Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця

— Саме так, — додав Річард, — Не те, щоб я не ціную твою допомогу, але чому ти тут? Ти сказав, що хочеш доповісти мені про якусь проблему, з якою ви зіткнулися.

На мить генерал міцно стиснув губи.

— Так точно, лорд Рал. Ми зіткнулися з великою проблемою.

— Великою проблемою? І що ж це за велика проблема?

— Червона. З крилами. З відьмою-наїзницею.

Річард, спершись об край столу, ковзаючим рухом провів пальцями по волоссю, пригладжуючи їх від чола до потилиці. Він втомився до такого ступеня, що книга, яка лежала перед ним, почала плисти перед очима.

За останні години йому довелося простудіювати таку кількість книг, що він давно втратив лік часу, який він провів тут з тих пір, як повернувся в Народний Палац.

Змагання в Джа-Ла, постійні заколоти, Келен, що зникла з Самюелем, повернення до Палацу, і, як результат, наступний бій — все це, здавалося, відбулося ще в минулому житті.

За допомогою Верни і декількох інших Сестер, Натану вдалося зцілити Еді. Після того, як сили її відновилися, чаклунка продовжувала наполягати на тому, щоб їй дозволили знову відправитися в її самостійну подорож.

Оскільки Еді, перебуваючи на території Народного Палацу, була позбавлена можливості використовувати свою магічну силу, то вона в буквальному сенсі була сліпа, перебуваючи тут.

Річард розумів, чому Еді хоче покинути палац, і він сумнівався в тому, що вона, будучи досвідченою чаклункою, бачила хоча б одну вагому причину, щоб залишатися далі тут в палаці.

Річард сам вже не був упевнений, що взагалі існують причини, з яких варто хвилюватися про майбутнє, яке б воно не було.

Після того, як генерал Мейфферт розповів Річарду про жінку-відьму на величезному червоному драконі, яка полює за д'харіанськими військами в Старому Світі, все для нього відразу ж розвернулося в дуже похмуру перспективу подій.

Військо д'харіанських солдатів, відправлених в Старий Світ для того, щоб виключити можливість поповнення армії Імперського Ордена в Новому Світі, зараз лише безпосередньо стримувало спопеляючі атаки імперців.

Річард не знав, скільки часу ще пройде, перш, ніж Орден нарешті буде в змозі придушити опір проти доктрин нового бачення праведного людства.

Генерал Мейфферт був упевнений в успішності свого плану, основним завданням якого було знищити доступ до джерела поповнення сил Ордена, тим самим придушивши міць імперців. І якийсь час це працювало, і було достатньо ефективним.

Д'харіанці вистежували і знищували каравани з поповненням перш, ніж вони могли навіть виїхати з Старого світу. Д'харіанці перетворили області вербування та тренувальні майданчики імперців у голі пустки з частоколом з голів убитих солдатів.

На своєму шляху вони руйнували комори з продовольством, знищували зернові поля. Д'харіанці вистежували і вбивали людей, які проповідували мерзенні вірування і переконання Ордена.

І люди Старого Світу поступово почали усвідомлювати гірку дійсність жорстокої війни, яку вони прагнули нав'язати всім в ім'я великого звільнення віровідступників від колишніх устоїв.

Їх самовдоволена зловтіха над тими способами, якими Імперські війська приносили свій «дар» язичникам на півночі, схиляючи тих до покори, тепер обернулося в постійні побоювання і страх перед тим, що ці самі язичники будуть платити їм тією ж монетою, обрушуючи на Старий Світ свою помсту.

Натовпи людей, що підтримували активістів Ордена, тепер постійно зменшувалися. Були навіть місця, де спалахували масові повстання проти доктрин Ордена.

Джеган, однак, прийняв деякі заходи, щоб протистояти подібним спалахам. По-перше, він віддав розпорядження владі на місцях негайно пригнічувати навіть перші передумови заколоту.

По-друге, міста, які підозрювалися в доброзичливому ставленні до питань набуття людьми свободи, були спалені.

По-третє, всі жителі подібних міст піддалися жорстоким тортурам, з них вибивали покаяння, і тисячі так званих заколотників були відправлені на ешафоти.

Подібні допити членами правління Ордена тягли за собою жахливі наслідки. Фактична вина була для них лише незначним приводом для проведення цих допитів.

Покарання та використання авторитету влади — ось, що було справжньою метою, саме цього прагнув домогтися Орден. Таким чином, однієї лише підозри в зраді Ордену було достатньо, щоб починати здійснювати звірячу зачистку так званих зрадників.

Налякані подібною жорстокістю люди швидко втихомирилися і знову поступилися. Вони знову стали покірними рабами, які виконували накази ненаситного Ордена, забезпечуючи його солдатів продовольством і їжею.

І це почуття страху швидко поширювалося серед людей, всі вони побоювалися опинитися під підозрою в зраді Ордену і негайно підкорялися. В результаті обсяги виробленого продовольства значно зросли, тим самим забезпечуючи можливість постачання армії Джегана далеко на півночі.

Тепер для Ордена не становило труднощів відправити додаткові каравани з необхідними запасами їжі. З огляду на те, що територія Старого Світу була досить обширною, ці масові зусилля забезпечували постійне і стабільне виробництво продовольства.

Чого, аж ніяк, не можна було сказати щодо зусиль військ д'харіанців по затриманню цих самих караванів із Старого Світу, досить багатьом з них вдавалося проходити крізь їх заслін.

Річард згадав про прибуття несподіваних караванів з шинкою, що дало йому знати про те, що тактика генерала Мейфферта дає збої, хоч все ще продовжує працювати, принаймні, до цього часу.

Всі ці виникаючі проблеми були перешкодами, про які війська д'харіанців повідомляли на північ, там їх узагальнювали, вивчали і приймали заходи по їх рішенню. Маючи достатню кількістю часу, д'харіанці могли скорегувати методи вирішення виникаючих проблем.

І ось яке рішення було прийнято д'харіанським командуванням: вони стали підганяти свої плани під рамки виникаючих обставин. Ворог вносив зміни — вони повинні були нанести зустрічний удар.

Останнє і найважливіше, що зробив Джеган, однак, було зовсім несподіваним. Він послав дракона і жінку-відьму, яка по описах була схожа на Сікс, вона полювала за загонами д'харіанців, які слідували за караванами з продовольством і обозами з поповненням.

Річард з особистого досвіду знав, що перебуваючи високо в повітрі, було досить легко визначити місцезнаходження військ і загонів. Подібна тактика вистежування була достатньо ефективною. А підкріплена вдобавок талантом відьми, така техніка полювання несла з собою неминучу смерть.

Ця оригінальна тактика Джегана не просто зменшила ефективність нападів у Старому Світі, але вона знищила велику кількість загонів д'харіанців, які навіть не встигали нічого зробити.

Таким чином, досягнення поставленої мети ставало неймовірно важким для тих, хто ще залишився в живих і продовжував боротьбу з Орденом.

Забезпечивши постійне поповнення запасів продовольства і організувавши повітряні атаки відьми на драконі, Джеган, забезпечивши отримання продовольства, повернувся до того, щоб робити те, що робив: продовжив облогу Народного Палацу. І це було єдиним, що мало значення для нього зараз.

Тепер здавалося, що ті, хто перебуває зараз у палаці, будуть, можливо, не в змозі витримати облогу.

Як тільки будівництво насипу завершиться, і якщо ворогові вдасться виявити ще які-небудь підземні ходи, щоб знову пробратися всередину палацу, то легіони імперців відразу ж зможуть атакувати палац і з насипу, і знизу.

Навіть наявність насипу, як такого, була б достатньою для досягнення мети Джегана. Однак, подібна облога все одно обійшлася б досить дорогою ціною Імперському Ордену, але Джеган особливо не дбав про те, скількома життями солдатів доведеться пожертвувати. Він знав, що рано чи пізно, але він свого доб'ється.

І коли це станеться, а Річард знав, що воно неминуче відбудеться, сенс боротьби за свободу буде втрачено. І всім їм прийде кінець.

Єдина надія Річарда зараз полягала в тому, щоб відшукати спосіб якимось чином використати шкатулки Одена. Звичайно, у нього не було жодної з шкатулок, але навіть якщо б він і володів всіма трьома, він все одно не уявляв собі, як їх можна використати.

Спочатку, йому все ж необхідно дізнатися, що з ними робити. І саме подібне знання тепер стало б його кращою зброєю. А Річард був налаштований серйозно і хотів постати перед ворогом у всеозброєнні.

Кімната, в якій розташувався Річард з Ніккі, була його особистою бібліотекою, в якій, за словами Бердіни, знаходилися заборонені книги, призначені для читання тільки самим лордом Ралом.

Даркен Рал іноді просив Бердіну допомогти йому з перекладом текстів з древнєд'харіанської мови, але вона сказала Річарду, що це відбувалося досить рідко, і вона не часто відвідувала цю кімнату.

Даркен Рал зазвичай відвідував її один. Річард і Ніккі вирішили, що особиста бібліотека Дому Ралів — відмінне місце для початку пошуків.

Бердіна шукала в палаці ще бібліотеки, разом з Верною і майже всіма її Сестрами. Будь-яка інформація, яка можливо могла б допомогти, негайно долинала до вух Бердіни, а потім Ніккі.

Вона особисто перевіряла все, що приносилося, щоб визначити те, на що Річарду варто було б поглянути, і що б його могло зацікавити. Багато з найбільш досвідчених Сестер виявилися дуже корисними в пошуках важливих і цінних джерел інформації.

Ніккі тримала людей на відстані, не підпускаючи їх до Річарда, щоб він міг сконцентруватися на читанні, і на величезній безлічі речей, яким вона його зараз навчала. В деякій мірі Річард відчував себе зараз відлюдником.

Але, проте, це перебування в тихому умиротвореному самоті дозволяло йому по максимуму сконцентруватися на предметі вивчення і перепочити, і це було єдиним, чого зараз потребував Річард.

Низькі книжкові стелажі в особистому сховищі були розміщені уздовж багато облицьованих панелями стін, залишаючи центр відкритим і вільним для розміщення кушеток і стільців.

Все це робило кімнату більш схожою на відокремлений робочий кабінет, ніж на бібліотеку. Маленькі статуї прикрашали деякі з верхніх стелажів, роблячи їх більш схожими на вітрини, ніж на книжкові полиці.

Річард поки ще не ризикував, підніматися вгору по вузьких залізних спіральних сходах, ведучих до маленького балкону на протилежній стіні, на відміну від Ніккі. Поки він читав, вона спускала книги, які, на її думку, були важливі, і клала їх до купок томів, які лежали в очікуванні уваги Річарда.

Хоча кімната і не була схожа на одну з типових бібліотек, заповнених нескінченними рядами книг, але на акуратних стелажах сховища розташовувалися тисячі томів. Деякі книги, якими вони цікавилися в першу чергу, тим не менш, було важко відшукати, вони виявилися рідкістю, навіть для цього місця.

Однак, важкий стіл з червоного дерева, за яким сидів Річард, був викладений високими стосами книг, принесеними Ніккі. Перебуваючи тут усередині бібліотеки, було важко визначити час доби: чи був ще день чи вже ніч. Важкі, темно-сині оксамитові драпіровані штори були запнуті.

Але навіть якщо б він їх розсунув, це не допомогло б, оскільки за ними була лише дерев'яна обшивка. Штори були призначені тільки для того, щоб створити ілюзію наявності вікон, для додання затишку і комфорту приміщенню.

Тим не менш, тут було цілком достатня кількість ламп, поряд з каміном. Вони огортали кімнату теплим освітленням, наповнюючи її приємною притягуючою атмосферою, що розташовувала до тривалого читання. Однак Річарду так зовсім не здавалося.

Вони працювали без зупинки так довго, як це було можливо. Їжа подавалася в такому режимі, що їм не доводилося відриватися для трапези. А коли у них вже не було сил продовжувати читання, і очі мимоволі змикалися від втоми, їм доводилося деякий час спати на кушетках.

Ніккі знаходилася завжди поруч з Річардом, вона снувала туди-сюди, перетинаючи тіні і промені світла, що відкидалися відбивними лампами, які розміщувалися на полірованих, темно-коричневих і поцяткованих білястими прожилками мармурових колонах, рівновіддалених одна від одної по всьому периметру бібліотеки.

Вона знову і знову штудіювала книги, вишукуючи на їх сторінках що небудь корисне, але, як правило, лише ставила їх назад на стелажі.

Річарда охоплювало невблаганне прагнення вирватися назовні і почати діяти. Він відчайдушно хотів відправитися на пошуки Келен. Але Річард прекрасно знав, що не все для нього було так просто.

Щоб мати реальний шанс наздогнати її, потрібно якнайшвидше розкрити таємницю шкатулок Одена, щоб за допомогою вивільненої магії спробувати повернути Келен пам'ять, якщо не буде вже занадто пізно це робити.

Річард прекрасно усвідомлював, що самому йому з цим не впоратися. Ніккі одразу і беззаперечно погодилася стати його наставницею.

І першим, з чого вона почала своє навчання, було осягнення складної теорії підходу до невідомого. Вона хотіла, щоб Річард мав якомога більше повне уявлення про сенс магічного дару.

Річард, аж ніяк не був знавцем в питаннях, що торкалися магії, він навіть сам не розумів, як йому вдавалося використовувати свій дар. Ніккі намагалася пояснити йому закони і принципи магії, в найбільш доступній для їх розуміння формі.

Спочатку, йому було важкувато вловити суть. Він не міг зрозуміти, якого виду перевагу може в реальності принести передбачливість в відношенні до чогось невідомого.

Ніккі ж наполягала, що чарівники, які створили магію Одена на противагу заклинанню Вогняного Ланцюга, були переконані, що передбачення, маючи емоційну основу, псують те, що створено за допомогою магії, і шкодять дії любої магії, включаючи навіть саму магію Одена. Річарда ж терзали глибокі сумніви щодо цього.

Вона розповіла йому, що Зедд був тією людиною, якій вдалося пояснити їй те, що передбачливість щодо ще неіснуючого аж ніяк не є голою теорією, а по-справжньому шкодить магії.

Він сказав їй, що сам Річард довів це: адже полюбивши Келен, він отримав імунітет від її магії сповідниці. Будь-яке передбачення того, що могло б статися, забрали б у Річарда можливість подолання виниклої перед ним проблеми з магією сповідниць тоді, коли вона вперше його торкнулася, хоч і ненавмисно, але все ж, могла б підпорядкувати його волю собі.

