Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця

Вона звернула увагу, що на тлі багатьох портретів видно Замок або частина його. В якійсь мірі вражаючою і сумною здавалася думка про всіх цих людей, які колись жили тут, про те, що колись в цьому місці вирувало життя. Тим більше пустельним здавалося воно зараз.

Рікка оглянула Ніккі з ніг до голови.

— Здається, нічна сорочка була рожевою.

— Ненавиджу рожевий, — відповіла Ніккі.

Рікка, здавалося, була розчарована.

— Правда? Коли ми з Карою наділи її на тебе, мені подумалося, що в ній ти ще красивіша.

Спочатку здивована тим, що це висловлювання виходило від Морд-Сіт, Ніккі раптом усвідомила весь феномен рожевої нічної сорочки. Це була Морд-Сіт, яка шукала власний вихід із темної пустелі безумства.

Вона намагалася відкинути емоційні кайдани, що сковували її з самого дитинства. Все її життя, весь її світ були повні потворності та насильства. Рожева нічна сорочка являла собою щось невинне і миле — щось, абсолютно невластиве таким, як Морд-Сіт.

Радіючи з такої простої речі на Ніккі, вона лише пробувала радіти з чогось привабливого і нешкідливого. Це чимось нагадувало маленьку дівчинку, яка вбирала ляльку в красиву сукню. Це була зважена естетична оцінка і більш того — це була практика бажання.

— Спасибі, — вимовила Ніккі. Через мить роздумів вона додала: — Дуже красива нічна сорочка. Просто не мій колір, ось і все. Можливо, після того, як я переодінусь і поверну їй колишній колір, візьмеш її собі?

Обличчя Ріккі набуло підозрілого виразу.

— Собі? Навіть не знаю…

— На тобі вона буде чудово виглядати. Чесно. Рожевий відмінно поєднується з відтінком твоєї шкіри.

Рікка виглядала дещо розгубленою.

— Правда?

Ніккі кивнула.

— На тобі вона буде виглядати просто відмінно. Я б хотіла, щоб ти взяла її собі.

Рікка на мить завагалася.

— Ну… я подумаю, — нарешті сказала вона.

— Я її перекрашу і підберу самий підходящий тобі відтінок рожевого.

Рікка посміхнулася.

— Спасибі.

Хотіла б Ніккі, щоб Річард був тут і міг бачити цю боязку посмішку, яка представляла такий ризик для Морд-Сіт. Він би точно зрозумів, що цей, здавалося б, незначний пробний крок насправді був досить серйозною зміною для такої жінки.

Ніккі раптом усвідомила, що її власне серце наповнилося теплом від цього позитивного, хай і крихітного кроку назад до простих радощів життя.

Дивлячись на посмішку Ріккі, вона зрозуміла, що подібні речі означали для Річарда.

У міру того, як на неї сходило все більше розуміння, вона майже готова була розсміятися. Річард не просто б оцінив розвиток Рікки, він би побачив Ніккі — Пані Смерть — яка вчить ділитися радістю життя — нехай і в малому.

Вона навіть не відразу зрозуміла, що тільки що вони обидві разом з Ріккі зробили крок вперед. Ніккі і уявити не могла, як повинен був відчувати себе Річард, повертаючи її з похмурого існування, яким було наповнене все їх попереднє життя.

Всього на мить їй відкрилося це — вона побачила життя очима Річарда. Це було приголомшливо радісною перспективою того, як вільний вибір кожного міг зробити їх життя кращим. Бачення можливого, того, яким міг і повинен був бути навколишній світ.

Як же вона по ньому нудьгувала. Зараз вона віддала б усе на світі, щоб побачити його усмішку, ту саму посмішку, яка немов відображала все, що було в світі хорошмм і світлим. Вона була готова розридатися від того, як їй його не вистачало.

Рікка кинула на Ніккі косий погляд.

— Ти в порядку? Відьма нічим серйозним тобі не нашкодила? Ти виглядаєш, ну, не знаю, навіть… нещасною.

Ніккі недбалим жестом відмахнулася від неспокою і змінила тему.

— Ви знайшли Рейчел?

На виході з кам'яної кімнати, яка вкрита гобеленами з сільськими сценками, в просторий оброблений деревом зал, Морд-Сіт обдарувала Ніккі сумним поглядом.

— Ні. Чейз повернувся на зорі і повідомив, що знайшов її сліди за межами Замку. Потім пішов на пошуки.

Рейчел була ще однією ланкою, з'єднував Ріккі з простими радощами життя. Ніккі прекрасно знала, які почуття прив'язують Рікку до дівчинки, хоча та ніколи відкрито не визнавала їх.

— Не уявляю, що могло спасти їй в голову, — кинув Зедд через плече, проводячи їх у вузькою галерею. — Це не дуже-то на неї схоже — просто втекти.

— Як гадаєте, чи не пов'язано це з тим, що Сікс десь поблизу? — припустила Ніккі. — Можливо, це її вплив?

Рікка похитала головою.

— Чейз сказав, що знайшов сліди тільки Рейчел. Там не було ніяких слідів Сікс.

— Ти думаєш про те ж, про що і я? — Запитала Кара Ніккі.

— Маєш на увазі той урок про сліди, що якось дав нам Річард?

Кара кивнула.

— Ми говорили про те, як за допомогою магії можна приховати сліди.

— І то правда, — погодився Зедд. — Але Рейчел пропала до того, як з'явилася Сікс. Якщо Сікс намагалася заховати свої сліди за допомогою магії, який був сенс ховати свої сліди, не ховаючи і сліди Рейчел?

Ніккі різко зупинилася. Вона обернулася до проходу, який вони тільки що минули. По обидві сторони низького порталу галереї стояли позолочені колони. На колонах спочивала міцна балка з вирізаними на ній символами.

Насупившись, вона глянула на колони.

— Хіба тут раніше не було щита?

Похмурий погляд Зедда підтвердив її побоювання. Чарівник рушив далі, і решта квапливо пішли за ним. В кінці залу він звернув направо в короткий прохід, який вів на спіральні сходи.

У порівнянні з величезними сходовими прольотами Башти, ці спіральні сходи були меншими, але все ж ні в яке порівняння не йшли зі звичайними спіральними сходами. Вони були досить широкі, щоб по сходинках було зручно підніматися, і ними могли пліч-о-пліч йти дві людини.

Сходовий колодязь був настільки великий, що від зовнішнього краю сходинки до внутрішнього людині довелося б зробити кілька кроків. Крім того, сходи химерно завивалися, йдучи вниз довгим штопором.

В цілому конструкція була дезорієнтуючою і при спуску вимагала певної уваги. Зійшовши зі сходів, вона, нарешті побачила, що химерна форма викликана необхідністю обігнути виступ скелі і піти під неї, туди, де стіни поблискували вкрапленнями мінералів.

Від підніжжя сходів короткий прохід вів у вже знайому розколину в скелі, яка відділяла камери для ув'язнених від самої скелі. Вони майже дійшли туди, де відьма застала їх зненацька. Ніккі подумала, що після вторгнення вільно розгулюючої по Замку відьми в залах запанувала особлива тиша.

Притому, наскільки вона була обізнана про щитах, їй важко було уявити, що таке взагалі можливо. Створюючі це місце і забезпечуючі його захист чарівники безсумнівно передбачили протидію всім формам магії, включаючи магію відьом.

— Ось, — оголосив Зедд, зупинившись. — Спочатку це з'явилося ось тут.

Він вказав на точно підігнані кам'яні блоки стіни навпроти нерівної гранітної поверхні природної скелі.

Ніккі подивилася на стіну і помітила неприродно виглядаючі темні плями. На десятки футів на стіні тут і там траплялися одні й ті ж темні ділянки. Здавалося, щось сочиться прямо з каменю.

— Що це? — Запитала вона.

Зедд торкнув пальцем одну з темних плям, потім підніс палець до її обличчя.

— Кров.

Ніккі моргнула. Вона втупилася на густу вологу червону речовину на його пальці і знову подивилася чарівникові в очі.

— Кров?

Він похмуро кивнув.

— Кров.

— Справжня кров?

— Саме так, — підтвердив він.

— Кров яких-небудь тварин? — Ніккі пригадала зграї кажанів, які металися по цих самих коридорах перед відьмою. — Кажанів, можливо?

— Людська, — вимовив чарівник.

Ніккі втратила дар мови. Вона перевела погляд на Кару.

— Ми упевнені, — відповіла Морд-Сіт на німе запитання.

— Здаюсь, — нарешті сказала Ніккі. — Яким чином людська кров може капати з каменів цієї стіни?

— Не тільки цієї стіни і не тільки в цьому коридорі, — сказав Зедд. — Вона тече з каменю в різних місцях по всьому Замку. По-моєму, абсолютно безладно.

Ніккі знову глянула на рясні струмки крові, що виступали на стіні, не маючи анінайменшого бажання їх торкатися.

— Ну, — видавила вона, — Це явно можна вважати проблемою. От тільки не розумію поки що, якого роду проблемою. — Вона знову звернулась до Зедда. — Є які-небудь міркування з приводу того, що б це могло означати?

— Це означає, що сам Замок спливає кров'ю, в деякому розумінні. Він вмирає.

Ніккі лише здивовано моргнула, вражена почутим.

— Вмирає?

Зедд похмуро кивнув.

— Пам'ятаєш той щит, про який ти запитала на шляху сюди? Він тисячі років стояв у цьому проході. Тепер його немає. По всій башті спадають щити. Сама матерія Замку в смертельній небезпеці.

Яка б не була талановита Сікс, сигнали тривоги спрацювали б, коли вона намагалася проникнути сюди, але вони не спрацювали. Вони просто не діяли. Тому ми і не знали, що вона в Башті. Так вона і застала нас зненацька.

Якби з Замком все було в порядку, нехай навіть сигнали з якої-небудь причини не спрацювали би або навіть вона змогла б обійти їх, щити не дали б їй вільно розгулювати тут, та й взагалі, забратися так далеко всередину Замку.

Це захищена зона. Вона в принципі не повинна була зуміти спуститися сюди, але могла знайти окружні шляхи повз працюючі щити, щоб потрапити туди, куди їй треба.

І все тільки через це неподобство, — він підняв руку, вказуючи на кровоточать стіни. — Тільки тому вона змогла увійти в Замок, і жоден тривожний сигнал не сповістив нас, і ні один щит її не зупинив. Замок занадто хворий, щоб не дозволити їй увійти або зупинити її всередині.

Наскільки я знаю, ніколи раніше не траплялося вторгнення такого роду. Люди і раніше потрапляли в Замок, але зовсім не тому, що Замок не впорався зі своїм завданням. Ці вторгнення траплялися в силу особливого розуму порушника або виняткового таланту, а то й просто завдяки сприянню зсередини.

А Сікс витанцьовує тут, не звертаючи уваги ні на сигнали, які повинні були зазвучати, ні на щити, які повинні були її зупинити. Їй всього лише і довелося, що обійти ті щити, які ще функціонують.

— Шими… — видихнула Ніккі, раптом усвідомивши.

Зедд згідно кивнув.

— Річард був правий.

— Що-небудь ще можна зробити?

— Так, — відповів Зедд. — Якщо ми знайдемо Річарда, то зможемо допомогти йому відкрити потрібну скриньку. Вогняний Ланцюг теж пошкоджений шимами. Ось підтвердження того, що зараження, розпочате шимами, поширюється на всі види магії — не тільки на заклинання Вогняного Ланцюга — загалом, як і говорив Річард. Йому потрібно вивільнити силу Одена і сподіватися, що ця сила очистить світ не тільки від Вогняного Ланцюги, але і від випущеного шимами у світ життя зараження.

Ніккі схилила голову.

— Зедд, Оден створений із специфічною задачею — протистояти Вогненному Ланцюгу. Магія Одена не стане розшукувати інші види магії і заодно очищати і їх. Він просто не розрахований на це.

Зедд пригладив кілька сивих пасм, які вибилися, ретельно підбираючи слова.

— Ти сама казала, що сила Одена, як і будь-яка інша, може використовуватися і для інших цілей, за межами їх вузького призначення. Річарду потрібно вдатися до сили Одена не тільки для захисту нас від заклинання Вогняного Ланцюга, але і в більш широкому сенсі — для усунення зараження, залишеного шимами.

Ніккі не знала, наскільки виправданий — та й взагалі можливий — такий поглиблений підхід, але порахувала час і місце не самими підходящими для суперечок з цього приводу. Від такої спроби Річарда їх відділяв ще довгий шлях.

Перш за все, потрібно було знайти Річарда, а вже потім думати про все інше. І потім, саме відкриття шкатулки Річардом таїло в собі складності, які Ніккі поки не стала розкривати Зедду, не бажаючи тривожити його без необхідності. Та й потім, у них і без того було чимало нагальних проблем.

— А поки що, — вимовив Зедд, — нам потрібно звільнити Замок.

Ніккі була приголомшена.

— Але, якщо Замок ослаблений, ми повинні зробити як раз навпаки — захищати його. Тут безліч найцінніших речей, не можна допустити, щоб вони потрапили в погані руки. Ми не можемо ризикувати, допускаючи можливість попадання найпотужніших артефактів — тих, що ще діють — в руки Джегана і Сестер, не кажучи вже про бібліотеки.

— Тому нам і треба піти, — наполягав Зедд. — Якщо ми підемо, я зможу занурити Замок в стан, коли він взагалі нікого до себе не підпустить. Наскільки я знаю, до цього способу ще ніколи не вдавалися, але я не бачу іншого виходу.

Ніккі втупилася на кров, що стікала по стіні.

— Але, якщо Замок хворий, а магія перестає діяти, як ти можеш зробити таку річ і чекати, що вона спрацює?

— Старовинні книги, що пояснюють захисну структуру Замку, згадують про кровотечу на стінах. Попередження кров'ю так само жахливе, як і виглядає, сигналізуючи про те, наскільки серйозна проблема з Замком.

Наскільки я знаю, ніколи раніше такого не траплялося. Вперше знадобилося настільки серйозне попередження. Це одна з речей, які мені довелося дізнатися про це місце, коли я став Першим Чарівником.

Ті ж джерела містять опис невідкладних заходів у цьому випадку. Є можливість замкнути Вежу з підвищеним рівнем сили, яка ще не згасла.

Ніккі насилу міркувала.

— Підвищений рівень сили?

— Я був у сховищі — майже весь день пішов на те, щоб її знайти.

— Що саме?

Зедд вказав на металеву двері поруч, де стояла скринька Одена, поки до неї не дісталася Сікс.

— Кістяна шкатулка. Вона там. Приблизно того ж розміру, що й шкатулки Одена. Тільки кістяна. Навіть не знаю, якому чудовиську могла належати така кістка. Зовні вона вся поцяткована старовинними символами.

