Мерзенна сила

1

Наступного ранку Марк поїхав до Белбері потягом. Він пообіцяв дружині з’ясувати, скільки зароблятиме й де житиме, і ця обіцянка трохи його гнітила, та загалом настрій у нього був дуже непоганий. Повернення до Белбері — він отак просто увійшов, повісив капелюха і замовив собі випивку — сподобалося йому набагато більше, ніж перший приїзд сюди. Його знав слуга, який подав склянку; йому приязно кивнув Філострато. Що ж… жінки вічно морочать собі голову різними дурницями, але оце і є справжнє життя! Випивши, Марк піднявся на четвертий поверх до Косерового кабінету Там він пробув не більше п’яти хвилин, але цього цілком вистачило, щоб настрій у нього змінився на геть протилежний.

Стіл із Косером були всередині. Коли Марк увійшов, вони тільки зміряли його не вельми доброзичливим поглядом; так дивляться на незнайому людину, що ні сіло ні впало відриває вас раптом від дуже важливої справи. Жоден не обмовився ані півсловом.

— Е-с… доброго ранку, — трохи незграбно привітався Марк.

— Чого вам, пане Стадок? — запитав Стіл, не підводячи очей, бо саме писав щось на берегах великого аркуша паперу, який лежав перед ним на столі..

— Я до Косера, — сказав Марк. — Послухайте, Косере, в останньому розділі того звіту…

— Якого ще звіту? — перебив його Стіл.

Косер криво посміхнувся кутиком рота і сказав:

— Та от я вчора не мав ніяких нагальних справ, то й надумав собі скласти звітик про те сільце, Кюр-Гарді, а пан Стадок мені допомагав.

— Гаразд, зараз це не має значення, — відрізав Стіл. — Поговорите з Косером іншим разом, пане Стадок. Зараз ми зайняті.

— Послухайте, — мовив Марк, — думаю, нам треба з усім цим розібратися. Отже, той звіт був просто Косеровою забаганкою? Шкода, я не знав, а то не витрачав би на нього вісім годин робочого часу. І взагалі, кому я тут підпорядковуюсь?

Стіл, бавлячись олівцем, дивився на Косера.

— Я спитав, кому я підпорядковуюсь, пане Стіл, — повторив Марк.

— У мене на такі дурниці немає часу, — відрубав Стіл. — Не знаю, може, вам і нічого робити, зате в мене роботи вистачає. А кому ви там підпорядковуєтесь, мене цікавить мало.

Марк збирався було повернутися до Косера, але раптом відчув таку відразу до гладкого, всипаного ластовинням обличчя і порожніх очей того чолов’яги, що просто розвернувся і вийшов із кабінету, хлопнувши за собою дверима, а тоді вирушив прямо до заступника директора.

Біля дверей Візерового кабінету він на мить завагався, бо зсередини чулися голоси, проте був надто сердитий, щоб на це зважати, тож постукав і увійшов, навіть не діждавшись відповіді.

— О, любий хлопче, — привітав Марка Візер, дивлячись кудись повз нього, — вельми радий бачити…

Марк тільки тепер зауважив, що в кабінеті, крім них двох, знаходиться ще хтось третій. То був чоловік на ім’я Стоун, з яким він уже зустрічався під час обіду ще першого дня. Стоун стояв просто перед Візеровим столом і вертів в руках клаптик промокального паперу, то скручуючи його в трубочку, то розкручуючи. Рот у нього був відкритий, а очі невідривно стежили за кожним рухом заступника директора.

— Справді, дуже, дуже радий вас бачити, — повторив Візер. — Тим більше, що ви перервали цю… е-е… вельми неприємну розмову. Я саме говорив бідному панові Стоуну, що всім серцем прагну, аби наш інститут працював згуртовано як єдина родина, де панує мир і злагода… так, пане Стоун, щонайміцніша єдність волі та мети, щонайщиріша взаємна довіра — ось чого я очікую від своїх колег. Але ви, пане… е-е… Стадок, могли б мені абсолютно слушно нагадати, що навіть у сім’ї трапляються час від часу непорозуміння та прикрощі… бачите, любий хлопче, я зараз не зовсім вільний… не йдіть, пане Стоун, я ще багато чого маю вам сказати.

— Може, мені краще зайти пізніше? — спитав Марк.

— Ну, за обставин, що склалися… я, власне кажучи, зважаю на ваші почуття, пане Стоун… Взагалі-то, пане Стадок, для того, щоб зі мною побачитися, треба зазвичай попередньо записуватися в моєму секретаріаті. Сподіваюся, ви розумієте, що я далекий від того, аби наполягати на неухильному дотриманні всіляких формальностей, і завжди радий вас бачити, коли б ви не нагодилися… властиво, я дбаю лишень про те, щоб ви не марнували свого часу…

— Дякую, сер, — сказав Марк. — То я піду й запишуся у вашого секретаря.

Секретаріат знаходився по сусідству. Самого секретаря, правда, не було на місці, але під стіною за довгим столом сиділо кілька клерків, і в одного з них Марк і записався на десяту ранку наступного дня — раніше все було зайнято. Вийшов і відразу ж зіткнувся з Феєю Гардкасл.

— Здоров, Стадоку, — привіталася вона. — Чого це ти ошиваєшся під дверима в начальства? Так не годиться.

— Або я з’ясую все раз і назавжди, або повернуся до свого коледжу, — рішуче відповів Марк.

Фея окинула його загадковим поглядом — здавалося, все це приносить їй неабияку втіху, — а тоді раптом владним жестом узяла під руку.

— Послухай-но сюди, синку, — заговорила вона, — ти це покинь, чуєш? Інакше добра не буде. Ходімо, треба поговорити.

— Тут абсолютно немає про що говорити, панно Гардкасл, — сказав Марк. — Усе ясно, як Божий день. Або я отримаю тут справжню, нормальну роботу, або повернуся до Бректону. Властиво, мені вже навіть якось усе одно.

Фея не відповіла; натомість вона просто силоміць потягнула Марка за собою по коридору, а що він не був готовий опиратися, то мусив іти за нею. Тримала його і міцно, і водночас ніби натякаючи на якусь потаємну близькість: десь так поліціянт міг би вести за собою в’язня, дама — коханця, а нянька — дитину. Маркові залишалося тільки йти за нею; почувався він при цьому останнім дурнем.

Панна Гардкасл завела його до свого кабінету на третьому поверсі. У просторому передпокої аж роїлося від дівчат із жіночої допоміжної поліції. Певна річ, чоловіків в інститутській поліції служило значно більше, та в приміщенні їх можна було зустріти не часто; зате дівчата сновигали повсюди, де б не з’явилася панна Гардкасл. На відміну від своєї начальниці вони, за словами Фіверстоуна, були «жіночні до ідіотизму» — всі як одна маленькі, тендітні, навіть на вигляд не надто серйозні та схильні знай собі похихотіти. Панна Гардкасл ставилася до них із суто чоловічою грубуватою поблажливістю. «Долі, два коктейлі!» — гаркнула вона, ввійшовши до передпокою. У себе в кабінеті Фея посадила Марка у крісло, проте сама не сіла, а залишилася стояти, обернувшись спиною до каміна і широко розставивши ноги. Долі принесла напої і безшелесно зникла, причинивши за собою двері. Марк іще по дорозі буркотливо розповів Феї про свої проблеми.

— Плюнь ти на все це, Стадоку, — сказала вона тепер, — і не діставай старого. Я вже тобі говорила, що на таку-от комашину метушню можна не зважати, доки він на твоєму боці — а зараз так воно і є. Та якщо ти йому набридатимеш, то хто знає, чим усе це закінчиться.

