дороги? Це могло б тебе задовольнити?

Чоловіки через дорогу крадькома поглянули в прірву.

— Ми просто чекали побачити когось іншого, — сказав посильний.

— Я — лорд Рал, тому я — єдине, що ви отримаєте. Якщо вам є, що сказати — кажіть, а то я зайнятий. У нас урочистий обід.

Чоловік, нарешті, злегка вклонився.

— Імператор Джеган готовий зробити щедру пропозицію жителям Народного Палацу.

— Якого роду пропозицію?

— Його Високоповажність не має ніякого бажання знищувати палац або його жителів. Здайтеся мирно, і вам збережуть життя. Якщо ви не здастеся, то кожен з вас помре повільною і болісною смертю. Ваші тіла будуть скинуті зі стін вниз на рівнину, де вони будуть годувати стерв'ятників.

— Вогонь чарівника, — сказала Кара видихаючи.

Натан насупився, озирнувшись через плече.

— Що?

— Ваша сила тут працює. Їх, навіть якщо б вони були обдаровані, не спрацювала б тут на повну силу, тому їх щити були б менш ефективними. Ви можете спалити їх звідси.

Натан зігнув руку в величному жесті чоловікам навпаки.

— Вибачте мене на мить?

Людина поблажливо схилив голову.

Натан відвів Кару і Верну трохи назад до дороги, туди, де чекали Еді, кілька інших Морд-Сіт і ескорт солдатів.

— Я згодна з Карою, — сказала Верна перш, ніж пророк встиг щось сказати.

— Дай їм нашу відповідь єдиним способом, яку Орден розуміє.

Густі брови Натана опустилися на його блакитні очі.

— Я не думаю, що це — така вже хороша ідея.

Кара схрестила на грудях руки.

— Чому б і ні?

— Джеган, ймовірно, спостерігає за нашою реакцією очима тих чоловіків, — сказала Верна. — Я згодна з Карою. Ми повинні продемонструвати йому силу.

Натан насупився.

— Я здивований тобою, Верна.

Він люб'язно посміхнувся Кари.

— Однак, тобою я нітрохи не здивований, моя дорога.

— Чому ти настільки здивований? — Запитала Верна.

— Оскільки так вчинити було б неправильно. Ти зазвичай не даєш таких поспішних рад.

Верна насилу стрималась. Це було невідповідним часом, щоб почати гарячу суперечку, тим більше, не на очах у Джегана. Вона також дуже яскраво згадала, як вона думала більшу частину її життя, що пророк був божевільний.

Вона не була повністю впевнена, що її оцінка була неправильна. З минулого досвіду вона знала, що читати лекції Натану скидалося на спробу говорити з призахідним сонцем.

— Ти ж не можеш серйозно розглядати капітуляцію, — сказала вона тихо, так щоб ті, хто стояв по той бік прірви не почули.

Натан зробив незадоволене обличчя.

— Звичайно, ні. Але це не означає, що ми повинні вбити їх за їх запитання.

— Але, чому ні?

Кара затиснула свій ейдж в кулак, нахиляючись до пророка.

— Я, зі свого боку, думаю, що вбити їх — чудова ідея.

— А я — ні, — розсердився Натан. — Якщо я спалю їх, для Джегана це буде означати, що ми не маємо жодного наміру розглянути його пропозиція.

Верна стримала лють.

— А ми й не маємо.

Натан звернув на неї пильний погляд.

— Якщо ми натякнемо їм, що не маємо жодного наміру розглянути їх пропозиція, тоді переговори будуть закінчені.

— Ми і не збираємося вести переговори, — сказала Верна з наростаючим нетерпінням.

— Але ми не повинні їм про це говорити, — пояснив Натан з надзвичайною обережністю.

Верна випросталась і спробувала пригладити своє волосся, використовуючи цей момент, щоб глибоко зітхнути.

— З якою метою ми не повинні натякати їм, що ми не маємо ніякого наміру серйозно розглядати їх пропозицію?

— Щоб виграти час, — сказав Натан. — Якщо я спалю їх на цій дорозі, Джеган отримає нашу відповідь негайно, чи не так? Але якщо я візьму пропозицію на розгляд, ми зможемо розтягти переговори.

— Не може бути ніяких переговорів, — сказала Верна крізь зціплені зуби.

