Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця

Другий раз за ніч жінка здійснила удар кинджалом по Річарду. Повністю прийшовши до тями після шоку від болю, він тут же схопив її за костисте зап'ястя, перешкоджаючи їй розірвати йому стегно.

Замурзана сукня, повністю застебнута до самого горла, облягала її кістляву фігуру. У тьмяному світлі віддалених похідних багать Річард бачив, що квадратний жмут тканини поверх її голови, зав'язаний під її кістлявою щелепою був з відірваного шматка старої мішковини.

Незважаючи на її тендітну будову, впалі щоки і сутулість, в ній явно вгадувався виражений хижак. Інша жінка, яка тицьнула в нього ножем раніше цієї ж ночі, була крупніша і більш сильна. І точно так само її очі горіли ненавистю.

І тонкий клинок, яким орудувала ця жінка, теж був меншого розміру. Однак болюча рана могла мати набагато гірші наслідки.

Судячи з того, як вона тримала в руці ніж, вона явно мала намір розсікти м'язи стегна поперек волокон. Армія Імперського Ордена не потрудиться потурбуватися про покаліченого раба; його просто уб'ють. Ймовірно, це і було її основною метою.

Зі скреготом в зубах і спалахнулим гнівом, затиснувши, як в лещата, зап'ястя брикаючої жінки, Річард вивернув їй руку, намагаючись розтиснути її кулак з побілілими від напруги кісточками пальців і витягти лезо з ноги. Краплі крові капали з кінчика ножа.

Він легко скрутив руку і взяв ситуацію під свій контроль. Вона не була професійним вбивцею, як здалася йому спочатку. І все ж її бажання, намір, її жага були настільки ж порочними, як у будь-кого з тієї орди, за якою вона слідувала.

Задихаючись і охаючи від болю, з кожним видихом вона випускала пару, яка розчинялася в холодному нічному повітрі. Річард знав, що якщо дати їй послаблення, то це тільки дасть їй чергову можливість довершити задумане.

Звільнити її та отримати ще раз такий сюрприз — він не настільки дурний, щоб надати їй другий шанс. Продовжуючи жорстко утримувати її зап'ястя, він вивільнив ніж з її руки.

Він не послаблював захват її руки до тих пір, поки не заволодів її зброєю. Швидше за все, він зламав їй руку, але вона не заслужила меншого, та й було не до місця і не до часу переживати з цього приводу. Він просто хотів, щоб вона забралася подалі від нього. Як тільки він її роззброїв, він штовхнув її в спину.

Спіткнувшись, вона нарешті зупинилася і плюнула в нього.

— Ти ніколи не будеш битися з командою великого і чудового Імператора Джегана. Ти покидьок, так само, як і всі ви! Всі ви тут з Нового Світу — язичники і дикуни!

Річард вп'явся в неї поглядом, спостерігаючи за тим, щоб вона не витягла інший ніж і не відновила напад. Він подивився по сторонах у пошуках спільників.

Хоча неподалік були солдати прямо за огорожею обозу постачання, всі вони були стурбовані своїми власними справами. Здається, разом з жінкою нікого не було.

Коли вона спробувала плюнути на нього знову, Річард зробив випад в її сторону. Сахнувсь назад, вона захлинулася від переляку.

Втративши хоробрість для поножовщини з людиною, яка, навіть коли спить, в стані захистити себе, вона кинула наостанок на нього виразний, ненависний погляд, після чого розвернулася і розчинилася в ночі.

Річард чудово розумів, що довжина важкого ланцюга, що пристебнута до нашийника навколо його шиї не була достатньою, щоб дати йому можливість дістатися до неї, але вона про це не знала, бо ривок у її бік був достатньо переконливою загрозою, щоб її відлякати.

Навіть посеред ночі обширна армійська табірна стоянка, в якій вона загубилася, була безперервно чимось зайнята. Збоку виглядало, ніби величезний збаламучений звір поглинув її.

В той час як багато хто з солдатів спали, інші, здавалося, завжди були зайняті справами: ремонтували спорядження, займалися зброєю, готували їжу, їли або пиячили навколо багать і бурхливо обговорювали як часи минулі, так і майбутні, в яких їм випаде можливість вбивати, гвалтувати та грабувати.

Здавалося всю ніч безперервно ця солдатня мірилась силою один проти одного, коли мускулами, коли ножами. Час від часу збиралися невеликі натовпи, щоб подивитися на ці суперечки і зробити ставки на переможця.

Патрулюючі табір охоронці в пошуках якихось ознак серйозної неприємності, блукаючі солдати у пошуках розваг і бродяги, які живилися табором, вимолюючи милостиню, бродили по табірній стоянці протягом всієї ночі.

Іноді солдати забрідали оцінити Річарда і його побратима по полону.

У проміжках між фургонами Річард міг бачити деяких з волоцюг, що живили надію добути їжу або навіть кілька дрібних монет, переходячи від групи до групи, які пропонували зіграти на флейті і заспівати для солдатів.

Інші пропонували поголити солдатів, попрати і полагодити їх одяг, чи нанести татуювання. Безліч темних постатей, після коротких переговорів, зникали в наметах з цими чоловіками.

Інші блукали по табору, виглядаючи, що можна вкрасти. І кілька з цих поплічників ночі були одержимі вбивством.

У центрі всього цього безладу, на тюремному острові, облямованому кільцем фургонів постачання, прикутий ланцюгом, був і Річард разом з іншими полоненими, доставленими для гри Джа-Лайдін.

Більшість його команди складали солдати з регулярних військ Імперського Ордена, але вони спали не тут, а у своїх власних наметах.

Рідко яке місто, що було під правлінням Ордена, не мало команди з Джа-Ла. Як і діти, ці солдати грали в неї майже з того моменту, як навчилися ходити.

Всі вони очікували, що після того, як війна закінчиться, вони всі присвятять себе Джа-Ла. Для багатьох солдатів Ордена Джа-Лайдін — Гра Життя, якраз і була безпосереднім питанням життя і смерті, і була майже прирівняна до самої ідеї Ордена.

Навіть для кістлявої баби, що слідувала за своїм імператором у війні, і жила за рахунок недоїдків з його завоювань, вбивство було цілком підходящим засобом для того, щоб допомогти її привілейованій команді перемогти.

Наявність команди-переможця Джа-Ла було джерелом величезної гордості для армійського підрозділу, так само, як і для будь-якого міста. Коммандер Карго, офіцер, відповідальний за команду Річарда, був також сповнений рішучості перемогти.

Команда-переможець могла принести набагато більше матеріальних вигод посереднім учасникам, ніж проста слава. Ті, хто керував головними командами, ставали впливовими людьми.

Одержуючі перемогу гравці Джа-Ла ставали героями, винагороджувалися багатством будь-якого виду, включаючи легіони жінок, яким не терпілося усамітнитися з ними.

Вночі ж Річард був прикутий до фургона з кліткою, в подібних клітках перевозили його та інших бранців, але в іграх, що влаштовувалися по дорозі, він був ключовим учасником команди, якому довірили втілення амбіцій коммандера Карго тріумфувати на турнірах в головній табірній стоянці Імператора Джегана.

Життя Річарда залежало від того, як добре він робив свою роботу. До теперішнього часу він був винагороджений тим, що командер Карго вірив йому.

З самого початку у Річарда був вибір або приєднатися до зусилль коммандера Карго, або загинути найжахливішим чином.

У Річарда, тим не менш, були інші причини стати «добровольцем». Ці причини були набагато більш важливі для нього, ніж що-небудь ще.

Він озирнувся навколо і помітив, що Джонрок, прикутий до того ж самого транспортного фургона, лежав на спині і міцно спав. Чоловік — торговець борошном — був простий як дуб.

На відміну від ключових гравців інших команд, Річард наполягав на нескінченних тренуваннях всякий раз, коли вони не рухалися. Не кожен з його команди любив це, але вони слідували його вказівкам.

Навіть в їх клітці, під час їх поїздки до головних сил Імперського Ордена, Річард і Джонрок аналізували можливості, як їм домогтися більшого успіху, винаходили і фіксували систему правил гри, і нескінченно робили зарядку і інші вправи для нарощування сили.

Видно втома перемогла шум і суєту табору і Джонрок спав мирно, як дитина, не усвідомлюючи, що їх репутація спонукала до дій бродяг ночі, які мали намір зруйнувати їх команду ще до того, як вони дійдуть до турнірів.

Незважаючи на те, що Річард був стомлений не менше інших, йому вдавалося тільки подрімати час від часу. Йому було важко заснути. Щось було неправильно, дещо не в'язалося у всіх незліченних неприємностях, які кружляли навколо нього.

Причому це ніяк не було пов'язано з життєвими небезпеками бранця. Щось інше, дещо всередині нього, дещо затаєне дуже глибоко в ньому. Чимось це нагадувало ті часи, коли він був хворий лихоманкою, і все ж, це було чимось зовсім іншим. І як би ретельно він не намагався проаналізувати свій стан, природа цього відчуття залишалася за межами його розуміння. Він був настільки спантеличений незбагненністю цього відчуття всередині, що його ні на мить не залишало якесь настирливе неспокійне передчуття.

Крім того, він був дуже заклопотаний думками про Келен, щоб бути в стані заснути. Будучи безпосередньо полонянкою самого Імператора Джегана, вона була зовсім неподалік.

Іноді, коли він залишався наодинці з Ніккі пізніми ночами перед багаттям, Ніккі дивилася на язики полум'я і відверто говорила з ним про те, які жорстокості учиняв над нею Джегань. Ці історії тепер роздирали душу Річарда.

У нього не було можливості побачити резиденцію імператора, але коли вони до цього перетинали розтягнувся табір в той день, він помітив великі командні намети.

Відчуття від погляду в зелені очі Келен після всього пережитого, навіть протягом скороминущої миті, переповнило його радістю і полегшенням. Він таки врешті-решт знайшов її, і вона була жива! Тепер йому потрібно знайти спосіб визволити її.

Остаточно переконавшись, що жінка, яка завдала йому удару ножем, не ховається в тіні для чергової спроби, Річард нарешті відняв руку від стегна, щоб оглянути рану.

Виявилося, що все не так погано, як могло б бути. Якби він спав так само міцно, як Джонрок, то, швидше за все, зараз все виглядало б набагато гірше.

Він подумав, що болючі переживання, які не давали йому спокою, фактично зробили йому гарну послугу. Та гостра біль, що спочатку пронизала ногу, вже затихла.

Те, що він сильно затиснув рану долонею, змогло зупинити кровотечу. Рана, що була отримана раніше цієї ночі теж була болючою, але, також виявилася не такою страшною, як могла б бути. Вістря ножа жінка натрапило на лопатку і та перешкодила спробі вбити його.

Двічі за цю ніч смерть навідувалася до нього, але пішла ні з чим. Річард пам'ятав старий вислів, що біду породили третім дитям. Він сподівався не зустріти третє дитя.

Варто було йому лягти на бік і спробувати ще раз трохи подрімати, як раптом він помітив тінь, що ковзнула серед фургонів. Тим не менш, хтось підходив швидше впевнено, ніж крадучись. Річард сів, коли командер Карго зупинився перед ним. У тьмяному світлі Річард міг явно розгледіти лускате татуювання, яке вкривало праву сторону його обличчя.

Оскільки командер був без шкіряних наплічників і нагрудників, які він зазвичай носив і був навіть без сорочки, Річард відмітив, що татуювання з кусочками луски тягнулося по плечу і навіть покривало частину його грудей.

Татуювання підкреслено надавало йому вигляд рептилії. Між собою Річард і Джонрок іменували коммандера «Зміїна морда». Ім'я, яке більше за всі інші відповідало йому.

— Рубен, як ти думаєш, чим ти зараз зайнятий?

Як Рубена Рибника знали Річарда Джонрок і всі інші гравці з його команди. Так представив себе Річард коли його захопили в полон. Якщо й існували місця, в яких його негайно убили би, знаючи його справжнє ім'я, то в самому епіцентрі одного такого місця і знаходився Річард зараз.

— Намагаюся трохи поспати.

— У тебе немає ніяких прав, щоб змушувати жінку лягти з тобою, — Коммандер Карго викривально вказав пальцем. — Вона прибігла до мене і розповіла мені все про те, що ти намагався з нею створити.

Річард повів бровою:

— Взагалі-то, хотіла вона.

— Раніше я тебе попереджав, що якщо ви поб'єте команду імператора — і тільки після того, як ви поб'єте їх, тільки тоді ви отримаєте можливість вибрати жінок. Але до цього часу у вас немає ніякої подібної розкоші. Я не допущу будь-якої непокори моїм подібним наказам, тим більше, з вашого боку.

— Поняття не маю, що вона наговорила вам, командер, але вона пробралася сюди з наміром вбити мене. Вона хотіла бути впевненою, що команда імператора не програє нам.

Коммандер присів навпочіпки, спершись ліктями на коліна, і витріщився на ключового гравця своєї команди Джа-Ла. Вигляд у нього був такий, наче він був готовий вбити Річарда своїми руками.

— Нікчемна брехня, Рубен.

Ніж, який зовсім недавно він відняв у жінки, був затиснутий з внутрішньої боку долоні Річарда. З такої відстані він, швидше за все, розпотрошив би коммандера перш, ніж той зрозумів би, що сталося.

Але це було не на часі і не до місця. І ніяк не допомогло б Річарду повернути Келен.

Не відриваючи свого пильного погляду від очей коммандера, Річард переметнув ніж через пальці і зупинив його точно між першим і великим пальцями. Володіння ножем у руці, будь-яким ножем, навіть маленьким, надавало впевненості в собі. Він простягнув ніж ручкою коммандеру.

— З цієї причини моя нога кровоточить. Вона тицьнула в мене ним. Як, по-вашому, де-небудь ще я зміг би роздобути ножа?

Багатозначність погляду і небезпека від ножа в руках Річарда не залишилося без уваги коммандера. Він оглянув рану на стегні Річарда, після чого забрав ніж.

— Якщо ви хочете, щоб ми виграли цей турнір, — сказав Річард з передбачливою обережністю, — то в мене має бути можливість трохи відпочити. І було б набагато легше отримати таку можливість, якби до нас були приставлені охоронці.

Досить однієї кістлявої баби, яка ймовірно робить ставки на команду імператора, і якщо вона мене вб'є в той час, як я буду спати, то ваша команда втратить ключового гравця і залишиться без всяких шансів на перемогу.

— Занадто багато думаєш про себе, Рубен?

— Це ви переживаєте за мене, командер, в іншому випадку ви давно вбили б мене, ще в Тамаранзі, після того, як я перебив дюжину ваших солдатів.

З його лускатим татуюванням, в слабкому відображенні світла похідних багать, командер справді скидався на змію, яка розглядає їжу.

