Мерзенна сила

1

Оскільки Марк ані гадки не мав, день надворі чи ніч, то й не знав, скільки проспав — пару хвилин чи пару годин, — коли до його камери знову завітав Фрост. Їсти йому так і не принесли. Професор прийшов запитати, чи обміркував він усе те, про що йшлося під час їхньої останньої розмови. Марк вирішив, що переконливіше буде здаватися не відразу, а ще трохи потягнути час, і відповів, що, по суті, непокоїть його тільки одне: не зовсім зрозуміло, що здобуде людство загалом і він зокрема від співпраці з макробами. Йому, мовляв, добре вже видно, що переважно мотиви, якими люди пояснюють свої дії (приміром, патріотизм, обов’язок перед людством і т. д.), породжуються їхнім тваринним організмом і змінюються відповідно до різних моделей поведінки, властивих тій чи іншій спільноті. Проте поки що не зовсім ясно, чим можна замінити такі-от ірраціональні мотиви. На підставі чого слід надалі схвалювати чи засуджувати людські вчинки?

— Якщо ви наполягаєте на застосуванні такої термінології, — відповів Фрост, — то найкращу відповідь знайдете у Водінґтона. Існування вже само по собі є виправданням. Процес розвитку і поступальних змін, який ми називаємо еволюцією, виправданий тим, що це — властивість, характерна для всіх біологічних організмів. Встановлення зв’язків між вищими біологічними організмами і макробами виправдане вже тим, що це можливо, і ці зв’язки потрібно нарощувати — бо можливо й це.

— Отже, — мовив Марк, — немає жодного сенсу запитувати, чи не рухається всесвіт до того, що можна було б окреслити як зло?

— Жодного, — підтвердив Фрост. — Проаналізувавши це судження, ви неодмінно дійдете висновку, що воно породжене почуттями — і тільки. Сам Гакслі називав боротьбу за виживання «гладіаторською» і «безжальною». Маю на увазі ту славнозвісну Роменсівську лекцію. Якщо так звану боротьбу за існування розглядати у рамках, скажімо, актуарної теорії, то отримаємо, за словами Водінґтона, «концепцію, позбавлену емоцій настільки, наскільки її позбавлений, наприклад, означений інтеграл» — і будь-які почуття зникнуть, а з ними і та безглузда ідея про якісь зовнішні критерії, породжені почуттями.

— Виходить, нинішній розвиток подій виправданий, навіть якщо він спрямований на цілковите знищення органічного життя? — знову зробив висновок Марк.

— Звісно, — погодився професор. — Якщо ви все ж наполягаєте на цій термінології. Насправді ваше питання взагалі не має жодного сенсу. Воно передбачає причинно-наслідкову модель мислення, що походить від Арістотеля, який, у свою чергу, лише систематизував певні елементи досвіду, накопиченого аграрним суспільством залізного віку. Мотиви не є причиною дії, вони — тільки, скажімо, її побічний продукт, і ви просто марнуєте час, замислюючись над ними. Досягнувши справжньої об’єктивності, ви самі переконаєтесь, що не лише деякі, а всі без винятку мотиви — це тільки суто тваринні, суб’єктивні супутні явища, і побачите, що вони вам більше не потрібні. Їхнє місце займе щось інше; що саме — ви невдовзі збагнете краще, ніж збагнули б тепер. Дії ж ваші тоді стануть набагато ефективнішими, а не навпаки, як вам сьогодні здається.

— Зрозуміло… — протягнув Марк. Філософія, основи якої викладав перед ним Фрост, була йому добре знайома. Ось до чого кінець кінцем приходиш, якщо думати так, як він завжди думав раніше… тепер же такі погляди викликали в нього тільки безмежну огиду Отже, якби він і далі цих поглядів дотримувався, то врешті-решт став би таким самим, як Фрост. Йому впав у вічі професорів звичний вираз обличчя і ясно пригадалося все, що довелося пережити тут, у цій камері. Навернення відбулося — й усім філософам і проповідникам на світі не вдалося б сягнути такого чудового результату за такий короткий час.

— Саме тому, — вів далі Фрост, — вам слід пройти систематичний курс тренування об’єктивності, мета якого полягає у тому, щоб поступово очистити ваш розум від усього, що ви досі розглядали як підставу для дії. Це приблизно те саме, що вбити нерв у хворому зубі. Ми просто зруйнуємо вашу систему інстинктивних преференцій, байдуже, якими міркуваннями вони прикриваються — етичними, естетичними чи логічними.

— Ясно, — сказав Марк, а про себе подумав, що для початку непогано було б із суто інстинктивних міркувань добряче розквасити професорові пику — ото справді була б руйнація.

Потому Фрост повів його до сусіднього приміщення, де так само не було вікон і горіло світло. Там стояла на столі якась їжа, і професор звелів йому підкріпитися, а сам нерухомо стояв і дивився, як він їсть. Харч не дуже припав Маркові до смаку, та він надто зголоднів, щоб відмовлятися — якщо тільки за цих обставин у нього взагалі була можливість хоч від чогось відмовитися. Потім Фрост повів його до Глави; у передпокої йому знов довелося скинути свій костюм, переодягнутися у біле лікарське вбрання й одягти маску. Вони увійшли до кімнати Глави — голова й далі стояла на тому ж місці, роззявивши рота, з якого скрапувала слина, — та професор, на диво, навіть не глянув у її бік, а відразу попрямував у дальній кут, де в стіні були невеликі вузькі двері, увінчані стрілчастою аркою. Тут він зупинився і пропустив Марка досередини, сказавши:

— Заходьте, але пам’ятайте: про те, що ви там побачите, — нікому ні слова. Я скоро повернуся.

Марк увійшов, і спершу йому аж трохи відлягло від серця. На перший погляд, він потрапив до порожньої кімнати для засідань. Тут стояв довгий стіл, навколо — вісім чи дев’ять стільців, на стінах висіло кілька картин, а в дальньому кутку виднілася, зовсім не до речі, складана драбина. Вікон у кімнаті не було, освітлювалася вона електрикою — і Маркові ще зроду не доводилося бачити, щоб електричне освітлення створювало таку повну ілюзію денного світла: він наче потрапив хмурого пополудня до якоїсь сірої, непривітної місцини. Не було тут і каміна; можливо, саме тому та ще через те тьмяне світло здавалося, що у повітрі тягне прохолодою, хоч насправді було доволі тепло.

Спостережлива людина відразу помітила б, що в тій кімнаті не все гаразд із пропорціями: вона була надто висока і надто вузька, не настільки, щоб створювати гротескне враження, та все ж достатньо, щоб викликати внутрішнє роздратування. Саме таке роздратування й охоплювало поступово Марка, хоч у перші хвилини він і гадки не мав, чим це спричинено. Озираючись навколо, він повернув голову до дверей — і подумав спочатку, що став жертвою оптичного обману; збігло чимало часу, доки з’ясувалося, що це не так. Вершечок стрілчастої арки знаходився не по центру дверного прорізу, а трохи збоку; відтак усе там виглядало якимсь скособоченим. Відхилення було таке незначне, що породжувало спокусу знайти все ж позицію, з якої воно стало б узагалі непомітним, тож Марк мимоволі крутив головою і так, і сяк, ніби сподіваючись, що ось-ось усе стане на свої місця. Врешті-решт він відвернувся і сів спиною до дверей… що за мана така? Не варто більше про це думати…

Тоді йому впали у вічі плями на стелі. Не бруд і не цвіль, а просто маленькі круглі чорні плямки, намальовані через нерівномірні проміжки то тут, то там на пофарбованій у блідо-гірчичний колір стелі. Їх було наче не дуже багато, десь із тридцять… чи й усі сто? Марк постановив, що не стане рахувати ті плямки, бо це, напевне, така ж пастка, як і та з дверима. Порахувати їх, мабуть, непросто, бо ж вони порозкидувані без жодного ладу… чи ні? Очі мимохіть звикали до розсипу чорних цяток (онде, праворуч, їх п’ять… а он там наче ще п’ять…), і тепер здавалося, що ще мить — і він збагне порядок, у якому їх розташовано, бо виглядає, наче тут таки є якийсь порядок. Певно, і дратують вони так тому, що ти думаєш, буцім уже вловив ту схему, відводиш погляд убік — і схема враз розсипається, ніби її і не було… Тут Марк нарешті збагнув, що це й справді чергова пастка, і перевів погляд на стіл. Там теж були плямки, цього разу — білі; лискучі білі плямки, не зовсім круглі… й укладено їх, очевидно, так, щоб вони відповідали плямкам на стелі. Чи ні? Та ні, звісно, що ні… ага, он воно що, тепер зрозуміло! Плямки на столі таки відповідали плямкам на стелі — але з точністю до навпаки, хоч і тут були, здається, свої винятки… Марк упіймав себе на тому, що притьмом зиркає то на стелю, то на стіл, намагаючись розгадати все ж цю загадку, — і втретє подумки вдарив себе по руках, а тоді підвівся і став походжати туди й сюди по кімнаті, розглядаючи картини на стінах.

