Мерзенна сила

1

Досі Марк зазвичай спав уночі мертвим сном, хай там що відбувалося вдень, проте тієї ночі заснути йому так і не пощастило. Листа до Джейн він не написав і цілий день тинявся без діла то тут, то там, намагаючись нікому не попадатися на очі. Безсонна ніч тільки додала страху. Теоретично Марк, звісно, вважав себе матеріалістом і — знову ж таки теоретично — давно вже виріс із того віку, коли люди бояться темряви. А проте слухаючи, як поскрипують під поривами щораз сильнішого вітру вікна, він відчував, що до нього повертаються давні нічні страхи; здавалося, ось-ось чиїсь крижані пальці неквапно поповзуть згори донизу його тремтячою спиною… Матеріалізм, по суті, не пропонує людині жодного захисту, тож ті, хто шукає у ньому хоч якогось прихистку — а їх немало, — рано чи пізно неодмінно відчують розчарування. Того, чого ви боїтеся, бути не може. Що ж, чудово. Але чи допоможе усвідомлення цього позбутися страху? Аж ніяк. І що тепер? Якщо вже вам судилося побачити духів, то краще все ж у них вірити.

Чай йому принесли раніше, ніж звичайно; крім того, на таці лежала ще й записка. Заступник директора перепрошував, що турбує так рано, і просив пана Стадока негайно з’явитися до нього у зв’язку з одною надзвичайно важливою і невідкладною справою. Робити було нічого: Марк одягнувся і пішов.

У Візеровому кабінеті крім самого господаря була і панна Гардкасл. Марк і здивувався, і навіть відчув попервах деяке полегшення, бо Візер наче й забув уже про їхню останню розмову Старий, здавалося, був налаштований доволі привітно, навіть люб’язно, проте водночас вигляд мав надзвичайно серйозний.

— Доброго ранку, доброго ранку, пане Стадок, — привітався він. — Дуже мені прикро, що довелося… словом, я б ніколи не наважився відривати вас від сніданку, якби не вважав, що ви насамперед зацікавлені в тому, аби якомога швидше про все дізнатися… Ясна річ, наша розмова має суто конфіденційний характер. Адже справа ця, знаєте, не дуже приємна… м’яко кажучи. Я певен, що зараз ви самі переконаєтесь — але сідайте, прошу вас, пане Стадок, сідайте — отже, ви самі переконаєтесь, як надзвичайно розважливо ми вчинили, обмеживши втручання ззовні в діяльність нашої, даруйте на слові, поліції — хоч це визначення й не надто відповідає завданням, поставленим перед зазначеним підрозділом.

Марк облизав пересохлі губи і сів.

— Мені б іще більше не хотілося торкатися цієї теми, — вів далі Візер, — якби я не міг запевнити вас — запевнити наперед, як ви розумієте, — у повній довірі, яку всі ми до вас відчуваємо. Я вельми, вельми сподіваюся, — тут він уперше глянув Маркові просто у вічі, — що таку ж довіру ви плекаєте навзаєм і до нас. Ми всі тут між собою, знаєте, наче брати і… е-е… сестри, тож я можу вам гарантувати, що те, про що йтиме між нами зараз мова, ніколи не вийде за стіни цього кабінету… я глибоко переконаний, що наша розмова пройде в абсолютно приязній і цілковито неформальній обстановці…

Голос панни Гардкасл, який перервав зненацька розпатякування старого, прозвучав, наче постріл із пістоля:

— Ти загубив свій гаманець, Стадоку, — сказала вона.

— Гаманець? — розгублено перепитав Марк.

— Так, гаманець. Портмоне. Річ, у якій тримають гроші і різні папери.

— Справді, загубив. Ви його знайшли?

— В ньому були гроші — три фунти й десять шилінгів, — корінець від квитанції поштового переказу на суму п’ять шилінгів, листи від жінки на ім’я Міртл, від скарбника Бректонського коледжу, від Дж. Герншоу, Ф. А. Брауна, М. Белчера, і рахунок за костюм із крамниці «Саймондс і син», розташованої за адресою: Еджстоу, Маркет-стріт, 32а, — правильно?

— Більш-менш так.

— Ось він, — кивнула на стіл панна Гардкасл. — Не чіпай! — різко спинила вона Марка, коли той ступив було до столу.

— Та що це все означає?! — мовою поліцейських протоколів Марків тон неодмінно визначили б як «нестриманий», хоч за схожих обставин так, мабуть, поводився б кожен.

— Тільки те, — відповіла Фея, — що цей гаманець знайшли у траві на узбіччі дороги приблизно за п’ять ярдів від тіла Вільяма Гінджеста.

— Сили небесні! — вигукнув Марк. — Ви що, хочете сказати… це ж повна дурня!

— Мені можеш про це не розповідати, — кинула Фея. — Я не слідчий, не присяжний, не суддя. Я всього лишень працівниця поліції і оперую виключно фактами.

— Отже, мене підозрюють у вбивстві Гінджеста?

— Не думаю, пане Стадок, — озвався заступник директора, — що зараз у нас є хоч би найменші підстави вважати, наче ваше становище у контексті цієї вельми делікатної справи якось радикально відрізняється від становища ваших колег по інституту Це питання радше, так би мовити, структурного характеру…

— Структурного характеру? — сердито перепитав Марк. — Якщо я все розумію правильно, панна Гардкасл звинувачує мене у вбивстві.

Візер глянув на нього так, наче знаходився тієї миті бозна-де, за сотні миль від свого кабінету.

— Як на мене, — мовив він, — ви не надто правильно оцінюєте позицію, яку займає стосовно цієї справи панна Гардкасл. Підрозділ, який вона представляє, перевищив би всі свої повноваження, якби — ви, сподіваюсь, розумієте, що з мого боку це лише суто теоретичне припущення, — висунув те чи інше звинувачення такого штабу комусь із працівників інституту; що ж стосується зв’язків цього підрозділу з, так би мовити, зовнішньою владою, то й у цьому випадку будь-які дії, спрямовані на, як ви зволили висловитися, звинувачення — якщо тільки я правильно збагнув сенс, у якому ви вжили це слово, — були б так само абсолютно неприпустимими.

— Але ж мною, мабуть, і цікавиться власне… е-е… зовнішня влада, — сказав Марк. В горлі у нього пересохло, і ці слова він ледь із себе видушив. — Наскільки я розумію, панна Гардкасл хоче сказати, що мене збираються заарештувати.

— Аж ніяк, — заперечив Візер. — Властиво, тільки за таких обставин і можна належним чином оцінити, яке це благо — мати власну виконавчу структуру. Якби цей ваш гаманець знайшла звичайна поліція або якби ми перебували у становищі звичайних громадян і мали б за обов’язок повідомити про свою знахідку поліцію — а за таких обставин, певна річ, ні про що інше не могло б бути й мови, — то ви, боюсь, потрапили б у надзвичайно неприємну ситуацію. Не знаю, чи панна Гардкасл на цьому наголосила, але це… е-е… вельми бентежне відкриття зробили її підлеглі; нікому більше про це не відомо.

— Що ви хочете цим сказати? — запитав Марк. — Якщо панна Гардкасл вважає, що супроти мене немає достатньо вагомих доказів, то навіщо тоді мене взагалі в чомусь звинувачувати? А якщо такі докази є, то чому вона не повідомить про це поліцію?

— Любий друже, — у Візеровому голосі звучали якісь геть допотопні інтонації, — в таких випадках вчена рада не має ані найменшого бажання наполягати на точному визначенні меж діяльності нашої поліції, а ще менше — меж її, так би мовити, бездіяльності. Не думаю, щоби хтось вважав, наче панна Гардкасл зобов'язана хоч би найменшою мірою обмежувати власну ініціативу і повідомляти будь-які факти, з’ясовані нею чи її підлеглими у ході, сказати б, внутрішньої діяльності в рамках HIKE, зовнішній владі, яка за самою своєю природою не вельми гнучка у поводженні з такими делікатними питаннями…

— Якщо я правильно розумію, — мовив Марк, — то панна Гардкасл вважає, що у неї достатньо доказів, аби заарештувати мене за звинуваченням у вбивстві Гінджеста, але ласкаво погоджується не доводити їх до відома поліції, так?

— От тепер ти нарешті доп’яв, Стадоку, — озвалася Фея і вперше на Марковій пам’яті запалила свою сигару, випустила хмаринку диму, а тоді посміхнулася — чи радше вищирила зуби.