— Виявляється, бути ключовим гравцем небезпечно не тільки на полі Джа-Ла, — нарешті він піднявся від Річарда. — Я приставлю охорону. Тільки май на увазі, багато людей не вважає, що ви такі вже хороші після того, як ви програли в одній з наших ігор.

Вони програли ту гру, тому що Річард намагався захистити одного з гравців, бранця по імені Йорк, відразу після того, як команда супротивника зламала йому ногу в лютій атаці.

Він був швидким і хорошим гравцем, і саме тому став об'єктом нападу. Правила дозволяли подібні речі в способах ведення гри Джа-Ла в Ордені.

З жахливо переламаною ногою, Йорк одразу ж став непотрібним, як в якості гравця, так і раба. Після того, як його винесли з поля, командер Карго просто перерізав горло чоловікові.

Але замість того щоб продовжувати гру і ввести броц в ворота супротивника, Річард став захищати переможеного гравця — суддя оштрафував їх команду, наклавши заборону Річарду продовжувати гру. В результаті вони програли.

— Як я чув, кажуть що команда імператора теж програла одну гру, — виголосив Річард.

— Його Високоповажність стратив ту команду. Його нова команда була відібрана з найкращих гравців зі всього Стародавнього світу.

Річард знизав плечима.

— Ми теж, по тих чи інших причинах, втрачали гравців і їх замінювали. Завжди деяка кількість гравців одержувала пошкодження і не могла продовжити гру. Нещодавно один із наших кращих гравців зламав ногу. Ви обійшлися з ним не краще того, як імператор поступив з переможеними.

Як мені видається, такі деталі, як те, хто входить до складу його команди, не мають ніякого визначального значення. Кожна з наших команд програли по одній грі. А це робить нас рівними. І тільки ця обставина дійсно має значення. Ми вступимо в цей бій з рівними підсумками. Вони — не кращі, ніж ми.

Коммандер вигнув брову.

— Ти думаєш, що ви їм рівня?

Річард не відвів очей від гнівно кинутого погляду коммандера.

— Я збираюся виграти шанс грати проти команди імператора, командер, а там подивимося, що станеться.

Хитра посмішка скривила луску.

— Маєш надію вибрати жінку, Рубен?

Річард кивнув, не відповідаючи на його усмішку.

— Саме. Цього я і хочу.

Коммандер Карго не мав ані найменшого уявлення про те, яку жінку він вибрав. Він домагався Келен. Він мав потребу в ній більше ніж в самому житті. Він мав намір, незважаючи ні на що, відвести свою дружину як можна далі від цього кошмару перебування в полоні Джегана і його Сестер Тьми.

Втупившись на Річарда, командер Карго, нарешті, поступився і зітхнув.

— Я дам зрозуміти охоронцям, що їх життя залежать від того, чи зможе хто-небудь підібратися до гравців моєї команди, в той час коли вони сплять.

Після того, як командер зник в ночі, Річард відкинувся назад, нарешті, дозволяючи розслабитися своїм ниючим м'язам. Він помітив, як охоронці неподалік спішно утворювали щільне кільце по периметру навколо полонених учасників команди.

Загроза того, чого можна позбутися завдяки таким нікчемам, як підступні табірні бродяги, спонукала коммандера Карга до дії.

Хоча й завдяки нападу, але Річард отримав спокій, якого він так потребував. Зовсім нелегко заснути, знаючи, що будь-хто, хто побажає, може прокрастися і перерізати тобі горло.

Тепер, принаймні, він був у тимчасовій безпеці, і заради цього варто було пожертвувати ножем. Тим більше, що у нього залишився інший, той, що він забрав у першої нападниці. Його він засунув у черевик.

Річарду довелося згорнутися клубком прямо на голій землі, щоб хоч якось зберігати тепло і спробував заснути. Земля давно втратила отримане тепло минулого дня.

Без скатки або ковдри, він підібрав в купу ослаблені ланки ланцюга, щоб зробити якусь подобу подушки. Черговий схід сонця був недалеко. Тепло на Рівнину Азріт найближчим часом не збиралося приходити.

Зі світанком настане перший день зими.

Навколо монотонно розносився гул табору. Він так втомився. Він занурився в роздуми про Келен, про першу їхню зустріч, про те, як це окрилило його серце, і про те, що, нарешті, знову побачив її живою, про те, яке це щастя знову побачити її красиві зелені очі. Всі ці думки м'яко перенесли його у владу спокійного сну.

Пролунав м'який, ніби потойбічний звук, немов розчинилися двері зі світу мертвих, який і пробудив Річарда від його глибокого сну.

Перед ним постала фігура, одягнена в мантію з накинутим капюшоном. Щось у її манері тримати себе, та й просто самої її присутності змусило волосся на його руках стали дибки.

На цей раз перед ним виявилася не якась несмілива, квола жінка. Щось у поведінці фігури підказувало йому, що вона явно не з числа тих, що нападають з ножем в руках.

Він зустрівся з дечим набагато гіршим.

Без всякого сумніву, побоювання Річарда збулися — це і був третій провісник біди.

Він випростався і швидко відскочив трохи назад, запасаючись деякою дорогоцінною відстанню. Якимось чином, охоронці коммандера Карга НЕ змогли зупинити непроханого гостя. Він подивився в їхній бік і побачив, що вони продовжують патрулювати, недбало походжаючи.

Вони розташувалися настільки близько один від одного, що Річард не помітив якого-небудь пролому в їх периметрі, щоб була можливість непомітно прослизнути повз них, і все ж останній відвідувач якось це виконав.

Вкрита капюшоном фігура ковзнула ближче.

«Очищення почалося».

Вражений, Річард моргнув. Моторошний голос луною відгукнувся в його розумі, більш того, він був упевнений, що ці слова він сприйняв не за допомогою слуху. Здавалося, ніби слова з'явилися в самій його голові.

Гранично обережно він просунув два пальці в черевик і намацав дерев'яну ручку ножа. Схопивши за неї, він повільно почав витягати ніж.

«Очищення почалося», — вимовила фігура знову.

Цей голос нічим не скидався на реальний голос. Він не був ні чоловічим, ні жіночим. Слова, здавалося, озвучувалися не голосом — скоріше скидалися на тисячі об'єднаних шепотів. Немов вони доносилися з потойбічного світу. Річард не міг уявити, як що-небудь мертве може говорити, але саме так сприймалася ця звістка — ніби вона виходила від чогось неживого.

Він боявся навіть уявити, що постало перед ним.

— Хто Ви? — Запитав він, витримавши паузу для оцінки того, що відбувається.

Швидкий погляд по сторонах не зустрів нікого в полі видимості; наскільки він міг судити, гість прийшов один. Охоронці дивилися в іншу сторону.

Вони виглядали будь-кого, хто зміг би проникнути до сплячого бранця ззовні; вони не бачили причин очікувати можливу причину занепокоєння в межах кола з фургонів.

Несподівано Фігура опинилася на відстані витягнутої руки. Річард не мав ані найменшого уявлення, яким чином вона опинилася так близько від нього. Він не бачив, як вона перемістилося.

Він би просто не дозволив би такому статися, якщо б помітив, що вона рушило в його бік. І, тим не менш, фігура була прямо перед ним.

Ланцюг, прикутий до його нашийника, не давав йому достатньої свободи для маневру, якщо йому доведеться боротися. Пальцями вільної руки він акуратно підібрав ланки ланцюга. Якщо йому належить боротьба, він затягне ланцюг в петлю і скористається нею, як арканом. Іншою рукою він потайки вивуджував ніж.

«Відлік твого часу починається з сьогоднішнього дня, Річард Рал».

Пальці Річарда, що були на ножі, завмерли. Фігура вимовила його справжнє ім'я. Ніхто в таборі не знав його реального імені. Серце в грудях Річарда стрімко застукало.

Оскільки фігура була чорною і накритою капюшоном, обличчя всередині не було видно. Річард міг споглядати лише темряву, ніби саму смерть власною персоною, ідучу прямо на нього.

Раптом, мов блискавкою, його осяяло, що, швидше за все, це вона і є.

Він нагадав собі, що не можна дозволяти уяві опановувати собою. Він постарався від своєї уяви повернутися до своєї ж хоробрості.

— Про що це ви говорите?

Рука під темним плащем вказала на нього. Він не бачив саму руку, тільки спадаючу складку тканини.

«Відлік твого часу починається з сьогоднішнього дня, Річард Рал, з першим днем зими. У твоєму розпорядженні рівно один рік, щоб завершити очищення».

Тривожний образ чогось надто знайомого прийшов на розум: шкатулки Одена. Немов читаючи його думки, тисяча шепотов мерців вимовило:

«Ти — введений у гру гравець, Річард Рал. У зв'язку з цим, термін гри знову переустановлений. Новий відлік починається з цього дня, першого дня зими».

Трохи менше трьох років тому Річард жив мирним життям в Вестланді. Весь ланцюжок подій почався, коли його реальний батько, Даркен Рал, нарешті торкнувся своїми руками шкатулок Одена і був першим, хто ввів їх в гру. Це трапилося в перший день зими чотири роки тому.

Ключем, що міг розповісти йому про три скриньки Одена, а головне — яку саме з них треба відкрити, була «Книга Зниклих Тіней». Річард вивчив напам'ять цю книгу, будучи юнаком.

Але, оскільки він втратив свій зв'язок з Даром, він не пам'ятав слів книги; щоб бути в змозі прочитати, а більш того — запам'ятати цю магічну книгу вимагалося володіння магією.

Однак, хоча він і не пам'ятав слів книги, все ж він продовжував пам'ятати свої власні дії по деяких основних елементах, з яких, власне, і була побудована книга.

Одним з найважливіших елементів використання «Книги Зниклих Тіней», була перевірка, чи правильно Річард викладав те, що зберігав у своїй пам'яті, підтвердження правильності тексту, який вказував на те, яку шкатулку Одена потрібно відкрити.

У самій книзі обумовлювалися і засоби перевірки. І засіб перевірки передбачав участь сповідниці. Келен була останньою живою сповідницею.

Тільки після того, як Річард доклав неймовірних зусиль над собою, йому вдалося скористатися своїм голосом:

— Те, про що Ви говорите — неможливе. Мною нічого не вводилося в гру.

«Ти названий гравцем».

— Названий? Названий ким?

«Тільки те, що ти названий новим гравцем, має значення. Ти попереджений, що у твоєму розпорядженні рівно рік з сьогоднішнього дня — і ні днем більше — для того, щоб завершити очищення. Використай правильно свій час, Річард Рал. Твоє життя буде твоєю ціною, якщо ти потерпиш невдачу. Взагалі будь-яке життя також буде ціною, якщо ти потрапиш невдачу».

— Але це неможливо! — Закричав Річард і рвонувся вперед, обома руками обхоплюючи горло фігури.

Плащ обвалився. Всередині була порожнеча. Він почув слабкий, м'який звук, немов зачинилися двері, ведучі в світ мертвих.

Все що він міг побачити, так це невелику хмару пари від його шаленого дихання, шо піднімалося в чорну зимову ніч.

Після того, здавалося, минула ціла вічність, Річард, нарешті, відкинувся назад, і, намагаючись укрити своє тремтяче тіло, накинув плащ, але так і не зміг змусити себе закрити очі.

Вдалині на заході, на горизонті виблискували блискавки. Зі сходу швидко наближався світанок першого дня зими.

Між блискавкою і світанком, в самому центрі ворожого війська, що обчислювалося мільйонами солдатів, лежав Річард Рал, лідер Імперії Д'хари, прикутий до фургона, поглинений думками про свою полонену дружину, і про настиглу його тільки що третю біду.

Практично в повному мороці Келен лежала на підлозі, не здатна заснути. Вона могла чути рівне дихання Джегана, який спав на ложі вище.

На декоративній різьбленій дерев'яній скрині навпроти дальньої стіни горіла єдина масляна лампа, і оскільки її гніт злегка був опущений, давала блякле світіння крізь морок внутрішніх покоїв імператора.

Палаюче масло злегка заглушало сморід табору: запах сажі від багать, смердючого поту, протухлого сміття, вбиралень, коней та інших тварин, і гною — все це змішалося в один всюдисущий сморід.

Майже тим же способом, яким смердюче дихання смерті асоціюються з неминуче яскравим і незабутнім відбитком у пам'яті всіх тих кишачих личинок і гниючих трупів, що довелося їй побачити по дорозі — і спогади про які завжди наводять жах; таким же способом таку мерзенну річ, як Імперський Орден неможливо було уявити без табору з його винятково всепроникним смородом, і це точно так само відклалося в пам'яті.

З самого початку, як вона потрапила в табір, вона завжди з великою неприязню і зусиллям над собою робила глибокі вдихи. Запах, який залишався на всьому, чого торкалися солдати Імперського Ордена для неї назавжди залишиться пов'язаним з болем, стражданням і смертю.

Келен була вельми стурбована тим, що люди, які підтримують війну, які вірять в істинність переконань Імперського Ордена, не належать до числа тих, хто цінує світ живих.

Крізь марлеву тканину, якою були закриті віддушини на куполі намету, Келен спостерігала несамовиті спалахи блискавок на заході, які, осяваючи небо над головою, віщували про наближення шторму.

У наметі імператора, з його драпіровками, килимами і оббитими повстю стінками, було відносно тихо, і беручи до уваги одноманітний шум великого табору, що просочувався зовні, було практично не чутно грому, але, часом гуркіт грому лунав ніби з-під землі.

Майбутній дощ збирався погіршити ту негоду, яка і без того встановилося з холодною погодою.

Незважаючи на те, що Келен вимоталася, їй все ж не вдавалося припинити роздумувати про ту людину, яка їй зустрілася на початку цього дня, про чоловіка, який дивився на неї з тієї проїжджаючої уздовж табору клітки, про чоловіка з сірими очима, про людину, яка бачила її — він дивився прямо на неї — і окликнув її по імені. Це факт просто розбурхав її.

Було на межі надприродного, якщо хто-небудь був в змозі бачити її. Келен була невидимкою практично для всіх.

Насправді визначення «невидимка» не зовсім підходило їй — її можна було бачити. Але варто було кому-небудь подивитися на неї — і через мить він тут же забував, що бачив її. Тому виходило так, що, хоча вона була цілком видимою, тим не менш, виявлялося, що вона невидима.

Келен тепер могла прекрасно судити по собі, що означає крижаний дотик забуття.

Те ж саме заклинання, яке змушувало людей забувати її відразу після того, як вони відводили погляд від неї, стерло всю її пам'ять про минуле. Все, що вона знала про своє життя до зустрічі з Сестрами Тьми, тепер було повністю витерто з її пам'яті.

Серед кількамільйонного війська, що розташувалося на обширній, безплідній рівнині Азеріта, ті що захопили її в полон змогли виокремити лише жменьку солдатів, які могли бачити її — сорок три, якщо бути точним.