У ній міститься заклинання, яке, як сказано, прив'язане до природи Замку. Це заклинання сконструйовано тими ж чарівниками, які звели складну захист Вежі.

Його можна порівняти з шматочком тіста, відкладеним убік, щоб мати зразок, по якому й далі будеш пекти такий же хліб. Це заклинання містить елементи власної магії Башти. Досить вражаюче, якщо подумати.

— І як довго це сконструйоване заклинання протримається після запуску, перш ніж зараження, залишене шимами, добереться і до нього?

Зедд скорчив гримасу, хитаючи головою.

— Не маю ані найменшого уявлення. Судячи з того, що я читав, і по випробуваннях, які я провів, думаю, це стан протримається досить довго, але напевно знати не можу. Так що, нам залишається тільки спробувати.

— А що якщо воно теж заражене шимами? — Запитав Фрідріх. — Врешті решт, якщо заражений Замок, а це заклинання — частина джерела сили Замку, хто сказав, що зараження не торкнулося і його?

Фрідріх, більшу частину життя проживши з дружиною-чарівницею, знав дещо про магію, хоча сам і не володів даром.

— Я спробував запустити контрольні мережі на деяких з пошкоджених ділянок Замку, типу сигналів тривоги. Зараження не дозволило мені цього зробити. Перевірка ж заклинання в кістяній скриньці пройшла без збоїв. Так що, по-моєму, воно ще живе.

— А чому б нам не залишитися тут, перевівши Замок в захисний стан? — Запитала Кара.

— Занадто небезпечно, — відповів їй Зедд. — Ця процедура ніколи раніше не проводилася. Я не знаю точно її природи і принципу дії, але сказано, що цей стан не дасть увійти нікому.

Можу лише припустити, що при необхідності Замок безжально розправиться з будь-яким життям. Схоже, це форма заклинання світла.

По тому малому, що мені відомо про умови всередині Замку в такому стані, вкрай небезпечно кому-небудь залишатися в цьому місці. І потім, як ми можемо бути впевнені, що в Башті прямо зараз немає чужинців?

Кара випросталась.

— Зараз?

— Так. Якщо захист Замку слабшає, і тривога не спрацьовує, як ми можемо бути впевнені, що в Башті не бродить хто-небудь ще, крім нас? Як ми всі знаємо, десь поблизу нишпорить Сікс. Чейз сказав, що не виявив ніяких слідів її відходу. Могли пробратися і сестри Тьми. Ми тепер ніяк не можемо знати цього напевно.

Ще більш тривожно, що ворог міг потрапити сюди за допомогою сильфіди. Тільки Річард може занурити її в сон; ми — ні. Сильфіда по природі своїй не може відмовити в своїх послугах нікому, хто просить її про це, володіючи необхідною магієюю.

Джеган цілком міг відправити сестер через Сильфіду. Нас тут не так багато, щоб постійно охороняти Сильфіду, чи, принаймні, недостатньо володіють магією, щоб протистояти нападу сестер Тьми.

Оскільки у нас немає можливості ні занурити Сильфіду в сон, ні розраховувати на щити і тривогу, Замок стає вразливим для будь-яких вторгнень. Ймовірно, таке заклинання за своєю природою покликане просто знищити все живе, що знаходяться в Замку.

Оскільки це крайній захід, ми повинні врахувати, що його застосування може бути настільки ж фатальним для нас, як і для будь-якого непрошеного гостя. Так що нам слід піти гетьі потім ввести Замок в стан захисту.

— А як ми повернемося? — Поцікавилася Кара.

— Мені потрібно буде звернути цю штуку. Мені відома послідовність, з допомогою якої заклинання знімається. Правда, думаю, що знову його активувати не вдасться, так що, ми не знімемо його до тих пір, поки з якої-небудь причини це не буде абсолютно необхідно, або поки зараження шимів не зникне зі світу живих.

Ніккі важко зітхнула.

— Не бачу приводів для заперечень проти цього плану. Схоже, на даний момент у нас просто немає іншого способу зберегти Замок.

— Крім того, — вимовив Зедд, — не можемо ж ми сидіти тут вічно.

— Ні, — сказала Ніккі, — думаю, не можемо.

Вона вже роздумувала про те, що належить зробити. Стільки місць, куди їй треба було відправитися.

— Мені здається, — сказав Зедд, окинувши поглядом своїх слухачів, — що першим ділом нам потрібно спробувати повернути дар Річарду. Можливо, возз'єднання зі своїм даром допоможе йому.

У нас є підстави вважати, що він був віднятий за допомогою заклинання, намальованого в священних печерах Тамаранга. Якщо ні в кого немає кращого плану, пропоную відправитися в Тамаранг і допомогти Річарду, усунувши те, що відділяє його від його дару.

Обидві Морд-Сіт кивнули.

— Якщо це допоможе лорду Ралу, поїхали, — сказала Кара.

— Згоден, — підтакнув Том.

— Боюся, я вас тільки затримаю, — подав голос Фрідріх. — Я вже не такий молодий, як раніше. Напевно, буде краще, якщо я залишуся небудь неподалік на випадок, якщо Річард з'явиться тут. Йому потрібно буде знати, що трапилося. Буду тут спостерігати за Замком під боком.

— Розумно, — відповів йому Зедд.

— Я думаю, мені краще відправитися в Народний Палац, — сказала Ніккі.

Зедд насупився.

— Чому?

— По-перше, я можу подорожувати в Сильфіді. З Народного Палацу я зможу з її допомогою потрапити в Тамаранг і там з вами зустрітися. Вона переміщається куди швидше, так що, у мене буде час дещо перевірити у Палаці.

— Наприклад? — Запитав Зедд.

— Оскільки Річард пропав і позбавлений дару, Натан виконує роль лорда Рала. Зв'язок з ним — єдине, що захищає нас від вторгнення соноходця. Хочу подивитися, як він там.

Зедд задумливо кивнув.

— Захист Палацу — магічного типу, багато в чому такий самий, як і тут, в Замку, — сказала Ніккі. — Енн і Натан повинні знати, що ця магія зіпсована шимами. Треба розповісти їм, що тут відбувається, щоб вони були готові на випадок, якщо там буде те ж саме, і не виявилися захоплені зненацька, як ми.

Але найбільше нам потрібно повернути шкатулку Одена. Сікс — зі Старого світу. Енн і Натан довгий час жили там. Вони говорили, що нічого про Сікс не знають, але можливо зараз вони вже щось згадали, чи можуть допомогти підказкою.

Сікс ховалася, живучи в Старому світі, але, можливо, хтось знає про неї хоч що-небудь. Енн і Натан можуть, принаймні, вказати мені, в якому напрямку шукати цього когось. Зараз ми майже нічого не знаємо про цю відьму. Нам потрібна інформація.

Я не уявляю, де шукати Сікс. Але, принаймні, я буду знати, де почати задавати питання.

Зедд зітхнув.

— Резонно. Але якщо ти щось з'ясуєш, приїжджай в Тамаранг — не здумай відправлятися за нею сама, перш ніж поговориш зі мною. Нам може знадобитися твоя допомога, щоб впоратися з тим, що відбувається в Тамаранзі, а тобі, безсумнівно, не зашкодить моя допомога в пошуку способу впоратися з Сікс.

Вона вже довела, що досить небезпечна. Ти не зможеш просто підкрастися з нею і викрасти шкатулку. Якщо у нас буде зачіпка, де її шукати, дві голови завжди краще, ніж одна — разом ми розробимо план дій.

— Згодна, вимовила Ніккі. — А як щодо Сильфіди? Після того, як я пройду, маю на увазі. Чи зможе хто-небудь з її допомогою проникнути в Вежу?

— Захисне заклинання передбачає особливі обмеження на входах. До Сильфіди простягнуться гілки заклинання, забороняючи цей вхід. Як тільки ти пройдеш через Сильфіду, я запущу заклинання.

— Я з тобою, — сказала Кара, звертаючись до Ніккі. Тон її був далекий від питального.

— Тоді я піду з Зеддом, — відгукнулася Рікка. — Повинен же за ним хоч хтось наглядати.

Зедд нагородив її кислим поглядом, але промовчав.

Світла коса Кари ковзнула у вільну долоню.

— Логічно. У такому випадку, вирішено.

Виглядало, ніби ці двоє вирішували, в якій послідовності повинна проводитися операція. Ніккі починала цінувати неймовірну поблажливість Річарда.

— Треба зібрати речі, — вимовив Зедд. — Скоро світає.

Ніккі взяла Рікку за лікоть і відвела її вбік.

— Я приєднуюсь, і відразу виправлю нічну сорочку, щоб ти могла упакувати її з собою.

Рікка посміхнулася.

— Добре.

Ніккі подумала, що жінка виглядала зрділою від перспективи мати щось красиве, що не мало нічого спільного з нарядом Морд-Сіт.

Ніккі зосередилася на приємних думках, відкинувши побоювання щодо майбутньої подорожі в Сильфіді. На цей раз поруч не буде Річарда, щоб допомогти їй.

— Що це? — Тихо запитала Дженсен молоду жінку, що повзла попереду неї через високу висохлу траву.

— Тихо, — тільки й відповіла вона.

Лаура і її чоловік в безлюдній місцевості збирали останні ягоди з диких дерев, які росли серед невисоких пагорбів.

У процесі роботи вони все далі і далі віддалялися від дороги і в підсумку, розділилися. Після обіду, закінчивши збирати плоди, Лаура хотіла повернутися в місто, але не змогла знайти чоловіка. Здавалося, він зник.

Все більше і більше турбуючись за нього, вона, врешті-решт, побігла в місто Хавтон, розшукала Дженсен і попросила її допомогти. Вимушена поспішати, Дженсен вирішила залишити свою улюбленицю, козу Бетті, в невеликому загоні.

Бетті не зраділа цьому, але Дженсен була сильно стурбована пошуками зниклого чоловіка. До того часу, коли вони повернулися з невеликим пошуковим загоном, сонце вже сіло.

Поки Оуен і його дружина Мерілі, Енсон і Дженсен серед невисоких пагорбів розшукували її зниклого чоловіка, Лаура виявила щось, що не очікувала знайти. Це, безсумнівно, потрясло її. Жінка не сказала, що її так стривожило, вона хотіла, щоб Дженсен побачила це на власні очі.

Лаура обережно підвела голову, щоб впевнитися.

Вона вказала пальцем у морок і одночасно обернулося так, щоб Дженсен могла почути її шепіт.

— Там.

Охоплена очевидним занепокоєнням Лаури, Дженсен акуратно витягнула шию і вдивилася у пітьму.

Могила була розкрита.

Величезний гранітний пам'ятник Натана Рала був зрушений убік. Світло, сяючи з-під землі, створювало м'яко палаючий маяк в темному серці зоряної ночі.

Дженсен, звичайно ж, знала, що це, насправді, не було могилою Натана Рала. Чого не можна було сказати про Лауру.

Раніше, коли Натан і Енн перебували з ними, Натан знайшов надгробок зі своїм іменем. Він також виявив, що те, що здавалося в значному ступені екстравагантною могилою на давньому цвинтарі, насправді було входом в таємне підземне сховище, заповнене книгами.

Натан і Енн повідали Дженсен, що захованим книгам було більше трьох тисяч років, і весь цей час вони охоронялися магією.

Дженсен не хотіла знати, що вона не володіє магією. Вона була від народження необдарованою, — дірою в світі, так її інколи називали, тому що володіючі магією були не здатні використовувати свій дар, щоб відчувати таких, як Дженсен. Вона була незвичайною людиною, вона була Стовпом Творіння.

Вона і всі люди Бандакара були Стовпами Творіння. У давнину з'ясувалося, що коли такий необдарований укладав шлюб зі звичайними людьми, тобто з будь-ким, хто володів хоча б найменшою іскрою дару, то дитина від такого союзу народжувалося без єдиної крихти магії.

Розповсюджуючись по світу, вони б весь час збільшували число позбавлених Дару. І тоді було прийнято рішення, що постійно зростаючу кількість від народження необдарованих необхідно зібрати разом і поселити їх окремо.

Позбавлені дару — така була особливість народження нащадків лорда Рала. Вони з'являлися на світ украй рідко, але одного дня ставали дорослими, і їх аномалія поширювалася в широких верствах населення.

Після того, як прабатьки людей Бандакара були вигнані в Старий Світ, кожну дитину Ралів перевіряли. Якщо з'ясовувалося, що народжена дитина позбавлена дару, то її негайно піддавали смерті, запобігаючи, таким чином, дальшому поширенню аномалії серед народу.

Дженсен — результат насильства Даркена Рала, ухитрилася уникнути фатальної долі.

Але Річард вважав цей закон мерзенним і не бажав робити подібних речей. Він щиро вірив, що Дженсен і подібні їй люди мають таке ж право на життя, як і він. Він дійсно був щасливий, дізнавшись, що у нього є зведена сестра, обдарована чи ні. Він зустрів її з розпростертими обіймами, а не з наміром убити, як вона чекала.

Річард скасував вигнання і звільнив людей Бандакара, давши їм право жити їх власним життям. З тих пір, як він став лордом Ралом, вони перестали бути вигнанцями і могли жити в світі так само, як і всі інші люди. Незважаючи на те, що це, в кінцевому рахунку, означало для існування магії, він зруйнував бар'єр, що відокремлював цих людей від решти світу.

Коли впав кордон, багато людей Бандакара були взяті в полон Імперським Орденом, і вивезені ним для створення раси, що допомогла б Ордену знищити магію.

Після того як Імперський Орден був вигнаний з Бандакара, багато з бандакарців зволіли поки залишитися на їх Батьківщині. Перш ніж вирішити, що їм робити, вони хотіли якомога більше дізнатися про відкритий тепер для них світ.

Дженсен відчувала схожість з цими людьми. Будучи все життя в бігах, зі страху бути підданою смерті просто через своє народження, вона в деякій мірі страждала від такої форми вигнання.

Вона хотіла залишитися з цими людьми, і так як і вони разом дізнаватися про новий для них світ. Той початок, який спонукав їх до створення нового для себе життя, наповненого можливостями, пов'язував їх усіх.

Лаура явно відчувала страх, тому, що їх народ був знову під загрозою. Хоча з появою Імперського Ордена будь-яке життя перебувало під загрозою.

Дженсен не була впевнена в тому, хто зараз знаходився внизу, в підземеллі. Вона припускала, що це могли бути Натан і Енн, які повернулися, щоб знайти потрібні їм книги з прихованої підземної бібліотеки.

Ці книги, також були переправлені в потаємне місце за кордон, який ніхто не був здатний перетнути, поки його не зруйнував Річард.

Дженсен думала, що в гробниці так само може бути Річард. Натан, Енн і Том вже давно вирушили на його пошуки.