Деякі з них належали до школи живопису, з якою йому вже доводилося стикатися раніше. Наприклад, портрет молодої жінки, яка широко роззявила рота — для того, мабуть, аби показати, що всередині він увесь заріс густим волоссям. Портрет було виписано мало не з фотографічною точністю, й у глядача складалося враження, наче того волосся можна ледь не торкнутися; цього почуття годі було уникнути, як не намагайся. На сусідній картині велетенський богомол пожирав іншого богомола, котрий грав на скрипці, а ще далі можна було побачити чоловіка з коркотягами замість рук, що купався на обмілині в забарвленому у якісь понурі барви морі, куди сідало по-літньому яскраве сонце. Втім, більшість картин була іншого штибу; на позір вони здавалися цілком звичайними, хоч Марка трохи й здивувало те, що багато з них присвячено біблійній тематиці. Тільки з другого чи третього погляду глядач починав розуміти, що все-таки щось тут не так — було щось дивне у тому, як зображені на полотнах особи ставлять ноги чи тримають руки, як вони стоять і як розташовані одне стосовно іншого. Заждіть, а хто оце стоїть між Христом і Лазарем? І чому під столом на Тайній Вечері стільки жуків? І що це за трюк з освітленням, через який кожна картина виглядає так, наче той, хто її малював, бачив усе буцім у п’яній гарячці? Завдяки всім цим запитанням Марк збагнув, що власне позірна буденність тих картин і несе у собі найбільшу загрозу — немов отой зловісний спокій, яким розпочинаються деякі нічні кошмари. Кожна складка тканини, кожна архітектурна деталь мала певне значення — сказати, яке саме, було годі, та розум знай марно метався то туди, то сюди у пошуках відповіді, щораз сильніше виснажуючись та вимотуючись. Порівняно з усім цим ті інші, сюрреалістичні мальовидла були просто не вартою уваги дурнею. Колись давно Марк прочитав в одній книжці про «речі настільки лихі у своїй сутності, що непосвяченій особі вони видаються цілком невинними», і довго думав, що ж то можуть бути за речі, — і тільки зараз, здавалося, зрозумів.

Він повернувся до картин спиною і сів у крісло. Тепер усе було ясно. Фрост не намагався довести його до божевілля… принаймні, не до божевілля у тому сенсі, якого досі надавав цьому слову Марк. Професор справді мав на думці те, про що говорив. Перебування в цій кімнаті мало стати першим кроком у «систематичному курсі тренування об’єктивності», як його називав Фрост: в кінцевому результаті людина повністю позбувається всіх суто людських реакцій і стає готовою до злуки з тими вибагливими макробами. Далі Марка, безперечно, чекали щораз вищі і вищі ступені цього протиприродного «подвижництва»: доведеться, напевне, споживати огидні, непридатні для їжі харчі, плюскатися в багні і крові, виконувати обряди, сповнені заздалегідь підібраними і старанно продуманими непристойностями… Що ж, вони хоча б ведуть із ним по-своєму чесну гру: змушують пройти таку ж ініціацію, яку пройшли самі… власне та ініціація й відокремила їх навік від людства, перетворила Візера на безформну руїну, а Фроста — на гостре, тонке жало…

Та минула година чи й трохи більше — і довга й висока, трохи схожа на гріб кімната стала поступово викликати в Марковій свідомості зміни, на які його наставник, либонь, зовсім не розраховував. Напад, якого Марк зазнав не так давно у камері, більше не повторювався. Чи то через той напад, чи тому, що загроза близької смерті геть-чисто вбила у ньому потяг до таємничого, який переслідував його чи не від самого народження, а може, й через те, що він від щирого серця ввізвав тоді, у камері, по допомогу, свідома, зумисна протиприродність цієї кімнати змусила його як ніколи ясно відчути, що існують на світі речі, абсолютно цій кімнаті протилежні. Як пустеля змушує мандрівця полюбити воду, а відсутність близької людини тільки посилює потяг до неї, так і тут на тлі гіркоти і збоченості проступило раптом своєрідне видиво солодкого і правильного. Щось інше — в думках Марк трохи туманно окреслював те інше як «нормальне» — таки існувало. Цікаво, раніше він ніколи над цим не замислювався… Але, так чи інак, те інше, безперечно, існує, онде воно — зовсім не маленьке і цілком реальне, щось таке, до чого можна доторкнутися, що можна з’їсти, у що можна закохатися… Там була і Джейн, і граки над Кюр-Гарді, і яєшня, і мило, і сонячне світло, і білий день, що панує зараз десь надворі. Думка про якісь моральні категорії не приходила йому до голови взагалі, хоч саме тієї миті він звідав чи не перше у своєму житті глибоке моральне досвідчення (одне одному це не суперечило). Йшлося про те, щоб обрати, на який бік стати, — і Марк обрав «нормальне», «все це», як пояснив подумки сам собі. Якщо наукові погляди ведуть геть від «усього цього», то пішли вони до дідька, ті наукові погляди! Запал, яким аж іскрилася ця остання думка, мало не забивав памороки; таких гострих почуттів він не зазнавав ще ніколи. В ту хвилину Марк не надто переймався навіть тим, уб’ють його Візер із Фростом чи все ж подарують йому життя.

Невідомо, скільки перебував би він у такому-ото гуморі, якби залишався на самоті; зазначимо лишень, що коли повернувся Фрост, нові почуття, що вирували в Марковій душі, ще аж ніяк не вляглися. Професор відвів його до кімнати, де в каміні горів яскравий вогонь, а в ліжку спав якийсь старий. Світло, що вигравало на кришталевих келихах та столовому сріблі, і розкішна обстава так звеселили Маркові серце, що йому ледь вдалося бодай трохи зосередитися, коли Фрост заходився пояснювати, що він має чергувати тут, аж доки його не змінять, і зателефонувати заступникові директора, щойно підопічний заворушиться чи заговорить. Вступати з підопічним у розмови не слід; навіть якби йому спало таке на думку, то однаково з того не буде пуття, бо підопічний не розуміє англійської.

Фрост пішов геть, а Марк роззирнувся по кімнаті. Його охопила якась дивна безтурботність. Хтозна, чи вдасться вирватися з Белбері, не дозволивши перетворити себе на позбавленого елементарних людських почуттів прислужника макробів… та про це можна подумати і пізніше. А зараз, будь-що-будь, треба перекусити — онде на столі сила всіляких смаколиків. І, мабуть, покурити біля каміна.

— От чорт! — лайнувся він, запхавши руку до кишені, — цигарок там не було. Тієї ж миті старий, який досі мирно похропував у ліжку, розплющив очі і втупився в нього.

— Вибачте, — зніяковів Марк, — я не хотів…

Старий сів у ліжку.

— Ге? — кивнув він на двері.

— Прошу? — перепитав Марк.

— Ге? — повторив старий і додав: — Іноземці, ге?

— То ви говорите по-англійськи? — здивувався Марк.

— Ге! — підтвердив старий, трохи помовчав, а тоді вельми енергійно сказав: — Начальник! Чуєш, начальник! Тютюнцю не знайдеться?

2

— Як на мене, це все, що ми можемо наразі зробити, — мовила матінка Дімбл. — Квітами займемось пополудні. — Вони з Джейн були у невеликій цегляній хатині, що стояла неподалік від тих дверей у стіні, через які Джейн колись вперше потрапила до маєтку. Там мала оселитися Айві з чоловіком, і тепер треба було все підготувати й узагалі дати всьому лад. Термін, на який було ув’язнено пана Меґза, збігав сьогодні, тож Айві ще напередодні подалася до міста; вона збиралася заночувати у тітки і зранку зустріти свого милого біля в’язничної брами.

Коли доктор Дімбл почув, чим мала намір зайнятися того ранку його дружина, то сказав: «Авжеж, розпалиш вогонь у каміні і перестелиш ліжко… навряд чи на це піде багато часу». Я теж чоловік і багато в чому розділяю думки доктора Дімбла, а тому так само, як і він, не маю жоднісінького уявлення, що могли кілька годин поспіль робити жінки в тій невеликій хатині. Навіть Джейн, і та ніколи б усього цього не передбачила. Пані Дімбл зуміла перетворити вельми, здавалося б, просте завдання — провітрити кімнату і приготувати ліжко для Айві та її чоловіка-арештанта — на щось середнє між грою і ритуалом.