Ці сорок три солдати, так само, як і нашийник навколо шиї, керований Сестрами і самим Джеганем, були бар'єром між нею і свободою.

Келен поставила перед собою завдання взнати кожного з цих сорока трьох чоловіків, оцінити їх силу, знайти їх слабкі сторони. Вона вивчала їх непомітно, прямуючи і запам'ятовуючи найменші подробиці їх поведінки.

Кожен мав властиву йому манеру, спосіб, яким спостерігав за подіями навколо, щоби помічати або навпаки не помічати події, які не відносяться до завдання. Вона дізналася все що могла, про їх індивідуальні особливості.

Сестри вважали, що саме завдяки якійсь аномалії в заклинанні, яке вони застосували, жменька людей могла бачити і знати про Келен.

Цілком імовірно, що серед численної армії Ордена водилися ті, хто міг бачити і пам'ятати її, але таких Джегану більше не вдавалася виявити. Тому, ці сорок три солдати були єдиними, хто був здатний бути в її сторожі.

Безсумнівно, Джеган міг бачити її, так само, як і ті Сестри, які з самого початку запустили заклинання. До невимовного жаху Сестер, вони були захоплені Джеганем і, в підсумку, поряд з Келен і до свого нещастя, знову опинилися в таборі Імперського Ордена.

На відміну від Сестер і Джегана, і можливо когось з тих солдатів, що бачили її — і знали про неї ще з забутого нею минулого — минулого, якого не знала навіть Келен, ніхто нічого не знав про неї.

Але той чоловік, ув'язнений в клітку, був іншим. Він знав її. Оскільки вона не пам'ятала, що коли-небудь бачила його до цього, то це могло означати тільки одне — він був одним з тих, хто знав її з минулих часів.

Джеган обіцяв їй, що, коли до неї, нарешті, повернеться її минуле і вона дізнається, ким вона була, коли вона згадає все, тоді для неї і почнеться реальний кошмар. Він насолоджувався палким і детальним поясненням того, що він має намір здійснити над нею, як він зробить її життя одним нескінченним стражданням.

Оскільки вона не пам'ятала свого минулого, його обіцянки розправи не мали для неї такого великого значення, як для нього самого. Однак, те, що він погрожував виконати над нею, як за змістом, так і за формою було вельми страхітливо.

Всякий раз, коли Джеган викладав план чергової помсти, Келен відповідала йому безглуздим поглядом. Таким способом вона приховувала свої емоції від нього. Вона не збиралася давати йому задоволення спостерігати її емоції, її страхи.

Нехтуючи тим, чим це обернеться для неї в майбутньому, Келен пишалася своїми вчинками, які викликали подібні плани у цього мерзенного типа.

Незалежно від того, що вона зробила в минулому, все це лише додавало їй впевненості в тому, що її переконання були прямо протилежні устремлінням Ордена.

Келен страшно побоювалася згадати своє минуле через жахливі клятви Джегана, але після того, як Келен побачила повні чуттєвості і переповнені емоціями очі того бранця, більше всього на світі їй захотілося дізнатися все про її минуле.

Його виразна реакція, повна щастя від того, що він дивився на неї, гостро контрастувала з усіма тими поглядами оточуючих, що зневажали і ображали її. Вона зобов'язана дізнатися, ким вона була, ким була та жінка, на яку так виразно дивився той чоловік.

Вона дуже шкодувала, що їй представилася лише коротка мить, щоб мати можливість подивитися в очі тої людини. Не відвернися вона від нього, щоб не виказати свою цікавість до бранця, і Джеган безсумнівно вбив би його.

Вона не збиралася через таку необережність доставити неприємності тому, хто знав її, тому, хто абсолютно осмислено спрямував на неї свій погляд.

В черговий раз Келен спробувала призупинити гонку думок у своїй голові — їй потрібно відпочити. Спостерігаючи за спалахами блискавок на невеликій частині похмурого неба, Келен позіхнула. Скоро наступить світанок, а їй ще потрібно поспати.

Завтра, разом зі світанком настане перший день зими. Вона не розуміла чому, але у неї було настирливе тривожне передчуття, пов'язане з настанням цього першого дня зими.

Їй навіть не вдавалося припустити, звідки у неї таке відчуття. Просто здавалося, що внутрішнє відчуття тривоги якось пов'язане з першим днем зими. Немов на підсвідомому рівні за гранню її спогадів ховалася та небезпека, до якої вона не могла добратися.

До її вух долинув гуркіт якогось падіння. Джерело шуму розташовувалося в іншій кімнаті, кімнаті, яка була сусідньою зі спальнею Джегана. Келен підвелася на лікті, — вона не наважилася встати зі свого місця, що знаходилося на підлозі поблизу ложа імператора.

Вона добре знала наслідки непокори його розпорядженню. Якщо їй і доведеться перенести біль, яку він заподіє їй за допомогою нашийника, то це має бути щось набагато більш вартісне, ніж простий проступок зійти з килима.

У темряві Келен розчула, як Джеган сів на ліжку вище неї.

Несподівано по інший бік оббитих стін їх спальні вибухнули крики і безнадійні стогони. Скидалося на те, що вони належали Сестрі Юлії.

Починаючи з того моменту, як Келен була захоплена Джеганем, їй достатньо часто представлялися випадки чути ридання і крики Сестри Юлії. Та й саму Келен часто змушували проливати сльози, і все через цих Сестер Тьми, але все ж, особливо діставалося Сестрі Юлії.

Джеган відкинув покривало.

— Що там відбувається?

Келен знала, що за таку провину, як потривожений сон Імператора Джегана, Сестра Юлія буде покарана вельми суттєвіше, ніж щоб просто стогнати.

Джеган ступив на підлогу в простір між килимком Келен і своїм ложем. У тьмяному освітленні палаючого ліхтаря, що стояв на кришці скрині, він пильно подивився вниз, щоб переконатися в тому, що вона не озброєна і як і раніше беззахисна.

Задовольнившись побаченим, з мовчазною і прихованою загрозою він стягнув свої штани зі стоячого неподалік стільця. Перестрибуючи з однієї ноги на іншу, він натягнув їх і попрямував у бік входу. Він не потурбувався про те, щоб натягнути що-небудь ще.

Зупинившись перед товстою завісою, що закривала прохід в спальню, він повернувся і пальцем поманив Келен. Він хотів, щоб вона залишалася в поле зору. Як тільки Келен піднялася на ноги, Джеган відсунув в сторону важкий покрив біля входу.

Келен глянула в той бік і побачила ту останню полонянку, що була доставлена як підношення імператору; жінка зіщулилася на ліжку і натягнула затиснуту в кулаках ковдру під саме підборіддя.

Так як і майже всі, ця жінка не бачила Келен, і та обставина, що Джеган вів розмову з привидом в тій же самій кімнаті, ще більше збентежила і перелякала її попереднім вечором. Хоча це була лише маленька дещиця тих подій, що навели на неї страх тієї ночі.

Келен відчула напад болю, пробіглий по нервах її рук і плечей — використовуючи нашийник, Джеган нагадував їй не зволікати з виконанням того, що їй було призначено зробити. Не дозволяючи йому помітити, наскільки їй боляче, вона поспішила за ним.

Посталий перед нею вид сусідньої кімнати привів у замішання. Сестра Юлія перекидалася по підлозі, б'ючи при цьому когось руками і при цьому незв'язно чергуючи лепет то зі стогоном, то з криком.

Сестра Ерміна, згорбившись біля її ніг, що металися з боку в бік, супроводжуючи корчі Сестри Юлії на підлозі, боялася не стільки доторкнутися до жінки, скільки побоювалася джерела цього кошмару.

Було схоже, що вона збиралася обхопити руками Сестру Юлію і втихомирити її, щоб якось припинити вчинений гвалт, який зможе привернути увагу імператора. Вона досі не зрозуміла, що було вже занадто пізно намагатися цього уникнути.

Зазвичай, якщо хтось із них бився в подібній агонії, то ця агонія викликалася самим Джеганем в той час, коли він опановував їх розумом, але в даний момент він, так само, як і всі, стоячи, спостерігав за дивним видовищем, очевидно невпевнений у тому, що змогло викликати подібну поведінку.

Сестра Ерміна, яка було вже схилилася над Юлією, що борсалася на підлозі, несподівано помітила Імператора Джегана — і схилилася ще глибше.

— Ваше Превосходительство, я не знаю що з нею таке відбувається. Я жалкую, що вона порушила ваш сон. Я спробую її заспокоїти.

Джеган, будучи соноходцем, не відчував ніякої потреби говорити з тими, чиї уми були підвладні йому. Своїм розумом він легко міг опинитися серед найпотаємніших куточків свідомості таких людей.

Продовжуючи метатися, Сестра Юлія одним диким рухом руки звалила стілець. Охоронці, ті деякі, що були спеціально відібрані з-за своїх здібностей бачити і пам'ятати Келен, стовпилися навколо жінки, яка скажено перекочувалася по підлозі.

Перед ними було поставлено завдання стежити за тим, щоб Келен не могла проникнути за межі намету без супроводу Джегана. Сестри були поза їх компетенцією.

Інші охоронці, особистий елітний підрозділ Джегана, величезні тварини, повністю покриті татуюваннями і усіяні металевими гвіздками, проколотими через плоть, стояли подібно статуям біля входу в намет.

Робота елітної охорони полягала в тому, щоб простежити за тим, щоб ніхто не проник в намет без запрошення. Тому вони виказали лише деяку частку цікавості до події, що розгорнулася перед ними.

У тіні темних кутів обширного намету також знаходилися пильні раби, завжди безмовно готові виконувати бажання імператора. Але вони теж проявляли більш ніж непомітну реакцію до того, що відбувалося прямо перед ними.

Вони тут для того, щоб служити примхам імператора і тільки для цього. Будь-якому з них було б непереливки, якщо хто-небудь з них якимось чином привернув би до себе увагу.

Сестри, та й взагалі всі, хто володіли Даром, були персональною зброєю Джегана, його власністю, і в підтвердження того нижня губа кожного з них була пронизана кільцем.

Охорона не несла за будь-кого з них якусь відповідальність, за винятком випадків, коли на те давалися певні вказівки. Незалежно від того, що заманеться Джегану — перерізати горло Сестрі Юлії, або згвалтувати її, або вести мирну бесіду з нею за чашкою чаю — його елітна стража і оком не поведе.

Якщо імператор зажадає чаю, то раби покірно принесуть його. Якщо буде вчинено криваве вбивство прямо на їхніх очах, вони покірно дочекаються закінчення різанини, після чого, не зронивши ні слова, наведуть порядок і змиють і затруть сліди.

Коли Сестра Юлія вибухнула криком в черговий раз, Келен зрозуміла, що її перше враження, що ці крики викликані болем, виявилося помилковим. Причина була набагато глибшою, Юлія була… божевільна!

Пильний жахливий погляд Джегана пройшовся по дюжині охоронців.

— Вона вимовляла що-небудь виразне?

— Ні, Ваше Превосходительство, — відповів один зі складу спеціальних охоронців.

Інша частина солдатів з того ж особливого загону, які могли бачити Келен, на підтвердження закивали головами. Елітна охорона імператора ніяк не приєдналася до реакції меншого за чисельністю особливого складу.

— Що з нею сталося? — Рикнув Джеган на Сестру, яка виглядала готової раболіпно впасти ниць прямо в ноги імператора.

Від гніву, який нутрував в його голосі, Сестра Ерміна здригнулася.

— У мене немає ніяких міркувань, Ваше Превосходительство, клянуся вам! — Вона вказала на дальній куток кімнати, — Я спала, чекаючи моменту, коли знову зможу бути корисною. Сестра Юлія теж спала. Я прокинулася, коли почула її голос. Мені здалося, що вона звернулася до мене.

— Що вона сказала? — Запитав Джеган.

— Я нічого не змогла розібрати, Ваше Превосходительство.

До Келен дійшло, що Джеган не знає того, що могла сказати Сестра Юлія. Він завжди був у курсі того, про що шепотілися Сестри, про що вони думали, що планували. Адже він був соноходцем. Він блукав у просторі їх думок. Він завжди і у все був посвячений. І все ж, цього він не знав.

А може, припустила Келен, він не хотів озвучувати того, що вже знав. Задавати питання, на які він уже знав відповіді — був його улюблений спосіб перевіряти людей. Він вибухав гнівом всякий раз, коли він викривав кого-небудь у брехні.

Не далі, як попереднім днем, розійшовшись гнівом, він задушив одного недавно захопленого в полон раба, який не зізнався в тому, що з'їв маленький шматочок з підноса з їжею, який ніс до обіднього столу імператора.

Джеган, володіючи такими ж величезними мускулами, як і будь-хто зі складу його елітної охорони, розчавив горло знемагаючого бранця одним потужним стисненням рук. Інша частина рабів смиренно чекала, поки імператор не довершив жахливе вбивство, після чого просто винесли тіло.

Джеган нахилився і одним м'ясистим кулаком за волосся підтягнув Сестру Юлію до своїх ніг.

— Що все це значить, Юлія?

Очі жінки оберталися, губи смикалися, а язик безконтрольно звивався в її відкритому роті.

Джеган схопив її за плечі і люто потряс. Голова сестри Юлії забовталась взад-вперед. Келен подумалося, що було б непогано, якщо б він доламав їй шию. Якби її бажання збулося, то на одну Сестру Тьми, яка дошкуляла Келен, стало б менше.

— Ваше Превосходительство, — довірчим тоном спробувала обережно втрутитися порадою Сестра Ерміна, — Вона дуже нам потрібна, — коли імператор вп'явся в неї поглядом, вона додала, — Вона — гравець.

Обдумуючи сказане Сестрою Ерміною, Джеган не висловив радості, але в теж час і не оскаржив її слів.

— Перший день… — простогнала Сестра Юлія.

Джеган притягнув її ближче.

— Перший день чого?

— Зими… зими… зими, — продовжила бурмотіння Сестра Юлія.

Джеган озирнувся навколо, похмуро розглядав кожного, немов вимагаючи від них пояснень. Один із солдатів підняв руку, вказуючи на вхід величезного намети.

— Він настав із ранковою зорею, Ваше Превосходительство.

Джеган спрямував на нього проникливий погляд.

— Чого?

— Ваше Превосходительство, це — ранкова зоря першого дня зими.

Джеган випустив Сестру Юлію. Вона важко гепнулася на килим, яким вистеляли підлогу.

Він втупився у бік проходу назовні.

— Так, дійсно так.

Зовні, крізь тонку щілину важкого покриву, підвішеного над входом, Келен помітила перші проблиски світанку на небі. Їй також вдалося побачити більшу частину всюдисущої елітної охорони, що завжди оточувала Джегана.

