Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця

Річард зітхнув.

— Зрозуміло.

— Крім цього, у мене тепер також перебувають усі три шкатулки Одена. Мій друг і соратник Сікс була досить люб'язна і надала мені третю.

Темні очі звернулися на Ніккі.

— Вона забрала її з Замку Чарівників. Запитай у Ніккі. На щастя, Ніккі оговталася від контакту з цією відьмою. Я був би дуже незадоволений, якби вона померла.

Річард знову склав руки.

— Значить, «Книга Зниклих Тіней» у тебе, а тепер ще й всі три шкатулки Одена. Звучить так, ніби ти міцно тримаєш ДжаЛайдін в своїх руках. Так чого ж ти хочеш від мене?

Солдат попереджуюче похитав пальцем.

— Ти знаєш, чого я хочу, Річард Рал. Я хочу потрапити в Сад Життя.

— Я впевнений, що хочеш, але я не думаю, що було б правильно з мого боку дозволити цьому статися.

— Я пропоную, щоб ти подумав про всіх цих людей там і запитав себе, наскільки правильним було б для них, якби ти не погодився. Бачиш, ми все одно збираємося увійти. Питання тільки в тому, коли, і що трапиться, якщо ми дійсно увійдемо. Якщо ти змусиш мене пробиватися всередину силою, то, як я вже сказав, я повинен буду дозволити своїм чоловікам виплеснути їх помсту на кожну людину всередині — кожного чоловіка, жінку і дитину. Я очікую, що це буде жахливим, таким, що виходить за межі їх самої дикого уяви. Але, якщо ви здастеся…

— Здамося?! — Крикнула Верна. — Ти що, з розуму вижив?!

Річард змусив її замовкнути, злегка піднявши руку. Потім знову повернувся до Джегана.

— Продовжуй.

— Якщо ви здастеся, то я не буду шкодити палацу.

— Якщо ми вирішимо здатися, з якого дива тобі зберігати його? Я звичайно сподіваюся, що ти не чекаєш, ніби я вважаю, що в тобі є необхідне благородство, щоб дотримати таку угоду.

— Ну, розумієш, ми планували побудувати великий палац, який був би штабом Імперського Ордена. Сам брат Нарев стежив за цим проектом. Але ти поклав край цій мрії наших людей. Ми могли б почати заново будувати такий палац… — людина зробила поблажливий жест. — Але для нас було б набагато більш підходящим, враховуючи те, що ти відібрав у нас палац, взяти твій і правити з нього, для науки всім, хто посміє кинути виклик Братству Ордена, щоб усі знали, що виходить з таких дурних спроб. Це місцезнаходження влади Ордена стало б підтвердженням всьому. Звичайно, після того, як ти станеш свідком відкриття правильної шкатулки Одена, я буду змушений стратити тебе.

— Зрозуміло, — сказав Річард.

— Досить швидкою смертю, але не дуже швидкою. Я хотів би, щоб ти заплатив за деякі з твоїх злочинів, в кінці кінців.

— Як зворушливо.

— Так, але твої люди залишилися б в живих. Хіба ти не турбуєшся про них? Хіба в тебе немає ніякого співчуття? Вони повинні будуть прийняти вірування Ордена, які є, врешті-решт, моральним законом Самого Творця; але мої люди їм докучати не будуть.

— А це вже не дуже зворушливо, — сказав Річард, стоячи зі все ще складеними руками.

Солдат незграбно потиснув плечима, немов маріонетка, яку потягнули за нитки.

— Гаразд, це — твої єдині два варіанти. Або я, в кінцевому рахунку, проб'ю собі дорогу всередину, проллю річку крові, дозволяючи моїм людям робити те, що вони хочуть з твоїми людьми і твоїм палацом, в той час, як мої Сестри і я будемо робити те, що нам потрібно в Саду Життя; або ти нарешті приходиш в себе і дозволяєш своїм людям жити в світі, в той час як мої Сестри і я будемо робити те, що нам потрібно в Саду Життя. У будь-якому випадку, я отримаю Сад Життя в своє особисте користування. Єдине питання, наскільки скоро, і скільки крові й страждань це буде коштувати твоїм людям.

— Ти ніколи не зможеш увійти. Ти думаєш, що ти ввійдеш, але ти не зможеш. Ця ще одна можливість, яку я можу розглядати.

— Не зовсім, — сказав Джеган, посміхнувшись через заступника. — Бачиш, у мене завжди є запасний варіант у вигляді допомоги Сікс. Їй не потрібно ні з ким битися, щоб потрапити в палац. Вона може просто перемістити нас всередину, як зробила це колись сама. Крім того, якщо вже бути зовсім милосердним, я можу завжди забігти вперед і зробити все найлегшим шляхом, просто використавши книгу по її прямому призначенню — щоб відкрити правильну шкатулку.

— Тобі потрібен Сад Життя.

Чоловік зробив недбалий жест.

— Скриньки були створені до Саду Життя. Ніщо не вказує на те, що вони повинні бути відкриті в подібному місці — потрібно просто стримуюче поле — наскільки мені пояснили Сестри. Мої Сестри, так само, як і Сікс, поінформували мене, що, не дивлячись на те, що Сад Життя був побудований, як стримуючий поле спеціально для шкатулок Одена, вони все одно можуть бути відкриті безпосередньо там, де вони знаходяться.

Річард вп'явся поглядом у чоловіка, що стоїть перед ним.

— Без певного стримуючого поля, пропонованого Садом Життя, було б надзвичайно небезпечно намагатися відкрити одну з скриньок. Будь це інакше, кілька несуттєвих помилок мали б шанс зруйнувати світ життя.

Джеган знову посміхнувся дуже злісною посмішкою.

— Цей світ, це життя, є перехідними. Тільки наступний світ має значення. Зруйнувати цей мерзенний, жалюгідний світ, це нещасне життя, було б великою послугою Творцеві. Ті з нас, хто служив його справі через Братство Ордена, будуть винагороджені в вічному загробному житті. Ті з вас, хто виступив проти нас, потраплять у вічну пітьму під Володаря. Припинення існування цього жалюгідного світу з метою його порятунку було б благородним актом, гідним великої нагороди.

Так що, як бачиш, Річард Рал, в цьому раунді Джа-Лайдін, так чи інакше, перемога буде за мною. Я просто надаю тобі шанс вибрати, як ти хочеш, щоб це закінчилося.

Поки Річард спостерігав за людиною, вітер проніс мимо нього курний лист. Він знав з того, що вивчив, і з розказаного Ніккі, що Джеган не блефує про те, що він здатний відкрити шкатулки поза Садом Життя. Він також знав, наскільки це було б небезпечно. На жаль, він також розумів, що Орден дійсно не хвилювало, чи загине все життя чи ні. Вони цінували смерть, а не життя. Навіть якщо б Річарду вдалося якимось чином усунути Джегана, насправді це нічого б не змінило. Він всього лише втілював вірування Ордена, він не створював їх.

Зрештою, навряд чи він був найнебезпечнішою частиною Ордену. Небезпечними були жорстокі вірування, які викладало Братство. Джеган був просто худобою, яка запроваджувала у життя ці вірування.

— Я не думаю, що можу прямо зараз прийняти таке рішення.

— Я розумію. Я дам тобі деякий час, щоб обміркувати це. Трохи часу, щоб піти в зали Палацу і подивитися в очі тих жінок і дітей, про яких ти так дбаєш.

Річард кивнув.

— Це — одна з тих речей, про які я повинен подумати. Потрібно багато прийняти в розрахунок. Це займе час.

Людина посміхнувся.

— Звичайно. Не квапся. Я даю тобі кілька тижнів. У тебе є час до молодика. — Чоловік почав відвертатися геть, але потім різко обернувся. — О, ще одна річ, — його темний погляд ковзнув до Ніккі. — Ти повинен будеш віддати мені Ніккі, як частину угоди. Вона належить мені. Вона повинна повернутися.

— А що, якщо вона не хоче повертатися на твою сторону?

— Можливо, я неясно висловився. Не має значення, чого вона хоче. Вона повинна бути повернута мені. Це досить зрозуміло?

— Так.

— Добре, — сказав він з поблажливою посмішкою. — Тоді завершимо на це нашу розмову. Ти повинен до молодика віддати мені палац і Ніккі.

Чоловік повернувся, щоб оглянути армію, що розташувалася нижче, потім тупо підійшов до краю мосту і, не сказавши ні слова, ступив у порожнечу. Він навіть не кричав, падаючи крізь висхідні потоки повітря.

Джеган хотів тільки, щоб Річард зрозумів, як мало його турбує життя, і як легко він може забрати його.

Верна і Кара почали викрикувати заперечення і сердиті зауваження. Річард підняв руку.

— Не зараз. Обдумайте все. Я повинен зробити деякі речі.

Він подав сигнал команді моста спуститися назад вниз.

— Підняти міст, — сказав він, ідучи по дорозі вверх, коли порівнявся з ними.

Кулаки вітально стукнули в серця.

При мерехтливому світлі факела, зосередившись і повністю занурившись в роботу, Річард пальцем виводив наступний елемент на магічному піску. Спочатку проговоривши для впевненості слова про себе, він, нарешті, глянув на темні вікна, потім почав шепотіти заклинання вголос по древнєд'харіанськи.

Через передні вікна, далеким куточком підсвідомості, він бачив місячне світло. Лише днем раніше, Джеган поставив йому умову до сходу нового місяця здати Палац. Місячне світло день за днем буде убувати, поки вони остаточно не поринуть в повний морок.

Річард вислухав Верну, генерала Мейфферта і тверду думку Кари, що вони не збираються капітулювати. Верна вважала, що, віддавши палац, вони покажуть тим самим, що злочинні переконання Джегана вірні, саме тому вона пропонувала боротися до останньої краплі крові; Генерал Мейфферт вважав, що це не більше, ніж хитрість Джегана, і було б нерозумно вірити, що Джеган дотримає слова, а тому вони ніколи не здадуться; Кара вважала, що їм все одно судилося померти, тому вона пропонувала забрати з собою якомога більше людей Джегана, перш ніж розлучитися з життям. Натан і Ніккі всього лише вислуховували аргументи, так і не вирішивши, що краще — здатися чи битися.

Річард звернув увагу, що всі їх ідеї пов'язані з тим, як краще розлучитися зі своїм життям, а не на те, як вижити. Всі вони думали про проблему, а не про її вирішення. Річард знав, що є лише один єдиний спосіб — добути шкатулки Одена, але всі інші навіть не хотіли про це чути.

Мить за миттю крізь пальці витікав дорогоцінний час. І Річард розумів, що більше немає часу чекати. Він відчував нищівний вантаж відповідальності, яку він повинен був покласти на свої плечі. Саме тоді Річард усвідомив, що часу дійсно більше немає, готовий він чи ні, але настав час приступати.

Він зберігав байдужість, вимовляючи заклинання одне за іншим, так само, як і безпристрасно виводив форми заклинань. Його емоції лише виходили від переживань за Келен, про людей, які йому були дорогі, і альтернативу, що він надасть їм.

Річард повинен був постійно нагадувати собі про те, що не можна даремно витрачати час, дозволяючи собі думати про щось зайве, а замість цього він повинен як можна доцільніше його використати.

Зараз у нього не було в розпорядженні ні шкатулок Одена, ні «Книги Зниклих Тіней", але, тим не менш, він знав з книг, які вони вивчили з Ніккі, особливо «Книгу Життя», яка давала знання, як правильно задіяти шкатулки Одена, що цей ритуал — необхідна складова для знищення заклинання Вогняного Ланцюга. Протистояти цьому закляттю — ось що було головною причиною створення цих скриньок. Якщо Річарду представиться шанс скористатися ними, то він повинен бути у всеозброєнні. Це була одна з тих речей, в яких у нього не було ніякого вибору. Все було просто — або він зробить це, або він ніколи не відкриє шкатулки.

Чим раніше він зробить спробу, тим раніше вони будуть знати, спрацює це чи ні. Він або виживе, або помре. Якщо він не врятується, то в цьому випадку у Ніккі, Натана та Верни буде більше часу для продумування іншого способу відвернути невідворотне.

У імператора було безліч варіантів, у Річарда — жодного.

У Джегана, який відкрив шкатулки через Сестру Юлію, не було необхідності пов'язувати себе з підземним світом. Сестра Юлія була Сестрою Тьми. Вона вже мала зв'язок з підземним світом, необхідний для використання магії Одена. Річард же повинен був створити свій власний зв'язок і знайти спосіб досягти того, що було необхідно, щоб змусити магію Одена знищити дію Вогняного Ланцюга.

Заклинання, як казала йому Ніккі, так само, як і форми заклинань, були причиною і наслідком. Річард був належною людиною, наділений необхідною силою, щоб зображати потрібні заклинання і зачитувати вголос необхідний текст. Його дар доповнював те, що вимагалося елементам закляття, поки він виводив їх на магічному піску. Причина і наслідок — Ніккі переконала його. Відсторонитися від відчуттів. Він вважав, що Ніккі права. Вони всі покладалися на її переконання.

Натан, також сподівався на її правоту. Але найбільше Пророка турбувала Велика Порожнеча і наскільки близько вони до неї підібралися.

Річард пам'ятав, як Уоррен завжди іменував шкатулки Одена «вратами». У той час, коли Річард був у Палаці Пророків, Уоррен говорив, що якщо неправильно відкрити шкатулки, то може порушитися завіса, і Володар підземного світу зможе пробратися в світ живих через браму, що відкриється. Оскільки шкатулки були перепусткою для Володаря в світ живих і допомагали йому подолати завісу, то вони були і одночасно вратами у світ мертвих.

Але вони могли бути і вратами для Великої Порожнечі, яку передрікав Натан.

З того самого моменту, як Річард почав малювати, настала найважливіша складова частина Одена, як такого. Річард усвідомлював, що спроба подорожі в підземний світ може цілком увінчатися його власною великою порожнечею.

Річард знову і знову згадував про довірчу розмову з Натаном. Якщо Річард все зробить правильно цієї ночі, то Натан ще раз опинявся перед необхідністю зайняти місце лорда Рала. Вони не могли дозволити собі залишати людей без лорда Рала навіть протягом короткого проміжку часу, якщо Річард пропаде. Він сказав пророку, що, якщо що-небудь піде не так, як треба, то Натан повинен діяти на свій розсуд.

І ось зараз Річард, будучи абсолютно голим, пригладив рукою наступну ділянку, створюючи поле, що передрішає основну ідею. Він почав креслити складні пентаграми, які виходять з центру найбільшої з них. Кожен з цих елементів окремо являли собою ті чи інші символи, які він малював незліченні години, практикуючись на звичайному папері. Ніккі стежила за ним через плече, коли він малював ці символи, направляючи кожен його рух. Але тепер вона не могла йому допомогти. Річард повинен був зробити все сам, без сторонньої допомоги. Він був тим, кого назвали гравцем. Це повинна була бути його власна робота, створена виключно його власним Даром.