У тому випадку, якщо вони послідували за ним, і повідомили йому про підземне сховище книг, то можливо це він приїхав, щоб побачити древню бібліотеку власні очі, або він повернувся, щоб знайти небудь особливе.

Дженсен пристрасно бажала побачити брата знову. Ця думка змусила її затріпотіти від радості.

Хоча вона розуміла, що це може бути і хто-небудь інший, хто здатний заподіяти зло їм усім. Це припущення утримувало її від пориву кинутися в підземеллі.

Їй сильно хотілося побачити Річарда, але життя в бігах народило в ній загострене почуття обережності, так що вона нерухомо припала до землі і пильно спостерігала за будь-яким знаком, який підказав би, хто був внизу.

Вдалині, в безмовній темряві, часто кричали пересмішники, намагаючись перевершити один одного в нескінченному суперечці. Дженсен розуміла, що краще було б залишитися в укритті і почекати, поки хто-небудь не вийде з гробниці, але вона тривожилась, що люди повернуться з пошуків і ненавмисно виявлять їх. Так що вона вирішила, що оскільки вона спостерігає за виходом з підземелля, то буде краще послати Лауру знайти решту загону і попередити їх про невідомого самозванця.

Але перш ніж Дженсен встигла підповзти до Лаури і дати їй розпорядження, молода жінка раптово почала просуватися вперед. Мабуть, вона вирішила, що її чоловік може бути в підземеллі. Дженсен рвонула вперед і схопила жінку за щиколотку, але та звільнилася від захоплення.

— Лаура! Стій! — Прошипіла Дженсен.

Лаура проігнорувала наказ, швидко і легко пробираючись крізь суху траву. Дженсен негайно ж послідувала за нею, в тому ж напрямку між стародавніми похованнями, позначаючи розкиданий кругом нерівний грунт.

Суха трава виробляла занадто багато шуму. Лаура ж не особливо піклувалася про тишу. Дженсен була навчена ховатися від переслідувань своєю матір'ю, а Лаура нічого не знала про такі речі.

Недалеко попереду Лаура почала задихатися в сильному страху.

Дженсен підвела голову в спробі побачити що-небудь поблизу, але в темряві було важко щось розгледіти. Вона знала, що там може бути дюжина солдатів, але якщо вони залишаться нерухомими буде важко, якщо не неможливо, побачити їх.

Лаура раптом піднялася на коліна, і видала тривалий крик, наповнений таким жахом, від якого Дженсен покрилася мурашками. Дикий крик розірвав нічну тишу. Пересмішники стихли.

У тихій ночі такий крик міг рознестися на велику відстань. Більше ні про що не турбуючись, Дженсен схопилася на ноги і помчала до жінки. Охоплена жахливим стражданням, Лаура затиснула в кулак волосся і, відкинувши назад голову, безвихідно кричала.

Перед нею лежало тіло її чоловіка. Навіть незважаючи на темряву Дженсен розгледіла обличчя, і стало зрозуміло, хто це був. Дженсен витягла ніж із срібною ручкою з піхов на талії.

Як тільки вона це зробила, з темряви з'явився великий чоловік з мечем, загрозливого розміру. Ймовірно, він і був одним з тих, хто вбив чоловіка Лаури. Потім він припав до землі десь поблизу, щоб побачити всіх, хто міг наблизитися до підземного сховища книг.

Перш ніж Дженсен добігла на допомогу Лаурі, чоловік заніс меч. Темний обрис леза перерізав Лаурі горло, майже обезголовивши її. Краплі теплої крові потрапили на обличчя Дженсен.

Жах, що охопив її, поступився місцем спалаху гніву. Вона чекала жахливого страху або навіть паніки, але це був приплив гарячої люті, що вивергався крізь неї. Це був гнів, раніше запалений тими, хто так давно з'явився з нізвідки і так нелюдяно вбив її матір.

До того, як клинок встиг закінчити смертельний розріз, Дженсен вже накинулася на солдата.

Вона встромила ніж прямо в його грудну клітку. І перш, ніж він встиг здригнутися від здивування, Дженсен висмикнула ніж, сильно стиснула в кулаці, і завдала швидких ударів в шию три рази поспіль. Тільки коли його подих з бульканням припинилося, вона змогла зупинитися.

У тиші Дженсен намагалася впоратися зі своїм диханням. Вона боролася, не дозволяючи собі стати паралізованою від випробуваного потрясіння. Найвірогідніше там були й інші охоронці. Вона точно знала, що в підземеллі хтось був. Дженсен відійшла від місця, де була вбита Лаура.

Дженсен примусила себе пересуватися. Зміна місця для неї зараз була єдиним порятунком. Рух був життям.

Низько пригнувшись, вона почала тихо відходи ти геть звідси, весь час тримаючи погляд на промені світла, витікаючого з-під могили, спостерігаючи за тим, хто може вийти на шум і виявити тіла.

Другий солдат, здавалося, матеріалізувався прямо з пітьми, раптово з'явившись з трави праворуч від неї.

Вона проігнорувала наказ зупинитися і швидко, обманюючи його, рвонула вліво як тільки він рвонувся в тому напрямку, намагаючись схопити її, Дженсен різко рвонула вправо.

Ще один солдат з'явився з темряви, закричавши першому чоловікові блокувати будь шлях до втечі з того боку. Світло, що лилося від могили, м'яко сяяло на кольчузі, облягаючи широкі груди солдата і поблискувало на сокирі, затиснутій в м'ясистому кулаці. Довгий засалений пучок волосся спадав на його плечі.

Вона наказала собі не забути про його кольчугу, якщо доведеться битися з ним. Її ніж буде абсолютно неефективний проти таких обладунків. Їй необхідно відшукати вразливе місце. Вона подумала, що їй пощастило, у тому, що чоловік, з яким вона боролася, чоловік, який убив Лауру, не носив кольчугу.

Дженсен несамовито крутнулася і побігла осліплена панікою, але вона знала, що спроба втекти була помилкою. Втеча пробудила інстинкт переслідування.

Два солдати чекали втечі в напрямку, який здавалося відкритим, лівіше від неї. Замість цього, вона кинулася в іншу строну, маючи намір прослизнути правіше між ними, і обминути пастку, перш ніж вони зможуть зачинити її.

Наблизившись, чоловік в кольчузі приготував сокиру. І перш ніж він встиг занести її і завдати удару, Дженсен розрізала незахищену внутрішню частину його руки.

Бритвенно гостре лезо перерізало плоть його руки від внутрішньої частини передпліччя до зап'ястя. Вона могла чути, як розриваються сухожилля на напруженої руці.

Чоловік видав крик. Не в силах більше тримати сокиру, він випустив її на землю. Коли Дженсен нахилилася, щоб підняти зброю, другий чоловік кинувся на неї. Вона крутнулася і з силою встромила сокиру йому в спину.

Дженсен помітила, що один з чоловіків затиснув свою марну тепер праву руку, а інший повернувся до неї з сокирою в спині. Він крокував, трохи похитуючись, безмовно наближаючись до неї, перш ніж, задихаючись, впав на коліно.

Булькаючі шум його дихання, дав знати їй, що вона пробила йому легеню. Стало ясно, що він не в змозі битися і Дженсен зосередилася на чомусь іншому.

У неї з'явилася можливість втекти, і вона без вагань вирішила скористатися нею. І майже відразу стіна солдатів утворилася попереду неї. Дженсен зупинилася. Солдати оточили її. Куточками очей вона бачила звивисті тіні крізь промінь світла, якісь фігури піднімалися з внутрішньої частини могили.

— Якщо побажаєш — чоловік перед нею виголосив грубим голосом — ми будемо раді порубати тебе в шматки. Або ж я раджу тобі віддати ніж.

Дженсен застигла, обдумуючи можливі рішення. Її розум, здавалося, не хотів працювати. У віддаленості вона могла бачити силуети фігур прямуюччих до неї з підземелля. Чоловік простягнув руку.

— Ніж. — Вимовив він з погрозою.

Дженсен занесла руку і проткнула йому долоню. Коли він сіпнувся назад, в той же самий час Дженсен рвонула клинок, розрізаючи на дві частини його кисть між двома середніми пальцями.

Нічне повітря наповнилося злісною лайкою. Дженсен, скориставшись шансом, кинулася крізь пролом у стіні солдатів далі в тьму.

Перш ніж вона встигла зробити кілька кроків, чиясь рука обхопила її талію. Хтось смикнув її так сильно, що повітря навколо неї засвистіло. Солдат притиснув її спиною прямо до шкіряних лат. Дженсен стало важко дихати.

Перед тим, як він встиг зв'язати їй руки, вона встромила ніж йому в стегно. Гостре лезо зачепило кістку. Лаючись, він, в кінцевому рахунку, заволодів її руками, пришпиливши їх до її боків.

Сльози жаху та безнадії палили їй очі. Їй доведеться померти тут, посеред кладовища, не побачивши знову Тома. У цей момент це було єдиним, що здавалося важливим. Він ніколи не дізнається, що з нею трапилося. Вона ніколи не зможе сказати йому, як сильно його любить.

Солдат різко висмикнув ножа з своєї ноги. Вона задихалася від ридань, все було втрачено для неї.

Перш ніж чоловіки змогли порізати її на частини, що, як вона припускала, вони неодмінно зроблять, з'явився хтось з ліхтарем. Це була жінка. У неї в руці крім ліхтаря було щось ще. Вона підійшла до Дженсен, і, насупившись, взяла ситуацію під контроль.

— Тихо — сказала вона чоловікові, який, тихо лаючись, тримав свою закривавлену руку.

— Сучка розпорола мені руку.

— А мені ногу! — Додав інший чоловік.

Жінка кинула погляд на тіла, що лежали поблизу.

— Схоже, вам пощастило.

— Не сумніваюся. — У кінцевому рахунку, пробурчав чоловік, утримуючий Дженсен, явно відчуваючи незручність під її суворим поглядом. Він передав жінці ножа Дженсен.

— Вона розрізала мою руку майже на дві частини! — Втрутився інший, незадоволений байдужістю жінки до їхнього болю. — Вона повинна заплатити.

Жінка спрямувала на нього спопеляючий погляд.

— Ваше єдине призначення служити цілям Ордена. Яку користь зможеш ти внести в цю службу, якщо ти каліка? Зараз же заткнись або я точно не буду брати до уваги твоє зцілення.

Коли він схилив голову в німій згоді, жінка, врешті-решт, відвернулася і направила свою увагу на Дженсен. Піднявши ліхтар, вона подивилася на обличчя Дженсен. І тоді Дженсен побачила, що та тримала в руці: книгу. Ймовірно вона забрала якусь книгу з таємної бібліотеки.

— Вражаюче — сказала жінка так, ніби говорила сама собі, одночасно вивчаючи очі Дженсен. — Ти права щодо мене і ще щодо мого дару.

Дженсен зрозуміла, що жінка була чаклункою, ймовірно однієї з Сестер Джегана. Їй не могла заподіяти шкоду сила цієї жінки або будь-кого, хто володіє магією, але за даних обставин це зовсім не означало, що вона не є небезпечною. Зрештою, їй не потрібна магія, щоб наказати солдатам убити її.

Жінка взяла ніж і почала розглядати руків'я. Її брови нахмурилися, коли вона зрозуміла значення витіюватої літери «Р», вигравіруваної на срібній ручці, це був знак, що символізував дім Ралів.

Жінка подивилася на Дженсен очима, які наповнилися зловісним розумінням. Раптово вона впустила ніж. Він встромився в землю біля її ніг. Її обличчя здригнулося, ніби від болю. Безмовні солдати обмінялися стурбованими поглядами.

Коли вона знову підняла погляд, її обличчя було мертвенно блідим.

— Так, так. Невже Дженсен Рал? — Її голос звучав інакше. Це був низький і загрозливий чоловічий голос.

Дженсен насупилася.

— Ви знаєте мене?

— О так дорога, я знаю тебе, — сказала жінка низьким скрипучим голосом. — Здається, я пригадую, ти клялася мені вбити Річарда Рала.

Тепер Дженсен зрозуміла. Це був Імператор Джеган, який дивився на неї очима цієї жінки. Джеган був соноходцем. Тільки йому були під силу такі, виглядаючі неймовірно, речі.

— І що сталося з твоєю обіцянкою? — Запитала жінка не своїм голосом. Її руху були схожі на ляльку і здавалося, завдавали їй болю.

Дженсен не знала, з ким розмовляє, з Джеганем або з чаклункою.

— Я зазнала невдачі.

Губи жінки іронічно скривилися.

— Потерпіла невдачу.

— Вірно. Зазнала невдачі.

— А що з Себастяном?

Дженсен сковтнула.

— Він помер.

— Помер. — Промовила вона монотонно. Жінка підійшла ближче і підняла голову Дженсен, свердлячи її розгніваним поглядом.

— І як же він помер, люба?

— Зробивши це воїми власними руками.

— І чому такий чоловік, як Себастян, покінчив життя самогубством?

Дженсен хотіла зробити крок назад, але вже і так вдавилася в груди величезного солдата.

— Я думаю, це було його рішенням, він казав, що більше не хоче бути стратегом імператора. Можливо, він усвідомив, що його життя було розтрачене даремно.

Жінка пильно дивилася, але нічого не говорила.

Дженсен глянула на м'яко блискаючу золотом книгу, яку жінка тримала в одній руці з ліхтарем. Дженсен змогла розібрати лише напис на потертому корінці. Назва говорила: «Книга Зниклих Тіней».

Всі обернулись на шум. Ще більше чоловіків повільно волокли інших бранців. Коли вони підійшли до світла, серце Дженсен впало. Величезні солдати волокли Енсона, Оуена і його дружину, Мерілі. Всі троє були в крові.

Жінка нахилилася і підняла ножа Дженсен.

— Його превосходительство вирішило, що він зможе використати цих людей для загального блага. Привести їх з собою.

Ніккі пригальмувала і повернулася в той бік, звідки її окликнули по імені. Це був Натан. Енн по п'ятах слідувала за ним. На кожен широкий крок Натана Енн, щоб не відставати, доводилося робити своїх в три рази більше.

Їх кроки луною відбивалися від жовто-золотистого і коричневого мармуру підлоги порожнього передпокою.

Досить простий зал належав особливій?? частини палацу, яка відносилася до особистих володінь Лорда Рала, якою могли користуватися тільки прислуга, наближені особи і, звичайно, Морд-Сіт. Це був другорядний неприкрашений прохід, без усяких домагань на розкіш.

У своєму скромному сірому платті, застебнутому до самого горла, Енн виглядала точно так само, як в той самий момент, коли вона прийняла на виховання Ніккі ще дитиною.