— Але мені цього не треба! — вигукнув Марк, хоч насправді йому аж гора з плечей звалилася, коли стало ясно, про що їм ідеться; першої миті він ладен був майже на будь-яких умовах пристати на цю пропозицію. Виявилося, одначе, що в ньому ще жевріє щось схоже на громадянський обов’язок, і він, сам навряд чи це помічаючи, й далі гнув іншу лінію. — Мені цього не треба, — повторив він, либонь, трохи заголосно, — я ж ні в чому не винний. Мабуть, краще мені самому негайно звернутися до поліції — маю на увазі, до справжньої, державної поліції.

— Та будь ласка, — мовила Фея, — якщо хочеш походити по лезі, тоді немає питань.

— Я хочу виправдатися, — сказав Марк. — Всі звинувачення проти мене вмить розсипляться. У мене не було жоднісіньких мотивів для вбивства Гінджеста. І потім, я маю алібі. Всім відомо, що тієї ночі я спав тут, у Белбері.

— Справді? — протягнула Фея.

— Про що це ви?

— Знаєш, мотив завжди знайдеться. Хто завгодно може вбити кого завгодно. Зрештою, в поліції теж люди працюють. Якщо вже машину запущено, то просто так від них не відкараскаєшся.

Марк намагався переконати себе, що зовсім не злякався. Якби тільки той Візер не розводив у каміні таке вогнисько… і це при наглухо зачинених вікнах!

Фея тим часом вела далі:

— У нас є один твій лист…

— Який лист?

— Лист до якогось Пелгема з твого ж коледжу, написаний шість тижнів тому. Там є такі слова: «Здається, Біл-„Віхола“ зажився вже на цьому світі»…

Спогад пронизав Марка, неначе гострий фізичний біль, — адже колись він справді нашкрябав щось подібне в цидулці до Пелгема. Такі-от дурнуваті жартики на адресу опонента чи просто якогось надокучливого типа могли звучати в колі бретонських «прогресистів» хоч би й по десять разів на день.

— Де ви взяли цю записку? — запитав він.

— Гадаю, пане Стадок, — мовив заступник директора, — не варто й сподіватися, що панна Гардкасл отак відразу стане розповідати вам, як саме працює інститутська поліція, — з її боку це було б дуже нерозважливо. Звісно, це аж ніяк не означає, що я хоч на крок відступаю від своєї ж тези про те, що між усіма працівниками HIKE має панувати глибока довіра — це невід’ємна ознака того органічного, насиченого реальним сенсом життя, яке, на моє переконання, має ставати тут у нас дедалі повнішим і повнішим. Та попри це неодмінно знайдуться певні сфери — звісно, окреслені не надто чітко, проте неминуче пов’язані з, так би мовити, внутрішньо властивим етосом чи то пак діалектикою, характерною для нашого закладу, — сфери, отже, в яких довіра, що передбачає словесний обмін певними фактами, працювала б… е-е… супроти себе самої.

— Ви ж не хочете сказати, — запитав Марк, — що хтось може потрактувати таку-от записку серйозно?

— А ти коли-небудь пробував переконати у чомусь такому поліціянта? — відповіла питанням на питання Фея. — Маю на увазі, справжнього поліціянта?

Марк промовчав.

— Крім того, не таке вже в тебе й надійне алібі, — продовжувала вона. — Ви з Білом розмовляли того дня за обідом. Потім, коли він зібрався вже від’їжджати, ти вийшов разом із ним надвір; багато хто може це підтвердити. Натомість ніхто не бачив, як ти повернувся. Де ти був і що робив до сніданку — невідомо. Якби ти доїхав із ним до того місця, де було скоєно вбивство, то міг спокійно повернутися назад пішки і вже десь чверть по другій піти спати. Вночі були приморозки, тож черевики в тебе могли залишитися й чистими.

— Якщо я правильно вловив суть, яку вкладає у свої слова панна Гардкасл, — додав Візер, — то це чудовий приклад того, яку важливу роль відіграє поліція в житті нашого інституту. Було б зовсім не розважливо розраховувати на те, що державні органи правопорядку стануть розбиратися в усіх цих тонких, ледь помітних нюансах, та доки все це не виноситиметься за межі, так би мовити, сімейного кола — а вам, пане Стадок, відомо, що я розглядаю HIKE як одну велику сім’ю, — зазначені нюанси жодним чином не призведуть навіть до щонайменшого порушення вимог справедливості.

В уяві у Марка скрутне становище, з якого він ніяк не міг виплутатися, стало потрохи ототожнюватися з чотирма стінами, у яких його було тієї миті ув’язнено; таке вже траплялося з ним раніше у кабінеті в зубного лікаря чи у шкільного директора. Вибратися б звідси, вибратися за будь-яку ціну, вийти на свіже повітря, на сонце, податися кудись у поле, подалі від скрипіння Візерового накрохмаленого комірця, від червоної жарини на кінчику Феїної сигари, від портрета його величності над каміном…

— Отже, сер, — сказав він, — ви справді радите мені не звертатися до поліції?

— До поліції? — здивовано, наче вперше про це чув, перепитав Візер. — Не думаю, пане Стадок, що це було б із вашого боку розсудливо… тим більше, що, вчинивши так, ви повелися б не надто порядно — ясна річ, мимоволі, — стосовно своїх колег, особливо панни Гардкасл. Після цього, звичайно, ви б уже не могли розраховувати на захист із нашого боку…

— В цьому, властиво, вся суть, Стадоку, — докинула Фея. — Коли ти в руках у поліції — то ти в руках у поліції.

Маркова рішучість зникла так само, як і з’явилася — майже непомітно для нього.

— То що, на вашу думку, я маю робити? — запитав він.

— Як на мене, просто сидіти і не рипатися, — відказала Фея. — Твоє щастя, що той гаманець знайшли ми, а не хтось зі сторони.

— Це щастя не тільки для… е-е… пана Стадока, — м’яко додав Візер, — але й для цілого інституту. Адже ми не могли б залишатися осторонь…

— Є, правда, одна заковика, — мовила Фея. — Ми маємо тільки копію твоєї записки до Пелгема, оригіналу в нас немає. Але навряд чи це призведе до якихось неприємностей.

— Отже, зараз нічого зробити не можна? — спитав Марк.

— Hi, — відповів Візер. — Наразі слід утриматися від будь-яких дій офіційного характеру І звісно, я порадив би вам у наступні кілька місяців діяти надзвичайно розважливо й… е-е… обережно. Не сумніваюся, що ви прислухаєтеся до моєї поради. Доки ви тут, Скотленд-Ярд, гадаю, утримуватиметься від будь-яких дій стосовно вас… хіба що в них з’являться якісь неспростовні докази вашої причетності до вбивства пана Гінджеста. Ймовірно, коли-небудь їм і заманеться трохи помірятися з нами силою, але не думаю, що це станеться саме тепер.

— Гадаєте, я вже у них під підозрою? — запитав Марк.

— Маємо надію, що ні, — сказала Фея. — Звісно, їм аж руки сверблять когось затримати — це цілком природно. Але для цього, чорт забирай, набагато краще підійшов би хтось інший, адже якщо вони візьмуться за тебе, то хоч-не-хоч доведеться робити трус у штаб-квартирі HIKE…

— Заждіть-но, заждіть! — загарячкував Марк. — Хіба ви не сподіваєтесь завтра-післязавтра спіймати злодія, біс його бери?! Невже ви взагалі нічого не робите?

— Злодія? — здивовано перепитав Візер. — Наскільки мені відомо, тіло не було пограбоване.

— Злодія, який украв у мене гаманець!

— Ах, так-так… ваш гаманець, — мовив заступник директора, легенько погладжуючи своє випещене підборіддя. — Наскільки я розумію, ви маєте намір звинуватити когось у крадіжці?

— Боже мій! — скрикнув Марк. — Ви що, навіть не припускаєте, що його в мене украли? Думаєте, я справді там був? По-вашому, я — вбивця?!

— Прошу вас, пане Стадок, не треба так кричати, — поморщився Візер. — Мало того, що це неввічливо; мушу вам нагадати, що тут присутня дама. Наскільки я пригадую, ми взагалі не говорили про те вбивство і не висували жодних звинувачень. Наразі мене турбує тільки те, щоб між нами все було гранично ясно. Та якщо ви оберете поведінку не таку виважену, як годилося б за цих обставин, то, боюсь, продовжувати цю розмову нам буде вкрай важко. Думаю, панна Гардкасл цілком зі мною погодиться.

— Мені все одно, — кинула Фея. — Не знаю, чого це Стадокові забандюрилося тут на нас верещати, ми ж тільки хочемо його вигородити, вберегти від халепи… Зрештою, хай робить, що хоче. В мене сьогодні купа справ, і я не збираюся стирчати тут цілий ранок.

