Мерзенна сила

1

Повільно спливла ніч, а за нею і половина наступного дня, коли Марк вирішив знову навідатися до заступника директора. Спав він мало, думав багато й постановив урешті-решт трохи погамувати свої амбіції і постаратися таки отримати роботу в інституті, погодившись на ті умови, які йому запропонують.

— Я приніс той формуляр, сер… — почав було він, але Візер зненацька перебив його:

— Який ще формуляр?

Не минуло й хвилини, як Марк переконався, що настрій у Візера сьогодні зовсім інакший, аніж під час їхньої останньої розмови. Неуважність, щоправда, нікуди не поділася, зате від звичної ввічливості не зосталося й сліду. Візер дивився на Марка ніби крізь марево сну, здалека… так, мовби їх розділяла бозна-яка відстань, проте в його погляді час від часу прозирала на позір не надто й примітна неприязнь, яка, втім, могла будь-якої миті вилитися у відверту ворожість. Він посміхався, але було в тій посмішці щось таке, від чого поза спиною пробігав холодок, от наче той посміх міг неждано-негадано обернутися злою гримасою, а чи навіть хижим вищиром. Марк почувався перед ним так, як, мабуть, почувається в лапах у кота безпорадна миша. У Бректоні навіть опоненти зазвичай не дозволяли собі сумніватися у професійних якостях «прогресистів»; тут, одначе, все було інакше. Візер почав із того, що нагадав: Марк ясно дав зрозуміти, що відмовляється від посади, тож тепер про повернення до попередніх умов не може бути й мови. А далі старий заходився розпливчасто і з дедалі тривожнішим — принаймні так здавалося Маркові — підтекстом просторікувати про якісь труднощі та тертя, про нерозважливі кроки, про небезпеку нажити собі ворогів, про те, що не можна пропонувати посаду в інституті тому, хто примудрився у перший же тиждень пересваритися тут чи не з усіма… він навіть натякнув на розмову з «колишніми колегами з Бректону», які, мовляв, цілком підтвердили його на той час іще тільки припущення, тож тепер у нього взагалі з’явилися сумніви стосовно того, чи придатний Марк для серйозної наукової роботи. Словом, тільки вимотавши з Марка всю душу, Візер кинув йому, ніби кістку собаці, таку пропозицію: його, нехай уже, візьмуть на випробувальний термін; платитимуть шістсот фунтів на рік — звісно, якщо це рішення затвердить вчена рада. І Марк погодився. Щобільше, він навіть спробував з’ясувати, під чиїм керівництвом працюватиме і чи потрібно йому перебиратися до Белбері.

— Здається, пане Стадок, ми вже говорили з вами про те, що одним із основних принципів, на яких базується діяльність нашого інституту, є гнучкість, — відповів Візер. — Якщо ви не готові ставитися до своєї роботи тут не як до звичайної праці, а як до… е-е… покликання, то я не радив би вам до нас переходити. Священних корів у нас немає, на критику може наразитися кожен, і навряд чи я зумів би переконати вчену раду створити спеціально для вас якусь таку, знаєте, шаблонну посаду, де ви мали б чітко визначені обов’язки та ще й могли б вільно розпоряджатися своїм часом. Зачекайте, зачекайте, пане Стадок, дайте мені закінчити. Отже, як я вже зазначав раніше, всі ми тут — одна велика родина, а часом навіть діємо надзвичайно згуртовано, як одна, так би мовити, особа. Відтак, як ви самі бачите, у нас не може бути й мови — хоч ви, на превеликий жаль, переконані, здається, у протилежному, — про те, щоб отримувати розпорядження стосовно роботи від якогось одного чітко визначеного начальника, а на всіх інших колег не звертати особливої уваги. Так, попрошу мене не перебивати… Ви, пане Стадок, маєте підходити до своїх обов’язків зовсім інакше, маєте довести всім, що можете працювати з користю для нашої спільної справи. Навряд чи ми добре порозуміємося з людиною, яка знай обстоює свої права, занедбуючи водночас обов’язки… а отримавши те чи інше завдання, дозволяє собі ремствувати, бо воно, бачте, не повністю відповідає умовам, на яких вона погодилася з нами співпрацювати… Крім того, пане Стадок, я порадив би вам — повірте, для вашого ж добра, — не пхати носа куди не просять, а вже тим більше не втручатися в діяльність інших наших співробітників. Не дозволяйте різним випадковим обставинам впливати на свою роботу, не відволікайтесь через усілякі дрібниці! Вам треба зосередитися, пане Стадок, і навчитися бути щедрим та щирим у стосунках із колегами. Якщо вам пощастить уникнути всіх щойно перелічених помилок, то, можливо, з часом ви й зумієте хоч трохи виправити те, на жаль, вельми негативне враження, яке — мусимо визнати відверто — справили чи не на кожного з нас із моменту свого приїзду сюди. Ні, пане Стадок, більше нам немає про що говорити. Я — як вам, сподіваюся, відомо, — людина доволі заклопотана, тож не можу дозволити собі постійно відволікатися на такі-от розмови. Словом, пане Стадок, мусите довести, що ви нам потрібні, і запам’ятайте все, що я вам сказав. Я роблю для вас усе, що можу. На все добре.

Слухаючи Візера, Марк утішався хіба думкою про те, що ні хвилини не терпів би таких образ, якби не був одружений. Зваливши відтак провину за пережите приниження на Джейн — хоч, звісно, ледве чи це усвідомлюючи, — він міг тепер думати про те, що відповів би Візерові, якби не мав за плечима дружини… а може, ще й відповість — якщо трапиться нагода. Такі роздуми сповнювали його якоюсь похмурою радістю, а коли він зійшов униз до чаю, то пересвідчився, що витримка й нехай навіть поверхнева впокореність уже починає приносити плоди: його підкликала до себе Фея.