Низенька і компактна, немов щільна грозова хмара, що мчить по ландшафту, вона завжди виглядала готовою метати блискавки. Її образ закарбувався в пам'яті Ніккі, як вельми значна фігура з того самого першого разу коли її відправили в Палац Пророків, щоб стати молодою послушницею.

Аннеліна Алдурен завжди ставилася до того типу жінок, які нічим іншим, як своїм твердим поглядом могли змусити будь-кого вибовкати визнання. На новачків вона наводила жах, на молодих чарівників побожний страх, а більшість Сестер кидало в тремтіння перед нею.

Будучи молоденькою послушницею, Ніккі підозрювала, що самому Творцеві довелося б вести себе з великою обережністю і ретельно контролювати свої манери та поведінку в присутності грізної аббатиси.

— Ми отримали звістку, що ви тільки що прибули з Замку Чарівників, — виголосив високий пророк глибоким, потужним голосом, коли він разом з Енн порівнявся з Ніккі і Карою.

Враховуючи, що Натан був майже тисячолітнім, він, тим не менше, залишався міцним красивим чоловіком. Так само, як у всіх Ралів, у нього були схожі риси з Річардом, але додавався яструбиний вираз обличчя.

Але його очі були красивого блакитного кольору, в той час як у Річарда вони були сірі. Незважаючи на свій вік, пророк рухався енергійними, цілеспрямованими, великими кроками.

Число прожитих ним років, так само, як і у Ніккі, було доречним тільки для тих, хто весь цей час жив за межами магії Палацу Пророків.

Роки в палаці рахували так само, як і за його межами, з тією лише різницею, що в Палаці час ішов неспівмірно повільніше, ніж для тих, хто був за межами огортаючого його заклинання.

У межах Палацу час тік по-іншому. Тепер, коли Палац — пристанище Сестер Світла протягом тисячоліть — був зруйнований, Натан, Енн, Ніккі, та й всі інші, хто колись називав це місце домом, почнуть старіти так як і усі інші люди.

Ніккі пам'ятала пророка завжди одягненим в мантію, поки він жив бранцем у своїх апартаментах в Палаці Пророків. Як Сестрі Світла, їй іноді доводилося відвідувати його апартаменти і записувати те щось, що він вважав пророцтвом.

Ніккі ніколи не вважала це якоюсь особливою роботою — вона просто відносила це до повсякденних рутинних справ, які їй належало виконувати. Хоча були такі Сестри, які не ризикували спускатися до Натана наодинці.

Але зараз він постав перед нею в коричневих штанах і мереживній білій сорочці під темно-зеленим жилетом. Край його темно-бордової накидки був лише трохи вище підлоги, гойднувшись поверх чорних чобіт після того, як він зупинився на ходу. Одягнений подібним чином, він ставав неперевершено величною фігурою.

Ніккі не могла уявити навіщо, але на своєму стегні він носив меч, вкладений у вишукано-витончені піхви. Чарівникам навряд чи потрібно було користуватися мечем.

Будучи єдиним пророком, про якого знали в палаці впродовж останніх століть, його характер завжди залишався незбагненним.

Багато хто з Сестер у Палаці вважали що Натан був божевільним. Багато боялися його.

Натан за все своє життя не вчинив якої-небудь значної кількості відомих усім вчинків, щоб його можна було настільки побоюватися, але своєю розбурханою багатою уявою вони самі вселили собі той страх, який так чи інакше міг легко підтвердитися навіть від його зовнішнього вигляду.

Ніккі не знала, чи залишилися ті значні числом Сестри при своїй думці, але вона точно знала, що багато з них дуже хвилювалися через те, що він більше не замкнений за потужними щитами.

Хоча й були ті деякі, що знаходили його досить безпечним, нехай навіть і трохи дивним, все ж більшість Сестер вважали, що він найнебезпечніший з нині живих людей. У Ніккі, в свою чергу, сформувалося зовсім інше уявлення про нього. На додаток до всього, він тепер був лордом Ралом, тимчасово заміщаючи Річарда.

— А де Верна? — Запитала Ніккі. — Мені потрібно буде і з нею переговорити.

Ставши поряд з Натаном, Енн хитнула головою назад в порожній передпокій.

— Вона і Еді зараз там на зустрічі з генералом Трімаком обговорюють проблеми безпеки. Оскільки новина про вас прийшла пізніше, я просила Бердіну дати їм обом зрозуміти, що ти і Кара тільки що прибули з Замку, і що ми всі незабаром зустрінемося з ними в таємній обідній кімнаті.

Ніккі кивнула.

— Звучить цілком розумно.

— Ну, а поки що, — вклинився Натан, — Чого нового там?

Ніккі ще досі була дезорієнтована від подорожі в Сильфіді. Подорожувати в ній була досить збиваюча з пантелику подія, протягом якої час, здавалося, втрачав будь-який сенс. Додатково до всього, перебування в Народному Палаці тільки додавало їй дискомфорту.

Весь Палац був підвладний дії заклинання, яке посилювало силу лорда Рала. І поряд з цим, це заклинання зменшувало здатність до чарівництва для будь-якої іншої людини, наділеної Даром. Ніккі ніяк не вдавалося пристосуватися до подібного відчуття. Це змушувало її відчувати себе неспокійно і незручно.

До того ж, перебування в Сильфіді нагадало їй про Річарда. Вона припустила, що всі події, що відбуваються навколо, змушують її думати про Річарда. Здавалося, що через переживання про нього її нерви були завжди на межі.

Щоб зосередитися на цьому питанні, Ніккі довелося витратити якусь хвилину, і з усіх сил спробувати відсунути думки про Річарда в сторонку.

Виглядало досить неймовірно, що ця людина, а не Річард, тепер була лордом ралом. Енн, колишня аббатиса і його колишня тюремниця, стояла поруч з ним, теж очікуючи почути відповідь на його питання.

— Боюся, новини не дуже гарні, — зізналася Ніккі.

— Ти про Річарда? — Запитала Енн.

Ніккі похитала головою.

— До нас, поки що, так і не надійшли ніякі новини про нього.

Брови у Натана зійшлися під ще більш підозрілим кутом.

— Тоді, про які ж такі новини ти збиралася розповісти?

Ніккі глибоко зітхнула. Вона ще не зовсім відійшла від дивного відчуття дихати повітрям після подорожі в Сильфіді.

Перед тим, як пуститися в подорож всередині цього дивного створіння, вона ніколи б не подумала, що зможе звикнути до того, що буде вдихати в свої легені сріблясту рідину, яка і була сутністю сильфіди.

Збираючись думками, вона пильно подивилася поверх низької секції огородження балкона. Та частина передпокою, в якій знаходилися вони, об'єднувала комплекс величезних залів, розташованих нижче. Струменіюче зверху через скляний купол вечірнє світло переливалося у зал Палацу, минаючи вихід на балкон.

Невеликий балкон, розташований між досить темними переходами коридорів за ним, які розбігалися по всіх напрямах, майже походив на вікно, через яке можна було спостерігати за Народним Палацом.

Ніккі уявила, що, будучи досить маленьким проходом, він, ймовірно, призначався для таємного спостереження за залами нижче.

Ось і зараз, далеко внизу, різні проходи були заповнені людьми, що поспішали у всіх напрямках. Їх рухи виглядали цілеспрямованими. Майже всі лави були порожні. Ніккі ніде не помітила людей, які, як бувало в минулі часи, збиралися для різноманітних бесід.

Йшла війна; Народний Палац був обложений. Занепокоєння вибрало собі в компаньйони кожного. Охоронці вели патрулювання, наглядаючи не тільки за кожною людиною, але і за кожною тінню.

Намагаючись навести порядок і дати коротке резюме тривожних новин, Ніккі запустила пальці у волосся і відкинула їх з лиця.

— Пам'ятаєте ту розповідь Річарда про те, як зараження, залишене шимами під час їх перебування у світі живих, викликало руйнування магії?

Енн клацнула пальцями в підтверджуючому жесті під час свого подиху, очевидно роздратована повторенням старої теми.

— Ми пам'ятаємо. Але я думаю, що навряд чи це наша сама нагальна проблема.

— Можливо і ні, — продовжила Ніккі, — але завдяки цьому почалися деякі, самі що ні на є, серйозні неприємності.

Натан підняв руку і, торкнувшись кінчиками пальців плеча Енн, немов попросив її дозволити йому самому впоратися про ситуацію.

— Чому?

— Нам довелося покинути Замок Чарівника, — відповіла йому Ніккі. — принаймні, на деякий час.

Натан задер брови. Він подався головою в її бік, і частина його довгого білого волосся перекинулася через його широкі плечі вперед.

— Чому? Що сталося?

Ніккі пригладила своє чорне плаття по стегнах.

— Магія Замку Чарівників починає руйнуватися.

— Як ви про це дізналися? — Зажадала пояснень Енн.

— Відьма, Сікс, зуміла пробратися в Замок, — відповіла Ніккі. — Розставлені пастки виявилися не здатними попередити нас. Безліч щитів взагалі зникло. Їй випала можливість вільно розгулювати по Замку без всяких захисних щитів і у всіх напрямках, куди їй надумалося б піти.

Енн підібрала вивільнене пасмо сивого волосся назад у вузол зачіски, зібраної пучком на потилиці, замислившись над словами Ніккі.

— Не факт, що це доводить руйнування магії Замку, — уклала вона нарешті, — Так само, як і те, що магія заражена шимами і руйнується. З твоєї неприємної розповіді можна лише почерпнути, наскільки талановита ця Сікс. А те, що є свого роду проблеми з Замком, не дає підстав дізнатися причину, тим паче, зрозуміти, що причина пов'язана з шимами. З таким досить складним місцем, як Замок Чарівників, дуже важко зрозуміти, чи дійсно все це настільки серйозно. Можливо це всього лише тимчасова…

— Кров струменить з кам'яних стін Замку, — вимовила Ніккі тоном, прояснюючим, що все це не предмет для дискусій. Вона не збиралася займати позицію послушниці, яка перелякана тінями під час першої нічної прогулянки за межами Палацу. Їй необхідно присвятити себе іншим справам. — Ця скверна проступає в найнижчій частині, в основі Замку.

Енн і Натан випростались одночасно.

Енн було відкрила рота, щоб щось сказати, але Кара заговорила першою, безсумнівно незацікавлена, як і Ніккі, в необхідності акцентувати увагу на цьому обговоренні.

— Кров, що повільно сочиться з каменю в різних місцях по всій Башті — повністю людська кров.

І знову, що пророк, що колишня аббатиса оніміли від здивування.

— Ну, що ж, — вимовив Натан, нарешті, поскрібши під підборіддям одним пальцем. — Це звичайно серйозно, — він зробив жест у бік залу. — Куди ви направитеся?

— Кара і я хотіли вийти і подивитися, як там справи у Джегана на терені будівництва схилу. А ще мені хотілося поглянути на армію Ордена, щоб мати уявлення про те, чим вони зараз зайняті.

Я сподіваюся, що план Річарда спрацює і війська Д'хари, відправлені в Старий Світ, зможуть перерізати шляхи постачання. Якщо вони виконають завдання, Джеган зіткнеться з труднощами.

Все це збіговисько не протримається всю зиму, якщо залишиться без постачання. На них обрушиться голод. Думаю, вони почнуть метатися між будівництвом схилу і зниклими обозами постачання.

Натан, попрямувавши повз Ніккі і Кару, хитнув головою.

— Ну, тоді пішли. А ми підемо з вами і заодно послухаємо, що ви розповісте про зіткнення з цією відьмою.

Ніккі немов приросла до землі і ні кроку не зробила вслід за пророком.

— Вона забрала шкатулку Одена.

Натан різко розвернувся і витріщився на неї.

— Що?

— Вона викрала ту шкатулку Одена, що була у нас. Ту, яку підручний відьми, Самуель, викрав у Сестри Тові і яку, доклавши неабияких старань, Рейчел зуміла викрасти і принести нам. Ми думали, що в Замку шкатулка в безпеці. Виявилося, що це не так.

— Вона вислизнула? — Енн схопила Ніккі за рукав, — У тебе є які-небудь ідеї, куди вона попрямувала з нею?

— Боюся, що ні, — відповіла Ніккі. — Я сподіваюся, що ви удвох зможете навести нас на якісь провідні нитки відносно цієї відьми. Ми повинні знайти її. Ви можете розповісти мені все що завгодно, незалежно від того, істотне воно чи ні, це зможе якось допомогти. Ми повинні здобути ту шкатулку назад.

— Принаймні Ніккі встигла ввести в гру за владу Одена гравця, перш ніж шкатулку забрали, — сказала Кара.

Натан і Енн виглядали Приголомшений далі нікуди.

— Вона зробила, що? — Прошепотів Натан, явно нездатний відірвати пильного погляду від Кари, немов сподівався, що він розчув її неправильно або, навіть якщо правильно, то немов розраховував, що вона могла передумати і забрати свої слова назад.

— Ніккі запустила шкатулку Одена в гру, — повторилася Кара.

Ніккі звернула увагу, що Морд-Сіт озвучила це з нотками гордості, гордості за Ніккі.

— Та ви, схоже, не сповна розуму! — Заревіла Енн з побагровілим лицем, накинувшись на Ніккі. — Ти назвала себе гравцем за владу Одена!

— Ні, все відбулося зовсім не так, — виступила Кара, в черговий раз відволікаючи на себе увагу пророка і екс-аббатиси. — Вона назвала гравцем Річарда.

У Кари проступила тінь усмішки, оскільки вона була рада представити доказ, що Ніккі краща, ніж уявляли про неї Натан і Енн. У свою чергу, Натан і Енн стояли приголомшені від почутого.

Хоча це було дійсно її справжнє досягнення, Ніккі не відчувала якої-небудь значної гордості з приводу того, що зробила такий вчинок — її спонукав до цього відчай.

І ось тепер, коли вона постала посеред передпокої величезного комплексу Народного Палацу, гостро усвідомлюючи всі взаємопов'язані шари проблем, перед лицем якими вони опинилися, Ніккі раптово відчула себе надзвичайно стомленою, але це не було через те, що її сила висушувалася заклинанням Народного Палацу.

Крім недавніх подій, почало позначатися виснаження. Було стільки невідкладних справ і так мало часу на все це.

І що було ще гіршим, тільки вона володіла необхідними знаннями, поряд зі здібностями мати справу з більшою частиною проблем, перед якими вони опинилися.

Хто якщо не вона зможе навчити Річарда користуватися Магією Збитку, без якої не відкрити шкатулки Одена? Навколо немає більше нікого. Ніккі відчувала жахливий тиск цієї відповідальності.

Були моменти, коли вона, немов на картині, абсолютно ясно бачила всю жахливість прийдешніх битв. Часом, коли на неї накочували подібні бачення, хоробрість Ніккі похитувалася.