— Я неодмінно скористався б вашою порадою, панно Гардкасл, — мовив Марк, — якби хотів будь-що залишитися в інституті. А власне цього я вже й не дуже хочу, мені тут не надто подобається. Я майже вирішив повернутися до свого коледжу. От тільки подумав собі, що треба спочатку поговорити з паном Візером і остаточно все з’ясувати.

— А власне цього Візер просто терпіти не може, — відповіла Фея. — У нього тут свої порядки. І, скажу тобі, він знає, що робить. Все працює, синку, ти навіть уявити собі не можеш, як добре тут усе працює… А стосовно того, щоб піти… ти часом не віриш у прикмети? Я вірю. Так от, іти з HIKE — погана прикмета, повір мені. І не мороч собі голову через усіх тих Стілів та Косерів. Можеш вважати це таким собі випробуванням. Якщо пройдеш його успішно, то далеко їх переплюнеш, так і знай. А зараз сиди і диш, чекай свого часу Коли ми по-справжньому візьмемося до діла, від них тут уже й духу не зостанеться.

— Те саме Косер говорив мені і про Стіла, — невесело посміхнувся Марк, — і подивіться, що з того вийшло.

— Знаєш, Стадоку, — сказала Фея, — твоє щастя, що ти припав мені до вподоби. Інакше на твої останні слова я могла б і образитися.

— Я не хотів нікого образити, — вибачився Марк. — Але, чорт забирай, подивіться на це з мого погляду!

— Отакої, синку, — похитала головою Фея, — тобі поки що відомо надто мало, щоб за твій погляд можна було дати хоча б ламаного шеляга. Ти ще не зовсім собі уявляєш, куди потрапив. Тобі, властиво, пропонується щось набагато більше за посаду чи кабінет. Вибір дуже простий: або ти з нами, або проти нас. І повір, я таки знаю, де буде ліпше.

— Я все це розумію, — кивнув Марк. — Але краще вже що завгодно, ніж на словах отримати роботу, а насправді не мати чого робити. Дайте мені нормальну посаду у соціологічному відділі, і я…

— Бридня! Від цього відділу скоро і сліду не залишиться; його створили на самому початку з суто пропагандистських міркувань, але тепер він нам уже ні до чого.

— Але де хоч якісь гарантії, що місце Стіла з Косером займу я?

— А ти його й не займеш. Їхнє місце взагалі ніхто не займатиме. Жоден такий відділ для справжньої роботи зовсім не придатний. Тією соціологією, яка нам потрібна, займатимуться мої люди — поліція.

— Тоді до чого тут я?

— Повір мені, знайдеться робота і для тебе, — сказала Фея, відставляючи порожню склянку і виймаючи сигару. — Якщо хочеш, я просто зараз трохи розповім тобі про роботу, задля якої тебе сюди й запросили.

— І що ж це за робота?

— Алькасан, — процідила крізь зуби панна Гардкасл. Вона закурила, а тоді, зверхньо зиркнувши на Марка, додала: — Ти ж чув про такого, хіба ні?

— Той фізик-радіолог, якого недавно стратили? — розгублено пробурмотів Марк.

Фея кивнула.

— Так от, в очах загалу його треба виправдати, обілити, — продовжувала вона. — Поступово, ясна річ. У мене в досьє — купа різних матеріалів. Почнеш з маленької, спокійної такої статейки і спочатку, звісно, аж ніяк не ставитимеш під питання Алькасанову провину, тільки легенько, між іншим, натякнеш, що він же раніше належав до тамтешнього маріонеткового уряду, на взірець квіслінґівського, а тому згодом до нього поставилися дещо упереджено. Скажеш, словом, що нітрохи не сумніваєшся у справедливості вироку, просто тебе непокоїть те, що навіть якби він був невинний, то це все одно майже нічого не змінило б. Потім, через кілька днів, опублікуєш уже зовсім іншу статтю — такі собі популярні, написані доступною мовою роздуми про те, наскільки вагомим є внесок Алькасана у розвиток науки. Щоб назбирати фактів, потрібних для такого матеріальчику, тобі вистачить і півдня. Далі газета, де з’явиться та перша замітка, отримає листа від обурених читачів, які вважають, що вченого було засуджено несправедливо. На той час…

— Заждіть-но, а навіщо все це?

— Сказано тобі, Стадоку: Алькасана треба реабілітувати, повністю обілити. Він у нас стане мучеником, а його смерть перетвориться на непоправну втрату для цілого людства.

— Але навіщо?

— Знову ти за своє! Спочатку нарікаєш, що тобі, бідненькому, нічого робити, а коли отримуєш роботу, то вимагаєш, щоб тобі відразу все піднесли на тарілочці. Ні, синку, так не піде, тут так не буває. Сказано тобі робити — роби. Буде з тебе якесь пуття — сам у всьому розберешся. Але спочатку мусиш взятися до праці. Ти, видно, ще не зовсім розумієш, куди потрапив. Так от, синку, ми — армія.

— Може, ви й армія, — сказав Марк, — але я — не журналіст. Я приїхав сюди не статті писати. Я ж із самого початку пояснив Фіверстоунові…

— Так… послухай-по сюди: що швидше ти покинеш такі-от балачки, то краще. Я ж тобі добра бажаю, Стадоку. Ти вмієш писати. Це одна з причин того, чому ти тут.

— Що ж, тоді все це — просто непорозуміння, — мовив Марк. Натяк на його літературні здібності зовсім не компенсував для нього таке відверте нехтування соціологією. — Я не маю наміру присвятити своє життя журналістиці, — додав він. — А якби й мав, то хотів би спочатку краще розібратися в політиці інституту, а тоді вже братися до діла.

— Хіба тобі не казали, що ми — поза політикою?

— Мені казали стільки, що від усього цього аж голова йде обертом, — відверто зізнався Марк. — Але я не розумію, як можна розпочинати кампанію в пресі, проголошуючи себе поза політикою. Врешті-решт, всю цю бридню про Алькасана друкуватимуть або ліві газети, або праві.

— І ті, й інші, синку, — мовила панна Гардкасл. — Господи, невже ти взагалі нічого не тямиш? Таж власне і йдеться про те, щоб зворохобити і лівих, і правих, щоб вони вчепилися в горлянку одні одним. Якщо потім хтось наважиться піднести голос проти інституту, то в лівій пресі це відразу ж назвуть підступами правих, а в правій — інтригами лівих. Словом, якщо гарно поставити справу, то вони самі переб’ють одні одних і розчистять нам шлях. Звісно, ми поза політикою — як і будь-яка справжня сила.

— Не думаю, що вам це вдасться, — озвався Марк. — Принаймні, з тими газетами, які читають освічені люди, цей трюк не пройде.

— О, любий, тепер я бачу, що ти ще й справді не виріс із коротких штанців, — розсміялася Фея. — Нічого ти не розумієш. Все якраз навпаки.

— Як це?

— Дурнику, таж саме освічених читачів і найлегше обвести довкола пальця. От із усіма іншими вічно морока. Де ти бачив робітника, який вірить газетам? Для нього само по собі зрозуміло, що все це пропаганда; на редакційні статті він взагалі не звертає уваги, а газету купує для того, щоб дізнатися футбольні результати і переглянути кримінальну хроніку От де ще працювати і працювати! А твої освічені люди, які читають часописи «для обраних», давно вже в нас у жмені, ті повірять чому завгодно.

— Чудово, я — один із них, — посміхнувся Марк, — але ж я в це не вірю.