Хоча сам Річард ніколи не відкривав Ніккі своєї таємниці про те, як йому вдається знаходити рішення проблеми, Зедд все ж повідав їй, що Річард майже ніколи точно не знав про правильність свого вибору. Ведений інстинктами, він не знав, до чого вони його приведуть, тому Ніккі присягнулася Зедду не говорити про це з Річардом.

Зедд також сказав Ніккі, що Річард сам давно знайшов відповідь на головне питання в теорії магії Одена — він чудово розумів, що передбачення можуть спотворити вплив магії. І він довів це, покохавши Келен незважаючи ні на що.

Річард занадто добре був обізнаний в питаннях, які обговорювала з ним Ніккі. На все у нього була відповідь, навіть у випадках, коли сама вона не знала детального пояснення предмета.

А так як він був першим, кому довелося зіткнутися з подібного роду речами, він визнавав всю складність ситуації, що виникла. Він знав, що навіть дещиця сумніву в правильності своїх дій щодо сповідники, могла б провалити його план дій.

Келен же, у свою чергу, май вона упередження щодо його глибокого і сильного почуття до неї, могла б запросто перешкодити впливу на неї магії Одена.

І це зараз була не просто суха теорія, яку розробили чарівники, які створили магію Одена. Це була реальність: передбачливість могла спотворити те, що ще не відбулося. А Річард, став єдиним, хто вловив піщинку самої суті, просіявши її зміст через своє серце.

Впевнений у своїх почуттях, і повністю усвідомлюючи те, що він не може допустити, щоб Келен наперед дізналася про його любов, він був зв'язаний по руках і ногах. Однак ця проблема не мала особливого для нього значення. І він щиро сподівався, що вона незабаром повинна все ж вирішитися. І йому було над чим серйозно поміркувати, перш ніж це відбудеться.

Отже, перечитавши деякі томи з бібліотеки і деякі книги, знайдені Сестрами, що відносилися до далеких часів Великої війни, Ніккі могла тепер скласти цілу теорію про дар Річарда і про способи його використання.

На її думку, те, що Річард виріс, не маючи ні найменшого уявлення про магії, і що нібито, через це у нього виникли труднощі в управлінні своїм даром, не мало особливого значення.

І, тим не менше, було очевидно те, що здібності бойового мага по-справжньому мали кардинальні відмінності від здібностей чаклунки або звичайного чарівника.

Сила Річарда раптово спрацьовувала аж ніяк не сама по собі, пояснювала Ніккі, а призивалася внутрішніми інстинктами самозбереження, подібно дії магії Меча Істини.

У цьому випадку Меч Істини міг виступати в якомусь роді прикладом того, як працює здатність Річарда, як мага. Меч діяв згідно з почуттями свого господаря. Він діяв, коли його господар визнавав перед собою друга, але якщо господар бачив ворога — меч безжально розрубував його.

Меч спрацьовував за принципом вибору: тут і зараз. Якщо його господар був сповнений почуттям впевненості у правильності своїх дій, то, моментально наливаючись магією, меч відповідав йому. І це було критичним моментом в принципі призову, як магії меча, так і дару бойового мага.

Почуття, емоції — були головним центром того, що відчувала людина, пам'яттю того, який досвід він отримав, спостерігаючи за дійсністю життя. І, зібравши все це воєдино, він, керуючись власним світоглядом, інстинктивно вихлюпував їх, через внутрішню емоційну сутність.

Однак це не означало, що ті, хто вершать правосуддя, завжди мали рацію. Так само, як і меч, його дар працював у відповідності з цінностями свого володаря. Все залежало від того, які цінності переважать. Річард, сформувавши в умі добре аргументоване виправдання своїх дій, передавав своєму емоційному сприйняттю високоморальні цінності.

І саме тому було особливо важливо вибрати правильну людину, назвавши його Шукачем істини, і вручити йому таку могутню зброю. Адже ця людина повинна була стати тим, хто отримає право вершити правосуддя, грунтуючись на відомих тільки йому одному причини.

Дар Річарда, в такій же мірі, як і меч, викликався почуттям гніву. Гнів був фактично рефлексом і захищав його життєві цінності, якщо, на його думку, на них зазіхали. Тому унікальний дар Річарда, як короткий гніт, займався від іскри гніву, ніби підпалений загрозою існуючим життєвим цінностям: наприклад, у випадках, коли небезпека загрожувала тим, кого він любив, або ж коли вона нависала над моральними засадами життя взагалі.

Ніккі сказала йому, що можливо він ніколи не зможе навчитися управляти своїми здібностями безпосередньо, як це робили інші чарівники, що володіли даром. Вона припускала, що причиною тому було те, що дар бойового мага істотно відрізнявся від інших, і служив зовсім іншим цілям.

Це була здатність, подібна дару цілителя або пророка. Весь сенс був в тому, що гнів Річарда був запускаючим елементом у здібностях військового чарівника. Зрештою, це не було важливо, війна не починалася лише через насолоду або спрагу до завоювання, а у відповідь на загрозу цінностям.

Однак найголовнішим для Річарда зараз було якомога швидше навчитися використовувати магію Одена, щоб знищити заклинання Вогняного Ланцюга.

Ніккі була приголомшена, побачивши анаграми і символи, якими Річард розмалював себе і своїх людей. Вона зрозуміла, що він об'єднав традиційні елементи в абсолютно нові форми. Але вона також хотіла дізнатися, як йому вдалося об'єднати всі ці елементи, що відносяться виключно до магії Одена.

Річард пояснив, що він прибув сюди, щоб вивчити в подробицях певні складові заклинання, які колись вималював Даркен Рал, щоб відкрити шкатулки Одена. Адже частина тих символів супроводжували його танець зі смертю, а вже вони були знайомі йому досить добре.

Так чи інакше, всі ці збіги мали смисл. Зедд колись сказав Річарду, що сила Одена — це сила самої сутності життя. Танець зі смертю, який підживлювався магією Меча Істини був нічим іншим, як здатністю, яка охороняла життя лорда Рала. Магія Одена була створена з потоків життєвої сили, що сплітаються в захисну канву, захищаючись від буйства енергії Вогняного Ланцюга.

Таким чином, Меч Істини, дар бойового мага, укупі з силою Одена були нерозривно пов'язані між собою.

Розмірковуючи про ці три складові, Річард згадав про Першого Чарівника Бараха, людину, яка тисячі років тому написав для Річарда книгу «Секрети Сили Бойового Мага».

Ця книга повинна була допомогти йому, в пошуках, що стосувалися його дару мага. Але вона досі перебувала в Тамаранзі. Хоча Річарду вдалося її приховати, коли він якийсь час був бранцем Сікс.

Річард знав, що Зедд вирушив туди, щоб спробувати забрати сховану там книгу, яку Річард взяв з собою зі священного сховища. Річард думав, що його дід досяг успіху у своєму плані, так як він знову відчув присутність свого дару.

Тепер, коли до Річарда знову повернулися його здібності, він в одну мить, від першого і до останнього слова, згадав зміст «Книги Зниклих Тіней».

Ніккі була переконана сама, і також переконала Річарда, що та копія книги, яка була завчити їм напам'ять, можливо, була всього лише підробкою, і з її допомогою відкрити правильну шкатулку Одена було неможливо.

Однак, у Ніккі не було сумніву в тому, що навіть помилкова копія книги по більшій частини містила достатньо інформації для того, щоб зробити правильний вибір і, відкривши скриньку, заволодіти магією Одена.

Річард же висунув іншу версію, припустивши, що підробка, швидше за все, торкалася тільки самої умови для сполучення необхідних елементів, які хаотично згадувалисяся в ній. Але це аж ніяк не означало, що в книзі перераховувалися невірні елементи, і її зміст, так чи інакше, уявлявся йому важливим і значущим.

Виходячи з цих міркувань, Річард прочитав Ніккі всю книгу цілком. І вони відзначали для себе кожен важливий елемент, описаний у книзі. Якщо Річард навчиться відтворювати кожен із необхідних елементів, то, коли оригінал «Книги Зниклих Тіней» виявиться у нього на руках, Річарду буде легко почати використовувати ці складові компоненти, і йому залишиться лише вибудувати їх у правильному порядку, скласти вірний ланцюжок, слідуючи порядку використання елементів з оригінальної копії.

Резюмувавши все це, Ніккі зрозуміла, що потрібно вивчати Річарду. Так як він сам, на її думку, вже досить далеко просунувся у вивченні символів, він тепер був здатний зрозуміти багато ключових складових. Йому вдалося запам'ятати величезний масив з основоположних частин, діючих у формі заклинання. У підсумку, він розмалював ними всю свою команду, не забувши і про себе. Танець зі смертю вже давно навчив його створювати основні фігури, він вимальовував їх інтуїтивно.

Річард прояснив для себе, що, по суті, створення малюнків-заклинань по-справжньому розширювало не тільки значення самих символів, які він використовував, зображуючи і танець зі смертю, і танець клинка, і статую Сильної Духом. Всі вони були настільки різні і наскільки ж і схожі, і вселяли необхідність у дії в ім'я збереження життя.

Для Річарда було вражаючим те, як всі вони разом, будучи окремими шматочками однієї мозаїки, складалися в єдину перспективу, формуючи закінчену картинку. Поки він займався вивченням малювання різних заклинань, Ніккі навчала його, і він не бачив у цьому нічого дивного чи складного.

Для нього це було природним. Адже Річард і так вже знав символи. І він тепер явно впізнавав в них вже не тільки танець зі смертю, але також і рух клинка, як в лютій битві, так і в створенні статуї Сильної духом.

Ніккі ж була унікальною наставницею, так як розуміла не тільки те, наскільки добре Річард знає про свої здібності, але як він їх використовує. Вона вловила і відчула його бачення магії, як такої. Вона зрозуміла, наскільки концепція Річарда відрізнялася від вікової мудрості інших, і виступала їм на противагу. Яким би неординарним не був світогляд Річарда, але він був генератором її активності.

Ніккі теж розуміла його концепцію про творчий аспект магії, як такої, і тому не втручалася в його дії, а навпаки — направляла його на правильний шлях до вирішення поставленої мети. Вона не просто об'єднувала всі відомі їй аспекти для кращого розуміння, а намагалася спертися на те, що вже було знайоме йому, що відповідало його баченню магії в житті.

Вона інтуїтивно вловлювала ті моменти, які він уже усвідомив самостійно, Ніккі не витрачала часу дарма, не акцентувала увагу на тому, в чому він вже розібрався, і лише тільки направляла його думки в потрібне русло, коли він дійсно цього потребував.

Ніккі повільно підійшла до столу.

— Як просуваються твої справи? — Запитала вона.

Річард, глибоко позіхнувши, відповів.

— Я більше не можу. Все перемішалося в моїй голові, як каша.

Ніккі неуважно кивнула, читаючи якусь книгу.

— Як ти думаєш, — запитала вона, — Що це може означати, коли твій власний розум починає працювати сам по собі, складаючи асоціації та зв'язки, між тим, що ти вже знаєш і новими знаннями.

— Так, таке трапляється, — кивнув Річард.

Ніккі закрила книгу і кинула її на край столу.

— Я помітила деякі важливі речі в ній. Тобі варто глянути.

— Я думаю, що вже не зможу вивудити нічого путнього з цієї книги, — стомлено відповів Річард.

— Чудово, — сказала вона, і, вказавши на закріплену в тримачі ручку, продекламувала, — Тоді малюй. Ти повинен зуміти намалювати ці елементи з тільки що прочитаної тобою книги. Якщо справжня «Книга Зниклих Тіней» містить подібні зображення, тобі буде легше відтворити їх, лише поглянувши на сторінку оригіналу.

Річард хотів було посперечатися з нею, сказати про те, як він втомився, але тут же у його голові виникла думка про Келен. Його втома миттєво випарувалася. Крім того, він був абсолютно солідарний з Ніккі в тому, що її завдання — бути його наставником, — і він повинен слухатися її порад.

Ніккі була чаклункою з унікальними здібностями і величезним досвідом за плечима, Зедд нею просто захоплювався. Навіть Верна утримувала його від коментарів на адресу Ніккі, змушуючи його уважно слухати її, оскільки Ніккі володіла великим досвідом у багатьох сферах, на відміну від них. Річард прекрасно знав, що вона була його єдиним шансом, знайти те, що він шукає. І він ні за що не хотів її втратити.

Річард підсунув до себе аркуш паперу і вмочив перо в чорнило. Він схилився ближче і почав креслити фігури з розкритої перед ним книги.

Зараз залишалася одна велика проблема, вирішення якої вони ще не знайшли, — дія чарівного піску. Згідно з описами у «Книзі Зниклих тіней», форми-заклинання були потрібні для того, щоб відкрити потрібну скриньку Одена, однак їх треба було намалювати, використовуючи чарівний пісок. Ніккі сказала йому, що навіть у вивченій ним фальшивій копії книги був згаданий чарівний пісок, як засіб для накреслення заклинання. Без нього всі створені заклинання не спрацювали б.

Річард сказав Ніккі, що, як тільки Даркен Рал відкрив шкатулку Одена, темнота прийшла й поглинула його. Вона засмоктала за собою весь чарівний пісок, використаний ним для накреслення заклинань. Після цього в Саду Життя не залишилося нічого від колишнього химерного оздоблення. На тому місці, де був насипаний чарівний пісок тепер зяяла величезна брудна пляма.

Ніккі відірвалася від чергового тому, який вона наспіх переглядала.

— Тут є деяка інформація про Храм Вітрів.

— Невже? — Сказав Річард, перервавши читання.

Вона кивнула.

— Знаєш, що ставить мене в глухий кут? Як все-таки тобі вдалося перетнути кордон між світами і дістатися до світу мертвих?

Це сталося під час спалаху блискавки, і Річард перейшов кордон, ступивши на дорогу, що веде до Храму Вітрів, а блискавка все продовжувала сяяти.

— Мені дуже шкода, Ніккі, але я розповів тобі все, що знаю.

— Звичайно, згідно твоєї історії, і того, що ти мені розповів, грунтуючись на вивчених тобою стародавніх книгах, Храм Вітрів був відправлений в підземний світ. А так як він був «вигнаний» з метою ізоляції, то він повинен був знаходитися де-небудь далеко-далеко в тій безкрайній вічній порожнечі. Адже мета полягала в тому, що б Храм опинився поза межами досяжності, щоб дістатися до нього ніхто не міг.

Річард заперечив.

— Але він же знаходився прямо переді мною, мені необхідно було лише створити потрібні умови, щоб його побачити. І я точно знаю, що я зробив це і увійшов всередину Храму.

Ніккі байдуже кивнула, і, не відриваючись від читання, далі ходила туди-сюди. Нарешті вона зупинилася, щось її стурбувало.