Смолоскипи, чиє полум'я плавно коливалося в нерухомому повітрі, проливали світло на пісок, відкидаючий іскристе призматичне світіння. Ті крихітні іскорки переливчастого світла були прекрасні. Вони змусили його зануритися у свій власний світ. У певному сенсі, він дійсно зникав з цього світу.

Оскільки Річард почав малювати заключні елементи, він максимально сконцентрувався на малюнку. Він зосередився виключно на створенні кожного складового елементу під час їх промальовування, впроваджуючи їх в загальний зміст форми заклинання не просто абстрактно, а й матеріально. Коли Річард зображував ці символи на собі і на гравцях своєї команди, він виявив, що вигляд тих елементів мав багато спільного з використанням його меча. Немов це були рухи з мечем, ритмом, ходом дій.

Як тільки він розправився з цим, на довершення всього, тепер мав відбутися виклик речей, власне, з самого підземного світу, кожне заклинання з яких містило елементи танцю зі смертю. Це якраз були ті, що ставилися до критичних елементів, які наносилися в певний час, і повинні були бути виконані бездоганно. Але, по більшій частині, малювання заклинань було втіленням танцю зі смертю.

Саме тим чином, яким він бився з мечем в руках, щоб залишитися в живих, несучи смерть тим, з ким він боровся, заклинання наближали його до грані між життям і смертю. Коли він боровся з мечем, він знав, що будь-яка помилка призведе його до швидкої загибелі. Рухи, які він робив з мечем, не тільки повинні були бути правильними, але їх потрібно було зробити точно у визначений час і належним чином. Виконання зображень форми заклинання нічим не відрізнялося по суті. Кожен рух мав бути виконаний виключно точно. Будь-яка помилка привела б до миттєвої смерті.

У той же час, це було якесь збуджуюче почуття. Він тренувався довгими годинами. Він знав форми. Він наносив їх на себе і на свою команду. Тепер він віддався промальовуванню форм, ударів, перетинів і уколів — все це ніби в русі з постійною неминучим прагненням до появи смерті, але уникаючи самої анігіляції. Він забрався на самий краєчок життя, саму останню межу існування. Він рухався серед форм так, як ніби рухався серед ворогів, просувався між пастками смерті, що підкрадалася до нього.

Зараз він відчував ті ж почуття, немов тримав в руках Меч Істини. За суттю, все було схоже. З того першого дня, коли Зедд передав Річарду Меч Істини через стіл зовні його будинку, Річард насправді вже був підготовлений до цього.

Він відчував, що піт капав з його обличчя, від старанності, з якою він працював. Він втратив відчуття часу, вимальовуючи кожну форму, опрацьовуючи кожен елемент, щоб завершити і не дозволяв чому б то не було відвернути свою увагу, інакше він може зробити помилку. Він був ніби частиною цього зображення. Він малював практично з тим же сприйняттям, з яким він вів битву мечем, коли користувався Мечем Істини. Навіть вигин його брів був точно таким же. Він додавав кожен елемент, наносив кожен штрих, кожну криву з тією ж точністю, з якою він сік своїм мечем або з тією точністю, коли різцем висікав скульптуру. Він застосовував ту ж саму майстерність, що й при використанні клинка. Одночасно він і руйнував, і створював.

І коли він, нарешті, зрозумів, що промалював кожний символ, завершив кожну форму заклинання, з'єднав всі елементи, — він сів прямо. Він пильно оглянув магічний пісок і, нарешті, перейнявся повним жахом того, що постало перед ним. Він оглянув Сад Життя. Він жадав побачити красу перед тим, як зіткнеться зі світом мертвих.

Нарешті, він сів схрестивши ноги і поклав свої руки на коліна, розгорнувши долоні догори. Плавно опустив повіки. Зробив глибокий вдих. Це був останній момент, коли він міг зупинитися. Ще мить і вже буде занадто пізно що-небудь міняти. Річард підняв голову і розплющив очі.

На древнєд'харіанській мові він прошепотів: «Прийди до мене!»

На мить стало дуже тихо, в цій зловісній тиші він міг почути лише м'яке шипіння факелів навколо чарівного піску, як раптом дикий рев наповнив повітря і здригнулася земля.

З центру іскристого білого піску, з центру форм заклинань, почала підноситися біла фігура, схожа на білий згусток диму. Звиваючись навколо себе, кружачи лійкою і вихором, це щось сходило з піску, вимальовуючи вгору своє власне заклинання. Поки воно сходило, піднімаючись все вище, магічний пісок під ним розкривав отвір, дозволяючи мороку смерті впровадити зяючу порожнечу в світ життя.

Річард спостерігав, як біле щось, піднімаючись з порожнечі, приймає обриси у вигляді фігури в коливній білій мантії. Наче квітка, що прагне розкрити свій бутон назустріч життю і світлу, фігура розводила руки до тих пір поки невагома Манту не повисла в спадаючих складках від широко розставлених рук. Фігура парила, зависнувши над чорною порожнечею посеред чаклунського піску. Річард піднявся і встав перед нею.

— Дякую тобі за твою появу, Денна.

Вона у відповідь посміхнулася йому своєю все тієї ж красивою, сяючою, але в той же час непомірно сумною усмішкою.

Оскільки Річард уважно дивився на неї, вона простягнулася і торкнулася його щоки. У цьому дотику було стільки любові, скільки Річарду ще не доводилося відчувати. У момент цього дотику він зрозумів, що буде в повній безпеці з нею… в такій безпеці, яка може бути тільки у світі мертвих.

З тіні дерев, з того місця де Річард просив Ніккі чекати, вона здивовано спостерігала, як Річард стояв перед м'яким сяйвом неземної фігури. Вона була неймовірно прекрасним створінням, духом досконалої чистоти і гідності.

Ніккі відчула, як сльози струмують по її щоках від споглядання доброго духа там попереду неї. Її серце наповнилося радістю, і разом з тим страхом за Річарда, за те місце, куди його заведе цей дух.

Коли світла фігура в білих шатах покровительственно обвила рукою Річарда, відриваючи його від світу життя, Ніккі вийшла вперед на світло смолоскипів. Її чоло покрилося бісеринками поту, поки вона спостерігала, як сяюча фігура м'яко спірально опускалася в пітьму, зникаючи.

— Благополучної подорожі тобі мій друг, — шепотіла вона, — Благополучної подорожі.

Але потім, перш ніж врата встигли повністю закритися, перш ніж іскристий чаклунський пісок заживив свою рану, чорна форма згустилася в повітрі над ними. Це Щось, завихрюючи себе щільною лійкою, опустилося слідом за ними в морок.

Звіра манило до Річарда, коли він користувався Даром, а тепер ця гонитва продовжиться внизу, в його власній реальності.

Келен кинула ще одну гілку у вогнище. Іскри піднімалися в вечірнє повітря, ніби прагнучи піти за зникаючими оранжево-червоними спалахами західного неба, які все ще було видно через голі гілки. Вона піднесла руки до вогню і затремтіла, потерши їх одна об одну. Це буде холодна ніч.

Легко споряджені, у них було лише по одній ковдрі. Принаймні, у неї ще був плащ. Але на холодній землі всю ніч можна провести без сну. Зате хвойних дерев навколо було повно, так що вона зрізала кілька великих гілок для ночівлі. Однак якими б товстими не були ці гілки, вони погано захищали від вітру. Але тепер, після того, як нічний вітер нарешті затих, їм більше не потрібно було будувати укриття. Келен всього лише хотіла чим-небудь перекусити і потім лягти спати.

А до того, як вони розпалили багаття, вона розставила тенета, сподіваючись зловити кролика — навіть якщо вони і не поїдять цієї ночі, можливо, їм більше пощастить вранці перед відходом. Самуель зібрав великий запас дров для багаття і розпалив вогонь. Після чого він пішов на кам'янистий берег сусіднього струмка, щоб набрати води.

Келен моторошно втомилася і хотіла їсти. Запаси їжі, що вони прихопили в таборі Імперського Ордена, підходили до кінця — хоч вони й не часто зупинялися для їжі чи відпочинку. Якщо вони не зловлять кролика, їм доведеться задовольнятися сухарями і в'яленим м'ясом. У всякому разі, це все, що у них є. Однак і це довго не триватиме.

Самуель не хотів зупинятися, щоб спробувати добути ще їжі. Здавалося, він кудись страшенно поспішає. Вони знайшли кілька монет на дні перекидних торб, але поки що не бажали ризикувати, щоб закупити харчів в невеликих містечках, повз які вони проїжджали, Самуель переконав її триматися подалі від інших людей.

Він вважав, що солдати Імперського Ордена будуть за ними полювати. І враховуючи те, як сильно Джеган ненавидів її і як сильно він хотів помститися, у Келен не було ніяких аргументів проти його впевненості. Безсумнівно, солдати могли навіть наступати їм на п'яти. Ця думка змусила її затремтіти ще сильніше.

Коли Келен поцікавилась у Самюеля, куди ж вони прямують, він промовчав, лише вказавши на південний захід. Він запевнив її в тому, що вони направляються в безпечне місце.

На ділі ж він виявився дуже дивним супутником. Він мало говорив верхи на коні і ще менше в таборі. Де б вони не зупинилися, Самуель не насмілювався далеко відійти від неї. Вона сподівалася, що він лише хотів захистити її, тримати в безпеці, але це було більше схоже на стеження за своїм призом. З тих пір, як він визволив її з табору Ордена, Самуель жодного разу не намагався пояснити причини своїх дій. Лише раз, коли вона натиснула на нього, він повідомив, що зробив це, щоб допомогти їй. На перший погляд це звучало мило, однак, Самуель так їй і не розповів, звідки він її знає, чи звідки він дізнався про те, що вона була в полоні.

По тому, як він кидав на неї погляди, коли думав, що вона не бачить, Келен зробила висновок, що він, можливо, просто сором'язливий. Якщо вона натискала на нього з якогось питання, він втягував голову плечі і просто кивав. Іноді вона відчувала, що мучить бідолаху своїми розпитуваннями, і тоді вона залишала його у спокої. Тільки після цього він розслаблявся.

Вона знала, що Самуель зачарований нею. Він часто, здавалося, прагнув зробити все, щоб доставити їй задоволення. Іноді, нарізаючи ковбасу, він давав їй один шматок за іншим, поки дівчина не говорила йому, що їй вже вистачить і що він теж повинен поїсти. А часом траплялося, що, розсіяний через голод, він забував поділитися з нею до тих пір, поки вона не попросить.

Іноді, піднімаючи погляд, вона помічала, що він дивився на неї своїми дивними золотими очима. У такі моменти їй здавалося, що вона бачить підступну гримасу злодія. У такі моменти вона не відпускала руків'я ножа весь час, поки не лягала спати.

А часом, коли вона намагалася поставити йому запитання, він виглядав занадто боязким, щоб навіть подивитися їй в очі, не кажучи вже про те, щоб відповісти. Він схилявся до багаття, неначе сподівався стати невидимкою. Найчастіше Келен насилу вдавалося витягнути з нього лише «так» або «Ні». Однак його скритність йшла не від злоби, зверхності або байдужості. І коли, нарешті, з ним стало важко спілкуватися, і одержувані відповіді стали марні, вона припинила свої спроби.

Або він був болісно соромливий, або щось приховував.

У ці тривалі періоди мовчання Келен поверталася до думок про Річарда. Вона задавалася питанням, чи живий він ще або можливо вже загинув. Вона боялася, що знає відповідь на це питання, але не бажала вірити в неминучість його смерті. Вона все ще бачила його перед своїми очима, те, як ковзав його меч, те, як він сам рухався. Він настільки багато зробив, щоб допомогти їй втекти. Вона боялася, що він вже заплатив за це високу ціну.

Думаючи про Річарда на свіжому повітрі, Келен відчула, що тремтить не від холоду. Ця ніч була дивною. Щось змушувало відчувати її неправильність і порожнечу. Здавалося, світ став навіть більш самотнім місцем, ніж зазвичай.

Це було те почуття, що турбувало її найбільше — постійна, зростаюча порожнеча, що вона відчувала, жахлива самотність ізольованості від решти світу. Частина її життя пропала, і, до всього іншого, вона не пам'ятала, що це була за частина. Вона навіть не знала хто вона така, окрім того, що її ім'я Келен і що вона Мати-сповідниця. Коли ж вона запитала Самюеля, хто така сповідниця, він довгий час пильно дивився на неї, а потім знизав плечима. Вона ясно зрозуміла, що він знає відповідь, але не хоче говорити їй.

При згасаючому світлі дня вона підійшла до виснаженого коня, який щипав пучки довгої трави. У них не було скребка для чищення шкури, тому вона почала поплескувати долонею по величезній тварині, намагаючись таким чином почистити його, перевіряючи, чи немає у нього ран або саден. Пальцями вона прибрала грудки бруду з його ніг, потім зайнялася його черевом. Кінь повернув до неї свою голову, спостерігаючи за тим, як вона зчищає засохлу грязюку.

Йому подобалася її турбота і м'які дотики. Раніше його господарями були ті, хто й самі не далеко пішли від звірів і хто ні з ким і ніколи не зверталися з добротою і повагою, а тому він знав цінність і того, і іншого.

Коли вона закінчила чистити його ноги, вона гарненько почухала коня за вухами. Він м'яко заіржав, притискаючи до неї свою голову. Келен посміхнулася і почухала його ще, що доставило йому ще більше задоволення. Його великі очі закрилися, він потонув у її ласці. Їй був ближче цей кінь, ніж Самуель.

Для Самюеля ж кінь був всього лише конем. Він поспішав, і вона дозволяла йому покривати великі відстані. Келен так і не зрозуміла, була у нього якась мета, або ж він просто намагався від'їхати від Імперського Ордена якнайдалі.

Однак з тих пір, як він вибрав незмінний напрямок, Келен зрозуміла, що у нього є справжня мета. У такому разі, у нього була також причина туди дуже сильно поспішати. Але якщо у нього була мета, і він так прагнув до неї, то чому тоді він не бажав розповісти їй, куди вони їдуть?

Поки вона чесала у коня за вухами, той в подяку притиснув до неї свою голову ще сильніше. Вона посміхнулася того, як просто кінь дав їй зрозуміти, що хоче продовження. Схоже на те, що він в неї закохався.

Келен міркувала, а що якщо бути менш м'якою з Самюелем. Це не означало бути з ним навмисно холодною, але з тих пір, як він розгубив свою щирість — скоріше навіть став потайливий — вона вирішила довіритися своїм інстинктам і спілкуватися з ним тільки по-діловому.