— Але ж зрозумійте… — почав було Марк, та Візер не дав йому договорити:

— Будь ласка, тримайте себе в руках, пане Стадок. Я вже не раз казав вам, що ми — одна велика родина, тому не треба вибачатися. Всі ми розуміємо одне одного і всім нам не надто до вподоби такі-от… е-е… сцени. Поза тим, зі свого боку дозволю собі по-дружньому вам нагадати, що будь-які прояви, так би мовити, надмірної гарячковості вчена рада може потрактувати як не вельми сприятливі у контексті затвердження вашого призначення на посаду. Звісно, ми розмовляємо зараз суто конфіденційно…

Про роботу Марк тієї миті думав найменше, але раптом збагнув, що тепер загроза звільнення автоматично означає для нього загрозу страти.

— Даруйте, не стримався, — вибачився він. — То що мені, по-вашому, робити?

— Не висовувати носа з Белбері, Стадоку, — сказала Фея.

— Навряд чи можна порадити щось краще, — погодився з нею Візер. — А тепер, коли пані Стадок ось-ось приєднається до вас, ваше тимчасове ув’язнення — ви ж розумієте, що я вживаю це слово в суто метафоричному сенсі, — взагалі буде мало не приємністю. Зрештою, це ваш дім, пане Стадок.

— До речі, — мовив Марк, — я не зовсім певен, що моя дружина зможе приїхати. Вона, знаєте, трохи недобре почувається…

— Але ж у такому разі вам, напевне, ще більше хочеться, щоб вона була тут, біля вас?

— Не думаю, що їй буде тут краще…

Погляд у старого несподівано затуманився, а голос зазвучав м’якше:

— Я ледь не забув привітати вас, пане Стадок, — адже ви тепер знайомі з нашим главою. Це, поза сумнівом, надзвичайно важливий крок у вашій кар’єрі. Ви справді стали одним із нас у глибшому, так би мовити, сенсі, і я певен, що ви не маєте жодного наміру образити його дружні, я б сказав навіть — батьківські почуття… Він, знаєте, жде не діждеться, щоб якомога швидше привітати пані Стадок тут, серед нас…

— А навіщо? — спитав раптом Марк.

Візер глянув на нього і дивно посміхнувся:

— Любий мій хлопче, все це продиктовано лише турботою про єдність, про згуртованість… Ми ж тепер, що не кажіть, одна сім’я. Онде панна Гардкасл сумує без подруги… — І не встиг Марк отямитися — останні слова старого виявилися для нього надто несподіваними, — як той уже підвівся і почовгав до дверей. Уже взявшись однією рукою за клямку, він поклав другу руку Маркові на плече і сказав:

— Вам, пане Стадок, давно час поснідати, тож не буду вас більше затримувати. Поводьтесь надзвичайно обережно і… — Тут вираз Візерового обличчя раптом зовсім перемінився. Здавалося, ще мить — і широко роззявлений рот перетвориться на пащу якоїсь оскаженілої тварини, а зі старечого, затуманеного погляду зненацька взагалі здиміло все людське. — І… привезіть сюди жінку, чуєте? Зрозуміло? Привезіть свою дружину, — прохрипів він. — Главі… е-е… не терпиться.

2

Марк зачинив двері до Візерового кабінету і тут же подумав: «Геть звідси, негайно! Доки вони там удвох, у мене є принаймні хвилина.» Навіть не зазирнувши до себе, щоб узяти капелюха, він притьмом збіг сходами донизу і вискочив надвір. Втримати його тієї миті у Белбері можна було хіба силоміць. Треба за будь-яку ціну попередити Джейн… а от що робити далі — хтозна. Навіть до Америки, яка раніше не раз служила притулком для різних втікачів, виїхати, мабуть, не вдасться, адже в газетах писали, що й у Сполучених Штатах, і в Росії гаряче вітають HIKE і всі починання нового інституту. Автором тих статей був, напевне, такий же бідолаха, таке ж сліпе знаряддя, як і він сам. Так чи так, а і на кораблі, якщо йому пощастить потрапити на борт, і в будь-якому іноземному порту, якщо поталанить туди дістатися, завжди слід сподіватися на зустріч із людьми HIKE, який, здавалося, обплутав своїми тенетами чи не кожну країну.

Перейшовши дорогу, Марк опинився під деревами. Відколи він вийшов із кабінету заступника директора, не минуло й хвилини, його не обігнала жодна жива душа, а проте попереду на стежці, як і вчора, з’явилася нараз довготелеса, трохи сутула постать, що поволі плуганилася йому назустріч, насвистуючи якусь мелодію. Марк ніколи ні з ким не бився, та тут тіло в нього виявилося значно проникливішим за розум: перш, ніж він встиг усвідомити, що робить, якийсь прадавній, успадкований від далеких предків імпульс скерував його кулак просто в голову стариганові, котрий знову став йому поперек дороги. Втім, рука тільки розітнула повітря; постать старого зненацька щезла, мовби її і не було.

Навіть ті, кому відомо більше за нас із вами, так ніколи і не дійшли повної згоди стосовно цього епізоду. Можливо, Марк і тоді, і напередодні, перебуваючи у стані надзвичайного збудження, бачив галюцинацію. Можливо, той Візер, на якого майже повсякчас можна було наткнутися де завгодно в численних коридорах та переходах Белбері, був у певному сенсі просто примарою — іноді трапляється, що сильна особистість, перебуваючи на останній стадії розкладу, залишає у самій структурі будівлі своєрідний відбиток, здатний впливати на людські чуття (зазвичай таке буває після смерті, проте інколи й перед нею), і позбутися цього відбитку можна хіба ту будівлю перебудувавши, бо жодні екзорцизми тут не допомагають. Ймовірно, врешті-решт, що душа, втративши свою добру сутність, отримує навзамін можливість потішити своє марнославство, множачись у просторі безліччю примар. Хай там як, а Візерова постать від контакту з Марковим кулаком просто здиміла.

За вузькою смугою дерев, що росли при дорозі, стежка навскоси перетинала вкрите памороззю поле, і Марк швидко покрокував уперед; вгорі блідою осінньою блакиттю туманилося вранішнє небо. Незабаром йому трапився перелаз, а далі стежка знову побігла полем уздовж узлісся, тоді трохи скрутила ліворуч, обігнула задвірки якоїсь ферми і пірнула в ліс. Попереду забовваніли дахи Кортгемптона; Марк на той час уже зігрівся і відчув, що зголоднів. Тут він перейшов через дорогу, якою саме сунула на пасовисько чимала череда — забачивши його, корови посхиляли голови і запирхали, — тоді перебрався містком через потічок, а там уже починалася так само подекуди припорошена інеєм вибоїста вулиця, яка й привела його до Кортгемптона.

Не встиг Марк увійти до села, як йому трапилася підвода з різним домашнім скарбом — комодами, ліжками, матрацами та ще всілякими клунками; над усім цим красувалася клітка з канарком, а попереду сидів чоловік, який правував запрягом, і жінка з трійком дітей. Відразу за підводою йшла пішки ще одна сім’я — чоловік із жінкою та дитиною; чоловік котив перед собою дитячу коляску, доверху наладовану різними дрібними речами. За ними з’явилася, пхаючи поперед себе ручний візок, ще якась родина, далі — важко навантажена кінна бідарка, а ще далі — стареньке авто, водій якого раз по раз надсадно клаксонив, та все ж мусив просуватися вперед тим же темпом, що й усі решта. І такий-ото потік поволі сунув дорогою через ціле село. Марк ніколи не бував на війні, інакше відразу збагнув би, що перед ним — біженці. Понурі коні, перевантажені повози й машини, потомлені люди — все це ніби само по собі промовляло, що там, звідки вони прийшли, тепер панує ворог.

Рух на дорозі був такий насичений, що Марк ледь добувся до перехрестя біля корчми, де висіла таблиця з розкладом руху автобусів. Виявилося, що виїхати до Еджстоу можна тільки чверть по дванадцятій, тож він трохи потинявся навколо, дивуючись, а проте й гадки не маючи, що ж, властиво, діється; зазвичай у Кортгемптоні було тихо і спокійно. Тепер, коли йому нарешті пощастило вибратися з Белбері, він почувався так, наче небезпека великою мірою залишилася позаду — люди нерідко схильні видавати бажане за дійсне, — і напрочуд мало думав про те, що буде далі. Часом Маркові приходила на думку Джейн, а часом — яєшня з беконом, смажена риба і запашна кава, що тече темним струменем із гарячого кавника до великого горнятка. О пів на дванадцяту корчма нарешті відчинилася, і він тут же подався туди й замовив собі пінту пива та бутерброд із сиром.