Джейн пригадувала, як ще дитиною не раз допомагала прикрашати церкву до Різдва чи Великодня. Прийшли їй на пам’ять і епіталами шістнадцятого століття, де можна було подибати всілякі віковічні забобони, жарти і сентиментальні повір’я, в яких ішлося про подружнє ложе, добрі знаки на порозі дому і фей родинного вогнища. Сама вона виростала в атмосфері, де нічого такого не було і близько; ще кілька тижнів тому всі ці речі не викликали в неї жодної симпатії. Справді, хіба ж не віддає сущим безглуздям від усього цього закляклого, архаїчного світу — чудернацької суміші напускної скромності та чуттєвості, стилізованого запалу нареченого і вдаваної сором’язливості нареченої, церковних благословень, не надто пристойних весільних пісень і поголовної впевненості, що кожен, за винятком, звісно, головних дійових осіб, має повне право в цей день ходити добряче під чаркою? Як людям узагалі спало на думку обставити стількома обрядами те, що чи не найменше у цілому світі для обрядів надається? Однак тепер Джейн не відчувала вже впевненості у такому своєму ставленні до шлюбного дійства; у чому була натомість переконана, то це у тому, що матінка Дімбл до того світу належала, тоді як сама вона поки що доступу туди не мала. Через усі свої правила доброго тону, ніби винесені просто з дев’ятнадцятого століття, матінка Дімбл сама того дня постала перед нею в образі особи доволі архаїчної — і це добряче її вразило. Джейн здавалося, наче вона мимохіть долучилася до товариства тих вічно заклопотаних, діловитих старших жінок, які, відколи стоїть світ, укладали молоду пару на подружнє ложе, супроводжуючи це несказанною сумішшю розмаїтих благословень та примовлянь, багатозначно киваючи та підморгуючи, а іноді й утираючи тихцем сльозу… тих немислимих жіночок у платтях із рюшами і мереживних накидках, які могли, не змигнувши оком, кинути пікантний, у шекспірівському стилі, жартик про гульфик чи рогоносців — і тут-таки побожно схилити коліна перед вівтарем. Дивно, але у звичайній розмові все було б навпаки: Джейн, як дипломований філолог, могла абсолютно холоднокровно дискутувати, скажімо, про ті ж гульфики, тоді як матінка Дімбл цілком у згоді з духом кінця минулого століття просто пропустила б такий сором повз вуха — якби тільки якийсь аж надто сьогочасний йолоп наважився зачепити цю тему в її присутності. Можливо, до химерного настрою Джейн трохи спричинилася і погода. Мороз відступив, і стояв один із тих напрочуд світлих, теплих днів, які трапляються часом на початку зими.

Тільки напередодні Айві розповіла Джейн свою історію. Виявилося, що пан Меґз вкрав якісь гроші у пральні, де працював раніше. Тоді він ще не знав Айві і потрапив до поганої компанії. Коли вони з Айві почали зустрічатися, він «зовсім-зовсім виправився», та незабаром крадіжка все ж спливла наверх, і через півтора місяця після весілля його заарештували. Джейн під час цієї розмови говорила зовсім мало. Айві ніби не надто й усвідомлювала, що навіть дрібна крадіжка і незначний термін ув’язнення все одно таврують людину в очах суспільства, тож Джейн не мала нагоди (навіть якби хотіла) виявити те мало не машинальне співчуття, з яким люди зазвичай вислуховують розповіді про злигодні бідноти. З іншого боку, не випадало демонструвати і революційну широту поглядів, мовляв, така крадіжка — злочин не більший за всі інші способи збагачення. Айві, здавалося, не ставила традиційну мораль під сумнів і власне тому «страшенно всім цим переймалася». Виходило, що з одного боку халепа, в яку потрапив пан Меґз, мала неабияке значення, а з іншого — жодного, бо Айві й на думку ніколи не спадало, що це може бодай найменшим чином вплинути на її стосунки з чоловіком — так, наче, виходячи заміж, хоч-не-хоч наражаєшся і на такий ризик.

— Я ж завжди кажу, доки не поберешся з чоловіком, ніколи всього про нього не знатимеш, — заявила Айві.

— Мабуть, що так, — погодилася Джейн.

— Ясна річ, для них усе так само, — додала Айві. — Мій старий татусь полюбляв примовляти, що зроду не взяв би собі маму за жінку, коли б знав, як вона хропе. А вона тільки підсміювалася: «Певно, що не взяв би!»

— Ну, як на мене, це вже трохи інше… — завагалася Джейн.

— Як не це, то те — все одно щось знайдеться, я так вважаю. Зрештою, їм теж не так уже й просто… Доводиться їм, бідакам, брати нас собі за дружин, якщо вони, звісно, не поганці якісь, а з нами, скажу я вам, теж часом дуже нелегко — навіть з найкращими. Пам’ятаю, якось, ще до того, як ви до нас переїхали, матінка Дімбл говорила щось докторові, а він саме читав — його ж, самі знаєте, без книжки і не побачиш ніколи… ще й виписує щось постійно, не те, що ми з вами, — так от, читає він собі і знай киває: «Так, люба», хоч нам обидвом чудово було видно, що він зовсім не слухає. То я й кажу: «Ось так, матінко Дімбл, бачите, як вони до нас ставляться, коли ми за них виходимо? Навіть послухати не хочуть.» І знаєте, що вона мені на те відповіла? «Айві, Айві, — каже, — а тобі ніколи не спадало на думку бодай на хвилинку замислитися, чи може хоч хтось вислухати все, що ми говоримо?» Отак і сказала, уявіть собі. Звісно, я не збиралася так легко поступатися, та ще й перед доктором, і стояла на своєму: «Ясно, що може!» Але взагалі-то вона має рацію. Я, знаєте, частенько й сама отак розповідаю щось чоловікові та розповідаю, аж тут він підводить очі і щось перепитує — а я уже й не пам’ятаю, про що говорила!

— Та ні, це інше, — мовила Джейн. — Так буває, коли люди розходяться, коли в них з’являються різні інтереси…

— Ви, напевне, страшенно хвилюєтеся за пана Стадока, — змінила тему Айві. — Я на вашому місці, мабуть, і ока не склепила б. Але не переживайте, наш господар подбає, щоб усе скінчилося добре, от побачите.

…Пані Дімбл подалася у дім по кілька гарненьких дрібничок, які мали стати останнім штрихом в опорядженні спальні, а Джейн, трохи вже притомившись, стала тим часом навколішки на низенькому диванчику під вікном і, поставивши лікті на підвіконня й підперши долонями обличчя, задивилася надвір. Сонячне проміння видавалося напрочуд теплим. З думкою про повернення Марка — якщо тільки йому пощастить-таки коли-небудь вирватися з Белбері — вона давно погодилася; ця думка її не лякала, проте водночас і не викликала особливого зацікавлення, була якоюсь сухою і прісною. Джейн уже не сердилася на нього за те, що часом він явно віддавав перевагу не її словам, а їй самій — такий-от подружній злочин, — часом же не виявляв належної уваги ні до неї, ні до її слів, поринаючи натомість у свої думки. Справді — що, властиво, такого цікавого вона говорила? Це цілком нове для неї почуття смирення навіть приносило б їй втіху, якби було пов’язане з кимось, хто хвилював би її більше за Марка. Певна річ, коли вони знову зустрінуться, вона ставитиметься до нього зовсім інакше. Та саме оте «знову» й позбавляло радісного передчуття це з будь-якого погляду правильне рішення; Джейн почувалася так, ніби їй доведеться повернутися до арифметичної задачі, розв’язаної колись неправильно, і спробувати переписати її наново на тій-таки добряче списаній уже сторінці у старому зошиті. «Якщо вони знову зустрінуться…» їй стало прикро, ба навіть соромно, що її так мало хвилює Маркова доля, та чи не відразу ж вона збагнула, що таки трохи за нього непокоїться. Досі Джейн якось і не припускала, що він може не повернутися, а от тепер раптом ясно уявила собі, що його більше немає. Вона не переймалася тим, як житиме далі, а просто побачила Марка мертвим: ось він лежить на столі, безживне обличчя дивиться на неї з подушки, тіло холодне і заклякле, руки (що б там не було, такі не подібні ні на чиї інші) витягнуті по швах і нерухомі, як у ляльки… їй аж мороз пробіг по спині, хоч сонце вже аж припікало — просто неймовірно, як для цієї пори року. Довкола панувала повна тиша; чути було навіть, як за вікном стрибає по доріжці якась пташинка. Доріжка вела до дверей у стіні маєтку. Джейн бачила, як та пташинка вистрибнула на приступку під дверима, а далі — комусь на ногу. Справді, тільки тепер вона помітила, що на тій приступці, буквально за кілька ярдів від неї, сидить якась жінка — сидить так тихенько, що досі це і не впадало їй у вічі.