Ніхто з них не міг бачити Келен; вони повністю не усвідомлювали її присутність. Однак особлива варта в наметі, що завжди була під рукою, прекрасно бачила її.

Велика їх частина знаходилася і зовні, розчинена серед елітної охорони Джегана. До їх обов'язків ставилося підстрахувати внутрішню охорону, щоб Келен ніколи не змогла вийти одна за межі намету.

На підлозі Сестра Юлія бурмотіла немов у трансі.

— Один рік, один рік, один рік.

— Один рік чого? — Закричав Джеган. Частина з тих, що були поблизу Джегана, відсахнулися назад.

Сестра Юлія сіла. Вона почала розгойдуватися назад і вперед.

— Відлік почався. Відлік року почався. Відлік почався. Один рік. Відлік повинен початися…

Джеган повернувся до Ерміни.

— Про що це вона бурмоче?

Сестра Ерміна змахнула руками.

— Я не зовсім впевнена, Ваше Превосходительство.

Його пильний погляд потемнів.

— Ти брешеш, Ерміна.

Сестра Ерміна, трохи змінюючи свій засушений відтінок обличчя, облизнула губи.

— З чим я можу це зв'язати, Ваше Превосходительство, — і це єдине, що мені спадає на думку, — так це те, що це пов'язано зі скриньками. Зрештою, вона ж гравець.

Рот Джегана спотворився нетерпінням.

— Ми й без того знаємо, що в нашому розпорядженні один рік з того моменту, коли Юлія запустила їх в гру, — він різко метнув руку в напрямку високого плато, — Відразу після того, як Келен принесла їх з того палацу.

— Новий гравець! — Викрикнула Сестра Юлія, закривши очі, немов поправляючи його, — Новий гравець! Відлік року починається заново!

Джеган виглядав щиро здивованим її словами.

Келен задалася питанням, як могло статися, що соноходець може бути здивований подібною річчю. Швидше за все, з якихось причин, він виявився нездатним зараз тим чи іншим способом скористатися своїм вмінням входити у свідомість Сестрі Юлії. Якщо, звичайно, він не прикидується.

Не завжди Джеган точно говорив, що йому відомо, а що ні. Келен ніколи не помічала, що він в змозі прочитати її думки, але вона завжди застерігала себе, що це може виявитися всього лише видимістю, щоб не переконувати її у зворотному. А що, якщо він весь час читав кожну її думку?

І все ж, вона не вірила що таке можливо. Вона не могла ткнути пальцем в щось певне, що змушувало б її прийти до висновку, що він не в змозі скористатися здібностями соноходця по відношенню до неї, — скоріше це складалося із загальної картини, заснованої на сукупній оцінці безлічі маленьких несуттєвих деталей.

— Як виявилося можливим, щоб з'явився новий гравець? — Запитав Джеган тоном, який примусив Сестру Ерміну затремтіти, як дрібного звірка.

Їй довелося двічі сковтнути, перш ніж вона зібралася духом відповісти.

— Ваше Превосходительство, ми не володіємо… усіма трьома скриньками. У нас тільки дві. Але є ще третя шкатулка, та, що була у Тові.

— Ти маєш на увазі ту вкрадену скриньку, з якою ви, дурні сучки, відіслали Тові геть одну, замість того щоб нести їх разом? — Це було схоже скоріше на грізне звинувачення, ніж на питання.

Сестра Ерміна, перебуваючи на межі паніки, простягнула палець у бік Келен.

— Це її робота! Якби вона зробила так, як ми їй наказали, і принесла б всі три шкатулки одразу, то ми б залишилися всі разом, і володіли б зараз всіма трьома скриньками. Але їй не вдалося принести їх за один раз. Це все через неї!

Сестра Юлія розпорядилася, щоб Келен заховала всі три шкатулки в свій рюкзак і принесла їх. Всі три в рюкзак не поміщалися, тому вона вирішила принести тільки одну, маючи після того намір ще раз повернутися за іншими.

Сестра Юлія зовсім не зраділа подібній обставині, якщо не сказати гірше. Вона побила Келен в кров за те, що вони дійсно ніяк не помістилися б в рюкзак всі три одночасно, адже рюкзак не був достатньо великим.

Келен навіть не намагалася щось говорити на свій захист. Вона відмовилася принижуватися в спробі пояснити людям, які не слухали розуму.

Джеган озирнувся назад через своє плече на Келен. Вона зустріла його пильний погляд нічого не значущим виразом обличчя. Він повернувся назад до Сестрі Ермінії.

— Ну і що? Сестра Юлія ввела шкатулки в гру. А значить вона — гравець.

— Інший гравець! — Крикнула Сестра Юлія, з місця на підлозі між ними, — Тепер два гравці! Відлік року пішов! Це неможливо! — Сестра Юлія несподівано рвонулася, — Не-мож-ли-во!

Нічого поблизу від неї не виявилося, тому вона схопилася лише за повітря.

Вона важко сіла на підлогу, прискорено дихаючи. Вона сховала обличчя в тремтячих руках, приголомшена тим місцем, де зараз перебувала.

Джеган відвернувся, занурившись у думки, які обдумував.

— Чи може так виявитися, що ті, хто володіє скриньками, можуть виявитися в грі в один і той же самий час? — Запитав він себе.

Очі Сестри Ермінії стрімко забігали навколо. Вона виглядала невпевненою для спроби дати відповідь. У підсумку, вона зберегла мовчання.

Сестра Юлія протерла очі.

— Він зник.

Джеган насупився на неї.

— Хто зник?

— Я не могла бачити його обличчя, — Вона подала невизначений жест, — Він був в мені тільки що, передаючи мені повідомлення, але тепер він зник. Я не знаю, ким він був, Ваше Превосходительство.

Жінка виглядала приголомшеною до самих кісток.

— Що ти бачила? — Запитав Джеган.

Немов зіткнувшись з несподіваним стрімким ударом, вона зметнулася на ноги. Її очі розширилися від болю. Кров сочилася з одного вуха.

— Що ти бачила? — Повторився Джеган.

Келен бачила, який біль в минулому він заподіював Сестрам, коли опинявся в голові у них. Було ясно, що тепер він знову без проблем міг робити це.

— Це був хтось, — вимовила Сестра Юлія, задихаючись, — Хтось, хто тільки що був тут, у наметі, Ваше Превосходительство. Він повідомив мені, що з'явився новий гравець, і з цієї причини відлік року почнеться заново.

Джеган, насупившись, напружено зсунув брови.

— Новий гравець за владу Одена?

Сестра Юлія кивнула, ніби боячись визнати це.

— Так, Ваше Превосходительство. Ще хтось також ввів шкатулку Одена в гру. Ми попереджені, що відлік року має розпочатися знову. У нас в розпорядженні один рік з сьогоднішнього дня, першого дня зими.

Глибоко занурившись у власні роздуми, Джеган попрямував до виходу. Двоє вартових з елітної гвардії розкрили подвійний занавіс так, що імператор пройшов через прохід не затримуючись.

Келен знала, що якщо вона не виявиться поблизу під рукою, то це послужить черговим приводом перенести біль від нашийника, тому вона пішла за ним до того, як отримає подібне нагадування. Позаду неї Сестри Юлія і Ерміна поспішили не відстати.

Рослі солдати з елітної гвардії, що знаходилися зовні намету, без всякого попередження обступили імператора з усіх боків, звільняючи дорогу імператору. Інші — солдати особливої охорони Келен — рушили слідом, щільно приєднавшись до ескорту.

Залишаючись поблизу позаду Джегана в холодному світанку, Келен потерла руками вище ліктів, пробуючи хоч трохи зігрітись. На заході здіймалася стіна чорних хмар.

Навіть крізь сморід табору, вона могла відчути свіжий запах дощу у вологому повітрі. Тонкі хмари, що бігли на схід, віддавали криваво-червоним відтінком в ранкових променях першого дня зими.

Джеган стояв, тихо розглядаючи величезне плато вдалині. На вершині цього високого плато височів Народний Палац. Поряд з тим, що це безсумнівно був палац, простори якого важко було уявити, він також був і містом, дійсно великим містом, яке було осередком влади всієї Д'хари. Це місто стояло, немов останній оплот опору прагненню Імперського Ордена керувати світом і насильному примусу людей до вірувань Ордена.

Армія Ордена розлилася подібно отруйному мерзенному морю по рівнині Азеріта навколо плато, ізолюючи його від будь надії на рятівне звільнення.

Перші проблиски світла тільки-тільки торкнулися віддаленого палацу, змушуючи мармурові стіни, колони і вежі світитися золотом в променях світанкового сонця. Це було незрівнянно прекрасне видовище, ще не заплямоване їх розпусними руками. Краса відкритого виду палацу всіх цих людей Ордена наповнювала тільки ревнощами і ненавистю.

Вони жадали зруйнувати це місце, стерти подібну велич з існування з метою підстрахуватися, що людина ніколи знову не зможе спрямуватися до подібної краси.

Келен довелося побувати в тому палаці — палаці Лорда Рала — коли чотири Сестри Тьми привели її туди, щоб вона викрала шкатулки з Саду Життя.

Пишність того місця приводила її в трепет. Келен дуже не хотілося виносити ті шкатулки із саду Лорда Рала. Вони не належали Сестрам, гірше того, Сестри були під владою зловісних намірів.

На тому вівтарі, де стояли скриньки, Келен на тому ж самому місці залишила свою найдорогоціннішу річ.

Це була маленька фігурка жінки: її голова була гордо піднятою, притиснуті до боків руки зціплені кулаки, з гордо випрямленою спиною, немов кидаючи виклик невидимій силі, яка старається її підкорити. Келен навіть уявити не могла, де вона дістала таку чудову річ.

У неї розбивалося серце від того, що їй довелося залишити ту вирізану статуетку, але по-іншому дві останні шкатулки не помістилися б в рюкзак. Не роздобудь вона їх, Сестра Юлія просто вбила б її.

Незважаючи на те, що вона любила ту маленьку статуетку, своє життя вона цінувала більше. Вона сподівалася, що Лорд Рал, коли знайде залишену статуетку, так чи інакше зрозуміє, що вона шкодувала, що забрала у нього шкатулки.

А тепер зловісними чорними скриньками заволодів Джеган, хитрістю взявши Сестер у полон. Правда, тільки двома з них. Сестра Тові рушила вперед, несучи з собою першу з цих трьох скриньок. Тепер вона була мертва, і шкатулка, що була у неї, зникла.

Келен вбила Сестру Цецилію, скоротивши первинну четвірку загарбниць до двох — Сестер Юлії та Ерміни. Хоча, звичайно, Джеган мав і інших Сестер Тьми під своїм контролем.

— Хто міг ввести в гру шкатулку? — Запитав Джеган, дивлячись в сторону палацу, що підносився над плато. Було не зовсім зрозуміло, чи він вимагав відповіді у Сестер, чи просто міркував уголос.

Сестри Юлія і Ерміна потупили погляди. Елітні гвардійці стояли, як кам'яні статуї.

Охоронці з особливого складу повільно розгулювали взад і вперед, найближчий з них пильнував Келен, кидаючи на неї зарозумілі, самовдоволені погляди щоразу, коли розвертався, щоб іти у зворотному напрямку.

Келен вже вивчила цього чоловіка, дізналася про його звички. Серед її стражників він менше за інших був наділений розумом, відсутність якого у нього доповнювалося зарозумілістю.

— Ну-у, — порушила нарешті тривожну тишу Сестра Юлія, — для цього потрібен той, хто володіє обома сторонами Дару — і магією Приросту, і магією Збитку.

— Крім тих Сестер Тьми, якими ви володієте тут, Ваше Превосходительство, — додала Сестра Ерміна, — я нікого не знаю, хто б зміг впоратися з подібним завданням.

Джеган метнув погляд через плече. Той солдат був не єдиний, хто по-дурному плекав ілюзії зарозумілої переваги. Джеган був набагато розумніший, ніж Сестра Ерміна; їй не діставало розсудливості, щоб розуміти це.

Тим не менш, їй вистачало кмітливості, щоб розпізнавати погляд очей Джегана, погляд, який говорив, що він знає про те, що вона бреше. Вона злякалася, на мить вражена безмовним різким поглядом імператора.

Сестра Юлія, яка, безумовно, була набагато кмітливіша Сестри Ерміни, швидко оцінила небезпеку ситуації, що склалася і промовила:

— Тільки пара людей можуть виконати це, Ваше Превосходительство.

— Напевно це Річард Рал, — швидко включилася в розмову Сестра Ерміна, якій не терпілося спробувати виправдатися.

— Річард Рал, — повторив Джеган рівним тоном лютої ненависті. Він нітрохи не здавався здивованим припущенням Сестри.

Сестра Юлія прочистила горло.

— Або Сестра Ніккі. Вона — єдина Сестра Тьми, що не підвладна вам і володіє магією Збитку.

На мить пильний погляд Джегана затримався на ній, потім він знову повернувся до споглядання Народного Палацу, який тепер світився в сонячних променях, немов палаючий маяк над темною рівниною.

— Сестра Ніккі абсолютно в курсі всього, що ви, тупі суки, зробили, — нарешті сповістив він їм.

Сестра Ерміна здивовано закліпала. Вище її сил було втриматися від запитання:

— Як таке можливо, Ваше Превосходительство?

Джеган завів свої м'язисті руки за спину. Величезні м'язи його спини і шиї скоріше можна було віднести до бичачих, ніж до людських. Кучеряве чорне волосся по всьому тілу тільки доповнювали подібне твердження. Виголена голова змушувала оточуючих вважати його ще більш диким і грізним.

— Ніккі була з Тові, коли та помирала, — вимовив Джеган, — після того, як її проткнули і вкрали у неї скриньку. Це відбулося через дуже великий проміжок часу з тієї пори, як я в останній раз бачив Ніккі. Я був вельми здивований побачити її в блакитному платті, а не в чорному. Я був там, в голові у Тові, спостерігаючи все це. Однак Тові не знала, що я був в її думках так само як і ви обидві не знали про це.

— Ніккі теж не знала, що я був там. Ніккі вивідала у Тові відомості відносно вашого плану, Юлія, використовуючи як інструмент катування болючу рану Тові.

Ніккі вельми переконливо говорила Тові про своє бажання нібито уникнути мого контролю, і цієї брехнею завоювала довіру і розташування Тові.

Тові піднесла їй на блюдечку все-все про те, як ви запустили Вогняний Ланцюг, про скриньки, які ви викрали за допомогою Келен, яким чином шкатулки пов'язані із заклинанням Вогняного Ланцюга, все-все про це.

Сестра Юлія стала виглядати ще більш нездорово після почутого.

— Тоді вельми скидається на те, що це зробила Ніккі. Швидше вона, ніж всі інші.

— Або Ніккі разом з Річардом Ралом, — припустила Сестра Ерміна.