Іноді на неї накочувався страх, що вона ввела в оману себе та інших своїм переконанням, що вони дійсно зможуть вирішити грандіозні проблеми, перед обличчям яких вони опинилися.

Вона пам'ятала, як ще маленькою дівчинкою, мати змушувала її ходити з хлібом і годувати бідних і як потім, пізніше, Брат Нарев з Братства Ордена присоромив її і змусив невпинно працювати в ім'я служіння нескінченним потребам людей.

І як би вона не намагалася присвятити себе вирішенню всіх тих проблем, в яких всі перебували, здавалося, що ці проблеми росли сніжною лавиною і завжди виявлялися за гранню її здібностей задовольнити їх, змушуючи її стати рабинею їх безкінчених потреб.

Її наставляли, що, оскільки вона володіє можливістю, то вона просто зобов'язана ігнорувати свої особисті бажання і потреби, і повинна жертвувати своє життя на благо бажань і потреб інших. Їх нездатність жити своїм життям, як і небажання навіть пробувати, підносило їх над нею до панів.

У такі моменти, коли їй думалося, що посталі перед ними проблеми були нездоланні, вона переживала ті ж почуття, що і в ті часи, коли була дитиною — немов вона потрапила в рабство до проблем.

У ті похмурі моменти невпевненості в собі вона задавалася питанням, чи зможе вона позбутися тієї мантії, яку Джеган, в свою бутність, накинув їй на плечі, назвавши її Королевою Рабів. Вона навіть не підозрювала, наскільки точним виявиться цей дарований їй титул.

У певному сенсі, саме так вона часом сприймала свою роль у цій боротьбі. В той час як вона знала, що їх діло праве, як і раніше залишалося безнадійною та думка, що вони зможуть перемогти, — перемогти, коли вони протистоять такій незліченній орді, що прагне їх знищити.

Часом, зіткнувшись з чимось, на її погляд нездоланним, їй, як ніколи, хотілося в такі моменти звалитися і здатися. Коли вони відверто розмовляли наодинці з Річардом в минулому, він зізнавався їй у тих же самих почуттях, які долали її зараз, і все ж вона бачила, як він рвався вперед.

Всякий раз, коли Ніккі відчувала себе збентеженою, вона згадувала про Річарда і те, наскільки він залишався непохитним, і вона в черговий раз примушувала себе зібратися духом, і що б то не стало здійснити те, що змусило б його пишатися нею.

Вона вірила і боролась за їх наміри, але всі ці наміри кристалізувалися на Річарді.

Всі вони потребували його. Вона не уявляла, що вони повинні вжити, щоб знайти його, а якщо і знайдуть, як їм вдасться його повернути. І все це з поправкою на те, чи був він усе ще живий.

Навіть саму думку, що Річард може бути мертвий, вона категорично відмовлялася розглядати, і тому вона відкинула подібну ідею в сторону.

Енн схопила Ніккі за плече, і як слід струснула її, повертаючи її з влади похмурих думок.

— Ти ввела в гру шкатулки Одена і назвала гравцем Річарда?

Ніккі була не в настрої відпустити зауваження на це риторичне питання, і тим самим зав'язнути в такій же суперечці, яка у неї відбувся з Зеддом.

— Так. У мене не було іншого вибору. Зедд спочатку, точно так само як і ти, відреагував на цю новину. Коли я йому все виклала, пояснила, чому я зробила те, що зробила, заспокоївся, він прийшов до розуміння, що це дійсно єдино можливий варіант і іншого не дано.

— І ким це ти себе назначила, що була в змозі сама виносити подібні рішення? — Зажадала відповіді Енн.

Ніккі не хотіла опускатися до образ, замість цього вона продовжила якщо не шанобливим, то, принаймні, спокійним тоном.

— Ви самі сказали, що Річард — це той, хто повинен очолити нас в цій битві. Ти і Натан чекали народження Річарда майже п'ятсот років, і робили все, щоб упевнитися, що він зможе повести нас.

Ви самі простежили, щоб він отримав «Книгу Зниклих Тіней», щоб він зміг боротися. Здається, ви і так вже досить багато понавирішували за нього перш, ніж я взагалі з'явилася.

— Сестри Тьми вже ввели шкатулки Одена в гру. Навряд чи мені потрібно говорити вам, яка їх мета. Ось, що робить цей бій заключною битвою — битвою за саме життя.

Річард — той, хто повинен вести нас. Якщо він хоче досягти успіху, він повинен мати можливість боротися з ними. Ви дали йому просту книгу. Я дала йому силу, зброю, яка необхідна йому для перемоги.

Натан поклав свою велику руку на плече Енн.

— Можливо, Ніккі права.

Енн глянула на пророка. Вона помітно охолола, замислившись над його словами. Коли Ніккі жила в Палаці Пророків, вона ніколи б не могла подумати, що пророк був в змозі змусити аббатису задуматися. До того ж, у палаці важко було знайти людину, яка вважає, що Натан вміє розсудливо міркувати.

— Ну, добре, що зроблено, те зроблено, — сказала Енн значно більш спокійним голосом. — Ми повинні трохи обміркувати, що нам робити далі.

— Що там щодо Зедда? — Запитав Натан. — У нього є які-небудь ідеї, як допомогти Річарду?

Ніккі спробувала стримати голос і вираз обличчя, щоб не видати ступінь свого неспокою.

— Так як Зедд вважає, що за ізоляцію Річарда від його дару відповідальні заклинання, викликані в священних печерах Тамаранга, то він, Том і Рікка тепер знаходяться по дорозі туди. Вони сподіваються, що зможуть допомогти Річарду, знайшовши спосіб усунути заклинання, блокуюче його дар.

— З твоїх вуст це звучить занадто просто, — сказав Натан, поміркувавши над проблемою. — Така річ буде зовсім не проста.

Ніккі підняла брову.

— Я сумніваюся, що, залишаючись на місці і бажаючи знайти рішення, вони змогли б допомогти йому краще.

Натан пробурчав у злагоді.

— Що щодо Замку Чарівників?

Ніккі повернулася і пішла по залу, кажучи через плече.

— Після того, як Кара і я скористалися Сильфідою, і перш, ніж відправитися в Тамаранг, Зедд збирався використати заклинання, щоб запечатати Замок.

— А як щодо решти — Чейза, Рейчел, і Джебр? — Запитав Натан.

— Джебр пропала деякий час назад. Зедд думає, що можливо, її зламало те, через що вона пройшла, і вона просто втекла.

— Або відьма знову захопила її свідомість, — запропонував Натан.

Ніккі опустила руки.

— Це теж можливо. Ми просто не знаємо. Рейчел теж зникла наступної ночі, за день до того, як з'явилася Сікс. Чейз пішов її шукати.

Натан розстроєно потряс головою.

— Я дуже не хочу застрявати тут, коли відбувається так багато подій.

— Зедд хотів, щоб ви обидва дізналися про проблеми з Замком Чарівників, — сказала Ніккі. — Він сказав, що тут можуть бути щити, що захищають Народний Палац, подібні тим, що були в Замку, тому він хоче, щоб ви були в курсі.

Немає ніякої інформації, як забруднення, викликане шимами, торкнеться чарівництва, чи буде воно перешкоджати всій подібній магії, чи воно є функцією місцеположення — тобто, чи може забруднення бути обмежене певною областю.

— Після того, як ми закінчимо тут, — вставила Кара, — Ніккі і я збираємося за допомогою Сильфіди відправитися в Тамаранг, щоб допомогти Зедду повернути силу лорду Ралу. Потім ми підемо за лордом Ралом.

Натан не заперечував, що тепер він носій лише титулу лорда Рала. Він краще когось іншого знав, що Річард був єдиним, кого пророцтво назвало їх ватажком.

Зрештою, саме Натан вперше виявив, що в пророцтві сказано, що у них є шанс вистояти проти шторму, який насувається, тільки якщо Річард очолить їх.

План Кари про те, що вони «потім підуть за лордом Ралом», став для Ніккі новиною. Якби вони знали, де знаходиться Річард, то відразу ж попрямувала б туди.

Поки Ніккі продовжувала відповідати на безперервний град запитань Енн, Натан вів їх через кілька досить простих проходів, поки вони нарешті не дійшли до проходу з важкими дубовими дверима в кінці. Коли Натан відкрив двері, всередину увірвалося холодне повітря.

Криваво-червоне небо вітало Ніккі, коли вона вийшла на платформу високо над валом зовнішньої стіни.

— Добрі духи, — прошепотіла вона собі. — Кожного разу, коли я їх бачу, це страшний шок.

Натан притулився до стіни біля неї. На тому, що очевидно було платформою спостереження, було місце тільки для двох чоловік. Енн і Кара спостерігали за ними з дверного отвору.

Висота викликала запаморочення. Ніккі вхопилася за високі оперізуючі залізні перила, нахилившись трохи, дивлячись убік. Вона могла бачити за краєм зовнішньої стіни і самим плато внизу всю рівнину Азеріт.

Земля безпосередньо навколо плато була вільна. Імперський Орден розбив табір на деякій відстані, очевидно не бажаючи привертати увагу обдарованих у палаці, перш ніж це буде абсолютно необхідно.

Оскільки Імперський Орден теж мав Сестер і навіть кілька молодих чарівників, які могли захистити їх від будь-якого чаклунства, Джеган хотів зберегти їх у запасі, тримаючи здоровими, сильними і живими, поки він не почне свій заключний напад.

Щільні багряні хмари нависли над безкрайньою рівниною, чорною від покриваючої її армії загарбників. Вони розсіялися всюди до самого горизонту у всіх напрямках. Ніккі потерла плечі від холоду, який вона відчула десь всередині.

Хоча з такої відстані було важко роздивитися деталі, вона знала, яке це, бути серед цих людей. Вона знала занадто добре, якими вони були. Вона знала занадто добре, якими були їхні офіцери. Вона знала занадто добре, яким був їхній лідер.

По шкірі Ніккі поповзли мурашки від ймовірності знову опинитися серед тих чоловіків. Коли вона була разом з тією армією, вона не приділяла багато часу думкам про те, наскільки не тільки фізично брудним, але й духовно низьким було все це воїнство. Як Королеова Рабів, вона була навмисно сліпа до цього.

Вона вважала, що такі тварини, як Джеган і його люди, були необхідні, щоб проповідувати людству більш високі ідеали. Милосердя, поширюване за допомогою звірства.

Озираючись назад на цю думку, вона навряд чи могла повірити, наскільки суперечливими ті переконання дійсно були, і що вона приймала їх, як належне.

І не тільки приймала їх, а й допомагала реалізовувати їх. Вона була настільки ефективна, приводячи у виконання вчення Ордена, що її прозвали Пані Смерть.

Вона навряд чи могла подумати, що Річард врятує її. Правда, іншого вибору у нього не було.

Вона відчула, як сльози жалять їй очі при згадці про всі ті часи, коли вона намагалася змусити Річарда приєднатися до неї в служінні їх мерзенним ідеалам, і як натомість він показав їй щось чудове.

Вона придушила ридання, думаючи про те, наскільки вона нудьгувала без нього, сумувала по світлу в його очах.

Вид, який відкривався внизу, зробив тишу на платформі ще більш суворою. Ці люди, ці мільйони людей, розташовані по всій рівнині, знаходилися там тільки з однією метою: убити кожного в Народному Палаці, кожного, хто виступав проти правил Ордену. Палац був останньою перешкодою до насадження їх вірувань всьому людству.

Ніккі перевела погляд на насип, що підносився вдалині. Він помітно зріс, порівняно з останнім разом, коли вона його бачила. За ним вона змогла розібрати тільки шрами в тілі землі, де викопувався матеріал для насипу.

Головний схил насипу вибудовувався прямою лінією до вершини плато. Незважаючи на те, що вже темніло, там повзли ряди людей, що несли землю і камені до будівельного майданчика.

Якби хто-небудь розповів їй про цю затію, вона засумнівалася би і не повірила, що таке можливо, але споглядання цього будівництва було цілком реальним. Можливість побачити це на власні очі наповнила її страхом.

Це було тільки питання часу, коли насип буде закінчено, і темне море Імперського Ордена хлине по ньому, щоб напасти на палац.

Стоячи на краю платформи, міцно обіймаючи свої плечі, вона знала, що вдивлялася не тільки в темну армію. Вона вдивлялася в тисячу років темряви.

Будучи Сестрою Тьми, і будучи вихованою на вченнях братства Ордена, вона знала, можливо, краще ніж будь-хто інший, наскільки реальною була загроза. Вона знала, як сильно послідовники Ордена вірили в свою справу. Їхня віра повністю характеризувала їх. Вони більш ніж бажали вмирати за неї.

Зрештою, смерть була їх метою; їм обіцяли славу в загробному житті. Вони вважали, що це життя було лише випробуванням, засобом отримати доступ до безсмертя. Якби Орден зажадав, щоб вони померли, то вони померли б. Якби Орден зажадав, щоб вони вбили тих, хто не вірував, то вони перетворили б світ у море крові.

Ніккі прекрасно розуміла, що б це означало для людства, якби Орден виграв цю війну. Не армія принесла б тисячу років темряви, а ідеї, які породили цю армію. Ті ідеї вкинули б світ у живій кошмар.

— Ніккі, ти повинна дещо знати, — сказав Натан, порушуючи важку тишу.

Ніккі схрестила руки і глянула на пророка.

— Що я повинна знати, Натан?

— Ми вивчили книги пророцтв, тут, в Народному Палаці. Точно так само, як і в інших книгах пророцтв, заклинання Вогняного Ланцюга змусило цілі розділи цих книг, розділи які очевидно стосуються Келен, зникнути. Але в тих частинах, яких не торкнувся Вогняний Ланцюг, все ще є корисна інформація.

Деякі з цих книг мені були не знайомі. І вони допомогли мені з'єднати між собою речі, про які я читав в минулому. Вони допомогли мені побачити загальну картину.

Заклинання Вогняного Ланцюга стерло більшу частину їх спогадів, і вона здивувалася, що він міг знати, щоб дійсно бачити загальну картину — або як він міг взнати, що Келен існує.

Замість того, щоб це сказати, Ніккі мовчазно чекала, дивлячись на Натана, який пильно роздивлявся сили Ордена, що розташувалися внизу, на рівнині Азеріта. Холодний вітер скуйовдив її волосся.

— Є місце в пророцтвах, кардинальний корінь, яке призводить до визначальної розвилки, — сказав він, нарешті. — За цією розвилкою, на одній з двох її гілок, є місце, яке пророцтва називають Великою Порожнечею.

Ніккі заглибилася в спогади. Навколо тієї частини пророцтва завжди було багато спекуляцій.

— Я чула лише згадки про це, — сказала вона.