— Накидав уже щось про Алькасана? — спитала вона.

— Ще ні, — відказав Марк, — я ж тільки сьогодні зранку остаточно вирішив, що залишаюся. Після обіду перегляну ваші матеріали… хоч, відверто кажучи, сам іще не зовсім розумію, що входить до моїх обов’язків.

— Гнучкість, синку, гнучкість, — посміхнулася панна Гардкасл. — Усього й так ніколи не знатимеш. Твоє завдання — робити, що кажуть… і, боронь Боже, не набридати більше старому.

2

Впродовж кількох наступних днів дедалі сильніше впадали у вічі деякі речі, котрі згодом відіграли помітну роль у нашій історії.

Туман, який оповив було й Еджстоу, і Белбері, не розвіювався, а, навпаки, ставав дедалі густішим. В Еджстоу говорилося, що він «іде від ріки», але насправді імла повисла щільною пеленою над цілою центральною Англією. Місто вкрила справжня ковдра вогкої мряки, яка повільно осідала геть на всьому; на вкритих вологою столах можна було писати, а працювати доводилося при світлі навіть серед білого дня. Затяті противники змін могли й у цьому знайти привід для втіхи: тепер вони принаймні не бачили на власні очі, що діялося на місці, де колись зеленів Бреґдонський ліс; там лише безперервно щось брязкало, гугоніло та стугоніло, а ще звідти час від часу долинали крики та гучна лайка.

Декому полегшало на душі вже від того, що туман сховав усе це від їхніх очей, бо за рікою справді відбувалося щось достоту огидне і жахливе. Інститут координованих експериментів щораз сильніше й сильніше стискав Еджстоу у своїх лещатах. Сама річка, яка ще зовсім недавно вигравала то брунатно-зеленими, то бурштиновими, то сріблястими переливами, вже не бавилася з листям очеретів і не пестила попід берегами червонувате коріння дерев, а текла важким, темним і каламутним потоком, несучи незліченні цурпалки деревини, шматки паперу, порожні бляшанки та недопалки, поміж якими траплялися часом і райдужні плями нафти чи бензину. Проте ділянки на тому березі інститутові виявилося мало — і тоді він перейшов через ріку. Спочатку HIKE викупив був усі землі впритул до лівого, тобто східного, берега, однак тепер лорд Фіверстоун і професор Фрост у ранзі повноважних представників інституту викликали до себе Базбі, і скарбник уперше почув про те, що Вайнд пустять новим руслом, а отже, ріки в Еджстоу більше не буде. Ця інформація, звісно, мала ще суворо конфіденційний характер, та інститут, очевидно, вже здобув у суспільстві достатній вплив, аби втілити цей задум у життя. Відтак з’явилася потреба уточнити межі земельних ділянок. Коли Базбі збагнув, що HIKE має намір розширити свої землі так, що вони починатимуться буквально під вікнами коледжу, у нього відвисла щелепа. Трохи оговтавшись, він, ясна річ, рішуче відмовився — і тоді йому вперше натякнули, що в такому разі спірну ділянку просто реквізують. Сьогодні коледж іще може продати її за грубі гроші, та якщо інститут раптом наразиться на якийсь опір, то землю заберуть силоміць, запропонувавши взамін суто номінальну компенсацію. Під час цієї розмови стосунки між скарбником і Фіверстоуном псувалися просто на очах. Базбі довелося скликати надзвичайне засідання ради; він постарався якомога м’якше пояснити колегам стан речей, але й сам був до глибини душі вражений тим, яка хвиля ненависті здійнялася в залі після його виступу. Марно скарбник нагадував, що ті, хто зараз обурювався найголосніше, самі ще недавно голосували за те, аби продати ліс інститутові; втім, так само марно обурювалися й члени ради. Коледж потрапив у пастку. Вузьку смужку землі на лівому березі Вайнду продали; властиво, йшлося про прибудовану до східної стіни коледжу терасу, яка нависала над самою водою. Через добу інститутські робітники перекинули через приречену річку дощані кладки і заходилися переносити на лівий берег силу-силенну всякої всячини, звалюючи все те просто під стінами коледжу, і незабаром від затишної тераси залишилися самі спогади, а зяюче вікно Генрієти Марії засипали купою якогось мотлоху; з другого боку та купа сягала майже до східного вікна каплиці.

У ті дні чимало люду відцуралося «прогресистів» і пристало до їхніх опонентів, а ті, що залишилися, стали ще згуртованішими, адже скрізь наштовхувалися на відверту ворожість. Хоч сам коледж опинився на межі розколу, в місті не злюбили всіх бректонців без винятку, бо ж на загальне переконання саме вони завинили в тому, що HIKE взагалі перебрався до Еджстоу Чесно кажучи, то була неправда, бо багато хто з вищого керівництва університету тоді повністю їх підтримував і схвалював чи не всі їхні наміри, але тепер про це воліли не згадувати. Базбі, не вагаючись, ділився з усіма, хто хотів його слухати, висновками, які виніс із розмови з Фіверстоуном і Фростом — мовляв, навіть якби рада й відмовилася продати землю над річкою, то це все одно нічого б не дало, — та йому ніхто не вірив, і до коледжу ставилися в місті дедалі гірше й гірше. Студенти перестали ходити на лекції, які читали бректонські викладачі, а скарбника і навіть Богу душу винного ректора відверто ображали просто на вулицях.