Нічого не відповівши, Джеган продовжував дивитися в напрямку палацу.

Сестра Юлія зовсім трішки подалася вперед.

— Дозвольте запитати, Ваше Превосходительство, з яких причин вам не вдається… ну, е-е-е, чому Ніккі не тут, з вами?

Повністю затуманеними чорнотою очима Джеган подивився на жінку. Пливучі хмари відбивалися в чорнильних очах, немов віддзеркалення його власної бурі грізних емоцій.

— Вона була зі мною. Але пішла. На відміну від вашої незграбної і нещирої спроби захистити ваші уми від мене, присягнувши на вірність Лорду Ралу, присяга, принесена Ніккі, була прийнята. З причин, недоступних моєму розумінню, вона присягнула щиро, і тому це спрацювало. Вона зреклася всього, чому цілком присвятила своє життя, зреклася свого морального обов'язку!

Він розвів плечі, розправляючи мантію непорушної влади навколо себе.

— Узи поширилися на Ніккі. Відтепер для мене немає входу в її думки.

Сестра Ерміна стояла, немов заморожена, не через страх, що завжди навівав на неї Джеган — було ясно, що вона дивується від щойно почутого.

Сестра Юлія здивувалася теж, але вирішила поділитись спогадами.

— Оглядаючись на минуле, я вважаю, що це не є великою несподіванкою. У мене завжди була підозра, що вона любила Річарда. Ніколи жодним словом вона не обмовилася про це нам, Сестрам Тьми, але, повертаючись до подій у Палаці Пророків, вона відцуралася від важливої справи. Я б ніколи не змогла уявити що вона зможе зректися цієї справи, від якої вона витіснила мене, назвавшись однією з його шістьох вчителів. Вона домоглася цього тим, що навела на мене підозри, як на вчителя, переслідуючого підозрілі мотиви. Рештою управляла жадібність, вони просто хотіли витягнути Дар з цієї людини, щоби самим заволодіти ним. Але не Ніккі. Вона не переслідувала подібну мету. Я спостерігала за нею. Добрі духи, вона ніколи не видавала цього почуття, думаю, вона навіть не знала про це в той час — але по її очах це можна було прочитати. Вона полюбила його. Я ніколи дійсно не могла осмислити, дивлячись на минуле, як, настільки виявляючи свою ненависть до всього, що було в тій людині, вона могла любити Річарда Рала? Вже тоді вона відчувала любов до нього.

Джеган почервонів. Поглинена спогадами, Сестра Юлія не помітила його неозвученого гніву. Сестра Ерміна непомітно попереджуюче торкнулася руки напарниці. Сестра Юлія схаменулася і зблідла, помітивши вираз обличчя імператора, тут же спробувавши змінити предмет розмови.

— Як я говорила, вона ніколи не ділилася цими почуттями, тому, цілком можливо, все це мені привиділось. Правда, тепер, коли я думаю про це, я не впевнена в цьому відношенні. Вона палала ненавистю до тієї людини. Вона бажала його смерті. Вона ненавиділа все, що він уособлював собою. Вона ненавиділа його. Ясно, як день, що вона ненавиділа його.

Сестра Юлія затиснула язик за зубами, явно змушуючи себе припинити такий дитячий лепет.

— Я дав їй усе, — прогримів у повітрі голос Джегана, — Я підняв її, як королеву. Як Джеган Справедливий, я наділив її владою бути разячим кулаком Братства Ордена. Ті, хто виступав проти праведних шляхів Ордена, пізнали її, як Пані Смерть. Їй випала така можливість виконувати наше доброчесне навернення невірних до обов'язку тільки по причині моєї великодушності. Я поступив нерозумно, надавши їй таку велику самостійність. Вона зрадила мене. Проміняла мене на нього.

Ніколи б Келен не подумала, що коли-небудь їй доведеться побачити Джегана у владі пекучих його ревнощів, але саме це вона спостерігала зараз. Він був людиною, яка звикла отримувати все, чого хотіла.

І для нього було незвично отримувати відмову у чому-небудь. Очевидно, він не міг дістати цю жінку, цю Ніккі. Очевидно, Річард Рал заволодів її серцем.

Келен придушила свої власні збентежені почуття про Річарда Рала — людину, якого ніколи не зустрічала — і втупилася на своїх стражників, що розгулювали взад і вперед.

— Але я поверну її, — Джеган затиснув кулаки. Чіткі контури м'язів проступили на його руках від напруги. На скронях здулися вени. — Раніше чи пізніше я зламаю аморальний опір, очолюваний Річардом Ралом, а тоді візьмуся за Ніккі. Вона заплатить за своє гріховне відторгнення.

Щось спільне було між Келен і цією Ніккі. Якщо коли-небудь руки Джегана дотягнуться до Ніккі, Келен прекрасно розуміла те найгірше, що очікує її тоді.

— І шкатулки Одена, Ваше Превосходительство? — Запитала Сестра Юлія.

Рука різко опустилася. Він відповів їй зловісною посмішкою.

— Дорога, не має особливого значення, що один з них, так чи інакше, зумів ввести в гру нового гравця. Нічого доброго вони від цього не отримають, — великим пальцем через плече він вказав на Келен, — Вона у мене. У мене є те, що нам необхідно для того, щоб силу Одена використовувати для затвердження ідей Братства Ордена. Наше діло праве. Творець на нашій стороні. Коли ми визволимо силу Одена, ми зітремо з лиця землі богохульство магії. Ми змусимо всіх людей схилитися перед вченням Ордена. Всі люди підкоряться духовній справедливості і всі стануть однієї віри. Настане новий світанок людства, світанок ери людини без чарівництва, що заражає людські душі. Всі люди зрадіють, що стануть частинкою спільноти, яку затвердить Орден. У тому новому Світі люди — всі люди — будуть рівні. Тоді всі люди зможуть присвятити себе служінню їх побратимам, як була на те воля Творця.

— Звичайно, Ваше Превосходительство, — сказала Сестра Ерміна, якій не терпілося знайти спосіб проторувати доріжку, щоб відновити його прихильність.

— Ваше Превосходительство, — наважилася Сестра Юлія, — як я пояснювала раніше, крім всіх тих багатьох необхідних елементів, на які ви так правильно вказали, у нас в розпорядженні повинні бути всі три шкатулки, щоб ми могли досягти мети— отримати силуу Одена на благу справу Братства Ордена. Нам як і раніше необхідна третя шкатулка.

Жахлива посмішка знову повернулася.

— Як я вам говорив, я був в думках у Тові. У мене є деякі міркування з приводу того, хто залучений в цю крадіжку.

Сестри Юлія і Ерміна виглядали не лише здивованими, але й заінтригованими.

— Справді, Ваше Превосходительство? — Засяяла Сестра Ерміна.

Він кивнув.

— Мій духовний радник Брат Нарев мав друга, до якого час від часу звертався. Я підозрюю, що вона замішана в цій справі.

Сестра Юлія виглядала скептично налаштованою.

— Ви думаєте, що в цьому може бути замішаний друг Братства Ордена?

— Ні, я не сказав «друг Братства». Я сказав «друг Брата Нарева». Жінку, з якою в минулому Брат Нарев, так само, як і я від його імені, укладали різного роду угоди. Думається, що можливо і ви чули про неї, — Джеган вигнув брову на Сестер, — Вона відома під ім'ям Сікс.

Сестра Ерміна задихнулася і остовпіла.

Очі сестри Юлії розширилися, а щелепа відвисла:

— Сікс… Ваше Превосходительство, звичайно ви не маєте на увазі Сікс, відьму?

Джеган смакував їх реакцію.

— А-а-а, так ви її знаєте.

— Було таке один раз, коли перетнулися наші доріжки. У нас відбулася, у деякому роді, розмова. Та зустріч не супроводжувалася милою бесідою, як я описую її зараз. Ваше Превосходительство, з тією жінкою ніхто не зможе укласти угоду.

— Ну, от бачиш, Юлія, ще одна чергова область, де ми з тобою розходимся. Ти не володієш такою цінністю, яку змогла б запропонувати їй, виключаючи свою безхребетну оболонку, якою можна нагодувати тих істот, що пристрастилися до смаку людської плоті, яких вона тримає в своєму хліві.

А ось я, в свою чергу, володію досить хорошими відомостями, чого ця жінка потребує і чого хоче. Я маю можливість надати їй деякі поблажки, яких вона потребує. На відміну від тебе, Юлія, я можу укладати з нею угоди.

— Але якщо Річард Рал або Ніккі ввели в гру нового гравця, то це може означати тільки одне — шкатулка тепер у них, — зробила висновок Сестра Юлія, — Виходить, навіть якщо Сікс справді якось заволоділа шкатулкою після Тові, то тепер вона не має її в своєму розпорядженні.

— Так ти гадаєш, що така жінка відмовиться від пекучих її бажань? Від всього, чого жадала і прагнула? — Джеган хитнув головою, — Ні, це ніяк не припишеш Сікс, плани якої були, скажем так, перервані. Сікс з тих жінок, що не відрікаються. Вона не стане церемонитися з тими, хто виявиться у неї на шляху. Я правий, Юлія?

Сестра Юлія сковтнула перед тим як кивнути.

— Я вважаю, що жінка з її прихованими талантами та безмежною рішучістю не зупиниться до тих пір, поки не усуне несправедливість, після чого вона долучиться до Ордену. Як бачите, я вважаю, що все під контролем. Один з тих двох зловмисників, Ніккі або Річард Рал, що ввели нового гравця, ніякої ролі в результаті не зіграють. Орден восторжествує.

Сестра Юлія, намагаючись втихомирити тремтячі пальці з того моменту, як було вимовлено вголос ім'я Сікс, зчепивши пальці і старанно утримуючи їх разом, схилила голову.

— Звичайно, Ваше Превосходительство. Я бачу, що у вас дійсно все під контролем.

Джеган, бачачи її скрушну поведінку, клацнув пальцями, залучаючи увагу одного з напівроздягнених рабів, що стояв позаду біля входу в імператорський намет.

— Я хочу їсти. Турніри Джа-Ла почнуться сьогодні. Я хочу щільно поїсти, перед тим, як наступить час гри.

Людина глибоко схилилася в поклоні.

— Слухаю, Ваше Превосходительство. Я негайно займуся цим.

Після того, як раб помчав передати розпорядження, Джеган пильно почав роздивлятися оточуюче їх море солдатів.

— Тепер наших хоробрих борців потрібно розважити після важкої роботи. Одна з прибулих команд, в кінцевому рахунку, завоює шанс грати проти моєї власної команди. Будемо сподіватися, що команда, яка виграє турнір і завоює право грати з моєю командою, виявиться достатньо хорошою, щоб, принаймні, змусити моїх людей попотіти, громлячи їх.

— Звичайно, Ваше Превосходительство, — обидві Сестри виголосили це в унісон.

Джеган, виглядаючи роздратованим від їх улесливості, жестом поманив до себе одного з числа особливих охоронців.

— Вона збирається вбити тебе першим.

Солдат завмер з панікою в очах.

— Ваше Превосходительство?

Джеган відкинув голову, вказуючи на Келен, що стояла лише за півкроку позаду і праворуч нього.

— Вона збирається вбити тебе першим, і ти заслуговуєш цього.

Чоловік шанобливо схилив голову.

— Я не розумію, Ваше Превосходительство.

— Звичайно що ти не розумієш, тупиця. Вона порахувала твої кроки. Ти робиш одну і ту ж кількість кроків кожного разу, перш ніж розвернутися і закрокувати в зворотному напрямку. Кожного разу, коли ти розвертаєшся, ти витріщаєшся на неї, після чого йдеш далі. Вона підрахувала твої кроки. Їй немає необхідності дивитися в твою сторону щоб помітити момент, коли ти розвернешся — вона точно знає, коли ти зробиш розворот. Більше того, вона знає, що безпосередньо перед тим, як ти повернешся — ти подивишся на неї, тому вона відвертає погляд у іншу сторону. Вона з легкістю заріже тебе. Дійшовши до нас справа, повертаючись, ти робиш завжди один і той же поворот в одну і ту ж сторону направо від себе. І кожного разу під час твого повороту ніж на твоєму поясі, що праворуч на стегні, знаходиться в безпосередній близькості від неї.

Солдат подивився вниз на ніж на своєму поясі. Він попереджувально прикрив його рукою.

— Але Ваше Превосходительство, я б не дозволив їй схопити мій ніж. Клянуся. Я зупинив би її.

— Зупинив би її? — Джеган видав пирхаючий смішок. — Вона знає, що вона всього лише в двох кроках від місця, де ти робиш поворот, в двох кроках, щоб вирвати ножа з твоїх піхов, — Джеган клацнув пальцями, — Ось так швидко твій нож опиниться в її руці. Ймовірно, ти навіть не встигнеш зрозуміти, що ти мертвий.

— Але я…

— Дивлячись на неї, ти намагаєшся упевнитися, що все в порядку, — і помічаєш, що вона дивиться в іншу сторону — і розвертаєшся іти у зворотний бік. До того моменту, як ти зробиш третій крок, твій ніж виявиться у неї.

А через мить твій ніж на всюдовжину леза буде в твоїй чутливій правій нирці. Ти будеш мерцем перш ніж зрозумієш, що тебе убито.

Незважаючи на холод, лоб солдата прикрасився бісером виступилих крапель поту. Джеган озирнувся на Келен. Вона демонструвала порожній вираз обличчя, позбавленого всяких емоцій.

Джеган помилявся. Цей солдат був би другим у списку мерців. Він був тупим, як правильно помітив Джеган. Тупих мужиків легше вбити. Найважче довелося б з кмітливими та уважними. Келен знала кожного з її спеціальної охорони.

Вона поставила перед собою завдання вивчити все, що можна вивчити про кожного з них. Наприклад, он той, інший, крокуючий перед наметом, був одним з найкмітливіших серед особливої охорони.

У будь-якому місці, де б не опинилася, вона завжди аналізувала ситуацію і уявляла, як вона зможе реалізувати спробу втекти. Навіть якщо це було не на часі або не до місця, вона все одно продовжувала придумувати плани.

Вона не вбила б тупого першим, але скористалася б його ножем, як і озвучив Джеган. Після викрадення ножа вона повернулася б до кмітливого охоронця, оскільки він був більш обережний і володів більш швидкою реакцією.

Завдання спеціальних охоронців полягало в тому, щоб перешкодити її втечі — але їм було заборонено прикладати такі зусилля, які могли б убити її.

Коли кмітливий підбіг би, щоб скрутити її, у неї в руках вже був би ніж і продовжуючи рух руки, яка витягала ніж, в розвороті вона перерізала б його горло.

Потім би зробила крок вліво від його падаючої мертвої туші і, крутнувшись, занурила б ніж в нирку дурного напарника так, як і припускав Джеган.

