Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця

Дженсен знала, що Річард реальний. Але для решти її друзів тут, у цьому новому світі, Річард і все, що він втілював, все, що він представляв, все, що вони колись знали про нього… Йшло в туманне царство легенд і міфів.

Було схоже, що Келен зупинялася через кожен крок, щоб вітати людей. Вона піднялася на самі кінчики шкарпеток, щоб подивитися через натовп, намагаючись побачити людей, яких вона видивлялася — людей, споглядання яких схвилювало її.

Було схоже, що весь світ зібрався у величезних коридорах Народного Палацу. Вона не пригадувала, що їй коли-небудь доводилося бачити таку незліченну кількість людей, що зібралися заради чогось. Але це була особлива подія, щось таке, чого ніхто й ніколи не бачив раніше. Ніхто не хотів пропустити її.

Світ став зовсім іншим. З такою масою одержимих ненавистю людей, які зникли з цього світу і перенеслися в інший, почалося відродження, схоже, духовне відродження.

Дефіцит робочої сили у виробництві із застосуванням важкої фізичної праці, потреба в їжі та інших благах — стимулювали розвиток винаходів і впровадження нововведень. Кожен день вона чула про якісь досягнення, про нові розробки. Ніщо не обмежувало можливості людей на терені творення і процвітання. Здавалося, що світ розквітав.

Келен зупинилася, коли хтось піймав її за руку. Повернувшись, вона побачила Джилліан з її дідусем. Келен міцно обійняла дівчинку і сказала її дідусеві, якою хороброю молодою дівчиною була його внучка, і повідала про те, як вона допомогла врятувати їх всіх, насилаючи сни. Дідусь просто сяяв від гордості.

Келен оточили люди і кожен намагався взяти її за руку, сказати їй, як красиво вона виглядає, поцікавитися, чи все у них добре з Річардом. Люди, наче хвилею, перекочували її вперед, розступаючись перед нею і змикаючись позаду. Було чудово бачити, як це святкування викликало таку радість і доброзичливість і об'єднало всіх навколо.

Кілька служителів з персоналу усипальниці зупинили її, щоб висловити своє хвилювання тим, що були запрошені. Вона обняла одну з жінок, щоб хоч якось зупинити її безупинну мову. З тих пір, як Річард вивільнив владу Одена і відростив їм язики, Келен навіть боялася припустити, коли ж хоч хтось із цих людей перестане говорити без угаву.

Келен помітила Натана, який прогулювався по передпокою. Його пряме біле волосся спадало на широкі плечі, на яких була блакитна оксамитова накидка поверх мереживної білої сорочки. На його стегні спочивав витончений меч — він стверджував, що це додає йому нищівного виду. По обидва боки він вів під руки двох привабливих дам, а тому Келен припустила, що його твердження не безпідставне. Келен сподівалася, що Річард не поставиться занадто суворо до носіння меча краси ради, до людини, якій була тисяча років від роду.

Вона махнула Натану поверх моря людей. Він жестом показав у бік, даючи зрозуміти, що побачить її разом з Річардом. Вона попрямувала в тому напрямку. Натрапивши на Верну, Келен зловила аббатису за руку.

— Верна! Ти теж приїхала!

Верна променисто освітилося посмішкою.

— Навіть і в голову не приходило пропустити подібну подію.

— Як життя в Замку Чарівників? Чи щасливі чи твої Сестри там?

Посмішка Верни стала ще ширше.

— Келен, я задихаюся від слів, навіть не знаю, з чого почати. Ми знайшли кількох нових хлопчиків з Даром. Вони прийшли, щоб приєднатися до нас, і ми стали їх вчителями! Все настільки по-іншому, ніяк не порівняти з тим, що було раніше! Настільки все здорово! Взагалі, все настільки нове і чудове, та ще й з участю Першого Чарівника! Спостерігати, як молоденькі хлопчаки пізнають свій Дар — просто дивовижно!

— А жити з Зеддом, жити в Замку?

— Ніколи Зедд не виглядав таким щасливим. З такою кількістю людей, що наводнили Замок, тобі може здатися, що він став би буркотливим і сердитим, але кажу тобі, Келен, Зедд немов ожив! Він і сам ніби став знову дитиною, коли Чейз і Емма переселилися туди, разом з усіма своїми дітьми, та ще й з хлопчиками, що пізнають свій Дар.

Келен прийшла просто в замішання від такого напору новин, що сиплються на неї.

— Звучить чудово, Верна.