— Господи, — закотила очі Фея, — та подивися сам! Згадай ті свої високоінтелектуальні часописи! Взяти хоча б «Щотижневе питання» — це видання якраз для тебе. Коли якийсь викладач-вільнодум із Кембриджа винайшов спрощену англійську, її не могли нахвалитися, але варто було прем’єрові-консерватору бовкнути кілька слів нею, як вона вмить перетворилася на загрозу для чистоти нашої мови. Чи візьмімо проблему монархії: десять років «Питання» розносило королівську владу вщент — це, мовляв, суцільна дурня, на яку витрачається купа грошей. Але щойно герцог Віндзорський зрікся престолу, як у «Питанні» два тижні не з’являлося нічого, крім писанини затятих монархістів та легітимістів. І що, хоч один-єдиний читач від того видання відвернувся? Та ті ваші освічені люди просто уявити собі не можуть, що не читатимуть таких-от часописів, тому маніпулювати їхньою думкою не так уже й складно.

— Все це, звісно, дуже цікаво, панно Гардкасл, — сказав Марк, — але при чому тут я? Я не хочу бути журналістом, а якби й захотів, то став би журналістом насамперед чесним.

— Чудово, — спохмурніла Фея. — Тоді давай, допомагай руйнувати нашу країну, а може, й усе людство; про твою кар’єру я взагалі краще помовчу.

Довірливі нотки, які досі звучали у Феїному голосі, враз кудись випарувалися; натомість її той став жорстким і навіть дещо загрозливим. Чесний громадянин, якого розбудила в Марковій душі ця розмова, раптом завагався і почав кудись відступати, а йому на зміну прийшло інше, значно сильніше почуття: страх залишитися позаду, серед невдах… ні, цього треба уникнути, уникнути за будь-яку Ціну.

— Тобто… — пробурмотів він, — я вас розумію, звісно ж, розумію. Я тільки подумав…

— Мені, врешті-решт, усе одно, Стадоку, — сказала панна Гардкасл, всідаючись кінець кінцем за столом. — Якщо тобі щось не до вподоби, то це твоя справа. Йди до старого і скажи йому все, що думаєш. Він, чесно кажучи, дуже не любить, коли хтось іде з інституту, але, повторюю, це твоя особиста справа. Гадаю, в нього знайдеться кілька теплих слів для Фіверстоуна… Навіщо, питається, було тебе сюди тягнути?

Почувши ім’я Фіверстоуна, Марк раптом яскраво уявив собі те, що досі вважав хіба розпливчастою, не надто реальною ймовірністю, — повернення до Бректонського коледжу. Як його там приймуть? Чи не відвернуться від нього «кращі з кращих»? Втратити довіру з боку «прогресистів», поневірятися серед усіх тих Телфордів і Джуелів… ні, це було б просто нестерпно! Та й платня звичайного наукового співробітника видавалася тепер геть мізерною порівняно з тим, що йому наобіцяли останніми днями у Белбері; натомість сімейне життя, як виявилося, потребує значно більших витрат, ніж він уявляв собі раніше. Секундочку… а чи не вимагатимуть від нього сплатити ті двісті фунтів за вступ до інститутського клубу? Та ні, дурниця якась, це вже занадто!

— Так, звісно, — невпевнено протягнув Марк, — насамперед треба поговорити з Візером.

— Гаразд, — кивнула Фея. — Наостанок скажу тобі ще таке: я щойно виклала на стіл всі карти. Якби тобі коли-небудь заманулося переповісти комусь цю розмову — «Уявляєте, чим вони займаються в тому інституті?!» — то я б на твоєму місці прислухалася б до моєї поради і цього не робила. Повір, це може мати не дуже добрі наслідки для твоєї кар’єри.

— Та що ви, я… — почав було Марк, але Фея обірвала його на півслові:

— Гаразд, іди вже, йди. Поговори зі старим, якщо вже тобі так закортіло, тільки не набридай йому надто… він страх як не любить, коли від нас хтось іде.

Тепер Марк залюбки поговорив би з нею ще, але діватись було нікуди, і за мить він опинився вже за дверима Феїного кабінету.

Решту того дня Марк провів у доволі кепському гуморі, намагаючись триматись осторонь від людей і нікому не мозолити очей; хтозна, може, ніхто й не помітить, що він від самого ранку валандається по Белбері без діла. Йому спало на думку трохи прогулятися перед другим сніданком, та виявилося, що це не надто вдала ідея; так буває, коли потрапляєш до якоїсь незнайомої місцини і не маєш у що перевдягнутися, а тоді ще й пригадуєш, що забув удома улюбленого ціпка. Після сніданку він вирішив дослідити територію маєтку, але з’ясувалося, що гуляти там теж заняття не з приємних. Мільйонер, який десь із півстоліття тому побудував Белбері, обніс ділянку площею близько двадцяти акрів невисокою цегляною стіною, яку увінчувала залізна решітка, а всередині влаштував, за словами свого підрядчика, «орнаментальний парк». В цьому парку то тут, то там росли дерева, поміж якими бігли звивисті доріжки, так густо всипані грубою білою галькою, що ходити по них було направду важко; то тут, то там виднілися велетенські клумби — деякі прямокутні, а деякі у формі ромба або півмісяця; то тут, то там зеленіли зарості — чи радше, сказати б, справжнісінькі хащі — того різновиду лавра, який виглядає так, наче то й не рослина зовсім, а якісь пофарбовані у темно-зелений колір та вигадливо покручені металеві декорації. Уздовж доріжок через рівні проміжки стояли масивні приземкуваті лавки — теж пофарбовані на зелено, але світлішого відтінку. Словом, Марк почувався так, наче його раптом із доброго дива занесло на міське кладовище. Та хоч «орнаментальний парк» і не припав йому до душі, після чаю він знову був тут як тут, палячи цигарку за цигаркою, хоч сильний вітер і поривався то погасити крихітну жаринку, то надто її роздмухати. Цього разу ноги понесли його на задвірки маєтку; виявилося, що ззаду до головного будинку доліплено ще кілька менших будівель. Тут Маркові в ніс ударив стійкий запах стайні, а в вуха — справжня какофонія розмаїтих звуків, де злилися докупи і гарчання, і рохкання, і скавчання… «Справжнісінький тобі зоопарк», — здивовано подумав він, та потім пригадав, що HIKE, подолавши нарешті опір з боку всіляких міністерських бюрократів та відмовившись від дріб’язкової економії коштів, планував розпочати масштабну програму дослідів на тваринах. У Марка це питання ніколи не викликало особливого зацікавлення; при слові «вівісекція» йому вельми туманно уявлялися якісь миші та кролики, а часом — собаки. Натомість звуки, які ледь не оглушили його тепер, свідчили про щось зовсім інше. Ось почулося гучне виття, і на Марка, ніби за сигналом, линула справжнісінька злива звіриних голосів: тут і ревіли, і скавуліли, і гавкотіли, і навіть моторошно реготали. Кілька секунд ув’язнені на задвірках маєтку тварини гучно нарікали на свою лиху долю, та вже незабаром втихомирилися, і тепер звідтіля доносилося тільки приглушене буркотіння та скиглення. При згадці про вівісекцію Марк зазвичай не відчував жодних сумнівів чи докорів сумління. Весь цей гамір говорив йому лише про розмах, з яким взявся до праці не так уже й давно створений інститут: подумати тільки, тут ріжуть наче папір тварин, за яких, напевне, довелося заплатити сотні фунтів, маючи хіба слабку надію на те, що зроблять при цьому якесь важливе відкриття… а він збирається повертатися до свого Богом забутого коледжу! Ні, таку нагоду втрачати не можна: треба будь-що постаратися таки отримати в HIKE роботу і якось полагодити цю прикру ситуацію зі Стілом… Втім, приємного в усіх тих звуках було мало, і Марк квапливо подався геть.