Жінка була вбрана у довге, до п’ят, плаття вогненної, ярої барви, яке ззаду переходило у пишний високий комір, а спереду мало такий низький виріз, що зовсім не прикривало великих грудей. Джейн пригадала, що вже бачила колись таке плаття: його мала на собі мінойська жриця, зображена на стародавній кносській вазі. Шкіра у жінки була смаглява й відливала медовим полиском, а голова, що нерухомо покоїлася на високій м’язистій шиї, дивилася просто на Джейн. Щоки у незнайомки горіли рум’янцями, вологі уста були напіврозтулені, а в темних і великих, сливе коров’ячих очах немов застиг загадковий вираз. Її обличчя не мало абсолютно нічого спільного з матінкою Дімбл, але саме про неї і згадала тієї миті Джейн, адже, дивлячись на те обличчя, ясно побачила вираз, який сьогодні увесь час ніби потай блукав обличчям дружини старого доктора. То було обличчя матінки Дімбл, тільки-от чогось йому бракувало, і саме це хтозна й чому вразило Джейн найбільше. «Якесь воно надто грубе, брутальне», — подумала вона, та потім змінила думку: «Ні, то я сама, напевне, надто слабка, ні до чого не здатна…» Далі їй прийшло до голови, що та жінка з неї глузує, та за кілька секунд вона зміркувала, що незнайомка просто не звертає на неї уваги або й узагалі її не бачить, бо хоч і щирить зуби з якоюсь ледь не людожерською радістю, проте нею, здається, не надто й цікавиться. Вона спробувала відвести погляд — і їй це вдалося, — а тоді раптом помітила, що неподалік є ще хтось… четверо чи п’ятеро… ні, ціла ватага кумедних, схожих на казкових гномів чоловічків — опецькуватих і кругловидих дрібнолюдків у червоних каптурах із китичками. Поводилися вони на позір страшенно легковажно й аж надто вільно і, тут годі було сумніватися, таки з неї глузували: показували пальцями, лукаво кивали й підморгували, кривлялися, ставали на голову і ходили перевертом… Джейн не відчувала страху, можливо, тому, що гаряче сонячне проміння, яке лилося просто у відчинене вікно, добряче її розморило. Подумати лишень — таж надворі майже зима! Отже, якщо вона щось і відчувала, то хіба обурення. Її знову пронизала підозра, яка вже не раз приходила їй до голови раніше: а раптом усесвіт насправді зовсім позбавлений рації, геть безглуздий? Це почуття чомусь тісно переплелося з дитячими спогадами про той гучний, безтурботний, суто чоловічий сміх, яким так часто заходилися колись її неодружені дядечки… в дитинстві це страшенно її лютило; почасти саме від цього сміху вона й шукала тоді рятунку в серйозній і розважливій шкільній науці.

Втім, не минуло й хвилини, як Джейн таки злякалася — і то неабияк. Жінка піднялася — вона була просто велетенська, — і вся та гурма посунула просто до хатини. За мить незнайомка у ярому платті і нахабні гноми були вже поряд, у кімнаті, яку враз заполонив гучний гамір, у повітрі повіяло жаром, а на стінах заграли химерні відблиски. В руці велетка тримала смолоскип, який горів так яскраво, що аж засліплював очі, потріскував і разом із густим чорним димом розливав навколо їдкий смолистий запах. «Якщо вони не будуть обережніші, — подумала Джейн, — то підпалять дім.» Але особливо замислюватися над цим було ніколи, бо тут дрібнолюдки взагалі пустилися берега і стали витворяти просто казна-що. В одну мить вони вщент розгромили ліжко, постягували на підлогу простирадла, стали кидатися подушками — у повітрі аж побіліло від пір’я, — а тоді схопили ковдру і, вмить обравши найтовстішого з-поміж себе, заходилися його на ній гойдати.

«Обережно! Обережно!» — закричала нараз Джейн, бо велетка ні з того ні з сього стала торкатися смолоскипом різних речей у кімнаті. Ось торкнулася вази, що стояла на камінній поличці, і негайно звідти ніби виросла якась яскрава тоненька стяжка. Джейн подумала, що то вогонь, і кинулася туди, щоб його погасити, та тут побачила, що те саме сталося і з картиною на стіні, а потім, дедалі швидше і швидше, чи не з усім навколо. Здавалося, ясним вогнем спалахнули навіть китички на каптурах дрібнолюдків. Тієї миті, коли Джейн, здавалося, готова була вже збожеволіти від страху, вона раптом помітила, що над усім, чого торкався смолоскип, піднімається зовсім не полум’я, а… рослини. Ніжками ліжка повзло вгору пагіння плюща і жимолості, над гном’ячими каптурами піднімалися червоні троянди, а круг неї самої де не взялася сила-силенна велетенських лілій, які звідусіль тягнулися своїми жовтими язичками їй до ніг і стану. Через насичені запахи диму та квітів, палючий жар, миготливе юрмище довкола й разючу химерність усього, що відбувалося, Джейн аж запаморочилося в голові. Їй навіть на гадку не спадало, що все це, можливо, просто сон. Люди, буває, приймають сни за видіння, але ніколи — навпаки…

— Джейн, Джейн! — почувся раптом голос матінки Дімбл. — Що з вами?

Джейн сіла. Крім них, у кімнаті не було більше нікого, але ліжко й справді виглядало так, наче по ньому допіру пройшовся смерч. Сама вона геть знесилено сиділа просто на підлозі й аж тремтіла від холоду.

— Що трапилося? — спитала пані Дімбл.

— Не знаю, — відповіла Джейн.

— З вами все гаразд?

— Зі мною все нормально, не хвилюйтесь… мені треба негайно побачити господаря. Ні-ні, я можу підвестися й сама, дякую… але я справді мушу поговорити з господарем.

З

Свідомість у Пана Бультитюда була така ж кудлата, як і шерсть, й нагадувала людську настільки ж, наскільки скидався на людину він сам. Ведмідь не пам’ятав ні провінційного зоопарку, з якого накивав п’ятами під час пожежі, — людині таке не вивітрилося б із пам’яті до самої смерті, — ні того, як, перелякано пофоркуючи, прибився до маєтку в Сент-Ен, ні того, як поступово навчився відчувати любов і довіру до його мешканців. Зрештою, він ані не усвідомлював цієї любові і довіри, ані навіть не знав, що вони — люди, а він — ведмідь. Пан Бультитюд взагалі не знав, що живе на білому світі; все, що ми виражаємо за допомогою слів «я» і «ти», в його свідомості не вміщалося. Коли пані Меґз щонеділі частувала його вранці бляшанкою солодкої патоки, він не розрізняв її і себе. Благо просто приходило і приносило втіху — оце й усе. Звісно, можна сказати, що любов у нього була доволі корисливою: він любив їжу і тепло, людські руки, які його гладили, і голоси, які звучали ласкаво і підбадьорливо. Та якщо в людей корислива любов передбачає холодний розрахунок, то тут ні про що подібне й мови не було. Пан Бультитюд скидався на людину-егоїста не більше, ніж на людину-альтруїста. В його житті не знаходилося місця для прози. Прагнення, що їх людський розум, не замислюючись, затаврував би як корисливі, для нього були трепетними, екстатичними сподіваннями, які проймали усе його єство, безконечними і пристрасними жаданнями, що несли в собі загрозу великої трагедії і водночас сяяли всіма барвами раю. Якби сучасна людина бодай на мить занурилася у те літепле, тремке й мінливе озерце первісної, якоїсь ще доадамової свідомості, то виринула б звідтіля, свято вірячи, що спізнала абсолют, адже і нижчі, і вищі за наш розум рівні розмислу так відрізняються від нашого, що на перший погляд мали б видаватися нам трохи схожими між собою. Іноді в нашій пам’яті зринають образи безіменного блаженства чи страху з раннього дитинства, образи, з жодними конкретними речами безпосередньо не пов’язані, — чиста якість, своєрідні потужні прикметники, що пливуть собі у позбавленій іменників порожнечі. В такі хвилини ми немов наближаємось до берегів згаданого озерця, посеред якого, там, куди нас не допровадять уже жодні спогади, й минало у теплих, темнистих водах усе життя Пана Бультитюда.