— Коли чекати вашого візиту? Кожен просто згоряє від нетерпіння, коли зможе побачити тебе і Річарда знову. Зедд простежив за тим, щоб люди усунули завдані ушкодження Палацу сповідниць. Його вигляд знову став величним. Він готовий до вашого повернення, щоб ви могли увійти в свій будинок, коли б вам того не заманулося. Ти не повіриш, але абсолютно всі службовці повернулися і дуже сподіваються, що ти і Річард хоча б якийсь час побудете там.

Келен просто була переповнена тією радістю, що так багато людей щиро — а вона це знала — хотіли, щоб вона опинилася поблизу. Вона виросла сповідницею — жінкою, якої всі боялися. І ось тепер, через Річарда і все, що сталося, вона була улюблена і як людина, і як Мати-сповідниця.

— Скоро, Верна, скоро. Річард говорив про бажання поїхати. У палаці він просто звихнеться. Він оточений мармуром, а йому хочеться вийти і подивитися на дерева.

Верна поцілувала Келен в щоку, перед тим, як Келен продовжила свій шлях.

Але не пройшла вона і короткого відрізку шляху, як капітан Циммер з його квадратною щелепою, помітивши її, вітально стукнув себе кулаком у груди.

— Чи спіймали ви якихось шпигунів, щоб поставити переді мною, капітане?

Він посміхнувся з розумінням.

— Мені шкода, Мати-сповідниця. Останнім часом немає ніякої потреби полювати за ким-небудь — завдяки вам і лорду Ралу.

Вона потиснула його плече і пішла далі.

Нарешті вона зауважила і Річарда крізь скупчення людей. Він повернувся, щоб побачити її, немов відчував її присутність. Та й вона не мала сумніву, що так воно і було.

Коли вона бачила його, коли він поставав перед її зором, нею завжди опановувала нестримна радість. Він виглядав прекрасно в своєму чорному одязі бойового мага, надітого ним з нагоди майбутньої події.

Коли вона дісталася до нього, і він м'яко обхопив своєю рукою її талію, притискуючи її до себе для поцілунку, інша частина світу, тисячі людей, без всяких сумнівів більшість з яких спостерігали за ними — просто зникли з її свідомості.

— Я люблю тебе, — шепнув він їй у вухо. — Ти найкрасивіша з усіх.

— Ну не знаю, лорд Рал, — вимовила вона з грайливою посмішкою, — Раптом ще знайдуться інші. Було б краще не робити таких поспішних висновків.

Річард відмітив, як Віктор Касселл посміхнувся вовчим оскалом і вітально гримнув кулаком у груди. Річард, посміхаючись ковалю, відповів нормальним привітанням двох чоловіків.

І тут Келен розгледіла Зедда. Вона кинулася і повесла у старого на шиї.

— Зедд!

— Та ти ж видавиш з мене життя, дівчинко!

Вона відступила, схопивши його за руки.

— Як же я щаслива, що ти приїхав!

Його усмішка була заразливою.

— Ні за що на світі не пропустив би цієї події, мила.

— Чи всім ти задоволений? Ти щось встиг перекусити?

— Я був би остаточно задоволений, якби Річард не позбавляв мене задоволення бачити таку красу хоча б деколи.

Річард скорчив гримасу.

— Зедд! Весь персонал кухарів розбігся, коли помітив тебе.

— Ну, якщо їм не до душі готувати, то їм і не місце серед кухарів.

Келен відчула, що хтось схопив її за руку.

— Рейчел! — Вона обняла дівчинку за плечі. — Як ти, як життя?

— Чудово! Зедд вчить мене малюванню. Ну, правда, поки не їсть.

Келен розсміялася.

— Тобі подобається жити в Башті Чарівників?

Рейчел засяяла.

— Це найбільше задоволення, що доводилося мені зустрічати. У мене є брати й сестри і друзі! І, звичайно, Чейз і Емма. Мені здається, Чейз просто обожнює бути хранителем Замку Чарівників.

— Можу посперечатися, що так воно і є, — підтвердив Річард.

— А коли-небудь, — додала Рейчел, — Ми зможемо рушити в Тамаранг, щоб оселитися в замку. Але Зедд говорить, що для цього мені належить пройти довгий шлях, щоб підготуватися до цього.

У Рейчел текла королівська кров, яка й була носієм здатності малювати заклинання в священних печерах. Формально, тепер Рейчел була Королевою Тамаранга. Коли-небудь вона стане Королевою і буде малювати чудові речі.

— Зедд, — звернулася Келен, — А ти бачив Еді?