Спочатку крім нього там не було нікого, та невдовзі стали один по одному з’являтися перші відвідувачі, аж доки їх не назбиралося десь четверо чи п’ятеро. Про сумну процесію, яка весь той час тягнулася за вікнами, спершу мова не заходила; як по правді, то спершу в пабі взагалі стояла тиша. Та ось якийсь дуже низенький на зріст чоловічок зі схожим на стару картоплину обличчям мовив, ні до кого зосібна не звертаючись: «Мені днями трапився був старий Рамболд». Хвилин п’ять усі мовчали, аж доки інший відвідувач, молодик у крагах, не зронив: «Певно, шкодує тепер, що взагалі за таке взявся». Відтак присутні заходилися спроквола перемивати кісточки тому Рамболдові, допоки тему не було вичерпано остаточно. Щойно тоді розмова стала дуже поступово проливати світло на причини появи у Кортгемптоні такої кількості біженців.

— Далі йдуть звідти, — кинув хтось, кивнувши на вікно.

— Еге ж, — підтакнув інший. — Там, певне, мало хто вже й залишився.

— А де їм усім тепер подітися — хтозна.

Мало-помалу картина стала прояснюватися. З’ясувалося, що всі ці біженці — з Еджстоу. Когось просто вигнали з дому, когось налякали заворушення, а ще більше — відновлення ладу, після якого у місті було встановлено щось дуже схоже на справжній терор.

— Кажуть, вчора заарештували десь біля двох сотень люду, — сказав корчмар.

— Так, ті інститутські поліцаї — справжні харцизяки, всі як один, — докинув молодик і розсміявся: — Нагнали-таки дрижаків моєму старому, скажу я вам!

— Я чув, їм що констебль, що звичайний роботяга — однаковісінько, — долучився до розмови ще хтось. — Не варто було звозити сюди всіх тих валлійців та ірландців.

Але цим уся критика й закінчувалася. Ні обурення, ні співчуття до біженців місцеві майже не виявляли, і Марка це глибоко вразило. Кожен із присутніх чув хоча б про один випадок із усіх тих неподобств, що коїлися в Еджстоу, проте всі сходилися на тому, що чутки ці дуже перебільшені.

— У ранковій газеті пишуть, що все вже заспокоїлося, — повідомив корчмар.

— Авжеж, авжеж, — погодилися всі решта.

— Невдоволені завжди знайдуться, — зауважив коротун зі схожим на картоплину обличчям.

— А невдоволення, воно, знаєте, таке… — протягнув іще хтось. — Словом, це ще не кінець, от побачите. Так просто все це не зупинити.

— Отож-бо й воно, — підсумував корчмар.

В пам’яті у Марка один по одному спливали уривки з газетних статей, що вийшли з-під його пера. Скидалося на те, що й він, і іже з ним попрацювали на славу, а панна Гардкасл, очевидно, трохи переоцінила опірність простолюду до пропаганди.

Сісти на автобус до Еджстоу виявилося зовсім не важко; він був порожнісінький, адже всі рухалися у протилежному напрямку. Зійшов Марк вгорі Маркет-стріт і відразу ж квапливо покрокував у напрямку Сендауна, де було їхнє з Джейн помешкання. Місто за час його відсутності, здавалося, геть змінило своє обличчя. Кожен третій дім стояв покинутий, а в добрій половині крамниць вітрини були позабивані дошками. Подолавши підйом, за яким починався район, забудований особняками, Марк побачив, що багато будинків там просто реквізували, і тепер на них біліли таблиці з символом HIKE — оголеним атлетом із блискавкою в руках. На кожному розі, а часто й просто посеред кварталу де стояли, а де тинялися туди-сюди, помахуючи кийками, інститутські поліціянти — всі як один у шоломах і з важкими револьверами на чорних блискучих ременях. Маркові врізалися у пам’ять бліді круглі обличчя; щелепи методично рухалися вгору-вниз: либонь, охоронці правопорядку полюбляли жувати жуйку Всюди було порозклеювано оголошення, що починалися словами «За надзвичайного стану забороняється…»; внизу стояв підпис лорда Фіверстоуна.

Цікаво, Джейн вдома? Тільки б вона нікуди не, пішла… Ще не дійшовши до будинку, Марк уже намацав у кишені ключа. Парадні двері було замкнуто; це означало, що Гатчинсони, які жили на першому поверсі, кудись поїхали. Він відчинив двері і зайшов досередини. На сходах було холодно й вогко; так само було й на сходовому майданчику, де, крім того, панувала ще й напівтемрява. «Джейн!» — гукнув він, відімкнувши двері, що вели до їхнього помешкання; втім, надія застати дружину вдома розвіялася вже остаточно. На килимку під дверима Марк побачив купку нерозпечатаних листів. У квартирі стояла повна тиша — ніде ні шелесь; не було чути навіть цокання годинника. Всюди панував бездоганний лад: Джейн, певне, пішла з дому якогось ранку, відразу після того, як всюди поприбирала. Кухонні рушнички були сухі-сухісінькі; впродовж останньої доби ними ніхто не користувався — це очевидно. Хліб у креденсі зачерствів, а молоко у глечику скисло. Вже давно переконавшись, що у помешканні нікого немає, Марк усе ж продовжував никати по кімнатах, вдихаючи застояне повітря і споглядаючи тихе запустіння, такі характерні для будь-якої покинутої оселі. Втім, тинятися тут і далі не було сенсу. В душі у нього здіймалася хвиля не надто вмотивованого гніву. До дідька, ну чому Джейн не сказала йому, що кудись збирається? А може, її хтось забрав? Хтозна, а раптом вона залишила для нього записку? На камінній полиці лежала купка листів, але він сам їх туди і поклав, щоб не забути відповісти. Тут Марк помітив на столі конверт, адресований пані Дімбл — так, це адреса дому Дімблів за Вайндом. Отже, та клята жінка була тут! Ті Дімбли завжди його недолюблювали — у цьому годі й сумніватися. Напевне, запросили Джейн погостювати трохи в них. Завжди пхають свого носа, куди не слід… Отже, треба піти до Нортумберленду і поговорити з Дімблом.

Від думки про те, як надокучили йому вже ті Дімбли, Маркові аж полегшало на серці. Пограти роль ображеного чоловіка, який шукає свою дружину, було б зовсім не зле; принаймні, це стало б непоганою переміною після всіх тих нещасть, які переслідували його останніми днями. По дорозі назад до міста йому захотілося випити. Підійшовши до дверей «Брістолю», він побачив на них емблему HIKE, чортихнувся про себе й уже повернувся було, щоб іти далі, коли раптом пригадав собі, що він і сам, властиво, високопоставлений працівник інституту, тож жодним чином не належить до тієї публіки, якій дорогу до «Брістолю» тепер заказано. На дверях у нього спитали ім’я, а почувши відповідь, відразу стали поводитися навдивовижу догідливо й запобігливо. Всередині приємно потріскував у каміні вогонь, і Марк, відчуваючи, що добряче-таки того дня намотався, вирішив, що заслужив на велику порцію віскі — спершу одну, а потім і другу. Як наслідок, настрій у нього перемінився остаточно: на Дімблів він гнівався дедалі сильніше, натомість всі інші почуття поступово відходили кудись на задній план. Цьому, мабуть, сприяли й усі ті зміни, що відбулися в Еджстоу. Зрештою, хіба ж не була вся ця демонстрація сили інституту вельми красномовним свідченням того, наскільки краще і вигідніше все ж належати до HIKE, ніж бути якимсь там упослідженим «чужаком»? Та й узагалі… чи не поставився він до всього цього демаршу з невисловленим звинуваченням у вбивстві надто серйозно? Звісно, так уже Візер вирішує свої питання, і нічого тут не вдієш; старий просто хоче тримати всіх і вся в шорах, в залізному кулаку, щоб ніхто не смів і рипнутися. Отже, це тільки спосіб утримати його в Белбері та спонукати-таки перевезти туди й дружину. Кінець кінцем, а чому б і ні? Не може ж Джейн і далі залишатися сама в Еджстоу. Якщо вже вона вийшла заміж за чоловіка, який іде вгору і повинен перебувати в гущі подій, то нема на те ради — доведеться і їй стати світською дамою. Гаразд, так чи так, а зараз треба насамперед розшукати того Дімбла.