Пересічні городяни, які зазвичай дивилися на університет трохи косо, цього разу мали серйозний привід непокоїтися разом із викладачами і студентами. Ні лондонські газети, ні навіть «Еджстоу телеграф» майже не згадували про інцидент, під час якого було розбито вікна у Бректонському коледжі, але на цьому все не закінчилося. В місті подейкували про те, що на одній із убогіших вулиць поблизу залізничної станції хтось на когось напав, та про дві бійки десь у пабі. У газети надходило щораз більше скарг на інститутських робітників, які поводилися в місті зухвало і знай наражалися на неприємності, проте ці скарги одна за одною потрапляли просто до кошика для сміття, а очевидці прикрих подій здивовано читали в «Еджстоу Телеграф» про те, що новий інститут щасливо освоюється в місті, і про теплі, приязні стосунки, які налагоджуються між його працівниками та місцевими мешканцями. Хто на власні очі нічого поганого не бачив, а тільки чув про той чи інший випадок, нетерпляче чекав чергового випуску газети, сподіваючись дізнатися подробиці, проте, не знайшовши у «Телеграф» ані півслова на цю тему, переконував себе, що все це тільки чутки та й годі або ж хтось просто передав куті меду. Хто бачив, писав лист за листом у різні видання — та от тільки пуття з того не було жоднісінького.

Втім, якщо стосовно окремих епізодів можна було ще вагатися, то деякі речі були настільки очевидними, що сумніватися в них не доводилося. Місто заполонили натовпи приїжджих; винайняти кімнату в готелі чи посидіти з приятелем десь у барі вдавалося тепер далеко не завжди. У крамницях було не проштовхатися: грошей відвідувачам, очевидно, зовсім не бракувало, і ціни на все невпинно повзли вгору Доїхати кудись автобусом чи потрапити до кінотеатру перетворилося тепер на проблему Спокійні будинки на зроду-віку тихих вулицях, здавалося, здригалися до самих підвалин, коли повз них раз по раз гуркотіли навантажені бозна-чим важкі автомобілі, на дорогах то тут, то там гучно ревіли клаксони, а на тротуарах знай миготіли різні чужинецькі обличчя — переважно доволі неприємні на вигляд. У невеликому провінційному містечку на взірець Еджстоу навіть люди з сусідньої округи зазвичай вважаються чужинцями; тепер же повсюди в тумані сновигали незнайомці, цілісінький день стояв страшенний гамір, хтось свистав, хтось співав, хтось горлав, хтось лаявся — коли північною говіркою, коли по-валлійськи, а коли й по-ірландськи. «Добром це не закінчиться», — говорили городяни; незабаром панівною стала інша думка: «Послухайте, таке враження, що вони самі лізуть на рожен!» Ніхто вже й не пригадає, кому першому навернулося на язик сказати: «Нам потрібно більше поліції». І тільки тоді газета ніби спам’яталася, і в ній з’явилася коротенька замітка — така собі хмаринка з долоню завбільшки, — де несміливо натякалося на те, що місцева поліція просто не здатна належним чином виконувати свої обов’язки за нових обставин.

Джейн усього цього майже не зауважувала; в ті дні вона просто, як то кажуть, нудила світом, бо зовсім не знала, як бути далі. Хтозна, може Марк покличе її до себе у Белбері? А може, плюне на той інститут і повернеться додому? З його листів, туманних і розпливчастих, зрозуміти щось було годі. Може, варто все ж поїхати до Сент-Ен та побачитися з Деністонами? Сни не зникли, але Деністон мав рацію: відколи вона стала сприймати їх як «новини» — наскільки могла, звісно, — їй стало легше; хтозна, чи інакше у неї вистачило б сил усе це витримати. Один сон, у якому, фактично, нічого й не відбувалося, повторювався знову і знову: Джейн лежить у своєму ліжку, але біля узголів’я сидить на стільці якийсь чоловік, пильно стежить за нею і час від часу щось записує у блокноті. Запише і сидить далі, спокійно й терпляче, наче лікар. Це доволі бліде обличчя й так уже було їй знайоме, а тепер вона вивчила його майже досконало: пенсне, чітко окреслені риси, маленька гостра борідка. Напевне, і він уже б її вивчив — якби тільки міг бачити — принаймні не гірше, ніж вона його, адже не просто так стільки часу сидить тут над нею… Коли сон наснився вперше, Джейн Деністонам не написала, та й наступного разу зволікала, аж доки відсилати листа було вже пізно. Десь у глибині душі вона сподівалася, що, не отримуючи від неї вісток, вони приїдуть знову. Словом, їй дуже хотілося, щоб її потішили та розрадили, але самій їхати до Сент-Ен і зустрічатися там із тим керівником… ні, це вже трохи занадто. Не можна допустити, щоб вони втягнули її у ті свої справи…

Марк тим часом працював над реабілітацією Алькасана. Досі стикатися з поліцейськими досьє йому не доводилося, тож як слід в усьому розібратися було дуже непросто, і Фея невдовзі це помітила, хоч він і намагався не подавати виду. «Треба звести тебе з капітаном, — сказала вона, — він підкаже, за які ниточки тягнути». Тож відтоді Марк став працювати пліч-о-пліч із її правою рукою — капітаном О'Гарою, симпатичним на вигляд сивим чоловіком, який розмовляв із сильним ірландським акцентом, походив із давнього роду і мав маєток у Каслмортлі. Хоч Марк і соромився в цьому зізнатися, але досьє з численними реєстрами, картотекою та безліччю підшивок із найрізноманітнішими документами так і залишилося для нього таємницею за сімома печатями. Тому матеріали переважно підбирав О'Гара, а Марк просто писав, і навіть ремствувати, що журналістика — то, мовляв, зовсім не його покликання, тепер якось не випадало. Писав він і справді дуже непогано (досі це, до речі, сприяло його науковій кар’єрі набагато більше, ніж йому хотілося визнавати), і статті та листи про Алькасана вдавалися. Їх друкували у таких газетах, куди Марк ніколи в житті не пробився би під власним іменем; лік читачів тут ішов на мільйони. Хай там як, а це було все ж приємно.