Сидячи біля багаття на колінах і підкидаючи в нього ще дрова, Келен почула, як поспіхом повернувся Самуель. Вона знову перевірила нож на поясі.

— Зловив одного, — викрикнув він, як тільки підійшов до вогню.

Він тримав кролика за задні лапи. Вона ще ніколи не бачила Самюеля таким схвильованим. Напевно, він був дуже голодний. Вона присіла назад, посміхаючись.

— Гадаю тепер у нас є вечеря.

Схопивши в кожну руку по лапі, Самуель поспішно розірвав кролика на дві частини. Келен навіть схопилася від здивування, коли він поклав спливаючу кров'ю половину прямо перед нею. Самуель присів поруч, нахилившись до вогню, і почав жадібно поглинати свою половину кролика.

Спостерігаючи за тим, як він їсть сиру здобич, Келен здивовано втупилася на нього. Він відірвав зубами навіть шматок вовни і проковтнув його. Потім він став вгризатися, хрустячи кістками. Кров текла по його підборіддю — а він вже почав їсти нутрощі.

Від цього видовища її почало нудити. Келен відвернулася і стала дивитися на вогонь.

— Спробуй, — сказав Самуель. — Це дуже смачно.

Келен підняла другу половину і кинула йому.

— Я не дуже-то хочу їсти.

Самуель не став сперечатися. Він зайнявся її частиною кролика.

Келен відкинулася на спину, підклавши сідло під голову і роздивляючись зірки. Щоб відволіктися від думок про Самуеля, вона знову стала думати про Річарда, розмірковуючи про те, хто ж він насправді і що ж його з нею пов'язувало. Вона згадувала його манеру володіння клинком. І багато в чому їй це нагадало її власний стиль ведення бою. Вона ніяк не могла пригадати, хто навчив її всьому, що вона знає. А поки Келен бродила в своєму внутрішньому світі, повному туманних міркувань, на небі неквапом сходив повний місяць.

Вона стала роздумувати про те, чи варто їй залишатися з Самюелем. Він врятував її життя, але тільки після підказки, після того, як Річард пояснив, що потрібно зробити. Вона вважала, що він, безсумнівно, заслужив її подяку. Але навіщо ж їй залишатися з ним? Він не бажав відповідати на її питання. І вона не була перед ним у боргу за його наполегливу відданість. Келен вважала, що повинна піти своїм шляхом.

Вона раптом зрозуміла, що навіть якщо залишить Самюеля і поїде своєю дорогою, то куди ж вона попрямує без будь-яких знань про себе? По дорозі вона бачила ліси і гори, але Келен не знала, де вона знаходиться. Вона навіть не знала, де виросла, де живе, до якого місця вона належить. Вона не впізнавала землі, по яких вони їхали, і не могла пригадати які-небудь міста або села крім тих, через які вона пройшла разом з Сестрами, які полонили її. Вона загубилася в світі, в якому ніхто не знав її, і який вона не пам'ятала сама.

Коли Келен помітила, що місяць піднявся над вершинами дерев, вона кинула погляд на Самюеля. Той вже давним-давно закінчив з їжею.

Він полірував лежачий на колінах меч.

— Самуель, — покликала вона. Здавалося, цим вона вирвала його з трансу. — Самуель, мені потрібно знати, куди ми прямуємо.

— Туди, де ми будемо в безпеці.

— Ти мені це вже говорив. Я поїду з тобою далі, тільки якщо…

— Але ти повинна! Повинна їхати зі мною! Прошу тебе!

Келен збентежив такий сплеск емоцій. Його очі були широко розкриті, схоже, він був щиро стурбований.

— Чому ж?

— Тому, що я відведу нас в безпечне місце.

— Можливо, я сама зможу подбати про свою безпеку.

— Але я можу відвести тебе до того, хто допоможе тобі відновити пам'ять.

Він завоював її увагу. Вона присіла.

— Ти знаєш когось, хто може повернути мені мої спогади?

Самуель почав енергійно кивати.

— І хто ж це?

— Друг.

— І чому це я повинна повірити, що ти говориш правду?

Самуель опустив погляд на сяючий меч у нього на колінах. Він провів пальцем по всій його довжині.

— Я — Шукач Істини. На тебе накладено заклинання, яке викрало твою пам'ять. А у мене є друг, який може допомогти тобі повернути своє минуле, повернути себе.

Серце Келен раптово забилося від такої несподіваної перспективи відновити її пам'ять. У мить ока всі інші питання стали несуттєві.

Ніколи ще Самуель не говорив їй, що він Шукач Істини. Вона не знала, хто такий Шукач Істини, але побачила слово «істина», вплетене золотим дротом в срібний ефес меча. Схоже, цей титул надавався лише тим, хто з великим небажанням ділилився будь-якою інформацією.

— І коли ми зустрінемо цю людину?

— Скоро. Вона вже близько.

— І як ти це дізнався?

Самуель підняв погляд. Його жовті очі пильно дивилися на неї, в темряві схожі на лампи-близнюки.

— Я можу її відчувати. Ти повинна залишитися, якщо хочеш повернути своє минуле.

Келен подумала про Річарда з цими його дивними символами, якими він був весь оздоблений. Ось це було те, що насправді цікавило її. Вона пристрасно хотіла дізнатися, що її пов'язує з цим сірооким чоловіком.

Річард розумів, що це був його єдиний шанс. Темрява, з якою ніщо не могло зрівнятися, оточувала його з усіх боків. Вона душила, жахала і тиснула на нього. Денна намагалася захистити його, але у неї не вистачало сил навіть для того, щоб зупинити це. І ні в кого б не вистачило.

— Ти не можеш, — почув він, як голос Денни шепоче в його голові. — Це місце — порожнеча. Ти не можеш так вчинити.

Але Річард знав, що це його єдиний шанс.

— Я повинен спробувати.

— Якщо ти це зробиш, то станеш беззахисним перед цим місцем. Ти будеш позбавлений свого захисту. Ти не зможеш більше тут залишатися.

— Я виконаю те, що повинен.

— Але тоді ти не зможеш знайти дорогу назад.

Річард в муці закричав. Створена ним захисна структура заклинань була роздроблена. Темрява з усіх боків просочувалася і проривалася до його життєвої сили. Це було місце, яке не терпить життя. Це було місце, яке існувало, щоб висмоктувати життя в темну нескінченність порожнечі.

Звір пішов за ним в порожнечу Підземного Світу, і тепер Річард був спійманий в його володіннях.

Повернення назад тепер вже не хвилювало його. Ця можливість була вже втрачена. Його зв'язок з точкою входу пропав, розбитий Звіром, коли він проривався крізь завісу захисних заклинань. Більше не існувало шляху назад в Сад Життя, не було можливості знайти що-небудь в самому центрі порожнечі.

Тепер мало значення тільки втеча, порятунок від Звіра.

Він був створений за допомогою магії Збитку і знаходився в світі магії Збитку. Таким чином, Річард був спійманий в лігві цього створіння. У цьому місці нізвідки було чекати допомоги. Денна нічого не могла вдіяти з таким породженням магії в його власній стихії.

І не було шляху назад в Небесні Чертоги, де звід з каменю був, як вікно, крізь яке було видно небо. Здавалося, це було вже давним-давно, нескінченно далеко по той бік вічного небуття. Його зв'язок з цими спогадами загубився десь у темряві.

Коли він відчув, як болісні кігті смерті рвуться до нього, єдине, чого він хотів це вирватися. Його розум утримував ті істотні мотиви, через які він відправився в обійми смерті. А Звір намагався вирвати їх у нього. Навіть ціною свого життя, Річард повинен був не дати цьому статися. Якщо він втратить ці головні спогади, тоді не стане і сенсу повертатися назад у світ життя.

— Я повинен зробити це, — вигукнув він, пересилюючи оглушливий біль через те, що його душу розривало на частини.

Денна обвила його руками, відчайдушно намагаючись захистити, але від смертельних обіймів, в які потрапив Річард, не було ніякого захисту. Вона нічого не могла з цим вдіяти, незважаючи на її прагнення захистити його. Вона була його захисником в цьому світі, але тільки в якості провідника, щоб допомогти йому знайти шукане, утримуючи його якнайдалі від небезпек, які могли навіки затягнути його в темні глибини. Вона не була захистом від породжень тьми, і вона не мала можливості зупинити чаклунську тварюку, яка навіть не існувала.

— Я повинен! — Закричав він, знаючи, що годі й намагатися.

Мерехтливі сльози покотилися по прекрасному, сяючому обличчю Денни.

— Якщо тобі це вдасться, я не зможу захистити тебе.

— А якщо я не зможу, то, як ти думаєш, що стане зі мною?

Вона сумно усміхнулася.

— Ти тут помреш.

— Тоді хіба у мене є вибір?

Вона почала відпливати від нього, і тільки рука ще утримувала його.

— Ні, — виголосив її оксамитовий голос у нього в голові. — Але я не зможу залишитися з тобою, якщо ти це зробиш.

Долаючи біль, який скрутив його від тиску Звіра, Річард зумів кивнути.

— Я знаю, Денна. Спасибі тобі за все, що ти для мене зробила. Це був справжній дар.

Її сумна усмішка все розширювалася в міру того, як вона віддалялася далі.

— Для мене теж, Річард. Я люблю тебе.

Річард ще відчував її пальці, торкаються до нього. Він знову кивнув їй.

— Так чи інакше, ти назавжди залишишся в моєму серці.

Він відчув її поцілунок на своїй щоці.

— Спасибі тобі, Річард, перш за все за це.

А потім вона пішла.

Після того, як вона зникла, і Річард раптово залишився один у повній порожнечі, з усіх боків охоплений самотністю і темрявою, він вивільнив магію Приросту проти Звіра в світі, де вона не могла існувати.

У цю мить, коли саме серце порожнечі стрясло від появи магії Приросту, Звір, не винісши непримиренного зіткнення між тим, що є, і тим, чого немає, між світом живих і світом мертвих, раптово опинився без якого-небудь захисту від магії Приросту в світі магії Збитку, і припинив своє існування відразу в обох світах.

Одразу ж Річард відчув приголомшливу зміну одночасно з усіх сторін. Несподівано він відчув землю у себе під ногами. Не зумівши встояти, він звалився посеред купи черепів. Дико розмальовані оголені чоловіки сиділи довкола нього.

Здригаючись від болю і шоку, він відчув на собі їх заспокійливі, втішаючі руки. Звідусіль лунали слова, яких він не розумів. Але він впізнав їх особи, як тільки побачив їх. Він дізнався свого друга Савідліна. А на чолі їх кола він зауважив Птахолова.

— Ласкаво просимо в світ живих, Річард-з-характером, — вимовив знайомий голос. Це був Чандален.

Все ще задихаючись, Річард здивувався зловісним обличчям, що спостерігали за ним. Вони були оздоблені дикими візерунками з чорної і білої глини. Раптово він упізнав ці символи. Коли він уперше прийшов до цих людей і попросив про раду, він подумав, що чорна і біла глина була просто випадковими візерунками. Тепер то він знав, що це не так. Вони мали значення.

— Де я?

— Ти в будинку духів, — вимовив Чандален глибоким, потойбічним голосом.

Чоловіки навколо, що говорили своєю дивною мовою, були старійшинами Племені Тіни. І це була їхня Рада. Річард оглянув будинок духів. Це було та село, де він одружився на Келен. Саме тут вони провели свою першу шлюбну ніч. Чоловіки допомогли Річарду піднятися.

— Але що я тут роблю? — Запитав він Чандалена, все ще невпевнений у тому, спить він чи помер.

Чоловік повернувся до Птахолова. Вони обмінялися кількома словами. Чандален повернувся назад до Річарда.

— Ми думали, ти знаєш, і зможеш розповісти нам. Нас попросили скликати для тебе Раду з духами. Нам повідомили, що це питання життя і смерті.

Обережно відійшовши від колекції черепів предків, Річард насупився.

— І хто це просив вас про Раду?

Чандали прочистив горло.

— Ну, спочатку ми подумали, що це можливо дух.

— Дух, — пильно дивлячись на нього, сказав Річард.

Чандали кивнув.

— Але потім ми зрозуміли, що це чужинець.

Річард нахилив до нього голову.

— Чужак?

— Вона прилетіла на звірі, а потім… — Зупинився він, коли побачив вираз обличчя Річарда. — Ходімо, вони тобі все пояснять.

— Вони?

— Так, чужаки. Підемо.

— Але я голий.

Чандали кивнув.

— Ми знали, що ти з'явишся, і тому приготували одяг для тебе. Підемо, вони тут на вулиці, і ти зможеш поспілкуватися з чужинцями. Вони з нетерпінням тебе чекають. Вони боялися, що ти вже не з'явишся. Ми тебе чекали тут дві ночі.

Річард прикинув, що це могли бути Ніккі та можливо Натан. Хто крім Ніккі стільки знав, щоб провернути таку справу?

— Дві ночі… — прошепотів Річард, якого вивели за двері між старійшинами, які торкалися до нього, поплескували по плечу і торохтіли вітання. Незважаючи на настільки несподівані обставини, вони були раді бачити його. Все-таки він був одним з них, одним з людей Племені Тіни.

На вулиці було темно. Річард звернув увагу на вузький серп місяця. Помічники чекали старійшин з їх одягом. Один з них вручив Річарду штани, зроблені з оленячої шкіри, і таку ж куртку.

Як тільки Річард одягнувся, група людей провела їх прямій в прохід. Здавалося, Річард повернувся в минуле. Він пам'ятав ці ходи між хатинами.

Річард жадав побачити Ніккі. Він не міг дочекатися того, щоб дізнатися що сталося, і звідки вона дізналася про те, як допомогти йому врятуватися. Можливо, це пророк дізнався, з якою проблемою він зіткнеться, а вона, можливо, придумала спосіб його порятунку, давши йому спосіб повернутися назад в світ живих. Йому не терпілося сказати їй про те, що йому вдалося зробити у Підземному світі.

Птахолов обняв Річарда за плече і почав говорити слова, яких Річард не розумів. Чандален відповів йому, а потім звернувся до Річарда.

— Птахолов хоче, щоб ти знав, що він усе своє життя спілкувався з духами предків, але він ще ніколи не бачив, щоб хтось з наших людей повертався зі світу духів.

Річард підняв свій погляд на усміхненого Птахолова.

— Для мене це теж уперше, — запевнив він Чандалена.

Величезні багаття горіли у просторому центрі села, висвітлюючи всіх, хто прийшов на банкет. Діти бігали серед ніг батьків, насолоджуючись святкуванням. Люди збиралися на підвищеннях і біля них.