Того дня йому неабияк пощастило: його випустили надвір без намордника. Таке траплялося вкрай рідко — не тому, що ведмідь становив бодай найменшу загрозу для мешканців маєтку, а лише через те, що надто вже полюбляв він фрукти й овочі — ті, що посолодші. «Він, знаєте, й мухи не зобидить, — пояснювала Айві Джейн, — тільки-от совісті у нього немає. Дай йому волю — все поїсть, нам і яблучка не зоставить.» Та сьогодні про намордник чомусь забули, і Пан Бультитюд пречудово провів ранок на грядках, де росла ріпа. Сонце підбилося вже височенько, коли він перевальцем підійшов до стіни, якою було обнесено сад, а там став і задивився на чималий каштан, що ріс під самою стіною; ведмідь завиграшки міг видряпатися на нього і зістрибнути на землю вже по той бік, за межами маєтку. Айві описала б те, що діялося тоді у нього в голові, десь так: «Він же прекрасно знає, що йому туди не можна!». Втім, сам Пан Бультитюд бачив усе трохи інакше. Він, ясна річ, не мав жоднісінького уявлення про якусь там мораль, проте господар наклав на нього певні заборони. Коли він підходив до стіни надто близько, його сковувала якась загадкова знемога, що не пускала далі, почуття наче захмарювалися, проте домішувалася до цього і протилежна спонука — перебратися-таки через стіну. Йому, звісно, було невтямки, навіщо це потрібно; щобільше, він навіть не зумів би поставити собі таке запитання. Якби цю спонуку вдалося хоч якось перекласти людською мовою, то вона вилилася б не в думку, а радше у якусь подобу міфа. У садку були бджоли — але не було вулика. Ті бджоли прилітали з-за стіни і туди відлітали. Отже, цілком природно, треба податися за ними. Гадаю, в голові у ведмедя вимальовувалися туманні образи — навряд чи можна назвати їх картинами — безконечних зелених лук, заставлених незліченними вуликами; там гули бджоли завбільшки з горобця, а соти повнилися чимось іще тягучішим, солодшим і золотистішим, аніж сам мед.

Сьогодні Пан Бультитюд непокоївся сильніше, ніж звичайно. Він сумував за Айві Меґз, хоч і не знав, що на світі живе така особа, і не пам’ятав її так, як пам’ятаємо своїх ближніх ми. Просто йому чогось бракувало, а от чого саме — хтозна. Айві з Ренсомом відігравали чи не найважливішу роль у його житті. По-своєму він добре відчував, що Ренсом посідає у маєтку вище становище, ніж усі решта. Для ведмедя зустрічі з господарем ставали справжніми містичними одкровеннями, адже на Венері той набув якогось слабкого відблиску давно втраченої людьми здатності ушляхетнювати тварин. Біля Ренсома Пан Бультитюд, тремтячи від збудження, підступав упритул до того останнього пругу, за яким починається вже особистість, мислив немислиме і робив неможливе, пробував бодай на мить виглянути — і часом таки виглядав — за межі свого волохатого світу, а потім знемагав від утоми. Натомість з Айві він почувався цілком у своїй тарілці; так дикун, який хоч і вірить, що десь далеко на небі живе всемогутній Бог, набагато вільніше почувається все ж у звичному товаристві всіляких дрібних лісовиків та водяників. Саме Айві годувала його, вгощала штурханцями, проганяла звідти, куди йому було зась, і з ранку до ночі з ним балакала. Вона готова була голову дати на відруб, що ведмідь «розуміє кожнісіньке словечко, яке йому кажуть». Ясна річ, у буквальному сенсі це було зовсім не так, та з іншого боку Айві таки недалеко втекла від правди, бо часто-густо вкладала у свої слова не стільки думки, скільки почуття чи відчуття, знайомі і Панові Бультитюду, — приміром, фізичну ласку, жвавість або затишок. Тож по-своєму вони чудово розуміли одне одного.

Тричі Пан Бультитюд ставав до каштана та стіни задом і вже наче збирався йти геть — і тричі повертався назад, а тоді врешті-решт почав дуже повільно й обережно вибиратися на дерево. Діставшись до розгалуження, він надовго засів там, спозираючи внизу, вже за стіною, стрімкий, порослий травою схил, що спадав униз до дороги. Бажання і заборона зчепилися між собою з новою силою, і ведмідь завмер у нерішучості. Часом він узагалі забував, де опинився, а одного разу мало не заснув, але кінець кінцем все ж зістрибнув на землю — по той бік стіни. Побачивши, що це таки сталося, Пан Бультитюд страшенно перелякався і, затамувавши подих, завмер на траві біля самісінького узбіччя, а невдовзі звіддалік долинув якийсь шум.

На дорозі з’явився великий фургон. Водій був одягнений в уніформу зі значком HIKE, збоку сидів ще один чоловік в такій же уніформі.

— Ого… ти тільки глянь! — сказав колега водія. — Пригальмуй-но, Сіде. Як тобі оце?

— А що таке?

— Та протри очі, чоловіче!

— Ну і ну! — аж присвиснув від здивування Сід і справді пригальмував. — Ведмедисько… або й ведмедиця, хто їх розбере. Слухай, це ж не наша, правда?

— Яке там, наша в клітці сидить, сам бачив зранку.

— А раптом вирвалася і втекла? Ох і влетіло б це нам у копійчину…

— Навіть якби втекла, то все одно сюди не доперлася б… це ж треба із сорок з гаком миль на годину робити, ведмеді так не бігають. Чуєш, може прихопимо його з собою?

— Нам про ведмедів нічого не казали.

— Так-то воно так, але ж і того клятого вовка ми не запопали.

— Ну, ми тут не винні. Ти ж сам бачив, Лене, як вперлася та стара, не продам, каже, і все — хоч ти лусни! Ми ж зробили все, що могли. Наплели їй, що ті експерименти в Белбері — то просто дитячі забавки, що та тварюка почуватиметься там, як у Бога за пазухою… в житті нікому стільки туману не пускав, чесне слово! Просто їй хтось уже на інститут накапав, це точно.

— Ясно, що ми не винні, але ж шефові це до лампочки. Він одне знає: або ти виконуєш накази, або забираєшся геть.

— Забираєшся? — перепитав Сід. — До дідька, от якби ще хтось сказав, як звідти забратися!

Лен промовчав і тільки сплюнув через вікно на дорогу.

— Так чи так, — знову заговорив Сід, — яка нам радість тягнути з собою цього бурмила?

— Ну, це ж краще, ніж повернутися взагалі з порожніми руками, — сказав Лен. — І потім, ведмеді таки трохи коштують. Я чув, що їм там потрібен ще один, а тут ось, будь ласка, бери собі на дурняка.

— Гаразд, як ти такий розумний, то виходь і запрошуй його до машини, — закпив з нього Сід.

— Зараз ми йому трохи дурманчику підсипемо…

— Тільки мого обіду не чіпай, чуєш?

— Гарний з тебе товариш, — буркнув Лен, порпаючись у засмальцьованому пакунку. — Тобі, знаєш, ще дуже пощастило, що я не стукач…

— Та невже? — прискалив око водій. — Знаю я всі ті ваші штучки, мене так легко не візьмеш…

Тим часом Лен видобув уже з пакунка чималий бутерброд і тепер щедро поливав його якоюсь пахучою рідиною з невеликої пляшки. Врешті вирішив, що досить, зістрибнув на землю і ступив крок уперед, не наважуючись, втім, відходити від машини далеко. Ведмідь тихо сидів ярдів за шість попереду, і Лен кинув йому бутерброд — іти далі було все-таки страшнувато.

За чверть години непритомний Пан Бультитюд уже лежав, важко дихаючи, на боці. Зв’язати йому морду і лапи було нескладно, а от підняти і затягнути до кузова — тут довелося помучитися.

— Трохи не підвередився, — прохрипів кінець кінцем Сід, тримаючись за бік.

— От дідько! — лайнувся Лен, витираючи з чола піт. — Все, поїхали!

Сід сів за кермо і кілька секунд віддихувався, час від часу примовляючи: «Ой, Боже мій…», а тоді завів двигун, і фургон рушив з місця.

