Мерзенна сила

1

— Панно Гардкасл, повірте, я не маю жодного наміру втручатися у ваші… е-е… приватні розваги, — сказав заступник директора. — Але це вже занадто! — До сніданку залишалося ще кілька годин, а старий був уже в повному параді — от тільки неголений. Хтозна, можливо, він узагалі не лягав тієї ночі; так чи інак, камін у кабінеті погас, і вони з Феєю стояли біля холодної, почорнілої решітки.

— Вона ж усе одно десь недалеко, — мовила панна Гардкасл. — Заберемо іншим разом, не біда. Знаєте, купив не купив, а поторгуватися можна… Якби тільки вдалося витягнути з неї, куди вона їздила — мені буквально кількох хвилинок забракло, кажу вам, — то хто знає, може, ми розвідали б, де ворожий штаб, і накрили б за одним махом цілу зграю.

— Навряд чи обставини сприяли… — знову почав було Візер, але Фея не дала йому договорити:

— Ви ж добре знаєте, що часу в нас не так уже й багато, а Фрост скаржився, що налагоджувати контакт із її свідомістю щораз важче — ви самі казали. За тою вашою метапсихологією чи як там її, це означає, що вона підпадає під вплив ворога, чи не так? Це ж ваші слова! Що буде, якщо ви втратите зв’язок із її свідомістю до того, як я, гм, налагоджу зв’язок з її тілом? Ви про це подумали?

— Ясна річ, — озвався Візер, — я завжди готовий вислухати ваші думки… чесно скажу вам, думки доволі цікаві… іноді вони й справді стають нам у великій пригоді. Але цього разу ви торкнулися речей, які… е-е… не зовсім входять до вашої компетенції, бо ваш професійний, скажімо, досвід має дещо іншу природу… На цій стадії арешт було цілковито виключено. Боюсь, тепер наш глава може дійти висновку, що ви, панно Гардкасл, зловжили своєю владою, вийшли за межі наданих вам повноважень… Я не кажу, що повністю поділяю цю думку, але мусимо погодитися, що будь-які несанкціоновані дії…

— Ой, Візере, припиніть, прошу вас! — сказала Фея, сідаючи на край столу. — Я вам не Стіл і не Стоун — всі ці байки можете їм правити, а я знаю надто багато, щоб на таке купитися. Так що розводитися тут про гнучкість не варто — не марнуйте час. Дівчисько саме прийшло просто нам до рук, і якби я не скористалася нагодою, ви тепер закидали б мені відсутність ініціативи. І не треба мене лякати: всі ми тут в одній упряжці, і якщо інститут накриється, то непереливки буде всім. Хотіла б я побачити, як би ви давали собі раду з усім цим без мене… Кінець кінцем, потрібне нам те дівчисько чи не потрібне? Ми все одно мусимо прибрати її до рук.

— Але ж не у такий спосіб! — обурився Візер. — Якщо ви помітили, то ми завжди намагалися уникати насилля. Зрештою, якби можна було забезпечити… е-е… добровільну співпрацю з боку пані Стадок, просто її заарештувавши, то навряд чи ми довго терпіли б тут присутність її чоловіка. Навіть якщо припустити — звісно, суто гіпотетично, — що за обставин, які наразі склалися, цей арешт можна було б вважати до певної міри виправданим, то ваші подальші дії, на превеликий жаль, не витримують жодної критики.

— Ну звідки ж мені було знати, що та клята машина візьме і зламається?

— Боюсь, що глава не вважатиме інцидент із автомобілем єдиним промахом з вашого боку, — сказав Візер. — Оскільки особа, про яку йде мова, виявила бодай і найслабший, та все ж опір, навряд чи був сенс сподіватися, що застосовані вами методи принесуть успіх. Ви добре знаєте, що я завжди й усюди виступаю за цілковиту гуманність, та це аж ніяк не означає, що я проти… е-е… скажімо, надійніших заходів — звісно, тільки тоді, коли цього вимагають обставини. Застосовувати помірний біль, який легко витримати, — це, як на мене, абсолютно неправильно. Справжня доброта до в’язня полягає зовсім не в цьому. Ті наукові і, можна сміливо стверджувати, вельми цивілізовані засоби для примусового отримання інформації, що їх ми надали у ваше розпорядження, могли б виявитися у нашому випадку дуже корисними. Панно Гардкасл, ми з вами розмовляємо зараз неофіційно, і я, певна річ, у жодному разі не дозволю собі висловлювати якісь припущення стосовно того, як відреагує на ваші дії глава… але я зрадив би своїм переконанням, якби не нагадав вам, що це вже не вперше до мене доходять чутки про вашу схильність до… е-е… надмірної емоційності під час виконання певних завдань… е-е… карального характеру, що значною мірою відволікає вас від ваших безпосередніх обов’язків.

— А ви спробуйте знайти для цієї роботи когось іншого, — похмуро буркнула Фея у відповідь.

Заступник директора глянув на годинник.

— Послухайте, — сказала Фея, — навіщо мені йти до глави саме зараз? Я цілісіньку ніч не склепила очей. Мені б зараз прийняти ванну та перекусити…

— Шлях обов’язку, панно Гардкасл, легким не буває, — прорік Візер. — Сподіваюсь, ви не забули, що пунктуальність у нас тут аж ніяк не на останньому місці.

Фея підвелася і потерла собі долонями обличчя.

— Ну, гаразд, — мовила вона. — Але спочатку мені треба випити. Заступник директора благально розвів руками.

— Ні, Візере, я мушу.

— А ви не боїтеся, що він… е-е… відчує запах? — запитав Візер.

— Інакше я просто нікуди не піду, — твердо сказала Фея, і тоді старий неохоче почовгав до буфету і налив їй трохи віскі. Потому обидвоє вийшли з кабінету і попрямували довгими коридорами та переходами до протилежного крила будинку, де, властиво, й розташовувалася колись станція переливання крові. Ще не розвиднілося, і панна Гардкасл присвічувала дорогу ліхтариком; слабкий промінь спочатку вихоплював із темряви килими і картини, а далі — вистелену лінолеумом підлогу і голі, фарбовані стіни. Довелося відімкнути спершу одні двері, потому — другі; Фея ще не зняла своїх чобіт, тож її кроки гучно відлунювали навколо, натомість Візер був у м’яких домашніх капцях і рухався зовсім безшумно. Врешті-решт вони сягнули місця, де було увімкнено освітлення і пахло тваринами та якимись хімічними речовинами, й зупинилися перед дверима, що відчинилися після того, як старий сказав кілька слів у переговорну трубку. Зсередини назустріч їм ступив Філострато у білому халаті:

— Заходьте, вас уже чекають.

— Він у поганому гуморі? — поцікавилася панна Гардкасл.

— Тихо! — цитьнув Візер. — У будь-якому разі, люба моя, не варто говорити про нашого главу таким тоном. Ви ж розумієте, як йому нелегко… він у такому винятковому становищі…

— Ви готові? — запитав Філострато. — Не марнуйте часу, заходьте.

