Мерзенна сила

1

Марк із великим задоволенням переодягнувся до бенкету: можна буде трохи перепочити і добряче наїстися. За столом його сусідом праворуч виявився Філострато, ліворуч сидів якийсь непримітний незнайомець. У порівнянні з Візером і Фростом навіть італієць видавався доволі людяним і приязним, незнайомець же взагалі припав йому до серця мало не з першого погляду. Марк зі здивуванням помітив, що бродяга сидить на чільному місці між Джулзом і Візером, проте намагався туди не дивитися, бо новоспечений доктор філософії, перехопивши його погляд, не надто розважливо підняв на знак вітання свій келих і навіть йому підморгнув. Дивний священик терпляче стояв позаду. По суті, нічого вартого уваги не відбувалося, аж доки присутні не випили за здоров’я короля, а Джулз не підвівся, щоб виголосити промову.

Спочатку все було точнісінько так, як воно переважно й буває у таких випадках. Зиркнувши вздовж столів, можна було побачити вмиротворених доброю їжею і вином підстаркуватих гульвіс, розворушити яких не вдалося б бодай і десятком таких-от промов. Поміж ними виднілися подекуди серйозні обличчя тих, хто давно вже навчився в такі хвилини думати про своє, ледь не автоматично реагуючи на слова промовця разом із усіма то сміхом, то тихим гулом на знак згоди — що коли було доречно. Молодші чоловіки не надто полюбляли портвейн і радо б уже закурили, а тому відверто нудилися. Напудрені обличчя жінок, які добре усвідомлювали свій обов’язок перед товариством, виражали аж трохи надмірну увагу. Словом, спочатку все справді йшло так, як завжди. Та через кілька хвилин вам неодмінно впала б у вічі певна зміна. Ви побачили б, що чимраз більше й більше голів повертається до промовця, і в очах прочитали б спершу зацікавлення, потім — дедалі глибшу увагу, а тоді — недовіру. Врешті-решт ви помітили б, що в кімнаті запала повна тиша; її не порушувало, як то зазвичай буває, ні приглушене покашлювання, ні скрипіння крісел. Усі вп’ялися очима в Джулза й аж роти пороззявляли від подиву, добряче приправленого недовірою, а часом і справжнім жахом.

Кожен із присутніх зауважив цю переміну по-своєму. Фрост, приміром, почув, як Джулз каже: «Хіба можна в наш час розраховувати на перемогу в війні, не маючи ґанків?» «Танків, йолопе», — ледь не зірвалося з язика професорові. Невже цей телепень не може хоч трохи стежити за тим, що говорить? Джулзова обмовка страшенно його розлютила. Можливо… але заждіть-но, що це?! Може, то в нього самого щось зі слухом? Бо оце щойно директор бовкнув, що в майбутньому густота населення на планеті залежатиме в першу чергу від того, наскільки вдасться людині оволодіти рилами природи. «Він п’яний», — подумав Фрост, а тоді цілком ясно — помилитися було годі — почув: «Треба обов’язково втрамбовувати досвітки надвірного перетравлення».

Візер зауважив, що діється щось не те, зовсім не так швидко, як професор. Правду кажучи, він і не збирався шукати в Джулзовому виступі якийсь сенс, тож досить довго просто пропускав його повз вуха, тільки вряди-годи зачіпаючись за те чи інше слівце. Втім, заступникові подумалося, що Джулз часом надто заривається і пливе зовсім уже проти течії; здавалося, ще от стілечки — і ніхто навіть під страхом смертної кари не зуміє сказати, про що ж, властиво, говорить шановний пан директор. Та поки що межі Джулз ще не перейшов, і промова Візерові навіть подобалася; вона цілком збігалася з його смаками. Минуло ще кілька хвилин, і він подумав: «Ну, це вже занадто! Що він меле? Як можна прийняти виклик минулого, кинувши рукавичку майбутньому?!» Притьмом окинув поглядом столи: все ніби спокійно… але якщо Джулз зараз не замовкне, то від того спокою незабаром залишаться самі спомини. В тому останньому реченні точно були слова, яких йому не доводилося чути ще зроду. До дідька, ну що таке «аголібувати»? Він знову роззирнувся навколо. Всі ніби принишкли і надто вже уважно слухають — це завжди поганий знак… А директор тим часом вів далі: «Буртовні долорати заклобенили дорбентерію ферлявих гондолоній».