4

Марк тепер проводив увесь час або біля ліжка, де спав незнайомець, або у кімнаті з поцяткованою стелею, де проходив курс тренування об’єктивності. Саме це тренування описати в усіх деталях просто годі. У тих протиприродних схильностях, які намагався прищепити йому Фрост, не було нічого надто особливого чи драматичного, проте виносити на публіку певні подробиці не годиться; від них аж відгонило якоюсь не то старечою, не то малечою недоумкуватістю, тож краще, мабуть, їх просто опустити. Частенько Маркові здавалося, що один-єдиний вибух нестримного і навіть не надто добропорядного реготу вмить розвіяв би цілком ідіотську атмосферу цих тренувань, та, на превеликий жаль, про жодний сміх тут не могло бути й мови. В цьому, властиво, й полягав увесь жах: робити всілякі дрібні капості, які могли б розвеселити хіба якусь геть дурнувату дитину, доводилося під невсипущим наглядом професора, який тримав в руці секундомір, час від часу занотовував щось у записнику і взагалі поводився так, ніби тут відбувався серйозний науковий експеримент. Деякі з речей, що їх Фрост загадував робити Маркові, взагалі на перший погляд не мали жодного сенсу. Одна із вправ, наприклад, полягала в тому, що треба було вилазити на скла-дану драбину і торкатися однієї з плям на стелі, яку вказував Фрост, просто торкатися її вказівним пальцем, а тоді злізати назад на підлогу. Втім, чи то за аналогією з іншими завданнями, чи тому, що в цьому вчинкові все ж крився якийсь прихований, потаємний сенс, саме ця вправа уявлялася Маркові найогиднішою і найнепристойнішою. І з кожним днем та ідея «правильного» чи «нормального», яка з’явилася в нього тоді, коли він вперше переступив поріг цієї кімнати, ставала дедалі сильнішою і міцнішою, аж доки не перетворилася у нього в уяві на справжнісіньку височенну гору Досі Марк якось і не замислювався ніколи над тим, що таке ідея; йому думалося, що це — просто уявлення про певні речі, що існує в людській свідомості. Однак тепер, коли його свідомість постійно атакували, а іноді й ущерть заполонювали образи безпутства і розкладу, якими повнилися тренування, та ідея височіла над ним як абсолютно незалежна дійсність, як тверда, непохитна скеля, на яку можна було без страху опертися.

Допомагав Маркові порятуватися і старий у спальні. Відколи з’ясувалося, що він таки говорить англійською, між ними зав’язалося вельми оригінальне знайомство. Властиво, важко стверджувати, що вони розмовляли. Так, обидва говорили, тільки-от розмови якраз і не виходило — принаймні, у тому сенсі, в якому досі завжди розумів це слово Марк. Незнайомець робив стільки туманних натяків і так завзято жестикулював, що у Марка, який не звик до такого хитромудрого способу спілкування, часом просто опускалися руки. Приміром, коли Марк пояснив, що не має тютюну, старий разів із шість поспіль набивав уявну люльку і чиркав сірником, а тоді блаженно заплющував очі, зображаючи таку безмежну насолоду, яку в людини на обличчі не часто й побачиш. Пізніше Марк спробував розтовкмачити йому, що «вони» хоч і не іноземці, та все одно страшенно небезпечні, тож, мабуть, найкраще буде, якщо при них він і надалі мовчатиме.

— Угу, — кивнув старий. — Ге?

А тоді, на мить приклавши пальця до губ, розіграв цілу пантоміму, яка, без сумніву, мала означати те саме, і так захопився, що довго не звертав уваги ні на що інше і знай примовляв:

— Ге… та щоб я — ви що! Від мене нічого не почують. Ге! Щоб я… ми ж то знаєм, ге? — І дивився на Марка з таким розумінням і почуттям таємного єднання, що в того аж світлішало на серці. Вирішивши, що тему вичерпано, Марк почав було: «Але на майбутнє…», та незнайомець знову взявся до своєї пантоміми, яка скінчилася запитальним «Ге?».

— Так, звісно, — відповів Марк, — Нам загрожує серйозна небезпека. І…

— Угу, — погодився старий. — Іноземці, ге?

— Ні, я ж вам сказав, що ніякі вони не іноземці, — заперечив Марк. — Навпаки, вони чомусь вас мають за іноземця. І саме тому…

— Так, так, — перебив його незнайомець. — Знаю. Просто так собі кажу — іноземці. Знаю, все знаю. Ні слова від мене не почують. Ми ж із вами… ге?

— Я пробую придумати якийсь план…

— Ну?

— Так, і власне думаю, чи…

Тут, одначе, старий раптом нахилився до Марка і вельми енергійно ствердив:

— Маю щось вам сказати.

— Що саме? — здивувався Марк.

— У мене є план.

— Який?

— Ге! — незнайомець змовницьки підморгнув, а тоді погладив себе по животі.

— То що у вас за план? — нетерпляче поквапив його Марк.

— От дивіться, — старий випростався і склав на грудях руки, немов готуючись до довгого філософського диспуту. — От дивіться: що, коли ми візьмемо добрий кавалок сиру і гарненько його собі засмажимо?

— Я, взагалі-то, про план втечі… — трохи розгубився Марк.

— Ну, — мовив незнайомець. — От візьміть мого батечка. Ніколи в житті не хорував! Як вам це, га?

— Дивовижно, — сказав Марк.

— Ясне діло, — підтакнув старий. — Ціле життя бурлакував, швендяв дорогами — і хоч би раз живіт прихопив. — І так, ніби Марк міг і не знати, про що мова, заходився дуже наглядно пояснювати жестами, що саме має на увазі.

— Напевне, свіже повітря йшло йому на користь, — припустив Марк.

— І як ви гадаєте, чому він завдячував своїм здоров’ям? — запитав старий. Слово «завдячував» він вимовляв із неабиякою втіхою, хоч і ставив наголос на перший склад. — То що, знає хтось, чому він завдячував своїм здоров’ям?

Марк уже рота відкрив, щоб відповісти, але старий застережно підніс догори руку — очевидно, питання мало суто риторичний характер.

— Своїм здоров’ям він завдячував, — надзвичайно врочисто виголосив старий, — смаженому сиру! Бо смажений сир, щоб ви знали, виганяє з живота воду — всю до краплини, отак! Як вам це, га? Отак!

Ще кілька таких розмов — і Маркові пощастило трохи дізнатися і про самого незнайомця, і про те, як він потрапив до Белбері. Зробити це було непросто, бо хоч старий бродяга і говорив переважно про себе, але часто-густо згадував при цьому всілякі інші розмови і хвалився дотепами й віцами, які йому пощастило тоді пустити. Для Марка то був темний ліс, бо він не міг дати собі раду з силою туманних натяків, пов’язаних із життям таких-от бурлак, хоч і опублікував якось статтю про бродяжництво, на яку багато хто згодом посилався. Та поступово, ставлячи питання за питанням, вдалося з’ясувати приблизно таке: спочатку якийсь невідомий — бродяга його у вічі ніколи раніше не бачив — забрав у нього одяг, а тоді він зненацька міцно заснув, хоч до того аніскілечки не хотів спати. Звісно, насправді ця розповідь прозвучала зовсім інакше. Старий вперто поводився так, наче Марк давно все знає, й у відповідь на будь-які уточнюючі запитання тільки багатозначно кивав, підморгував і жваво розмахував руками — це мало свідчити про повну довіру між ними. Скласти собі бодай приблизне уявлення про те, ким був той таємничий незнайомець, який не погребував навіть ветхими лахами старого бродяги, Маркові так і не вдалося. Після годин марних розпитувань, скроплених не одною чаркою — міцних напоїв у кімнаті не бракувало, — йому щастило почути хіба щось на кшталт «Ге, то був ще той хлопака! Такому, знаєш, пальця в рот не клади!» Вимовляв усе це бродяга зі щирим захватом і піднесенням, так, ніби той, хто поцупив його вбрання, нічого іншого і не заслуговував.