— Зачекайте! — сказала раптом панна Гардкасл.

— Що таке? Покваптесь, будь ласка.

— Мені недобре.

— Тоді вам туди не можна, краще повертайтесь до себе, — занепокоївся Філострато. — Зараз я зроблю вам ін’єкцію…

— Не треба, — вже твердіше мовила панна Гардкасл, — минулося. Зрештою, ще й не таке бачила…

— В такому разі тихо, будьте ласкаві, — сказав італієць. — Не відчиняйте другі двері, доки мій помічник не зачинить за вами перші. Говоріть максимально стисло, навіть «так» казати не треба — глава і без того знатиме, що ви зрозуміли його наказ. Різких рухів не робити, близько не підходити, не кричати і, боронь Боже, не сперечатися. Вперед!

2

Сонце давно вже піднялося над обрієм, коли Джейн ще крізь сон відчула водночас і радість, і полегшення; якби поставила собі за мету те почуття висловити, то, либонь, проспівала би щось на взірець: «Радій, о ти, що спиш, відкинь свою печаль. Попереду тебе чека щаслива даль». А коли вона нарешті прокинулася і побачила, що лежить, охоплена приємною знемогою, в ліжку, на яке падає з вікна косе проміння холодного зимового сонця, то зраділа ще більше. «Тепер він уже точно дозволить мені залишитися тут», — подумалося їй. Трохи пізніше до кімнати увійшла пані Меґз, принесла сніданок і розпалила вогонь у каміні. Джейн сіла в ліжку і поморщилася від болю: дивна, трохи завелика нічна сорочка (коли вона її вдягнула, згадати було годі) прилипла до опіків, які відразу дали про себе знати. У поведінці Айві відчувалася якась ледь вловима переміна:

— Як гарно, що ми тепер тут обидві, правда, пані Стадок? — сказала вона, ніби натякаючи, що відтепер вони пов’язані між собою тісніше, ніж досі. Втім, замислюватися над цим Джейн зовсім не хотілося.

Невдовзі після сніданку прийшла панна Айронвуд, зробила їй перев’язку і запевнила, що скоро все буде гаразд.

— Пополудні можете встати, пані Стадок, — мовила вона, — а поки що я б на вашому місці полежала. Може, хочете щось почитати? У нас тут чималенька бібліотека.

— Тоді принесіть мені, будь ласка, книжки про Керді, — попросила Джейн. — А ще я почитала б «Менсфілд-парк» і Шекспірові «Сонети». — Та коли пані Айронвуд повернулася з книжками, Джейн уже знову солодко спала.

Біля четвертої вона прокинулася, і коли до кімнати зазирнула пані Меґз, сказала, що напевне зараз встане.

— От і чудово, пані Стадок, — втішилася та. — За хвилинку я принесу вам чаю, а тоді приготую ванну — вона тут поруч… тільки вижену звідти Пана Бультитюда. Коли надворі холодно, він сидів би там цілими днями, ледащо…

Пані Меґз зникла, а Джейн тим часом вирішила, що досить уже марнувати час у ліжку — вона, звісно, й сама дасть собі раду з тим ексцентричним Паном Бультитюдом. Їй чомусь здавалося, що відразу за порогом на неї чекає безліч усіляких цікавих і приємних речей. Отож вона накинула на плечі плаща, взяла рушник і вирушила на пошуки ванної; саме тому пані Меґз, піднімаючись за якусь хвилину сходами, почула приглушений зойк і побачила, як зблідла Джейн притьмом вискакує з ванної і гримає за собою дверима.

— Ой лишенько! — розсміялася Айві. — Треба було вас попередити. Ну, нічого, зараз ми його звідти витуримо, — і, поставивши тацю з чаєм на підлогу, рушила до ванної.

— А він вас не… зачепить? — пробелькотіла Джейн.

— Де там, він у нас цілком безпечний, — запевнила Айві. — Тільки-от зрушити його з місця не так уже й просто… тобто не так просто для нас із вами, бо якби сюди нагодилася панна Айронвуд чи господар, то він би швиденько звідти чкурнув…

На цих словах вона відчинила двері — за ними біля ванни сидів навпочіпки величезний бурий ведмідь з крихітними оченятами й чималим опасистим черевцем. Айві довгенько вичитувала його й ганила, вмовляла і навіть вгостила кількома штурханцями, а він знай невдоволено пихтів і сопів, аж доки врешті-решт не підвівся і страшенно повільно не посунув із ванної в коридор.

— Ти б краще вийшов надвір та трохи порухався, лежебоко, — не вгавала Айві. — І не соромно тобі людей лякати?.. Не бійтесь, пані Стадок, він у нас зовсім ручний. Хочете його погладити? Ану, ходіть-но сюди, Пане Бультитюде, поздоровкайтеся з панею.

Джейн невпевнено простягнула руку, та Пан Бультитюд був явно не в гуморі і не звернув на неї жоднісінької уваги. Він проминув її, пройшов ще кілька кроків, а тоді цілком несподівано всівся долі просто посеред коридору. Посуд на таці у Джейн під ногами задзеленчав, а внизу всі точно вже здогадалися, що то Пан Бультитюд вирішив трохи перепочити.

— Він що, отак гуляє по цілому будинку? Думаєте, це безпечно? — розгублено запитала Джейн.

— Пані Стадок, навіть якби господар захотів привести в дім тигра, то й тоді це було б цілком безпечно, — заявила Айві, і в голосі у неї прозвучали врочисті нотки. — Уміє він поводитися з тваринами… ото поговорить з ними, знаєте, по-своєму, і все, вони вже й оком на вас не поведуть, можете з них хоч мотузки сукати. Та й з нами вміє… ну, ви самі побачите.

— Якби ви були такі ласкаві віднести чай до мене в кімнату… — трохи прохолодно мовила Джейн.

— Звісно, — сказала Айві, спершись об одвірок, — ви могли б приймати ванну і в товаристві Пана Бультитюда… та тільки він такий великий і все-все розуміє, ну геть-чисто тобі людина… не знаю, чи це було б пристойно.

Джейн взялася за клямку.

— Добре, то я вас залишу, — мовила Айві, все ще не рухаючись з місця.

— Дякую, — сказала Джейн.

— Граєте все, що треба?

— Так, усе.

— То я пішла, — Айві начеб уже й справді зібралася йти, проте тут-таки знову повернулася до Джейн і додала: — Ми всі внизу на кухні: і матінка Дімбл, і я, і всі решта.

— О, то й пані Дімбл тут? — запитала Джейн, легенько наголосивши на слові «пані».

— Тут усі звуть її матінкою Дімбл, — сказала Айві. — Я певна, вона нічого не матиме проти, якщо й ви її так називатимете. Справді, якщо подумати, то веселенький у нас тут дім… але за день-два звикнете, от побачите. Гаразд, то я пішла, а ви не баріться, бо чай охолоне… І взагалі, я б на вашому місці ванну не приймала, доки ті опіки не позагоюються.