З «Брістолю» Марк вийшов, почуваючись, як сам би то висловив, геть іншою людиною. Відтоді й аж до моменту, коли настав час приймати остаточне рішення, та «інша людина» проявлялася у ньому цілком несподівано і раптово заполонювала — здавалося, раз і назавжди, — все його єство. Так, кидаючись сторчголов то в один бік, то в інший, торував він шляхи своєї молодості, наближаючись до того моменту, коли мав уже перетворитися на повноцінну особистість.

З

— Заходьте! — гукнув Дімбл, коли Марк постукав у двері його кабінету в Нортумберленді. Він щойно відпустив останнього на сьогодні учня і саме збирався вирушати назад до Сент-Ен.

— А, це ви, Стадоку, — додав доктор, побачивши, хто ввійшов. — Прошу, прошу!

Дімбл намагався говорити невимушено, та все ж помітно було, що він здивований, ба навіть вражений. Йому здалося, наче Маркове обличчя трохи змінилося відтоді, як вони бачилися востаннє; воно потовщало, поблідло і набуло якогось, сказати б, вульгарного виразу.

— Я, властиво, хотів запитати у вас про Джейн, — сказав Марк. — Ви не знаєте, де вона?

— Боюсь, я не можу вам цього сказати, — відповів Дімбл.

— Тобто не знаєте?

— Знаю, але сказати не можу.

Настав, мабуть, час виявити характер, як Марк і планував собі, крокуючи з «Брістолю» до Нортумберленду. Та опинившись віч-на-віч із доктором, він уже не відчував такої рішучості, як раніше. Дімбл завжди поводився з ним дуже люб’язно, проте й завжди — Марк це відчував — його недолюблював. Втім, неприязні до Дімбла це в нього не викликало; у присутності доктора він тільки безугаву балакав і всіляко намагався тому догодити. Чим-чим, а мстивістю Марк не відзначався ніколи. Йому просто подобалося подобатися. Коли його кривдили, він мріяв не про помсту, а про влучні дотепи чи неабиякі досягнення, за допомогою яких одного чудового дня таки схилить кривдника на свій бік. Якщо Марк і ставився до когось не дуже приязно, то хіба до тих, хто, як йому здавалося, сам добивався його приязні, а не відкидав її. Словом, до справжнього підлабузництва йому залишалося хіба кілька кроків.

— Як то — не можете? — спитав він. — Щось я не розумію…

— Якщо вам хоч трохи залежить на тому, щоб ваша дружина була у безпеці, то краще не питайте, де вона, — відказав Дімбл.

— У безпеці?

— Так, у безпеці, — твердо повторив Дімбл.

— А їй загрожує якась небезпека?

— Хіба ви не знаєте, що з нею трапилося?

— Щось трапилося?

— Того вечора, коли в місті були заворушення, вашу дружину схопила інститутська поліція. Її піддали тортурам, але потім їй пощастило вирватися.

— Тортурам?! Про що це ви?

— Її пекли сигарою.

— В тому-то й річ, — сказав Марк, — власне через це я й приїхав. Розумієте, Джейн… вона на межі нервового зриву. Насправді нічого цього не було.

— Лікар, який лікує опіки, іншої думки.

— Господи! — вигукнув Марк. — То це правда?! Але ж, послухайте… — Під спокійним Дімбловим поглядом говорити йому було важко. — Чому мені не повідомили?

— Хто — ваші колеги? — сухо поцікавився доктор. — Дивне запитання. Вам же, мабуть, видніше, чим вони там займаються.

— Чому ви мені не повідомили? Треба ж було щось робити! Ви були в поліції?

— В інститутській?

— Ні, у звичайній.

— Ви що, справді не знаєте, що в Еджстоу звичайної поліції більше немає?

— Ну, є ж якісь судді…

— Є тільки надзвичайний уповноважений — лорд Фіверстоун. Здається, ви ще не зрозуміли: Еджстоу — місто захоплене й окуповане.

— То чому ж ви, заради всього святого, не звернулися до мене?

— До вас? — перепитав Дімбл.

Вперше за багато років Марк мовби поглянув на себе збоку, побачив себе таким, яким бачив його тієї миті Дімбл, — і йому ледь не сперло віддих.

— Послухайте, — знову заговорив він, — ви ж не думаєте… це ж повна дурня! Ви ж не думаєте, що я послав поліціянтів познущатися над своєю власною дружиною! — Спершу в голосі у нього звучало обурення, та потім він незграбно спробував обернути все на жарт. Якби ж то Дімблів погляд не був такий суворий, якби ж то його обличчям промайнула бодай примарна тінь посміху… все, що завгодно, аби тільки перевести розмову в інше русло…

Та Дімбл мовчав і не дозволяв собі розслабитися навіть на мить. Він не мав певності, що Марк і справді ніколи не опустився б до того, про що говорив, але не хотів казати про це вголос.

— Я знаю, ви завжди мене недолюблювали, — мовив Марк, — але й гадки не мав, що аж настільки.

Доктор і далі вперто мовчав, та про те, чому він мовчить, Марк навіть не здогадувався. Річ у тім, що останні Маркові слова влучили просто в ціль: неприязнь до Стадока давно вже висіла тягарем у нього на сумлінні. От і тепер в душі у Дімбла точилася запекла боротьба.

Мовчанка затягнулася ще на кілька секунд, а тоді Марк сухо кинув:

— Що ж, тут немає про що більше говорити. Мене цікавить одне: де Джейн?

— Ви хочете забрати її до Белбері?

Марк аж здригнувся; скидалося на те, що Дімбл просто прочитав думку, яка зародилася у нього в голові півгодини тому у «Брістолі».

— Не розумію, на яких підставах ви мене допитуєте. Де моя дружина?

— Цього я вам сказати не можу. Вона не в моєму домі і не під моєю опікою, але з нею все гаразд і наразі їй нічого не загрожує. Якщо ви хоч трохи переймаєтесь тим, щоб у неї все було добре, то навіть не намагайтесь її розшукати.

— Я що, прокажений якийсь чи злочинець? Чому це мені не можна знати, де моя дружина?

— Даруйте, але ви — працівник HIKE, і саме ваші люди затримали її і катували. Та й тепер вони дали їй спокій тільки тому, що не знають, де вона.

— Якщо це справді була інститутська поліція, то невже ви гадаєте, що я з цим не розберуся? До дідька, та за кого ви мене маєте?

— Мені залишається тільки сподіватися, що ви взагалі не здобули ще там жодної влади. Якщо так і є, то вам усе одно не вдасться Джейн захистити. Якщо ви все ж маєте там якийсь вплив, то ви і та їхня поліція — це, фактично, одне й те ж. Так чи так, сказати вам, де вона, я не можу.

— Ні, це просто неймовірно! — вигукнув Марк. — Добре, нехай мені запропонували роботу в HIKE… але ж ви мене знаєте!

— Та ні, — відповів Дімбл, — не знаю. Про ваші цілі та мотиви мені не відомо нічогісінько.

Маркові здалося, що співрозмовник дивиться на нього не з гнівом чи зневагою, а радше з огидою — так, наче перед ним якась мерзота, котру порядні люди зазвичай просто намагаються не помічати, хоч трохи при цьому й бентежаться. Та він помилявся. Насправді у Марковій присутності Дімбл з усіх сил намагався стримуватися, не виявляти ні ненависті, ні зневаги, а понад усе — не знаходити в тій ненависті та зневазі втіхи; він ані гадки не мав, що ці зусилля відображаються в нього на обличчі, надаючи йому виразу непохитної суворості. Це непорозуміння вплинуло на весь подальший хід розмови.

— Сталася якась дурнувата помилка, — мовив Марк. — Кажу вам, я з цим розберуся, я їм там таке влаштую… То, певно, був хтось із тих нових поліціянтів… напився, абощо… та я його…

— То була панна Гардкасл, начальниця вашої поліції.

— Чудово, доведеться і з нею розібратися. Ви що, думаєте, я це так залишу? Але тут точно якась помилка. Не може бути, щоб…

— Ви добре знаєте панну Гардкасл? — запитав Дімбл. Марк не відповів. Він був переконаний (цілком даремно), що Дімбл легко читає його думки, а відтак бачить, що насправді у нього немає жодних сумнівів стосовно того, хто знущався над Джейн, але намагатися притягнути Фею до відповідальності він може з таким же успіхом, що й пробувати, приміром, змінити орбіту Землі.