Судячи з мови старого, такий-ото захват узагалі посідав у нього чільне місце серед усіх інших емоцій. Він жодного разу не висловив хоч якогось морального судження стосовно всього, чого йому довелося зазнати протягом життя, і навіть не пробував хоч якось пояснити ту чи іншу подію. Коли з ним коїлося щось несправедливе і тим більше — незрозуміле, він, здавалося, не тільки не ремствував, а навіть тішився, — аби лиш то було щось дивовижне. Старий не надто переймався становищем, у яке потрапив, — раніше Марк навряд чи повірив би, що таке взагалі може бути. Сенсу в цих подіях бродяга не бачив, але ж йому ніколи й на думку не спадало шукати у чомусь сенс. Він побивався, що у них немає тютюну, й усвідомлював, що «іноземці» — люди страшенно небезпечні, проте вважав, що головне тепер — чимпобільше їсти й пити, доки є така нагода. Поступово Марк і собі став дивитися на все це його очима. Від бродяги погано пахло, їв він, як останній нехлюй, але безперервна гулянка, яку вони собі влаштували, ніби повертала Марка у те царство вічного дитинства, де веселилися всі ми, доки не настали часи добрих манер і пристойної поведінки. Кожен із них розумів хіба десяту частину того, що говорив інший, а проте єдність між ними ставала дедалі глибшою і міцнішою. Тільки через багато років Марк зрозумів, що саме тут, де не було місця марнославству, а загроза висіла не менша, ніж над тими дітьми з відомої казки, які залізли на кухню до велетня-людожера, він і потрапив, сам того не усвідомлюючи, до кола такого таємного і такого закритого для сторонніх, про яке йому колись і не мріялося.

Час від часу їхню самотність переривали; то Фрост, то Візер, то вони обидвоє по черзі приводили до кімнати різних незнайомців, які зверталися до бродяги якоюсь невідомою мовою, проте жодної відповіді не отримували і йшли геть. Саме в такі моменти старому у великій пригоді ставала звичка не замислюватися над тим, що годі пояснити, а ще — невловима, майже якась звірина лукавість. Навіть і без Маркових застережень йому й на думку ніколи не спало б заговорити до «іноземців» англійською — це ж одразу розвіяло б усю таємничість, що огортала їх усіх від самого початку, а власне таємничість належала до тих речей, які приваблювали його у житті найбільше. Вираз спокійної байдужості, часом — загадково-гострий погляд, що вже за мить змінювався все тією ж байдужістю, жодних ознак тривоги чи збентеження — все це зовсім збивало з пантелику Фроста з Візером. Заступник директора марно шукав в обличчі старого ознаки зла, проте не було там і ознак доброчесності, які відразу б його насторожили. Такого йому ще не траплялися. На своєму віку він стрічав різних людей — простаків, переляканих жертв, підлабузників, ймовірних спільників, суперників, осіб чесних, які дивилися на нього з відразою і ненавистю, — але таких не зустрічав ще зроду.

Проте настав урешті-решт день, коли все змінилося.

5

— Все це звучить так, ніби раптом ожило одне з Тиціанових полотен — з тих, що на міфологічну тематику, — посміхнувся Ренсом, коли Джейн розповіла йому про те, що трапилося в хатині.

— Так, але… — почала Джейн, проте затнулася. — Справді, — заговорила вона знову, — дуже схоже. Не тільки та жінка і гноми, але й відблиски, те світло… От наче загорілося саме повітря. Цікаво, я завжди думала, що Тиціан мені подобається. Напевне, просто не сприймала його картин серйозно. Всі, знаєте, тільки й балакають про Відродження…

— Так, а коли все це перенеслося раптом у реальне життя, вам не сподобалося.

Джейн кивнула, трохи помовчала, а тоді запитала:

— То все це було насправді? Таке буває?

— Гадаю, там справді щось таке відбувалося, — відповів господар. — Зрештою, навіть тут довкола постійно діється безліч усього, про що я не маю жоднісінького уявлення. Мерлінова присутність теж викликає різні цікаві речі. Розумієте, доки він тут, ми з вами не зовсім у двадцятому столітті… межі стали не такими чіткими, фокус розмився. І потім, ви ж ясновидиця. Мабуть, рано чи пізно ви мали-таки з тією жінкою зустрітися, адже й самі прийдете до неї, якщо не знайдете нічого іншого.

— Що ви маєте на увазі, сер? — трохи спантеличено спитала Джейн.

— Ви сказали, що вона була трохи схожа на матінку Дімбл. Так і є. Але, за вашими словами, чогось там бракувало. Матінка Дімбл приятелює з тим світом десь так само, як Мерлін приятелює з лісами і річками. Але ж сам він не є ні лісом, ні річкою. Пані Дімбл усе це прийняла й охрестила. Вона — дружина-християнка. А ви — ні… ви й самі це знаєте. Водночас ви вже й не дівчина. Тобто, ви ввійшли туди, де слід сподіватися зустрічі з тією жінкою, але відкинули все, що з нею відбулося після того, як Малелділ прийшов на Землю. Тому вона й постала перед вами у своєму давньому, ще не зміненому, демонізованому образі — і вам це не надто сподобалося. Хіба ж не так само було і в житті?

— Ви хочете сказати, — повільно проговорила Джейн, — що я щось у собі придушувала?

Господар розсміявся — чи не тим гучним, безжурним, чоловічим сміхом, який так сердив її у дитинстві.

— Еге ж, — кивнув він, — тільки Фройд тут ні до чого. Він знав усе тільки наполовину… Тут справа не у боротьбі прищеплених заборон із природними схильностями. Боюсь, у цілому світі не знайдеться підхожої ніші для людей, які не хочуть бути ні християнами, ні поганами. Уявіть собі людину, яка гребує їсти пальцями, але водночас відмовляється і від виделки!

Джейн почервоніла — не стільки через господареві слова, скільки через його сміх, — і тепер дивилася на нього широко розплющеними очима. Матінку Дімбл Ренсом не нагадував ані найменшою мірою; та цієї миті Джейн збагнула, що тут він власне на боці матінки Дімбл, що й він, хоч і не належить до того насиченого гарячими барвами, архаїчного світу, все ж підтримує з ним хороші дипломатичні відносини, — а от їй там місця немає. Це відкриття її приголомшило. Давня жіноча мрія про чоловіка, який «справді все розуміє», розсипалася просто на очах. Напівпідсвідомо вона вважала, що Ренсом — найнепорочніший із представників своєї статі, та досі не розуміла, що саме через це його чоловічі якості стають ще виразнішими, ніж у звичайних чоловіків. За час, проведений у маєтку, Джейн збагнула вже багато що про надприродний світ, особливо — тієї ночі, коли вони з доктором Дімблом і Деністоном блукали в негоду полями й перелісками, шукаючи Мерліна, адже саме тоді вона чи не вперше в житті звідала страх смерті. Та досі цей світ уявлявся їй суто «духовним», такою собі нейтральною порожнечею, де зникають всі відмінності, в тому числі й статеві, всі чуття. Тепер же в неї раптом з’явилася підозра, що там ці відмінності та контрасти, навпаки, стають із кожним кроком угору щораз виразнішими й гострішими. Хтозна, можливо, ті сторони шлюбу, від яких вона досі сахалася (часто всупереч власному інстинкту), — то не пережитки тваринного життя чи патріархального варварства, як їй здавалося раніше, а радше перші, найнижчі і найслабші прояви тієї дійсності, яку можна осягнути і спізнати в усій повноті лише діставшись до найвищих щаблів буття?

— Справді, — вів тим часом далі Ренсом, — від цього нікуди не подінешся. Якби ви відкидали чоловіче начало через потяг до дівицтва, Він би з цим погодився. Такі душі уникають чоловіків і там, вище, стрічаються з набагато могутнішим чоловіцтвом, яке вимагає від них і глибшого послуху. Але ваша проблема полягає в тому, що давні поети визначали за допомогою слова daungier, а ми називаємо гординею. Чоловіче начало ображає вас саме по собі: вам уявляється щось владне і напористе, якийсь золотий лев чи бородатий бик, що, ламаючи всі перепони, нахабно вривається у ваше крихітне царство, де панує манірність, і розносить все там на друзки… десь так, як ті зухвалі дрібнолюдки вщент рознесли дбайливо застелене ліжко. Від чоловіка вберегтися можна, він існує тільки на біологічному рівні. Та чоловічого начала не уникнути нікому з нас. Те, що переважає і перевищує все суще, повниться такою мужністю, що у порівнянні з ним усі ми вельми й вельми жіночні. Тож вам ліпше примиритися зі своїм супротивником — що швидше, то краще.

— Ви хочете сказати, що мені треба стати християнкою? — спитала Джейн.

— Виглядає на те, — відказав господар.