Помившись, одягнувшись і зачесавшись — хоч щітка до волосся і дзеркало тут були доволі дивні, — Джейн вирушила на пошуки інших мешканців маєтку. У довгому коридорі панувала тиша — зимового пополудня така тиша буває в цілому світі хіба на горішніх поверхах великого дому. Вона дійшла до місця, де один коридор перетинався з іншим, і тут почула якісь глухі удари, розділені нерівномірними проміжками часу. Зиркнула праворуч: там коридор закінчувався еркером, а зі стелі звисала боксерська груша, яку раз по раз меланхолійно лупцював, стоячи на задніх лапах, Пан Бультитюд. Джейн розважливо вирішила звернути ліворуч і невдовзі натрапила на сходи, що вели вниз, у просторий вестибюль; світло лилося туди і з вікон, і з каміна, де палахкотіло яскраве полум’я. Навпроти починалися інші сходи, що виходили нагорі у тінисте приміщення, звідки, либонь, можна було потрапити до покоїв господаря. Від усього тут віяло якоюсь врочистістю, і Джейн ішла донизу ледь не навшпиньки; чи не вперше їй напрочуд ясно пригадалися останні хвилини у блакитній кімнаті і те дивовижне відчуття, якого довелося тоді зазнати. Опинившись внизу, вона відразу збагнула, куди йти далі, й, орієнтуючись на голоси, зійшла ще на два східці нижче, проминула опудало щуки у скляному футлярі, великий старовинний годинник і ввійшла до кухні.

У чималій печі весело потріскували дрова; відблиски падали на пані Дімбл, яка сиділа в кріслі біля столу і чистила овочі. Айві Меґз із Камілою поралися біля плити — в печі тут, очевидно, не готували, — а в інших дверях, за якими, безперечно, була посудомийня, стояв, витираючи руки, високий сивоголовий чоловік в гумових чоботях. Виглядало на те, що він допіру працював у саду.

— Заходьте, Джейн, — привіталася матінка Дімбл. — Ми й так не дамо вам сьогодні нічого робити, то просто сідайте собі ось тут біля столу, посидимо собі, побалакаємо. Це — пан МакФі, хоч, як по правді, сьогодні він тут бути не повинен. Ну, та все одно треба вам його відрекомендувати.

Пан МакФі старанно витер руки, повісив рушник на гачок за дверима, а тоді підійшов до Джейн, доволі церемонно вклонився і простягнув їй руку. Долоня в нього була велика і шорстка, а обличчя — проникливе, з чітко окресленими рисами.

— Дуже радий запізнатися з вами, пані Стадок, — мовив він. Джейн здалося, що говорить МакФі з шотландським акцентом, та насправді вимова у нього була ольстерська.

— Не вірте жодному слову, Джейн, — посміхнулася матінка Дімбл. — Він тут ваш перший ворог, бо не йме віри вашим снам.

— Пані Дімбл, — сказав МакФі, — я ж уже не раз пояснював вам різницю між особистою довірою до когось і вірогідністю, якщо дозволите, певних свідчень. Перша належить до царини психології…

— А від другої тільки світом нудиш, — докинула матінка Дімбл.

— Не звертайте на неї уваги, пані Стадок, — мовив МакФі. — Я й справді дуже радий вітати вас тут, у нас. А те, що я не раз вважав своїм обов’язком наголосити на необхідності проведення суто наукових експериментів, які підтвердили б або спростували вірогідність всього того, що ви бачите у своїх снах, жодним чином не торкається вас особисто.

— Звісно, — не надто впевнено, навіть трохи розгублено погодилася Джейн. — Ви маєте право на власну думку…

Жінки розсміялися, а МакФі відповів, трохи підвищивши голос:

— Пані Стадок, у мене немає думок із того чи іншого… зрештою, з будь-якого приводу. Мені вистачає фактів та їхніх наслідків — і все. Якби люди висловлювали поменше думок, — на останньому слові він невдоволено поморщився, — то на світі говорили б і друкували набагато менше всіляких нісенітниць.

— Цікаво, а кого ж це в нас у домі найбільше чути? — озвалася Айві Меґз (Джейн це трохи здивувало).

МакФі незворушно глянув на неї, а тоді витягнув із кишені маленьку олов’яну табакерку і видобув звідтіля пучку тютюну.

— Чого ви взагалі тут шукаєте? — не вгавала Айві. — Сьогодні жіночий день, забули?

— Я тільки хотів запитати, чи не залишили ви мені трохи чаю…

— А вчасно не можна було прийти? — поцікавилася Айві. Джейн подумала, що вона говорить із МакФі тим же тоном, яким недавно розмовляла з ведмедем.

— Зайнятий був, — виправдовувався ольстерець, сідаючи до столу. — Прополював селеру Жінки, звичайно, багато на чому знаються зовсім не зле, але до городу їх краще не підпускати…

— Що означає — «жіночий день»? — запитала Джейн у матінки Дімбл.

— У нас тут немає прислуги, — пояснила та, — ми все робимо самі. Працюємо по черзі: одного дня — жінки, наступного — чоловіки… Даруйте? Ні, це дуже розумний устрій. Бачите, господар вважає, що чоловікам і жінкам не варто поратися по господарству разом — неодмінно посваряться. І знаєте, щось у тому таки є. Звісно, коли тут порядкують чоловіки, ми намагаємось не надто прискіпуватися… але загалом у них все виходить дуже непогано.

— Але чого б ото взагалі сваритися? — здивувалася Джейн.

— Ну, розумієте, просто у чоловіків і в жінок, скажімо, трохи відмінні методи. Чоловіки, бачте, не вміють допомагати, коли ви щось робите. Якщо треба, вони самі все зроблять, але просто допомагати — ні, це не для них, вони відразу дратуються, і те їм не так, і се їм не так…

— Основна проблема співпраці між представниками різних статей полягає у тому, що жінки говорять, не вживаючи іменників, — заявив МакФі. — От, наприклад, працюють на кухні двоє чоловіків, і один із них каже іншому: «Постав цю миску у більшу миску, вона на верхній полиці у зеленому креденсі». Все ясно, правда? А як скаже жінка? «Постав це у те он туди». А коли ви перепитаєте: «Куди-куди?», відповість: «Таж туди, куди ж іще?!», і потім ще й дивуватиметься, мовляв, це ж треба бути таким недотепою.

— Ось ваш чай, — сказала Айві, — і шматок пирога вам зараз принесу, хоч ви на це й не заслужили. А поїсте — йдіть собі нагору і балакайте там про свої іменники.

— Не про іменники, а за допомогою іменників, — поправив її Мак-Фі, але вона вже вийшла. Джейн, скориставшись нагодою, нахилилася до матінки Дімбл і тихо сказала:

— Пані Меґз почувається тут, як удома.

— Вона і є тут удома, люба.