— І все-таки я не можу вловити сенсу. Неможливо таким чином перейти кордон між світами і потрапити до мертвих. Перетнути пустки підземного світу, це те ж, що і перетнути океан. Це можна порівняти з прогулянкою уздовж його берегової лінії, коли ти, зробивши лише один крок, відразу потрапляєш на острів, розташований на іншому кінці світу, не обтяжуючи себе тривалою подорожжю через водний простір величезних розмірів.

— А може Храм Вітрів насправді розташований не так вже і далеко в підземному світі. Може бути, цей острів знаходиться не десь за океаном, а точнісінько поруч з берегом?

Ніккі похитала головою.

— Але це безглуздо, думати так, грунтуючись лише на твоїх оповіданнях. Кожне джерело твердить про те, що Храм Вітрів був переміщений в безпечне місце, і він був відправлений на край підземного світу, що було рівнозначно тому, якби він опинився на іншому кінці всесвіту.

— Лорд Рал, — в дверному отворі виникла Кара.

— Що трапилося, Кара, — в черговий раз, позіхаючи, сказав Річард.

— У мене тут є деякі люди, які бажають зустрітися з Вами.

Незважаючи на те, як сильно Річард хотів трохи перепочити, він все ж ні за що не хотів зупинятися. Йому було необхідно вивчити всі книги, і знайти можливість врятувати і повернути Келен назад.

— Добре, давай їх сюди.

Слідом за Карою в кімнату увійшла група з шести осіб, одягнених у стародавній білий одяг. Тьмяне освітлення в бібліотеці робило пливучі білосніжні фігури схожими на добрих духів.

Всі вони зупинилися навпроти масивного столу з червоного дерева. Вони з побоюванням дивилися на Річарда, як ніби він їх збирався стратити, а не поговорити з ними.

Річард розглянув кожного з шести чоловік: п'ять чоловіків і одна жінка, поряд з Карою, вони постали перед ним.

— Ці люди з персоналу з обслуговування склепу, — сказала Кара.

— З персоналу з обслуговування склепу? — Здивувався Річард.

— Так, лорд Рал. Вони наглядають за гробницями і все таке інше.

Річард знову подивився на їхні обличчя. Кожен з них уникав його погляду і, мовчки, дивився в підлогу.

— Так, я пригадую деяких з вас, коли я повернувся, — сказав Річард. — Це було, коли під стінами Палацу вибухнула битва з Імперським Орденом.

Він навіть не міг уявити собі знову той жахливий безлад, який їм довелося прибирати. Річард розпорядився викинути всі тіла вбитих імперських солдатів за межі плато. У нього були тоді більш важливі завдання, про які треба було турбуватися, і вони аж ніяк не стосувалися турботи про вбитих.

Люди кивнули.

— Отже, що ви бажаєте мені розповісти?

Кара підняла руку вгору, перериваючи його.

— Лорд Рал, вони всі німі.

Річард, жестикулюючи з пером у руці, відкинувся на спинку крісла і вимовив.

— Всі?

Всі шість чоловік кивнули.

— Даркен Рал відрізав язики всьому обслуговуючому персоналу склепу, щоб у них не було можливості висловити непристойності про його покійного батька.

Річард важко зітхнув, почувши настільки приголомшливу новину.

— Вибачте мене, я не знав цього. Якщо вам стане від цього легше, то я поділяю з вами всі ваші почуття по відношенню до цієї людини.

Кара хихикнула, оглядаючи цих шістьох.

— Я розповіла їм, яку роль тобі довелося зіграти в його смерті.

Шестеро службовців зніяковіло посміхнулися і закивали.

— Тоді, що ж ми будемо робити? Як я повинен дізнатися те, про що ви прийшли мене сповістити? — Запитав їх Річард.

Один з людей висунувся вперед і обережно поклав обгорнутий в білосніжну матерію згорток на стіл. Людина підсунула його до Річарда.

Коли Річард потягнувся за згортком, крапля чорнила впала з пера прямо на матерію.

— Вибачте, — пробурмотів він і відклав перо подалі.

Він підсунув згорнуту матерію ближче. І подивився на шістьох людей.

— Отже, що ж це?

Але жоден з них не зробив ані найменшого руху, щоб дати пояснення. Річард втупився на Кару.

— А вони були наполегливі, чи не правда?

Один із шістки почав вказувати на руки, зображуючи ними площину, як ніби це сторінки відкривається книги. Він повторив так кілька разів і вказав на Річарда.

— Ви хочете, щоб я це відкрив?

Всі шестеро кивнули.

Згорток був настільки легким, що, здавалося, він був порожнім, але Річард дбайливо почав його розкривати на столі, обережно розгортаючи білосніжну тканину.

Коли Річард, нарешті, закінчив цей процес, то виявив, що в центрі матерії лежить одна єдина піщинка білого піску.

Він різко підняв голову і запитав.

— Де ви це взяли?

Всі шестеро вказали вниз.

— О, добрі духи, — прошепотіла Ніккі.

— Що? — Вигукнула Кара, підійшовши ближче, щоб розглянути піщинку білого піску, що лежала в центрі матерії, — Що це таке?

Річард пильно втупився на Морд-Сіт.

— Це чарівний пісок.

Службовець персоналу гробниць, продовжуючи вказувати вниз, хотів тим самим сказати, що вони виявили знахідку десь в склепі. Магічний пісок мав особливе призматичне світіння, але Річард все ж був трохи здивований тим, що ці люди знайшли лише одну єдину піщинку.

— Чи можете ви мені показати те місце, де ви виявили це?

Всі шестеро рішуче закивали.

Річард дбайливо обгорнув матерію навколо піщинки чарівного піску. Він помітив, що на тканині було дві плями від чорнила, так як коли він капнув ними на матерію, вона була загорнута навколо в два ряди.

Ці дві плями знову об'єдналися в одну, коли Річард надав згортку первинний вигляд. А коли він розкривав матерію, плями знову виявлялися на протилежних сторонах.

Вони його заворожили, він пильно дивився на них і думав.

— Ходімо, — нарешті отямився Річард, і, поклавши згорток в кишеню, скомандував. — Відведіть мене туди.

Річард переступив через розплавлену білу кам'яну плиту і увійшов в гробницю Паніза Рала. Персонал по обслуговуванню гробниці чекав зовні в коридорі. Вони переконали Річарда ввійти до гробниці першим. Так як він був нащадком роду Ралов, вони не сміли увійти попереду нього.

Адже в цій гробниці, в кінці кінців, спочивав його дід. Персоналом по обслуговуванню гробниці протягом багатьох років були люди, які завжди жили і вмирали, слідуючи незбагненним правилам кожного лорда Рала, незмінно віддаючим данину поваги своїм предкам.

Річард, тим не менш, завжди надавав свою повагу лише тим, хто того заслуговував. Паніз Рал же був тираном з немислимими амбіціями завоювання світу, чим не особливо відрізнявся від свого сина — Даркена Рала.

Панізу Ралу, можливо, і не вдалося провернути такої великої кількості злодіянь, які скоїв його син. Але не можна було сказати, що він не намагався.

У війні, яку Паніз Рал розв'язав проти сусідніх земель, Зедд, будучи ще молодим, був тим, хто очолив вільний народ Серединних земель проти агресії Д'харіанської імперії.

У підсумку, Зедд, будучи Першим Чарівником, знищив Паніза Рала і спорудив ті самі межі, що відгородили Д'харіанську Імперію від Річарда протягом більшої частини його життя.

Навіть враховуючи те, що багато хто із задоволенням підтримували жагу Паніза Рала до завоювань, Зедд аж ніяк не хотів знищувати весь народ Д'хари.

Адже багато д'харіанців, незважаючи ні на що, виявилися всього лише жертвами пануючої тиранії; вони ж не могли вибирати час і місце для появи на світ, народившись в далеко неблагополучний час при пануванні тиранії.

І винити їх через це було б невірним. Тому, замість того, щоб знищити всю Д'хару, Зедд спорудив кордони між землями.

Він вважав, що залишити д'харіанцев пожинати наслідки власних діянь, було найгіршим покаранням, яке він міг би тільки обрушити на них.

Сформована ситуація також ще й надавала їм шанс, щоб зважитися, і зробивши вибір, спробувати змінити їхній життєвий уклад. Адже з піднятими кордонами, для Д'хари тепер не представлялося можливим продовжувати поширювати свою агресію проти інших народів.

І це було б так, і Річард все ще жив би в далекому Вестланді, якби кордони не впали.

Даркен Рал посприяв їх руйнуванню, подорожуючи через підземний світ, уникаючи тим самим непереборної перешкоди. Але, якщо б це не відбулося, то Річард ніколи не зустрівся б з Келен, яка привнесла в його життя значущість і важливість буття, стала сенсом його існування.

Річард пам'ятав, як незабаром після того як Даркен Рал відкрив шкатулки Одена, і вивільнена ним сила Одена поглинула його, один із службовців палацу підійшов до Зедда і сказав, що гробниця Паніза Рала раптом почала плавитися.

Зедд негайно велів службовцеві взяти певного сорту камінь, і запечатати ним вхід в гробницю, поки загроза подібного руйнування ще не встигла поширитися на всю територію палацу.

Ця тимчасова заплата з білого каменю, що закривала вхід в гробницю, з тих пір здебільшого розплавилася, і це дивне руйнування тепер прийнялося роз'їдати ще незаймані плити біля входу.

Стіни вже були деформовані. Будучи раніше рівними, зараз з них стирчали, видаючись вперед, зміщені шматки рожевого граніту. У коридорі зовні, шви між стелею і стінами також почали розходитися під впливом деформації у внутрішньому приміщенні.

Якщо це руйнування не зупинити негайно, то вже несучі стіни почнуть викривлятися, і до такої міри, поки вся конструкція палацу не почне плавитися зсередини, пожираючи сама себе.

Річард оглядав усе довкола, оцінюючи обстановку в гробниці. Світло від п'ятдесяти семи факелів, відбивалося від позолоченої труни, що стояла на узвишші. Поміщена на п'єдестал рівно по центру кімнати, труна не тільки світився, але ніби ширяла над мармуровою підлогою.

Написи були написані не тільки на труні, але і вигравірувані на гранітних стінах по всьому периметру кімнати.

— Ненавиджу рожевий, — бурмотіла собі під ніс Ніккі, оглядаючи поглядом оточуючі їх поліровані стіни з рожевого граніту і склепінчасту стелю.

— Є якісь ідеї, чому стіни могли б руйнуватися? — Запитав Річард у Ніккі, коли вона повільно обходила кімнату, ретельно оглядаючи все навколо.

— Саме це справді лякає мене, — відповіла Ніккі.

— Що ти маєш на увазі? — Запитав Річард, почавши прочитувати вигравірувані на гранітних панелях слова, написані древнєд'харіанською мовою.

Ніккі продовжила.

— Верна сказала мені, що коли я прибула в палац, саме перед тим, як мене з Енн схопили, що я розповіла їй, що я знаю причину, по якій стіни тут плавляться.

Річард подивився на Ніккі, озирнувшись через плече.

— Отже, чому ж вони плавляться?

Ніккі виглядала дивно збентеженою і схвильованою.

— Я не знаю. Я не пам'ятаю.

— Не пам'ятаєш… як таке може бути? — Заперечив Річард.

— Річард, я дійсно не знаю, з якою метою я спускалася сюди, або чому стіни тут піддалися настільки дивним руйнуванню. Я запитала Верну, можливо, вона пам'ятає небудь з того, про що я їй говорила. Але вона відповіла, що нічого подібного їй в голову не приходить.

Річард злегка провів пальцем по стінці труни, в якій спочивав його предок.

— Вогняний Ланцюг.

Ніккі підняла погляд, вона виглядала тепер ще більш стурбованою тим, що відбувається.

— Ти насправді думаєш, що причина в цьому?

— Ти нічого не пам'ятаєш про те, що саме тут сталося, адже так? — запитав її Річард.

Ніккі похитала головою.

— Ні. Я не пам'ятаю, що взагалі коли-небудь говорила Верні про те, що мені відома причина цих руйнувань. Але, що ще гірше — я не пам'ятаю, що насправді щось про це знала. Як я могла б забути таке?

Річард пильно вдивлявся в стурбовані блакитні очі Ніккі.

— Я не думаю, що ти змогла б забути, якби все йшло своєю чергою.

Ніккі зітхнула.

— Адже це може означати тільки те, що сфера дії заклинання Вогняного Ланцюга збільшилася: тепер воно поширилося і на все навколишнє.

— Всеосяжне зараження, — ледь чутно вимовив Річард.

— Якщо це дійсно так, — уклала Ніккі, — То виходить, що, незалежно від того, з чим пов'язані метаморфози, які відбуваються тут в гробниці, наше першочергове завдання полягає в тому, щоб повністю відкотити назад дію заклинання Вогняного Ланцюга. Викликане шимами зараження оселилося в магії, і почало тепер поїдати нашу пам'ять, щоб не дозволити нам його знищити.

Такий лякаючий висновок ввів Річарда в деяке замішання. Тим не менше, він знав, що воно не позбавлене сенсу.

Тепер він повинен був турбуватися не тільки про Джегана, який ось-ось увірветься в палац, але і про те, наскільки глибокий пролом в заклинанні Вогняного Ланцюга це зараження може прогризти, намагаючись уникнути свого знищення.

Адже магія неусвідомлено реагувала, захищаючись від руйнуючих її факторів, щоб зберегти свою сутність. Що ж стосується шимів, то знищення магії якраз і було їх метою, і те зараження, яке вони залишили після свого пришестя, було їх зброєю для досягнення найкращого результату.

Ймовірно, для магії подібні оборонні заходи були відповіддю на втручання шимів. Подібно гострим шипам чагарнику, які захищали рослину, і були її засобом самооборони, це був пасивний вид оборони самої магії, адже шипи — просто безумовні рефлекси, її спосіб виживання.

— Нам потрібно повністю повернути назад дію заклинання Вогняного Ланцюга, поки не стало надто пізно, — нарешті вимовив Річард, звертаючись до Ніккі. — І ми повинні зробити це перш ніж забудемо, чому ми так вирішили. Я повинен закликати силу магії Одена, щоб зуміти повернути закляття у зворотний бік.

— Річард, але нам для цього потрібні шкатулки Одена, — нагадала йому Ніккі.

— Дійсно! Я навіть знаю, де їх можна дістати: дві знаходяться в лапах Джегана, а третьою заволоділа Відьма. І нам всього-навсього, якихось чином, потрібно просто зібрати їх всі разом.