— Ви повністю розкусили мене, — сказала байдужим голосом Келен імператору. — Саме так все і сталося би.

Його ліве око ледь помітно пересмикнуло. Він не розумів, чи говорить вона правду чи ні.

— Що буде, якщо зняти печатку із цих дверей? — Запитала Кара.

Зедд через плече глянув на жінку.

— Хіба ти забула, що я — Чарівник Першого Рангу?

Кара відвела погляд.

— Прости. Чи знаєш ти наслідки зняття печатки з цих дверей, Чарівник Першого Рангу, Зедд Зорандер?

Зедд випростався.

— Це не те, що я мав на увазі.

— Ти не відповів на моє запитання, — промовила Кара, свердлячи його поглядом.

Якщо Морд-Сіт і були в чомусь послідовні, так це в тому, що їх не влаштовували ухильні відповіді на запитання. У цьому випадку вони ставали чорніше хмари.

Зазвичай Зедд не зловживав їх похмурістю, але тепер йому було не до того, щоб йому докучали. Тим більше зараз, коли він збирався зробити дещо важливе. Зедд насупився.

— Як Річард тебе терпить?

Кара ще пильніше глянула в очі Зедду.

— У нього немає вибору. А тепер дай відповідь на моє запитання, Чарівник: що трапиться, якщо розпечатати ці двері?

Зедд підпер кулаками боки.

— Чи не думаєш ти, що з нас двох я знаю про магію побільше тебе?

— Раніше я так і думала, але тепер починаю сумніватися.

— О, так ти думаєш, що знаєш про магію більше, ніж я?

— Я знаю що магія — суцільні одні неприємності. І мені здається, я знаю про це краще, ніж ти! Краще б нам не знімати печатки з дверей. Ніккі захистила їх магічним щитом неспроста. Думаю, це велика помилка — намагатися впоратися зі щитом, створеним Ніккі, навіть не знаючи, для чого він тут, ти не знаходиш?

— Я дещо знаю про ці печатки і щити.

Кара вигнула брову:

— Зедд, Ніккі могла використати для створення щита Магію Збитку.

Зедд подивився на двері, потім назад на Кару. Вона була так близько, що, здавалося, в будь-який момент готова схопити його за комір і відтягнути від оббитих міддю дверей, якщо це буде необхідно.

— Думаю, ти права, — він підняв палець, — але з іншого боку, я відчуваю, що за нею відбувається щось важливе, щось зловісне.

Кара зітхнула і, врешті-решт, відвела погляд. Випроставшись і переконавшись у тому, що по обидва боки коридору нікого немає, вона провела рукою по своєму довгому світлому волоссі, зібраному в тугу косу.

— Не знаю, Зедд. Якби я отак закрилася в кімнаті, то вже напевно мала би на те вагомі підстави, і мені би дуже не сподобалося, якби ти відімкнув двері. Ніккі не дозволила мені залишитися з нею і попросила залишити її наодинці — так, як раніше ніколи не робила. Я не хотіла залишати її одну, але вона наполягла, — вимовила вона, закинувши косу назад.

— Вона виглядала спокійно і загрозливо, будучи в тому ж стані, що й не так давно.

— Так, вона буває такою. Але не без причини. О Духи, Кара, всі ми буваємо не в дусі, і у всіх нас бували на те причини, — зітхнув Зедд.

— Ніккі сказала, що їй потрібно побути одній. Я їй відповіла, що мені все одно, і я залишуся з нею. Не знаю, як у неї це виходить, але іноді, коли вона просить зробити щось, я з подивом помічаю, що роблю, як вона велить. Точно так само, як і Лорд Рал.

Власне, я не часто звертаю увагу на його накази і знаю краще нього, як його захищати, але іноді він так говорить про щось, що ти просто потім розумієш, що робиш так, як він попросив.

Ніколи не знала, як йому це вдається. Те ж і з Ніккі. У них обох є ця дивна риса примусити тебе робити те, що ти робити зовсім не збирався, при цьому, навіть не підвищивши голосу.

Ніккі сказала, це пов'язано з магією, сказала це так, що мені відразу стало ясно, що вона повинна залишитися сама. Після цього я тільки відповіла, що буду чекати її тут, за дверима, на випадок, якщо їй щось знадобиться.

Зедд повернувся до Кари, обдарувавши її поглядом з-під густих брів.

— Я думаю, все те, що тут відбувається, якось пов'язане з Річардом.

— Що ти маєш на увазі? — Кара подивилася на Зедда, її м'язи напружилися під червоною шкірою костюма, що не вислизнуло від його уваги.

— Як ти сказала, вона вела себе дуже дивно. Вона запитала, чи довірив би я життя всіх Річарду.

Кара подивилася на нього всьог одну мить:

— У мене вона запитала те ж.

— Це мене і схвилювало, змушуючи задуматися над тим, що це може означати, — Зедд вказав пальцем на двері, — тим більше, Ніккі там чаклує зі шкатулкою Одена. Я відчуваю це.

— Так, вірно. Я як раз бачила її там перед тим, як вона зачинила за собою двері, — погодилася Кара.

Зедд змахнув сиве пасмо з обличчя:

— Тому-то я і думаю, що все, що там відбувається, має відношення до Річарда. Кара, я вважаю, що нам насправді навряд чи вдасться подолати цю печатку, але також я вважаю, що ми повинні це зробити і це дуже важливо.

Кара кивнула на знак згоди з ним.

— Згодна. — Кара невдоволено кривила губи, визнаючи його правоту, — якщо Ніккі відірве тобі голову, думаю, ти можеш на мене розраховувати, я завжди зможу повернути її на місце.

Зедд посміхнувся, закочуючи рукави свого балахона. Глибоко вдихнувши, він повернувся до розблокування печатки, яку Ніккі створила за допомогою магії навколо дверей.

Величезні двері, з мідними вставками, були покриті вигравіруваними символами, що підсилювали захисне поле цього крила Замку.

Ця кімната вже була захищена від небажаного вторгнення, але Зедд виріс в Замку Чарівника і знав, як діють в ньому різні магічні щити. Крім того, Зедд знав багато хитрощів, пов'язаних з ними. Особливість цього щита полягала в тому, що його захисне поле було двостороннім.

Він акуратно доторкнувся трьома пальцями лівої руки в місці дії щита. Гостра біль пронизала його руку до ліктя — не дуже хороший знак, — подумав Зедд. Ніккі додала щось невластиве цьому щиту, змінивши його первинні властивості.

Зедд подумав, що Кара знає про магію більше, ніж він припускав.

Виявилося, що цей щит унікально відповідає на застосування до нього сили. На хвилину Зедд задумався. Йому необхідно досягти бажаного без застосування сили, яка тільки викличе опір щита.

Він обережно ввів тонку, невагому і невидиму магічну нитку в переплетення магії щита. Правою рукою Зедд пропустив невловимий, легкий магічний імпульс крізь неї так, що магія щита почала слабшати.

Він добре знав, що нерозумно просто намагатися знищити печатку, так як захисне поле щита було влаштовано так, що застосування до нього сили викликало ще більший його опір.

Ніккі швидше за все посилила цю властивість щита. Якщо занадто інтенсивно впливати на щит, він, як вузол мотузки, стане ще більш тугим і щільним. Якщо справа піде за цим сценарієм, йому ніколи не подолати цю перешкоду.

Крім того, Кара виявилася права щодо того, що Ніккі додала магію Збитку в щит, і було зовсім невідомо, які властивості цієї темної сили вона вплела в стандартне захисне поле щита, щоб захистити печатку від пролому.

Зедд не мав ані найменшого бажання доторкатися до замкової щілини, тільки для того, щоб випадково виявити свої пальці зануреними в розплавлений свинець. Набагато менш ризиковано розв'язати магічний вузол, ніж намагатися знищити його.

Такі складнощі тільки переконували Зедда в тому, що він повинен знайти спосіб потрапити в кімнату за дверима, роблячи його ще більш рішучим.

Рішучість була характерною рисою Зедда ще з самого дитинства, з тих пір, як він долав щити, створені його батьком спеціально, щоб через них не пробрався цікавий син.

Зедд облизав губи, продовжуючи просмикувати магічну нитку крізь клубок магії чарівного щита. Він не очікував, що швидко просунеться так далеко. Зедд подовжив свій невидимий «зонд» всередині щита так, що тепер міг контролювати його зсередини.

Але раптом, незважаючи на всі обережності, зовсім незрозумілим Зедду чином, клубок магії щита ущільнився, різко обірвавши його магічну нитку. Це застало його зненацька.

Зедд підозріло глянув на двері, з мідною обробкою, дивуючись такій реакції щита. Адже він ще навіть не пробував розколоти печатку щита, а лише досліджував його внутрішній устрій, намагаючись пропустити магічну нитку в замкову щілину.

Він уже робив це незліченну кількість разів. Це завжди спрацьовувало. Це повинно було спрацювати. Це був самий неймовірний щит, з яким йому доводилося коли-небудь стикатися.

Він все ще стояв, тримаючи руку над дверною ручкою, обдумуючи свій наступний крок, коли двері раптом відчинилися.

Зедд злегка повернув голову і підняв очі. Прямо над ним височіла Ніккі, поклавши одну руку на дверну ручку і уперши іншу в бік.

— Ти ніколи не замислювався над тим, що можна просто постукати? — запитала вона.

Зедд випростався, в надії, що його лице не залило червоним, при цьому підозрюючи, що вже почервонів:

— М-м, взагалі-то, я думав про це, але потім відкинув цю думку. Я подумав, ти допізна працювала над книгою і напевно, в даний момент, спиш. Просто не хотів тебе турбувати.

Її світле волосся безладно спадало на плечі поверх чорної сукні, яка вигідно підкреслювала її бездоганну фігуру.

Незважаючи на те, що вона виглядала так, ніби не стулила очей ні на хвилину цієї ночі, погляд її блакитних очей був таким же проникливим, як і у всіх чаклунок, що коли-небудь знав Зедд.

Її приваблива краса, холодна гордовитість в поєднанні з проникливим розумом, ніяк не видавали того, що Ніккі володіє силою, здатною стерти в порошок будь-кого, що одночасно обеззброювало і лякало.

— Якщо б я спала, — вимовила Ніккі тихим, оксамитовим голосом, притаманним тільки їй, — то як ти збирався зламати захисне поле щита, створеного магією за допомогою книги, якій вже більше 3 тисяч років, до того ж з Магією Збитку, при цьому не розбудивши мене?

Хвилювання Зедда наростало. Такі щити створювалися не просто так, не для того, щоб трошки подрімати. Зедд розвів руками:

— Я тільки хотів упевнитися, що з тобою все в порядку.

Вона глянула на нього так, що Зедд зіщулився.

— Я провела багато років у Палаці Пророків, навчаючи маленьких чарівників поводитися з їх даром. Я можу створити щити, пройти крізь які практично неможливо. Крім того, я отримала безцінний досвід у такій справі, будучи Сестрою Тьми.

— Серйозно? Мені буде дуже цікаво дізнатися про такі щитах з хитрощами, звичайно, тільки з професійної точки зору. Це… моє давнє захоплення.

Рука Ніккі все ще спочивала на дверній ручці.

— Зедд, що тобі потрібно?

Зедд прокашлявся:

— Що ж, якщо чесно, Ніккі. Я турбувався про те, що відбувається тут зі скринькою Одена.

Легка усмішка ковзнула по губах Ніккі:

— Ах, ось воно що! А я вже подумала, ти хотів застати мене в негліже.

Вона зробила крок назад у бібліотеку, запрошуючи їх увійти.

Це була велика кімната з двоярусними арочними вікнами, розташованими по всій довжині дальньої стіни.

Важкі темно-зелені штори, облямовані золотистою каймою, поряд з двоярусними полірованими колонами червоного дерева, височіли в прольотах між усіма вікнами, виконаними з прямокутних шматочків скла великої товщини у формі мозаїки.

Навіть світло ранкового сонця, що лилося крізь вікна, не могло розігнати напівтемряву, що панувала всередині.

Кілька вікон з таким склом, які були частиною захисного поля цього крила Замку Чарівників, були розбиті в ході несподіваної сутички, коли тут був Річард. Ніккі тоді вибила їх блискавкою, яка знищила Звіра з Підземного світу, що атакував Річарда.

На питання, як вона примудрилася це зробити, вона лише сором'язливо казала, що лише створила порожнечу, яку заповнила блискавка. Зедд зрозумів принцип дії заклинання, створеного Ніккі, але ніяк не міг докласти розуму, як таке можливо.

Зедд був щиро вдячний Ніккі за те, що вона врятувала Річарду життя, але був зовсім не радий тому, що таке дорогоцінне і незамінне скло було розбито, залишивши пролом в захисному полі Замку Чарівників.

Ніккі обіцяла йому допомогти відновити його. А Зедд не мав ні найменшого уявлення як це можна зробити. Він думав, що в нинішні часи ніхто не знає, як підпорядкувати собі сили, які закликала Ніккі, попутно розбивши це скло, не кажучи вже про потужність магії, необхідної для того, щоб зробити це.

Хіба можна було уявити собі, що є хто-небудь, здатний відновити таке скло в розбитих вікнах? І все ж, Ніккі змогла це зробити.

Він уявляв собі це, начебто сама королева спустилася в королівські кухні, щоб продемонструвати, як спекти дивовижного смаку хліб по давно забутому рецепту.

Він знав кілька дуже сильних чаклунок, але ніколи не зустрічав рівної Ніккі. Те що Ніккі іноді проробляла з уявною легкістю, ставило Зедда в тупик і забирало дар мови.

Ніккі, звичайно ж, не була звичайною чарівницею. Як колишня Сестра Тьми, вона володіла Магією Збитку. До свого магічного дару Ніккі додала сили інших чарівників, коли була Сестрою Тьми, створивши щось унікальне і грандіозне — те, над чим Зедд намагався не замислюватися.

Вона до певної міри лякала Зедда. Якби Річард не показав би їй важливість її власного життя, вона б досі була віддана вченню Ордена.

Зедд не знав до якої міри він може їй довіряти, адже майже все її життя було загадкою для нього, він нічого не знав про те, що вона раніше робила і про що ніколи не говорила, враховуючи те, частиною чого вона була раніше…

Незважаючи на це, Річард довіряв їй своє життя. І Ніккі не раз доводила, що вона заслуговує такої довіри.

Не рахуючи себе і Кару, Зедд не знав когось так сильно відданого Річарду, як Ніккі. Вона б без роздумів і зайвих питань спустилася в обійми Підземного світу, щоби врятувати його.

Річард повернув цю прекрасну жінку до світла з сущого зла так само, як і Кару і інших Морд-Сіт. Хто, крім Річарда, міг би створити таке? Хто, крім Річарда, міг би навіть подумати про це? Зедду так його не вистачало.