— Хочете сказати, вона тут прислуговує?

— Ну, не більше, ніж будь-хто інший у цьому домі. Ви ж знаєте, вона втратила будинок. Їй просто ніде більше подітися.

— Тобто господар просто її тут притулив?

— Ну звісно. А чому ви питаєте?

— Ну… не знаю… Мені, мабуть, трохи дивно, що вона отак просто називає вас матінкою Дімбл. Сподіваюсь, це не звучить надто по-снобськи…

— Ви забуваєте, що господар притулив тут не тільки Айві, але й нас із Сесілом.

— Жартуєте?

— Анітрохи. Айві і ми з Сесілом тут тому, що нас викинули з власних осель, нам просто ніде більше жити. Принаймні, нам із Айві. З Сесілом усе трохи інакше.

— А господар знає, що пані Меґз так із усіма тут говорить?

— Люба моя, тільки не питайте мене, що знає і чого не знає господар…

— Розумієте, коли ми розмовляли, він сказав, що не варто надавати надто великого значення рівності. Натомість у домі в нього, здається, все дуже демократично…

— Я ніколи й не намагаюся зрозуміти все, що наш господар говорить з цього приводу, — зізналася матінка Дімбл. — Можливо, він мав на увазі духовну рівність — а ви ж не вважаєте себе духовно вищою за Айві, правда? — або говорив про шлюб.

— А його погляди на шлюб ви розумієте?

— Люба Джейн, наш господар — чоловік дуже розумний, та все ж він, зрештою, чоловік, до того ж — неодружений. Коли він розмірковує про шлюб чи переповідає думки своїх очільників, я іноді думаю собі: навіщо стільки гучних слів, адже все так просто і само собою зрозуміло, що тут і говорити нема про що. Та в наш час, мабуть, багатьом жінкам, особливо молодим, усе ж корисно це послухати.

— Здається, і такі жінки не мають з цього великої користі…

— Напевне, я тут не надто справедлива. Нам було легше. Нас виховували на молитовнику й оповідках із щасливим кінцем. Ми завжди були готові любити, поважати і слухатися, і займалися рахунками, і носили спідниці, і любили вальси…

— Вальси такі гарні, — озвалася Айві Меґз, яка щойно повернулася до кухні із шматком пирога для МакФі, — такі старовинні…

Тут відчинилися двері, і з коридора почувся голос: «Ну, то заходь, якщо заходиш». Відтак усередину впурхнула дуже гарна з себе галка, за нею ввалився Пан Бультитюд, а останнім увійшов Артур Деністон.

— Артуре, я ж просила тебе не приводити сюди того ведмедя, коли ми куховаримо, — обурилася Айві. Тим часом Пан Бультитюд, який, очевидно, і сам не був певен, як прийме його товариство, тихенько — принаймні, так йому здавалося, — продибуляв через усеньку кухню і всівся на підлогу просто за кріслом матінки Дімбл.

— Щойно повернувся доктор Дімбл, але відразу пішов до господаря, — повідомив Деністон. — Вони чекають і вас, МакФі.

З

Того дня Марк зійшов до сніданку у напрочуд гарному гуморі. Особи втаємничені вважали, що заворушення пройшли дуже вдало, а в ранкових газетах уже з’явилися його статті. Ще більше він утішився, коли випадково почув, що говорять про це Стіл із Косером; судячи з їхніх слів, вони ні сном ні духом не підозрювали, що всю ту колотнечу було підстроєно, а ще менше — хто описав усе те в газетах. Узагалі цілий той ранок минув просто чудово. Марк уже встиг перекинутися кількома фразами з Фростом, Феєю і навіть із самим Візером; говорили про майбутнє Еджстоу, й усі сходилися на тому, що тепер уряд не зможе знехтувати висловленою в пресі ледь не одностайною думкою народу і просто змушений буде на якийсь час передати місто під контроль інститутської поліції. В Еджстоу, очевидно, запровадять надзвичайний стан і всю владу віддадуть тимчасовому керівникові з широкими повноваженнями. Найкраще на цю роль підходив Фіверстоун: як член парламенту, він представляв державу, як член Бректонського коледжу — університет, а як член HIKE — інститут. Таким чином, в його особі поєднувалися всі ті сторони, між якими інакше рано чи пізно неодмінно дійшло б до зіткнення; Марку здавалося, що присвячені цій темі статті, які мали бути готові до вечора, напишуться мало не самі собою. Але й це ще було не все. З розмови випливало, що призначення Фіверстоуна на таку посаду має подвійну мету, адже з часом, коли ненависть до інституту сягне критичної межі, лордом можна буде пожертвувати. Прямо про це, звичайно, не говорилося, але Маркові стало зрозуміло, що навіть Фіверстоун не належить уже до когорти «обраних». Фея зронила: «Ех, старий Дік… що з нього візьмеш, він же просто політик та й годі», а Візер, скрушно зітхаючи, зізнався, що на початку їхньої діяльності лордові здібності приносили, либонь, більше плодів, ніж тепер, коли вони вступають у зовсім нову фазу. Марк не мав жодного наміру «підсиджувати» Фіверстоуна, ба більше, взагалі не замислювався над тим, чи треба того «підсиджувати», але тепер, коли він збагнув, про що йдеться, загальна атмосфера у тісному колі співрозмовників видалася йому ще приємнішою. Приємно було й «вийти» нарешті на Фроста (так він це подумки окреслив). Досвід підказував йому, що майже в кожній організації є на перший погляд сіра, геть непримітна людина — принаймні, такою вона видається різній дрібноті, — до якої насправді сходяться всі ниті і на якій великою мірою усе й тримається. Звісно, Марку не до вподоби були якісь по-риб’ячому холодні й слизькі манери Фроста, а правильні риси його обличчя навіть викликали огиду, проте кожне слово цього чоловіка — говорив він, до речі, зовсім мало — влучало просто в ціль, і розмовами з ним Марк по-справжньому насолоджувався. Та й узагалі для нього задоволення від спілкування дедалі менше залежало від того, подобався йому співрозмовник чи ні; він став усвідомлювати це ще тоді, коли долучився в коледжі до «прогресистів», і вважав ознакою зрілості.

Візер поводився надзвичайно люб’язно; наприкінці розмови він відвів Марка вбік і почав батьківським тоном розводитися про те, яке важливе завдання на того покладене, а тоді поцікавився, як почувається Маркова дружина, бо сподівався, що чутки про те, буцім вона страждає від… е-е… нервового розладу, не відповідають істині.

«Як, біс його бери, він про це довідався?» — думав Марк, а Візер тим часом продовжував:

— Знаєте, мені тут спало на думку, що зважаючи на те, яку відповідальну роботу ви тепер виконуєте, не маючи відтак змоги перебувати вдома стільки, скільки потрібно за таких обставин, ми могли б… зауважте, я говорю зараз цілком неформально… словом, ми всі були б раді вітати вашу дружину тут, у нас.