— З тих пір, як Сікс стала виконувати розпорядження Джегана, нападаючи на наші війська в Старому Світі, — промовила Ніккі, — Я думаю, що вона все ж люб'язно поділиться з ним останньою з шкатулок.

Річард знову провів пальцем по напису на труні Паніза Рала.

— Я вважаю, ти права. Це — лише питання часу, коли Джеган роздобуде всі три шкатулки, якщо, звичайно, він вже це не зробив.

— Тим не менш, у нас є дещо, чого вони потребують, — сказала Ніккі.

— І що ж це?

— Сад Життя. Після того, як я переклала «Книгу Життя», я прийшла сюди, щоб подивитися на нього з абсолютно іншого боку. Книга підтвердила деякі з висновків, до яких я прийшла раніше, коли в останній раз тут була.

Зараз я сприймаю Сад Життя через призму магії Одена. Я вивчила і розташування самого приміщення, і кількість освітлення в ньому, і розміщення кутків кімнати по відношенню до зірок, використовуючи карти зоряного неба, і те, яким чином сонце і місяць перетинають його.

Я також проаналізувала області в межах кімнати, де магія Одена, могла б бути покликана — виявилося, що вони розташовуються в певному порядку, утворюючи в сукупності цілий комплекс з безлічі складових елементів.

Річард був заінтригований.

— Ніккі, ти хочеш сказати, що Сад Життя насправді є основним елементом, щоб відкрити скриньки?

— Так. Сад Життя був побудований певним чином, для забезпечення всіх необхідних умов, контрольованих самим садом, щоб вивільнити магію Одена.

Річард повинен був ще раз подумати над усім цим, перш ніж бути впевненим у тому, що висновки Ніккі були вірними.

— Ти хочеш сказати, що Джеган повинен обов'язково увійти в цю кімнату, щоб відкрити правильну шкатулку?

Ніккі знизала плечима.

— Якщо, звичайно, він не захоче звести свій власний сад, подібний цьому. Цей варіант я не виключаю, але, проте, всі необхідні складові елементи зібрані саме тут — в Саду Життя. Без них, швидше за все, нічого не вийде. Відтворення подібної конструкції, стане досить таки складним завданням для реалізації.

— Але це все-таки можливо, адже так?

— Річард, Джегану, по-перше, будуть потрібні оригінальні джерела, по плану яких споруджувався Сад Життя. По-друге, йому знадобиться допомога не тільки чаклунок, але і чарівників. А відчуваючи брак в необхідної інформації, для самостійного вирішення такого складного завдання, він повинен буде вивчити Сад Життя зсередини. Єдине практичне рішення для Джегана складалося б у тому, щоб продублювати те, що вже побудовано, де всі необхідні умови вже виконані.

— Добре, Ніккі, якщо йому вдасться, проникнути сюди, щоб все самостійно вивчити, так чому ж йому тоді просто не скористатися Садом життя.

Ніккі порівнялася поглядом з Шукачем.

— Точно в яблучко, Річард.

Річард важко зітхнув, усвідомлюючи, наскільки вони з Ніккі були далекі від істинних намірів Джегана.

— Тепер я розумію, що як це не дивно, він ще досі не спробував відкрити шкатулки. Адже спочатку, йому потрібно добратися сюди. Взяття Народного Палацу завжди було для нього найважливішою складовою його плану. І протягом усього цього часу Джеган прекрасно знав, що йому потрібно робити.

— Здається, так і є, — визнала Ніккі.

Трохи несподівано на вході виникла Бердіна, вона переступила через розплавлену арку і увійшла в гробницю.

— Лорд Рал, ось ви де.

Річард обернувся.

— У чому справа?

— Я знайшла цю книгу, — сказала вона, тримаючи її перед собою. Крокуючи через кімнату, вона розмахувала томом, як ніби це могло роз'яснити її появу, — лорд Рал, книга написана древнєд'харіанською мовою. Коли я перевела дещо і розповіла Верні про що в ній йдеться, то вона сказала мені негайно принести цю книгу Вам.

Ніккі вихопила книгу у Бердіни відразу, як тільки Морд-Сіт витягнула руку вперед. Сестра відкинула обкладинку і почала вивчати текст.

— Так, про що ж ця книга? — Запитав Річард у Бердіна.

— Вона про народ Джилліан. Принаймні, про її предків з Каска.

— Сонотворці… — Ніккі шепотіла собі під ніс, перегортаючи сторінки.

Річард насупився.

— Що ти сказала?

— Ніккі права, — сказала Бердіна. — Ця книга розповідає про те, що люди Каска мали здатність творити і насилати сновидіння. Верна веліла, щоб я обов'язково сказала Вам про це.

— Добре, спасибі, — подякував Річард.

— Тепер мені потрібно повернутися назад, лорд Рал. Є деякі інші книги, які Верні потрібно допомогти перевести. І не забувайте, — сказала Бердіна, озирнувшись, перед тим, як піти, — Мені потрібно ще трохи часу, щоб точно розповісти вам про речі, які я виявила, — це стосується Бараха.

Річард схвально закивав, усміхаючись Морд-Сіт.

Ніккі заткнула книгу під пахву.

— Спасибі, Бердіна. Як тільки ми закінчимо з цією книгою, ми приступимо до вивчення наступної.

Річард мить спостерігав за виходячою з гробниці Бердіною. А потім почав водити пальцями по написах, вигравіруваним на гранітних плитах.

— Це все виглядає досить тривожно, Ніккі. Чи відома тобі справжня природа виведених тут заклинань? Безліч з елементів виглядають начебто б знайомими для мене.

— Вони й повинні, — відповіла Ніккі. Вона вказала на один з написів на далекій стіні. — Подивися туди. Це послання від батька, що описують його синові процедуру проходження в підземний світ і назад.

— Ти думаєш, що Паніз Рал хотів передати Даркену Ралу своє знання, яке стосується цих заклинань, і тому він висік їх на стінах цього склепу?

— Ні, — заперечила Ніккі, негативно киваючи головою, — Я думаю, що ці заклинання передавалися в династії Ралів з покоління в покоління на протязі багатьох століть. Від батька до його нащадка, що володіє даром — тому, хто стане наступним лордом Ралом по праву спадщини.

Річард відчував себе обеззброєним.

— І як ти думаєш, скільки ж років цим написам? І навіщо це потрібно — передавати знання про те, як подорожувати між світами?

— По складових конструкціях цих заклинань і використаних у них словоформах я можу припустити що вони з'явилися на цих стінах з того самого часу, коли була створена сама магія Одена. Я думаю, вони також є одними з необхідних складових для вивільнення сили Одена.

Очі Річарда округлилися.

— Що? — Вирячився він на Ніккі.

Ніккі продовжила.

— Ну, по-перше, враховуючи те, про що оповідають книги, що описують магію Одена, такі, як «Книга Життя» і деякі з них про теорії сили Одена, можна зробити висновок, що це одна з умов для призову магії Збитку, яка лежить в основі спопеляючого заклинання Вогняного Ланцюга.

— Ти маєш на увазі позбавлення від проблем зі спогадами?

Ніккі кивнула.

— Річард, чому всі, крім тебе не пам'ятають про існування Келен? Чому вона сама не знає, хто вона є? Чому ми не можемо, використовуючи наш з тобою дар, зняти пелену омани з людей, які забули про Матір-сповідницю? Чому за допомогою наших здібностей ми не можемо повернути їм пам'ять про неї?

Тепер Річард знову впізнавав в ній колишню Ніккі — наставницю, яка змушує свого учня самому знайти відповідь на поставлене питання. Річарду така техніка підходу до вирішення проблеми була більш ніж знайома. Зедд застосовував її у відношенні до онука всю його свідоме життя.

— Зважаючи на те, що всі спогади пропали, нам нічого відновлювати.

— І яким же чином і куди вони випарувалися? — Запитала Ніккі, запитально зігнувши брову.

Річард вважав, що це очевидно.

— Була застосована магія Збитку.

Ніккі продовжувала запитливо дивитися на нього, в очікуванні продовження. Нарешті хвиля розуміння накотилася на нього.

— Добрі духи, — прошепотів Річард, — Адже магія Збитку виходить з підземного світу, — він підійшов ближче до Ніккі, — Чи не хочеш ти сказати мені, що після заклику сили Одена, необхідно спуститися в пекло, тому що те, що було відібране магією Збитку, можна повернути назад тільки звідти.

Ніккі продовжила думку.

— Якщо спогади можна відновити, то повинно залишитися центральне ядро суті, з якого можна знову наростити втрачене. Та пам'ять про Келен — вона лише у тебе в голові, не у неї, не у Зедда, і навіть не у Кари. Це твоя свідомість і нічия більше… Пам'ять інших — це те, що вже покинуло наш світ: її немає. Принаймні, не тут — в нашій реальності.

Річард був настільки вражений, що був не в змозі навіть моргнути.

— І це центральне ядро спогадів, вкрадених зі свідомості людей під впливом заклинання Вогняного Ланцюга, було витягнуто магією Збитку. І якщо так воно і є, то єдиним місцем, де можна відшукати вкрадені спогади, залишається підземний світ.

Ніккі обвела пальцем навколо одного з виразів на древнєд'харіанській, вказуючи на слова, висічені на гранітній плиті і труні.

— «Книга Життя», яку довелося прочитати Даркену Ралу для того, щоб ввести в гру шкатулки Одена, свідчить, що частково сам процес призову магії Одена йде в підземний світ.

— Але які ж спогади шукав Даркен Рал, спускаючись туди? — Заперечив Річард.

— Процедура призову магії Одена прописана в деталях, крок за кроком. Спускаючись у підземний світ, Даркен Рал всього лише виконував один з приписів, який був черговою умовою для виклику магії Одена. — Ніккі обвела рукою навколо, показуючи на стіни з написами. — Саме тут висічений кожен крок: кожна з необхідних умов.

— Ніккі, всі ці згадки говорять тільки про те, що необхідно просто спуститися в пекло, і все. Чому вони не повідомляють про необхідність настільки незвичайної подорожі?

Ніккі парирувала.

— А мета його лежить в намірі відновити основне ядро спогадів. Але, на жаль, магія сама не може знати, що саме необхідно, також як і їй невідомий той, на кого будуть накладені чари Вогняного Ланцюга. Їй відомі лише умови власного вивільнення. І ніде не згадується, що потрібно робити, вступаючи в чергову стадію звершення виклику. Вона — всього лише інструмент для роботи, виданий чарівникові, щоб звернути назад чари Вогняного Ланцюга.

Ніккі продовжила.

— Бердіна була першою, хто показав мені «Книгу Життя». Вона знала, де її знайти, тому що бачила, як Даркен Рал уважно її вивчав.

— Але він не намагався воскресити спогади, вкрадені чарами Вогняного Ланцюга.

Ніккі знизала плечима.

— Ти правий, він хотів використати силу Одена, щоб здобути абсолютну владу. Все залежало від того, з якою метою здійснити ритуал сходження. Ймовірно, Даркен Рал до кінця не розумів справжнього призначення подорожі в підземний світ. Напевно, він вирішив, що це лише чергова сходинка, на яку потрібно зійти — просто частина складного дійства.

Річард пальцями пригладив волосся.

— Келен розповіла мені, що була в підземному світі.

Ніккі його проігнорувала, вона знову вказала на написи.

— І все це є складовою частиною цього дійства.

— Але яким же чином я зможу зробити подібні речі?

— Якщо враховувати те, що тут написано, ти не можеш зробити це самостійно. Ти потребуєш провідника. Але не звичайного супроводжуючого, а таку людину, яку ти зможеш схилити до потрібної дії, і, дерзнувши відвідати підземний світ, переконаєш його в те, що твоє життя — ніщо в порівнянні великими цілями мандрівки між світами.

— Добрі духи, звичайно, я можу присягнутися власним життям, заради цієї можливості, — збуджено вимовив Річард.

Вона кивнула і відразу ж показала на щеодне місце в написах.

— Зверни увагу. Ось це заклинання, що викликає провідника зі світу мертвих, який вкаже необхідний тобі шлях.

Розсерджений не на жарт, Річард глянув на висічений напис. Потім він вказав на один з виразів на древнєд'харіанській, він знаходився вже на наступній плиті.

— Подивися сюди, на цей вислів. Тут йдеться про використання магічного піску.

Ніккі погодилася.

— Так, дійсно. Може тепер нам краще поцікавитися у службовців гробниці, де вони знайшли ту піщинку, яка лежить у тебе в кишені?

Річард, приголомшений тими речами, про які тільки що дізнався, майже забув, навіщо вони з Ніккі спустилися сюди в гробницю.

— Ти права, — вимовив Річард, подаючи сигнали Карі впустити в гробницю шістьох службовців в білосніжних шатах.

Шістка квапливо послідувала за Морд-Сіт, подібно курчатам, які намагаються встигнути за мамою квочкою. Річард терпляче чекав на підходячий виводок. І вони не змусили себе довго чекати, вмить опинившись навпроти очікуючих.

— Всі ви надали нам величезну послугу, виявивши цю піщинку. Я дякую вам за вашу уважність.

По їх лицях, які освітилися від радості, Річард зробив висновок, що жоден лорд Рал ніколи, ні за що не дякував їм колись.

Він м'яко опустив долоню на плече єдиної жінки з персоналу гробниці.

— Ви можете мені показати, де ви знайшли ту піщинку, яку принесли мені?

Жінка озирнулася на решті співтоваришів і впала на коліна, перед позолоченою труною в центрі приміщення. Вона показала на підлогу під одним з кутів труни, що спочивала на піднесеному на кілька футів п'єдесталі. Вона поманила пальцем Річарда до себе.

Він опустився на коліна поруч з нею, схилив голову і заглянув під труну, повторюючи дії слідом за жінкою. Вона загострила свою увагу на одному місці, де один з кутів труни відходив від дна.

Річард постукав по куту кісточками пальців. З щілини почав сипатися пісок, крихітні піщинки відскакували від мармурової підлоги.

Річард піднявся на ноги, задоволений своєю знахідкою, і обдарував Ніккі здивованим поглядом.

— Подай мені сокиру, — покликав Річард одного із охоронців, що стояли в коридорі поруч з входом у гробницю.

Охоронець з Двірцевої варти швидко ковзнув через розплавлений вхід і негайно передав Річарду свою сокиру.

Річард з силою втиснув вістря сокири в вузький стик, що з'єднував кришку з труною. Він почав розгойдувати лезо туди-сюди, заганяючи його поглибше. Спорудивши своєрідний важіль з сокири, Річард продовжував їм рухати, нарешті кришка піддалася, почала відходити і підвелася.