Поділився Марк із капітаном О'Гарою і своїми фінансовими проблемами. Коли в інституті платять? Бо йому трохи бракує дрібних грошей: першого ж дня у Белбері він загубив гаманця і так потім його й не знайшов. О'Гара у відповідь тільки розреготався:

— То підійдіть до економа, він вам і дасть, скільки треба.

— А потім їх вирахують із наступної платні, так?

— Чоловіче, — сказав капітан, — якщо ви вже потрапили до нашого інституту, нехай береже його Господь, то не мусите забивати собі баки такими питаннями. Ми ж маємо намір взяти під свій контроль всю фінансову систему в країні, чи не так? З грошима проблем не буде… самі їх робитимемо.

— А як же… — почав було приголомшений Марк, проте обірвав на півслові і лишень через кілька секунд додав: — Але ж якщо захочеш піти з інституту, з тебе все одно спитають…

— Про що це ви, молодий чоловіче? — здивувався О'Гара. — Звідси так просто не йдуть. Принаймні на моїй пам’яті пішов тільки старий Гінджест…

На той час слідство у справі Гінджеста встановило лише, що «вбивство було скоєне невідомим (або невідомими)». Заупокійну службу відправляли у каплиці Бректонського коледжу.

Туман стояв уже третій день. Він став таким густим, що розгледіти щось крізь нього не вдавалося нікому — від напруження тільки починали боліти і сльозитися очі, — і ніби притлумлював усі звуки; в каплиці чутно було тільки, як монотонно спадають на бруківку краплі з дерев і дахів та галасують десь за стіною інститутські робітники. Пломінці над свічками, які горіли в каплиці, непорушно здіймалися догори, освітлюючи хіба туман, що клубочився навколо якимись ніби засмальцьованими пасмами, і майже не кидали світла на саме приміщення; якби не приглушене покашлювання і човгання ніг, то годі було б і здогадатися, що в каплиці зібралося чимало люду. Кері, з голови до п’ят у чорному, бовванів у білій імлі біля входу і через те видавався якимсь неприродно великим; він занепокоєно походжав туди й сюди поміж лавками, бідкаючись, що через туман «тлінні останки» можуть привезти із запізненням, і не без прихованого задоволення усвідомлюючи, яка відповідальність лежить у нього на плечах через усі ці клопоти з похороном. Взагалі на похоронах Кері був просто незамінний: по-чоловічому стримано і мужньо зносив він біль утрати, яка вражала його у саме серце і сповнювала гіркотою, проте й на мить не дозволяв собі забути, що власне на ньому великою мірою держиться цілий коледж, тож треба просто зціпити зуби і не давати волі почуттям. Якщо на похороні були присутні люди зі сторони, то, йдучи з коледжу, вони частенько перемовлялися: «Ви бачили, проректор просто з лиця спав, але тримається, ото молодчага». Як не дивно, у такій поведінці Кері не було й краплі лицемірства. Він так звик втручатися у життя своїх колег, що без жодних докорів сумління втручався і в їхню смерть. Якби Кері мав аналітичний розум, то, либонь, рано чи пізно впіймав би себе десь на такому почутті: не може ж його впливовість, дипломатичний хист, вміння згладжувати гострі кути і смикати за потрібні ниточки зависнути у повітрі тільки через те, що хтось уже не дихає!

Заграв орган, і музика заглушила все: і кашель та шарудіння всередині, і звуки, що доносилися ззовні: незмінно роздратовані голоси робітників, скреготіння металу і навіть гучне гупання, що час від часу струшувало цілу каплицю: то під стіни надворі скидали якісь загадкові вантажі. Як і передбачав Кері, через туман машина, що мала привезти гріб із тілом покійного, затримувалася, й органіст грав уже добрих півгодини, коли біля дверей почалося пожвавлення і Гінджеста обидвох статей — переважно зодягнуті у жалобу провінційні аристократи, які трималися неприродно прямо, — стали займати відведені для них місця. Принесли ректорський жезл, з’явилися педелі та цензори, а за ними — сам ректор університету; далі увійшли, співаючи, хористи, і щойно тоді внесли гріб, який химерним острівцем живих квітів поплив крізь туман, що ніби вливався до каплиці через відчинені двері, — ще густіший, холодніший і вогкіший, ніж досі. Почалася служба.

Правив канонік Сторі. Голос його ще не зовсім утратив колишню красу, а ще своєрідна краса крилася і в тому, що він перебував ніби осторонь від усіх решта — і через свою віру, і через глухоту Канонік анітрохи не переймався тим, що виголошує молитви над тілом гордого старого атеїста, адже ні сном ні духом не підозрював про Гінджестове безвір’я і навіть не здогадувався про те, у який чудернацький переспів зливаються його слова з голосами знадвору. Ґлосоп аж здригнувся, коли один із тих голосів — у каплиці тієї миті саме стояла врочиста тиша — зненацька загорлав: «Гей, ти, придурку, забери до дідька своє лапище, бо розчавлю!», а канонік незворушно відповів: «Безумний! Те, що ти сієш, не оживе, як не умре!». «От як заїду зараз по пиці!» — знов озвався голос за стіною. «Сіється тіло тваринне, а постає тіло духовне», — відказав Сторі.