— Ти, нарешті, знаєш, що це означає?

— Одна з цих двох гілок після критичної розвилки призводить до зони ще більшої кількості гілок, відгалужень і розвилок далі.

Натан недбало клацнув пальцями, неначе вказуючи на речі, видимі тільки йому одному.

— Є всього кілька книг пророцтв, які я зміг ідентифікувати, як маючі відношення до речей, які лежать далі на тій гілці. Я впевнений, що спільний пошук виявив би й інші. Тому, можна сказати, що на цій гілці знаходиться світ, яким ми його знаємо.

Він постукав долонею руки по перилах, збираючись з думками.

— На іншій гілці цього пророцтва знаходиться тільки Велика Пустота. Немає ніяких книг пророцтв про те, що лежить далі. Це — причина того, що її назвали Великою Порожнечею.

Можна сказати, що на тій гілці немає нічого, що пророцтво змогло б побачити — немає чарівництва, немає звичного нам світу, і тому, немає і пророцтв, що висвітлюють це!

Він кинув на неї короткий погляд.

— Це — світ, якого хоче Імперський Орден. Якщо вони поведуть нас по цій розвилці, людство назавжди буде вкинуто в невідомість Великої Порожнечі, місце без магії і таким чином без пророцтв.

Деякі з моїх попередників припускали, що, оскільки немає ніяких пророцтв про те, що знаходиться далі, це могло тільки означати, що Велика пустота пророкує кінець всього, кінець усього життя.

Ніккі не могла знайти слів. Вона не думала, що могло б бути щось інше, крім темряви, в разі перемоги Ордена, тому ці новини не були такими вже несподіваними для неї.

— З книг, які я тут вивчив, з інформації, яку вони мені дали, і з недавніх подій, я зміг зафіксувати нас в хронології цього пророчого кореня.

Ніккі пильно подивилася на чарівника.

— Ти впевнений?

Натан вказав рукою на армію внизу.

— Армія Джегана, що знаходиться тут у всій своїй красі, є одною з безлічі подій, яке говорить мені, що ми знаходимося тепер на кардинальному корені, який веде нас до тієї фатальної розвилки.

— Я знав протягом багатьох сторіч, що в пророцтвах є Велика Порожнеча, але я не знав, яке це має значення, тому, що я ніколи не був точно впевнений, де вона знаходиться в хронології пророцтв.

Наскільки я знав, завжди існувала можливість, що ми можемо опинитися на іншій гілці дерева пророцтв, ніколи не входячи в область, що містить цей специфічний кардинальний корінь з Великою Порожнечею.

Завжди була можливість, що Велика Порожнеча виявиться як-небудь поза будь-якою з сотень помилкових розвилок, на мертвій гілці древа пророцтв.

Давним-давно, коли я тільки почав вивчати теорію, мені здавалося, що це виявиться ні чим іншим, як помилковим пророкуванням, щоб, кінець кінцем, залишитися в підданій пилюці бібліотеці поряд з багатьма іншими мертвими пророцтвами можливих речей, які ніколи не відбудуться.

Однак, потихеньку події несли нас туди, де ми опинилися сьогодні. Тепер я впевнений, що ми знаходимося на цьому стовбурі пророцтва, на цій специфічній гілці, на цьому кардинальному корені, і збираємося зустрітися з визначальною розвилкою.

— Ти, — сказав Натан Ніккі, — безповоротно помістила нас туди, запустивши в дію магію Одена від імені Річарда. Скриньки Одена були заключним вузлом на корені пророцтв. Для людства тепер немає іншого вибору, окрім, як постати перед цією розвилкою.

Кара просунула голову в двері досить далеко, так що вітер, гуляючий біля стін палацу, підняв її світлу косу.

— Ти хочеш сказати, що якщо Річард поведе нас по одній з цих розвилок, ми виживемо, а якщо ні, то ми підемо по іншій…

— Там тільки Велика Порожнеча, — закінчив за неї Натан. Він повернувся до Ніккі, поклавши руку їй на плече. — Ти розумієш важливість того, що я тобі кажу?

— Натан, можливо, я не знаю всього, що говорить це пророцтво, але я точно знаю, що стоїть на кону. Крім того, шкатулки Одена вже були введені в гру Сестрами Тьми. Я не бачу ніякого іншого результату у разі їх перемоги, крім загибелі всього живого. Наскільки я розумію, Річард єдиний, у кого є шанс не дати цьому статися.

— Абсолютно вірно, — сказав із зітханням Натан. — Саме тому ми з Енн чекали п'ятсот років, щоб Річард прийшов у цей світ. Він вказаний єдиним, хто може пройти розвилки таким чином, щоб успішно провести нас через небезпечні прихованиі вузли всередині сплетіння пророцтв.

Якщо він досягне успіху, як уже робив не раз, значить він — той, хто повинен очолити нас в цій останній битві. Ми знаємо це вже давно.

Натан провів пальцем уздовж скроні.

— Ми завжди розуміли, що шкатулки Одена були завершальним вузлом, звідки відгалужується основна гілка пророцтва.

Ніккі насупилася, несподівано усвідомивши сенс його слів.

— Ось де ви зробили помилку, — сказала вона швидше собі.

Енн злегка перехилилася через дверний проріз, її очі звузилися.

— Що?

— Ви переслідували невірний вузол пророцтва, — сказала Ніккі.

Частини мозаїки продовжувала лягати на свої місця в її голові.

— Ви знали про важливість шкатулок Одена, але ваша хронологія перемішалася, і в результаті виявилось, що ви переслідуєте помилкове відгалуження. Ви помилково вважали, що Даркен Рал був тим, хто використанням шкатулок Одена створив заключний вузол. Ви думали, що саме Даркен Рал був тим, хто ввергне нас у Велику Порожнечу.

Зрозумівши серйозність помилки, Ніккі втупилася на колишню аббатису.

— Ви вважали, що повинні готувати Річарда до зіткнення з цією загрозою, думаючи, що це — те відгалуження пророцтва, на якому ми знаходимося в даний момент, тому ви викрали «Книгу Зниклих Тіней» і дали її Джоржу Сайферу, призначаючи її для Річарда, коли він підросте.

Ви думали, що Даркен Рал був фінальною битвою, заключним вузлом пророцтва. Ви хотіли, щоб Річард бився з Даркеном Ралом. Ви думали, що даєте йому необхідні засоби для боротьби у фінальній битві.

Але ви помилково не туди звернули, і в підсумку опинилися на безплідній гілці пророцтва, не усвідомивши цього. Ви готували його не до тієї битви.

Ви думали, що допомагаєте йому, але ви все неправильно зрозуміли, і, врешті решт, ваша недооцінка закінчилася тим, що змусила Річарда зруйнувати Великий бар'єр, що дозволило Джегану стати тією загрозою, про яку попереджало пророцтво в першу чергу.

Через вас Сестри Тьми змогли, нарешті, дістатися до шкатулок Одена. Через вас Володар підземного світу уклав з ними угоду. Без того, що ви зробили, жодна з цих речей не була б можлива.

Ніккі моргнула, дивлячись на колишню аббатису, усвідомивши значення того, що вони вчинили. По її тілу побігли мурашки.

— Ви мимоволі стали причиною всього цього. Ви намагалися використовувати пророцтво, щоб запобігти трагедії, а замість цього ви тільки послужили переходу на кардинальний корінь.

Енн повернулася до Ніккі з суворим виразом обличчя.

— Незважаючи на те, що може здатися, що ми…

— Вся ця робота, все планування, все вікове очікування, і ось, в результаті ви все сплутали.

Ніккі відкинула з обличчя накинуте вітром волосся.

— З'ясовується, що я була єдиною, хто потрібен пророцтву, через те, що ви наробили.

Натан прочистив горло.

— Ну, це достатньо велике і дещо вводяче в оману спрощення, але я повинен визнати, що в цьому є частка правди.

Ніккі раптом побачила аббатису — жінку, яку вона завжди вважала практично непогрішною, жінку, яка завжди була готова вказати на її найдрібніші помилки, зроблені іншими — в новому світлі.

— Ви зробили помилку, ви все неправильно зрозуміли. Поки ви намагалися переконатися, що Річард зможе виконати роль того єдиного, котрий врятує нас, ви опинилися основним елементом, який привніс можливість знищення всіх нас.

— Якби ми не…

— Так, ми зробили деякі помилки, — сказав Натан, перериваючи Енн перш, ніж вона почала говорити. — Але мені здається, що ми всі робимо помилки. В кінці-кінців, ось ти — жінка, яка все своє життя билася за ідеї Ордена, тільки для того, щоб стати більш, ніж Сестрою Тьми.

Чи повинен я не надавати значення всьому тому, що ти зараз говориш і робиш, через те, що ти робила помилки в минулому? Ти хочеш анулювати все, що ми дізналися і чого досягли на підставі того, що був час, коли ми робили помилки?

Можливо навіть, що наші помилки — це і не помилки зовсім, а швидше інструмент пророцтва, частина вищого задуму, згідно якого ти завжди була тією, що призначена бути поруч з Річардом і допомагати йому.

Можливо те, що ми зробили, і дало тобі можливість наблизитися до Річарда, зігравши таку доленосну роль, — роль, яку була здатна виконати тільки ти.

— Свобода волі — це змінна, що враховується в пророцтві, — сказала Енн. — Без неї, без всього того, що сталося через події, які Річард розставив по місцях, де б ти була? Ким би ти була, якби ми не чинили так, як вчинили? Де б ти була, якби ніколи не зустріла Річарда?

Ніккі не хотіла розглядати таку можливість.

— Скільки ще таких як ти, в кінцевому рахунку, могли б бути врятовані через події, що розгорнулися таким чином, — додала абатиса, — Вірніше, якщо б нічого з того, що сталося, не сталося?

— Можливо, — сказав Натан, — що якби ми не зробили те, що зробили, з тих чи інших причин, пророцтво просто знайшло б іншу можливість досягти абсолютно тих же результатів.

Ймовірно, судячи з того вузла, в якому переплітаються ці коріння, те, що відбувається зараз, тим або іншим способом повинно було статися.

— Як вода, що біжить вниз по схилу? — Запитала Кара.

— Точно, — сказав Натан, гордовито всміхаючись з її аналітичної здатності до мислення. — Пророцтво, певною мірою, має здатність до самовідновлення. Ми можемо думати, що розуміємо деталі, але насправді ми бачимо тільки суму подій на сумарній шкалі; тому, коли ми починаємо втручатися в те, що відбувається, пророцтво намагається знайти інший корінь, щоб підживити дерево, щоб воно не загинуло.

Таким чином, оскільки пророцтво може самовідновлюватися, будь-які спроби вплинути на події, в кінцевому рахунку, марні. Однак, разом з тим, оголошене пророцтво уже призначене для використання, спонукає до дій, інакше, у чому ж тоді взагалі його мета?

Будь-яке втручання в події або думки — це дуже небезпечна річ. Вся хитрість у тому, щоб знати, як і коли діяти. А цей аспект дуже неточний, навіть для пророка.

— Можливо, через те, що ми так болісно сприймаємо помилки, вчинені при наших добрих намірах, — сказала Енн, — ти зможеш зрозуміти, чому ми були в такому сум'ятті, дізнавшись, що ти взялася зробити вибір за Річарда — центральну фігуру пророцтва — і назвати його гравцем за магію Одена. Ми знаємо розмір збитку, який може бути викликаний втручанням навіть у відносно незначні обмеження пророцтва. Скриньки Одена — це вирішальний вузол пророцтв, і наскільки він далекий від незначних елементів — знає кожен.

Ніккі не думала про це таким чином. Вона ніколи не вважала себе непогрішною, скоріше навпаки. Все своє життя вона почувала себе пособницею зла, якщо не ним самим.

Її мати, брат Нарев, а пізніше і Імператор Джеган, завжди говорили їй наскільки неповноцінною вона була. Було навіть кілька дивно дізнатися, що аббатиса може бути настільки… людяною.

Пильний погляд Ніккі на аббатису розвіявся.

— Це прозвучало трохи інакше, ніж я про це думала. Я просто вважала, що Ви ніколи не помиляєтеся.

— Хоча я і не згодна з твоїм трактуванням подій, на які витрачено п'ять століть і незліченні роки непосильної праці і зусиль, — сказала Енн, — Я готова визнати, що ми всі робимо помилки. Одна з речей, які визначають наш характер — це те, як ми справляємося з цими помилками.

Якщо ми заперечуємо вчинені нами помилки, то чинимо неправильно, і це буде мучити нас. З іншого боку, якщо ми здаємося тільки тому, що зробили помилку, нехай навіть дуже велику помилку, то ніхто з нас нічого доброго в житті не доб'ється.

Що стосується твоєї інтерпретації наших дій через оголошені і відомі пророцтва, то тут існує безліч факторів, які ти не прийняла в розрахунок.

Ти пов'язуєш події надмірно спрощеним чином, якщо не сказати що і зовсім невірним. Твої розрахунки, зроблені на основі цих зв'язків, мають велику погрішність щодо поточних обставин.

Коли Натан прочистив горло, Енн продовжила.

— Але це не означає, однак, що часом ми не робимо невірних оцінок. Так, ми помилялися. Деякі з наших прорахунків спричинили за собою події, які ти тільки що вказала. І ми намагаємося виправити їх.

— Так як щодо пророцтва про відсутність пророцтв після Великої Порожнечі? — Запитала Кара дещо нетерплячим тоном. — Ви стверджуєте, ніби ми повинні переконатися, що лорд Рал битиметься в фінальній битві, тому що пророцтво говорить, що він повинен це зробити, і в той же час, інша його частина говорить, що пророцтв далі немає? Але це нелогічно — можливо пророцтво визнає, що його частина просто відсутня.

Енн стиснула губи.

— Тепер навіть Морд-Сіт стала фахівцем з пророцтв?

Натан глянув через плече на Кару.

— Не так-то просто зрозуміти зв'язок подій по відношенню до пророцтва. Бачиш, пророцтво і вільна воля співіснують в деякій напруженості, в певному протистоянні. Але, тим не менш, вони впливають один на одного.

Пророцтво — це магія, а будь-яка магія потребує балансу. Балансом пророцтву, балансом, який дозволяє пророцтвом існувати, є вільна воля.

— О, це багато що пояснює, — відрізала Кара з порога. — Якщо те, що ти говориш, правда, це означає, що вони скасовують один одного.

Пророк підняв вгору палець.

— О! Але цього немає. Вони взаємопов'язані і в той же час прямо протилежні один одному. Це, як магія Приросту протилежна магії Збитку, але вони обидві існують. Кожна з них служить для врівноваження іншої. Створення та руйнування, життя і смерть.