2

Щойно розплющивши наступного ранку очі, Марк напрочуд ясно усвідомив, що того дня йому доведеться відбути одну, а може й дві дуже непрості розмови. По-перше, в нього було призначено зустріч із заступником директора, і він твердо постановив повернутися до Бректону, якщо не почує абсолютно конкретних пропозицій стосовно посади і платні. А по-друге, вдома треба буде ще пояснити Джейн, чому раптом усі мрії про нову роботу здиміли, наче їх і не було.

Того ранку на Белбері вперше опустилася справжня осіння імла. Під час сніданку довелося запалити лампи. Була п’ятниця; ні газет, ні пошти ще не привезли, а слуга вручив йому рахунок за проведений в інституті період. Марк пробіг очима по стовпчику цифр, а тоді похапцем запхав той клаптик паперу до кишені, подумавши, що Джейн, у всякому разі, знати про це зовсім не обов’язково. Справді, жінки зазвичай таких витрат не розуміють, не кажучи вже про загальну суму… Маркові й самому спало спершу на думку, чи не закралася тут часом якась помилка, але він був іще в тому віці, коли радше підеш по світу з торбами, ніж станеш сперечатися з кимось через рахунок. Допивши друге горнятко чаю, він поліз до кишені по цигарки, але пачка виявилася порожньою, тож не залишалося нічого іншого, як замовити ще одну.

До призначеної на десяту зустрічі з заступником директора було ще півгодини, і час тягнувся страшенно повільно. Ніхто не перекинувся з ним ані півсловом; усі здавалися страшенно заклопотаними і знай кудись поспішали. Небавом Марк зостався сам-один і помітив, що слуги зиркають на нього так, ніби і йому тут не місце. Тож коли настала нарешті пора піднятися нагору до Візерового кабінету, він аж полегшено зітхнув.

Його відразу запросили досередини, але розмова не клеїлася, бо Візер хоч і підняв голову, та не сказав нічого, а просто дивився кудись повз нього притуманеним поглядом і навіть не запропонував сісти. В кабінеті, як завжди, стояла важка задуха. Марк, розриваючись між бажанням покласти врешті-решт край невизначеності і не менш гострим бажанням отримати-таки роботу, заходився пояснювати свою позицію, проте підбирати потрібні слова ставало щораз важче, він почав збиватися й затинатися, повторювати вже сказане і кінець кінцем узагалі змовк. Запала тиша. Візер сидів собі з відсутнім виглядом, відкинувшись у кріслі і легенько витягнувши губи, так, буцім щось безгучно насвистував або наспівував.

— Мабуть, я краще піду, — озвався нарешті Марк, який і сам уже не пригадував, на чому закінчив.

— Ви, якщо не помиляюсь, — пан Стадок? — ще трохи помовчавши, запитав раптом Візер.

— Саме так, — нетерпляче відповів Марк. — Я був у вас разом із лордом Фіверстоуном кілька днів тому, і тоді ви дали зрозуміти, що пропонуєте мені посаду в соціологічному відділі. Але, як я вже казав…

— Хвилиночку, пане Стадок, — перебив його заступник директора. — Давайте-но розберемося з усім цим раз і назавжди. Ви, ясна річ, чудово розумієте, що говорити, начебто я пропоную комусь роботу в інституті, м’яко кажучи, не зовсім доречно, адже я тут, так би мовити… е-е… не самодержець, і мій вплив на рішення вченої ради чи директора стосовно кадрових питань не варто вважати визначальним. Бачите, межі між сферами впливу вченої ради, заступника директора і, врешті-решт, самого директора, ще не визначені остаточно… ось, наприклад…

— То мені пропонували посаду в інституті чи ні? А якщо таки пропонували, то хто?

— А, он ви про що! — Візер аж стрепенувся, ніби ця думка неабияк його вразила. — Ну, стосовно цього ніколи не виникало жодних питань. Усі тут сходяться на думці, що ваша співпраця з інститутом була б вельми бажаною і… е-е… надзвичайно корисною.

— Що ж… чи не могли б ми у такому разі обговорити подробиці? Тобто, скільки я отримуватиму і кому підпорядковуватимусь…

— Любий друже, — мило посміхнувся Візер, — немає жодних підстав уважати, що з… е-е… фінансовим аспектом справи можуть виникнути якісь труднощі. Стосовно ж…

— Мені все ж хотілося б знати, скільки я отримуватиму, — стояв на своєму Марк.

— Бачте, тут ви торкаєтесь теми, яка… е-е… не входить до моєї компетенції… Наскільки мені відомо, співробітники вашого рівня зазвичай отримують півтори тисячі в рік, але ми підходимо до всіх цих розрахунків дуже ліберально. От побачите, такі питання в нас тут вирішуються надзвичайно просто, самі по собі…

— Але коли мені про це скажуть, сер? До кого я маю звернутися?

— Ви тільки не подумайте, пане Стадок, що півтори тисячі — це межа! Думаю, всі погодяться, що…

— Півтори тисячі мене цілком влаштовує, — сказав Марк. — Не в тому річ. Просто я… я… — тут він затнувся, та Візер посміхався дедалі ширше, ніби його підбадьорюючи, і йому врешті-решт вдалося витиснути з себе: — Я маю надію, що зі мною підпишуть контракт. — І він сам здивувався власному нахабству.

— Ну… — протягнув Візер, втупивши погляд у стелю і знизивши голос майже до шепоту, так, наче й сам неабияк збентежився. — У нас усе це відбувається не зовсім так… та, безперечно, ми могли б…

— І, нарешті, головне, — сказав Марк, відчуваючи, що червоніє. — В якому статусі я тут працюватиму? Моїм начальником буде пан Стіл?

Візер висунув якусь шухляду і мовив:

— Я маю тут один формуляр… його, здається, ніколи ще й не використовували, але склали власне для таких випадків. Перегляньте якось на дозвіллі, і якщо вас усе влаштує, ми зможемо підписати угоду в будь-який момент.

— Але як щодо пана Стіла?

Цієї миті до кабінету ввійшов хтось із працівників секретаріату і поклав на стіл заступникові директора кілька листів.

— О, пошта — нарешті! — ледь не проспівав Візер. — Гадаю, пане Стадок, вас унизу теж чекають листи — ви ж одружені, чи не так? — На цих словах його обличчя розпромінила поблажлива, суто батьківська посмішка.

— Мені дуже прикро, що я вас затримую, сер, — сказав Марк, — але я все ж хотів би в усьому розібратися. Мені навряд чи є рація читати цей формуляр, доки ми не владнаємо проблему з паном Стілом. Боюсь, я змушений категорично відмовитися працювати під його керівництвом.