— Боже, яка ганьба… — прошепотів Кері скарбникові, який сидів поруч із ним. Втім, дехто з присутніх, особливо молодших, ледь стримувався від сміху і шкодував, що немає Фіверстоуна — той би вже повеселився.

З

Найприємнішою з усіх винагород, що їх отримав Марк за свій послух, виявилося, якщо можна так висловитися, право доступу до бібліотеки. Невдовзі після того злощасного ранку, коли він уперше туди поткнувся, з’ясувалося, що хоч номінально бібліотека відкрита для всіх, насправді там переважно збираються тільки обрані, «вершки» на кшталт бректонських «прогресистів». Саме у бібліотеці біля каміна відбувалися — переважно вечорами, між десятою і дванадцятою, — найважливіші розмови та приймалися найважливіші рішення. Тож коли якось увечері Фіверстоун запропонував: «Ну що, ходімо вип’ємо чогось у бібліотеці?», Марк посміхнувся й охоче погодився, не ображаючись більше на лорда за останню їхню розмову. Якщо йому й стало трохи за себе соромно, то він швидко притлумив у собі те почуття: таж не дитина вже, чесне слово…

Зазвичай у бібліотеці збиралися Фіверстоун, Фея, Філострато і, на диво, Стрейк. Довідатися, що Стіл сюди не ходить, було для Марка як бальзам на рану. Що ж, скидалося на те, наче він і справді залишив уже того Стіла позаду, як йому й обіцяли; виходить, все йде за планом. Поза тим, тут нерідко можна було побачити професора Фроста — мовчазного чоловіка в пенсне і з гострою борідкою; Марк поки що не знав про нього майже нічого. Частенько бував у бібліотеці і заступник директора — тепер Марк позаочі називав його просто «замом» або «старим», — але поводився доволі дивно: походжав туди й сюди, як завжди, щось мугикаючи собі під ніс, іноді підходив до каміна, не надто уважно прислухався до розмови й обводив товариство лагідним, сливе батьківським поглядом, проте рідко коли озивався хоч словом і невдовзі йшов геть, а за якусь годину приходив знову і далі никав із кутка в куток. Після тієї принизливої розмови у кабінеті Візер не заговорив до Марка ще жодного разу, і Фея вважала, що старий ще трохи сердиться. «Нічого-нічого, це мине, — говорила вона. — Казали ж тобі: не лізь до нього з тими своїми розмовами».

З усього «бібліотечного» товариства найменше Маркові подобався Стрейк. Він навіть не намагався хоч трохи підлаштуватися під загальний тон розмови — ніхто тут особливо не церемонився, зазвичай усе говорилося прямо, без натяків та манівців, — не пив і не курив, а тільки мовчки сидів, потирав худою рукою коліно і переводив сумний погляд то на одного, то на іншого; ні з ким не сперечався і не сміявся, коли сміялися всі решта. Часом — переважно не більше одного разу за вечір — щось зі сказаного таки його зачіпало (особливо тоді, коли мова заходила про опір з боку реакціонерів і методи, які інститут має застосовувати у боротьбі з ними), і він просто вибухав, люто й несамовито сиплючи навсібіч страшними погрозами і пророцтвами. Дивно, але ніхто з присутніх ані його не перебивав, ані не сміявся. Не схоже, щоби Стрейка в інституті дуже любили, та все ж щось їх усіх пов'язувало; втім, що саме то було, Марк поки що не розібрався. Іноді Стрейк звертався безпосередньо до Марка — той почувався при цьому ні в сих ні в тих — і заходився просторікувати про воскресіння: «Ні, мій юний друже, це ані не історичний факт, ані не баєчка, це — пророцтво. Всі чудеса — то тільки тінь майбуття. Не звертайте уваги на облудну духовність. Це станеться тут, у нашому світі… у єдиному світі, який справді існує. Що говорив нам Христос? Зцілюйте недужих, виганяйте бісів, воскрешайте померлих. То так ми й чинитимемо. Син Чоловічий — себто сам чоловік, що випростався на повен зріст, — має владу над світом, може дарувати безмежне життя і безмежну покуту. Ви самі все побачите, залишилося вже недовго…» Слухати всю цю маячню було страшенно неприємно.

Наступного дня після похорону Гінджеста Марк вперше наважився піти до бібліотеки сам; досі його кликали туди то Фіверстоун, то Філострато. Почувався він трохи ніяково, але розумів, що так чи інак мусить утвердитися у своїх правах; за таких обставин згубним може виявитися один-єдиний хибний крок — байдуже, в якому напрямку, — тож доводилося ризикувати.

Успіх перевершив найсміливіші сподівання. Товариство вже зібралося, і не встиг Марк зачинити за собою двері, як усі весело обернулися до нього. «Ессо!» — вигукнув Філострато, а Фея додала: «Власне його нам і бракувало». Марк відчув, як усім його тілом пробігла гаряча хвиля радості. Вогонь у каміні, здавалося, жодного разу не палахкотів іще так яскраво, а відкорковані пляшки з напоями ніколи не розливали довкіл такого приємного аромату. Отже, вони справді його чекали. Він був тут потрібен.

— Марку, скільки часу вам треба, щоб написати дві передові статті? — поцікавився Фіверстоун.

— Зможете працювати цілу ніч? — докинула панна Гардкасл.

— Не раз уже доводилося, — відказав Марк. — А в чому річ?