— Річард! — Закричала якась дівчинка.

Річард обернувся на голос і побачив, як Рейчел зістрибнула з піднесення і побігла до нього. Вона тут же обхопила його руками. З тих пір, як він бачив її востаннє, вона виросла на цілу голову. Обіймаючи її, він не міг стримати посмішку від радісної зустрічі.

Коли він підняв погляд, Чейз теж опинився поруч. У порівнянні з Людьми Тіни, Чейз був величезний, на його тлі вони виглядали як діти.

— Чейз, а що ти тут робиш?

Він схрестив руки, скорчити нещасне обличчя.

— Занадто неймовірно. Ти мені не повіриш, якщо я розповім.

Річард кинув на нього погляд.

— Я щойно повернувся з Підземного Світу. Вже навряд чи твоя історія буде більш неймовірна.

Чейз задумався над цим.

— Можливо. Я був у таборі. Шукав Рейчел. І тут моя мати прийшла до мене.

— Твоя мати? Але вона ж померла багато років тому.

Чейз поморщився, почувши те, про що знав не гірше Річарда.

— Ось це і повинно було б тебе зацікавити.

— Ну, — вимовив Річард, намагаючись розібратися в тому, що ж відбулося насправді, — очевидно, це була не твоя мати. Ти не замислювався над тим, хто це міг бути насправді?

Все ще зі складеними руками, Чейз знизав плечима.

— Ні. — Дивився він у темряву. — Це був дуже хвилюючий момент. Шкода, тебе там не було.

— Можу собі уявити, — погодився Річард, — Вона не сказала тобі, навіщо прийшла?

— Вона сказала, що я повинен прибути сюди, як можна швидше. Вона повідомила, що Рейчел буде тут, і що тобі знадобиться допомога.

Це приголомшило Річарда.

— А вона не сказала тобі, якого роду допомога мені потрібно?

Чейз кивнув.

— Коні. Швидкі коні.

— До мене теж приходила моя мама, — повідомила Рейчел.

Річард перевів погляд з дівчинки назад на Чейза. Той знову знизав плечима, ніби кажучи, що у нього немає відповіді.

— Твоя мама? — Річард задав питання Рейчел. — Ти маєш на увазі Емму?

— Ні, не мою нову маму. Мою справжню матір. Ту, що подарувала мені життя.

Річард вже і не знав що відповісти.

— І що вона хотіла від тебе?

— Вона сказала, що я повинна допомогти тобі, відправившись сюди. Вона пояснила, що я повинна повідомити всім цим людям, що ти в світі духів і що ти потребуєш Ради з духами, щоб потрапити назад.

— Невже? — це було все, що зумів вимовити Річард.

Рейчел кивнула.

— Вона сказала, що я повинна поквапитися, оскільки дуже мало часу, а тому гар приніс мене сюди. Його ім'я Гратч. Він дуже милий. Гратч дав мені знати, що він дуже тебе любить. Але йому довелося повернутися додому після того, як він приніс мене сюди.

Річард витріщився на неї в подиві.

— Це було кілька днів тому, — сказав Чейз. — Ми чекали тебе тут. Люди Тіни зробили всі приготування до Ради. І я привів сюди трьох швидких коней. Також ми зібрали їжі в дорогу. Тепер настав час відправлятися.

— Пора вирушати?

Чейз кивнув.

— Як би мені тут не подобалось, і повір мені, нам є про що поговорити, але моя мати повідомила, що ти будеш дуже поспішати в Тамаранг.

— Тамаранг, — повторив Річард. — Зедд теж збирався в Тамаранг.

І це ще було не все. Книга, яку Барах написав для Річарда і сховав три тисячі років тому, також була там. Річард знайшов цю книгу прямо перед тим, як його захопила Сікс. Книга «Секрети Сили Бойового Мага» була захована в кам'яній темниці Тамаранга.

І вона потрібна була йому зараз, як ніколи. Барах вже надав їм неоціненну допомогу. У цій книзі є все, що Річарду було потрібно, щоб відкрити шкатулку Одена.

— Тамаранг, — знов вимовив Річард, розмірковуючи. — Саме там було заклинання, яке позбавило мене дару.

Рейчел кивнула.

— Я розібралася з ним.

Він здивоване витріщився на неї.

— Так це ти знищила заклинання?

Чейз глянув на нього.

— Як я вже згадував, нам ще багато чого потрібно обговорити, але зараз для цього не кращий момент. Як я чув, ти дуже поспішаєш. Ти повинен встигнути до молодика.

Відчуваючи, що занурюється в жах, Річард кинув погляд на срібний місяць.

— Я не встигну повернутися в Народний Палац до нового місяця. Це занадто далеко.

— Ти ж не їдеш в Народний Палац, — нагадав йому Чейз. — Ти прямуєш в Тамаранг.

Річард схопив Чейза за руку.

— Давай скоріше до коней. Часу немає.

Чейз кивнув.

— Те ж саме, сказала мені моя «матір».

Зедд здригнувся від болю. Він почув, що хтось знову покликав його. Здавалося, голос дрейфував до нього з якогось віддаленого світу. Він не хотів відповідати на поклик, не хотів відкривати очі, не хотів повністю приходити в себе, щоб відчути всю міць удару усвідомлення.

— Зедд, — знову покликав голос.

Велика рука потрясла його, обережно похитавши його тіло назад і вперед. Зедд змусив свої очі трохи відкритий, примруживши очі з повним страхом розуміння. Рікка і Том, що схилилися над ним, дивилися вниз, поглинені турботою. Зедд зауважив, що частина світлого волосся Тома була змішана з запеченою кров'ю.

— Зедд, ти в порядку?

Він зрозумів, що це був голос Рікки. Він моргнув, пробуючи визначити, чи дійсно кожна кістка в його тілі була зламана, або йому тільки так здавалося. Побоювання, що переховувалося в тінях його свідомості шептало йому про те, що це могло б бути кінцем всього.

Середня частина його тулуба горіла. Саме туди потрапило заклинання Сікс.

Він відчував себе повним дурнем. Оцінивши її раніше, він був готовий. Він був упевнений, що зможе протистояти силі цієї жінки — і він би зміг, за винятком того, що вона відрізала його від захисту якоюсь формою конструктивного заклинання, невеликим сюрпризом, який вона намалювала в печерах, терпляче очікуючи його прибуття, на випадок, якщо він коли-небудь вирішить вторгнутися в її володіння. Навіть незважаючи на те, що він ніколи не знав, що жінка-відьма здатна зробити таку річ, він повинен був взяти до уваги цю можливість. Він повинен був бути готовий до пастки.

Вона була Відьмою, а не чаклункою або чарівницею, і вона знала, що, хоча вона мала значні власні таланти, вона була вразлива для деяких речей, які міг зробити Зедд. Він показав деякі з цих речей там, в Замку Чарівників, перешкоджаючи її спробам убити його і Ніккі. Вона отримала урок з цього досвіду і знайшла спосіб створити протидію — дещо нехарактерний крок для відьми. Взагалі-то, це було вельми блискуче, але безпосередньо в даний момент він точно не був в настрої захоплюватися її досягненнями.

— Зедд, — сказала Рикка, — З тобою все гаразд?

— Думаю, що так, — відповів він, впоравшись з собою. — А з вами?

Рікка крякнула з ноткою невдоволення.

— Вони безумовно були до нас готові. Все, що вона робила перешкоджало мені зупинити її.

— Ну, не турбуйся, зі мною вона зробила те ж саме.

— Коли ви обидва знаходилися без свідомості, всіх тих солдатів було більше, ніж я міг стримати, — додав Том. — Пробач, Зедд, але я підвів вас, коли ви найбільше мене потребували. Я повинен був бути сталлю проти сталі для вас.

Зедд скоса подивився на чоловіка.

— Не будь дурнем. Сталь має свої межі. Саме моїм завданням було не дозволити нам бути захопленими таким способом. Я повинен був це передбачити і бути готовим до цього.

— Я припускаю, що ми зазнали невдачі, — сказала Рікка.

— І що набагато гірше, ми підвели Річарда. Ми навіть не потрапили в печеру, щоб допомогти йому. Ми повинні були увійти туди, щоб зруйнувати заклинання, яке закриває йому доступ до його дару.

— Тепер на це немає великих надій, — сказала Рікка.

— Це ми ще побачимо, — пробурчав Зедд. — Принаймні, незабаром. Зараз ми, здається, в безпеці.

— Якщо не рахувати те, що Сікс повернеться прикінчити нас.

Зедд глянув на чоловіка.

— Спасибі, утішив.

За допомогою Ріккі і Тома, які підтягнули його за руки, Зедд сів.

— У будь-якому випадку — де ми? — Запитав він, озираючись по сторонах у тьмяному освітленні.

— У свого роду тюремній кімнаті, — сказав Том. — Стіни повністю кам'яні, за винятком дверей. Передпокій зовні заповнений охоронцями.

Вона не була особливо великою. На маленькому столі горіла лампа. У кімнаті був тільки один стілець. За винятком цього, камера була порожня.

— Стеля — балки і дошки, — озирнувся Зедд. — Цікаво, чи зможу я зруйнувати їх своєю силою достатньо, щоб ми вислизнули звідси.

З їх допомогою він невпевнено встав на ноги. Рікка підтримала його, коли він підняв руку, щоб скористатися своїм даром для обстеження стелі.

— Цур мене, — пробурмотів він. — Коли вона використовувала конструктивне заклинання, вона також звела якийсь бар'єр навколо цієї кімнати. Він перешкоджає мені зруйнувати це своїм даром. Ми запечатані всередині.

— Є ще дещо, — сказав Том. — Охоронці зовні — головним чином солдати Імперського Ордена. Схоже що Сікс на стороні Джегана.

Зедд пошкріб маківку.

— Прекрасно — це якраз те, що нам потрібно.

— Принаймні, вона не вбила нас, — припустив Том.

— Поки що, — додала Рікка.

Зедд примружився, шукаючи щось на стелі. Він вказав пальцем:

— Що це?

— Де? — Сказав Том, дивлячись наверх.

— Ось це, там. На краю балки, навпроти стіни. Там щось втиснуте між тією останньою балкою і верхи стіни.

Том підняв і перекинув стілець, використавши його, щоб дістати темний вузлик, прихований в тіні балки. Він смикав його до тих пір, поки той не звалився на підлогу. Деякі з речей, що знаходилися всередині розсипалися.

— Милостиві духи, — сказав Зедд, — Це сумка Річарда.

Він упізнав деякі з речей, які випали. Він нахилив сумку вправо, побіжно оглядаючи одяг перед тим, як прибрати її назад.

Коли він підняв чорну сорочку, прикрашену золотом і повернув її в сумку, він помітив книгу, яка лежала на підлозі. Він підняв її, примруживши очі в тьмяному світлі лампи.

— Що це за книга? — Запитала Рікка.

Том нахилився ближче, щоб подивитися.

— Що там написано?

Зедд ледве міг повірити своїм очам.

— Назва говорить: «Секрети Сили Бойового Мага».

Рікка видала низький свист.

— Я відчуваю те ж саме, — пробурмотів Зедд, розглядаючи передню і задню обкладинки. — Де, заради всього святого, Річард роздобув таку річ? Це безцінна книга.

— Що вона говорить про його можливості? — Запитала Рікка, неначе прагнучи попліткувати.

Зедд відкрив обкладинку і перегорнув сторінку, потім іншу. Він моргнув в здивуванні.

— Милостиві духи… — здивовано пробурмотів він.

Ніккі підняла голову, коли помітила тінь, яка заслонила дверний проріз. Це була Кара.

— Як твої справи? — Запитала Морд-Сіт тихим голосом, що загубився в похмурій кімнаті.

Погляд Ніккі ковзнув геть і втупився у порожнечу. Вона просто не могла визнати питання доречним. Вона припустила, що Кара просто намагалася знайти, що сказати, щось, що відобразило б її справжнє занепокоєння. Ніккі подумалося, що це так сумно, що Морт-Сід нарешті прийшли до володінню такими простими, добрими якостями, коли вже стало занадто пізно, щоб це мало якесь значення.

— Я вже не знаю, Кара.

— Ти з'ясувала, що пішло не так?

Ніккі глянула вгору з оббитого шкірою стільця, в якому вона перебувала.

— Що пішло не так? Хіба це не очевидно?

Кара ступнула ближче і довільно поводила пальцем по іншій стороні столу з червоного дерева. У тьмяно освітленій бібліотеці її червона шкіра виділялася, як пляма крові.

— Але лорд Рал знайде шлях назад.

Ніккі подумала, що це прозвучало швидше, як прохання, ніж, як твердження.

— Кара, якби Річард міг повернутися, він повернувся б десять днів назад, — сказала Ніккі пригніченим голосом, не в силах брехати. Кара заслужила більше, ніж приховування правди за обманом помилкової надії.

— Так, але можливо потрібно просто більше часу, ніж ви обоє припускали.

Ніккі хотілося б, щоб все було так просто. Вона струснула головою.

— Він повинен був повернутися на наступний ранок. А оскільки він не повернувся, це означає, що він не вижив, що він…

— Але він повинен повернутися! — Закричала Кара, перехилившись через стіл, не бажаючи дозволити Ніккі закінчити таку думку.

Ніккі мить дивилася на стурбоване обличчя Кари. Але що вона могла їй сказати? Як вона могла пояснити таку річ людині, яка дійсно не розуміла, що було у все це втягнуто?

— Повір мені, Кара, — сказала Ніккі, нарешті. — Я хочу, щоб він повернувся так само сильно, як і ти, але якби він був в змозі вижити після цього заклинання і подорожі в підземний світ, він повинен був би вже давно повернутися. Він не може залишатися там так довго.

— Чому?

— Можна сказати, що це схоже з пірнанням на дно озера. Ти можеш затримати дихання на якийсь час, але ти повинна виринути з води в певний момент. Якщо твоя нога зачепиться на дні за корч, то ти потонеш. Він не зміг би вижити там так довго. Так як він не повернувся, він повинен був…

— Добре, але можливо він виринув десь в іншому місці. Можливо, він виринув вдихнути повітря в іншому місці.

Ніккі похитала головою.

— Уяви, що озеро покрите льодом. Отвір, через який він пройшов всередину — це заклинання на магічному піску — був єдиний шлях для повернення. Скриньки Одена — це брама. У цій частині використовуються елементи Одена, елементи тих врат. Підземний світ — це просто порожнеча.

Вона знала, що вона заплуталася, намагаючись пояснити це Карі. Адже Ніккі і сама не розуміла повністю саму природу підземного світу.