Разом з Ніккі, вони підняли відірваний верх труни. Коли лорд Рал кивком подав сигнал, персонал гробниці разом з охоронцем взяли важку кришку і віднесли її в сторону.

Усередині труна була до країв наповнена чарівним піском.

Річард просто остовпів, втупившись на гору піску. Світло смолоскипів відбивався від кожної окремої піщинки, що переливалася невимовною кількістю відтінків, перетворюючись в іскристий кольоровий потік сяйва.

Річард обережно змахнув пісок з останків тіла, яке покоїлося внизу. Там, закопаний у пісок, лежав обвуглений череп Паніза Рала, його діда, який досі зберігав сліди від Вогню Чарівника Зедда, іншого його діда, що знищив лежачого зараз в труні тирана.

Коли це сталося, кілька крапель того живого полум'я обляпали і молодого Даркена Рала, і породили в ньому пекучу ненависть до Зедда, включаючи всіх тих, хто був тоді в опозиції до Будинку Ралів.

— Річард, тепер я зрозуміла, чому це місце розплавляється, — вимовила Ніккі, — це реакція у відповідь на магію Збитку, за допомогою якої намагалися відкрити шкатулки Одена. Це сталося нагорі — прямо над нами — в Саду Життя.

Річард ретельно обдумав, сказане Ніккі, і виголосив.

— Тобто, це рівноважна відповідь, тій чужорідній силі, яка була тут застосована.

Кінчиками пальців Ніккі дбайливо підштовхнула піщинки, які вибилися, назад в труну.

— Ти маєш рацію. Це найнадійніше місце, яке вдалося знайти Даркену Ралу для зберігання чаклунського піску, адже його йому потрібно було багато. Але, на жаль, він помер перш, ніж зміг скористатися цією заначкою, і всі ці роки після його смерті, пісок продовжував лежати тут незайманий.

Але ось, що цікаво, він до цих пір залишається розпеченим, продовжуючи випромінювати енергію відповідної реакції. Тому-то кімната і плавиться. Це місце не може витримувати далі вплив подібного випромінювання.

— Ніккі, тільки не кажи мені, що Сад Життя побудований так, що в змозі витримати такі енергетичні явища.

Ніккі примружилася і подивилася на Річарда так, як ніби він тільки що висунув важливе припущення, що «вода насправді мокра».

— Річард, ну звичайно ж!

— Тоді нам терміново потрібно перенести це все наверх в Сад Життя.

Ніккі кивнула, погоджуючись.

— Верна і її Сестри можуть зробити це, не без допомоги Натана, звичайно. Вони зможуть змусити труну рухатися, не приміняючи фізичного контакту.

Вона наполегливо стиснула руку Річарда, вимагаючи невідкладної уваги.

— Тепер, коли ми розшукали чарівний пісок для креслення заклинань, нам терміново необхідно продовжити наші з тобою заняття. Можливо, у нас ще залишилося небагато часу в запасі.

Річард з упевненістю в очах відповів їй.

— Я не заперечую. Пішли.

— Я нічого не відчуваю, — вимовив Річард.

Посеред розсипаного магічного піску, який по зовнішньому краю був оточений травою, лежав камінь. Сидячи схрестивши ноги на клині цього каменю, Річард озирнувся на Ніккі, яка стояла позаду і, склавши руки, стежила за тим, як він виводить магічні заклинання.

— Ти повинен залишатися абсолютно безпристрасним. Ти будуєш заклинання, а не займаєшся коханням з жінкою.

— О-ой. А я думав, що мені потрібно… Ну, не знаю…

— Впасти в екстаз?

— Та ні ж, я маю на увазі перейнятися якимось зв'язком з моїм Даром, якимось видом нервового збудження або впасти в транс… або щось таке.

Її блакитні очі повільно роздивлялися останні складові елементи.

— Деякі люди люблять домішувати в елементи емоції під час промальовок форм заклинань, оскільки їм подобається відчувати порив їх серцевого биття, свої складки на напруженому животі, або як бігають мурашки по шкірі — ну і інші подібні відчуття — але в цьому немає абсолютно ніякої необхідності. Пихата театральність. Вони вважають, що повинні стогнати і розгойдуватися, поки вони займаються цим.

Її очі звернулися на нього, а брови зігнулися, висловлюючи насмішку.

— Якщо хочеш, можу показати, як. Тоді ця наша тривала ніч може стати трохи кумедною.

Річард розумів, що цим жартівливим повчанням вона всього лише намагається показати те, що у нього виходить, змушуючи його відчути всю дурість в підмішуванні дрібних забобонів в ті речі, яким вона намагається його навчити.

Це був той тип навчання, який і Зедд мав звичай використовувати, той вид уроків, які змушували червоніти і які не забувалися, як це часто трапляється з невизначеними знаннями.

— А ще деякі люди вважають за краще залишатися голими всякий раз, коли вони малюють форми заклинань, — додала вона.

— Ну вже ні, дякую. — Річард прочистив горло. — Я можу обійтися без стогонів, і свого серцебиття, і мурашок на шкірі, і навіть необхідності оголюватися, поки я буду малювати.

— Я так і знала, що ти підеш цим шляхом. Саме тому, я ніколи не пропонувала подібні доповнення до основ, — вона жестом вказала на малюнки на піску. — У будь-якому випадку, ти мимоволі відчуваєш щось, на що суттєво впливає і твій Дар. Форми заклинань виконують своє призначення, поки ти надаєш їм правильні елементи, в правильній черговості, що додаються в потрібній часовій послідовності. Не турбуйся, ще будуть такі речі, тим більше, коли тобі доведеться малювати їх абсолютно голим, — додала вона.

Річард знав про такі форми заклинань. Він не любив затримуватися на них більше, ніж вони того вимагали.

Ніккі злегка підняла головою, уважно і критично розгледівши кутасті здвоєні лінії, які він виводив.

— Це схоже на те, як робити хліб. Якщо ти додаєш правильні інгредієнти, правильним способом, з тістом відбувається те, що має відбуватися. А те, що ти будеш трясти і перемішувати тісто — не допоможе йому піднятися, або не допоможе спекти хороший хліб.

— Угу, — сказав Річард, повернувшись до виведення малюнків пальцем по магічному піску і прорисовуючи дугу навколо незграбного елемента. — Точно так само, як хліб. За винятком того, що якщо ти зробиш це неправильно, це може вбити тебе.

— Добре, нехай буде хліб, який будемо вважати тим, що може вбити тебе, — неуважно пробурмотіла вона, поглинена ретельним наглядом за його діями і подавшись вперед так, немов допомагала йому зігнути лінію правильно.

Ніккі представилася можливість перевірити деякі з тих елементів, що він зараз виводив з книги, яку Бердіна принесла їм, коли вони перебували в гробниці Паніза Рала. Деякі з форм заклинань були розбиті на частини і схематично представлені в книзі.

Для інших знання Ніккі і її досвід зробили неоціненний внесок, дозволяючи їй вивести деякі з частин грунтуючись виключно на текстовому описі. Таким чином вона змогла відтворити все необхідне.

Річард переживав, що книга давала неповну ілюстрацію всього того, що було необхідно для дійства і з приводу того, що Ніккі могла їх вивести неправильно. Вона дала зрозуміти йому, що у них досить багато речей, про які дійсно потрібно хвилюватися.

Але було також і дещо, що не відносилося до цього роду переживань.

Для Річарда все це було ще й випробуванням на практиці, шансом скористатися тими речами, які він студіював вдень і вночі перед закликом, подією, яка має відбутися, яка перенесе його в світ мертвих. Звичайно, у них немає шкатулок, але, як тільки шкатулки були введені в гру, з'явилася достатня кількість підготовчих заходів та дій, які могли здійснюватися і без їх наявності.

Ті заходи, якщо враховувати, наскільки вони небезпечні, зовсім не були чимось, чого Річард чекав з нетерпінням, але у нього не було ніякого вибору. Якщо він хоче повернути Келен і, поряд з нею все інше, чого він прагне досягти — то перед ним поставали ті речі, які він просто зобов'язаний був пройти, незважаючи на те, наскільки вони страхали його.

Принаймні, його благодійник з давнини, Перший Чарівник Барах, залишив безліч ключів, щоб допомогти йому. Тепер, коли Річард знову возз'єднався зі своїм Даром, він ще й повинен був прочитати книгу, яку залишив для нього Барах — «Секрети Сили Бойового Мага». Якщо й існує той момент, коли йому знадобиться інформація, викладена в тій книзі, то тепер якраз був цей самий момент.

Книга, поряд з одягом бойового мага, який здебільшого також належав Бараху, була захована в замку в Тамаранзі, недалеко від них. На жаль, це було те саме місце, де Річард останній раз бачив Сікс, якраз перед тим, як командер Карго захопив його і доставив в табір Імперського Ордена.

Ретельно виводячи форми заклинання, Річарду до того ж не терпілося пошвидше позбавити імператора сну, змусити його почати відчувати напругу і розгубленість. Занадто довго він плекав у собі самовпевненість і переконаність. Настав час, щоб Джегану почали з'являтися кошмари.

Річарду почулося різке каркання, що донеслося через скляний купол над ними. Озирнувшись, він побачив, як Локі — ворон Джилліан — видерся на скляну раму і спостерігав за ними. Ширяючи високо в небі, ворон всюди слідував за своїм другом на все життя, поки та була в полоні, і влаштовував собі бенкети на рясних відходах, що були по всьому табору. Було схоже, що Локі цікавився всім так, немов більшість речей у житті були нічим іншим, як цікавим святом.

Джилліан знала, що Локі був поряд, але вона ніколи не подавала виду, уникаючи того, щоб який-небудь з охоронців Джегана не запустив у птицю стрілою. Хоча Локі сам по собі був обережною птахом, і здавалося, зникав всякий раз, коли хтось помічав його. Джилліан розповідала, що кілька разів, коли вона виходила з намету Джегана, вона бачила, як ворон літав високо над нею і виробляв трюки, вихваляючись перед нею.

Будучи полонянкою Джегана, Джилліан, тим не менш, не вітала витівок її ворона. Вона перебувала в стані постійного кошмару.

Кілька пластівців снігу починали збиратися по кутах поверх скла. На тлі нічного неба чорний, як смола, птах, був практично невидимий. Лише часом можна було помітити, як його дзьоб і очі давали відблиски світла смолоскипів, створюючи ефект, що з'явився привид і спостерігає за ними.

Час від часу ворон нахиляв голову, наче він теж оцінював тяжку роботу Річарда. Коли він розмахував своїми крилами, щоб стимулювати своє хрипке каркання, проступаюче час від часу місячне світло між біжучими но небу хмарами відбивалося від його глянцевого чорного пір'я.

Ворону не терпілося привнести свій внесок.

— Чи справді ти готова? — Запитав Річард, зберігаючи свою зосередженість, оскільки він креслив лінії на магічному піску.

Джилліан нервово кивнула. Все своє життя вона чекала цієї миті.

Сидячи по самому центру місця, спеціально розчищеного для неї на магічному піску, з усіма цими промальованими заклинаннями навколо неї, вона виглядала дуже урочистою. Вона знала, що саме цю мету переслідував її дідусь, коли обрав її, коли навчав її. Вона була жрицею кісток, призначеною насилати сни, щоб захищати своїх людей.

Смолоскипи, що оточували пісок в центрі галявини, м'яко сичали. Їх полум'я повільно колихалося в майже спокійному повітрі. Темна смуга, яка перетинала обличчя Джилліан і проходила через її мідно-червоні очі, була призначена для того, щоб зробити її невидимою для злих духів.

Як жриця кісток, вона тепер була на службі у Річарда. Річард, як лорд Рал, був тепер тим самим призначеним, хто повинен допомогти їй навіяти сни. Це був найдавніший зв'язок між їх людьми, призначений для загального захисту. Те, що вони навіювали, однак, було зовсім не мріями.

Вони наводили кошмари.

Люди Джилліан були з Каска. Вона була навчена бути оповідачем — однією з тих, кого глибоко поважали за їх знання давніх часів і спадщини її людей. Її дідусь по життю був оповідачем, тим, хто вчив її старому знанню, знанню їх минулого. Коли-небудь той спадок перейшов би до Джилліан.

Її предки, добрі люди, наділені магією, сподіваючись уникнути конфліктів, влаштувалися в пустині, в місцях, на які б ніхто не зазіхнув, загарбникам вони навіювали сни, щоб запобігти потенційним неприємностям. В час, коли настали тодішні події, вони навіювали сни, намагаючись відбити наступ такої ж орди з Старого Світу. У тій Великій війні вони зазнали невдачі і практично всі були перебиті.

Річард і Ніккі уважно прислухалися до цієї розповіді, до всього, що Джилліан знала про ті стародавні часи. Зв'язавши ці відомості, книгу і його власні знання стародавньої історії, Річард, склав усі частини воєдино і отримав картину подій.

Більшість предків Джилліан були вбиті, але деяка частина була захоплена і навернена до нової мети чарівниками з Старого Світу, які жадали отримати їх унікальні здібності. Чарівники скористалися тими захопленими людьми, як сировиною, щоб створити нову зброю. Використовуючи чаклунство, чарівники отримали з тих полонених сонотворців людей, що використовувалися зовсім не для того, щоб насилати сни. Їх призначення було вторгатися в сни.

Зараз Джеган був єдиним живим соноходцем, живим зв'язком з Великою війною трьохтисячолітньої давності, війни, яку знову розпалили. З того, що Річард дізнався, соноходець був знову народжений в цьому світі, оскільки ворожий шпигун увійшов до Храму Вітрів і втрутився в ту магію, що була вигнана. Чарівник Барах знайшов спосіб підстрахуватися — він зробив так, що Річард народиться з обома сторонами Дару, щоб протистояти цій загрозі. Люди Джилліан походили від тих же самих коренів, що і Джеган. Його предки колись були сонотворцями, як і Джилліан.

І ось тепер Джилліан в черговий раз належало, як жриці кісток, виконати своє призначення сонотворца, щоб відбити загарбників… Лише з одним винятком.

Повертаючись до подій тієї Великої Війни — предки Джилліан зазнали поразки. У всьому, що Джилліан знала з тих згадок, говорилося про навівання мрій.

Річард вирішив, що саме тому вони, швидше за все, і зазнали поразки. Замість цього він задумав наслати на них кошмари.

— Ти зможеш відобразити їх у себе в голові? — Запитав він тихим голосом.

Мідно-червоні очі Джилліан відчинилися, проступивши посеред чорної проведеної смуги.