— Отже, ви задоволені тим, як усе розгортається? — запитав Філострато, ні до кого зосібна не звертаючись. — Безлад наче стає дедалі сильнішим…

— Власне в цьому й заковика, — гмикнув Фіверстоун. — Наша Фея трішечки перестаралася. Овідія, певно, не читала: «Ad metam properate simul…».[7]

— Навіть якби ми захотіли, нам цього не зупинити, — озвався Стрейк.

— Про що це ви? — запитав Марк.

— В Еджстоу заворушення, — пояснив Фіверстоун.

— Справді? Я, знаєте, якось за цим не стежив… Хіба все так серйозно?

— Буде серйозно, синку, — запевнила його Фея. — У тому-то й річ. Справжні заворушення мали розпочатися наступного тижня, а вся та дрібна веремія — то було тільки так, щоб трохи підготувати ґрунт… Але все, біс його бери, пішло аж надто добре, і тепер шарахнути може ось-ось, не сьогодні-завтра…

Трохи розгублено зиркнувши на Фіверстоуна, який ледь не у три погибелі скорчився від сміху, Марк мало не машинально перевів усе на жарт:

— Невже ви дозволили сплутати собі карти, Феє? Щось не віриться…

— Ну, ви ж не думаєте, що Фея могла пустити все на самоплив? — запитав крізь сміх Фіверстоун.

— Отже, панна Гардкасл сама і є, так би мовити, веремією? — посміхнувся Марк.

— Ага, ага, — втішився Філострато; його оченята завзято поблискували над пухкими щоками.

— Про що це ви? — роблено здивувалася панна Гардкасл. — Якщо до такої вічно сонної діри, як Еджстоу, приїде раптом сто тисяч робітників…

— Особливо таких, як ваші! — докинув Фіверстоун.

— …то колотнечі не уникнути, — продовжила панна Гардкасл. — Тобто, рано чи пізно все одно щось мусило трапитися, а тут моїм хлопцям і робити нічого особливого не довелося, все йшло само по собі. Але якщо вже тої колотнечі так чи так не минути, то гріх не простежити, щоб вона почалася саме тоді, коли треба.

— Ви хочете сказати, — спитав Марк, — що самі підлаштували заворушення в місті? — Слід віддати йому належне: від цього відкриття в нього аж у голові запаморочилося, і він зовсім не старався приховати своє здивування, а чи навіть обурення; тільки-от у тісному колі «бібліотечного» товариства і вираз його обличчя, і тон чомусь залишались такими ж, як у всіх, хоч він і не намагався себе хоч якось контролювати.

— Ну, навіщо ж так грубо, — протягнув Фіверстоун.

— А яка різниця? — сказав Філострато. — Такими речами завжди краще керувати від самого початку.

— Власне! — підхопила панна Гардкасл. — Зрештою, майже завжди так і буває, це вам скаже кожен, хто хоч трохи обізнаний із тим, як працює поліція. Отож я й кажу: справжні заворушення розпочнуться завтра, найпізніше — післязавтра.

— Добре все ж дізнаватися про все з перших уст, — мовив Марк. — Треба, мабуть, забрати з міста дружину…

— Де вона живе? — запитала Фея.

— У Сендауні.

— Ну, там їй нічого не загрожує. А нам тим часом пора склепати пару статейок…

— І все ж таки, навіщо все це робиться?

— Уряд має оголосити в Еджстоу надзвичайний стан, — пояснив Фіверстоун. — Інакше ми ніколи не матимемо там тієї влади, яка нам потрібна.

— Саме так, — погодився з ним Філострато. — Всі ці балачки про безкровні революції — повна маячня. Увесь цей набрід не завжди готовий бунтувати, часом його треба, гм… підштовхнути, знаєте, але доки тут не буде серйозної колотнечі, барикад і стрілянини, необхідних повноважень нам не отримати. Словом, як то кажуть, доки грім не вдарить…

— Статті мають з’явитися у газетах наступного ж дня після заворушень, — сказала Фея. — Значить, найпізніше о шостій ранку вони мають бути на столі у старого.

— Стривайте, а як же ми опишемо сьогодні те, що буде тільки завтра? — здивувався Марк.

У відповідь всі тільки розреготалися.

— Ну, Марку, так ви ніколи не зможете керувати громадською думкою, — сказав, пересміявшись, Фіверстоун. — Щоб розповісти про якусь подію, зовсім не обов’язково чекати, доки вона станеться!

— Що ж, нехай, — мовив Марк, і собі широко посміхаючись. — Просто досі мені здавалося, що час тече собі як звично, від минулого до майбутнього, а не так, як у Задзеркаллі чи в книзі Джона Данна.

— Гаразд, синку, — сказала Фея, — досить балачок, час до праці. Давай, ще по чарочці, а тоді нагору і — працювати. О другій нам принесуть кави і щось перекусити.

Так Маркові вперше запропонували взяти участь у справі, яку він раніше, не вагаючись, назвав би злочином, — і він погодився, сам не зовсім усвідомлюючи, як і коли це сталося; йому не довелося ані боротися з собою, ані відчути, що ось перейдено якусь незриму межу. Либонь, не раз в історії людства траплялося, що такі-от переломні, вирішальні миттєвості чітко вирізнялися на непримітному загальному тлі; так переходив свій Рубікон Цезар, так на освітленому блискавицями вересовому пустищі кидали у зливу страшні пророцтва відьми. Але Марк зробив цей крок майже непомітно, під час веселої балаканини з колегами; мабуть, із усіх земних сил саме такі-от жартівливі теревені між професіоналами — «Ну, ми ж одне одного розуміємо, чи не так?» — найчастіше й підштовхують ще не дуже зіпсованих людей до дуже поганих учинків. Через кілька хвилин вони з Феєю вже йшли сходами догори. Назустріч трапився Косер, який зміряв їх пильним поглядом, і Марк, жваво перемовляючись зі своєю супутницею, краєм ока це помітив. Подумати лишень, ще кілька днів тому він боявся того Косера!