Щоб магія функціонувала, вона повинна бути врівноважена. І магія пророцтв не виключення. Пророцтво діє за наявності своєї противаги: вільної волі. Це одна з головних труднощів в розумінні всіх причинно-наслідкових зв'язків між пророцтвом і вільною волею.

Кара зморщила носик.

— Ти пророк і віриш у вільну волю? Тепер вже ЦЕ не логічно.

— А хіба смерть спростовує життя? Ні, вона її характеризує і таким чином надає їй значимість.

Кара не виглядала повністю в цьому переконаною.

— Я все-таки не розумію, як вільній волі вдається існувати всередині пророцтва.

Натан знизав плечима.

— Річард — ідеальний тому приклад. Він нехтує пророцтвами і одночасно врівноважує їх.

— Мною він теж нехтує, і всякий раз, коли він це робить, він потрапляє в неприємності.

— Між нами є щось спільне, — сказала Енн.

Кара зітхнула.

— Ну, у всякому разі, Ніккі вчинила правильно. І я вважаю, що це не пророцтво, а вільна воля привела її до цього розумного вчинку. Саме тому лорд Рал і довіряє їй.

— Не можу сказати, що я не згоден, — знизав плечима Натан.

— Хоча мене це дуже турбує, але все ж іноді ми повинні дозволяти Річарду чинити так, як він вважає за потрібне. Можливо, в кінцевому рахунку, все, що Ніккі зробила — це лише дала йому шанс знайти незалежність, щоб піддати свободу його волі справжньому випробуванню.

Ніккі вже їх не слухала. Вона думала про щось інше. Раптово вона повернулася до Натана.

— Я повинна побачити могилу Паніза Рала. Здається, я знаю, чому вона зникає.

Несподівано їх увагу привернув гучний рев, що прокотився звідкись здалеку через густіючі сутінки.

Кара витягла шию, щоб подивитися.

— Що відбувається?

Ніккі глянула поверх моря людей.

— Вони вітають гравців у гру Джа-Ла. Джеган використовує Джа-Ла в якості розваги для людей Старого Світу та для своїх військ. Однак, правила, за якими грають воїни, набагато більш жорсткі. Це задовольняє пристрасть його солдатів до кривавих видовищ.

Ніккі пам'ятала захоплення Джегана цією грою. Він був людиною, яка чудово знала, як контролювати і направляти емоції своїх людей.

Він відволікав їх від щоденних життєвих негараздів тим, що регулярно звинувачував у всіх повсякденних проблемах, з якими вони стикалися, тих, хто відмовлявся служити вірою і правдою ідеям Ордена.

Це переключення уваги затушовувало для людей всі питання по вченню Ордена, оскільки у всіх їхніх проблемах звинувачували тих, хто задавав ці питання.

Ніккі знала це, тому що, ще будучи Пані Смерть, сама чинила подібним чином. У всіх стражданнях звинувачувалися егоїстичні люди, якими вважалися всі, хто ставив запитання.

Джеган переміг широко розповсюджену пристрасть до пошуку винуватих тим, що посіяв ненависть до уявних ворогів, які звинувачувалися в кожній з проблем, з якими люди щодня стикалися.

Особиста відповідальність переросла в хворобу шукати осіб, винних у всіх негараздах, і тепер за кожну неприємність покладали відповідальність на жаднюг, які не хотіли внести свій внесок у загальну справу.

Таким чином, їх щоденними проблемами був постійний пошук ворога, який, як вони вірили, був причиною їх проблем.

Потреба Джегана знищити іновірців у Старому світі — ось що насправді було рушієм всіх їхніх проблем, ось куди був направлений інтерес Джегана.

Йому також було необхідно знищити вільних і процвітаючих людей, тому що саме їхнє існування ставило під сумнів вірування і вчення Ордена. Справжня правда, в кінцевому рахунку, загрожувала б йому самому.

Налаштовуючи людей проти іновірців, Джеган повністю відволікав їх увагу від інших проблем і спонукав їх свідомо зажадати від нього почати боротьбу з цим злом. Хто ж буде нарікати на ціну і жертви війни, яку вони самі її вимагали?

Джа-Ла теж була відволікаючим маневром, що служила його цілям. У містах трохи більш цивілізовані форми гри були фокусом, який направляв емоції і енергію народних мас в сторону від важливих питань.

Це давало його людям можливість гуртувати людей разом, вітати гравців, поширюючи загальний настрій, який занурював людей в концепцію протистояння язичникам.

А в армії Джа-Ла служила, щоб відвернути чоловіків від поневірянь військової служби. Так як аудиторія солдатів складалася в основному з агресивних молодих людей, ті ігри гралися по більш жорстоким правилам.

Насильство в таких іграх давало відчайдушним, войовничим, вороже налаштованим чоловікам вихід для їх прихованих пристрастей.

Джеган розумів, що без Джа-Ла він не зміг би підтримувати дисципліну і контроль над такою численною і громіздкою силою. Без Джа-Ла вони могли б звернути свою виняткову ворожість один проти одного.

Джеган мав свою власну команду, яка служила, щоб демонструвати нездоланну перевагу імператора. Вони були відображенням його влади і могутності, об'єктом навіювання страху.

Його команда з'єднувала імператора з його людьми, робила його подібним їм, і в той же час підкреслювала його перевагу.

Провівши з ними досить багато часу, як його Королева Рабів, Ніккі знала, що, незважаючи на всі розрахунки, Джеган, як і його гравці, став фактично професіоналом у грі. Для нього бій був основною грою. Джа-Ла була свого роду боєм, яким він міг насолоджуватися, коли не був зайнятий у справжньому бою.

Це також підтримувало текучу по його жилах агресію. Набравши собі нову команду непереможних чоловіків, команду, всюди наводячу страх, він хотів відчувати, що він особисто був кращим в Джа Лайдін.

Для Джегана це стало більше ніж грою. Це стало продовженням його особистості. Ніккі відвернулася від виду розміщених внизу сил Імперського Ордена. Вона більше не могла бачити, або навіть думати про криваві ігри, які вона настільки сильно зненавиділа.

Заглушений рев захлеснув її, — ця зростаюча жага крові, яка, в кінцевому рахунку, виплеснеться на Народний Палац.

Повернувшись всередину, Ніккі почекала, поки Натан не закрив важкі двері, перед обличчям холодної ночі, що спустилася на зовнішній світ.

— Я повинна спуститися і оглянути могилу Паніза Рала.

Він озирнувся назад через плече, засунув засув.

— Як скажеш. Тоді пішли.

Коли вони почали віддалятися, Енн завагалася.

— Я знаю, наскільки ти ненавидиш спускатися в ту могилу, — сказала вона Натану, піймавши його за руку, змушуючи зупинитися.

— Верна і Еді чекають. Можливо, ти міг би побачитися з ними, в той час, як я відвела б Ніккі до могили.

Натан кинув на неї підозрілий погляд. Він збирався щось сказати, коли Енн кинула на нього свій. Він, здавалося, вловив її думку.

— Так, це гарна ідея, моя дорога. Ми з Карою підемо, поговоримо з Верною і Еді.

Шкіра облачення Кари рипнула, коли вона схрестила на грудях руки.

— Я залишуся з Ніккі. У відсутності лорда Рала мій обов'язок — захищати її.

— Я дійсно думаю, що Бердіна і Найда хотіли б обговорити деякі проблеми безпеки палацу з тобою, — сказала Енн.

Помітивши, що Кара не згодна з планом навіть приблизно, Енн квапливо додала:

— На випадок, якщо Річард повернеться, вони хочуть бути впевненими, що зроблено все можливе, щоб забезпечити його безпеку, коли він з'явиться в палаці.

Ніккі подумала, що лише деякі люди були настільки ж підозрілими як Морт-Сід. Вони, здавалося, були постійно на сторожі, очікуючи гіршого. Ніккі ж припускала, що Енн лише хотіла поговорити з нею наодинці.

Вона не знала, чому Енн не могла просто сказати про це Карі. Вона подумала, що Енн, ймовірно, не була переконана, що такий підхід спрацює.

Ніккі поклала руку Кари їй на талію і схилилася до неї.

— Все в порядку, Кара. Іди з Натаном, і я незабаром до вас приєднаюся.

Кара перевела погляд з очей Ніккі до очей Енн.

— Де?

— Ти знаєш столову між кімнатами Морт-Сід і площею молитов біля невеликої групи дерев?

— Звичайно.

— Верна і Еді повинні зустріти нас там. Ми наздоженемо вас після того, як Ніккі погляне на могилу.

Тільки коли Ніккі кивнула Карі, та, нарешті, погодилася.

Вони вирушили в дорогу, і Ніккі спостерігала, як Енн, озирнувшись, в останній раз багатозначно подивилася на Натана. Це був сповнений чуйності й ніжності, присмачений щирою посмішкою погляд людини, яка розлучається з близьким другом.

Ніккі зніяковіла, усвідомивши, що стала свідком настільки приватого моменту. І в теж час розуміння того, що Енн і Натан — просто чарівна пара, не викликало у Ніккі і дещиці сумніву.

Спостерігаючи за їх неординарними відносинами, будь-хто б відзначив, що тут криється щось більше, ніж просто міцна дружба.

Один лише погляд на цих двох дивовижних людей радував очі, заспокоював серце, і зігрівав Ніккі душу.

Адже зараз Енн стала для неї не просто аббатисою, яка колись викликала лише побожний страх і покору, але жінкою, яка може відчувати і пристрасно бажає жити так, як всі.

В той час, як Натан і Кара поверталися назад до палацу, Ніккі і Енн направлялися вниз до вервечці сходових прольотів.

Ніккі пильно подивилася на Енн.

— Ти його любиш?

Енн посміхнулася, відповідаючи.

— Так!

Ніккі забарилася, не в силах що-небудь відповісти.

— Ти здивована, що я визнаю це? — Запитала Енн.

— Ну, взагалі-то так, — відповіла Ніккі.

Енн радісно хихикнула.

— По правді кажучи, мене спочатку це дивувало не менше тебе.

Ніккі недбало перебирала пальцями.

— Коли ж це сталося?

Енн задумалася, намагаючись пригадати.

— Можна сказати, що практично сотні років тому. У той час я була настільки зайнята, цілком віддаючись виконанню призначеної мені ролі аббатиси, що, як виявилося, навіть не знайшла часу усвідомити очевидного, того, що лежало на поверхні.

Можливо, тоді я вважала, що мої обов'язки — понад усе. Але зараз думаю, що це було лише жалюгідним виправданням моїй дурній поведінці.

Ніккі мало язик не проковтнула від такого відвертого визнання.

Енн посміхнулася, вона була собою задоволена. А коли подивилася на застиглу в подиві Ніккі, то сказала.

— Ти дивуєшся тому, що я всього-навсього веду себе, як звичайна людина?

Тепер Ніккі посміхнулася і розслабилася.

— Ну, я думаю, що це було трохи занадто відверто сказано, але, по суті, ти права.

Вони почали спускатися вниз по численних вервечках ступенів, які розривалися рівновіддаленими один від одного квадратними прольотами.

Сходові перила від початку і до кінця спуску з вершини палацу були прикрашені кованими з міді гілочками лози, що в'ється по покритих листям гронах винограду, які виглядали настільки природно, що неважко було здогадатися, що тут доклав рук справжній майстер.

— Як не дивно, — видихнула Енн, — я зрозуміла, що сама випробувала шок, відчувши себе ніким іншим, як лише звичайною людиною, і, спочатку, була дуже засмучена цим «несподіваним» для себе відкриттям.

— Засмучені? — Насупилася Ніккі, — але чому?

— Тому, що велика частина мого життя пройшла, так і не встигнувши початися. Я сама викинула з нього добру половину того — справжнього, реального, людського, — що могла б пережити. Творець відвів мені достатньо багато часу в цьому світі, але я не оцінила такого щедрого дару. Я зрозуміла це тільки зараз, перебуваючи вже в кінці шляху, що так і не встигла повністю скористатися наданою мені можливістю.

Коли вони вийшли на сходовий майданчик, Енн підняла очі і подивилася на Ніккі.

— Тобі не здається, що це все-таки викликає почуття жалю, коли ти розумієш, що практично все твоє життя пройшло в омані, і що справжні його цінності були поза досяжністю твоєї свідомості.

Коли вони перейшли майданчик, продовжуючи спускатися вниз по сходах, Ніккі, пропускаючи через себе сенс сказаного, спробувала придушити гострий душевний біль, викликаний почуттям каяття за вчинене нею в минулому.

— Знаєш, це почуття мені знайоме, я теж колись це зрозуміла.

І потім вони йшли мовчки, спускаючись сходами, і кожен думав про своє бачення минулого. Лише легкий шелест кроків порушував тишу.

Нарешті, сходи закінчилася. Вони опинилися в самому низу. Жінки повернули до широкої галереї, ведучої ще далі вниз, прямо вглиб палацу, прийнявши рішення не йти по численних розвилках.

Повітря тут був наповнене специфічним запахом, що линув від палаючих масляних ламп, які висвітлювали дорогу.

Протягом всієї галереї стіни були вистелені різьбленими панелями з вишневого дерева, які були прикрашені драпувальною тканиною блідо-жовтого кольору. Кожен відрізок матерії був оброблений золоченими фестонами, з золотими і чорними китицями на окантовці.

Відбиваючись від світла палаючих ламп, всі ці прикраси на драпірованих поверхнях перетворювалися на мерехтливі відблиски, і наповнювали галерею теплим сяйвом золота.

Просуваючись далі, це комфортне освітлення, відбиваючись від різьблених стін з багато прикрашеними завісами, продовжувало випромінювати тепло по всій галереї. Але, до всього цього оздоблення на вишневих панелях тепер з'явилися картини.

На кожному блоці, обрамлені в багато прикрашені рами, були вивішені полотна. Це була демонстрація не просто мистецтва живопису, а прояв істинної дівочої краси.

Тематика живопису сильно різнилася. Всі картини об'єднувало лише одне — неймовірна палітра фарб, яка акцентувала увагу на грі світла.

Наприклад, краєвид, на якому зображені промінчики світла, що пробиваються крізь позолочені лавини хмар, на тлі гірського озера і високо стримлячих в небо гірських вершин: сяйво від сонячних променів тягнеться по горизонту уздовж берегової лінії: ліс, що оточує гори, поступово розчиняється в затишній імлі.

Вдалині по центру пара закоханих стоїть на скелястому виступі, купаючись в сяючих променях призахідного сонця; або вид на двір, на якому кури риють лапами кам'яну бруківку, намагаючись дістатися до соломи, відкидаючи тіні від розсіяного джерела світла. Прямі сонячні промені на двір не потрапляли. А м'яке освітлення надавало картині якусь виразну природність. Ніккі раніше ніколи і не задумувалась над тим, що двір може бути настільки привабливим, але художнику, як не дивно, вдалося це зобразити.