— Так, батько Рал. Ніколи раніше я не стикалася з кошмарами, поки не повернулися ці жорстокі люди із Старого Світу. У мене були тільки мрії. Навіть не уявляла, що таке кошмар насправді, — вона сковтнула. — Тепер — я пізнала кошмари.

— Коли-небудь, Джилліан, — вимовив Річард, зігнувшись і малюючи символ зіркоподібного розриву перед нею. — Я сподіваюся, ти зможеш забути, що таке кошмари, але поки що мені дуже треба, щоб ти зосередила свою увагу на них.

— Обіцяю, лорд Рал. Але я всього лише дівчинка. Ви дійсно вірите, що я зможу навіяти кошмари на всіх тих людей?

Річард пильно вдивився в її очі.

— Ті люди прийшли вбити все, що ти любиш. Ти визвеш кошмари в розумі, а Локі доставить їх людям в таборі, що внизу — я простежу за цим.

Ніккі присіла навпочіпки поруч з Річардом.

— Джилліан, не намагайся уявляти, скільки людей зібралося там внизу. Це не має зовсім ніякого значення. Правда-правда. Куди послідує Локі, туди і доставить твої сни. Поки він буде летіти над табором, кошмари будуть литися з його чорних, як найглибша ніч, крил подібно крижаному дощу. Може комусь і вдасться уникнути його, але це не принципово. Він обрушиться на безліч сонних люден — ось тільки це і потрібно брати в розрахунок.

Ніккі жестом вказала на форми заклинання перед дівчинкою.

— Ось, що є осередком сили, не ти. Ці заклинання пророблять всю роботу по вселенню в їх уми кошмарів, не ти. Все, що тобі потрібно — думати про кошмари. Подивися ось сюди — на це заклинання, бачиш? — запитала Ніккі, жестом показуючи на безперервну петлю, що згорталася в себе. — Ця частина нескінченно примножить твій кошмар ще й ще.

— Але це походить на те, що мені потрібно стільки зусиль, на які я не здатна.

З тонкою довірливою посмішкою Річард потягнувся і обхопив руку Джилліан.

— Саме я допомагаю тобі вселити їм сни, пам'ятаєш? Тобі потрібно всього лише подбати, щоб вони з'явилися в твоїй голові, а я вже подбаю, щоб вони дійшли, куди потрібно. Саме твої думки разом з моєю силою довершать задумане.

— Я цілком упевнена, що уявити кошмар для мене не складе труднощів, — тут вона злегка посміхнулася, — А ваша впевненість, лорд Рал, достатньо сильна. Я вважаю, це спрацює, коли ви обидва рознесете це, як задумано. Тепер я розумію, чому мені потрібні були ви, щоб я змогла вселити сни. Саме тому жриця кісток повинна була чекати вас, очікуючи вашого повернення.

Річард поплескав її по руці.

— Ти повинна запам'ятати ще одну річ, — коли Локі облетить увесь табір, ти повинна будеш направити його і посадити на намет Джегана. Ми хочемо вселити кошмари якомога більшому числу людей, але Джеган — повинен опинитися в самому епіцентрі тих кошмарів і опинитися у владі особливого сну, яким я хочу його закатувати, і тому, коли я шепну тобі, що настав час Локі спуститися, — ти уявиш Джегана в його наметі. Ось це заклинання, — він вказав, — яке здійснить це над тим, над ким буде знаходитися Локі. Коли я дам знати тобі знати — все, що тобі потрібно буде зробити, так це згадати Джегана і Локі полетить до його намету.

Джилліан кивнула.

— Я пам'ятаю той моторошний намет, — її мідно-червоні очі, наповнившись сльозами, звернулися на Ніккі. — І я більш ніж впевнена, що достатньо добре пізнала ті жахи і кошмари, що кояться там.

Над їх головами, нагорі, каркнув Локі і замахав крилами, виказавши нетерплячість вилетіти зі своїм вантажем кошмарів.

Дженсен скорчилась від болю, коли м'язистий охоронець вивернув їй руку, проштовхуючи вглиб шатра. Вона спіткнулася, але примудрилася утриматися на ногах.

Від сліпучого зимового сонячного світла, що супроводжувало їх протягом всієї поїздки по величезному табору, Дженсен з трудом могла розрізнити що-небудь всередині. Їй довелося прикрити очі рукою, поки вони не звикли до пануючої у наметі напівтемряви. Неподалік вона помітила силуети коренастих охоронців.

Обернувшись на безладні звуки позаду неї, Дженсен побачила таких же величезних охоронців, що підштовхували вперед Енсона, Оуена і його дружину, Мерілі, ніби тварин на забій. Вона практично не бачилася з ними в ході їх нетривалої поїздки на Північ. Більшу частину шляху вони проробили з кляпом у роті і пов'язками на очах, заподіюючи загону не більше клопоту, ніж решті багажу разом з провізією. Серце Дженсен стислося від виду її друзів у лапах цих жорстоких людей. Все навколо здавалося оманливим.

З іншого боку великої кімнати Дженсен побачила Імператора Джегана, який трапезував за великим столом. Подібно до священного вівтаря, безліч свічок по обидва боки стола висвітлювали дальню частину кімнати. Уздовж далекої стіни, за спиною Імператора, в очікуванні його розпоряджень, вишикувався цілий ряд слуг. Стіл ломився наїдками, яких вистачило б на невеликий банкет. Однак Джеган їв на самоті.

Чорні очі Джегана вп'ялися в Дженсен, ніби вона була фазаном, якого той збирався обезголовити, випатрати і підсмажити на честь грандіозного бенкету. Витягнувши руку, він пальцями поманив її до себе. Нерівне світло свічок відбивалося у великих перснях і інкрустованих дорогоцінними каменями ланцюжках, які бовталися на шиї у Джегана.

Пройшовши повз завмерлих від страху Енсона, Оуена і Мерілі, Дженсен пройшла по товстому килиму прямо до столу Імператора. Палаючі свічки освітлювали стіл, забитий окостами, дичиною, яловичиною, самими дивовижними приправами.

Не зводячи примарних очей з Дженсен, Імператор пальцями однієї руки скрутив грудку невеликій смаженій птиці, тримаючи келих в інший. Він відкусив великий шматок м'яса, запивши його червоним вином з келиха. Дженсен знала, що це було саме червоне вино: з куточків рота Джегана воно стікало прямо на його жилет з овечої вовни.

— Гляньте-но, — опустивши келих на стіл виголосив Імператор, — Кого ми знову бачимо! Невже сама малеча, сестра Річарда Рала, до нас завітала?

Останній раз, стоячи перед столом Імператора, Дженсен була разом з Себастяном. Тоді вона була гостем. Тоді вона не знала, що її просто використовували. З тих пір їй на багато що відкрилися очі.

— Ти не голодна, дорогенька?

— Ні, — відповіла вмираюча від голоду Дженсен.

— Не потрібно бути соноходцем, щоб сказати, що ти брешеш, — Посміхнувся Джеган.

Дженсен здригнулася від його удару по столу. Всі страви підстрибнули. Пляшки перекинулися, а келихи розлетілися на шматки. Товариші за її спиною ахнули від несподіванки.

— Не люблю, коли мені брешуть! — Вимовив Імператор, піднімаючись.

Його раптова лють віддалася страхом в жилах Дженсен. Вени виступили на лобі Джегана. Його обличчя почервоніло. Вона подумала, що помре на місці.

Перед тим, як лють змогла повністю опанувала ним, в кімнату проник пучок світла. Увійшли дві жінки і всередині намету знову запанував напівморок.

Джеган переключив увагу на них:

— Юлія, Ерміна, що-небудь відомо про Ніккі?

Захоплені зненацька жінки перезирнулися.

— Юлія, я не чую! Я не в настрої гратися з вами!

— Ваше Превосходительство, на жаль, про долю Ніккі нам поки нічого не відомо, — жінка прокашлялася. — Ваше Превосходительство, дозвольте поцікавитися, які причини у Вас є, щоб вважати, що Ніккі може бути жива?

Джеган трохи зменшився і опустився в крісло, покрите майстерним різьбленням:

— Та мені просто привидівся сон про неї.

— Зв'язок з її Рада-Ханем зник. Вона не могла зняти його без сторонньої допомоги. Напевно, це був всього лише сон.

— Вона жива!

Сестра Юлія поїжилась:

— Звичайно, Ваше Превосходительство. Ви знаєте про це краще за мене.

Джеган потер чоло кінчиками пальців.

— Я щось погано сплю останнім часом. Мені вже набридло сидіти тут і чекати хоч якогось поступу. Будівельників цієї купи пора б вже висікти, щоб надалі вони були жвавішими. А я-то думав, що покарань за той бунт буде достатньо, щоб змусити їх з більшим старанням ставитися до своїх обов'язків. Зрештою, це ж піде на користь нашим планам. Може, якщо я переконаю пару слабаків, решта поквапляться?

— Ваше Превосходительство, — вимовила Юлія, роблячи крок вперед, очевидно бажаючи відвернути його увагу від похмурих і жорстоких думок. — Думаю, у нас є дещо здатне підняти Вам настрій, що не змусить Вас засумніватися в наших успіхах.

Джеган насторожився. Потім підняв келих і зробив пристойний ковток. Повернувши келих на місце він схопив окіст з блюда, що стояв по праву руку.

Відітнувши шматок м'яса, він жестом вказав на Сестер:

— Про що розмова?

— Загін, який доставив Дженсен, привіз із собою багато книг. І одна з них — думаю, Вам самому варто поглянути.

Джеган, здається, знову починав злитися. Він рукою запросив двох жінок підійти ближче.

Обидві жінки відразу кинулися вперед, як по команді. В руках Сестри Ерміни була книга, знайдена в потайній кімнаті під усипальницею. Дженсен точно пам'ятала, що бачила, як її дістали.

— «Книга Зниклих Тіней».

Джеган подивився на обох жінок, потім опустив руки з одного боку крісла. Слуга негайно виступив вперед і взявся ретельно витирати руки Імператора. Джеган кивнув головою в бік столу і інші слуги підтяглися до столу і почали виносити з нього страви та графини. Після того, як вони очистили стіл від посуду, молоденька дівчина в більш, ніж відвертому одязі, поквапилася протерти стіл і забратися геть.

Поки слуга витирав руки Джегана, Сестра Ерміна поклала перед Імператором книгу. Він махнув слузі рукою і повернувся до книги. Присунувшись, Джеган перевернув обкладинку книги і почав вивчати текст на її сторінках.

— Так, — почав він, злегка відсторонившись від книги. — І що Ви думаєте про це? Це вірна копія або як?

— Ваше Превосходительство, це не копія.

Джеган невдоволено глянув з-під лоба:

— Що значить «не копія»?

— Це оригінал, Ваше Превосходительство!

Джеган ляснув віями в подиві, будучи не впевненим у тому, що правильно все розчув. Він відкинувся у кріслі і повернув свій погляд до Сестри:

— Оригінал?

Сестра Юлія підійшла ближче до столу і нахилившись перегорнула книгу на першу сторінку:

— Погляньте на це, Ваше Превосходительство, — вона вказала в кут сторінки. — Це авторська мітка. Ця печатка спеціально створена за допомогою магії для того, щоб позначити оригінал.

— Ну і що? Може вона підроблена!

Сестра Юлія замотала головою:

— Ні, Ваше Превосходительство. Це не так. Пророк ставить таку ж печатку перед тим, як почати записувати свої пророцтва — для того, щоб можна було визначити, що це оригінал, що це його власна праця, написана його власною рукою, а не підробка або копія.

— У Вашій бібліотеці безліч книг, які містять пророцтва, але за рідкісним винятком, це копії, зняті з оригіналів. Та що й казати, на більшості тих книг взагалі немає ніяких міток. Просто іноді люди, які знімають копії, роблять свої власні мітки з тим, щоб можна було визначити, кому належить ця копія і щоб переконатися в тому, що їх праця буде розпізнана саме як копія, а не оригінал. Але печатка на цій книзі не може бути міткою, що ставлять на копії. Це унікальна мітка. Така мітка ніколи не ставиться на копії. Це — оригінал. Ця авторська мітка залишена у формі заклинання. З її допомогою визначається оригінал. І я можу з упевненістю сказати, що ця книга — оригінал «Книги Зниклих Тіней», — вона закрила книгу і провела рукою по корінцю. — Бачите? «Тіней», а не «Тіні». До того ж, на ній стоїть авторська мітка. Ця книга була захована за Великим Бар'єром і магічними щитами. Це — оригінал!

— А як щодо решти книг?

— На жодній з них немає такої мітки. На них навіть немає печаток тих, хто знімав копії. Та взагалі, на них немає ніяких міток. Решта книг — лише копії. А ця — оригінал.

На хвилину Джеган задумався, поклавши руку на стіл, постукуючи по ньому великим пальцем.

— Я все одно не розумію, чому ця книга не може бути помилковою копією. Якщо люди робили підробки і хотіли, щоб вони були схожі на оригінал, то вони могли поставити на них і липову мітку. Так би мовити, для ідіотів.

— Технічно, це можливо, але занадто багато доказів свідчить про зворотне. Крім того, що я вже розповіла, існує безліч різних способів, що дозволяють перевірити справжність мітки автора. Саме для цього він і залишив її у формі заклинання: щоб її істинність можна було перевірити. Ми проробили кілька тестів мітки і переконалися в її достовірності. Також зазначу, що є більш складні розпізнавальні мережі, які дозволяють протестувати авторську мітку.

Сестра Ерміна вказала рукою на книгу:

— А ще, Ваше Превосходительство зверніть увагу на перші рядки цієї книги. Вони говорять про можливість визначення істинності за допомогою Сповідниці.

Сестра Юлія нетерпляче прокашлялася: навіщо говорити те, про що і так всі знають? Вона обдарувала Ерміну пронизливим поглядом перед тим, як почати:

— Ваше Превосходительство, ми маємо на увазі, що в книзі йдеться про Сповідницю, яка може визначити копію, але не оригінал. Тому ми не можемо довіряти їй у визначенні першотвору, тому що сповідниці не призначені для цієї мети. Якщо хочете, ми можемо продовжувати перевіряти книгу, але я впевнена, це лише черговий раз підтвердить те, про що нам вже і так відомо.

Джеган барабанив пальцями по столу.

— Де її знайшли?

— У Бандакарі, Ваше Превосходительство.

— Тобто, за магічними бар'єрами, які розділяли нас тисячі років.

— Абсолютно вірно, — захоплено вимовила Сестра Юлія. — Вже одне це є безперечним свідченням справжнього походження цієї книги!

— Чому?

— Якби оригінал можна було визначити за допомогою магії, де б Ви його сховали?