— А хто збудить зама о шостій? — запитав Марк.

— Навряд чи в цьому буде потреба, — відказала Фея. — Думаю, старий мусить усе ж коли-не-коли відпочивати… але от коли саме він це робить, я так і не з’ясувала.

4

О четвертій ранку Марк сидів у Феїному кабінеті, перечитуючи дві щойно написані статті; одна з них мала з’явитися у найреспектабельнішому в країні виданні, друга — у газеті радше масовій. Тільки це й підсолоджувало хоч трохи важкі години нічної праці. Спочатку чимало часу пішло на укладання звітів про події, а обидві передовиці він залишив наостанок, і на них ще не висохло чорнило. Перша виглядала так:

Друга стаття починалася так:

Можна було б припустити, що, позахоплювавшись у творчому запалі своїм літературним хистом, Марк прийде врешті-решт до тями і сповниться відразою до власної писанини, та, на жаль, усе відбувалося якраз навпаки. Що довше він працював, то більше захоплювався тим, що виходило в нього з-під пера.

Остаточно Марк заспокоївся, коли переписав обидві статті начисто. Читається гладенько й рівненько — голки не підточиш, всі крапки з комами порозставлювано — хто, скажіть мені, визнає після цього, що насправді його роботі місце хіба в кошику для сміття? Словом, що довше вчитувався Марк у свої статті, то більше вони йому подобалися. Так чи так усе це лише жарт, така собі забава — і тільки. Він бачив себе років через тридцять-сорок — поважним і заможним, можливо, й титулованим, і вже точно — відомим, коли всі ці неприємні супутні обставини, пов’язані з роботою в HIKE, давно відійдуть у минуле… от тоді він і розповідатиме молодим: «Хочете вірте, хочете ні, а попервах траплялося всяке… Якось, пригадую…». Поза тим, досі Марк друкувався тільки в наукових виданнях, які читали хіба його колеги-соціологи, тож йому трохи не паморочилося в голові від думки про те, що редактори найбільших європейських газет мало не шаленіють від нетерпіння, чекаючи хоч якихось новин про події в Еджстоу, — і щось тут таки й справді залежить тільки від нього, від його слів. Сама думка про те, яку неймовірну машину надано — нехай навіть зовсім не надовго — йому у розпорядження, викликала у нього радісний трепет. Ще буквально кільканадцять днів тому Марк тішився, що його прийняли у Бректоні до кола «прогресистів» — а хто такі в порівнянні з ось цим усім ті «прогресисти»? Ні, певна річ, справа тут не в самих статтях, та й писав він їх, щиро кажучи, п’яте через десяте, не надто й замислюючись — ця думка додавала йому втіхи, допомагала сприймати все просто як жарт, може, й не дуже вдалий, хтозна, але не про це тепер мова. Врешті-решт, якби він їх не написав, то написав би хтось інший. І весь час маленький хлопчик, який іще жив десь у глибині Маркового єства, знай нашіптував: це ж так славно, так запаморочливо по-дорослому сидіти тут, пити, але не п’яніти, і писати — п’яте через десяте — статті для газет, які завтра візьмуть до рук мільйони людей; в друкарнях уже чекають, і все «обране товариство» інституту залежить зараз тільки від нього, і ніхто ніколи більше не матиме його за нікчемного вискочку…

5

Джейн простягнула у темряві руку, але столика, який мав стояти у головах ліжка, не намацала, і раптом здивовано усвідомила, що взагалі не лежить, а стоїть. Навколо було темно, хоч око вибери, і дуже холодно. Витягнула руку ще трохи далі і кінчиками пальців торкнулася шорсткої, нерівної поверхні — либонь, кам’яної стіни. Повітря тут теж було дивне — нерухоме, застигле, наче у підземеллі чи глибокій темниці. Звідкілясь ген-ген здалека, радше за все, згори, долинали якісь звуки — приглушені і тремтливі, наче сягали сюди крізь товщу землі. Отже, найгірше таки сталося… на будинок упала бомба, і тепер її поховано живцем під уламками. Та не встигла вона ще як слід осягнути цю думку, як згадала, що війна ж закінчилася… і взагалі, відбулася ще ціла купа всіляких подій: вони з Марком побралися… їй наснився ув’язнений Алькасан… вона познайомилася з Камілою… І тут Джейн із величезним полегшенням подумала: «Це ж один із тих моїх снів… просто такі собі „новини“. Скоро все закінчиться, боятися нічого.»