— Ага. — Зедд загадково посміхнувся. — Фрідріх Гілдер зробив її щасливою. Якщо коли-небудь була жінка, яка знайшла своє щастя по-праву, то мені думається це саме Еді. На своє щастя, коли вона пустилося в подорож в Замок Чарівника, і коли Палац був ще під облогою — вона зіткнулася з Фрідріхом. Вони обидва, здавалося, були вбиті цим. Тепер, коли Ейдіндріл повністю повернувся до колишнього життя, у Фрідріха з'явилося стільки роботи з позолотою, що він просто не в змозі впоратися з нею. Мені насилу вдається умовити його хоч що-небудь зробити для Башти!

— А що з тобою? Ти сам як? — Запитала Келен.

Його брови зметнулися вгору.

— О, зі мною, безсумнівно, все буде добре, коли ви з Річардом приїдете погостювати на деякий час, — він тицьнув пальцем у Річарда. — Клянуся тобі, Річард, іноді у мене виникає таке відчуття, що ти пішов у підземний світ і живеш в Храмі Вітрів.

Річард направив на діда спокійний погляд.

— Храм Вітрів знаходиться не в підземному світі.

— Звичайно в ньому. Він був посланий туди під час…

— Я повернув його.

Зедд застиг.

— Що?

Річард кивнув, злегка посміхнувшись.

— Коли я спустився в підземний світ то перш ніж випустив міць Одена, я зробив кілька невеликих речей. Поки врата Одена були відкриті, я зміг повернути храм на своє місце, де він і повинен знаходитися — в цей світ. Він був розроблений, створений і побудований людською думкою. Всі предмети в ньому є творінням думки людської. Це належить людині. Я повернув його заради тих з нас, хто здатний цінувати таку геніальність.

Зедд все ще дивився на нього незмигно.

— Але це ж небезпечно.

— Я знаю. Я впевнився, що поки що ніхто, крім мене не зможе увійти. Я припустив, що, коли ти не будеш зайнятий, ми з тобою могли б відвідати його. Взагалі-то, це вельми чудове місце. У Небесному Залі кам'яна стеля походить на вікно, що показує небо по всій своїй поверхні. Це так красиво. Я хотів би бути тим, хто покаже тобі це місце, яке ніхто більше не бачив протягом трьох тисяч років.

У Зедда відвисла щелепа. Він підняв вгору палець.

— Річард, ти зробив що-небудь ще, поки врата Одена були відкриті?

Річард знизав плечима.

— Ще кілька речей.

— Наприклад?

— Ну, по-перше, я залагодив все так, щоб червоні плоди в Серединних Землях більше не були отруйні, як я і обіцяв тобі давним-давно, що зроблю це.

— Що ще?

— Ну, я… — он, дивися, прийшов час починати. Я повинен йти. Ми поговоримо про це пізніше.

Брови Зедда зійшлися.

— Вже повір мені, що ми поговоримо.

Взявши Келен за руку, Річард повів її сходами на піднесення Площі Присвят. Іган і Докасом стояли з вільно складеними руками, чекаючи лорда Рала. Річард зайняв своє місце, Келен розташувалася збоку від нього.

Натовп, що заповнив просторий передпокій, затих.

Коли Келен нарешті побачила, що вона наближається, вона посміхнулася так широко, що у неї заболіли щоки. Натовп розступився уздовж здавалося нескінченної червоної килимової доріжки, щоб пропустити пару, яка наближалася до вінчання. За ними довгою низкою слідував ескорт.

Радісно сяюча Кара піднялася по сходах разом з Бенджаміном, тримаючи його за руку. Він виглядав прекрасно в своїй парадній формі. Бенджамін був тепер генералом Мейфертом, командувачем Внутрішньою Гвардією Народного Палацу.

Кара, як і всі Морд-Сіт, ступаючі позаду неї, була одягнена в білу шкіру. Поруч з темною уніформою Бенджаміна вони становили приголомшуючу пару. Деяким чином, це нагадувало Келен про себе в білій сукні Сповідниці і Річарда в його чорному спорядженні бойового мага.

Ніккі, що виглядала прекрасніше звичайного, посміхалася, стоячи серед Морд-Сіт, щоб представляти Кару, як її офіційний свідок.

— Ви готові? — Запитав Річард.

Кара і Бенджамін кивнули, як здалося Келен, занадто схвильовані, щоб відповісти.

Річард трохи нахилився, вперши у Бенджаміна свій хижий погляд.

— Бен, не смій ніколи ображати її, чуєш мене?

— Лорд Рал, я не думаю, що зміг би її образити, навіть якби захотів.

— Ти знаєш, що я маю на увазі.