Досі Марк і не підозрював, що де-де, а в Белбері йому хочеться бачити Джейн найменше. Багато чого вона тут просто не зрозуміла б: і чому він стільки п’є — це поступово входило у звичку, — і… ох, та всього, геть усього, що діялося в Белбері з ранку до ночі. До честі Джейн (та й самого Марка теж), він навіть уявити собі не міг, щоб вона почула бодай одну з тих сотень довших і коротших розмов, з яких великою мірою і складалося життя в інституті. За її присутності навіть сміх, що вряди-годи лунав у колі «обраних», зробився би якимсь примарним і зовсім пустопорожнім; те, що зараз видавалося простим і розважливим підходом до дійсності, його дружина однозначно розцінила б як лицемірство, обмовляння і підлабузнювання, а за нею до такої думки неодмінно схилився б і сам Марк. Словом, присутність Джейн у Белбері перетворила б усе середовище HIKE на достоту жалюгідний обшар, вмить викрила б непристойність і підлість, які були тут цілком звичним явищем. Марка ледь не занудило від самої думки про те, що довелося б, мабуть, учити Джейн підмазуватися до Візера чи підігрувати Феї. Він багатослівно подякував, так нічого конкретно і не відповівши, а тоді вибачився і постарався чимшвидше забратися геть.

Коли під вечір Марк зійшов униз випити чаю, Фея підійшла до нього, оперлася на спинку крісла і сказала йому на вухо:

— Цього разу ти таки догрався, Стадоку!

— А що таке? — здивувався Марк.

— От і мені цікаво, що з тобою таке, Стадоку. Ти що, постановив собі навмисне дратувати Візера? Тоді мусиш добре усвідомити, що це гра дуже небезпечна.

— Та про що ви?

— Ми всі тут заради тебе зі шкури пнемося, щоб задобрити старого, сьогодні зранку вже думаємо: ну, все, вдалося. Він уже збирався зарахувати тебе у штат, на те місце, про яке йшлося з самого початку, і без усіляких випробувальних термінів. Словом, усе гладесенько-рівнесенько, аж тут на тобі: п’ять хвилин поговорили — і кінець, роби що хочеш. Знаєш, я вже починаю думати, що тобі просто якоїсь клепки в голові бракує.

— Але що йому цього разу не сподобалося?

— Ну, це вже тобі має бути видніше! Він щось говорив про твою дружину, про те, що ти міг би запросити її сюди?

— Говорив. То й що?

— А ти йому що відповів?

— Сказав, щоб він цим не переймався… подякував, ясна річ, і все таке.

Фея присвиснула.

— Невже ти не бачиш, золотце, — мовила вона, легенько постукавши його по голові кісточками пальців, — що це було найгірше з усього, що ти міг придумати? Він же пішов задля тебе на неймовірну поступку, тут ще ніколи нікому такого не пропонували. А ти взяв і відмахнувся від нього. Тепер старий ходить і знай бубонить собі під ніс, що йому не довіряють, що він почувається «ображеним» — а це означає, що дуже скоро «ображеним» буде почуватися ще хтось! Словом, він вважає твою відмову свідченням того, що насправді ти тут не прижився.

— Але ж це повна дурня! Тобто…

— Слухай, ну чому ти не сказав йому, що привезеш дружину?

— Мені здається, це моя справа.

— Ти що, не хочеш, щоб вона до тебе приїхала? Щось ти не надто добре ставишся до своєї дружиноньки, Стадоку… А мені казали, що вона дуже навіть гарненька.

Цієї миті трохи віддалік забовваніла постать Візера, який повільним кроком прямував у їхньому напрямку, тож розмову довелося припинити.

За обідом Марк опинився поруч із Філострато. Інших членів «обраного» гурту поблизу не було видно, а італієць був у доброму гуморі і рот у нього не закривався. Щойно він наказав зрізати кілька гарних буків, що росли на території маєтку.

— А навіщо, професоре? — поцікавився один із співробітників інституту, на прізвище Вінтер, що сидів навпроти. — Вони ж досить далеко від будинку, шкоди від них жодної… Та й узагалі, дерева мені до вподоби.

— Так, — відповів Філострато, — садові дерева справді гарні. Але не дикі. Ви ж садите у себе в саду троянди, а не шипшину. Взагалі, лісові дерева — це бур’ян. Проте, скажу я вам, мені таки пощастило якось побачити цивілізоване дерево… Було це в Персії, а посадив те дерево французький аташе. Місцина там пустельна, інших дерев немає, тож він звелів встромити в землю дерево з металу. Звісно, зроблене воно було абияк, примітивно — та якщо його вдосконалити? Виготовити з легкого металу, скажімо, з алюмінію, надати природного вигляду…

— Все одно воно б дуже відрізнялося від справжнього дерева, — сказав Вінтер.

— Але ж подумайте про переваги! Вам набридло, що воно стоїть на одному місці — двоє робітників легко перенесуть його куди вам заманеться. Поза тим, воно ніколи не загине; з нього не опадає листя і не сиплються галузки, птахи не в’ють на ньому гнізда, ні тобі гною, ні сміття…

— Гм, мати парочку таких деревцят було б навіть цікаво…

— Чому ж «парочку»? Згоден, наразі ліси нам потрібні задля повітря, але скоро, думаю, ми винайдемо спосіб відтворювати атмосферу штучно, і навіщо нам тоді ліси? Гадаю, такі-от металеві дерева вкриють невдовзі по тому цілу Землю. Ми просто очистимо планету.

— Ви хочете сказати, — перепитав інший співробітник на ім’я Ґаулд, — що рослинності не буде взагалі?

— Власне. Ви ж голите бороду — і навіть щодня, як це заведено в Англії. Так само ми поголимо колись цілу планету.

— А як же тоді птахи?

— Навіщо нам птахи? На штучні дерева я посадив би штучних птахів і вмикав би їх з будинку, щоб поспівали. Набридло слухати — пішов і вимкнув. Подумайте знову ж таки про переваги: ні пір’я, ні гнізд, ні яєць, ні посліду.

— Схоже, ви взагалі збираєтесь знищити будь-яке органічне життя, — зауважив Марк.

— Чому б і ні? Зрештою, цього вимагає елементарна гігієна. Послухайте, друзі, коли ви в саду піднімаєте з землі яблуко і бачите, що воно наполовину зогниле, а всередині аж роїться оте ваше органічне життя, то хіба не викидаєте його тієї ж миті геть зі словами: «Бр-р-р, та воно ж як живе»?

— Цікаво, — пробурмотів Вінтер.

— Зрештою, це ж ви, англійці, терпіти не можете жодних проявів того ж таки органічного життя на своєму тілі, хіба ні? Адже це ви взяли собі за правило щодня приймати ванну.

— Правда ваша.