— Це дуже цікаве питання, і ми неодмінно ще до нього повернемось… побалакаємо якось, знаєте, по-дружньому, у неформальній обстановці… — відповів Візер. — А зараз, пане Стадок, я дозволю собі вважати ваше рішення… е-е… не зовсім остаточним. Якщо ви будете такі ласкаві зазирнути до мене завтра… — І він заходився надзвичайно уважно читати листа, якого допіру витягнув з конверта, а Марк, зрозумівши, що ледве чи доб’ється чогось більшого, вийшов із кабінету. Що ж… виглядає, наче в інституті й справді в ньому зацікавлені, ба навіть готові дорого заплатити за те, щоб він сюди перебрався. Гаразд уже, зі Стілом розберемося пізніше, а поки що можна добре вивчити формуляр угоди…

Він зійшов униз і з’ясував, що його справді чекає лист:

Прочитавши перші слова, Марк відчув раптом приступ непідробного страху, але відразу ж постарався взяти себе в руки. Нічого страшного, сталося непорозуміння, тільки й усього; ось зараз він їм напише і все з’ясується. Не можуть же вони отак просто взяти і витурити людину з коледжу тільки через те, що Фіверстоун випадково бовкнув щось у вітальні… Втім, Марк тут же пригадав собі — і це зовсім не додало йому настрою, — що в колі «прогресистів» зазвичай говорилося: «Справи, знаєте, вирішуються не в кабінетах… Час уже відкинути ті бюрократичні звички». Він спробував було викинути все це з голови, проте тут же йому прийшло на пам’ять, що десь так само позбувся посади і бідолаха Конінґтон. Ну, але ж то було за зовсім інших обставин, та й Конінґтон був «чужаком», а він же «обраний із обраних», куди там тому Кері… Стривайте, а якщо це, гм, не зовсім так? Якщо йому немає місця серед «обраних» у Белбері — а схоже, таки немає, — то чи не втрачено відтак і довіру Фіверстоуна? Чи залишиться все по-старому, якщо повернутися тепер до Бректону? Врешті-решт, чи можна взагалі ще туди повернутися? Ні, це вже занадто! Треба негайно написати їм листа і пояснити, що він не звільнявся і звільнятися не збирається. Марк сів за стіл, витягнув з кишені ручку, і тут його пронизала ще одна думка: Кері покаже листа Фіверстоунові, той розповість Візеру, а останній подумає, що він узагалі відмовляється від будь-якої посади в Белбері… Ех, або пан, або пропав! Доведеться тоді покинути всі ці фантазії і повернутися на своє місце до Бректону. Гаразд, а якщо це вже буде неможливо? Спроба всидіти одночасно на двох стільцях може закінчитися взагалі погано… Раптом його викинуть із Белбері, бо він буцім не має наміру відмовлятися від посади у Бректоні, і виставлять із Бректону, бо він, мовляв, переходить до Белбері? Тоді їм із Джейн і справді залишиться хіба піти з торбами… Якщо Фіверстоун оберне свій вплив супроти нього, то нової роботи йому не бачити, як своїх вух. До речі, а куди ж це запропастився Фіверстоун?

Хай там як, а поводитися тепер треба надзвичайно обачно. Марк натиснув кнопку дзвінка і замовив собі віскі. Вдома він зазвичай до полудня нічого міцного не пив, та й удень дозволяв собі хіба пиво. Але тут… та й, поза тим, його час від часу пробирав якийсь дивний морозець. І так уже клопоти обсіли, ще тільки застуду не вистачало підхопити!

Врешті-решт Марк вирішив написати дуже обережного й дипломатичного листа. Накидав кілька рядків, але залишився невдоволеним: їх можна було розцінити як доказ того, що він геть утратив надію отримати роботу в Белбері. Треба написати ще розпливчастіше, ще туманніше… З іншого боку, якщо лист вийде надто вже розпливчастим, то це теж не дуже добре. А хай йому біс! Двісті фунтів вступного внеску, рахунок за тиждень, невдовзі — незграбні спроби пояснити Джейн, що, власне кажучи, сталося… все це ніяк не давало Маркові зосередитися. Кінець кінцем завдяки віскі і численним цигаркам він написав такого листа:

Полегшення, яке відчув було Марк, коли дописав листа і заклеїв конверт, виявилося дуже нетривалим, адже майже відразу перед ним постала інша проблема: як збавити день до вечора. Спершу йому спало на думку піти і просто посидіти трохи у себе в кімнаті, але, увійшовши туди, він побачив, що посеред підлоги стоїть порохотяг, а біля ліжка купкою лежить брудна білизна. Очевидно, вдень співробітники інституту зазвичай у своїх спальнях не з’являлися. Довелося знову зійти вниз, та коли Марк спробував було поткнутися до загальної кімнати, то побачив, що й там порядкують слуги. Тоді він зазирнув до бібліотеки; там не було майже нікого, тільки розмовляли, схилившись один до одного, двоє чоловіків; втім, вони, змірявши його не надто приязним поглядом, відразу змовкли, й Маркові не залишалося нічого іншого, як узяти першу-ліпшу книжку і вшитися звідти геть. У вестибюлі біля дошки з оголошеннями стояв Стіл, а біля нього — якийсь чолов’яга з гострою борідкою. У Марків бік вони навіть не глянули, проте, помітивши його, стишили голоси. Він поволі перетнув вестибюль і зупинився перед барометром. Повсюди відчинялися і зачинялися двері, чулися квапливі кроки, час від часу дзвонили телефони; словом, інститут жив своїм життям, і тільки йому не було тут місця. Марк визирнув надвір: там усе оповив туман — густий, мокрий і холодний.

Будь-яка розповідь є неправдивою в тому сенсі, що не може передати, як нестерпно повільно тягнеться іноді час. Для Марка той день, здавалося, не мав ні кінця, ні краю, і якби ми спробували описати його бодай почасти правдоподібно, то до кінця того опису, напевне, не добувся б жоден читач. Марк то піднімався до себе нагору — там уже поприбирали, — то виходив прогулятися надвір, просто в туман, то тинявся без діла приміщенням, потикаючись то в один куток, то в інший. Часом йому стрічалися люди, які переважно кудись поспішали, заклопотано перемовляючись між собою, і тоді доводилося докладати зусиль, аби не виглядати засмученим і збентеженим; та незабаром ті люди зникали за якимись дверима, і він знову залишався сам-один.

Невдовзі після другого сніданку в одному з коридорів назустріч Маркові трапився Стоун. Від учорашнього ранку Марк про нього не згадував, але тепер раптом збагнув, що незатишно тут не тільки йому одному. Стоун виглядав так, як зазвичай виглядають у школі новачки чи учні, що не тішаться особливою популярністю; у Бректоні такий вигляд мали й деякі «чужаки». Для Марка настороженість, а певною мірою і заляканість — обидва ці почуття виразно читалися в очах у Стоуна, — завжди втілювали найгірші страхи, адже він був переконаний, що немає лиха більшого, ніж опинитися на місці людини, приреченої никати коридорами з таким-от виразом на обличчі. Інстинкт самозбереження озиватися до того Стоуна категорично не радив; Марк із власного досвіду знав, як небезпечно товаришувати і навіть просто розмовляти з тим, хто повільно, проте неминуче йде на дно; йому ти нічим не зарадиш, а от він може потягнути за собою й тебе. Але сьогодні Марк почувався так самотньо, що всупереч усім раціональним міркуванням якось вимучено посміхнувся Стоунові і мовив: «Привіт!».

Той аж здригнувся — складалося враження, наче його налякало вже те, що хтось із ним заговорив, — і на ходу кинув:

— Доброго дня!

— Ходімо, побалакаємо де-небудь, якщо ви не зайняті, — запропонував Марк.

— Ну… — зам’явся Стоун, — не знаю, скільки в мене вільного часу…

— Розкажіть мені трохи про Белбері, — попросив Марк. — Щось мені, знаєте, не надто тут подобається, але я ще не вирішив остаточно… Ходімо, посидимо у мене, якщо хочете.

— Я нічого такого не говорив, ніколи в житті, — розхвилювався раптом Стоун. — Хто вам таке сказав?