Марк спочатку взагалі не звертав на промову жодної уваги. Йому і без того було про що подумати, адже поява у найкритичніший момент ось цього вичепуреного базіки означала для нього короткий перепочинок — і тільки. Поки що над ним висіла ще серйозна небезпека… а з іншого боку, тієї миті він хтозна й чому відчував неабияке полегшення і навіть гадки не мав забивати собі баки Джулзовою балаканиною. Раз чи два якась фраза таки його зачепила, і він мало не посміхнувся, але по-справжньому отямився тільки тоді, коли помітив, що гості за столом поводяться якось дивно. Марк раптом зауважив, що всі притихли і почали уважно слухати директора, підвів очі і побачив обличчя своїх сусідів, а тоді й собі вперше по-справжньому прислухався. «Треба, наскільки це можливо, — саме говорив Джулз, — забезпечувати еребацію всіх простундіарних інітемій». Хоч як мало переймався Марк директором, та все ж почуте його вразило. Очевидно, з’їхав з глузду все-таки не він сам, бо всі навколо чули ту ж маячню. Один хіба бродяга сидів собі й у вус не дув, причому напустив на себе такий поважний і врочистий вигляд, що його легко можна було прийняти, приміром, за якогось суддю. Втім, йому ще ніколи не доводилося обідати за одним столом із таким пишним панством і слухати звичні для такого товариства промови, тож він навіть розчарувався б, якби тут говорили зрозуміло. Справжнього, витриманого портвейну бродяга теж не куштував ще ніколи, і хоч той напій не надто припав йому до смаку, він намагався не подавати виду.

Візер ані на мить не забував, що на бенкет запрошено і журналістів. Само по собі це не мало великого значення, адже навіть якщо у газетах і з’являться завтра якісь не вельми прихильні відгуки, то завжди можна сказати, що репортери просто понапивалися. З іншого боку, такому матеріалу можна й дати хід. Джулз давно вже всім набрид, а кращої нагоди позбутися цього дурноверхого кокні годі й шукати. Та поки що думати про це рано… Візер вагався: зачекати, доки директор сяде сам, чи все-таки підвестися і спробувати якось його вгамувати? Жодні сцени тут зовсім не потрібні… Краще б той телепень втихомирився сам, але напружена тиша, що запала в залі, підказувала Візерові, що довго тягнути не можна. Зиркнувши на годинник, він вирішив, що зачекає ще дві хвилини, проте тут-таки про це пошкодував. На дальньому кінці столу почувся раптом сміх, що різонув усім по вухах нестерпним фальцетом і все не змовкав, переходячи потрохи у пронизливе вищання. Ясно, в якоїсь ідіотки вже істерика… Візер торкнув Джулза за рукав і підвівся.

— Кло фапе? — обурився директор, але Візер поклав йому руку на плече і змусив сісти у крісло, а тоді відкашлявся. Привертати до себе увагу він умів досконало. Жінка нараз змовкла, і гості, що ніби позастигали на своїх місцях, полегшено заворушилися. Секунду чи дві Візер мовчки озирав залу. Все, тепер вони в нього у жмені, істерик більше не буде. І він заговорив.

Слухаючи його, присутні мали б виглядати щораз спокійнішими; невдовзі вони мали б уже потиху перемовлятися, висловлюючи глибокий жаль з приводу того раптового нападу, якого зазнав щойно вельмишановний пан директор. Саме на таку реакцію розраховував Візер. Натомість те, що він побачив насправді, неабияк його вразило. В залі запала та ж напружена тиша, що й під час виступу Джулза. Звідусіль на нього зирили широко розплющені очі і так само широко роззявлені роти. Та сама жінка знову зайшлася диким реготом… чи ні, цього разу нестямно реготали вже дві жінки. Косер перелякано озирнувся навколо і раптом, перевернувши на підлогу крісло, зірвався на ноги і кинувся геть із зали.