Або зображений на передньому плані картини високий водоспад несамовито розтікається далеко внизу за обрій. Лінія гірського хребта, розташована на задньому плані, утворює кам'яну дугу природного моста, що тягнеться по обидві сторони від темного лісу.

Пара людей, що стоять обличчям один до одного, і знаходяться впоперек мосту, їх оточує яскраво світла аура, утворена променями призахідного сонця. Гори оповиті пурпуровим серпанком багрянцю призахідного сонця. Велич цієї пари людей, що купаються в променях заходу, приковувала захоплену увагу.

Ніккі була просто вражена усім цим убранням Народного палацу, всі тут поклонялося красі.

Починаючи від дизайну інтер'єру, різноманітності використаних гірських порід для кладки підлоги, сходів, і колон, до скульптур, статуй і творів художньої живопису.

Палац, здавалося, дихав красою і любов'ю до всього навколишнього світу, він співав пісню природі, оспівуючи саме велике мистецтво — життя.

Всюди перебував дух великої значущості не тільки природи, але і людської істоти, починаючи від самої зовнішньої будови палацу, до його внутрішнього оздоблення. Палац сам по собі був шедевром мистецтва, віртуозне виконання якого надихало кожного, закликаючи до самої суті людини.

Мало що могло бути більш захоплюючим, ніж всі ці прекрасні полотна, але, на жаль, ними могли милуватися лише деякі. Адже прохід у цю галерею, по якій зараз йшли Ніккі і Енн, був відкритий далеко не для віх.

Він вів до самої нижньої частини палацу, туди, де спочивали колишні правителі Д'хари. У фамільний склеп по цій галереї міг проходити виключно лише лорд Рал.

Багато б порахували це проявом скупого егоїзму: всі ці закриті процесії і церемонії у склепі — але думати так було б цинічним з їх боку.

Ніккі занадто добре була обізнана про те, наскільки різними людьми були правителі Д'хари.

Рідний батько Річарда процвітав в жорстокої тиранії. А його давні предки, задовго до цього, могли бути ким завгодно.

Справжні бажання і наміри часто спотворювалися наступними поколіннями, так само, як справжні наміри художників, які написали всі ці картини, були нікому не відомі, але вони деформувалися від трактування їх ідей багатими людьми, що мають владу.

Мудрі правителі часто дотримувалися порад спритних придворних, відмітаючи всі досягнення своїх предків.

Ніккі завжди думала, що все повинно грунтуватися на емпіричному досвіді минулого, щоб не допускати тих помилок, а вчитися на них; не упустити суть найважливіших речей і зрозуміти їхню справжню значимість.

Однак, у житті кожен робив свій власний вибір. Люди в минулому втрачали справжню сутність цих цінностей, вони билися і перемагали, слідуючи власним вигодам, знищуючи спадщину, виходячи з власних корисливих інтересів.

А наступним поколінням не залишалося нічого іншого, як боротися за відродження того, що було нерозважливо розтрачено їх предками, які навіть палець об палець не стукнули, щоб зберегти ці цінності.

Ніккі милувалася картинами на протязі всього довгого шляху до гробниць предків. Всі ці полотна були як би метафоричними посланнями предків, які нагадували правлячому лорду Ралу про те, що найвища в світі цінність — життя.

Коли він йшов віддати належне праху предків, ця галерея змушувала його задуматися про істинне його призначення. По суті, вона була нагадуванням правлячому лорду Ралу про властиве йому прагнення до усвідомлення цінності, назва якої — велика значущість людського життя.

Але, на жаль, більшість з тих, хто колись часто проходив по цій галереї, були сліпі в цьому відношенні, і робили так, що багатьом поколінням людей було недоступне те, чим насолоджувались їх предки, те, що було ними заповідано нащадкам — можливість насолоджуватися настільки щедрими дарами. Тому палац і був створений за допомогою магії, він сам, по суті, був чарівництвом — єдиним заклинанням, — цілком спрямованим на зміцнення сили гнізда Ралів.

І тому він, наповнений втіленнями краси, був постійним нагадуванням його господареві про найголовніше в його спадщині. А це була велика грізна сила магії, яка охороняла палац як зіницю ока — для всіх жителів Д'хари.

Однак, наскільки б захоплюючим і чарівним не був палац, його краса не могла зрівнятися з величчю тієї мармурової статуї, створеної Річардом, яку Ніккі побачила в Алтур-Ранзі.

Те творіння не було з чим порівнювати, воно було більше, ніж навіть саме поняття краси. Сповнена неприборканої жаги до життя, статуя вивернула тоді душу Ніккі навиворіт, відродивши в ній все живе, людське, назавжди змінивши колишні догмати в її свідомості.

Річард був тим з небагатьох лордів Ралов, хто приніс із собою те, про що мріяли його предки — справжнісіньку іскру життя: найбільшу з цінностей — важливість і значимість кожної людини.

— Ти любиш його, чи не так?

Ніккі примружилася. А потім пильно дивилась на Енн, коли вони дійшли до кінця галереї.

— Що?

— Ти любиш Річарда, адже так!?

Ніккі спрямувала свій погляд вдалину.

— Ми всі любимо Річарда, так чи інакше.

— Ти прекрасно знаєш, що я маю на увазі.

Ніккі задумалася, підшукуючи слова, і не переводячи погляд, сказала:

— Енн, не мені тобі пояснювати, у Річарда є дружина. Він не просто одружений на комусь, він любить свою дружину. Обожнює її і готовий пожертвувати життям заради цієї любові.

Енн промовчала.

— Крім того, — Ніккі перервала затягнуте мовчання — Я та, хто намагався зруйнувати його життя — всі наші життя, якщо уточнити, — коли забрала його з собою в Старий Світ. І мені практично вдалося це зробити. Йому б належало знищити мене в помсту за те, що я змусила його пережити. І я була б з ним солідарна, прийми він таке рішення.

— Можливо, — нарешті відповіла Енн, — Але то було в минулому, а я питаю про сьогодення, про те, що є зараз.

— Що ти маєш на увазі?

Енн важко зітхнула, вони повернули через проліт до чергової низки сходів, що вели углиб, до самого нижнього рівня палацу — прямо до гробниці.

— Ну, припустімо, я вважаю, що у Натана було досить багато причин ненавидіти мене, точно так само, як і у Річарда знайшлося б їх не менше. Справа в тому, що коли ЦЕ відбувається, все перевертається з ніг на голову. І подібні думки просто вилітають з голови.

Як я зовсім недавно помітила, всі люди рано чи пізно помиляються. Натан знайшов у собі сили пробачити мені мої помилки. А так як ти досі перебуваєш в доброму здоров'ї, можна зробити висновок, що, Річард, очевидно, простив тобі і твої провини.

— Я ж тобі кажу, що Річард одружений на коханій жінці.

— На жінці, яка начебто існує, а ніби й ні.

— Я ввела шкатулки Одена в гру, і повір мені, я точно знаю, що ця жінка існує.

— Але ти все одно мене не зрозуміла, я не про це тлумачу.

Ніккі призупинилася.

— Ну так розтлумач мені, чого ти хочеш?

— Послухай Ніккі… — Енн забарилася на секунду, — Ось, наприклад, ти хоча б можеш уявити собі, наскільки мені важко не звертатися до тебе — «Сестра Ніккі».

— По-моєму, ти трохи відхилилася від теми.

Енн широко посміхнулася.

— Так і є, те, що я хочу до тебе донести — воно вище всього, набагато більше, ніж доля однієї людини.

— І що ж це?

Енн сплеснула руками.

— Та все! І ця війна, і те, що він — лорд Рал, і його дар, і вічна боротьба з Імперським Орденом, і викликані шимами проблеми з магією, і заклинання Вогняного Ланцюга, і навіть шкатулки Одена — все, розумієш, все це.

Якби хоч хтось із нас знав, у яку халепу він потрапив зараз, і з чим йому доводиться тепер боротися. Ти тільки уяви собі, скільки Річарду довелося пережити, і скільки ще належить. Зараз він самотній у своїй боротьбі, і йому немає на кого спертися, немає поруч людини, яка б простягнула йому руку допомоги.

— Я не можу з тобою не погодитись: у цьому плані ти абсолютно права, — сказала Ніккі.

— Річард, як самотній листок, що впав з дерева, на холодну землю. Він опинився в центрі багатьох великих змін, що занадто багатьо для однієї людини. Він став ключовою фігурою, яка впливає не тільки на результат подій, але і всі наші життя.

Доля всього сущого залежить від кожного його кроку, від того, яким буде його наступне рішення. І якщо Річард зробить неправильний вибір і оступиться, то всі ми канемо в Лету.

Ти тільки уяви собі цього бідного хлопчика. Річард той самий єдиний за довгі три тисячі років чарівник, що від народження володіє обома сторонами магії. Але він виріс, навіть не підозрюючи про свій дар. Будучи бойовим магом від народження, він досі не знає толком, як правильно використовувати свій дар.

— Так, я це допускаю. І що з того?

— Ніккі, ти можеш собі уявити, як йому доводиться. Який вантаж відповідальності звалився на його голову. Адже він виріс у Вестланді, в невеликому містечку, і був лісовим провідником. Річард жив, не знаючи абсолютно нічого про магію.

Ні, ти не можеш уявити собі, як йому важко тягнути цей вантаж, не маючи і найменшого поняття про те, як управляти своїм даром. А тепер, в довершення всього, він ще й названий гравцем в боротьбі за магію шкатулок Одена.

Коли Річард виявить, що магія Одена була знову потривожена — і від його імені — ти хоча б уявляєш, який жах може його охопити, наскільки це буде для нього шокуючим?

Адже він навіть не вміє закликати свій Хань. А від нього очікують, що він буде вміло поводитися, можливо, з одним з найскладніших видів магії, яка досі була непідвладна жодному з чарівників.

— Ось тому я тут і знаходжуся, — сказала Ніккі, продовжуючи спускатися вниз по сходах, — Я буду його навчати, я стану його провідником у світ пізнання магічного.

— Саме це я й хотіла від тебе почути. Адже ти потрібна йому.

— Я готова зробити все заради цього.

— Ти в цьому впевнена?

Ніккі насупилася, невдоволено глянувши на аббатису.

— Що конкретно тебе турбує?

— Ти насправді зробиш усе можливе? Будеш йому опорою або тією, кого він потребує?

— Звичайно, а як же ще?

— Його супутницею.

Ніккі зморщилася.

— Супутницею?

— Його супутницею по життю.

— Але вона у нього вже є. У нього є…

— А магія їй підвладна?

— Звичайно, вона ж Мати-сповідники.

— Я тебе розумію. Вона може використовувати магію? Чи може вона закликати свій Хань, як ти?

— Я думаю, що ні.

— Чи володіє вона магією Збитку? Адже Річард народився з цим даром. А ти, я впевнена, прекрасно знаєш, як керувати цією темною магічною міццю. Мені, на жаль, цього не дано. Ти єдина з нас, хто володіє знаннями цієї магії. Ніккі, а тобі ніколи не спадало на думку, чому доля розпорядилася так, що ви з Річардом розійшлися друзями.

— Доля? Друзями?

— Ну, звичайно ж. Річарду не під силу впоратися з даром наодинці. І, можливо, ти перша і остання людина, яку Річард зараз найбільше потребує — супутниці, яка буде не тільки любити його, але також вчити і наставляти. І стане дуже навіть підходящою дружиною.

— Підходящої дружиною для Річарда? — Ніккі просто не могла повірити своїм вухам, — О, Добрі духи, Енн, він любить Келен. Ти в своєму розумі? Щоб я стала його дружиною?

— Саме так, — кивнула Енн, неуважно розводячи руками, — Ти будеш його рівноправним партнером. Це стосується і жіночого начала, так чи інакше. Хто ж ще, крім тебе, може краще знати, чого Річард потребує більше всього? А значить, потребуємо і усі ми?

— Послухай, я прекрасно знаю Річарда, — сказала Ніккі, випереджаюче піднімаючи руку вгору, щоб зупинити настільки безглузду розмову, — І я знаю, що якщо він любить Келен, то ця жінка повинна того коштувати, вона якась особлива. І вона є його законною дружиною. А ми маємо право любити тих, кого бажаємо і ким захоплюємося. Але зовсім не в наших правилах чинити навпаки, як це робить Орден, і стверджувати, що ми повинні любити тих, хто нам неприємний і гидкий. Можливо, вона й не здатна використовувати магію, таким способом, яким це робить він. Але для нього вона — та сама жінка, якою він захоплюється і боготворить. Вона його доповнює, разом вони — одне ціле. Річард не був би їй так відданий, якщо б вона не була особливою. Він ніколи не полюбив би того, хто значив б для нього хоч на дещицю менше. Ти її недооцінюєш, тому що не можеш згадати нічого про неї. Всі ми не пам'ятаємо навіть, як виглядає Келен, але, щоб усвідомити, що вона особлива і вражаюча жінка, досить і того, що знає і пам'ятає про неї Річард. Крім того, вона — Мати-сповідниця, а отже, достатньо могутня і впливова жінка. Допустимо, вона і не вміє керувати своєю силою, як чаклунка, але, будучи сповідницею, може творити такі речі, які нам не доступні. До того моменту, коли впали кордони, Матері-сповідниці управляли Серединними землями. Королі і королеви схилялися перед ними. Чи було можливим для нас чинити так, як вона? Ти управляла палацом Пророків. Я ж — ніхто, хоча і Королева рабів. Келен — істинна правителька, та, від якої залежать долі багатьох людей, та, хто люто билася за свободу свого народу. Це жінка, яка, за словами Річарда, перетнула межу між світами, і прийшла в Підземний світ, щоб врятувати свій народ. Коли я забрала Річарда з собою в Старий Світ, вона залишилася командувати військом замість нього. Очоливши д'харіанську армію, вона билася проти Імперського Ордена і стримувала його просування вглиб Серединних земель, намагаючись виграти час і знайти спосіб розгромити орду Джегана. Річард любить Келен. І цим все сказано.

Ніккі було важко повірити, що зараз її просто розпирає від злості.

— Добре, може це і правда, те, про що ти говориш. Можливо, Річард дійсно любить цю жінку — Келен, — але хто може з упевненістю сказати, що вона справді живе і існує? Ти ж краще за мене знаєш, наскільки жорстокими і безжальними можуть бути ті Сестри, які захопили її в полон. І немає сенсу говорити про те, що Річард знову зможе коли-небудь її побачити.

— Я надто добре знаю Річарда, він зможе.

Енн широко розвела руками.

— А якщо це і станеться, то що потім? Що з того?

Прекрасні довгі пасма волосся Ніккі неслухняно розтріпалося по спині.