— Для чого? — Запитала Кара, не звертаючи уваги на Верну. — Чому ми повинні хотіти зробити таку річ?

Натан знизав плечима, неначе це було очевидно, а вони всі були ідіотами, не бачачи цього.

— Зволікання. Вони знають, наскільки важко їм буде взяти палац. З кожним футом підйому цього насипу, будувати його стає все важче в геометричній прогресії. На те, щоб побудувати цю річ, у них з легкістю може піти вся зима, а можливо і набагато більше.

Джеган не може дозволити настільки масивній армії простоювати тут, на Рівнині Азеріта, протягом всієї зими. Вони знаходяться дуже далеко від дому і від припасів. Він може втратити цілу армію через голод або смертельні хвороби, а в цьому випадку, що ж тоді буде з ним?

Якби вони подумали, що ми змогли б розглянути капітуляцію, тоді вони направили б думки і зусилля на завоювання палацу шляхом переговорів. Наша капітуляція вирішила б їх проблему.

Але якщо б вони порахували, що немає іншого способу, окрім, як вибити нас з цього місця, тоді вони направили б всі їх зусилля на насип. Навіщо ж їх до цього підштовхувати?

Рот Верни зігнувся.

— Я припускаю, це це має певний сенс.

Коли Натан посміхнувся своїймаленькій перемозі, вона додала:

— Не дуже багато, але має.

— А я не настільки впевнена в цьому, — сказала Кара.

Натан змахнув руками.

— Навіщо ж знищувати їх? Ми не змогли б отримати з цього ніякої вигоди. Ми повинні залишити їх в здогадах і припущеннях з приводу розгляду нами капітуляції без бою. Досить багато міст здалося, щоб це було схоже на розумну можливість, що ми могли б зробити те ж саме.

Якби вони думали, що є шанс, що ми могли б здатися, тоді ця надія перешкоджала б їм повністю присвятити себе добудування насипу і вигнанню нас з палацу.

— Я повинна визнати, — сказала Кара, — що є щось варте уваги в цій відстрочці, яка змусить їх чекати відповіді, яку вони дійсно хочуть отримати.

Верна, нарешті, кивнула.

— Я припускаю, що поки нам не зашкодить дозволити їм поміркувати.

Покінчивши з завданням переконати їх у своїй точці зору, Натан потер долоні.

— Я скажу їм, що ми винесемо їх пропозицію на обговорення.

Верні було цікаво, чи мав Натан іншу причину для того, щоб бажати сказати їм, що він розгляне пропозицію. Вона задавалася питанням, чи міг він насправді думати над тим, щоб віддати палац.

В той час, як Верна не плекала жодних ілюзій про те, що Джеган дійсно стримає своє слово про непричинення шкоди жителям палацу, якщо вони здадуться, вона не була впевнена, що Натан секретно не готувався до власної угоди про капітуляцію, до угоди, яка зберегла б його повноваження, як діючого лорда Рала переможеної Д'хари під владою Імперського Ордена.

Зрештою, раз війна буде закінчена, Джегану потрібні люди, щоб управляти великими завойованими країнами.

Вона запитувала себе, чи був Натан здатний на таку зраду.

Вона спробувала уявити собі, наскільки він обурювався через те, що був бранцем у Палаці Пророків майже все своє життя за злочини, на які, на думку Сестер Світла, він був здатний, але яких він не здійснював. Вона задавалася питанням, чи міг він думати про помсту.

Вона задумалася, чи можливо, що Сестри Світла своїм повним благих намірів ставленням до людини, яка не заподіяла їм ніякої шкоди, посіяли насіння руйнування.

Спостерігаючи за усміхненим лордом Ралом, що йде назад до краю прірви, вона задавалася питанням, чи не замишляє пророк кинути їх усіх на розтерзання вовкам?

Заклопотаність Річарда наростала. Він чекав, що в одній з ігор зустріне свій шанс. Але після того, як десять днів тому Джеган і Келен прийшли на перше змагання Джа-Ла, імператор не був присутній більше ні на одній грі.

Річард збожеволів від занепокоєння про причини цього. Він пробував не думати про те, що Джеган можливо робить з Келен, і все ж, він не міг стримати себе від уявлення про найгірше.