Заступник директора нічого не розумів. Йому здавалося, наче він чує те, що й говорить. Натомість інші чули таке:

— Кадовні гані і гадове, ґудаю, що всі ми… е-е… бдиро вадкуємо, що нашого блельмитрановного тмесівника спіткав твикруп якоїсь ґзивної кдороби… Бравді, це пуже, пуже ноляче — квачити, як…

Жінка, яка не зуміла було стримати сміху, зненацька підхопилася з місця і сказала чоловікові, що сидів поряд: «Вуд вулу». Якусь мить він просто витріщався на неї і переварював безглузді слова, а тоді раптом страшенно розлютився і підірвався на ноги й собі. Хотів було з тією злостивою ввічливістю, яка в наші дні частенько заміняє ляпаса, допомогти їй відсунути крісло, та замість цього просто з такою силою вирвав його в неї з рук, що вона аж заточилася і, перечепившись об складку на килимі, впала. Побачивши все це, її сусіда з іншого боку заревів: «Ди кро блоґиш?», і кинувся до того чоловіка. Четверо чи п’ятеро гостей, що сиділи поблизу, з криками і зойками попідривалися зі своїх місць. Рух почався повсюди. Кілька молодших співробітників метнулися до дверей. «Гадове, гадове, клошу бас!», — сердито і набагато голосніше, ніж досі, закричав Візер. Колись йому не раз доводилося вгамовувати пристрасті під час різних засідань; зазвичай досить було просто підвищити голос і сказати кілька слів владним тоном.

Та цього разу його ніхто навіть не почув, бо тієї хвилини те саме намагалися зробити щонайменше десятки два присутніх на бенкеті гостей. Кожному здавалося, що саме час закликати всіх до розуму і що для цього вистачить однієї-єдиної розважливої фрази. Комусь на думку спало гостре слівце, комусь — жарт, а ще комусь — ціле речення, вельми заспокійливе і промовисте. Тож залу враз знову сповнив гамір: тепер уже не один, а кількадесят голосів то тут, то там мололи всіляку нісенітницю. Чи не єдиним із усього інститутського керівництва, хто навіть не пробував нічого сказати, був Фрост. Натомість він швидко черкнув на клаптику паперу кілька слів, кивнув слузі і знаками наказав передати записку панні Гардкасл.

Доки записка потрапила до Феї, гамір у бенкетній залі здійнявся вже просто несусвітній. Маркові здавалося, що десь так він міг би почуватися у переповненому ресторані десь за кордоном. Панна Гардкасл розгладила папірець, піднесла його до очей і прочитала: «Ласайно тереберіть фруденів до ґлуйного бледуроїда. Чистун. Флюк.» Потому випросталася і сердито зіжмакала записку.

Фея ще перед тим усвідомлювала, що вже добряче п’яна. Все правильно, вона й збиралася того вечора напитися, бо пізніше мала намір спуститися вниз, де в одній із камер її чекала свіжа забава — таке маленьке кучеряве дівчатко, саме з тих, які були їй найбільше до вподоби. Отже, можна буде годинку гарненько порозважатися… Щораз сильніший гамір навколо її не тривожив, а навпаки, збуджував. Очевидно, Фрост хотів, аби вона щось зробила. Що ж, нехай. Фея підвелася, пройшла через цілу залу до дверей, замкнула їх і поклала ключа собі до кишені. Повернувшись, вона огледілася навколо і тут уперше зауважила, що ні гаданого Мерліна, ні священика-баска ніде не видно. На очі їй навернулися Візер із Джулзом, що стояли, люто вчепившись руками один в одного, і вона стала пробиратися до них.

На це пішло чимало часу, бо всі на той час уже позривалися зі своїх місць, а бенкетна зала тепер нагадувала радше лондонський вокзал на початку сезону відпусток. Всі намагалися відновити лад, але нікого не можна було зрозуміти, тож усі говорили дедалі голосніше й голосніше. Феї й самій довелося і покричати, і навіть добре поштовхатися, заки вона сягнула своєї мети.