Марк не встиг відповісти, бо враз побачив, що до них наближається не хто інший, як сам заступник директора. Протягом кількох наступних тижнів він переконався, що немає у Белбері такого закутка, де не міг би буцім абсолютно випадково вигулькнути Візер, який, виявляється, від самого початку взяв собі за звичку влаштовувати тривалі прогулянки коридорами інституту. Либонь, йому зовсім не йшлося про те, щоб за кимось шпигувати: скрипіння його черевиків було чутно здалека, а крім того, він зазвичай мугикав собі під ніс якусь нудотну мелодійку. Поза тим, Візер був доволі високий на зріст — якби не сутулився, то виглядав би ще вищим, — тож навіть у натовпі не помітити старого було доволі важко, і часто понад головами людей погляд зненацька вихоплював його обличчя й затуманені очі, що дивилися, здавалося, просто вам у вічі. Втім, Марк зіткнувся з такою-от всюдисущістю заступника директора вперше і тільки розчаровано зітхнув: справді, гіршого моменту для своєї появи тому годі було й придумати. Повільним кроком Візер пройшов мимо і, кинувши у їхній бік побіжний погляд, зник за рогом; упізнав він їх чи ні — залишалося тільки здогадуватися. Так чи інак, а продовжити розмову ні Марк, ні Стоун не наважилися.

Коли всі зійшлися на чай, Марк помітив Фіверстоуна і поквапився сісти поряд. Добре розумів, що в його становищі приставати до когось із розмовами — то найгірше, але нічого не міг уже з собою вдіяти, бо почувався справді кепсько.

— Послухайте, Фіверстоуне, — з удаваною бадьорістю розпочав він, — ніяк я нічого не розвідаю… — І полегшено перевів подих, побачивши, що лорд посміхається. — Стіл, скажу вам відверто, прийняв мене без особливого ентузіазму, але коли я заїкнувся Візерові про те, що краще повернуся до коледжу, він і слухати мене не став. А Фея, здається, хоче посадити мене писати газетні статейки… І що мені тепер робити?

Фіверстоун вже не просто посміхався, а голосно сміявся.

— Ні, — вів далі Марк, — нехай мене дідько вхопить, коли я щось розумію. Спробував було прямо розпитати в старого…

— О Боже! — ледь вимовив крізь сміх Фіверстоун і розреготався ще голосніше.

— З нього що, ніколи нічого не можна витягнути?

— Можна, але тільки не те, що треба, — реготнув Фіверстоун у відповідь.

— Тоді як, чорт забирай, довідатися, чого від тебе хочуть, якщо ніхто нічого не говорить?

— Та власне…

— О, і ще одне, до речі. Звідки Кері взяв, що я йду з коледжу?

— А хіба ви не йдете?

— Ані гадки такої не мав.

— Та ну! А Фея ясно дала мені зрозуміти, що ви до Бректону не повернетесь.

— Ви що, справді вважаєте, що якби я надумав піти, то переказував би через неї?

— Знаєте, — ще ширше посміхнувся Фіверстоун, — все це й так не має жодного значення. Якщо в інституті захочуть, щоб ви числились ще на якійсь роботі поза Белбері, то так воно і буде; якщо не захочуть — то не буде. Тільки й усього.

— Та біс із ним, з тим інститутом. Я працював у Бректоні і не збираюся нікуди звідти йти. Це їх ніяк не стосується. Мені зовсім не хочеться опинитися біля розбитого корита…

— Ну, вам, може, й не хочеться…

— Що ви маєте на увазі?

— Знаєте, послухайте моєї поради і підкотіться якось до Візера — що швидше, то краще. Я вас відрекомендував, як міг, так допоміг, усе йшло добре, а тут вам ні з того ні з сього заманулося полізти до нього з тими своїми питаннями і все пішло шкереберть… словом, сьогодні він уже не тим духом дише. Мусите його якось замирити. І, суто між нами, я б на вашому місці не водився надто з тою Феєю. Там, нагорі, вона далеко не всім до вподоби… словом, не все так просто.

— A Kepi я написав, що нікуди з коледжу не збираюся, — знову звернув на своє Марк.

— Та ради Бога, — посміхнувся Фіверстоун. — Якщо вам від цього легше…

— Сподіваюсь, мене не викинуть з коледжу тільки через те, що Кері, бачте, не так зрозумів, що саме вам сказала панна Гардкасл.

— Наскільки я знаю, вас не можуть викинути з коледжу за жодним положенням статуту, хіба, якщо не помиляюсь, за «серйозний переступ супроти моралі».

— Ну, так, звісно, але я не про це, а про перевибори наступного семестру — щоб мене, чого доброго, не провалили.

— Ах, он ви про що!

— Словом, я на вас покладаюся. Мусите переконати Кері, щоб викинув собі це з голови.

Фіверстоун промовчав.

— Мусите пояснити йому, що все це просто непорозуміння, — стояв на своєму Марк, хоч і чудово розумів, що так не можна.

— Хіба ви Кері не знаєте? У нього в голові всі коліщатка відразу закрутилися в одному напрямку: знайти вам наступника.

— От ви його й зупините.

— Я?

— Так, ви.

— Чому я?

— До дідька, Фіверстоуне, таж усе це через вас і почалося!

— Знаєте, Стадоку, — сказав Фіверстоун, беручи собі тістечко, — з вами стає складно говорити. Перевибори будуть лише через кілька місяців. Вас можуть вибрати, а можуть, звісно, і не вибрати. Наскільки я розумію, ви оце пробуєте заздалегідь схилити мене на свою користь. І що, питається, я маю вам відповісти? А ось що: ідіть ви під три чорти!

— Ви ж прекрасно знаєте, що з моїм переобранням не виникло б жодних питань, якби ви не шепнули Кері, що я йду з Бректону!

Фіверстоун критично оглядав своє тістечко.

— Втомили ви мене, чесне слово, — зітхнув він. — Якщо ви не можете постояти за себе у коледжі, то до чого тут я? Я вам що, нянька? Заради вашого ж добра я порадив би вам поводитися з усіма трохи привітніше, принаймні, поки ви тут. А то ще, борони Боже, стане ваше життя, як то кажуть, «злиденним, безпросвітним, тупим і нетривалим».

— Нетривалим? — вражено перепитав Марк. — Це що, погроза? Про яке життя ви говорите, у Бректоні чи тут, в HIKE?

— На вашому місці я б не робив між ними особливої різниці, — мовив Фіверстоун.

— Я це запам’ятаю, — сказав Марк і зібрався було встати з-за столу, проте все ж не стримався і ще раз повернувся до лорда: — Це ж ви мене сюди притягнули. Я думав, хоч ви мені друг.

— А ви таки невиправний романтик! — знову розсміявся той, розтягуючи губи мало не до вух, а тоді запхав ціле тістечко собі до рота.

Так Марк переконався, що, втративши нагоду зачепитися за місце у Белбері, й у Бректоні надовго не затримається.

З

У ті дні Джейн старалася якомога менше часу проводити вдома, а вночі годинами читала в ліжку, намагаючись не заснути. Сон став їй справжнім ворогом. Вдень вона частенько просто ходила по місту під тим приводом, що мала замість пані Меґз знайти собі іншу жінку, яка двічі на тиждень допомагала б їй по господарству, і дуже зраділа, коли якось на вулиці її раптом окликнула Каміла Деністон. За мить Каміла вже вийшла з машини і відрекомендувала високого чорнявого пана — свого чоловіка. Як і Каміла, він відразу припав Джейн до душі. Вона знала, що Деністон колись товаришував із Марком, але ніколи раніше його не бачила, тож уже не вперше щиро здивувалася, чому теперішні Маркові друзі навіть у підметки не годяться друзям колишнім. І Карі, і Водсден, і Тейлори, з якими Марк водився тоді, коли Джейн із ним тільки познайомилася, були набагато приємніші за Кері й Базбі, не кажучи вже про того Фіверстоуна; Камілиного ж чоловіка взагалі годі було з бректонцями й порівнювати.