Попри темряву складалося враження, що вільного місця навколо зовсім мало. Джейн поволеньки просувалася уздовж грубої кам’яної стіни, дійшла до кута, завернула — і раптом ударилася ногою об щось тверде. Нахилилася і простягнула руку: то був якийсь кам’яний поміст чи стіл, футів три заввишки. А що там на тому помості? Навряд чи варто перевіряти… але ж не перевірити — ще гірше. Джейн стала потрохи посувати руку вперед, і за мить аж закусила губу, щоб не закричати, адже намацала людську ногу, голу і холодну — напевне, мертву Здавалося, присилувати себе мацати далі годі — і все ж вона мацала; виявилося, що тіло вбране в одежу з дуже грубої, шорсткої матерії з нерівною, ніби вкритою суцільним гаптуванням поверхнею. То мав бути дуже великий чоловік, подумала Джейн, намагаючись дістатись до голови. На грудях пальці наткнулися зненацька на щось м’яке; спершу їй видалося, що це шерсть якоїсь волохатої тварини, та потім з’ясувалося, що це просто борода. Торкнутися обличчя вона наважилася не відразу — ану ж той чоловік поворушиться, прокинеться чи заговорить… — і на мить завмерла, вагаючись. Звісно, це сон, але надто вже моторошний; крім того, у Джейн чомусь було таке враження, ніби діється це страх як давно, ніби вона крізь якусь химерну розщелину у теперішньому провалилася глибоко у темне й холодне минуле… словом, їй дуже хотілося, щоб усе це чимшвидше закінчилося. Якби ж то хтось прийшов і забрав її звідси… І тут же Джейн раптом побачила, як могутніми кроками — аж стугоніла земля — до неї, в ту студену темряву, сходить іще один чоловік — також бородатий, проте водночас навдивовижу юний, осяйний і сильний. Усе раптом змішалося; чомусь їй здавалося, що привітати того чоловіка — насправді його не було поруч, але перед очима стояв чіткий і яскравий образ, — неодмінно треба реверансом, і вона страшенно збентежилася, бо хоч і ходила колись у школі на уроки танців, але робити реверанс тоді так і не навчилася. На цьому Джейн і прокинулась.

Відразу після сніданку вона, як і щодня, подалася до міста — шукати когось на заміну пані Мегз; та на початку Маркет-стріт сталася подія, яка спонукала її вирушити до Сент-Ен ще того ж дня, потягом о 10.23. Біля тротуару стояла припаркована велика машина зі значком HIKE на дверцятах; Джейн саме проходила поруч, коли з крамниці навпроти вийшов якийсь чоловік, просто перед нею підійшов до машини, перекинувся кількома словами з водієм і сів досередини. Він пройшов так близько повз Джейн, що вона навіть попри туман добре розгледіла його обличчя; властиво, тієї миті нічого більше й не було видно — тільки те обличчя на тлі сірої імли та приглушених кроків і звуків незвично жвавого руху, який, здавалося, тепер в Еджстоу ніколи й не припинявся.

Джейн упізнала б того чоловіка будь-коли і за будь-яких обставин; ані Маркове лице, ані її власне відображення у дзеркалі не були тепер знайомі їй так добре, як та гостра борідка, пенсне і якісь ніби штучні риси, котрі мимоволі наводили на думку про воскові фігури. Що робити далі, вона навіть замислитися не встигла, бо ноги самі понесли її на станцію, а там — у потяг, який саме вирушав до Сент-Ен. Перелякалася Джейн страшенно — їй трохи млосно не стало від страху, це правда, — але гнав її вперед не тільки страх, а ще й абсолютна, безмежна огида, цілковита відраза до того чоловіка; це почуття проймало в ті хвилини ціле її єство. Порівняно з разючою реальністю його присутності тут і тепер всі бачені досі сни тьмяніли й відступали кудись на задній план. Вона аж тремтіла від самої лише думки про те, що, проходячи мимо, могла випадково до нього доторкнутися.

В купе панувало блаженне тепло і нікого більше не було, тож Джейн, зручно всівшись на лавці, стала потрохи заспокоюватись і приходити до тями. Потяг повільно плуганився крізь туман уперед, і заки вони добулися до Сент-Ен, Джейн мало не задрімала. Про кінцеву мету своєї поїздки вона майже не згадувала, і навіть піднімаючись від станції на стрімкий пагорб, думала не про те, що робитиме і про що розповідатиме у маєтку, а про Камілу і пані Дімбл. Звідкілясь із глибини, з якихось потаємних закамарків свідомості випливали на поверхню прості й давно забуті дитячі відчуття та враження. Їй просто хотілося потрапити до добрих людей, туди, де немає людей поганих, — от і все, і цей поділ видавався тепер набагато важливішим за всі набуті пізніше уявлення про добро і зло чи друзів і ворогів.

Спам’яталася Джейн тільки тоді, коли раптом помітила, що довкола стало набагато світліше. Справді, ось цей закрут дороги в такому тумані мало б бути видно значно гірше, хіба ні? Чи, може, на селі туман не такий густий, як у місті? Але, безперечно, навкруги панував уже не сірий колір, а білий, такий білий, що аж трохи засліплював очі. Ще кілька ярдів — і над головою стала де-не-де проявлятися ясна блакить, дерева почали відкидати тіні (тінь, звичайну тінь вона бачила вперше за кілька останніх днів), а тоді зненацька небо розширилося вгорі, скільки сягало око, з нього посміхнулося блідо-золоте сонце, і коли Джейн, повертаючи до маєтку, озирнулася, то побачила, що стоїть на краю маленького зеленого острівця, а позаду до самого обрію простягнулося справжнє море густої білої імли, яка подекуди бралася на поверхні дрібними брижами, але здебільше просто лежала рівною, мовби застиглою пеленою. Виднілися в тому морі й інші острови; он той, що темніє на заході, — то лісисті пагорби над Сендауном, де вони з Деністонами влаштували собі пікнік, а отой більший і світліший з північного боку — то ті високі, багаті на печери горби, мало не гори, де бере початок Вайнд. Джейн глибоко вдихнула. Її вразило, яким великим виявився світ понад туманом. Всі ці дні там унизу, в Еджстоу, люди жили ніби в якомусь тісному закапелку навіть тоді, коли виходили з дому, адже бачили тільки те, що знаходилося на відстані простягнутої руки. Вона почувалася так, наче лишень оце допіру пригадала собі, яким широким може бути небо над головою і як далеко до виднокраю.