— Давай просто скажемо так, що якщо б він спробував випірнути з-під льоду десь в іншому місці замерзлого озера, то він не зміг би прорватися. Йому необхідно повернутися через отвір, що він прорубав, отвір у підземний світ, який він створив, через ці ворота. Ти вловлюєш якийсь сенс?

— У деякому роді, але це повинно було спрацювати, — вона вказала на книги, що лежать відкритими на всій поверхні столу.

— Ви обидвоє вже все це з'ясували. Даркен Рал робив це. Немає ніякої причини, щоб це не спрацювало таким же чином. Немає ніякої причини, щоб це не спрацювало також і для Річарда.

Ніккі відвела погляд від повних рішучості синіх очей Кари.

— Є.

Кара випросталась.

— Що ти маєш на увазі? Яка причина?

— Звір.

Кара довгого дивилася на Ніккі.

— Звір. Ти думаєш, звір міг знайти його там, у підземному світі?

Ніккі похитала головою.

— Ні. Звір знайшов його тут, у цьому світі, коли він малював заклинання. У той момент, коли Річард нарешті пройшов у браму, які він створив, звір вже очікував його і був готовий. І він пішов за ним у підземний світ.

Обличчя Кари виражало щось між жахом і люттю.

— Але він повинен був боротися з ним.

Ніккі глянула з-під брів.

— Як?

— Не знаю. Я зовсім не фахівець з таких речей.

— Так само, як і Річард. У підземному світі це було б по-іншому, ніж тут. У минулому він використовував свій меч або щити, щоб зупинити його. Коли тварина з'явилася в останній раз, він зміг вистрілити в нього однією з тих спеціальних стріл. А що він повинен був зробити, щоб битися з ним у підземному світі? Він змушений був йти голим. У нього не було ніякої зброї, ніякого способу битися з ним.

Лють у виразі обличчя Кари взяла верх.

— Тоді, чому ти дозволила йому піти?

— Він вже увійшов в підземний світ, коли я побачила звіра. Той спустився слідом за ним. Не було ніякого способу зупинити звіра або навіть попередити Річарда.

— Повинен же був бути якийсь спосіб, яким би ти змогла зупинити його. — Кара наполягала.

— Йому було просто необхідно спуститися в підземний світ, він хотів отримати шанс використати силу Одена. Не увійшовши туди, він не зміг би протидіяти заклинанню Вогняного Ланцюга, а якщо б він не зміг протидіяти Вогняному Ланцюгу, для нас все було би скінчено. Крім того, я не змогла б зупинити його, навіть якби захотіла.

Кара прийнялася крокуватиму перед столом.

— Але через кілька днів буде молодик. Наш час добігає кінця. Повинно бути щось, що ти можеш спробувати зробити. Повинен бути шанс, що він все ще замкнений там, затримавши свій подих. Лорд Рал ніколи б не кинув нас. лорд Рал боровся б за нас до останнього подиху.

Ніккі кивнула, обходячи навколо столу.

— Ти права. Я повернуся в Сад Життя і спробую скористатися деякими закликаючими заклинаннями.

Вона знала, що це була дурна ідея. Вона знала, що така річ була не просто неможлива, а й була порожньою витратою часу. Однак, вона відчувала, що повинна була щось зробити, або вона зійде з розуму, до того ж, це принаймні змусило б Кару відчути себе краще, поки не прийшов кінець. Крім того, що ще можна було тепер зробити?

— Гарна ідея, — сказала Кара. — Зроби кілька іменних заклинань, поки не витягнеш назад лорда Рала.

Вийшовши в передпокій, Ніккі побачила, що той в обох напрямках перегороджений солдатами Внутрішньої Гвардії. Кожен з них був озброєний арбалетом з червоно-опереним болтом. Було схоже, що чоловіки навмисно оточили область бібліотеки.

Ніккі побачила білу маківку Натана, що пробивався через щільну стіну чоловіків. Пророк нарешті пройшов через всіх солдатів. Помітивши Ніккі, він негайно попрямував до неї.

Його обличчя виглядало більш ніж похмурим. Від одного його погляду у Ніккі пересохло в роті.

— Натан, що це? — Запитала вона, коли він різко зупинився перед нею.

Його блакитні очі виглядали стомленими.

— Я шкодую, Ніккі, але це — єдиний шлях.

Ніккі моргнула в замішанні. Вона кинула короткий погляд на солдатів, які стояли плечем до плеча поперек передпокою. Вони теж виглядали похмурими, перебуваючи там.

— Що є єдиним шляхом? — Запитала вона.

Він відвів погляд від її очей, щоб провести стомленою рукою поперек обличчя.

— Річард і я мали серйозну розмову перш, ніж він відбув у цю небезпечну подорож. Він сказав мені, що, якщо він не зможе повернутися, я повинен зробити те, що повинно бути зроблено, щоб врятувати людей, які знаходяться тут, від жахів, які Джеган може створити з ними. Пророцтво говорить, що без Річарда ми програємо цю заключну битву.

— Ми завжди це знали.

— Я знаю пару речей про подорож у підземний світ, Ніккі. Я знайомий з формами заклинань, які він використовував. Я відвідував Сад Життя. Я вивчив речі, які він зробив. Річард зробив все це правильно. Це повинно було спрацювати.

— Звір попрямував за ним у підземний світ, — сказала Кара.

Натан важко зітхнув, але він не виглядав надто здивованим.

— Я припускав, що могло статися щось подібне до цього. Справа в тому, що я вивчив прийоми, якими користувався Річард.

Кара виглядала обнадіяною тим, що пророк міг запропонувати відповідь, яку не змогла знайти Ніккі.

— Добре. Так ти з'ясував спосіб повернути його з підземного світу? Ніккі збиралася розкинути закликаючі мережі. Можливо, ти зміг би допомогти їй. Ви обоє разом…

Її голос затих. Натан не був у настрої сприймати таку дурницю.

— Так не буває, Кара. Ми не можемо повернути його з підземного світу після такого проміжку часу. Річард для нас втрачений.

Кара сморгнула сльози, нездатна винести таку заяву.

— Імператор збирається увійти сюди, — сказав Натан. — Це тільки питання часу. Велика порожнеча незабаром опуститься на нас. Все, що ми можемо зараз зробити, це сподіватися врятувати якомога більше людей у палаці.

Ніккі провела пальцями по підборіддю.

— Я розумію.

— Єдиний спосіб зробити це — віддати палац, як тільки зійде новий місяць — і зробити це тим чином, яким зажадав Джеган.

Ніккі сковтнула.

— Я не можу сказати, що знаю який-небудь інший спосіб, Натан.

— Я шкодую, Ніккі.

Його голос висловив, наскільки щирими були його слова.

— Але я повинен підготувати ще безліч речей, тому я опинився перед необхідністю помістити тебе під арешт і надійно замкнути до тих пір, поки з настанням молодика Джеган не прийде забрати тебе.

Ніккі відчула, як сльоза скотилася по її щоці. Вона переживала не за себе, а за втрату Річарда для всіх людей, які потребували його, щоб змінити хід подій, поборотися в завершальній битві, врешті решт, зробити те, що міг зробити тільки Річард.

— Немає необхідності у всіх цих охоронців з цими стрілами. — Вона впоралася зі своїм тремтячим голосом. — Я піду сама.

Натан кивнув.

— Спасибі, що не ускладнюєш все ще більше.

Спалах крижаного страху змусив Келен прокинутися. Вона лежала злегка відвернувшись на правий бік, голова була повністю повернена вправо, підборіддя спиралося на подушку сідельної сумки. Вона обережно роззирнулася крізь майже зімкнуті повіки. Досвітні сутінки тільки-тільки почали зникати, віщуючи наближення світанку.

Хоча вона і не знала причини свого раптового пробудження, але скоро їй все стало ясно. Краєм ока вона помітила, що Самуель був прямо зверху — він навис над нею. Зберігаючи тишу, він зачаївся всього в декількох дюймах, як гірський лев, зосереджений на здобичі. Він був абсолютно оголеним.

Келен була настільки приголомшена, що на мить застигла від замішання, задаючись питанням, прокинулася вона насправді, чи залишалася у владі якогось дивного жахливого сну. Від несподіваної тривоги її дезорієнтація випарувалася, і спрацювали інстинкти.

Ніяк зовні не висловлюючи своє пробудження, вона дуже повільно потягнулася рукою до пояса, щоб дістати ніж. Піхви частково були під нею, оскільки вона лежала на правому боці. Їй потрібно було протиснути пальці під себе і дістати ніж, і при цьому не показати, що вона прокинулася. Вона розраховувала, що ковдру допоможе приховати рух руки.

Ножа там не було.

Сподіваючись що він з якоїсь випадковості випав і лежить на землі поблизу, вона непомітно подивилася вниз. Але його не було і там. Поки вона обмацувала під ковдрою, намагаючись знайти свій ніж, вона помітила неподалік купу одягу Самюеля. Потім вона побачила ніж, кинутий поверх його одягу, занадто далеко від неї, поза досяжністю.

Їй стало огидно, коли вона представила, як він крадькома скидав з себе одяг і витріщався на неї, поки вона спала. Вона була в шоці від думки, що він підібрався так близько і, спостерігаючи за нею і виймаючи її ножа, готувався зайнятися з нею непристойностями, а вона, при цьому, навіть і не підозрювала про це. Поряд з потрясінням, вона сердилася на себе за те, що дозволила йому зайти так далеко.

Хоча Самуель і здавався завжди боязким і соромливим, часом йому не терпілося прислужитися, і цей вчинок її зовсім не дивував. Вона дуже добре пам'ятала ті моменти, коли ловила його погляд на собі. Ті погляди завжди походили на вираз боягузливої пристрасті, яку він ніколи нічим іншим не виявляв. Вона визвала в собі гнів, спрямувавши його на виживання.

Залишаючись в замішанні і нерішучості, Самуель, замість рішучої атаки, рухався вкрай повільно, п'ядь за п'яддю змінююючи своє положення, підкрадаючись все ближче. Очевидно, він хотів опинитися повністю над нею, а потім, коли відчує, що підібрався досить близько і упевниться, що вона не зможе визволитися, то силою заволодіє нею і втілить в життя свої підлі думки, які завжди ховалися за його жовто-золотистими очима.

Самуель не був великим, але він був м'язистим. Безумовно, він був сильнішим. Не було ніякого способу вивільнитися без боротьби, а для сутички з ним її становище залишало бажати кращого. На такій близькій відстані вона навіть не зможе дієво врізати кулаком. У такій близькості, без ножа, без будь-кого, хто б зміг прийти до неї на допомогу, занадто мало було надії зуміти відбитися від нього.

Навіть притому що він був значно сильнішим, і вона спала, він все ж діяв насторожено. Він помилився, рішуче не вивівши її зі сну. І питання було зовсім не у браку можливостей чи переваги, а в нестачі хоробрості. Єдиною її перевагою в цей момент було те, що він не діяв стрімко, і що він не підозрював про її готовність до захисту. Їй не хотілося втрачати цю перевагу. Коли вона почне діяти, то несподіванка допоможе навіть врівноважити сили і дасть ту можливість, яка не представиться знову.

У голові вона стрімко перебрала можливі варіанти. Залишалося тільки одне — вдарити першої. І вона має зробити це точно.

Перше, що спало на думку — вдарити коліном в те місце, удар по якому доставить йому найбільшу біль, але якщо врахувати, що вона лежала на правому боці, а її ноги були обгорнуті ковдрою, і ще враховуючи, що він, розмістився над нею, притиснувши ковдру колінами, то подібна дія виявиться поганим варіантом першого удару.

Тим часом, її ліва рука була вільна і лежала якраз на ковдрі. Схоже, це її найкраща можливість. Не чекаючи, поки стане занадто пізно, вона вдарила сильно і швидко, настільки ж різко, як змія, намагаючись вибити йому око великим пальцем. Щосили вона тиснула на м'яку тканину його очей.

Він скрикнув від переляку, різко відсмикнувши своє обличчя назад і в сторону. Швидко прочумавшись, він відштовхнув геть вчеплену в його обличчя руку. В той же самий момент він навалився на неї всією своєю вагою, зі свистом видавлюючи все повітря з її легенів.

Але, перш ніж вона змогла вдихнути, він передавив рукою горло і обома руками пригорнув її голову до землі, не даючи їй перевести подих. Келен штовхалася і викручувалася з усіх сил в спробі вивернутися. Але це було рівносильно спробі вивільнитися від ведмедя. Вона ніяк не могла змагатися з його силою і вагою, особливо в тій вразливій позиції, в якій вона була. У неї не було ніяких засобів, щоб скинути його і ніякого ефективного способу, щоб вдарити.

Келен вивернула голову подалі вправо, щоб послабити прямий тиск його ліктя на горло. Нарешті, силою м'язів своєї шиї їй вдалося вивільнитись критичного тиску настільки, що вона змогла вдихнути.

Поки вона задихалася від марних спроб набрати повітря, її погляд був спрямований на його одяг, що лежав неподалік. Вона розгледіла руків'я меча, що стирчав прямо з-під його штанів. Вона змогла побачити світло ранньої зорі, яке яскраво відсвічувало золоте слово «Істина» на руків'ї, обмотаному срібним дротом.

Келен відчайдушно намагалася схопити руків'я меча. Їй не вистачало зовсім трїшхи, щоб дотягнутися до нього пальцями. Вона розуміла, що, оскільки вона лежала на землі і в неї немає повної свободи розпоряджатися руками — навіть якщо їй вдасться заволодіти ним, — у неї не буде жодного шансу вийняти лезо з піхов і проткнути Самюеля або хоча б полоснути. Вона переслідувала іншу мету — просто схопити за руків'я і потім вдарити його в обличчя або голову. Меч був досить важким і міг завдати серйозну травму. Гарне попадання в потрібне місце, наприклад в скроню, могло навіть вбити її гвалтівника.

Ось тільки руків'я меча була поза досяжністю.

Поки вона відчайдушно звивалася, намагаючись дотягнутися і дістати меч, у Самюеля були труднощі з тим, щоб заволодіти нею. Ковдра заважало його похоті дістати її. Навалившись поверх неї, щоб утримати її внизу, він лише посилив це неприємне ускладнення. Схоже, що він не продумав практичну сторону здійснення задуму. Йому вельми ефективно вдавалося утримувати її внизу, і ковдра було тим інструментом, що дозволяла йому тримати її руки і ноги під контролем. І в теж час, вона перешкоджало йому дістатися до остаточної мети.

Вона розуміла, що це триватиме тільки до того моменту, поки до нього не дійде думка просто вдарити її і позбавити свідомості.

Немов прочитавши її думки, Самуель замахнувся правою рукою. Вона бачила, як наближався його великий кулак. Поки його кулак летів до її обличчя, вона вклала всю свою силу, щоб вивернути своє тіло і ухилитися від удару.