Бенджамін широко посміхнувся.

— Я знаю, що ви маєте на увазі, лорд Рал.

— От і славно, — сказав Річард з усмішкою, випрямляючись.

— Але я все ще можу його ображати, якщо захочу, правда? — Запитала Кара.

Річард підняв брову.

— Ні.

Кара посміхнулася. Річард оглянув затихлий натовп.

— Пані та панове, ми зібралися сьогодні тут, щоб стати свідками прекрасного події: початку спільного життя Кари й Бенджаміна Мейферта. Вони обидва проявили себе прекрасним прикладом тих людей, якими ми всі сподіваємося стати. Сильними, мудрими, лояльними до тих, про кого вони турбуються, і наповненими бажанням подолати всі перешкоди на шляху до найвищої цінності, яка у нас є: до життя. Вони бажають розділити цю життя один з одним.

Голос Річарда злегка здригнувся.

— Ніхто в цьому залі не пишається цим і ними сильніше, ніж я. Кара, Бенджамін, ви обидва пов'язані не цими словами, сказаними перед усіма нами, але вашими власними серцями. Це — прості слова, але в простих речах криється велика сила.

Келен згадала слова, сказані на їх власному весіллі. Вона подумала, що він не зміг би виказати більшої поваги до них, ніж використавши деякі з тих же самих слів для Кари й Бенджаміна.

Річард прочистив горло і на мить зробив паузу, щоб зосередитися.

— Кара, чи бажаєш ти взяти Бенджаміна в чоловіки, і чи будеш ти любити і поважати його до кінця своїх днів?

— Так, — сказала Кара чітким голосом, що рознісся по всьому залу.

— Бенджамін, — сказала Келен, — чи бажаєш ти взяти Кару в дружини, і чи будеш ти любити і поважати її до кінця своїх днів?

— Так, — сказав він таким же ясним голосом.

— Тоді перед обличчям ваших друзів і коханих, вашого народу, — сказав Річард, — відтепер ви стаєте чоловіком і дружиною.

Кара і Бенджамін обняли один одного, злившись у поцілунку. Морд-Сід, що стояли позаду них, залилися сльозами, і натовп вибухнув бурхливими вигуками. Коли шум, нарешті, вщух, і поцілунок закінчився, Річард простягнув руку, запрошуючи їх підійти і встати біля них з Келен. Бердіна все ще не могла вгамувати сльози радості, притулившись до плеча Найди. Келен помітила, що у Рікки, чиї очі також були наповнені сльозами, у волоссі була зав'язана рожева стрічка, подарована їй Ніккі.

Річард стояв переповнений гордості, оглядаючи всі лиця, звернені на нього. Якби Келен не бачила всі тисячі присутніх тут людей своїми очима, то вона подумала б, що зали були порожні, настільки повна запанувала тиша.

Тоді Річард заговорив голосом, який могли чути всі.

— Існувати в цьому величезному всесвіті заради маленького проміжку часу — великий дар життя. Наш крихітний шматочок часу — це подарунок Творця. Це — наше єдине життя. Всесвіт продовжить своє існування, незважаючи на наше коротке буття, але поки ми тут, ми стикаємося не тільки з частиною тієї неосяжності, але також і з життями навколо нас. Життя — це подарунок, який був даний кожному з нас. Кожне життя — належить тільки нам і нікому іншому. Воно більш ніж безцінне. Це найбільша цінність, яка в нас є. Бережіть його за те, чим воно є насправді.

Кара обхопила руками його шию.

— Спасибі, Річард, за все.

— Для мене це велика честь, Кара, — сказав він, обіймаючи її.

— Ой, а між іншим, — Кара шепнула йому на вухо, — тільки що була Шота і зупинилася, побачивши мене. Вона хотіла, щоб я передала тобі повідомлення.

— Правда? І яке ж повідомлення?

— Вона сказала, що якщо ти коли-небудь дерзнеш поїхати в Землю Агада, вона неодмінно вб'є тебе.

Річард похитнувся від несподіванки.

— Правда? Прямо так і сказала?

Кара кивнула, посміхаючись.

— Але вона вся посміхалася, коли вимовляла це.

І тут пролунав дзвін, який закликав людей до молитви посвяти.

Але перш, ніж хто-небудь встиг рушити, Річард знову заговорив.

— Ніяких молитов більше не буде. Жоден з вас надалі ні перед ким не зобов'язаний ставати на коліна — будь то переді мною або ким-небудь ще. Ваше життя належить тільки вам. Піднімайтеся і проживіть його гідно.