Ніккі ступнула назад в бібліотеку і тоді Зедд побачив, що було на столі. Він бачив те, що було перед ним, але не міг сприйняти цього. Кара, стала за ним, присвиснувши. Зедд поділяв її почуття.

На масивному столі, без дорогої декоративної оболонки, стояла чорна шкатулка Одена, яка, здавалося, поглинала ранкове світло і не мала нічого спільного зі світом живих. Вдивлятися в неї було тим же, що дивитися прямо в Підземний світ — царство мертвих.

Але їх схвилювало не це, а заклинання, які були накреслені навколо шкатулки. Вони були написані кров'ю. На столі були й інші заклинання і чари, також написані кров'ю.

Зедд відразу ж впізнав деякі елементи діаграми. Він не знав нікого, здатного накреслити такі заклинання. Вони були непостійними, а тому вважалися дуже небезпечними. Будь-яке з цих заклинань могло вбити сотворюючого їх, якби було виведені неправильно.

Без перебільшення він міг сказати, що всі ці заклинання, написані на крові, були одними з найнебезпечніших з існуючих. Незважаючи на весь свій досвід, знання, навички та вміння, Зедд не зважився б правильно вивести такі заклинання.

Зедд бачив такі заклинання лише одного разу. Їх намалював Даркен Рал — батько Річарда, коли викликав магію, щоб відкрити шкатулки Одена. Відкриття всіх шкатулок коштувало йому життя.

Перетини зелених і бурштинових ліній навколо шкатулки утворювали в повітрі ще більше чар. Вони чимось нагадували світлі зелені лінії розпізнавальної (в інших випадках — контрольної) мережі, яку вони накидали на заклинання Вогняного Ланцюга в цій же кімнаті.

Але ця тривимірна структура була зовсім іншою. І її лінії світилися, ніби живі. Зедд вважав, що це неспроста. Адже магія Одена — магія самого життя.

Інші лінії, що з'єднувалися з перетинами зелених і бурштинових, були такими ж чорними, як і шкатулка. Споглядати їх — було те ж, що дивитися в душу самої смерті.

Магія Приросту, переплетена з Магією Збитку, утворювали таку магічну павутину, яку Зедд не очікував побачити ніколи в своєму житті.

Павутина із Світла і Темряви повисла в повітрі. У її центрі, як гігантський чорний павук, розташувалася шкатулка Одена. Поруч, розкрита, лежала «Книга Життя».

— Ніккі, — насилу вимовив Зедд, — що, в ім'я Творця, ти накоїла?

Підійшовши до столу, Ніккі обернулася і пильно подивилася на нього, змусивши його здригнутися.

— Я не зробила нічого в ім'я Творця. Я зробила це в ім'я Річарда Рала.

Зедд перевів погляд з жахливої шкатулки під світлими різноколірними лініями на Ніккі. Він насилу дихав.

— Ніккі, що ти наробила?

— Єдине, що було в моїх силах. Єдине, що було необхідно зробити. Те, що могла зробити тільки я.

Злиття обох сторін магії, що підтримувало шкатулку всередині світлої мережі, було непередаваним. І кошмарним. Зедд обережно підбирав слова:

— Ти думаєш, що могла би ввести шкатулку в гру?

Те, як повільно вона похитала головою, наповнило Зедда жахом. Погляд її блакитних очей прикував Зедда до місця.

— Я вже ввела її в гру.

Зедд відчув, як підлога тікає у нього з-під ніг, і він падає в бездонну темряву. На мить йому здалося, що він спить. Вся кімната закрутилася перед його поглядом. Ноги відмовлялися служити.

Кара підхопила його під руку, не даючи впасти.

— Ти що з глузду з'їхала? — Запитав він люто, коли сили повернулися до нього.

— Зедд… — Ніккі ступнула до нього, — я повинна була це зробити.

Зедд навіть не моргнув:

— Повинна була? Ти була винна?!

— Так, я була повинна так вчинити. Це єдиний шлях.

— Єдиний шлях до чого? Єдиний шлях покінчити з світом, покінчити з усім живим?

— Ні. Це наш єдиний шанс вижити. Ти ж знаєш, що відбувається. Ти знаєш, що збирається зробити Імперський Орден, і він вже близький до цього. Світ стоїть на краю прірви. У кращому випадку людство на тисячоліття зануриться у Тьму. У гіршому ніколи більше не повернеться до світла.

Ти ж знаєш, що ми наближаємося до розвилки пророцтва, за якою немає шляху назад, і все занурюється у Тьму. Натан говорив тобі про такі гілки пророцтва, які ведуть в нікуди, за якими більше нічого немає. Зараз ми стоїмо на краю безодні.

— А ти замислювалася коли-небудь над тим, що своїм вчинком ти підштовхнеш все людство, все живе до зникнення?

— Сестра Юлія вже ввела свої шкатулки в гру. Думаєш, вона та інші Сестри замислюються про життя? Вони хочуть випустити Володаря з Підземного світу! Якщо у них це вийде, світ живих буде приречений. Ти ж знаєш, що являють собою шкатулки, знаєш силу, укладену в них, і ти знаєш, що нас чекає, якщо Сестра Тьми буде єдиною, хто буде повелівати магією Одена. Але це не важливо, — у нас немає вибору — вимовила Ніккі, не опускаючи очей, — я повинна була це зробити.

— І ти знаєш, як викликати магію Одена? Як поводитися зі скриньками? Як відкрити потрібну скриньку?

— Ні, поки що ні, — погодилася Ніккі.

— У тебе навіть немає інших двох шкатулок!

— У нас є рік, щоб роздобути їх, — вимовила вона рішуче. — У нас є рік з першого дня зими. Рік від сьогоднішнього дня.

Зедд люто змахнув руками в розпачі.

— Навіть якщо ми зможемо відбити їх, невже ти думаєш у тебе вийде підпорядкувати собі магію Одена? Ти вважаєш, що зможеш керувати нею?

— Не я, — тихо промовила Ніккі.

Зедд мотнув головою, не впевнений у тому, що слух його не підводить. Те, що він запідозрив, кинуло його в холодний піт:

— Що значить не ти? Ти тільки що сказала, що ввела шкатулки Одена в гру.

Ніккі підійшла ближче і м'яко поклала руку на його передпліччі.

— Коли я запустила шкатулку в гру, мені потрібно було назвати ім'я гравця. Я назвала гравцем Річарда. Я ввела шкатулки Одена в гру від його імені.

Зедд був ошелешений.

— Ти назвала Річарда?

— Це наш єдиний шанс, — кивнула Кара.

Зедд провів пальцями по неслухняному хвилястому сивому волоссю, взявшись за голову з боязні того, що вона розколеться навпіл.

— Наш єдиний шанс? О, жінко! Ти що, зовсім з'їхала з глузду?

— Зедд, заспокойся. Я знаю, що здається дивним, але це не моя примха. Я все ретельно обдумала. Повір, обдумала і зважила. Якщо ми хочемо жити, якщо ті, хто любить життя, хочуть жити своїм життям, так, як вони хочуть, якщо у нас є шанс на світле майбутнє, то це наша єдина можливість!

Зедд важко звалився в стояче поблизу столу крісло. Поки лють не згасне, він повинен гарненько все зважити перед тим, як здійснювати необдумані вчинки.

Він намагався пов'язати все, що знав про скриньки і магію Одена з тим, що відбулося, намагався згадати всі безрозсудні вчинки, які він коли-небудь робив. Він намагався поглянути на все це очима Ніккі. Але не міг.

— Ніккі, Річард не знає, як управляти своїм даром!

— Доведеться навчитися.

— Але він не знає ні грама про скриньки Одена!

— Значить, ми розповімо йому про це.

— Ми надто мало знаємо про них. Ми навіть не знаємо, який із варіантів «Книги Зниклих Тіней» вірний. Адже тільки правильний варіант — ключ до скриньок і закладеної в них магії!

— Ми повинні знайти вірний варіант книги!

— О всемогутні духи, Ніккі, ми навіть не знаємо, де зараз Річард!

— Зате ми знаємо, що відьма намагалася захопити його в Сильфіді, але у неї це не вийшло. Ми знаємо, що Сікс позбавила Річарда дару за допомогою наскальних малюнків, накреслених в одній з печер Тамаранга.

Рейчел розповіла нам про те, що Річард поза владою Сікс, тому що його захопили війська Імперського Ордена. Це все, що ми знаємо, але ж може трапитися, що він вислизнув від них і вже прямує сюди, до нас. Якщо це не так, ми повинні розшукати його.

Зедд, здавалося, не міг змусити її побачити і зрозуміти всю абсурдність цієї ситуації.

— Те про що ти говориш, неможливо!

Ніккі з сумом посміхнулася.

— Я знаю і складаю шану Чарівникові, який допоміг Річарду стати тим, хто він є, а ще навчив його думати не про завдання, а про рішення. Цей урок запам'ятався Річарду назавжди і завжди добре служив йому.

Зедд не знайшовся що відповісти. Він піднявся на ноги.

— Ніккі, ти не мала право так чинити! Ти не мала права вирішувати за нього, як йому жити! Ти не мала права називати Річарда гравцем!

Посмішку на її обличчі змінили залізні ноти в голосі.

— Я знаю Річарда. Я знаю, як він бореться за життя. Я знаю, як він його цінує. Я знаю, що він готовий піти на все, лише б захистити цінність життя. Я впевнена, якщо б він знав те, що відомо мені, він би хотів, щоб я поступила саме так.

— Ніккі, ти не…

— Зедд, — випалила Ніккі наказовим тоном, обрізаючи його, — я запитала, чи довіриш ти Річарду своє життя, життя всього живого. Ти сказав, що так. У цих словах весь сенс. Ти тоді не вагався, визначаючи ступінь довіри до Річарда. Довірити своє життя іншому не має на увазі двозначності.

Річард єдиний, хто може повести нас за собою в фінальній битві. Джеган і Імперський Орден — лише її частина, але насправді головна битва — це сутичка за магію Одена! Сестри Тьми так визначили її. Так чи інакше, вони усвідомлюють це.

Єдиний шлях для Річарда перемогти в цій битві — запустити шкатулки Одена в гру. Таким чином, він наповнює сенсом слова пророцтва: fuer grissa ost drauka — «Несучий смерть».

— Але це більше, ніж пророкування. Пророцтво лише описує те, що нам вже відомо про те, що Річард — єдиний, здатний очолити нас в боротьбі за наші цінності, за наші життєві цінності.

— Річард сам висловив гасло, виступаючи перед д'харіанськими військами. Як Лорд Рал, лідер Імперії Д'хара він сказав їм, що тепер війна ведеться тільки за принципом «все або нічого»! І по-іншому бути не може. Річард безмежно чесний і не буде чекати від когось іншого вчинків, яких би сам не скоїв. Він серце всього того, у що ми віримо. Він нас не зрадить. Тепер ми з ним заодно. Тепер дійсно нам залишається здобути все або нічого.

Зедд зметнув руки вгору.

— Але назвати Річарда гравцем — не єдиний спосіб для нього очолити нашу боротьбу і не єдиний спосіб для досягнення в ній успіху, зате цілком реальний шанс провалити її. Те, що ти зробила, може звести всіх нас в могили.

Блакитні очі Ніккі горіли засудженням, рішучістю, люттю і недвозначно говорили Зедду, що вона зітре його в пил і прах, якщо це буде необхідно, якщо він стане на її шляху. Він перший раз побачив наполягаючу на своєму Пані Смерть, що стояла перед ним розгнівана до сказу.

— Твоя любов до онука засліплює тебе. Він більше, ніж просто твій онук.

— Моя любов не…

Ніккі витягнула руку, вказуючи на Схід, у напрямку до Д'хари.

— А чи пам'ятаєш ти Сестер Тьми, що запустили заклинання Вогняного Ланцюга? Воно непомітно діє на нашу пам'ять. Це щось більше, ніж просто втрата спогадів про Келен. Воно поступово розкладає нашу пам'ять про те хто ми, що ми з себе представляємо, ким ми можемо бути.

Це стосується не тільки нашої пам'яті про Келен. Вихор наслідків заклинання з кожним днем посилюється. Кожен день примножує шкоду, яка наноситься ним.

Ми навіть не знаємо в повній мірі, про що саме ми вже забули, в той час, як з кожним днем все більше і більше втрачаємо пам'ять. Наша пам'ять, наша здатність мислити, до певної міри вже роз'їдена цим чортовим заклинанням.

Більше того, ми маємо справу із зараженим заклинанням Вогняного Ланцюга. Річард сам показав нам це. Присутність шимів в нашому світі ще більше посилило наслідки заклинання для нас.

Заражений Вогняний Ланцюг пропалює наскрізь весь світ живих. Крім руйнування самої природи того, хто ми і що ми, він знищує саму магію. Якби не Річард, ми б навіть не підозрювали про це!

Світ стоїть на межі не тільки завдяки Джегану і Імперському Ордену, він просто і непомітно руйнується невидимою роботою зараженого заклинання Вогняного Ланцюга.

Ніккі торкнулася пальцем скроні.

— Невже зараження так подіяло на Вас, що Ви не можете бачити реальну суть речей? Невже воно повністю розклало вашу здатність мислити?

Єдина протиотрута від каскадних наслідків Вогняного Ланцюга — шкатулки Одена. Це і є причина, по якій вони були створені — для того, щоб врівноважити і врятувати світ від дії заклинання Вогняного Ланцюга, якщо воно коли-небудь буде запущено.

Сестри Тьми запустили Вогняний Ланцюг. Для того, щоб захистити його, щоб зробити його наслідки незворотними, вони самі і запустили шкатулки в гру і назвали себе гравцями. Вони думають, що тепер нікому їм протистояти і ніхто вже їх не зупинить.

Можливо вони й праві. Я прочитала про те, як діє магія Одена в «Книзі Життя». Один раз будучи запущеною, гра не може бути зупинена.

Ми не можемо звернути заклинання Вогняного Ланцюга. Ми не можемо перешкоджати грі магії Одена. Світ живих вийде з-під контролю — ось до чого вони прагнуть.

Заради чого бореться Річард? Заради чого б'ємося всі ми? Або ми повинні просто здатися, сказати, що все це занадто важко, що це занадто ризиковано намагатися запобігти наше знищення?

Невже ми повинні відмовитися від нашого єдиного шансу? Невже нам доведеться залишити все, що дорого для нас? Невже ми дозволимо Джегану знищити всіх тих, кому дорога свобода? Невже ми дозволимо Братству Ордена поневолити весь світ?

Невже ми дозволимо заклинанню Вогняного Ланцюга ще більше зруйнувати нашу пам'ять про все прекрасне, що є у нас в житті?

Дозволимо зараженому заклинанню стерти магію і всіх, хто з нею народжений з лиця Землі? Ми просто повинні сісти і здатися? Невже ми дозволимо світу канути в лету в руках тих, хто так цього добивається?