— Звичайно, за Великим бар'єром, там, де немає магії… — резюмував Джеган.

— Ваше Превосходительство, я не сумніваюся, це — оригінал «Книги Зниклих Тіней».

Імператор поглянув на неї темними, як ніч очима:

— Ти готова поплатитися життям за свої слова?!

— Так, Ваше Превосходительство, — не вагаючись, відповіла Сестра Юлія.

Дивний звук розбудив Дженсен. Спросоння він здався їй схожим на віддалені гуркоти грому. Спочатку вона подумала, що це, мабуть, черговий кошмар, який приснився Імператору. Але, насправді, звук виходив зовні. Чоловічі голоси наказували всім відступитися і забиратися геть з дороги. Тепер шум посилився, його звуки чулися вже зовсім поруч.

Біля входу в намет Дженсен помітила солдатів, відкидаючих полог. Вона боялася навіть поворухнутися. Джеган наказав їй залишатися на місці. Знаючи, що йому розлютитися все одно що змигнути оком, Дженсен не могла ослухатися його наказу.

Енсон запитально глянув на неї. Дженсен знизала плечима. Оуен взяв Мерілі за руку. Вони явно були налякані, і Дженсен повністю розділяла їхні почуття.

Імператор піднявся з крісла, продовжуючи натягувати штанину. Він виглядав втомленим, ніби з похмілля. Дженсен знала, що причиною тому нічні кошмари, які переслідують Імператора і не дають йому вночі спокою.

Він вже було розкрив рота, щоб щось сказати, як раптом занавіска дверного отвору відкинулася в сторону. Намет відразу наповнив шум з вулиці.

Всередину увійшла тендітна жінка. Серед усієї цієї метушні вона рухалася, як холодна слизька змія. Від одного її виду Дженсен захотіла сховатися подалі.

Погляд дивної незнайомки привернули четверо чоловік, прикутих до підлоги. Потім вона повернула погляд на Імператора. Чорна сукня підходила до її мертвенно-блідої шкіри.

— О, Сікс! — Вигукнув Джеган. — Дозволь запитати, що це ти тут робиш посеред ночі?

— Я тут по твоєму виклику, — майже з презирством в голосі вимовила жінка.

Імператор подивився на неї:

— Ну і?…

— А… справа в тому, що я згодна зробити для тебе дещо.

Вона витяла щось з-під руки. Дженсен не могла розібрати, що ж це було, тому що ця річ була настільки чорна, що її практично не можна було розгледіти в обкутаному димом приміщенні та ще й на тлі чорного одягу незнайомки.

Побачивши те, що дістала Сікс, Імператор просяяв.

Ніщо не могло порівнятися з кольором того, що було в руках у цієї жінки, ні чорні очі Джегана, ні чорне плаття Сікс. Навіть безмісячна ніч в печері серед густих лісів була не така чорна, як цей дивний предмет в руках Сікс. Дженсен ніколи не доводилося бачити щось подібне йому раніше. На розум приходила лише думка про те, що так повинна виглядати чорна темрява, яка огортає людину, коли вона помирає.

Джеган виглядав задоволеним. На його вустах грала посмішка:

— Третя шкатулка…

Здавалося, Сікс не розділяє його несподіваного гарного настрою.

— Я виконала свою обіцянку.

— Так, так, — тільки й вимовив Джеган, акуратно приймаючи шкатулку з її рук. — Так.

Імператор поставив чорну скриньку на скриню:

— Що ще? — Кинув він через плече.

— Я так задала їм жару, що вони кинулися врозсип. Я знищила всі їх патрулі, які зустрілися мені на шляху. Тим самим, я розчистила дорогу для загонів, ідучих із Старого світу і впевнилась, що вони можуть рухатися безперешкодно.

— Це добре, а то ми вже зачекалися.

— Набагато краще просто покласти всьому цьому кінець, — відповіла Сікс. — Тобі, до речі, вдалося знайти справжню копію «Книги Зниклих Тіней»?

— Ні, — Джеган розплився в усмішці. — Я, здається, знайшов оригінал!

Сікс обдарувала його довгим поглядом, ніби оцінюючи, наскільки правдиві його слова або просто, щоб переконатися в тому, що це не якісь п'яні брудні.

— Думаєш, тобі вдалося відшукати оригінал? — Безрадісна посмішка освітила її вузькі губи. — Так чому ж ти просто не скористаєшся Сповідницею, щоб це перевірити?

— Бачиш, у нас виникли невеликі проблеми… Їй вдалося втекти.

Що б не подумала Сікс, жоден мускул на її обличчі не видав її думки:

— Так, ну добре. У будь-якому випадку, вона б не змогла дуже допомогти тобі.

— Могла, не могла. У мене з нею свої рахунки! — Джеган потемнів. — А може ти зможеш знайти її і повернути мені назад? Ти б не була розчарована!

— Якщо хочеш, — знизала плечима Сікс. — А тепер, дай глянути на цю книженцію.

Джеган підійшов до скрині, дістав з неї книгу і простягнув її Сікс. Вона потримала її, затиснувши між долонями рук.

— Тепер дай інші.

Джеган підійшов до іншої скрині і витягнув ще три книги, дуже схожі з першою. Він розклав їх на мармуровій стільниці і присунув масляну лампу ближче.

Сікс, зі схрещеними на грудях руками, підійшла ближче до столу, розглядаючи книги. Потім приклала кінчики тонких пальців до однієї з книг. Потім до іншої. Затримавши руку над нею на мить, вона перейшла до третьої книги.

— Ці три були написані пізніше, — вимовила вона, вказуючи на лежачі перед собою книги. — Вона дістала оригінал, потримавши його недовго в руці перед тим, як покласти його зверху трьох копій. — Спершу була написана ось ця.

— Ця книга написана раніше інших? Ти впевнена?

— Звичайно! Якщо це невірна копія і твої Сестри відкриють не ту шкатулку, то все над чим я працювала і планувала, піде коту під хвіст, а враховуючи мою роль у всьому цьому, в такому випадку я — труп.

— Ти все ж не відповіла на моє запитання.

Сікс знизала плечима:

— Я — чаклунка. І у мене є деякі здібності. І я можу сказати, що це — оригінал. Скористайся ним. Відкрий потрібну скриньку і твої кошмари припиняться.

Джеган поморщився при згадці про переслідуючі його нічні кошмари, але, врешті-решт, посміхнувся:

— Приведи мені сповідницю.

Сікс розпливлася в розуміючій усмішці:

— До балу все готово, не вистачає лише сповідниці?

— Сестра Юлія ще говорить, що нам необхідно потрапити в Сад Життя.

— З усіх можливих варіантів, це — кращий. Раджу тобі прислухатися до твоєї Сестри.

— Так, так, знаю. До того ж, лише вона може відкрити скриньку, не без моєї присутності, звичайно. І якщо щось піде не так, то їй кришка. Думаю, це в її ж інтересах, якщо вона не хоче потрапити в обійми Володаря Підземного світу. Думаю, це і є причина, через яку вона хоче зробити це в Саду Життя.

Сікс багатозначно глянула на Дженсен:

— Використай її. Це сестра Річарда Рала. Як бачиш, усе складається не на його користь. Її смерть допоможе зберегти рівновагу.

Джеган повернувся до Дженсен:

— Як ти думаєш, навіщо вона мені тут знадобилася?

— Думала ти просто хочеш помститися.

— Я хочу зламати всякий опір волі Ордена. Якби я хотів їй помститися, вона б уже була в наметах для тортур і молила про смерть. Але вона може принести Ордену більше користі. Вона допоможе нашій спільній меті — встановити правління Ордена над усім світом, як і повинно бути по праву.

— Не забувай, що в цьому світі має бути і мій «ласий» шматочок.

Джеган прихильно посміхнувся:

— Звичайно, Сікс. Твої вимоги абсолютно прийнятні. На своєму шматочку володінь можеш робити, що хочеш, не забуваючи, природно, про всеосяжний авторитет Імперського Ордена.

— Безсумнівно. І якщо життя його сестри не вплине на Річарда Рала, то можеш сміливо нагадати, що я з задоволенням спалю його, всіх його людей і всі його війська.

Джегану виразно сподобалася ідея:

— Чудова ідея! Сікс, я відразу зрозумів, що ти — відмінний союзник!

— Якщо не заперечуєш, Королева Сікс.

Джеган посміхнувся:

— Зовсім ні. Я із задоволенням нарікаю тебе: Королева Сікс!

Сидячи в темряві, притулившись до кам'яної стіни і засинаючи час від часу, Рейчел почула звук за дверима камери, який змусив її прокинутися. Вона випросталася, вслухаючись. Рейчел подумала, що це схоже на якісь віддалені кроки.

Вона знову відкинулася на холодну кам'яну стіну. Можливо, це була Сікс, що прийшла забрати її в печеру, щоб малювати картини, що шкодять людям. У порожній кам'яної кімнаті, позбавленої будь-якої меблів, було нікуди бігти, ніде сховатися.

Рейчел не знала, що робити, коли Сікс накаже їй малювати жахливі речі, які заподіюють людям страждання. Вона не хотіла цього робити, не хотіла малювати несучі шкоду безневинним людям малюнки, але вона також знала, що у відьми є способи змусити її це зробити. Рейчел боялася Сікс, боялася жінку, яка мучила її.

У всьому світі немає нічого більш жахливого, ніж бути наодинці з кимось, хто хоче заподіяти тобі біль і знає, що ти ніяк не можеш його зупинити.

Вона почала плакати, тільки лише подумавши про те, хто йде сюди, уявляючи, що з нею зробить Сікс. Але вона витерла сльози і спробувала придумати що-небудь, що завгодно, що змогло б їй допомогти.

Минув вже деякий час з тих пір, як вона бачила відьму в останній раз. Зараз же це могла бути навіть не Сікс — це міг бути один із охоронців, що несе їй їжу. Два стражники були з числа тих, хто служили ще при Королеві Мілені. Рейчел не знала їхніх імен, але вона їх раніше бачила.

Були і інші люди, яких вона не знала. Вони були солдатами Імперського Ордена. Старі охоронці ніколи не шкодили їй навмисне, але нові солдати були іншими. Вони були схожі на дикунів. Коли вони дивилися на неї, Рейчел розуміла, що вони думають про те, щоб зробити з нею неймовірно жахливі речі. Ці люди не хвилювалися, що будь-хто може їх зупинити, за винятком хіба що Сікс. Вони ніколи не ставали у неї на шляху. Сікс ігнорувала їх, знаючи, що вони заберуться з її дороги.

Ці чоловіки дивилися на Рейчел так, що лякали її до тремтіння в жижках. Рейчел хвилювалася, що вони схоплять її одну, коли не буде Сікс, щоб тримати їх на відстані. Але думки про Сікс, що йде, щоб мучити її, були ненабагато приємнішими.

Рейчел завжди ненавиділа насильство, коли ще була в замку за часів Королеви Мілени. Вона жила в страху велику частину часу. І була голодна велику частину часу. Але зараз все було по-іншому. Все було гірше — хоч вона ніколи й не думала, що може бути гірше.

Вона уважно слухала кроки, що наближаються. Вона зрозуміла, що це не чоловіча хода, а більш легка хода. Це були жіночі кроки. Це означало, що йде Сікс. Це означало, що буде жахливий день. Сікс пообіцяла, що коли вона повернеться, вона змусить Рейчел малювати для неї.

Замок клацнув після повороту ключа. Рейчел втиснулася в стіну, бажаючи втекти, але, знаючи, що вона не може. Важкі залізні двері рипнули, відкриваючись. Світло лампи хлинуло в кам'яну в'язницю Рейчел. Несучий лампу силует ковзнув усередину. Рейчел здивовано моргнула, коли побачила посмішку.

Це була її мати.

Рейчел стрімко схопилася. З текучими по її щоках слізьми вона підбігла до жінки і обхопила руками її талію. Вона відчувала тішачі її руки, які ніжно обіймають її. Рейчел заридала, радіючи несподіваним обіймам.

— Ну, заспокойся, заспокойся. Все тепер буде добре, Рейчел.

І Рейчел знала, що так і буде. З появою її матері несподівано все встало на свої місця. Страшні чоловіки, відьма — ніхто з них більше нічого не значив. Все тепер в порядку.

— Спасибі за те, що прийшла, — сказала вона крізь сльози. — Я була так налякана.

Її мати присіла, обіймаючи її міцніше.

— Я бачу, ти скористалася тим, що я тобі дала в минулий раз.

Рейчел схилила голову на мамине плече.

— Він врятував мене. Він врятував моє життя. Спасибі тобі.

Втішаюча рука гладила її спину, мама ніжно посміхнулася щирому щастю Рейчел. Рейчел відсторонилася.

— Ми повинні йти. До того, як ця жахлива відьма повернеться, ми повинні піти. І тут ще є солдати — злі солдати. Ти повинна не дати їм побачити тебе. Вони можуть зробити з тобою жахливі речі.

Сяючи і посміхаючись, мама пильно подивилася на неї.

— Ми зараз в безпеці.

— Але ми повинні йти звідси.

Все ще посміхаючись, її мати кивнула.

— Так, повинні. Але я хочу, щоб ти дещо зробила для мене.

Рейчел припинила плакати.

— Що завгодно. Ти врятувала мені життя. Та крейда, що ти мені дала, врятувала мене від примар-кулдиків. Вони б розірвали мене на частини. Те, що ти мені дала, врятувало моє життя.

Її мама приклала руку до її щоки.

— Ти сама врятувала своє життя, Рейчел. Ти використала свою голову і врятувала своє життя. Я всього лише трохи допомогла тобі, коли зрозуміла, що тобі це знадобиться.

— Але це була та допомога, якої я потребувала.

— Я дуже рада, Рейчел. Тепер же мені потрібна твоя допомога.

Рейчел знизала плечима.

— Чим же я можу тобі допомогти? Я ж ще невелика, щоб багато чого зробити.

Її мама посміхнулася під час паузи.

— Ти як раз походиш по розміру.

Рейчел не могла уявити собі, для чого ж це вона може походити по розміру.

— Тоді, що ж це?

Її мати підняла лампу і встала. Вона взяла Рейчел за руку.

— Ходімо. Я покажу тобі. Мені потрібно, щоб ти доставила дуже важливе послання для порятунку іншої людини.

Як тільки вони рушили в кам'яний коридор, лампа освітила порожній простір. Охоронців ніде не було видно.

Рейчел сподобалася думка допомогти комусь ще. Вона знала, що значить боятися і потребувати допомоги.

— Ти хочеш, щоб я віднесла послання?