Сидячи прикутим до фургона, оточений кільцем охоронців, Річард не міг нічого вдіяти з цим. Незважаючи на те, як відчайдушно він хотів діяти, він повинен був використовувати свій розум і терпляче чекати підходящої можливості.

Завжди залишався ризик, що хороша можливість не підвернеться, і тоді він буде змушений діяти інакше, але виконання авантюри, спровокованої безвихіддю, навряд чи допомогло б досягти чого-небудь, окрім, хіба що, краху будь-якого шансу, який він міг би мати, дочекавшись відповідного моменту. І все-таки, очікування зводило його з розуму.

Він був настільки змучений змаганням Джа-Ла в той день, що йому не терпілося лягти і трохи відпочити. Тим не менш, він знав, що його занепокоєння не дозволить йому довго спати, як воно і робило протягом вже багатьох днів.

Однак, поспати йому було просто необхідно, тому що на наступний день повинна була відбутися найважливіша їхня гра — гра, яка, як він сподівався, дасть йому ту можливість, якої він так чекав.

Він підняв очі, коли почув солдата, що несе їх вечерю. Річард був настільки голодний, що навіть яйця, круто зварені, виглядали апетитно. Солдат, що тягнув маленький візок, у якому він зазвичай возив їх їжу, пройшов через кільце охоронців навколо полонених гравців команди Річарда.

Солдати кинули на чоловіка тільки поверхневий погляд. Колеса воза скрипіли в знайомому ритмі, коли чоловік просувався по неродючій землі. Він зупинився перед Річардом.

— Простягни руки, — сказав він, піднімаючи ніж, і почав різати щось у своєму возі.

Річард зробив, як йому сказали. Чоловік підняв щось з воза і кинув Річарду. На його подив, це був здоровенний шматок шинки.

— Що це? Остання щільна вечеря перед завтрашньою фінальною грою?

Чоловік підняв ручки свого візка.

— Продовольство прибуло. Всі їдять.

Річард втупився на спину солдата, який розвернув свій віз до наступного по черзі полоненого. Неподалік Джонрок, обличчя і тіло якого було покрито мережею ліній з червоної фарби, аж присвиснув від задоволення, отримавши щось інше, ніж яйця.

Перший раз за все їх перебування в таборі їм дали хоч якусь порцію м'яса. До цих пір вони зазвичай харчувалися яйцями. Іноді їм давали печеню з дорогоцінними малесенькими шматочками баранини. Одного разу це була тушкована яловичина.

Річард задавався питанням, як обози продовольства досягли табірної стоянки? Армія Д'хари повинна була зупинити будь-які поставки армії Ордена. Голодування людей Джегана було єдиним реальним шансом зупинити їх.

Якби Річард не був і так вже достатньо схвильований, товстий шматок шинки в його руці представляв би нове серйозне занепокоєння. Він припустив, що пояснення було тільки одне — напевно прорвався випадковий конвой постачання. Оскільки їжа прибувала повільно, таке поповнення запасу було дуже своєчасним.

Старий Світ був величезний. Річард знав, що не було жодного шансу, щоб армія Д'хари могла охопити всю його територію. З іншого боку, він задавався питанням, чи могла шинка, яку він тримав, бути ознакою того, що не все йшло гладко у генерала Мейфферта і людей, відправлених ним на південь.

Джонрок підбіг ближче, тягнучи позад себе ланцюг.

— Рубен! Ми отримали шинку! Хіба це не чудово?

— Бути вільним було б чудово. Харчуватися добре, будучи рабом — це не моє уявлення про чудове.

Лице Джонрока трохи посмутніло, потім засяяло знову.

— Але бути рабом, що живиться шинкою краще, ніж бути рабом, що живиться яйцями, ти не вважаєш?

Річард не був у настрої обговорювати це.

— Гадаю, ти маєш рацію.

Джонрок посміхнувся.

— Я теж так подумав.

Вони заходилися мовчазно їсти в густішаючій темряві сутінків. Смакуючи шинку, Річард повинен був зізнатися собі, що Джонрок дійсно був правий.

Він майже забув, наскільки смачним може бути щось, крім яєць. Це, також, додасть йому і його команді силу. Вона їм дуже придасться.

Джонрок, жуючи в повний великий рот шинку, підсунувся ще трохи ближче. Він проковтнув і потім облизав сік зі своїх пальців.