— А що ви називаєте брудом? Хіба це не продукти органічного життя? Мінерали, відверто кажучи, справжнього бруду не породжують; справжній бруд — піт, слина, інші виділення — походить від організмів. Хіба ж сама ідея чистоти не служить цьому наглядним прикладом? Відтак виходить, що нечисте й органічне — поняття тотожні.

— До чого ви хилите, професоре? — запитав Ґаулд. — Врешті-решт, ми й самі — організми.

— Власне! У цьому й суть. В людині органічне життя породило розум, а отже — виконало свою функцію. Більше воно нам не потрібне. Нам більше не потрібен світ, на поверхні якого те органічне життя аж кишить, вкриває його, немов пліснява, суцільним шаром, де все ворушиться, росте, парується і загниває… Всього цього треба позбутися. Крок за кроком, ясна річ; поступово ми з’ясуємо, як цього досягнути. Навчимося робити свій розум дедалі менш залежним від тіла; навчимося живити тіло безпосередньо хімічними елементами, щоб не треба було більше напихати його плоттю мертвої звірини і різними бур’янами. Навчимося відтворювати собі подібних без злягання.

— Ну, в цьому радості небагато, — посміхнувся Вінтер.

— Друже мій, але ж цієї, як ви кажете, радості, у відтворенні потомства вже майже не залишилося; ця ваша радість взагалі потроху відмирає. Звісно, ви так не думаєте, але подивіться на ваших жінок: шестеро з десяти — фригідні, хіба ні? От бачите?! Сама природа починає позбуватися анахронізмів, і коли вона відкине їх повністю, тоді й стане можливою справжня цивілізація. Якби ви жили на селі, то дійшли б цього висновку швидше. Ніхто ж не стане орати биком чи жеребцем; тут потрібен радше віл чи мерин. Словом, доки існує стать, доти не буде ні миру, ні порядку, ні дисципліни. Коли людина кінець кінцем позбудеться розрізнення за статтю, тоді тією людиною нарешті можна буде нормально керувати.

Тим часом обід добіг кінця, і Філострато, встаючи з-за столу, шепнув Маркові:

— Я б не радив вам потикатися сьогодні до бібліотеки — ви… е-е… в немилості, розумієте? Ходімо краще до мене, побалакаємо.

Марк трохи здивувався, але підвівся і подався за ним, радіючи, що попри нові непорозуміння з Візером італієць все ж залишився йому другом. У Філостратовому кабінеті на другому поверсі Марк всівся біля каміна, господар натомість заходився міряти кімнату кроками з одного кутка в інший.

— Дуже мені прикро, мій молодий друже, — почав професор, — що ви знову зіпсували собі стосунки з Візером. Це треба припинити, чуєте? Якщо він хоче, щоб ви привезли сюди дружину, то чому б вам її не привезти?

— Послухайте, — мовив Марк, — я й подумати не міг, що це має для нього таке велике значення. Мені здавалося, що з його боку це просто вияв уваги та й годі.

Небажання бачити Джейн у Белбері у нього не те щоб зникло, воно радше притупилося; причиною тому було і випите за обідом вино, і гострий біль, який пронизував його при думці про те, що йому загрожує відлучення від «бібліотечного» гуртка.

— Само по собі це не має значення, — сказав Філострато. — Але в мене є підстави вважати, що цього хоче не стільки Візер, скільки сам глава.

— Глава? Ви про Джулза? — здивовано перепитав Марк. — Я думав, він керує тут суто номінально… І що йому до того, привезу я сюди дружину чи ні?

— Це зовсім не так, — заперечив Філострато. — Глава у нас аж ніяк не номінальний.

Тон, яким було сказано ці слова, видався Маркові трохи дивним. На якусь хвилю в кабінеті запала тиша.

— Те, про що я говорив за обідом, — щира правда, — озвався нарешті Філострато.

— Але яке діло Джулзу до моєї дружини? — знову запитав Марк.

— До чого тут Джулз? — відповів питанням на питання Філострато. — Повторюю: все, що я сказав за обідом, — правда. Ми справді творимо ідеально чистий світ, де буде тільки чистий розум і чисті мінерали — більше нічого. Що найсильніше ображає людську гідність? Народження, розмноження і смерть. А якщо ми вже впритул наблизилися до відкриття, яке дозволить розумові існувати поза ними?

Марк дивився на італійця широко розплющеними очима: той поводився так дивно і городив такі нісенітниці, що легко можна було повірити, буцім він не зовсім нормальний або, принаймні, не зовсім тверезий.

— Ваша дружина мене абсолютно не обходить, — вів далі Філострато. — Справді, яке мені діло до чиїхось дружин? У мене все це взагалі не викликає нічого, крім огиди. Але якщо для них так важливо, щоб вона сюди приїхала… Бачите, друже, вся суть, властиво, в тому, чи маєте ви намір стати одним із нас.

— Я не зовсім розумію… — завагався Марк.

— Якщо ви хочете залишатися простим найманцем, то, боюсь, зайшли вже надто далеко. Словом, пане Стадок, ви зараз на роздоріжжі. Якщо спробуєте повернути назад, то вас можуть спіткати такі ж неприємності, як того старого дурня Гінджеста. Приєднаєтесь до нас — і вам до ніг ляже цілий світ… та що це я кажу — цілий усесвіт.

— Звісно, я хочу бути з вами, — сказав Марк. Його охоплювало дедалі сильніше хвилювання.

— Глава вважає, що ви не можете стати одним із нас, доки не привезете сюди дружину. Він хоче, щоб ви і все, що ви вважаєте своїм, належало йому цілком і повністю — або ніяк. Отже, ваша дружина теж мусить приїхати сюди і приєднатися до нас.

Останні слова італійця подіяли на Марка так, ніби йому на голову вилили раптом відро холодної води. І все ж… сидячи біля каміна в цьому кабінеті й дивлячись просто в маленькі, блискучі очі професора, який свердлив його пильним поглядом, він ніяк не міг зосередитися на думці про Джейн.

— Глава сам вам це скаже, — мовив зненацька Філострато..

— Хіба Джулз тут? — спантеличено спитав Марк.

Замість відповіді італієць раптом рвучко повернувся до вікна й одним рухом — аж зашурхотіло — розсунув штори, а тоді вимкнув світло. Туман надворі розвіявся; натомість здійнявся вітер. По небу прудко бігли невеликі хмаринки, мерехтливі зірки то з’являлися, то зникали, а панував над усім цим повний місяць — Марк ще ніколи не бачив його таким яскравим. Крізь швидкоплинні хмари він котився, наче чималий сріблястий м’яч. Кабінет залило бліде, безживне світло.