Раптом вираз обличчя в Дімбла змінився, і він заговорив іншим тоном:

— Невже ви вже здобули там таку владу? Ви що, й справді на короткій нозі з керівництвом інституту? Якщо так, то це за вашої згоди вбили Гінджеста і Кемптона, за вашим наказом у повітках позаду станції зґвалтували і забили до смерті Мері Прескот, за вашого благословення злочинців — чесних злочинців, яким ви не гідні й руки потиснути, — забирають із в’язниць, куди їх посадили британські судді за рішенням британських присяжних, і переводять до Белбері, де не діють закони і де вони зазнаватимуть приниження й тортур, які ви називаєте виправним лікуванням. Це ви вигнали з осель дві тисячі сімей і прирекли їх на злидні, а то й на смерть від виснаження, доки вони шукатимуть собі хоч якогось пристановища по всій окрузі, від Бірмінгема до Бустера! А може, вам відомо, де зараз Плейс, чи Ровлі, чи Камінґем? Їх усіх затримали і вивезли невідь-куди — а Камінґемові ж уже за вісімдесят! Якщо ви встряли в усе це так глибоко, то я вам і собаки свого не довірю — а що вже казати про Джейн!

— Заждіть… заждіть… — геть розгубився Марк. — Такого не може бути, це ж абсурд якийсь. Можливо, де-не-де справді трохи перегнули палку, але ж із поліцією завжди так — особливо на початках. Але не про це мова… чому за всі дії HIKE маю відповідати я? І чи варто вірити всьому, що пишуть в бульварних газетках?

— В бульварних газетках?! — загримів Дімбл, і Маркові видалося, що доктор за останні кілька хвилин навіть повищав. — Що ви верзете?! Думаєте, я не знаю, що ви вже давно прибрали до рук усі газети в країні, крім однієї-єдиної? Та й та сьогодні не вийшла, бо застрайкували друкарі, бо й тих бідолах уже обкрутили навколо пальця і вони не хочуть друкувати статті, спрямовані проти народного інституту! Зрештою, вам краще знати, звідки ростуть ноги в тієї брехні, яку пишуть в усіх інших газетах.

Дивно, але Маркові, який довго жив у світі, що не знає милосердя, майже не доводилося стикатися зі справжнім гнівом. Злоба стрічалася йому часто, але виражалася вона переважно в глузах та кпинах, у прихованих і відвертих образах. Від гніву, який вивергався з очей цього немолодого вже чоловіка і гримів у його голосі, Марк ледь не задихнувся і геть утратив самовладання. В Белбері частенько говорилося про те, що супротивники, мовляв, «будуть верещати й лементувати мов на пуп», але досі Марк не мав жоднісінького уявлення, як це насправді виглядатиме.

— Кажу вам, я про все це нічого не знав! — закричав він. — До дідька, вас послухати, то познущалися не з моєї дружини, а з вашої!

— Могло бути й так. Від них не захищена тепер жодна людина в цілій Англії. Зрозумійте, вони, напали на жінку, зрештою — на громадянку. Яка різниця, чия вона дружина?

— Таж кажу вам, я з ними розберуся! Те відьмище отримає, що заслужило, нехай мені навіть доведеться рознести весь той бісів інститут на кавалки…

Дімбл мовчав. Марк розумів, що городить казна-що, і знав, що й Дімбл це добре розуміє, але зупинитися не міг. Якби він перестав кричати, то розгубився б так, що, мабуть, не видушив би з себе більше жодного слова.

— Я піду з HIKE! — горлав він. — Що швидше, то краще!

— Ви справді хочете звідти піти? — запитав Дімбл, пильно зиркнувши на нього. Марк, в душі у якого вирували тієї миті вражене марнославство та гострий страх, а ще — пекучий сором, і цього разу не прочитав у докторовому погляді нічого, крім нещадного звинувачення, а даремно, бо насправді в ньому світилася щойно обуджена надія; адже в любові й милосердя надія не згасає ніколи. Проте була в тому погляді й осторога, і Дімбл, опинившись на роздоріжжі, знову змовк.

— Бачу, ви мені не вірите, — сказав Марк, інстинктивно прибравши виразу ображеної гідності, який часто ставав йому у пригоді в директорських кабінетах.

Дімбл не любив брехати.

— Маєте рацію, — мовив він, ще трохи помовчавши. — Не вірю.

Марк знизав плечима і відвернувся.

— Стадоку, — почав Дімбл, — зараз не час для безглуздих лестощів. Хтозна, може, ми з вами не доживемо до вечора. Можливо, за вами йшли по п’ятах до самісінького коледжу. Та й, врешті-решт, я не маю наміру помирати з люб’язною брехнею на вустах. Так, я вам не вірю. Чому б я мав вам вірити? Ви тією чи іншою мірою співпрацюєте з найгіршими в цілому світі людьми. Навіть ваш прихід сюди може виявитися пасткою.

— Невже ви так погано мене знаєте? — спитав Марк.

— Припиніть верзти нісенітниці! — гримнув Дімбл. — Перестаньте позувати і грати роль, бодай на хвилину! Хто ви такий, щоб так говорити? Вони перетягнули на свій бік і кращих людей, ніж ми з вами. Стрейк був колись добрим чоловіком. Філострато був справжнім генієм! Навіть Алькасан — так-так, я знаю, хто вами керує, — був, зрештою, звичайним убивцею, а не тим, що вони зараз із нього зробили. Хто ви такий, щоб бути винятком?

Марк вражено витріщив на доктора очі. Він не мав жодного уявлення, звідки Дімблові стільки відомо, і не знав уже, що й думати.

— Однак, — вів далі той, — добре все це усвідомлюючи, я все ж піду на ризик, поставлю на кін те, порівняно з чим моє чи ваше життя — то суща дрібниця. Отже, якщо ви й справді маєте намір піти з HIKE, я вам допоможу.

На мить перед Марком немов прочинилася брама раю — та відразу й зачинилася знову, бо його свідомістю тут-таки знову заволоділа звична обережність і нездоланне прагнення будь-що виграти хоч трохи часу.

— Мені… мені треба подумати, — пробурмотів він.

— На це немає часу, — квапив його Дімбл. — Зрештою, тут нема про що думати. Я пропоную вам повернутися до людей. Але рішення треба прийняти негайно.

— Послухайте, таж це вплине на всю мою подальшу кар’єру…

— Кар’єру! — вигукнув Дімбл. — Мова йде не про кар’єру, а про вічну погибель… і про останній шанс на спасіння. Вирішуйте!

— Нічого не розумію, — похитав головою Марк. — Ви постійно говорите про якусь небезпеку… Що це за небезпека? І як ви можете захистити від неї мене… чи Джейн?

— Вам доведеться зважитися на ризик, — сказав Дімбл. — Я не можу вас захистити. Невже ви ще не зрозуміли? Зараз ніхто не може вважати себе у безпеці. Битва розпочалася. Я пропоную вам боротися на боці тих, за ким правда. Але хто переможе — зараз сказати годі.

— Я справді думав про те, щоб піти з інституту, — мовив Марк. — Але мені треба все це добряче обміркувати. Ви говорите такі дивні речі…

— На це немає часу, — повторив Дімбл.

— А якщо я загляну до вас завтра?

— Звідки ви знаєте, що зможете знову прийти сюди завтра?

— Тоді за годину. Послухайте, це ж розумно. Ви будете тут за годину?

— Що вам дасть та година? Ви тільки зволікаєте, сподіваючись, що вам остаточно затуманиться в голові.

— Але ви тут будете?

— Якщо вам цього так хочеться, то буду. Тільки-от пуття з цього не буде.

— Мені треба подумати, подумати… — пробурмотів Марк і, не чекаючи на відповідь, вийшов.

Насправді йому хотілося не подумати, а випити і закурити. Думав він і так багато — аж надто багато, як на нього. Одна думка спонукала його повернутися до Дімбла і ні на крок від нього не відходити; десь так почувається заблукала в лісі дитина, коли зустріне нарешті когось дорослого. Інша натомість нашіптувала: «Божевілля, суще божевілля! Поривати з HIKE не можна. Вони ж все одно тебе дістануть, і хто тоді прийде тобі на порятунок — Дімбл? Тебе просто порішать, та й по всьому». Третя думка заклинала навіть тепер не відмовлятися від так важко здобутого становища у інститутському «колі обраних»: має ж бути якийсь середній шлях, якийсь спосіб догодити і вашим, і нашим. Четверта ж гнала геть від Дімбла: Марка ледь не нудило від однієї тільки згадки про тон, яким той говорив до нього. Він хотів до Джейн — і водночас сердився на неї за те, що вона приятелює з тими Дімблами; йому хотілося ніколи більше не бачити Візера — і хотілося якось усе ж до старого підкотитися і все владнати. Він хотів почуватися у безпеці й одночасно вирізнятися такою собі недбалою сміливістю, хотів, щоб Дімбли захоплювалися його мужністю, а колеги з Белбері — тверезістю та кмітливістю, хотів, кінець кінцем, випити ще віскі, а тоді сісти й виважено все обміркувати. Почало накрапати, і в Марка знову розболілася голова. Та що ж це таке, чорт забирай?! Ну чому, чому в нього така паскудна спадковість? Чому він здобув таку нікчемну освіту? Чому суспільство влаштовано так безглуздо? Чому йому так жахливо не щастить?