Його кулак врізався в землю прямо за її головою. Її пальці навпомацки прочитали золоте гравіювання «Істина» на руків'ї меча.

І тут світ немов раптово зупинився. В одну мить її затопило розуміння. Все те розуміння, що було для неї повністю втрачено, несподівано повернулося до неї.

Вона не згадала, ким вона була, але вона миттєво згадала, чим вона була.

Сповідницею.

Ще було далеко до повного з'єднання зі своїм минулим, але в цій низці змін вона згадала, що значить бути сповідницею. Так довго це було для неї повною таємницею! Але тепер вона не лише пригадала все, що це означало, вона відчувала всередині себе право по народженню на це, відчувала свої узи з магією.

Вона все ще не знала, ким вона була, ким була Келен Амнелл і вона все ще не пам'ятала нічого зі свого минулого, але вона згадала, що це значило, — бути сповідницею.

Самуель замахнувся рукою назад збираючись ударити її знову.

Келен притиснула свою руку до його грудей. Більше не відчувалося що це була сильна людина, яка контролює її. Вона більше не відчувала ні паніки, ні люті. Вона більше не боролася. Вона відчувала себе так, як ніби вона була легкою, як подих повітря, і що у нього більше не було ніякої влади над нею.

Більше не було ніякої божевільної боротьби, ніякого почуття відчаю. Час був її. Не було ніякої необхідності продумувати, оцінювати, вирішувати… Вона повністю розуміла і була впевнена у своїй наступній дії. Їй навіть не потрібно було обдумувати це.

У Келен не було необхідності для того, щоб закликати її право по народженню, швидше потрібно було перестати стримувати його.

Вона ще змогла побачити його розлюченим, із зосередженим виразом, застиглим над нею. Його кулак залишався нерухомим в уже безповоротньо розвернутій іскрі часу, як це завжди було до тих пір, поки все не завершувалося.

Їй не треба тепер було сподіватися або чекати, або діяти. Вона знала, що цей час був її. Вона знала, що зараз станеться, майже так, ніби це вже відбулося.

Самуель прийшов у табір Імперського Ордена, не для того, щоб врятувати її, а — з тих причин, про які вона дізнається перш, ніж з цим буде закінчено — щоб взяти її в полон.

Він не був її рятівником. Це був ворог.

Внутрішня міць її влади, звиваючись між крижаними брилами сили і вислизаючи з ув'язнення, захоплювала дух. Вона вивільнилась з глибоких прихованих глибин, заповнюючи кожну клітинку її істоти.

Час був її. Вона змогла б перерахувати кожну піщинку на його застиглому обличчі, якщо б їй того захотілося, і при цьому він би ні на дюйм не просунувся у своєму необачному пориві вдарити її.

Страх покинув її; на його місце прийшла незворушність наміру і контроль. Не було ніякої ненависті; холодна оцінка справедливості взяла верх.

У стані глибокого полегшення, народженого від розпорядження своєю власною здатністю, і через це своєю власною долею, у неї не було ніякої ненависті, ніякого гніву, ніякого жаху, ніякого горя. Вона бачила правду такою, якою вона була. Ця людина засудила себе сама. Він зробив свій вибір; тепер він повинен був зіткнутися з неминучим наслідком свого вибору. У цій нескінченно малій іскрі реальності її розум був в порожнечі, де біг всепоглинаючого часу здавався призупиненим.

У нього не було жодного шансу. Він вже був її. Навіть притому, що у неї був ще час змінити своє рішення, сумніву не існувало.

Келен відпустила свою силу. Вирвавшись з самого її єства ця влада стала всім. Беззвучний грім струсонув повітря, неповторний, шалений, і протягом цього моменту непідвладний більше нікому.

Пам'ять про ефект цього моменту була островом розсудливості для неї в темній річці її незнання самої себе.

Обличчя Самюеля застигло, викривлене ненавистю до тієї, ким він сподівався оволодіти.

Келен дивилася в його золотисто-жовті очі, знаючи, що він бачив тільки її нещадні очі. У цьому поворотному моменті його життя усвідомлення того, хто він є, і ким він був, зникла.

Усі дерева навколо затремтіли від сильного пориву удару в холодному ранньому ранковому повітрі. Маленькі палички і суха кора облетіли з гілок і гілок. Потужний удар повітря підняв клуби пилу і бруду, все навколо відлунювало від відлітаючої геть звукової хвилі.

Дивні очі Самюеля розширилися.

— Хазяйка, — прошепотів він, — Розпоряджайтеся мною.

— Злізь з мене.

Він негайно скотився геть вниз, щоб опинитися на колінах, його руки були стиснуті разом в проханні, поки його пильний погляд залишався зафіксованим на ній.

Коли Келен сіла, вона зрозуміла, що меч був все ще стиснутий в її правій руці. Вона відпустила його. Вона не потребувала ніякого меча, щоб мати справу з Самуелем.

Поки він завмер в очікуванні, глибоко стурбований, і виглядав готовим розридатися.

— Будь ласка… як я можу служити Вам?

Келен відкинула ковдру в сторону.

— Хто я?

— Келен Амнелл, Мати-сповідниця, — негайно відповів він.

Келен досить давно це знала. На якусь мить вона задумалася.

— Де ти взяв цей меч?

— Я вкрав його.

— Хто був колишнім законним власником?

— Раніше чи зараз?

Вона була трохи збентежена відповіддю.

— Раніше.

Самуель втратив розум від питання. Він почав щиро плакати, викручуючи руки.

— Я не знаю його імені, Господиня. Я клянусь, що не знаю його імені. Я ніколи не знав його імені, — він розридався. — Я так жалкую, Господиня, я не знаю, я не знаю, я клянуся, що я не знаю…

— Як ти відібрав це в нього?

— Я підкрався і перерізав йому горло, поки він спав — але я клянуся, що я не знаю його імені.

Ті, кого торкнулася сповідниця, признавалися без найменшого коливання в усьому, що вони робили — без виключення. Їхнім єдиним занепокоєнням був їх постійний, болісний страх, що вони можуть не сподобатися жінці, яка торкнулася їх своєю владою. Єдиним мотивом, що ще залишався в них, було бажання виконувати її побажання.

— Ти вбивав інших людей?

Самуель різко глянув з несподіваною радістю від того, що є питання, на яке він міг повністю відповісти. Його обличчя засяяло від посмішки.

— О, так, Господиня. Багатьох. Будь ласка, можу я вбити когось для Вас? Будь-кого. Тільки назвіть його. Тільки скажіть мені, кого я повинен убити. Я зроблю це так швидко, як тільки можливо. Будь ласка, Господиня, скажіть мені, кого, я виконаю Ваше бажання і повідомлю Вам.

— Кому належить меч тепер?

Він запнувся зміною теми.

— Він належить Річарду Ралу.

Визнання не здивувало Келен.

— Звідки Річард Рал знає мене?

— Він — Ваш чоловік.

Келен застигла в шоці від спроби осмислити почуте. Вона моргнула, її думки раптово розбіглися одночасно у всіх напрямках.

— Що?

— Річард Рал — Ваш чоловік.

Її пильний погляд завмер на тривалий час — вона була не в змозі сприйняти все це в своїй свідомості. З одного боку — це був приголомшуючий шок. І в той же час, перекликаючись з її висновками, це цілком могло бути правдою.

Вражена Келен безмовно продовжувала стояти.

З'ясувати, що вона була заміжня за Річардом ралом, було лякаючим відкриттям. З іншого боку… Її серце наповнилося глибокою радістю. Вона уявила його сірі очі, подумала про те, як він дивився на неї, і, схоже, лякаюча сторона цього одкровення зникала. Все це виглядало так, як якщо б всі мрії, про які вона навіть не наважувалася подумати, тільки що збулися.

Вона відчула, як сльоза скотилася по її щоці. Вона змахнула її пальцями, але за нею швидко побігла наступна. Вона майже тріумфально засміялася.

— Мій чоловік?

Самуель несамовито закивав.

— Так-так, Господиня. Ви — Мати-сповідники. Він — лорд Рал. Він одружений на Вас. Він — Ваш чоловік.

Відчуваючи, що тремтить, Келен спробувала зібратися думками — ось тільки її розум відмовлявся підкорятися їй, немов у ньому раптово виникло так багато одночасних думок, що вони просто перемішалися разом в заплутаний клубок.

Вона раптово згадала Річарда, лежачого на землі в таборі Ордена, який кричав їй, щоб вона йшла геть. У кращому випадку, Річард зараз був бранцем Ордена, але більш імовірно, що він був мертвий. Вона тільки що дізналася про свій зв'язок з ним, і тепер він був втрачений для неї.

Вона відчула, як сльоза скотилася по її щоці, але цього разу за цим не стояло ніякої радості, тільки жах. Вона нарешті взяла себе в руки і зосередила свою увагу на чоловікові на колінах перед нею.

— Куди ти вів мене?

— У Тамаранг. До моєї… моєї іншої господині.

— Іншої господині?

Він поспішно кивнув.

— Сікс.

Вона згадувала, як Джеган говорив про неї. Келен насупилася.

— До відьми?

Здавалося, Самуель боявся відповісти, але він зробив це.

— Так, Господиня. Мені сказали привести Вас і передати Вас їй.

Вона вказала туди, де вона спала.

— Вона говорила тобі зробити це?

Ще більш неохоче, Самуель облизав свої губи. Зізнання у вбивстві було одне, але це було цілком інше.

— Я запитав, чи можу я мати Вас, — поскаржився він. — Вона сказала, що, якщо я захочу взяти Вас, я можу, як мою нагороду за мою службу, але що я повинен привести Вас їй живою.

— І що вона хотіла від мене?

— Я вважаю, що вона хотіла Вас, як засіб для отримання поступок при переговорах.

— З ким?

— Імператором Джеганем.

— Але я була в Джегана.

— Джеган страшенно хоче Вас. Вона знає, наскільки Ви цінні для нього. Вона хотіла заволодіти Вами, і потім віддати Вас назад Джегану взамін милостей для себе.

— Як далеко ми від Тамаранга, від відьми?

— Недалеко, — Самуель вказав на південний захід. — Якщо ми не затримаємося, ми можемо дістатися туди до кінця завтрашнього дня, Господиня.

Келен раптово відчула, що знаходитися так близько до жінки, настільки сильної як ця, дуже небезпечно. Жодних сумнівів — їй треба йти геть з цієї місцевості, бо її місцезнаходження могли визначити і без допомоги Самуеля, який волік її прямо до ніг Сікс.

— І з тих пір, як ти повинен був повернути мене завтра, ти знав, що твій час зі мною закінчиться. Ти збирався згвалтувати мене.

Це було не питання, а твердження факту.

Самуель викручував свої руки, сльози текли вниз по його червоному обличчю.

— Так, Господиня, — в страхітливій тиші він ще більше божеволів, коли вона пильно дивилася вниз на нього. Келен знала, що чоловік, якого торкнулися, більше не був тим, ким він був, більше не мав того розуму, який він колись мав. Після цього він був повністю відданий сповідниці.

Їй спало на думку, що щось дуже вже схоже на це було зроблено з нею самою. Вона задавалася питанням, чи була її пам'ять настільки ж втрачена для неї, як минуле Самуеля було тепер назавжди втрачено для нього. Це була жахлива думка.

— Будь ласка, Господиня… вибачте мене…

У затягнутій тиші він не міг винести провини за свої наміри. Він почав істерично плакати, нездатний винести осуд в її очах.

— Будь ласка, Господиня, знайдіть милосердя для мене у Вашому серці.

— Милосердя — це план для непередбачених обставин, вигаданий винними для випадку, коли вони будуть спіймані. Правосуддя — сфера праведності. А це — недалеко від правосуддя.

— Тоді, будь ласка, Господиня, будь ласка… вибачте мене…

Келен дивилася в його очі, щоб переконатися, що він не помилиться в сенсі її слів або намірів.

— Ні. Це було б спотворенням поняття правосуддя. Я не буду прощати тебе, ні зараз, ні коли-небудь — не з ненависті, але тому, що ти винен в більшій кількості злочинів, ніж ті, що проти мене.

— Я знаю, але Ви могли б пробачити мені мої злочини проти Вас. Будь ласка, Господиня, тільки ці. Пробачте мені тільки те, що я зробив Вам, і те, що я мав намір зробити Вам?

— Ні.

Сутність вироку виразилася в його очах. Він задихався в жаху від усвідомлення того, що його дії, його вибір, що були зроблені ним, були непоправні. Він залишався байдужим до всіх інших своїх злочинів, але він відчував всю вагу відповідальності за свої злочини проти неї.

Мабуть, він у перший раз у своєму житті зрозумів, ким він дійсно був — таким, яким вона бачила його. Самуель задихнувся знову, схопився за свої груди і потім замертво звалився набік.

Не гаючи часу, Келен почала збирати свої речі. Перебуваючи в такій близькості до відьми, їй потрібно було втікати так швидко, наскільки це було можливо. Вона не знала, куди піде, але знала, куди їй йти не слід.

Раптово вона зрозуміла, що вона повинна була побільше поміркувати про це і задати Самуелю набагато більше питань. Вона дозволила багатьом відповідям вислизнути крізь її пальці.

Звістка про Річарда — про Річарда, як її чоловіка, так заплутала її думки, що вона просто не здогадалася з'ясувати у Самуеля щось ще. Вона раптово відчула себе найбільшою дурепою від того, що упустила таку безцінну можливість.

Але що зроблено, те зроблено. Вона повинна була сконцентруватися на тому, що робити тепер. Вона помчала в тьмяному, передсвітанковому світлі, щоб осідлати коня.

Вона знайшла коня на землі — мертвим. Горло перерізане. Самуель, ймовірно боячись, що вона могла б скористатися конем, щоб так чи інакше втекти раніше, ніж він зміг би заволодіти нею, перерізав горло бідної тварини.

Без зволікання вона скотила в свою ковдру стільки, скільки вона могла нести і спакувала сідельні сумки. Закинувши їх через плече, вона підняла Меч Істини з піхвами. З мечем у руці, Келен пішла геть в протилежному від Тамаранга напрямку.

У скрушній самоті Келен брела на північний схід. Вона почала запитувати себе, а навіщо їй, власне, турбуватися? Який був сенс боротися за своє життя, якщо не могло бути ніякого майбутнього? Що за життя може бути без своєї власної думки в світі, де будуть правити фанатичні вірування Імперського Ордена — і люди, які визначили метою свого існування нещадно позбавлятись від тих, хто хотів жити і досягти чогось для себе?