— А ми саме їхали до вас, — повідомила Каміла, а тоді запропонувала: — Знаєте що, їдьмо з нами за місто, поснідаємо десь у лісі за Сендауном. У нас все з собою. Треба багато про що поговорити.

— Може, краще підемо та поснідаємо у мене? — запитала Джейн, хоч, чесно кажучи, повертатися додому їй не дуже хотілося. — Погода сьогодні явно не для прогулянок у лісі…

— Ну, так, а вам потім посуд мити, — сказала Каміла. — Послухай, Артуре, може краще посидимо десь у місті? Якщо пані Стадок вважає, що нині надто холодно і вогко…

— Боюсь, кав’ярня не підійде, пані Стадок, — озвався Деністон. — Нам трьом треба поговорити наодинці, без зайвих вух. — Тон, яким він вимовив оте «нам трьом», одразу ніби поєднав їх в одне ціле, і Джейн це сподобалося. — Поза тим, хтозна, а раптом оповитий імлою осінній ліс усе ж припаде вам до душі? Поїсти можна і в машині, там тепло.

Джейн сказала, що ще ніколи не чула, аби комусь був до вподоби туман, але попробувати можна. І вони втрьох сіли до машини.

— Тому ми з Камілою й одружилися, — мовив Деністон, рушивши з місця. — Нам обидвом подобається погода. Не така чи сяка, а просто погода — будь-яка. Дуже добра звичка — особливо, якщо живеш в Англії.

— Отакої! — здивувалася Джейн. — Навряд чи я зуміла б полюбити дощ чи сніг.

— А це ж так просто, — сказав Деністон. — У дитинстві нам подобається будь-яка погода, хіба ні? Але з віком, дорослішаючи, ми вчимося «не любити», коли падає дощ чи сніг, коли надворі туман… Вам ніколи не впадало у вічі, що у снігопад дорослі никають туди-сюди з понурими обличчями, а діти — і собаки, до речі, також! — радіють? Їм-то відомо, навіщо падає сніг…

— Щось я не пригадую, щоб мені в дитинстві аж так подобався дощ… чи сніг, — засумнівалася Джейн.

— Це тому, що дорослі не випускали вас із дому, — озвалася Каміла. — Кожна дитина полюбить дощ, якщо її випустять надвір і дадуть побігати трохи по калюжах.

Проминувши Сендаун, вони з’їхали з шосе, потрусилися ще трохи поміж деревами по горбкуватій лісовій дорозі, подекуди зарослій травою так, що її й видно не було, і врешті-решт зупинилися на невеликій галявинці; з одного боку тут густо зеленіли смереки, з іншого височіло кільканадцять старих буків. З гілля та стовбурів дерев звисало де-не-де мокре павутиння, а з глибини лісу повівало вільготним ароматом пізньої осені. Всі троє вигідно повсідалися на задньому сидінні, розпакували кошик з їжею і взялися до бутербродів; потім з’явилася плящина шеррі, а насамкінець — гаряча кава. Коли, попоївши, вони закурили, Джейн відчула, що все це подобається їй дедалі більше й більше.

— Ну от! — задоволено мовила Каміла.

— Гаразд, — сказав Деністон, — пора, мабуть, перейти до справи. Отже, пані Стадок, ви, ясна річ, знаєте, від кого ми приїхали?

— Від панни Айронвуд, — відповіла Джейн.

— Ну, так, ми живемо в тому ж домі. Але той дім не належить ні нам, ні панні Айронвуд. І в нас, і в неї є інший господар.

— І хто ж це?

— Тим нашим невеликим маєтком, чи компанією, чи товариством — називайте, як хочете, — керує пан Фішер-Кінґ.[6] Принаймні, таке прізвище він не так давно собі прибрав. Якщо я назву вам ім’я, під яким його знали раніше, то воно ледве чи багато вам скаже, хоч, можливо, ви коли-небудь це ім’я й чули. Він — великий мандрівник, але зараз хворіє, бо під час останньої подорожі був поранений у ногу і ніяк не може вилікуватися.

— А як сталося, що він змінив своє прізвище?

— В Індії у нього була сестра, пані Фішер-Кінґ, яка недавно померла, залишивши йому чималий спадок, але отримати той спадок він міг тільки за умови, що перейде на її прізвище. То була по-своєму дивовижна жінка; вона товаришувала з тамтешнім великим християнським містиком, якого звали Сура — можливо, ви про нього чули. Властиво, в цьому й уся суть. Той містик мав підстави вважати — або думав, ніби має такі підстави, — що над людством нависла якась жахлива загроза, а перед самим кінцем переконався, що найстрашніше має відбутися саме тут у нас, в Англії. І тоді його не стало.

— Він помер? — спитала Джейн.

— Невідомо, — відповів Деністон. — Дехто вважає, що він живий, дехто — що ні. Так чи так, Сура зник без сліду, а пані Фішер-Кінґ переповіла все, що знала, своєму братові, якого ми маємо за свого керівника. Власне через це вона й залишила йому той спадок. Він мав згуртувати навколо себе відданих людей, які пильно стежили б за розвитком ситуації і, пересвідчившись, що небезпека насувається, завдали б удару у відповідь.

— Не зовсім так, Артуре, — поправила чоловіка Каміла. — Вона сказала, що ті люди самі зберуться під його орудою.

— Ну, навряд чи це зараз має для нас аж таке велике значення…

— Гаразд уже. І власне тут на сцені з’являєтесь ви, пані Стадок.

Джейн мовчки чекала.

— Сура сказав, — вів далі Деністон, — що у вирішальний момент ми знайдемо, як він висловився, провидця.

— Не ми знайдемо провидця, Артуре, — знову втрутилася Каміла. — Провидець просто з’явиться, а от до кого він пристане — до нас чи до них, — ще зовсім не ясно.

— Ну от, — мовив Деністон, — і тепер усе виглядає так, наче той провидець — ви, пані Стадок.

— Та дайте спокій, — посміхнулася Джейн. — Не можу сказати, щоб я була від цієї думки в захваті…

— Ще б пак, — погодився з нею Деністон. — Вам судилася нелегка доля. — У цих словах прозвучало співчуття — саме стільки, скільки треба, і ні на йоту більше.

Каміла повернулася до Джейн і сказала:

— Ґрейс — тобто панна Айронвуд, — каже, ви… е-е… не зовсім повірили у те, що ви — провидець. У вас і далі є сумніви щодо цього?

— Це все так дивно і… неприємно, — поморщилася Джейн. Деністони справді дуже їй подобалися, але звичний уже внутрішній голос скрадливо нашіптував: «Будь обережна, не дай себе нікуди втягнули… Нічого не обіцяй… Треба жити своїм власним життям». І все ж щось спонукало її чесно зізнатися: — Взагалі-то відтоді я бачила ще один сон… і він виявився правдивим. Мені наснилося вбивство… вбивство пана Гінджеста.

— От бачите! — вигукнула Каміла. — Ох, пані Стадок, ви просто мусите, мусите до нас приєднатися! Це ж означає, що ми на правильному шляху! Хіба ви не бачите? Ми весь час, від самого початку сушили собі голову над тим, де ж усе це розпочнеться, і ось тепер ваш сон дає нам ключ до розгадки, адже Гінджеста вбили за кілька миль від Еджстоу. Отже, хай там що має статися, ми так чи інакше в самій гущі подій… Але без вашої допомоги ми й кроку не зможемо ступити. Ви — наші очі. Мабуть, усе це було задумано задовго до того, як ми з’явилися на світ. Ні, ви просто мусите бути з нами, ви ж не допустите, щоб саме зараз усе пішло шкереберть…

— Зачекай, Каміло, зачекай, не треба, — мовив Деністон. — Пендраґону… себто нашому керівникові, це навряд чи сподобалось би. Пані Стадок має долучитися до нас із власної доброї волі.