— Ось він — світ істинної чистоти, хіба ж ні? — сказав Філострато, вказуючи на місяць. — Тисячі квадратних миль голого каменю — ні тобі травинки, ні билинки, ні пилинки. Навіть повітря там немає, а відтак — жодного розпаду і гниття. Чи замислювалися ви коли-небудь, що сталося б, якби туди потрапила людина? Вершини тамтешніх гір — то справжні піки, гострі, наче голка; такий пік увійшов би вам у долоню, як ніж у масло. Гори — високі як Гімалаї і прямовисні як стіна — відкидають чорну як смола тінь, де панує лютий мороз. Та варто ступити один-єдиний крок поза ту тінь — і ви опинитесь на скелястій поверхні, розпеченій до сотень градусів, у світлі такому яскравому, що очі не витримають у ньому й частки секунди. Звісно, вас чекає там миттєва смерть, але й тоді ви через кілька секунд перетворитесь не на тлін, а на купку попелу — чистого, білого попелу. І зауважте, там немає навіть вітру, який міг би той попіл розвіяти. Кожна щонайдрібніша порошинка у тій купці залишиться лежати на своєму місці, там, де вас спіткала смерть, аж до кінця світу… хоч це твердження, мабуть, доволі безглузде, бо ж усесвіт, ясна річ, ніякого кінця не матиме.

— Справді… мертвий світ, — пробурмотів Марк, пильно вдивляючись у місяць.

— Аж ніяк! — несподівано заперечив Філострато. Він підійшов упритул до Марка і говорив тепер майже пошепки — шелестким, якимсь кажанячим шепотом, який властивий людям, від природи наділеним високим голосом. — Аж ніяк! Там є життя.

— Хіба це доведено? — здивувався Марк.

— Так. Розумне життя — всередині, під поверхнею. Велика, чиста раса, яка у своєму поступі сягнула значно далі, ніж ми. Вони очистили свій світ, майже позбулися органічного буття… ось на кого нам треба рівнятися.

— Але як?..

— Їм не треба ні народжуватися, ні розмножуватися, ні помирати; там це робить тільки, скажімо, простолюд — місцеві покидьки, якщо хочете. Панівна ж верства живе вічно. Її інтелект не зникає; вони можуть штучно підтримувати у ньому життя після того, як позбуваються органічного тіла… таке-от чудо прикладної біохімії. Їм не потрібна органічна їжа. Ви розумієте? Вони майже вільні від природи, пов’язані з нею тільки одною-єдиною тонесенькою ниточкою…

— Ви хочете сказати, що все це, — Марк показав на рябе кружало місяця за вікном, — діло їхніх рук?

— Чому б і ні? Якщо цілком позбутися рослинності, то невдовзі зникне і повітря, і вода.

— Але навіщо?

— Мета одна — гігієна. Навіщо їм світ, де аж кишать всілякі організми? Один із цих організмів не подобається їм особливо… Розумієте, нам видно зараз не всю місячну поверхню. Там усе ще є мешканці — примітивні дикуни. На тому, невидимому боці ми побачили б велику брудну пляму, де ще збереглася вода, повітря і ліси, а з ними — мікроби і смерть. Але розумна раса крок за кроком очищує місяць від усього того бруду, дезінфікує його. Дикуни чинять запеклий опір: і на поверхні, і під землею, у глибоких печерах та тунелях, постійно точиться жорстока війна. Та розум поступово бере гору; якби ми мали можливість бачити ту невидиму для нас половину місяця, то спостерігали б, як рік у рік площа чистої скелястої поверхні — такої, як оце перед нами, — зростає, а та тьмяна синьо-зелена пляма органічного життя зменшується, ніби хтось чистить великий срібний таріль.

— Але звідки ви…

— Про це ви дізнаєтесь іншим разом. У нашого глави чимало різних джерел інформації. Зараз я розповідаю вам усе це тільки для того, щоб розпалити у вас натхнення, щоб ви знали — це можна зробити і ми це зробимо. Наш інститут має на меті щось набагато більше, ніж, наприклад, вирішення житлової проблеми, вакцинацію від різних хворіб, винайдення швидших потягів чи лікування людей від раку. Ми збираємося подолати саму смерть чи, якщо хочете, органічне життя — це поняття тотожні. Наша мета — вивести з кокона органічного життя, де розум провів своє дитинство, нову людину — безсмертну, визволену з тенет природи. Властиво, природа була тією драбиною, за допомогою якої ми піднімалися дедалі вище і вище; тепер же настав час цю драбину відштовхнути, бо вона вже нам тільки заважає.

— Ви думаєте, що колись вдасться знайти спосіб підтримувати життя розуму без тіла?

— Ми вже почали. Наш глава…

— Продовжуйте, продовжуйте, — поквапив професора Марк. Серце у нього калатало так сильно, що він геть забув і про Джейн, і про Візера. Нарешті мова зайшла про щось справді варте уваги…

— Наш глава вже пережив смерть. Сьогодні ви самі з ним познайомитесь.

— Джулз помер?

— Та до чого тут Джулз? Він не є нашим главою.

— Тоді хто ж це?

Цієї миті у двері постукали, і хтось, не чекаючи відповіді, увійшов до кабінету. То був Стрейк.

— Ну що, наш юний друг готовий? — поцікавився він.

— Авжеж. Ви ж готові, пане Стадок, чи не так?

— Отже, ви йому все пояснили? — запитав Стрейк. Він повернувся до Марка, і той у навдивовижу яскравому, холодному місячному світлі розгледів навіть глибокі зморшки, що темними пругами залягли в нього на чолі.

— Ви твердо вирішили до нас приєднатися, молодий чоловіче? — поспитав Стрейк. — Пам’ятайте: якщо вже візьметеся за плуг, вороття назад не буде. І жодних застережень чи умов — тут таке не проходить. Глава послав по вас, розумієте? Сам глава! Ви побачите того, хто був убитий — та все ж живий. Описане в Біблії воскресіння Ісуса було символом; зараз ви побачите, що саме воно символізувало. Справжня Людина нарешті серед нас — маємо присягнути їй на вірність.

— Та про що це ви, чорт забирай?! — від напруги у Марка зірвався голос, і він зумів видобути з себе лише якийсь химерний хрипкий окрик.

— Наш колега має рацію, — підтримав Стрейка Філострато. — Глава — перший із породи нових людей, адже йому першому вдалося вийти за межі тваринного життя. З погляду природи він мертвий; якби природі дали вступити у свої права, його мозок уже давно гнив би в могилі. Але не мине й години, як ви постанете перед ним, і, між нами кажучи, скоритеся йому, не вагаючись.

— Але хто ж це такий? — вражено запитав Марк.

— Франсуа Алькасан, — відповів Філострато.

— Той, якого стратили? — приголомшено прошепотів Марк. Обидва його співрозмовники ствердно кивнули. Їхні обличчя біліли зовсім поруч; у тому примарному світлі складалося враження, наче просто у повітрі біля нього висять дві нерухомі маски.

— Вам страшно? — озвався Філострато. — Нічого, ви цей страх подолаєте. Ми пропонуємо вам стати одним із нас. Справді, якби ви до нас не належали, якби були лишень одним із усіх тих покидьків, то мали б усі підстави боятися. Це початок нової, всеосяжної влади. Він — безсмертний, отже, ми взяли гору над часом. До речі, простір ми теж подолали: один із членів нашого товариства вже побував у космосі. Правда, його зрадили і вбили, а записи, які він залишив, надто недоладні, нам ще не вдалося в них розібратися і відбудувати космічний корабель. Та на все свій час.