Наступної миті пролунав оглушливий гуркіт — і врешті-решт у залі на кілька секунд запала не менш оглушлива тиша. Марк спочатку побачив мертве тіло Джулза і тільки потім — револьвер в руці у панни Гардкасл. А далі стало творитися таке, що годі й описати. Можливо, хтось і мав намір схопити й обеззброїти вбивцю, та тільки через паніку і страшенний ґвалт здійснити такий намір було абсолютно неможливо. Все потонуло в шаленій штовханині, диких криках і брязкоті, з яким розбивалися склянки й тарілки; люди нестямно кудись бігли, налітали одне на одного, копалися і билися, вистрибували на крісла і залазили під столи, лементували й верещали. А Фея стріляла знову і знову. Згодом Марк, пригадуючи цю жахливу сцену, мовби наяву відчував запах пороху, що змішався з важким духом крові, портвейну і мадери.

Зненацька розрізнені голоси злилися у єдиний зойк жаху Всіх охопив страх іще сильніший, ніж досі. Багато хто побачив, як у проході між двома столами щось притьмом промайнуло — і зникло під одним із тих столів. Десь половина присутніх не бачили, що саме то було; зауважили тільки якусь стрімку чорно-руду пляму. Втім, ті, хто бачив, не могли нічого пояснити; вони тільки перестрашено розмахували руками і казна-що кричали. Марк ту пляму таки розгледів. То був тигр.

Вперше за вечір кожен раптом збагнув, як багато в тій залі всіляких закапелків і закамарків. Тигр міг ховатися під будь-яким столом, в будь-якій віконній ніші. А тут ще й один кут зали загороджувала чимала ширма…

Не варто думати, що тепер уже втратили голову геть усі. Дехто навіть у цю хвилину гучно взивав до цілої зали або гарячково шепотів щось найближчим сусідам, намагаючись погасити паніку, вивести із приміщення людей або підказати, як можна виманити звіра на відкрите місце і застрелити. Та всі ці зусилля пропадали намарне, а поодинокі голоси губилися у страшенному гаморі, що заполонив цілу залу. Рухалися присутні переважно у двох напрямках. Більшість ні сном, ні духом не здогадувалася, що панна Гардкасл замкнула двері; ці пробиралися туди, прагнучи за будь-яку ціну вирватися на волю, і готові були боротися не на життя, а на смерть — але таки до тих дверей дістатися. З іншого боку, багато хто вже знав, що двері замкнено. Але ж мають, обов’язково мають бути ще якісь двері — хоча б ті, якими входили й виходили слуги, чи, зрештою, ті, через які сюди потрапив тигр. Ці люди пробували добратися до протилежного краю зали, адже оті другі двері точно ховалися десь там. Посередині ті дві людські хвилі зустрічалися між собою — збоку це, напевно, виглядало схоже на сутичку двох команд на регбійному полі. Спочатку хтось відчайдушно намагався ще щось пояснити, та тиснява щосекунди зростала, і невдовзі поодинокі голоси зовсім потонули в хрипких віддихах, що виривалися з доброї сотні горлянок, у глухому відлунні ударів і тупоті ніг, у безглуздому, позбавленому всілякого сенсу бурмотінні.

Ось четверо чи п’ятеро людей важко зсунулися по столу на підлогу, тягнучи за собою скатертину, а разом із нею і десятки кількаповерхових тарелів із фруктами, пляшок, келихів, тарілок. Зненацька з неймовірної мішанини людських тіл, розкиданої їжі, товченої порцеляни і битого скла з несамовитим ревінням вистрибнув тигр. Далі все відбувалося надзвичайно швидко. Марк ледь встиг побачити вишкірену пащу і палаючі очі, як пролунав ще один постріл — останній. Тоді тигр знов кудись подівся, а під ногами у людей, що продовжували безтямно тлумитися у проході між столами, залишилося лежати якесь огрядне, біле й подекуди геть закривавлене тіло. Спершу Марк не міг розгледіти, хто це, бо звідти, де він стояв, спотворене судомою обличчя видно було перевернутим. Невдовзі воно перестало сіпатися, і тоді він упізнав — то була панна Гардкасл.