Вони не збиралися створювати чи вдосконалювати що б то не було; їм просто хотілося вбивати кожного, хто займався цим, — ніби руйнуючи чиїсь досягнення, вони могли скасувати реальність і жити життям, витканим з одних бажань руйнування.

Всі ті, хто будував своє існування на цій пекучій ненависті до інших, душили всю радість в житті, а по ходу придушували і саме існування життя, як такого. Було легко просто здатися. Нікого б це не турбувало. Ніхто не знав би. Але це стурбувало б її. Вона знала б. Реальність є реальність. Це було єдине життя, яке у неї коли-небудь буде. Зрештою, це дорогоцінне життя було всім, що вона мала, та й взагалі кожна людина.

Це було до того, як Самуель вирішив, як він буде жити своїм життям, і зробив свій вибір. Це було не менш вірно і для неї. Вона повинна була максимально використовувати те, що вона мала в житті, навіть якщо її вибір був обмежений, і навіть якщо це саме життя буде коротким.

Вона йшла не довше години, коли до неї почав доноситися віддалений тупіт копит від коней, що мчали галопом. Вона зупинилася, коли побачила, як коні з'явилися крізь смужки дерев попереду. Вони наближалися прямо до неї.

Вона оглянула долину, яку вона перетинала. У похмурому світлі свинцевого неба вона бачила, що дерева, які покривали передгір'я з кожного боку, були занадто далеко для того, щоб вона могла сховатися під їх укриттям вчасно. Трава, що давно стала бурою, оскільки наближалася зима, була прибита до землі вітрами і негодою. Сховатися було ніде.

Крім того, було схоже, що її помітили. Навіть якщо й ні, то з тією швидкістю, з якою наближалися коні, вони скоро досягнуть її, і немає ніякої надії перебігти лінію їх поля зору і залишитися непоміченою.

Вона кинула сідельну сумку на землю. Слабкий вітер відкинув її волосся назад на плечі, коли вона схопила піхви меча у ліву руку. Її єдиним вибором було стояти й боротися.

Але тут вона зрозуміла, що вона була невидима для них. Вона майже вголос засміялася від полегшення. Це був один з тих рідкісних моментів, коли вона була вдячна долі за те, що була невидимою. Вона стояла на своїй позиції, намагаючись бути непомітною, сподіваючись на те, що наїзники не побачать її і просто проїдуть повз і підуть.

Але в глибині свідомості вона пам'ятала, як Самуель говорив їй, що Джеган пошле людей за ними. У Джегана були чоловіки, які могли бачити її. Якщо вони були з таких, що їхали до неї, то їй треба буде битися.

На всяк випадок, вона залишила меч у піхвах, якщо наїзники, які зможуть побачити її, не виявлять ворожості. Вона хотіла починати бій тільки в крайньому випадку, якщо не буде іншого вибору. Вона знала, що зможе вийняти меч миттєво у разі необхідності. У неї було ще два ножі, але вона знала, що може битися мечем. Вона не знала, де вона цього навчилася, але вона знала, що вона добре володіла мечем.

Вона згадала, як бачила битву Річарда з клинком у руках. Вона згадала свої роздуми в той час про те, що це нагадувало їй щось з того, яким способом вона сама вела бій клинком. Їй стало цікаво, — чи міг Річард — її чоловік — бути тим, хто навчив її так володіти мечем.

Через якийсь час вона зауважила, що, хоча коней було три, лише на одному був наїзник. Гарна новина. Це вирівнює шанси.

Коли скакаючі галопом коні наблизились до неї, — Келен, впізнавши наїзника, вражено застигла.

— Річард!

Він зістрибнув з коня перш, ніж той, заковзавши, встиг зупинитися. Коні фиркали і підкидали головою. Всі три коні були захекані і розпарені.

— З тобою все гаразд? — Запитав він, метнувшись до неї.

— Так.

— Ти скористалася своєю силою.

Вона кивнула, нездатна відвести пильний погляд від його сірих очей.

— Як ти дізнався?

— Думаю, що відчув це, — він виглядав так, ніби у нього паморочилося голова від хвилювання.

— Ти не можеш уявити, як я р… пекло бачити тебе!

Коли вона пильно дивилася на нього, їй стало шкода, що вона не могла згадати їх минуле, згадати все, що вони означали одне для одного.

— Я боялася, що ти мертвий. Я не хотіла залишати тебе там. Я так боялася, що ти… що тебе вб'ють.

Він стояв, пильно дивлячись на неї і, схоже, втратив дар мови. Вона відчувала, що, судячи по зовнішньому вигляду, в ньому вирували тисячі речей і всі рвалися назовні першими.

На Келен нахлинули спогади того, як він бився, оголосивши війну, як і віщувала тоді Ніккі. Перед її очима знову відкрилася картина тих його рухів, коли він немов просочувався крізь інших гравців в Джа-Ла, а потім і крізь те нагромадження тварин, що рубали мечами і сокирами, відчайдушно намагаючись вбити його.

Вона пам'ятала особливість, коли меч виглядав його невід'ємною частиною, як продовження його рук, як надбудова його свідомості. У той день вона була зачарована, спостерігаючи, як він прокладав собі дорогу до неї. Це було все одно, що споглядати танець зі смертю, де смерті не вдавалося торкнутися його.

Вона простягла меч.

— Кожна зброя потребує господаря.

У Річарда пробилася тепла усмішка, немов сонячний промінчик в холодний, хмарний день. Вона зігрівала серце. Якийсь час він пильно дивився на неї, не в силах відвести погляд, потім обережно взяв зброю з її рук.

Нахиливши голову, він просунув перев'язь на праве плече так, щоб меч розташувався біля лівого стегна. Меч виглядав зовсім природно на ньому, на відміну від того, як він виглядав на Самуелеві.

— Самуель мертвий.

— Коли я відчув, що ти використала свою силу, я так і подумав, — він поклав ліву долоню на руків'я меча. — Дякуючи добрим духам, він не встиг поранити тебе.

— Він намагався. Саме тому він мертвий.

Річард кивнув.

— Келен, я не можу пояснити все це прямо зараз, але сталося так багато того, що…

— Ти упустив найцікавіше.

— Цікаве?

— Так. Самуель зізнався. Він сказав мені, що ми одружені.

Річард скам'янів. Наче тінь жаху пробігла по його обличчю.

Їй думалося, що, мабуть, він укладе її в свої обійми і скаже їй, як він щасливий повернути її назад… але він усього лише стояв там і виглядав так, наче боявся навіть дихнути.

— Ну ми хоча б любили один-одного? — Запитала вона, намагаючись трохи розворушити його.

Його обличчя зблідло.

— Келен, зараз не час говорити про це. У нас більше неприємностей, ніж ти можеш собі уявити. У мене немає часу, щоб пояснювати це, але…

— Значить, цим ти хочеш сказати, що ми не любили один одного?

Вона не очікувала цього. Вона навіть не припускала такого. Раптово їй стало важко користуватися голосом.

Вона не могла зрозуміти, чому він просто стояв там, чому він не говорив нічого. Вона припустила, що йому, мабуть, і нема чого сказати.

— Це було якесь дійство по-домовленості? — Вона сковтнула грудку, що підступила їй до горла. — Мати-сповідниця, що йде заміж за лорда Рала в ім'я блага їх людей? Сприятливий союз. Або щось таке в тому дусі?

Тепер, після її граду питань, Річард виглядав ще більш переляканим, ніж Самуель. Він прикусив нижню губу, намагаючись підшукати правильну відповідь.

— Та буде тобі! — Сказала Келен. — Ти не раниш моїх почуттів. Я зовсім не пам'ятаю ті події. Ну так, чому це сталося? Всього лише — це було зручно і вигідно?

— Келен…

— Значить між нами не було ніякої любові? Будь ласка, Річард, відповідай!

— Бачиш, Келен, все набагато складніше, ніж здається. У мене є зобов'язання.

Саме так відповіла і Ніккі, коли Келен запитала, чи любила вона Річарда. Все було набагато складніше, ніж здається. У неї були зобов'язання.

Келен здивувалася, як вона могла бути настільки сліпа. Адже якраз Ніккі та, кого він любить.

— Ти повинна довіритися мені, — обережно почав він, коли їй нічого іншого не залишалося, окрім як просто пильно дивитися на нього. — Важливі цінності всього світу під загрозою.

Вона кивнула і, придушуючи бажання розплакатися, намагалася зобразити незворушне обличчя і сховатися під цією маскою. У той момент вона не ризикувала випробувати свій голос. Вона не розуміла, з чого раптом дозволила своєму серцю обігнати розум. Вона не знала, чи зможе встояти на ногах.

Річард зціпив виски, притиснувши їх вказівним і великим пальцями, якийсь час він пильно дивився в землю.

— Келен… послухай мене. Я поясню тобі все, абсолютно все, я обіцяю, але не можу цього зробити прямо зараз. Будь ласка, просто довірся мені.

У ній спалахнуло бажання запитати, чому вона повинна довіряти людині, яка одружилася на ній не по любові, але в цей момент вона не була впевнена, що вона буде в змозі скористатися голосом.

— Будь ласка, Келен, — повторив він. — Обіцяю, що все поясню, як тільки зможу, але прямо зараз нам треба поспішати в Тамаранг.

Вона прочистила горло, нарешті, подолавши зі своїм голосом.

— Ми не можемо йти туди. Самуель сказав, що там Сікс.

Він кивнув, вислухавши її.

— Я знаю. Але я повинен потрапити туди.

— Я не повинна.

Він завмер, пильно дивлячись на неї.

— Я не хочу, щоб що-небудь ще трапилось з тобою, — промовив він, нарешті. — Будь ласка, тобі потрібно піти зі мною. Я поясню пізніше. Я обіцяю.

— І в чому сенс тягнути з поясненням?

— Тому, що ми ризикуємо померти, якщо не поспішимо. Джеган збирається відкрити шкатулки Одена. Я повинен спробувати зупинити його.

Вона не купилася на це виправдання. Якби він хотів, він давно б відповів їй.

— Я піду з тобою, якщо ти відповіси на одне питання. Ти любив мене, коли одружився на мені?

Перед тим, як відповісти, він пильно розглядав її обличчя і, нарешті, тихим голосом заговорив.

— Для мене ти була саме тією людиною, на кому я міг одружитися.

Келен проковтнула біль, придушила плач, що прагнув вирватися. Вона відвернулася, не бажаючи, щоб він побачив її сльози, і втупилася туди, де Самуель хотів заволодіти нею.

Вже давно минув час сутінків, коли їм, нарешті, довелося зупинитися. Річард хотів продовжувати шлях, але досить лісиста, скеляста і далеко не гладка місцевість навколо них — лінія гірських хребтів — просто занадто зрадницьке місце, щоб пробиратися по ньому в темряві. Тільки-тільки почав сходити новий місяць, і його вузький серп не ряснів світлом, яке могло би пробитися крізь чорний покрив хмар. Навіть те убоге світло, яке давали зірки, було приховане густими хмарами. Панував настільки темнийий морок, що було просто неможливо продовжувати шлях.

Келен просто знемагали від втоми, але коли зайнявся вогонь від розпаленого пуху під сухостоєм, що наламав Річард — вона помітила, що його стан був ще гіршим. Вона спантеличилася питанням — а чи спав він взагалі останніми днями. Розклавши огонь, він закинув рибальські волосіні і став запасатися достатньою кількістю дров, щоб їх вистачило на всю холодну ніч. Під навісом скелі у них, принаймні, був хоч якийсь захист від пронизливого вітру.

Келен постаралася якомога краще подбати про коней і принесла їм води в відрі зі щільної промасленої тканини, що виявилося серед речей Річарда. Коли він покінчив зі збором дров, він виявив кілька річкових форелей на своїй рибальській снасті. Вона вирішила не докучати його розпитуваннями про них обох, і просто спостерігала, як він чистить рибу і кидає тельбухи у вогонь, щоб не привертати увагу тварин запахом. Їй було нестерпно боляче від одержуваних відповідей. Крім того, він вже дав відповідь на найважливіше питання: вона просто підходила йому в якості дружини.

Їй було цікаво, чи зустрічався він з нею хоча б до того моменту, перш ніж дав згоду на цей шлюб. Вона уявила, якою це, напевно було нерадісною подією для Ніккі бачити, як людина, яку вона любила, одружується на комусь іншому зовсім не по романтичних, а по практичних мотивах.

Келен відкинула ці думки, що зводилися до одного і того ж.

— Навіщо ми йдемо в Тамаранг? — Запитала вона.

Річард відірвав погляд від риби, яку він чистив, і підняв очі.

— Ну, давним-давно, у Великій війні, три тисячі років тому, люди вели ту ж саму битву, в якій тепер боремося і ми — війну, щоб захистити себе від тих, хто хоче знищити магію і будь-який прояв свободи.

— Люди, захищаючись від цієї агресії, настворювали безліч надзвичайно небезпечних магічних речей, що створювалися ними на протязі багатьох століть — і після війни помістили ці речі в місце, назване Храмом Вітрів. Потім, щоб підстрахуватися від того, щоб все це не потрапило в руки ворога, вони перенесли храм в підземний світ.

— Вони перенесли храм у світ мертвих?

Річард кивнув і виклав кілька великих листків.

— Під час війни чарівники з обох сторін начаклували жахливі знаряддя — створені закляттями та ще чимось подібним. Але частина цієї зброї була зліплена з людей. Саме так і з'явилися соноходці. Вони були створені з людей, захоплених у Каска — предків Джилліан.

— І тоді ж було створено Вогняний Ланцюг? — Запитала вона. — Під час тієї Великої війни?

— Ага, — підтвердив він, покриваючи листя шаром глини. — Інші чарівники невпинно трудилися над тим, щоб протистояти речам, що були створені ворогами. Скриньки Одена, наприклад, були створені під час тієї Великої війни, щоб протистояти заклинанню Вогняного Ланцюга.

— Я пам'ятаю, як Сестри обговорювали це з Джеганем.

— Ну, так от, в цілому — це досить заплутана і складна історія, але сенс в тому, що зрадник по імені Лотрейн увійшов до Храму Вітрів, що був захований глибоко в підземному світі. Він потай запустив якісь заклинання, які колись в майбутньому стануть основною причиною виникнення Ордена, коли настане потрібний час.

— Вони думали, що війна розгориться знову?

— Завжди були, і завжди будуть ті, кого веде ненависть і хто захоче в своїх негараздах звинуватити тих, хто щасливий, хто творить і будує.

— І який характер був у запущених Лотрейном заклинань?

Річард звів очі.

— Поряд з іншими речами, він влаштував так, що соноходець одного разу знову з'явиться у світ життя. Джеган і є цей соноходець.

Річард закінчив обгортати рибу в листя і глину і поклав невеликі згортки в тліюче вугілля на краю вогню.