Коли він підійшов до воріт коледжу, дощ уже просто періщив. На вулиці біля тротуару був припаркований якийсь фургон, а поруч стояло троє чи четверо чоловіків в уніформі й накинутих на плечі плащах-дощовиках. Згодом Марк пригадував, як виблискували ті мокрі плащі під вуличними ліхтарями. Раптом на обличчя йому впав промінь світла.

— Пробачте, сер, — озвався один із чоловіків. — Ваше ім’я?

— Марк Стадок, — відповів Марк.

— Марку Ґейнсбі Стадоку, — сказав той, — іменем закону вас заарештовано за звинуваченням у вбивстві Вільяма Гінджеста.

4

Доктор Дімбл вирушив до Сент-Ен невдоволений собою; його мучила думка про те, що якби він повівся розважливіше чи виявив до того нещасного молодика трохи більше милосердя, то зумів би все ж хоч якось йому допомогти. «Невже я не стримався і зірвав на ньому зло? — думав він. — Невже виглядав надто самовдоволеним у своїй правоті? Чи не наговорив зайвого?» Потім, як то зазвичай із ним бувало, недовіра до себе самого стала поглиблюватися. «А може, я просто не хотів говорити відверто, без натяків? Хотів образити його і принизити, а самому втішатися своєю чеснотливістю? Хтозна, чи ціле те Белбері не живе в мені, у глибинах моєї душі…» Від таких-ото думок його вже не вперше оповив сум. «І так, — повторював він подумки слова брата Лаврентія, — чинитиму завжди, коли залишатимеш мене наодинці зі мною».

Вибравшись за місто, Дімбл збавив хід і поїхав зовсім повільно. Небо на заході багряніло, на ньому з’явилися вже перші зірки. Ген-ген внизу, у глибокій долині мерехтіли вогні Кюр-Гарді, і він подумав: «Слава Богу, воно далеко від Еджстоу, а отже — у безпеці». Ліворуч, поміж деревами у лісі, світлою плямою промайнула раптом у присмерку біла сова, і це принесло йому неабияку втіху — надходила ніч. Його огорнула приємна втома, і він наперед тішився тим, як гарно проведе вечір і рано ляже спати.

— Ось і він! Доктор Дімбл уже тут! — закричала Айві Меґз, коли він під’їхав до воріт маєтку.

— Нехай машина поки що постоїть тут, Дімбле, — сказав Деністон.

— Ой, Сесіле! — тільки й мовила його дружина, і він побачив у неї на обличчі страх. Здавалося, всі тільки на нього й чекають.

Через хвилину, ввійшовши до кухні і кліпаючи від яскравого світла, Дімбл переконався, що вечір заповідається трохи незвичний. Біля вогню сидів сам господар із галкою на плечі; в ногах у нього вмостився Пан Бультитюд. Скидалося на те, що всі вже повечеряли, і доктора відразу посадили скраю до столу, а дружина з пані Меґз заметушилися навколо, щоб швиденько його нагодувати.

— Всі питання — потім, любий, — сказала пані Дімбл. — Доки їстимеш, тобі все розкажуть. Треба, щоб ти добре підживився…

— Бо невдовзі вам знову в дорогу, — докинула Айві.

— Так, — озвався господар, — ми нарешті переходимо до активних дій. Прикро мені відсилати вас геть, щойно ви увійшли, але нічого не вдієш — битва розпочалася.

— Я ж не раз уже намагався довести, — мовив МакФі, — що це повний абсурд — посилати на цю справу старшого чоловіка, який до того ж цілісінький день працював, коли тут є я — дужий чолов’яга, котрий сьогодні палець об палець не вдарив.

— Ні, МакФі, — заперечив Ренсом, — вам іти не можна. По-перше, ви не знаєте мови. А по-друге — час сказати прямо, — ви так ніколи й не віддали себе під опіку Малелділа.

— За таких обставин, — сказав ольстерець, — я цілком готовий визнати існування тих ваших елділів і тієї істоти, яку вони вважають своїм царем. Поза тим…

— Ні, ви нікуди не підете, — твердо відповів господар. — Ця справа — не для вас. Це те саме, що посилати трирічну дитину супроти танка. Краще розгорніть-но он там на столі мапу, щоб Дімбл, доки їстиме, добре її розглянув. А тепер тихо. Отже, Дімбле, ситуація виглядає так: під Бреґдоном справді поховано живого Мерліна. Так, він спить, якщо вам це визначення більше до вподоби. Поки що в нас немає жодних причин вважати, що ворогам вдалося його знайти. Все зрозуміло? Ні-ні, не кажіть нічого, їжте. Вчора вночі Джейн бачила сон — чи не найважливіший з усіх, які їй досі наснилися. Пригадуєте, давніше вона побачила вві сні те місце під лісом, де він лежить… принаймні, я так тоді подумав. Але — і це має для нас неабияке значення — туди веде не якась шахта чи сходи. Їй снилося, наче вона йде довгим підземним ходом, який дуже поступово піднімається догори… О, бачу, ви починаєте розуміти! Так, ваша правда. Джейн гадає, що зможе впізнати вхід до того тунелю: він під купою каміння у невеликому гайку, трохи віддалік від… що ви там бачили, Джейн?

— Білі ворота, сер. Звичайні білі ворота з п’яти вертикальних штаб, скріплених поперечиною. Але та поперечина з одного боку обламана. Я певна, що впізнаю їх, коли побачу.

— Вловлюєте суть, Дімбле? Цілком можливо, що той тунель виходить назовні поза межами придбаної інститутом ділянки.

— Ви хочете сказати, — мовив Дімбл, — що ми можемо потрапити під Бреґдон, не заходячи у сам ліс?

— Власне. Але це ще не все.

Доктор, не зводячи з Ренсома очей, з апетитом наминав свою вечерю.

— Складається враження, — вів далі той, — що ми майже запізнилися. Він уже прокинувся.

Дімбл нараз перестав жувати.

— Джейн бачила склеп порожнім, — пояснив Ренсом.

— Ви хочете сказати, що вороги таки його знайшли?

— Ні, здається, до цього ще не дійшло. Ніхто зі сторони до склепу наче не входив. Все виглядає так, ніби він прокинувся сам.

— Господи Боже! — прошепотів Дімбл.

— Ти їж, їж, любий, — спробувала заспокоїти його дружина.

— Але що це означає? — запитав він, погладивши її по руці.

— Як на мене, це свідчить про те, що все це було заплановано ще у давні-прадавні часи, — відказав Ренсом. — Очевидно, він вийшов із часу в якийсь позачасовий простір, і мав повернутися звідти саме тепер, у ці дні.

— Така собі пекельна машинка у вигляді людини, — докинув МакФі, — і саме тому…

— Ви нікуди не підете, МакФі, — не дав йому договорити Ренсом.

— Отже, всередині його вже немає? — поцікавився Дімбл.

— Мабуть, зараз уже немає, — підтвердив Ренсом. — Джейн, будьте ласкаві, розкажіть докторові, що ви бачили.

— То було те саме місце — темне, з кам’яними стінами, схоже на підземелля, — почала Джейн. — Я відразу його впізнала. Там стояв той же кам’яний стіл, тільки на ньому вже нікого не було. Поза тим, цього разу я не відчувала вже такого холоду. А потім мені наснився тунель… він плавно піднімався від того підземелля вгору. В тунелі був якийсь чоловік. Звісно, я його не бачила, бо там було темно, хоч в око стрель. Спершу я подумала, що то якась тварина, та потім виявилося, що то чоловік — великий і дужий; важко дихаючи, він просувався вперед тунелем. Що вище ми з ним піднімалися, то холодніше ставало: мабуть, туди проникало повітря ззовні. Врешті-решт тунель закінчився великою купою каміння, і той чоловік саме заходився, відтягуючи один по одному камені, розбирати ту купу, коли картинка в мене перед очима змінилася, і я опинилася надворі, під дощем. Саме тоді я й побачила ті білі ворота.