— Скажи, Рубен — щось не так?

Річард глянув на свого великого захисника правого флангу.

— Що ти маєш на увазі?

Джонрок відірвав шматок м'яса.

— Ну, ти не викладався так сильно сьогодні.

— Ми перемогли з перевагою в п'ять очок.

Джонрок глянув на нього з-під своїх товстих брів.

— Але ми зазвичай перемагали з перевагою в більше очок.

— Змагання стає більш жорстким.

Джонрок знизав плечем.

— Як скажеш, Рубен. — Він задумався на мить, явно незадоволений відповіддю. — Але ми виграли з великою кількістю очок у тієї сильної команди… кілька днів тому. Пам'ятаєш? Ті, хто обзивали нас і почали битися з Брюсом ще до того, як гра взагалі почалася.

Річард пам'ятав ту команду. Брюс був новим лівофланговим нападаючим, який замінив основного граця, що був убитий в тій грі, на якій були присутні Джеган і Келен.

Річард спочатку хвилювався, що регулярний солдат Імперського Ордена не буде грати, як годиться, під керівництвом полоненого ключового гравця, але Брюс підійшов йому.

У той день, про який говорив Джонрок, захисник іншої команди обзивав регулярних солдатів з команди Річарда через те, що ними командує полонений. Брюс відповів на образу, спокійно підійшовши і зламавши чоловікові руку. За цим послідувала страшна бійка, але вона була швидко зупинена суддею.

— Я пам'ятаю. Що з цього?

— Я думаю, що вони були більш жорстокими, ніж сьогоднішня команда, і ми побили їх з одинадцятьма очками.

— Ми виграли сьогоднішнє змагання. Ось що має значення.

— Але ти сказав нам, що ми повинні розгромити всіх супротивників, якщо хочемо грати з командою імператора.

Річард глибоко зітхнув.

— Ви все зробили добре, Джонрок. Я думаю, це я всіх підвів.

— Ні, Рубен, ти не підвів нас.

Джонрок посміхнувся і поплескав Річарда по плечу своєю великою долонею.

— Як ти і сказав, ми перемогли. Якщо ми переможемо завтра, тоді ми будемо грати з командою імператора.

Річард розраховував, що Джеган, принаймні, спроможеться прийти на гру його власної команди на табірному чемпіонаті. Природно, він ніколи б не пропустив ту гру.

Коммандер Карго сказав Річарду, що імператор був добре обізнаний про зростаючу популярність їх команди. Річард турбувався, чому ж тоді Джеган не прийшов, щоб особисто переконатися в цьому?

Річард думав, що ця людина захоче оцінити ймовірних претендентів у супротивники своєї команди, і тому приділить увагу хоча б кільком останнім іграм перед заключним змаганням.

— Не хвилюйся, Джонрок. Ми збираємося здолати завтрашню команду, а потім будемо воювати з командою імператора.

Джонрок обдарував Річарда кривою усмішкою.

— А потім, коли ми переможемо, ми отримаємо жінок на наш вибір. Зміїна морда нам пообіцяв.

Річард жував шинку, дивлячись на людину, покриту малюнками, призначеними для збільшення сили і потужності, переплетеними з символами агресії і завоювання.

— Є більш важливі речі, ніж це.

— Можливо і так, але, що інше може послужити нам нагородою в житті? — Усмішки Джонрока повернулася. — Якщо ми переможемо команду імператора, то отримаємо жінок.

— Ти коли-небудь замислювався над тим, що твоя нагорода може стати страхітливим кошмаром для жінки, яку ти вибереш?

Джонрок насупився, на мить втупившись на Річарда. Потім мовчазно повернувся до поїдання шинки.

— Навіщо ти сказав це? — Запитав нарешті Джонрок, не спромігшись стримати роздратування. — Я не заподіяв би зла жінці.

Річард подивився на кислий вираз обличчя чоловіка.

— Що ти думаєш про тих, хто слідує за табором?

— Ті, хто йдуть за табором?

Джонрок, здивований питанням, пошкріб своє плече, роздумуючи.

— Більшість із них — потворні старі відьми.

— Добре, якщо ти не цікавишся ними, тоді залишаються полонені жінки, жінки, відведені з їхніх будинків, з їхніх родин, від їхніх чоловіків, дітей, від всього, що вони любили. Їх примусили служити шлюхами для солдатів, які дуже ймовірно, були тими, хто вирізав їх батьків, чоловіків і дітей.