Сестра Юлія відкрила доступ до магії Одена. Вона ввела шкатулки в гру. Як на це повинен відповісти Річард? Він повинен бути озброєний, щоб битися в цьому бою за магію. Тільки що я дала йому те, що йому так необхідно.

Тепер шанси в цій боротьбі зрівняні. Обидві сторони в цій битві тепер повністю в неї втягнуті, і результат її буде доленосним для нас всіх! Ми повинні довіритися Річарду в цій битві.

Кілька років тому тобі довелося зіткнутися з подібним рішенням. Ти знав можливі його варіанти, відповідальність, ризики і згубні наслідки бездіяльності. Ти нарік Річарда Шукачем Істини.

Зедд хитнув головою на знак згоди, насилу підпорядковуючи собі голос.

— Та так воно і було.

— І він виправдав твої сподівання, і зробив навіть більше, ніж ти від нього чекав, хіба не так?

Зедда лихоманило.

— Так, хлопчик виправдав мої надії, навіть більше ніж.

— Те ж відбувається і зараз, Зедд. Більше Сестри Тьми не єдині, хто має доступ до магії Одена. — Ніккі підняла руку, стиснувши її в кулак, — Я дала Річарду шанс, я дала шанс усім нам. З нашого боку я тільки що ввела Річарда в гру, надавши йому те, що необхідно для перемоги в цій боротьбі.

Крізь сльози Зедд дивився в очі Ніккі. Крім гніву і рішучості в її очах було щось ще. Зедд помітив тінь болю, яка промайнула в її погляді.

— І…

Вона відскочила.

— Що і?

— Незважаючи на всю логічність твоїх доводів, ти чогось не договорюєш.

Ніккі відвернулася, проводячи пальцями уздовж стільниці, біля накреслених кров'ю заклинань, стоворюючи які, вона ризикувала власним життям.

Стоячи спиною, Ніккі невизначено змахнула рукою неіснуючу порошинку, видавши цим рухом всю бурю емоцій, що вирували у неї всередині.

— Ти правий, — прошепотіла вона, насилу змігши почати говорити, — я дала Річарду ще щось.

Зедд завмер на секунду, спостерігаючи за тим, як Ніккі повернулася до нього спиною.

— І що ж це?

Вона повернулася назад. По її щоці повільно котилася сльоза.

— Я тільки що дала йому єдиний шанс повернути собі улюблену. Тільки шкатулки Одена можуть повернути назад дію заклинання Вогняного ланцюга, яке відняло в нього Келен. Якщо він може повернути її собі, то тільки за допомогою шкатулок. Я дала йому єдиний шанс повернути собі людину, яку він любить більше всього на світі.

Зедд осів назад у крісло і прикрив обличчя руками.

Ніккі стояла з непохитною і прямою спиною, коли Зедд стік тілом на стільці перед нею і заплакав, закрившись руками.

Вона напружила коліна, побоюючись, що і сама ось-ось впаде на підлогу прямо перед собою. Вона твердо вирішила не дозволити ні єдиній сльозинці безконтрольно потекти по щоці. Їй майже це вдалося.

Коли вона закликала силу Одена, запускаючи в гру шкатулку від імені Річарда, та ж сила щось зробила з нею. Ця дія, в якійсь мірі, протидіяла пошкодженню заклинання Вогняного Ланцюга, що заразила і її.

Коли Ніккі назвала гравцем Річарда і завершувала зв'язок із силою, яку вона закликала, Ніккі раптово згадала, хто така Келен.

Ні, це не було відновленням її втраченої пам'яті про Келен — та пам'ять була стерта — це скоріше було схоже на переказ розмов з розумінням реального існування Келен, як раніше, так і зараз.

Здавалося, цілу вічність Ніккі була впевнена в тому, що Річард помиляється у своїй вірі про існування жінки, яку ніхто не пам'ятає.

Пізніше, коли Річард знайшов книгу «Заклинання Вогняного Ланцюга» і показав їм, що насправді відбулося, Ніккі нарешті повірила йому, але вона грунтувалася тільки на своїй довірі до Річарда і повірила тим роздобутим ним фактам. Але було уявне переконання, засноване лише на непрямому доказі.

Те переконання ніяк не грунтувалося на власних спогадах або досвіді. У неї не було своїх спогадів про Келен — в її розпорядженні була тільки пам'ять Річарда, його висловлювання і надані ним свідоцтва.

Вона вірила Річарду, а тому повірила в існування цієї жінки — Келен — користуючись зовсім не своїми доводами чи фактами.

Але тепер Ніккі знала — по-справжньому знала — що Келен реальна.

Все ж Ніккі не повернулася повністю пам'ять про ту жінку, але вона тепер інтуїтивно знала, що Келен є, що вона існує. Більше не було необхідності вірити в цей факт зі слів Річарда.

Тепер це було самовідчуттям, точно так само, як вона відчула б це безпосередньо сама. Виглядало так, ніби пам'ятаєш того, про кого тобі розповідали в минулому, просто не знаєш його в обличчя. Хоча й не знаєш обличчя тієї людини, але в її існуванні не сумніваєшся.

Ніккі знала, що тепер, завдяки контакту з владою Одена, завдяки тому, що ця влада над нею зробила, Келен для неї більше не буде невидимою. Ніккі зможе бачити її поряд з іншими.

Заклинання Вогняного Ланцюга все ще продовжувало тяжіти над Ніккі, але магія Одена, принаймні частково протидіючи заклинанню, зупинила подальше знищення пам'яті, дозволяючи їй знати правду.

Пам'ять про Келен не являла такої життєвої необхідності, як саме знання, що Келен — не вигадка.

Але тепер Ніккі зрозуміла, дійсно зрозуміла, що любов Річарда була не до фантома. Ніккі раділа за серце Річарда, але ця радість принесла і біль — її власне серце було розбите.

Кара дуже близько підступила до неї і зробила те, чого Ніккі ніколи б не сподівалася від Морд-Сіт: вона м'яко обняла Нікії за талію і притягнула до себе. Тільки що вона зробила те, чого ніхто й ніколи з Морд-Сіт не робив, поки не з'явився Річард. Річард змінив все. Кара, Ніккі — завдяки Річарду, його пристрасті до життя, вони змогли повернутися з самого краю безумства. Кожна з них перейнялася незвичайним розумінням Річарда, тим особливим зв'язком, способом бачити суть, і Ніккі сумнівалася, що хто-небудь ще, виключаючи Зедда звичайно, міг дійсно відчути це.

Більш того, ніхто крім Кари не міг цілком зрозуміти, що зараз відбулося і від чого серце Ніккі розбите.

— Ти все зробила правильно, Ніккі, — шепнула Кара.

Зедд випростався.

— Так, так і є. Будь ласка, прости мене, моя розумниця, я був несправедливо суворий до тебе. Тепер я бачу, що ти все зробила обдумано. І те, що ти зробила, прийшовши до таких висновків — правильно. І повинен зізнатися, що в даних обставинах, ти зробила єдиний правильний вчинок — тільки це і мало сенс зробити.

Прошу вибачення за те, що зіскочив на ті дурні припущення. Мені колись представилася можливість дізнатися про безліч тих надзвичайних небезпек, які супроводжують використання влади Одена — цілком можливо, що тільки я один серед живучих нині чарівників знаю про це більше кого б то не було.

Я навіть бачив магію Одена в дії, коли її закликав Даркен Рал. Частково через це у мене склалося інше уявлення, ніж те, яке подала ти. Незважаючи на те, я цілком і повністю згоден з тобою в тому, що ти зробила під впливом величезної осмисленості та хоробрості, не кажучи вже про розпач.

Так само, як і тобі, мені доводилося стикатися з відчайдушними вчинками перед обличчям неймовірних дивних речей, і я в змозі оцінити, наскільки часом вони необхідні.

Сподіваюся, ти опинишся правою в тому, що зроблено тобою. І нехай навіть я опинюся неправим, але зараз я скажу, що ти вчинила правильно.

Ну, добре, це тепер вже не має значення. Що зроблено, те зроблено. Ти ввела в гру шкатулку Одена і назвала гравцем Річарда. Відкинемо мої припущення, і давайте думати про наші нові завдання.

Тепер, оскільки це вже зроблено, нам потрібно докласти максимум зусиль і простежити, щоб це спрацювало. Ми повинні зробити все можливе, щоб допомогти Річарду. Якщо він зазнає невдачі, то всі ми зазнаємо невдачі. Все життя буде приречене.

Ці слова не дуже змогли допомогти душі Ніккі, але все ж вона відчула деяке полегшення.

— Спасибі, Зедд. З твоєю допомогою, ми змусимо це спрацювати.

Він сумно хитнув головою.

— Моя допомога? Та я радше перешкода. Я всього лише хотів, щоб ти спочатку порадилася зі мною.

— Так і було, — відповіла Ніккі. — Я запитала тебе, чи довірив би ти Річарду свє життя, життя кожної істоти. Чим ще це могло бути, як не зверненням за порадою?

На сумному обличчі Зедда проступила усмішка.

— Припускаю, ти права. Цілком можливо, що комбінація заклинання Вогняного Ланцюга з забрудненням шимів вже зруйнувала мою здатність думати.

— Навіть на мить не повірю в це, Зедд. Тільки одне приходить на розум — це все через те, що ти любиш Річарда і переживаєш за нього. Я не звернулася до тебе за порадою, не так уже й важко для мене було передбачити її. А так ти сказав мені те, що я хотіла знати.

— Якщо ти заплутаєшся знову, — сказала йому Кара, — я сама замість тебе розберуся.

Зедд насупився на неї.

— Як обнадійливо.

— Добре, Ніккі поклала початок довгій історії, — сказала Кара, — але все це зовсім не так вже складно. Навіть ти, Зедд, був в змозі побачити це.

Зедд насупився.

— Що цим ти хочеш сказати?

Кара знизала одним плечем.

— Ми — сталь проти сталі. Лорд Рал — магія проти магії.

Для Кари все це здавалося не складніше якогось простого поступку. Ніккі задалася питанням, чи дійсно Морд-Сіт усвідомлювала це, лише пошкрібши по поверхні, чи вона зрозуміла всю ідею краще кого б то не було. Можливо, вона була права, і все це дійсно було не складніше її вислову.

Зедд м'яко поклав руку на плече Ніккі. Це нагадало їй про ніжний дотик Річарда.

— Хотілося б, але, незважаючи на те, що говорить Кара, це може обернутися смертю для всіх нас. Але, тим не менш, щоб у нас був шанс змусити це спрацювати, є дуже багато роботи, яку потрібно проробити. Нам потрібно допомогти Річарду. Ти і я знаємо багато про магію. Річард майже нічого не знає.

Ніккі сама собі посміхнулася.

— Він знає більше, ніж ти вважаєш, що він знає. Саме Річард розпізнав зараження в заклинанні Вогняного Ланцюга. Жоден з нас не розумів всього того значення мови символів, а Річард вивчив її самостійно. Він сам навчився розуміти стародавні малюнки, начерки й символи.

Я ніколи не вчила його того, що могло бути пов'язано з його Даром, але він часто дивував мене тим, що швидко схоплював те, що було за межами звичайного розуміння магії. Він навчив мене таким речам, яких я навіть не уявляла.

Зедд кивнув.

— І мене він теж зводить з розуму.

Рікка, інша Морд-Сіт, що жила в Замку Чарівників, просунула голову в двері.

— Зедд, я тут подумала, що ти повинен дізнатися про дещо, — вона вказала пальцем вгору. — Я була кількома поверхами вище і там ніби вибите вікно або щось в цьому роді. Доноситься дивний шум вітру.

Зедд насупив брови.

— Який шум?

Рікка вперлася руки в боки і втупилася в підлогу, обдумуючи відповідь.

— Ну не знаю, — вона знову підняла погляд, — Важко описати. Віддалено нагадує вітер, який продувається через вузький прохід.

— Завиваючий гул? — Запитав Зедд.

Рікка похитала головою.

— Ні. Більше схоже на те, як гуде вітер, коли пересипає бархани.

Ніккі глянула на вікна.

— Зараз тільки світанок. Я накинула мережу. Вітру теж ще не було.

Рікка знизала плечима.

— Тоді я не знаю, що ще це могло бути.

— Вежа іноді видає дивні шуми, коли дихає.

Рікка поморщився носик.

— Дихає?

— Ну так, — відповів чарівник. — Коли температура змінюється, от як зараз, коли ночі стають холоднішими, повітря, прямуючи вниз в тисячу кімнат, намагається просочитися звідусіль. Проходячи через звуження проходів, вітер іноді завиває в залах Замку, навіть коли зовні немає ніякого вітру.

— Ну що ж, гаразд, не буду тут більше затримуватися з цього приводу, вітер, значить вітер. Замок, напевно, дихає, — Рікка попрямувала до виходу.

— Рікка, — покликав Зедд і дочекався, поки вона не зупинилася. — А що ти робила в тому місці?

— Чейз шукає Рейчел, — Рікка відповіла через плече. — Я всього лише допомагала. А ви не бачили її, так?

Зедд похитав головою.

— Цього ранку ще ні. Останній раз я бачив її увечері, коли вона лягала в постіль.

— Гаразд, я передам Чейзу, — Рікка з хвилину роздивлялась кімнату, потім сперлася рукою об дверний отвір. — А що це за річ, що посеред столу? Цим ви всі троє схвильовані?

— Це — магічна проблема, — відповіла Кара.

Рікка тямуще кивнула.

— Магія.

— В саму точку, — підмітила Кара.

Рікка злегка ляснула долонею по двері.

— Ну, мені краще піти і знайти Рейчел до того, як її першим знайде Чейз і вичитає за те, що вона зайнялася дослідженням цього місця наодинці.

— Ця дитина — природжений щур у Замку, — зітхнув Зедд, — Іноді мені здається, що вона пізнає замок тим же… способом, що і я колись.

— Я знаю, — приєдналася Рікка, — Коли я патрулюю, я натрапляю на неї в тих місцях, в яких ніколи не сподівалася б, що вона там може опинитися.

Якось одного разу, я була переконана, що вона загубилася. А вона стверджувала, що ні. Я вирішила влаштувати їй перевірку і змусила її знайти дорогу назад. Вона довела мене до своєї кімнати, не зробивши жодного невірного повороту, потім посміхнулася й сказала: «Ну що, переконалася?»

Посміхаючись, Зедд пошкріб скроню.

— Я якось теж почув від неї таке в схожій ситуації. Діти схоплюють на льоту подібні речі. Чейз вітає її інтерес до подібних прагнень, — якщо вона буде знати, де вона — тоді вона не зможе легко заблукати. Вважаю, що саме тому я жодного разу тут не заблукав, починаючи з того моменту, як виріс тут.