Візера з Фростом більше ніде не було видно. Раптом зовсім близько почулося гарчання. Марк подумав, що то тигр, і, притьмом обернувшись, устиг краєм ока помітити, як поряд промайнуло щось значно менше і сіре, явно на тигра не подібне. Приглянувся: то був великий пес, схожий на німецьку вівчарку. Так чи інак, а той пес чи не сказився, бо біг уздовж проходу, підібгавши хвоста, а з морди у нього капала слина. Якась жінка, що стояла спиною до столу, теж його помітила і спробувала закричати, але не встигла: пес кинувся на неї і вчепився їй у горло. Тепер уже стало ясно, що то ніякий не пес, а справжнісінький вовк. «Ай! Ай!» — пронизливо заверещав десь поблизу Філострато. Марк обернувся якраз вчасно, щоб побачити, як гладкий італієць одним махом вистрибнув на стіл, а щось тонке й доволі довге прошмигнуло просто в нього між ногами — і ввігналося в саму гущу людського тлуму, викликавши нову хвилю безтямного жаху й нестримного вже відчаю. То була змія.

Складалося враження, що в залі щохвилини з’являється якась нова тварина. Аж ось над усім цим хаосом почувся нарешті звук, який міг би подарувати хоч би слабку надію тим, хто ще не зовсім утратив тяму. «Бум! Бум! Бум!» — хтось ззовні щосили гамселив у замкнені двері. Залу було спроектовано на взірець версальських, тож двері ці були просто велетенські; крізь них, здавалося, легко проїхав би навіть не дуже великий паровоз. Ось кілька дощок піддалося; тріщини ширшали щосекунди. Зачувши те гупання, ті, хто пробивався до дверей, трохи не збожеволіли; втім, тварин воно теж аж ніяк не заспокоїло. Звірі не зупинялися пожирати тіла тих, кого вбивали, а, лизнувши трохи крові, рушали далі. По цілій залі валялися вже тіла мертвих і вмираючих, адже жахлива тиснява у клекітливому натовпі вбивала не гірше за звірів. Звідусіль чулися голоси людей, які намагалися поквапити, підігнати тих, хто вибивав двері ззовні: «Швидше! Швидше!», та тільки нічого з цього не виходило, бо з їхніх горлянок виривалися лише позбавлені всілякого глузду нісенітниці. Тим часом у двері гупали щораз сильніше і сильніше. Немов наслідуючи те гупання, на стіл — саме там, де ще зовсім недавно сидів Джулз, — вистрибнула величезна горила і почала обіруч гатити себе у груди, а тоді з диким ревом кинулася назад у натовп.

Нарешті двері піддалися. З темного отвору висунулося щось сіре та гнучке і стало методично відламувати й відкидати вбік цурпалки деревини, які ще стирчали обабіч з розтрощених половинок дверей, а тоді Марк ясно побачив, як те щось сягнуло трохи далі, обвилося довкола якогось чоловіка — здається, то був Стіл, але хтозна, бо всі виглядали тепер зовсім не схожими на самих себе, — і підняло його високо вгору. З чорного проходу до зали ступив велетенський, страхітливий слон; очі в нього палали загадковим вогнем, вуха стриміли сторч по обидва боки голови, немов розправлені крила диявола. Секунду-другу він стояв нерухомо, а потім щосили хряснув об землю чоловіком, який доти відчайдушно звивався у повітрі, і розтоптав його. Потому слон підняв голову, жахливо заревів і пішов через залу, часом зупиняючись, щоб потоптатися на місці — так топчуться сільські дівчата, витискаючи восени сік із зібраного винограду. Під ногами у нього чвиркала і тріщала страхітлива суміш із костей і крові, людської плоті, вина, фруктів, посуду і скатертин. Ця картина викликала у Марка щось більше, ніж просто страх. Гордовитий спокій і байдужість, з якою слон убивав, здавалося, ламали Марків дух так само легко, як важезні слонячі ноги трощили людські кості. «Ось і прийшов цар світу», — подумав він, а далі той світ потьмарився йому в очах.