— Ну, я…

— Жінки, чий крик часто лунає по ночах. Ті, чий плач ми чуємо.

Пильний погляд Джонрока розвіявся. Він поколупав свій шматок шинки.

— Іноді я не можу заснути, слухаючи ридання тих жінок.

Річард подивився між фургонів вдалину за кільце охоронців табору. Там, удалечині, робота над насипом тривала. Він уявив собі, що людям нагорі, в Народному Палаці, в тому останньому оплоті опору Імперському Ордену, нічого не залишається робити, окрім як чекати навали цієї орди.

Вони нічого не могли зробити. Не залишилося жодного безпечного місця, куди б вони могли піти. Вірування, поширювані Імперським Орденом, як гігантський удав, заковтували все людство.

Внизу в табірної стоянці купки людей збиралися навколо кухарських багать. Крізь тіні і морок Річард міг бачити, як жінку тягли до намету. Колись у неї були мрії і надії на майбутнє; тепер, коли Орден встановив своє бачення людства, вона була просто перехідним майном.

Вже чоловіки вишиковувалися в чергу зовні, переможці, що чекають своєї нагороди взамін служіння Імперському Ордену.

У кінцевому рахунку, незважаючи на всі великі цілі, Орден був тим, чим він був насправді: спрагою одних управляти всіма іншими, щоб нав'язати їм свою волю і претендувати на моральні права, які, як вони вірили, давали їм можливість брати будь-яким чином те, що вони хотіли.

В інших місцях Річард бачив, як чоловіки зібралися навколо випивки і азартної гри. Продовольчі обози, напевно, привезли спиртне. Ніч обіцяла бути гучною.

Келен була десь там, в цьому морі чоловіків.

— Добре, — сказав Річард, — якщо ти не бажаєш приєднатися до зловживання тими жінками, тоді залишаються ще табірні бродяги, які їх бажають.

Джонрок думав в тиші деякий час, гризучи свою шинку. Якщо б тихий гнів міг різати сталь, Річард вже давно був би без нашийника і намагався б зробити що-небудь, щоб перенести Келен з цього місця в безпечне — настільки безпечне, що ще залишилося у світі, який ніби зійшов з розуму.

— Знаєш, Рубен, ти вмієш усе зіпсувати.

Річард глянув на чоловіка.

— Ти б волів, щоб я збрехав? Придумав що-небудь, лише б заспокоїти твою совість?

Джонрок зітхнув.

— Ні. Але все ж…

Тоді Річард зрозумів, що він не повинен позбавляти сили духу свого правофлангового нападника, інакше він не зможе грати в повну силу. Якщо вони програють наступну гру, у них не буде жодного шансу битися з командою імператора, і тоді Річард не зможе побачити Келен знову.

— Та досить тобі, Джонрок! Ти стаєш великою знаменитістю. Люди починають вітати тебе, коли ти виходиш на поле. Може статися, що буде безліч симпатичних жінок, які захочуть бути з великим, красивим нападником команди-чемпіона.

Джонрок нарешті посміхнувся.

— Це правда. Ми перемогли багато команд. Люди починають вітати нас.

Він помахав своєю шинкою перед Річардом.

— Ти — ключовий гравець. У тебе буде багато симпатичних жінок, які захочуть бути з тобою.

— Є тільки одна, яку я хочу.

— І ти думаєш, що вона теж захоче? А що, якщо вона нічого не захоче з тобою робити?

Річард відкрив було рот, але тут же закрив його. Келен не знала його. Отримавши шанс відвести її від Джегана, що б він зробив, якби вона прийняла його за чергового чужинця, що намагається оволодіти нею?

Зрештою, чому б і ні? Що, якщо б вона не побажала піти з ним? Що, якби вона почала пручатися? Звичайно, ніякого часу, щоб спробувати їй все пояснити просто б не було.

Річард зітхнув. Тепер у нього була ще одна перепона, хвилювання про яку не дасть йому заснути.

Келен спокійно сиділа в стороні в тіні зовнішньої кімнати на низькому шкіряному стільці, поклавши руки на коліна. Джилліан сиділа по-турецьки на підлозі поблизу.