— Чоловік безсмертний і всюдисущий зійде на престол усесвіту, — прорік Стрейк. — Саме про це йдеться в усіх пророцтвах.

— Спочатку, звісно, владу буде зосереджено в руках невеликої групи людей, — зауважив італієць. — В руках у тих, кого буде обрано для вічного життя.

— А потім нею поділяться з усіма? — спитав Марк.

— Ні, — заперечив Філострато, — потім вона перейде до когось одного. Послухайте, друже мій, ви ж не дурень, правда? Всі ці балачки про владу людини над природою — маю на увазі, людини абстрактної, — то пожива для різних покидьків, не більше. Ви знаєте так само, як і я, що влада людини над природою означає насправді владу одних людей над іншими за допомогою природи. Людина з великої літери — то просто абстракція. Такої людини не існує, натомість є люди. Тож всемогутньою стане не Людина, а людина, якась одна конкретна людина. Алькасан, наш теперішній глава — це тільки, якщо дозволите, перший начерк. На завершальній стадії, коли все буде доведено до досконалості, на його місці може опинитися і хтось інший. Можливо, то будете ви, можливо — я.

— Гряде цар, — підхопив Стрейк, — який вершитиме справедливість на землі і право на небі. Ви, ясна річ, вважали все це просто міфами. Через усі ті байки, що їх нагромаджено довкола поняття «Син Чоловічий», ви думали, що насправді неможливо, аби якесь одне дитя людського роду здобуло повну, абсолютно безмежну владу над цілим усесвітом. Та ви помилялися — це таки можливо.

— Не розумію, нічого не розумію, — бурмотів Марк.

— Нічого складного тут немає, — мовив Філострато. — Ми знайшли спосіб підтримувати життя в мертвих. Алькасан був дуже розумною людиною, а тепер, здобувши вічне життя, він день у день стає ще розумнішим. Згодом ми створимо для нього кращі умови — тепер, мушу визнати, його існування навряд чи надто комфортне. Пізніше робитимемо це існування для одних приємним, для інших — не дуже. Адже життя у мертвих можна підтримувати незалежно від того, подобається їм це чи ні. Той, хто стане врешті-решт володарем усесвіту, зможе дарувати таке життя кожному, кому забажає. Відмовитися від цього дарунка не вдасться нікому.

— Бачите, — докинув Стрейк, — те, чому навчала вас у дитинстві мати, виявляється, суща правда. Бог даруватиме одним вічне блаженство, іншим — вічні муки.

— Бог? — перепитав Марк. — А Він тут до чого? Я в Бога не вірю.

— Але ж послухайте, друже мій, — сказав Філострато, — хіба з того, що Бога не було в минулому, випливає, що його не буде і в майбутньому?

— Невже ви не розумієте, що вам пропонують долучитися до створення всемогутнього Господа, який владарюватиме над цілим усесвітом?! — вигукнув Стрейк. — Це ж укриє вас невимовною славою! Тут, у цьому домі, ви на власні очі побачите перший ескіз, перший начерк істинного Бога. Людина — або її творіння — зійде кінець кінцем на престол усесвіту і правитиме довіку.

— То ви йдете з нами? — запитав Філострато в Марка. — Він послав по вас.

— Звісно ж, ідете, — сказав Стрейк. — Відмовитися і залишитися серед живих навряд чи можливо…

— Що ж стосується вашої дружини, — додав професор, — то я наполегливо порадив би вам про такі дрібниці навіть не згадувати, а просто зробити так, як вам кажуть. З главою не сперечаються.

Марка підтримувало тепер хіба випите за обідом бренді — та й те вивітрювалося із просто вражаючою швидкістю — і якісь невиразні, тьмяні спогади, слабкий відгомін тих часів, коли він ще до переходу у Бректон довгі години проводив у товаристві Джейн та друзів і гадки не мав, що екстатичний жах, який нестерпним тягарем гнітив його в ці хвилини, може отак враз затьмарити раптом цілий світ. Крім того, була ще суто інстинктивна відраза до двох освітлених блідим місячним сяйвом облич, які приковували зараз до себе всю його увагу. З іншого боку був страх. Що вони з ним зроблять, якщо він візьме і відмовиться? На боці страху виступала і здавна властива Маркові доволі безглузда віра в те, що якось воно буде і «завтра» все само по собі налагодиться та стане на свої місця. До цих почуттів домішувалося ще й глибоке хвилювання від думки про те, що оце щойно перед ним розкрилася неймовірна, просто-таки грандіозна таємниця…

— Так, — вимовив він затинаючись, наче йому бракувало повітря, — так… звісно… я йду з вами.

Вони вийшли з кабінету; в коридорах було тихо, туди вже не долинали сміх і розмови з загальних кімнат на першому поверсі. Марк спіткнувся, і Філострато зі Стрейком підхопили його попід руки й повели вперед. Ішли довго, минаючи коридори, де він досі не бував, і двері, які треба було спочатку відмикати, а потім знову замикати за собою. Врешті-решт вони опинилися у приміщенні, де горіли всі лампи і стояв якийсь дивний запах. Професор сказав кілька слів у переговорну трубку і перед ними відчинилися ще одні двері.

Переступивши поріг, Марк побачив, що перед ним — яскраво освітлена, схожа на операційну кімната, де під стіною було кілька умивальників, а на довгих столах громадилися якісь пляшечки та блискучі інструменти. Назустріч їм ступив молодий чоловік у білому халаті, який раніше потрапляв йому на очі буквально кілька разів.

— Роздягніться до білизни, — наказав Філострато. Скидаючи з себе одяг, Марк помітив, що стіна навпроти вся вкрита різноманітними циферблатами й датчиками, а внизу з підлоги виходить і втікає у стіну чимало гнучких шлангів та трубочок. Витріщені очиці тих циферблатів і цілі жмутки звивистих шлангів, які, здавалося, легенько пульсували, породжували химерне враження, наче то й не стіна зовсім, а якесь багатооке страховисько з безліччю щупальців. Молодий чоловік не зводив очей із тремтливих стрілок. Роздягнувшись, Філострато зі Стрейком і Марк помили руки й обличчя, тоді вбралися у білі халати, які італієць добув щипцями зі скляного контейнера, а далі вдягнули ще й рукавиці і маски на взірець тих, що носять хірурги. Потому італієць якусь хвилину мовчки вивчав покази датчиків, примовляючи: «Так, так… Ще трохи повітря, небагато, до позначки 0,03. Тепер впусти повітря до камери… повільно… до повного. Ввімкни світло. Зафіксуй рівень повітря. Трохи менше розчину. Ну, що, — обернувся він до Стрейка з Марком, — готові?»

А тоді повів їх до дверей у тій же всіяній циферблатами стіні.