— Так, саме так. Я знаю, що ти хоробра, але ти не повинна боятися того, що побачиш. Обіцяю, там нічого боятися.

Поки вони поспішно йшли по коридорах, Рейчел почала хвилюватися. Вона знала, що її мама вже допомагала їй раніше. І вона хотіла надати їй допомогу.

Але все це звучало лякаюче. Коли людина говорить, що нічого страхатися, це означає, що боятися є чого. Однак, все це було не так страшно, як ті чоловіки зі злими поглядами, або як зла відьма.

Чейз вчив, що страх це нормально, але щоб вижити і допомогти собі, треба бути господарем свого страху. Страх, як він завжди говорив, не може врятувати тебе, на відміну від управління ним.

Рейчел підняла погляд на свою прекрасну матір.

— І для кого це послання?

— Воно щоб допомогти другу. Річарду.

— Річарду Ралу? Ти знаєш Річарда?

Її мама глянула на неї.

— Ти знаєш його, і це головне. Ти ж знаєш, що він намагається всім допомогти.

Рейчел кивнула.

— Я знаю.

— Добре, йому знадобиться допомога. Я хочу, щоб ти віднесла йому повідомлення від мене, і дізналася, чи можемо ми чимось йому допомогти.

— Чудово, — сказала Рейчел, — я з радістю йому допоможу. Я люблю Річарда.

Її мама кивнула.

— Добре. Він людина, що заслуговує твоєї любові.

Вона зупинилася перед важкими дверима і м'яко стиснула руку Рейчел.

— Не бійся зараз, добре?

Рейчел втупилася на неї, відчуваючи, що душа йде в п'яти.

— Гаразд.

— Тут нічого боятися, обіцяю. І я буду тут поруч з тобою.

Рейчел кивнула. Її мама відчинила двері в холодне нічне повітря.

Рейчел побачила через дверний проріз, що вже зійшов місяць. До цього Рейчел була в темній камері, і тут був лише світло від лампи, тому вона могла добре бачити все зовні. Це було схоже на внутрішній двір, огороджений кам'яними стінами. Двір був досить великий не тільки для кущів, але і для дерев.

Разом вони ступили в холодну темряву. Рейчел скам'яніла, коли побачила палаючі зелені очі, які дивився на неї зверху вниз. У неї перехопило подих, не даючи їй закричати.

Величезні крила голосно грюкнули, широко розкриваючись. Завдяки місяцю за крилами, Рейчел побачила пульсуючі вени на натягнутій шкірі крил. Це був гар. Рейчел зрозуміла, що звір в мить ока розірве їх на частини.

— Рейчел, не бійся, — вимовила її мама ніжним голосом.

Рейчел не могла поворушити ногами.

— Що?

— Це Гратч. Він друг Річарда. — Вона повернулася до смертоносного звіра і поклала долоню на його величезну волохату руку, заспокоюючи його. — Це ти, Гратч?

Його рот широко розкрився. Великі ікла заблищали у світлі лампи. Пара від його дихання свистіла, проходячи через ці ікла назовні в холодне повітря.

— Гррратч люююб Рйіч-ааарг, — прогарчав створення.

Рейчел моргнула. Це було не зовсім гарчання. Воно звучало, як слова.

— Він тільки що сказав, що любить Річарда?

Гратч ствердно кивнув. Мати Рейчел теж кивнула.

— Правильно. Гратч любить Річарда. Як і ти.

— Гррратч люююб Рйіч-ааарг, — повторив звір.

На цей раз Рейчел краще змогла зрозуміти сказане Гратчем.

— Гратч тут щоб допомогти Річарду. Але ти теж нам потрібна.

Рейчел, нарешті, відвела очі від величезного звіра, щоб подивитися на маму.

— Але що я можу? Я не така велика як Гратч.

— Ні, не така. Ось чому Гратч зможе тебе нести на спині. А ти, в свою чергу, зможеш понести послання.

Потік висхідного повітря овіяв обличчя Річарда, що стояв на вузькій дорозі, що вела від Народного Палацу вниз до краю плато. Натан, вставши з лівого боку від нього, перехилився через край, щоб глянути в глибину крутої прірви. Навіть в такі моменти, як зараз, пророк був одержимий цікавістю дитини. Дитини, якій було не менше тисячі років від роду. Річард припустив, що, залишаючись в ув'язненні майже все своє життя, він цілком міг залишитися дитиною.

Ніккі, розташувавшись праворуч від Річарда, зберігала спокій. Річард не міг сказати, винив він її чи ні. Кара і Верна чекали позаду нього. Обидві виглядали так, немов збиралися скинути когось з краю кручі. Річард знав, що, незважаючи на зовнішній вигляд, якщо хтось і був дійсно в змозі викинути таку річ, так це був Натан. З тих пір, як він дізнався, що Енн вбита, в ньому кипіла прихована лють. Річард міг з легкістю зрозуміти цей безмовний гнів.

Механізми розвідного моста заскрипіли, загуркотіли важкі ланцюги, коли охоронці обертали важіль, щоб опустити міст. Коли важкі балки і дошки почали повільно спускатись, Річард, нарешті, зміг розгледіти обличчя самотнього солдата, який чекав по іншу сторону. Перше, що він побачив, — були темні очі, яскраво палаючі по той бік прірви.

Молодий чоловік був великим, він тільки вступив в розквіт своїх сил, з масивними грудьми і руками. Сальні пасма волосся звисали на його могутні плечі. Схоже, він ніколи в житті не мився. Річард відчував його запах, який долинав з того кінця прірви.

Схоже, що ця молода людина вже починала ставати чудовим зразком худоби Імперського Ордена. Він був чудовим прикладом звичайного солдата Ордена: зарозумілий, розпущений головоріз, молодий, керований своєю спрагою і емоціями, — і ні крапельки не заклопотаний тим збитком і стражданнями, які він заподіював, щоб отримати те, що хотів. Він був позбавлений милосердя, співчуття або співчуття до тих, кого він змушував страждати. Їх страждання нічого для нього не означало. Він був повністю поглинений собою і відданий тільки своїм власним бажанням, він був готовий зробити все, що завгодно, щоб задовольнити їх.

Він був типовим регулярним солдатом Імперського Ордена, судячи з тих, яких бачив Річард.

Ще не задумуючись про наслідки, він був молодиком, чиї м'язи розвинулися не в приклад його інтелекту, і тому він був лише віддалено знайомий з поняттям цивілізованості. І, що ще гірше, це поняття не представляло для нього ніякого інтересу, оскільки не припускало негайної винагороди за його вчинки.

Він був обраний спеціально, щоб надіслати повідомлення. Він був нагадуванням — всім своїм диким виглядом — якого сорту люди чекали їх нижче на Рівнині Азеріта.

І все ж, цей індивідуум, що стояв там на самоті, в своїх обладунках з темної шкіри, ременях, цвяхах, татуюваннях і поясах, заповнених грубою зброєю, насправді, нічого не значив для Ордену. А ось у його розумі таїлася вельми значуща людина. Цим розумом заволодів — узяв під свій контроль і управління — соноходець, Імператор Джеган.

Імператор вийшов на зв'язок за допомогою дорожнього щоденника, який все ще був у Верни. Близнюк того щоденника багато років перебував у Енн, але тепер ним заволоділа Сестра Юлія, а отже, і Джеган. Верна була повністю здивована повідомленням у щоденнику. А Річард ні. Він очікував чогось такого. Адже це він був тим, хто попросив Верну перевірити, чи немає повідомлень в її подорожньому щоденнику.

Джеган хотів зустрітися. Він сказав, що прийде один, але для його власної безпеки, в розумі одного з його людей. Він сказав, що Річард може привести на цю зустріч кого завгодно, скільки завгодно, хоч цілу армію, якщо забажає. Джеган навряд чи хвилювався за життя солдата. Імператор сказав, що, навіть якщо вони вирішать вбити цього солдата, йому все одно.

Річард знав не тільки зі свого власного досвіду, але і з досвіду Келен, що зловити соноходця в розумі іншої людини було неможливо. Вона розповідала, що торкнулася людини, захопленої Джеганем, своєю силою, але навіть притому, що на нього ця сила подіяла, імператор зумів легко уникнути небезпеки. Незважаючи на талановитих людей поруч з Річардом, він не плекав ілюзій, що хтось з них міг бути в стані спіймати соноходця. Звичайно, солдат би помер. Але це було б тільки жертвою, яку повинна була принести людина для загальної справи, і це було єдине, що турбувало Джегана.

Ні, люди, яких привів з собою Річард, не мали своєю метою спробувати вбити Джегана через свідомість його маріонетки; Річард знав краще. Кожен з них був приведений з інших причин.

Міст, нарешті, опустився. Річард вже дав команді моста і охороні свої інструкції, тому, як тільки міст був опущений, він подав їм сигнал, і вони всі покинули дорогу.

Як тільки команда і охоронці віддалилися із зони чутності, Річард пішов через міст. Його оточення швидко послідувало за ним. Чоловік на іншій стороні постояв мить, заправивши великі пальці за пояс з зброєю, потім почав просуватися до середини моста і зайняв зарозумілу позу.

Коли вони зупинилися, темні очі чоловіка — темний погляд Джегана — зупинився на Ніккі. В той час, як повелитель, який дивився чужими очима, був без сумніву сердитий, сам молодий чоловік був вельми відкритий своій жадобі того, що він бачив. Він не звертав уваги ні на кого, крім білявої жінки, що стояла перед ним у відкритому чорному платті. Виріз її сукні був досить глибокий, і чоловік дуже зацікавився тим, що він бачив.

— Що ти хочеш? — Запитав Річард діловим тоном.

Очі людини спрямувалися на Річарда, але відразу ж повернулися до Ніккі.

— Так, люба, — сказав глибокий голос. — Я бачу, ти зуміла зрадити мене ще раз.

Ніккі обдарувала його тільки байдужим поглядом.

— Ти написав, що хотів зустрітися зі мною, — сказав Річард, зберігаючи спокійний голос. — Що ж стало для тебе настільки важливим?

Зарозумілий пильний погляд ковзнув на Річарда.

— Для мене це не настільки важливо, хлопчику, як для тебе.

Річард знизав плечима.

— Добре, для мене, і що тоді.

— Тобі небайдужі всі ці люди позаду тебе?

— Ти знаєш, що небайдужі, — сказав Річард зітхнувши. — Так що з цього?

— Гаразд. Я збираюся дати тобі шанс довести це. Слухай уважно, бо я не в настрої обмінюватися образами.

Річард хотів запитати людину-Джегана чи добре він сьогодні спав, але встояв проти спонукання себе до сарказму. Вони були тут для іншої мети.

— Тоді назови свою пропозицію.

Солдат підняв руку, досить кострубато, як припустив Річард, щоб вказати на палац, що підносився позаду них.

— У тебе там знаходяться кілька тисяч людей, які чекають своєї долі. Їх доля тепер повністю у твоїх руках.

— Саме тому вони називають мене лордом Ралом.

— Добре, лорд Рал, в той час, як ти захищаєш тільки себе, я представляю колективну мудрість всіх людей Ордена.

— Колективну мудрість? — Річард знову повинен був змусити себе не робити легковажних зауважень.

— Колективна мудрість — це те, що веде наших людей. Разом, тому що коли нас більшість, ми мудріші, ніж одиниці.

Річард дивився вниз, розглядаючи ніготь.

— Ну, взагалі-то, я вже грав з колективною мудрістю твоєї команди Джа-Ла і побив їх, що з одного, що з іншого боку.

Чоловік піддався на півкроку вперед, немов збираючись напасти. Річард стояв нерухомо, склавши руки, і, нарешті, підняв погляд і подивився прямо в очі Джегану. Людина зупинилася.

— Це був ти?

Річард кивнув.

— Так, що за пропозиція?

— Коли ми увійдемо туди — а ми обов'язково увійдемо — чоловікам на зразок цього молодого солдата, що стоїть перед тобою, гордості людей Старого Світу, що прийшли розтрощити віровідступників Нового Світу, буде дана повна свобода. Я надам твоїй уяві самій показати тобі, що такі чоловіки зроблять з твоїми ляльками в палаці.

— Я й так бачу, як гордість Ордена розглядає невинних людей. Я вже бачив результати їх колективної мудрості. Мені немає необхідності застосовувати уяву.

— Добре, якщо ти бажаєш, щоб це повторилося тут, тільки в десятикратно гіршому варіанті через те, що вони розсерджені твоїм впертим опором, і необхідністю знаходитися тут, щоб прокласти собі дорогу всередину: тоді, якщо ти не робиш нічого, вони прийдуть, вони увійдуть і вони вихлюпнуть свою помсту за все, що ти зробив нашим людям у них на батьківщині.

— Я вже все це знаю, — сказав Річард. — Це досить очевидно, врешті решт.

— Хотів би ти вберегти своїх людей від цього болю?

— Ти знаєш, що так.

Людина трохи випросталася, висловлюючи на обличчі посмішку Джегана.

— А ти знаєш, що в мене є твоя сестра Дженсен?

Річард здивовано кліпнув.

— Що?

— Дженсен у мене. Взагалі-то, вона дуже хороша собою. Її привели назад після того, як ми відвідали кладовище в Бандакарі, щоб виказати повага покійному.

Річард втратив хід думок Джегана.

— Якому покійному?

— Так адже Натану Ралу, звичайно.

Очі Річарда повільно закрилися, коли він згадав той надгробок.

— Милостиві духи, — прошепотів він собі.

— Виявляючи повагу могилі Натана Рала, мої представники натрапили на найцікавіші книги. Я вважаю, що про одну з них ти в особливості начувся: це «Книга Зниклих Тіней».

Річард пильно подивився на нього, але нічого не сказав.

— Так от, я впевнений, що ти вже обізнаний про те, що існує п'ять копій цієї книги. Фактично, я маю три з них. З того, що повідомили мені мої хороші Сестри, ти запам'ятав ще одну копію. Я не впевнений, де знаходиться п'ята, але припускаю, що вона може бути в будь-якому місці.

Вся справа в тому, що це не має ніякого значення. Розумієш, «Книга Зниклих Тіней», якою я заволодів разом з твоєю красивою маленькою сестричкою і декількома її друзями, не копія.

Річард спантеличено подивився на людину.

— Не копія? Тоді, що ж це?

— Це — оригінал, — сказав Джеган своїм глибоким голосом, виглядаючи вельми задоволеним собою. — Оскільки вона — оригінал, мене тепер не хвилює, яка з цих п'яти є однією істинної копією і які чотири — помилковими. Мене це більше не стосується, оскільки я тепер маю оригінал.