— Але послухайте, — втрутилася Джейн, — я ж узагалі нічого про все це не знаю. Не можу ж я стати на чийсь бік, уявлення не маючи, про що йдеться.

— Невже ви не розумієте, що вам не вдасться й далі залишатися осторонь? — гаряче запитала Каміла. — Якщо ви не віддастеся нам, то потрапите в руки до ворогів.

Остання фраза вийшла в неї не надто вдалою, бо Джейн, почувши оте «віддастеся нам», мимоволі вся напружилася. Якби вона почула такі слова від когось іншого, когось, хто подобався б їй менше за Камілу, то взагалі стала б глухою до будь-яких подальших умовлянь та прохань. Деністон поклав руку на плече дружині і сказав:

— Люба, подивись на все це очима пані Стадок. Ти забуваєш, що їй майже нічого про нас не відомо. В тому-то й найбільша складність: доки вона до нас не приєднається, ми не можемо розповісти більше. Фактично, ми пропонуємо їй кота в мішку, — посміхнувся він, а тоді повернувся до Джейн і вже цілком серйозно додав: — Знаєте, це схоже на те, як люди одружуються, чи вирішують податися в матроси, чи йдуть у монастир, чи, врешті-решт, просто куштують якусь нову страву… Ніколи не знаєш, що тебе чекає, аж доки не спробуєш. — Ледве чи він усвідомлював — а втім, хтозна, — на який опір наштовхувалися і які складні почуття викликали в душі у Джейн всі ці приклади, та й сама вона не зовсім здавала собі в цьому справи, а просто відказала тоном трохи холоднішим, аніж досі:

— В такому разі побачити, що за всім цим стоїть, доволі нелегко.

— Скажу вам відверто, — мовив Деністон, — усе тут залежить від того, чи ви нам повірите, від того, яке враження справили на вас і Дімбли, і Ґрейс, і ми з Камілою, від того, зрештою, яке враження справить на вас наш керівник, коли ви з ним зустрінетесь.

Джейн трохи злагідніла.

— А що саме я маю робити? — запитала вона.

— Насамперед — зустрітися з отим нашим керівником. А тоді… що ж, тоді приєднатися до нас. Звісно, при цьому доведеться зв’язати себе деякими обіцянками. От побачите, він — справжній провідник, наш, так би мовити, глава, і ми всі до одного добровільно погодилися виконувати його накази. Ага, і ще одне… Як поставиться до всього цього Марк? Ви ж знаєте, ми з ним давні друзі…

— Артуре, — втрутилася Каміла, — чи варто зараз про це говорити?

— Все одно рано чи пізно це питання треба з’ясувати, — відповів Деністон.

На кілька секунд запала тиша, а тоді Джейн, спохопившись, перепитала:

— Марк? А до чого тут, властиво, Марк? Поняття не маю, що він на все це сказав би… Подумав би, напевне, що ми геть зсунулися з глузду.

— Але чи він заперечував би? — наполягав Деністон. — Тобто, чи заперечував би проти того, щоб ви до нас приєдналися?

— Коли б він був удома, то, думаю, добряче подивувався б, якби я ні з того ні з сього заявила, що вирішила перебратися до Сент-Ен. Ви ж це маєте на увазі, коли кажете «приєднатися до нас»?

— А хіба Марк не вдома? — здивовано поцікавився Деністон.

— Та ні, він у Белбері, — відповіла Джейн. — Здається, йому пропонують якусь роботу в HIKE. — Вона зраділа, що з’явилася нагода про це повідомити, адже добре розуміла, що до інституту запрошують далеко не кожного. Втім, якщо Деністона вразила ця звістка, то він і взнаки не дав.

— Ну, навряд чи в цьому випадку «приєднатися до нас» означає переїхати до Сент-Ен, тим більше, коли йдеться про заміжню жінку, — мовив він. — Хіба що Марк і собі захоче до нас долучитися.

— Ні, про це не може бути й мови, — сказала Джейн, а сама подумала: «Не знає він Марка…».

— Так чи так, — вів далі Деністон, — зараз не в цьому суть. Питання в тому, чи погодиться він, щоб ви виконували розпорядження нашого керівника, давали обіцянки і таке інше?

— Чи погодиться він? — перепитала Джейн. — Але як, скажіть мені, це його стосується?

— Розумієте, — мовби трохи вагаючись, почав Деністон, — у нашого керівника — або у тих, кому він підпорядковується, — доволі, скажімо так, старомодні погляди на життя… Йому не сподобається, якщо заміжня жінка прийде до нас, не запитавши… е-е… не порадившись зі своїм чоловіком…

— Ви що, хочете сказати, що мені треба спитати в Марка дозволу? — засміялася Джейн, проте сміх у неї вийшов не дуже природним. Роздратування, яке то наростало, то спадало, відколи вона почула, що треба щось обіцяти та коритися якомусь невідомому керівникові, тепер просто її затопило і могло будь-якої миті вихлюпнутися через вінця. То, виходить, їй треба спитати в Марка дозволу… так, наче вона — маленька дівчинка, яку посилають запитати в мами, чи можна їй піти погуляти? Ну, знаєте, це вже занадто! Якусь мить Джейн дивилася на Деністона з неприхованим обуренням. І він, і Марк, і Фішер-Кінґ, і той дурноверхий індійський факір — всі вони тієї хвилини були для неї просто чоловіками, які зверхньо і самовдоволено розпоряджаються жінками, наче ті — малі діти або нерозумна худобина («І тоді король пообіцяв, що віддасть свою доньку за того, хто вб’є дракона.»). Словом, розсердилася Джейн не на жарт.

— Артуре, — озвалася Каміла, — он там щось світиться. Думаєш, це багаття?

— Схоже на те.

— То ходімо трохи прогуляємося, бо я вже змерзла в ноги. Заодно й подивимось на вогонь. Шкода, що в нас немає каштанів…

— Ой, ходімо, ходімо, — підтримала її Джейн.

Виявилося, що надворі тепліше, ніж у машині; там пахло листям, у повітрі висіла волога імла, а з гілля то тут, то там спадали донизу важкі краплі. Велике багаття вже наполовину вигоріло: то була чимала купа листя, над якою з одного боку здіймалися клуби густого диму, а з іншого, де вогонь встиг уже попрацювати на славу, жевріли багряним пломенем глибокі печери та провалля. Деністон із Камілою та Джейн поставали навколо і кілька хвилин просто балакали собі про якісь не надто суттєві речі.

— Значить, так, — сказала трохи згодом Джейн, — до вас — ким би ви не були — я поки що не приєднаюся. Але обіцяю повідомити, якщо мені знову щось таке насниться.

— Чудово, — зрадів Деністон. — Як на мене, то на щось більше нам годі було й розраховувати. Я прекрасно все розумію. Можна попросити вас про ще одну невелику послугу?

— Яку саме?

— Будь ласка, не розповідайте нікому про цю нашу розмову.

— О, так, звісно.

Згодом, коли вони вже повернулися до машини і їхали назад до Еджстоу, Деністон сказав:

— Маю надію, пані Стадок, ті сни непокоїтимуть вас тепер не так сильно. Ні, зрозумійте мене правильно: я не сподіваюсь, що вони припиняться, та й, зрештою, не думаю, що так станеться. Просто тепер ви знаєте, що з вами все гаразд, а те, що ви бачите, — то реальні події, ясна річ, іноді не надто приємні, але принаймні не страшніші за добру половину всього, про що пишуть у газетах. Тож тепер вам має полегшати. Спробуйте думати про ті сни не як про сни, а як про новини… чи щось таке.