— Як бачите, виглядає на те, що вони — принаймні, на ту мить, — ще його не запопали, — мовив Ренсом. — Отже, маємо шанс їх випередити — і це наш єдиний шанс. Мусимо знайти його раніше за них.

— Всім відомо, що ґрунт у Бреґдоні дуже болотистий, — вставив МакФі, — і ще велике питання, чи може десь під лісом бути печера, достатньо суха, щоб тіло пролежало там усі ці століття. Це на той випадок, якщо когось тут ще цікавить вірогідність…

— В тому-то й річ, — погодився Ренсом. — Склеп, швидше за все, знаходиться десь під тим каменистим узвишшям, яке піднімається у південній частині лісу до Ітонської дороги. Десь там жив колись старий канонік Сторі. Тож насамперед Джейнині білі ворота треба пошукати там. Думаю, вони мали б виходити просто на ту дорогу… або й на іншу, онде на мапі її позначено жовтим, бачите, біля напису «Кюр-Гарді».

— Ми можемо бути там за півгодини, — сказав Дімбл; його долоня ще лежала на руці дружини. Всіх охоплювало дедалі сильніше збудження — так буває в останні хвилини перед вирішальною битвою.

— А обов’язково їхати вже? — збентежено спитала пані Дімбл.

— Боюсь, що так, Маргарет, — відповів Ренсом. — Зараз має значення кожна хвилина. Якщо вороги знайдуть його першими — тоді кінець, ми програли, і ніщо вже нам не допоможе. Цілком можливо, що саме в цьому й полягає весь їхній задум.

— Так, звісно, я все розумію. Вибачте… — прошепотіла пані Дімбл.

— Отже, який у нас план дій? — поцікавився її чоловік. Він вже відставив убік тарілку і заходився набивати люльку.

— Насамперед — з’ясувати, чи вийшов він назовні, — мовив Ренсом. — Не надто ймовірно, щоб усі ці століття вхід до того підземного ходу закривала тільки купа каміння. І навіть якщо це так, то тепер, коли спливло стільки часу, розібрати ті камені — справа зовсім не проста. Це може зайняти у нього кілька годин.

— Вам знадобляться принаймні двоє міцних чоловіків з кайлами… — почав було ольстерець, та Ренсом перебив його:

— Вгамуйтеся, МакФі. Ви нікуди не підете. Отже, Дімбле, якщо вихід з підземного ходу ще не відкрито, вам доведеться там зачекати, але пам’ятайте, йому, можливо, підвладні сили, про які ми не маємо жодного уявлення. Якщо ж він уже вийшов назовні, мусите шукати сліди. Слава Богу, надворі сьогодні вогко, тож, сподіваймось, вам вдасться його вистежити.

— Якщо Джейн їде, — озвалася Каміла, — то, може, варто поїхати й мені? В мене більше досвіду у таких справах…

— Джейн їде тому, що має впізнати ті ворота, — відказав Ренсом, — а вам, боюсь, доведеться все ж залишитися тут. Зрозумійте, цей дім — то все, що зосталося від прадавнього Лоґресу. Ви носите у своєму лоні його майбутнє. Тож як я вже сказав, Дімбле, треба буде шукати. Не думаю, що він може зайти надто далеко. Навіть за денного світла довколишня місцевість буде, звісно, цілком йому незнайома.

— Гаразд… а якщо ми його знайдемо?

— Тоді на сцену вийдете ви, Дімбле, — адже тільки ви знаєте велику мову. Якщо за традицією, до якої належить Мерлін, стоїть потуга елділів, то він, можливо, ту мову зрозуміє, а якщо й не зрозуміє, то, принаймні, впізнає і збагне, що перед ним — посланці Володарів. Хтозна, може, він узагалі подумає, що ви — люди з Белбері, а отже — друзі. В такому разі вам треба буде відразу привезти його сюди.

— А якщо ні?

— Тоді вам доведеться розкрити свої карти. То, мабуть, буде мить найбільшої небезпеки. Невідомо, якими силами володіли прадавні атлантичні характерники; цілком ймовірно, що там не обійшлося й без певного різновиду гіпнозу. Не бійтеся, але й не дайте йому пошити вас у дурні, викинути якогось коника. Тримайте руку на револьвері. Ви, Деністоне, також.

— Я теж непогано даю собі раду з револьвером, — вставив МакФі. — Ну чому, в ім’я здорового глузду…

— Вам іти не можна, — вкотре сказав Ренсом. — Вас, МакФі, він приспить за десять секунд. Інші захищені набагато надійніше. Зрозуміли, Дімбле? Револьвер в руці, молитва на вустах, думки зосереджені на волі Малелділа. А тоді, якщо він зупиниться, заговоріть до нього.

— Що я маю йому сказати?

— Скажете, що прийшли до нього в ім’я Бога й усіх ангелів, в ім’я великих небесних сфер, від того, хто сидить сьогодні на престолі пендраґона і велить йому йти з вами. Скажіть це зараз, перед нами.

І зблідлий Дімбл, що й далі сидів за столом поміж двох жінок, в обличчях у яких теж, здавалося, не залишилося ні кровинки, підвів голову, і з його вуст полилися величні слова; в уяві у Джейн — серце в неї готове було вирватися з грудей — вони поєднувалися чомусь із видивом мурів і веж якогось могутнього замку. Всі присутні завмерли; ба й тварини не ворушилися, втупивши погляд у доктора. Навіть голос його звучав якось інакше, буцім ті слова зароджувалися не у ньому, а у якійсь далекій піднебесній твердині… втім, хтозна, можливо, то взагалі були не слова, а діяння — діяння Божі й діяння елділів та пендраґона. Адже саме цією мовою говорили до гріхопадіння на Землі і говорять ще й зараз поза Місяцем. Ті слова набули свого значення не випадково, не внаслідок людського умислу чи тривалої традиції; їхнє значення було внутрішньо властиве їм споконвіку, так само, як кожній щонайдрібнішій краплині води властива форма величного сонця. То була сама Мова, що виникла на веління Малелділа з живого срібла планети, яку на Землі називають Меркурієм, а у Глибоких Небесах — Віритрильбією.

— Дякую, — мовив Ренсом, і від його голосу на всіх знову війнуло теплим домашнім затишком. — Отже, якщо він погодиться піти з вами — все буде гаразд. Якщо ж ні — тоді вам, Дімбле, доведеться покластися на свою віру. Навіть не пробуйте його якось обдурити. Моліться і довіртеся Малелділові. Я не знаю, що він зробить, але зберіть в кулак усю свою мужність. Хай що трапиться, душі ви не погубите; погубити вашу душу Мерлін не здатен.

— Так, — кивнув Дімбл, — я розумію.

На кілька секунд запала тиша, а тоді Ренсом заговорив знову:

— Не сумуйте, Маргарет. Якщо Сесіл загине, то це означатиме, що нам усім залишилося зовсім не довго. Розлука буде коротшою, ніж ви могли б сподіватися за природного ходу речей. А тепер, панове, думаю, вам знадобиться трохи часу, щоб помолитися та попрощатися зі своїми дружинами. Зараз майже восьма. Пропоную знову зібратися тут десять хвилин на дев’яту, згода?

— Чудово, — пролунало кілька голосів, і за кілька секунд в кухні залишилися, крім тварин, тільки Ренсом, МакФі та Айві Меґз із Джейн.

— З вами все гаразд, дитино? — звернувся господар до Джейн.

— Здається, так, сер, — відповіла вона, хоч насправді розібратися у своїх почуттях їй було тієї миті доволі складно. Її серце сповнювала надія, а все єство заполонило всепоглинаюче збудження, що достоту химерним чином поєднувалося з глибоким послухом. Якби не було так страшно, вона сказала б, що радіє, а якби не було так радісно — що боїться. Все, чого їй довелося досі зазнати у житті, здавалося несуттєвим і навіть не вартим згадки порівняно з ось цією миттю.

— Чи прирікаєте ви послух — послух Малелділові? — запитав Ренсом.

— Про Малелділ а я зовсім нічого не знаю, сер, — відповіла Джейн. — Але я прирікаю послух вам.

— Для початку досить і цього, — сказав Ренсом. — У Глибоких Небесах панує милосердя: якщо ваша воля спрямована на добро, то Малелділові те добро завжди видається більшим, ніж вам. Та завжди так не буде: Він дуже ревнивий і кінець кінцем зажадає, щоб ви віддалися Йому безроздільно. Проте сьогодні цього й справді достатньо.

— Це найбожевільніше починання з усіх, про які я коли-небудь чув, — мовив МакФі.