— Після цього люди з іншого боку послали Першого Чарівника в Храм Вітрів. Його звали Барах. Він був бойовим магом. У свою чергу, він влаштував так, що народиться бойовий маг і спробує зупинити сили, які намагаються ввергнути людство в епоху темряви.

Келен підтягла коліна наверх і укутала в свою ковдру, щоб зігрітися, поки вона слухала цю історію.

— Ти маєш на увазі, що з того часу не було ніяких бойових магів?

Річард заперечливо похитав головою.

— Я — перший майже за три тисячі років. Барах, тим не менше, зробив щось в храмі, щоб гарантувати, що одразу після соноходця народиться бойовий маг, щоб продовжити боротьбу. Я — той маг і народився тому, що Барах потурбувався про це тоді.

Розуміючи, що той, хто повинен буде народитися, нічого не буде знати про свої здібності, Барах повернувся і написав книгу з назвою «Секрети Сили Бойового Мага». Він зробив так, що його дружина, Магда Сірусом, яку він шалено любив, забрала цю книгу подалі від інших і приховала її спеціально для мене. Він зробив все можливе, щоб упевнитися в тому, що ніхто, крім мене не роздобуде цю книгу.

Коли Магда Сірусом відправилася в то подорож, щоб заховати «Секрети Сили Бойового Мага», Барах убив себе.

Келен була вражена, від цієї звістки.

— Але з якого дива він так вчинив? Якщо він любив Магду Сірусом, то навіщо він це зробив і залишив її зовсім одну?

Річард дивився на колихалися язики полум'я.

— Мені здається, він просто не міг більше терпіти безчинства, болю і страждань війни, поряд зі зрадою і стражданнями, не кажучи вже про враження після перебування в підземному світі, — його очі виглядали зацьковано. — Я пройшов через завісу. Я можу зрозуміти, що спонукало його так поступити.

Келен вперлася підборіддя в коліна.

— Після часу, проведеного в таборі Ордена, вважаю, що і я розумію, як людина може впасти у зневіру через усе це, — вона переглянула на нього. — Значить, тобі потрібна допомога цієї книги, щоб зупинити Імперський Орден?

— Потрібна. Я знайшов її, але мені довелося заховати її знову, коли мене повели в табір Ордена. Щоб врятувати її.

— Тільки не кажи мені, що книга знаходиться в Тамаранзі.

Він посміхнувся.

— Навіщо ж ще ми б пішли туди?

Келен зітхнула. Тепер вона могла зрозуміти, чому це було настільки важливо. Вона подивилася в вогонь, думаючи про Бараха.

— А що сталося потім з Магдою Сірусом? Ти знаєш?

За допомогою палиці Річард витягнув запечену рибу з вогню. Він розгорнув її і спробував ножем. Роздивившись, що все чудово і вона готова, він поклав її перед нею.

— Обережніше, вона гаряча.

Він витягнув інший запечений згорток.

— Знаєш, Магда Сірусом була убита горем. Після війни їм треба було добитися правди від Лотрейна, зрадника, який видав їх. Чарівник того часу, Мерріт, придумав спосіб зробити це.

Річард якийсь час дивився у вогонь. Потім продовжив.

— Він створив магію сповідниць, щоб дізнатися правду.

Келен відірвалася від риби.

— Справді? Саме з того моменту і з'явилися сповідниці? — Коли він кивнув, вона запитала, — Ти знаєш, хто була вона?

— Магда Сірусом. Вона була настільки убита горем через смерть чоловіка, що добровільно зголосилася на цей експеримент. Це було надзвичайно небезпечно, але все пройшло, як було задумано. Було покладено початок Сповідницям. Вона була першою. З часом, вона закохалася в Мерріта і вони одружилися.

Єдине, що пов'язувало Келен з її минулим — так це те, що вона знала, що вона сповідниця. Тепер вона дізналася, звідки походять Сповідниці. Вони походять від жінки, яка втратила чоловіка, якого вона любила.

Річард підняв масивний шматок дерева і збирався кинути його у вогонь, але в самий останній момент він зупинився і покрутив його рукою, пильно роздивляючись. У підсумку він відклав його убік і кинув у вогонь інше поліно.

— Тобі краще трохи поспати, — сказав він, коли вони покінчили з вечерею. — Мені хотілося би поїхати далі відразу, як тільки розвидниться.

Келен могла сказати, що він був вимотаний більше, ніж вона, і все ж вона могла сказати, що щось дуже глибоко турбувало його, тому не стала сперечатися. Вона загорнулася в свою ковдру і підібралася ближче до вогню, щоб залишатися в теплі.

Глянувши на Річарда, вона помітила, що він все ще сидить перед вогнем, втупившись на поліно, яке він відклав убік трохи раніше. Їй здавалося, що він скоріше повинен зацікавитися своїм мечем зараз, коли він, нарешті, отримав його назад.

Пробудження Келен було м'яким і спокійним. Було приємно відчути, що сьогодні вона прокинулася не як днем раніше, з Самуелем над собою. Вона протерла очі і побачила Річарда, який все ще сидів перед вогнем. Вигляд у нього був жахливий. Вона просто навіть не могла уявити, які думки миготіли в його голові, з вантажем зобов'язань на плечах, з усіма тими людьми, життя яких залежала від нього.

— У мене є дещо, що я хотів би тобі дати, — сказав він тихим голосом. І це було перше, що вона почула після того, як прокинулася! Вона відчула таке умиротворення!

Келен села, потягуючись з хвилину. Вона зауважила, що небо тільки-тільки світліло. Скоро їм доведеться вирушати в дорогу.

— Ти це про що? — Запитала вона, коли згорнула свою ковдру і відклала його в сторону.

— Ти не зобов'язана приймати її, але для мене це надзвичайно важливо, щоб ти взяла її.

Він, нарешті, відірвався від вогню і подивився їй в очі.

— Я знаю, що ти не розумієш що з нами відбувається, або навіть хто ти, і ще менше розумієш, що ти робиш тут зі мною. На цьому світі немає нічого такого, чого б я жадав більше, ніж все пояснити тобі. Ти пройшла через страхіття, і ти заслужила право знати все, але я просто не можу розповісти тобі про це прямо зараз. Я просто прошу, щоб ти довіряла мені.

Вона відвела погляд від його очей. Їй було нестерпно дивитися в його очі.

— А поки все це буде тягнутися, я б хотів, щоб у тебе було дещо.

Келен сковтнула.

— Ти про що?

Річард повернувся на інший бік і дещо витягнув. У тьмяному світлі багаття він простягнув їй Її.

Це була статуетка. Схожа на ту, що була в неї колись, — статуя, яку вона залишила в Саду Життя, коли вона забрала шкатулки для Сестер.

Це була вирізана фігура жінки з гордо випрямленою спиною, гордо піднятою головою, з притиснутими з боків стиснутими руками. Вона була втіленням духу, який кидає виклик силам, що намагалися підпорядкувати її собі. Вона була статуєю благородства та сили.

І ось тепер, перед нею постала ця ж фігурка. Сама дорогоцінна річ, яка у неї була, і з якої їй довелося розлучитися. Ця не була тією ж самою, і в той же час — це була вона. Вона пам'ятала кожен вигин, кожну деталь. Ця була вона. Просто трохи менша.

Вона озирнулась і всюди на землі побачила дерев'яну стружку. Він провів ніч, вирізаючи її для неї.

— Її ім'я «Сильна Духом», промовив він голосом, тремтячим від хвилювання. — Погодишся ти прийняти її з моїх рук?

Келен благоговійно зняла її з його рук і, розридавшись, притиснула до свого серцю.

— Перш, ніж почати війну, — вимовив Річард майже пошепки. — Я повинен потрапити в те місце, де заховав книгу. Вона повинна бути у мене, на випадок, якщо щось піде не так, як треба.

Келен зітхнула, оцінивши рішучість в його очах.

— Добре, але мені це не подобається. Здається це просто пастка. Як тільки ми увійдемо туди, ми обов'язково попадемося. Нам, мабуть, треба буде битися, щоб вибратися.

— Якщо буде потрібно, то будемо.

Келен згадала, як Річард бився мечем — або броцем, якщо на те пішло. Але тут усе було інакше.

— А якщо нас схоплять тут, ти думаєш, що твій меч буде достатньо хороший проти відьми, яка може таїтися де завгодно?

Він відвів погляд від її очей, щоб знову перевірити коридор.

— Світ наближається до кінця для дуже багатьох добрих і хороших людей, які люблять життя і просто хочуть прожити його. Включаючи тебе і мене. У мене немає ніякого вибору. Я повинен отримати цю книгу.

Він виглянув, щоб перевірити інший напрямок до кінця тьмяно освітленого коридору. Келен розчула звук чобіт від наближення патрулюючих коридор солдатів. Їм вдалося прослизнути повз всіх, хто їм попався до цього моменту. Річарду дуже добре вдавалося пересуватися по темних коридорах і не потрапляти на очі.

Вони притиснулися спинами всередину неглибокої тіні, що була в ніші поглиблення дверного отвору, намагаючись втиснутися, наскільки це було можливо. Чотири охоронця, розмовляючи про жінок в місті, обігнули найближчий кут і пройшли, надто пристрасно вихваляючись своїми перемогами, щоб помітити Річарда і Келен, які переховувалися в тіні дверного отвору. Келен, затамувавши подих, ледве могла повірити, що їх не помітили. Вона продовжувала напружено стискати руків'я свого ножа. Як тільки охоронці повернули за дальній кут, Річард схопив її за руку і потягнув за собою в коридор.

Внизу іншого темного коридору він раптово зупинився перед важкою дверима. На засуві висів замок.

Річард, вже з мечем у руці, просунув лезо через засув. Щільно стиснувши губи, він напружено вивернув меч. З приглушеним металевим тріском замок розламався. Сталеві шматки застрибали по кам'яній підлозі. Келен здригнулася від звуку, впевнена, що на шум збіжаться охоронці. Але нічого подібного вони не розчули.

Річард ковзнув у дверний проріз.

— Зедд! — Вона почула, як він покликав гучним шепотом.

Келен просунула голову в кімнату. У маленькій кам'яній камері було три людини: дід із скуйовдженим сивим волоссям, крупний білоголовий чоловік і світловолоса жінка з єдиною косою як у Морд-Сіт.

— Річард! — Вигукнув старий. — Добрі Духи — ти живий!

Річард приклавши палець до своїх губ, втягнув Келен слідом за собою. Він тихо закрив двері. Всі троє бранців в кімнаті виглядали втомленими і пошарпаними. Здавалося, для них це було суворе ув'язнення.

— Тихіше, — шепнув Річард. — Всюди навколо охоронці.

— Як, заради всього святого, ти дізнався, що ми тут? — Прошепотів старий.

— А я й не знав, — відповів Річард.

— Ага. Гаразд. Так. Мій хлопчику, хочу тобі сказати, що у нас набралося повно речей, які…

— Зедд, помовч і слухай мене.

У старого від несподіванки закрився рот. Потім він показав пальцем.

— Як ти повернув свій меч?

— Келен його повернула мені.

Зедд насупив густі брови.

— Ти її бачив?

Річард кивнув. Він простягнув свій меч.

— Візьмися за руків'я.

Зедд насупився ще більше.

— Навіщо це? Річард, у нас повним повно набагато більш важливих…

— Давай же! — тихо рикнув Річард.

Зедд моргнув від подібної команди. Він випростався і зробив так, як просив Річард.

І в той же самий момент погляд Зедда спрямувався на Келен. Його горіхові очі немов освітилося світлом, коли вони широко розгорнули.

— Добрі Духи… Келен, — видихнув Зедд.

Поки Зедд застиг в шоці, Річард простягнув меч жінці. Вона торкнулася руків'я. Прозріння засвітилося в її очах, коли вона дивилася на Келен, немов та просто взяла і раптово, як за помахом чарівної палички, з'явилася перед нею. Великий чоловік, у свою чергу торкнувшись рукояті, був здивований не менше.

— Я впізнаю тебе! — Сказав їй Зедд. — Я можу бачити тебе!

— Ви мене пам'ятаєте? — Здивувалася Келен.

Зедд похитав головою.

— Ні. Меч перериває саму природу впливу Вогняного Ланцюга. Але це не допомогло відновити втрачену пам'ять — але зникло сам вплив — ефект дії заклинання пропав. Я тепер бачу тебе. Я знаю, хто ти. Я не пам'ятаю тебе, але я знаю тебе. Це скоріше скидається на те, наче б бачити обличчя, яке ти знаєш, але яке не можеш згадати, звідки знаєш його.

— Зі мною те ж саме, — сказав великий чоловік.

Жінка кивком підтвердила їх висновок і щодо себе.

Зедд схопив рукав Річарда.

— Нам потрібно вибиратися звідси. Сікс ось-ось повернеться. Ми не повинні дозволити їй зловити нас тут і потрапити з нею в халепу. Вона багато більше, ніж серйозна проблема.

Річард пройшов через кімнату.

— Спочатку я повинен дещо забрати.

— Книгу? — Запитав Зедд.

Річард завмер і озирнувся назад.

— Ти знайшов її?

— Повинен сказати, що так. Де, заради всього святого, ти натрапив на цю річ?

Річард забрався на стілець і скинув пакет, втиснутий за балки.

— Перший Чарівник Барах…

— З тієї Великої війни? Той самий Барах?

— От-от, — Річард зістрибнув вниз зі стільця. — Він написав книгу, а потім заховав її, щоб тільки я зміг знайти її. Саме він влаштував усе так, щоб я народився з обома сторонами дару, оскільки хотів допомогти мені з моїми здібностями. У нього була дружина, Магда Сірусом, яка сховала книгу після того, як він повернувся з Храму Вітрів. Це довга історія, але книга чекала мене протягом трьох тисяч років.

Зедд здавався приголомшеним. Вони зібралися навколо столу коли Річард рився в пакеті, поки він не знайшов книгу і не витягнув її. Він тримав книгу так, щоб Зедд бачив.

— У мене були труднощі — в той момент я був відрізаний від мого дару, тому й не зміг її прочитати. Я розглядав всього лише порожні сторінки. Я так і не з'ясував, що Барах хотів повідати мені про мої здібності.

Зедд переглянувся з двома іншими полоненими.

— Річард, мені потрібно поговорити з тобою про те, що Барах залишив для тебе.

— Обов'язково, тільки почекай хвилинку.

З кожною перегортати сторінки, Річард хмурився все більше і більше.

— Вона як і раніше чиста, — він виглядав зніяковілою. — Зедд! Вона як і раніше порожня! Перепона з моїм Даром зломлена — це я точно знаю. Але чому я як і раніше нічого не бачу?

Зедд поклав руку на плече Річарда.