— Але… але я все ще не розумію, до чого тут Марк, — мовила Джейн. Як по правді, то це було не зовсім так. Яскрава, приголомшлива картина Всесвіту, що вималювалася у неї в уяві за кілька останніх хвилин, була дивовижно разюча і бурхлива. Вперше в житті старозавітні образи, всі ті химерні очі й колеса, почали набувати якогось сенсу. А проте все одно щось їй муляло; Джейн почувалася так, немов раптом втратила ґрунт під ногами. Властиво, це ж вона мала б розповідати християнам такі-от речі, протиставляти свій барвистий, вируючий світ їхньому світові — сірому й закостенілому, а стрімкий, енергійний плин свого життя їхньому життю — закляклому, ніби постаті святих на церковних вітражах. Саме таке протиставлення було для неї цілком звичною справою. Тепер же у неї перед очима враз наче спалахнув пурпуровими та кармазиновими відблисками величний вітраж — і Джейн пригадала, як насправді він виглядає. Поки що вона й гадки не мала, яке місце в цьому новому світі слід відвести Маркові. Ясна річ, не те, яке він займав раніше. Складалося враження, що її позбавляють чогось чи то цивілізованого, чи сучасного, чи наукового, чи (віднедавна) й духовного, чогось, що не прагнуло нею заволодіти і нічого від неї не вимагало, та ще й цінувало в ній саме ті якості, які вона й сама вважала основою свого «я». Гм, а що, коли нічого такого насправді не існує? Щоб виграти час, вона запитала:

— А хто така та жінка?

— Не знаю напевне, але здогадуюся, — відповів господар. — Вам відомо, що на кожній планеті є, так би мовити, представники всіх інших планет?

— Ні, сер.

— Та все ж це так. У Небесах немає жодного Оярси, який не мав би свого представника на Землі. Так само немає жодного світу, де не можна було б зустріти маленького непорочного двійника нашого темного правителя. Тому-то в Італії колись вшановували Сатурна, а на Кріті — Зевса. Тоді, за сивої давнини, люди зустрічалися саме з цими земними представниками, своєрідними відображеннями небесних сил, і мали їх за богів. Саме з ними спілкувалися часом характерники на взірець Мерліна. Ті, що живуть поза місячною орбітою, самі на Землю ніколи не сходили. В нашому випадку йдеться, очевидно, про земну Венеру — двійника небесної Переландри.

— То ви думаєте, що…

— Саме так. Я давно знаю, що вона має неабиякий вплив на цей дім. Навіть у землі тут можна знайти мідь. Крім того, земна Венера в цій місцині зараз особливо активна, адже сьогодні ввечері сюди зійде її небесний прототип.

— Я й забула, — сказала Джейн.

— Нічого, опісля ви цього не забудете вже ніколи, — посміхнувся Ренсом. — Вам усім краще зібратися разом — мабуть, на кухні. Нагору не піднімайтеся. Сьогодні Мерлін постане перед моїми володарями; сюди прибудуть всі п’ятеро: Віритрильбія, Переландра, Малакандра, Ґлунд і Лурґа. Вони передадуть йому силу.

— І що він робитиме далі?

— Перший крок дуже простий, — сказав господар. — Наші вороги, що засіли у Белбері, шукають знавців давніх західних діалектів, бажано кельтських… подали оголошення в газетах. І ми пошлемо їм перекладача… Христом-Богом присягаюсь, таки пошлемо! «Наслав Він шал на них, і в поспіху безумнім прикликали вони погибель на голови свої». А далі, після першого кроку буде простіше. Вступаючи у протистояння зі слугами диявола, завжди слід пам’ятати, що їхній пан ненавидить їх так само, як і нас. Як тільки ці пішаки втратять для пекла цінність, воно саме знищить своє знаряддя, нам і робити нічого не доведеться.

У двері раптом постукали, і до кімнати увійшла панна Айронвуд.

— Повернулася Айві, сер, — повідомила вона. — Ви не могли б із нею поговорити? Ні, вона сама, чоловіка навіть не бачила. Термін ув’язнення закінчився, проте його не випустили, а відправили до Белбері для виправного лікування. Здається, згідно з якимись новими правилами для цього не потрібне рішення суду. Айві не може докладно все пояснити, тільки плаче, бідачка…

6

Джейн вийшла до саду; їй хотілося трохи побути на самоті й обміркувати почуте. Вона зрозуміла, про що говорив Ренсом, але поки що не бачила в усьому цьому особливого сенсу Порівняння Маркової любові з Божою (адже Бог, очевидно, все-таки існує) вразило її щойно народжену духовність; це ж просто непристойно — блюзнірство якесь! В уяві у Джейн «релігія» була таким собі доволі химерним царством свободи і чистоти, де нарешті в усій повноті розкриється її «справжнє я» і на віки вічні зникне той постійний суто жіночий страх, що до неї ставитимуться як до речі, котру можна прагнути, обмінювати чи привласнювати. Словом, «релігія» й далі видавалася їй хмаринкою запашного фіміаму, що здіймається від обраних душ до неба, яке радо розкриває назустріч їм свої обійми. Та тут зненацька Джейн спало на думку, що ні Дімбли, ні Каміла, ні сам господар ніколи не говорили про «релігію». Вони говорили про Бога. Їм ішлося не про ледь помітний серпанок, що підноситься вгору, а про сильні й умілі руки, які тягнуться вниз, щоб творити і лагодити, а часом навіть і руйнувати. А що, коли людина — то насамперед творіння, річ, задумана і створена невидимим Творцем, що цінує її зовсім не за ті якості, які до вподоби їй самій? Раптом усі ті люди — від дядечків-холостяків до Марка і матінки Дімбл, — що, як на зло, вважали її насамперед приємною і симпатичною дівчиною, а не розумною і цікавою співрозмовницею, все ж мали рацію і бачили її саме такою, якою вона і є насправді? Раптом Малелділ тут у згоді радше з ними, ніж із нею? На мить у неї перед очима постала сміховинна, просто вбивча картина світу, де сам Бог ніколи її ані не розумів, ані не сприймав серйозно. Джейн зупинилася біля аґрусового куща. І тоді сталася зміна.

За глибиною переживання те, що з нею відбулося, можна порівняти хіба з найбільшим горем. Зміна була безформною і беззвучною. Земля під кущами, мох на доріжці, невисокий цегляний бордюр — на позір все це наче й не змінилося, а проте стало зовсім інакшим. Джейн ніби переступила невидиму межу й увійшла у світ, де Хтось чекав на неї, чекав терпляче і невблаганно, й ніщо вже не відділяло її від Нього. Вона вмить збагнула, що досі розуміла Ренсомові слова абсолютно неправильно. Звернена до неї вимога анітрохи, ні найменшою мірою не нагадувала жодну іншу вимогу; властиво, то було джерело всіх праведних вимог, які вміщалися там всі до одної. У світлі, що било з цього джерела, їхня справжня сутність одразу впадала у вічі, тоді як із них самих спізнати цю сутність було неможливо. Такого вона не відчувала ще ніколи — а тепер не відчувала нічого іншого. Проте саме на це було схоже все інше — і тільки завдяки цьому все інше й існувало. У порівнянні з тією достоту безмежною височінню, глибочінню і широчінню, яка їй тепер відкрилася, той крихітний образ, що його вона досі називала своїм «я», зовсім змалів і просто розчинився у тому безкраї, зник, немов пташина, що опинилася раптом у відкритому космосі. «Я» називалася істота, про існування якої вона ніколи й не підозрювала, істота, яка не існувала ще в усій повноті, але вже відчула поклик до такого існування. То була особа (зовсім не така, як уявлялася їй досі), проте водночас і річ — річ, створена для того, щоб догодити Йому, а в Ньому — всім решта, річ, що творилася тієї миті, незалежно від її волі, і набувала форми, про яку вона і не мріяла раніше. У цьому чині сотворення злилися воєдино і радість, і біль, та хто їх відчував — творець чи творіння, — збагнути напевне було годі.

Слова потребують часу. Сама ж Джейн усвідомила все це за якусь частку секунди — і то щойно тоді, коли те одкровення вже відходило у минуле. Найважливіша у цілому житті подія відбулася так швидко, що визначити її тривалість, здавалося, взагалі навряд чи можливо. Залишився тільки спогад. І в ту ж мить звідусіль, із кожного закутка свідомості на неї ринув цілий водоспад гучних, пронизливих голосів — то враз озвалися ті, хто не знає радості:

— Обережно! Назад! Не дурій, візьми себе в руки! Не піддавайся! Далі — вже м’якшим, скрадливим тоном:

— Отже, ти пережила релігійне досвідчення. Цікаво, дуже цікаво… Таке, знаєш, трапляється далеко не з кожним. Уяви собі, наскільки краще ти розумітимеш тепер поетів сімнадцятого століття!

І насамкінець, солодко-пресолодко:

— Що ж, треба, напевне, спробувати ще раз… Господареві це сподобається!

Та всі мури, які захищали колись її «я», впали, тож ці випади були абсолютно марними.