2

Коли Пан Бультитюд прийшов до тями, то побачив, що перебуває в якомусь темному закутку, сповненому незнайомими запахами. Це не викликало у нього ні особливого здивування, ні занепокоєння. До таємниць він давно вже звик. Пробратися, поки нікого немає, до чиєїсь спальні в Сент-Ен — а це часом йому вдавалося, — то була пригода така ж захоплива, як і та, що спіткала його тепер. Зрештою, пахло тут зовсім не погано. Десь поблизу точно була їжа, а ще тут була ведмедиця — і це справило на нього неабияке враження. Крім того, було тут і багато всіляких інших звірів, але це не надто його стурбувало. Тож Пан Бультитюд вирішив податися на пошуки їжі й ведмедиці, і тільки тоді з’ясував, що вийти з того закутка не зможе: з трьох боків він наштовхувався на стіну, з четвертого — на ґрати. Це, а ще — неусвідомлена туга за людським товариством, до якого ведмідь давно вже привчився, поступово призвело до того, що його оповив глибокий сум. То була печаль, знайома тільки тваринам, — безмежна хмара невтішної туги, яку не розвіював жоднісінький промінчик розуму. Врешті-решт він аж зайшовся плачем — ясна річ, на свій ведмежий манір.

Втім, зовсім неподалік майже така ж глибока печаль охопила ще одного в’язня, хоч то й був чоловік. Пан Меґз сидів у маленькій вибіленій камері і пив свою гірку тугу повними чашами — тужив так, як тільки може тужити проста людина. Освічений чоловік за схожих обставин теж, звісно, не тішився б, але його сум час від часу бодай на мить осяювали б спалахи думки; він неодмінно замислився б, наприклад, над тим, як оця нова, на позір така гуманна ідея виправного лікування, що мало замінити покарання, насправді позбавила злочинця всіх прав, а разом зі словом «покарання» зник і термін тривалості. Та панові Меґзу весь час крутилася в голові тільки одна думка: що то був день, якого він так чекав, сидячи у в’язниці, що в цей час він мав би вже пити чай удома з Айві (вона вже точно приготувала б для нього щось смачненьке), а натомість он як усе обернулося… Сидів він зовсім тихо, і десь раз на дві хвилини його щокою сповзала велика сльоза. Цілком можливо, що пан Меґз побивався б не так сильно, якби йому залишили бодай пачку цигарок.

Волю обидвом — і панові Меґзу, і ведмедю, — приніс Мерлін, який залишив бенкетну залу, коли переконався, що прокляття Вавилонської вежі почало діяти на повну силу. Ніхто не бачив, як він вийшов. Тільки Візер почув його голос, який гучно й нестерпно радісно здійнявся над тлумом люду, що плів усілякі нісенітниці: «Qui Verbum, Dei contempserunt, eis auferetur etiam Verbum hominis!»[15] Потому заступник директора не бачив більше ні чародія, ні бродяги. Мерлін вирушив до ув’язнених внизу людей і тварин, щоб випустити їх на волю. Скалічених звірів, яким було вже не одужати, він порішив одним миттєвим порухом завдяки силі, дарованій йому богами; смерть була для них такою солодкою і безболісною, наче її принесла своїм списом сама Артеміда. Панові Меґзу він ткнув до рук таку записку:

Інших в’язнів Мерлін відпустив на всі чотири сторони. Варто було друїдові на мить відвернутися, як бродяга, помітивши, що дім, здається, спорожнів, накивав п’ятами і собі. Спочатку він подався на кухню, а звідти, набивши всі кишені продуктами, — у широкий світ. Як склалася далі його доля, мені так і не пощастило дізнатися.

Звірів (окрім одного віслюка, який зник приблизно в той же час, що й бродяга) Мерлін послав до бенкетної зали, ледь не до сказу довівши їх своїм голосом і доторком. Втім, ведмедя друїд залишив при собі: той відразу впізнав у ньому чоловіка, біля якого сидів якось у блакитній кімнаті. Пахнув він не так солодко, як тоді, та переплутати його з кимось іншим усе одно було неможливо. Навіть без брильянтину було в Мерліні щось таке, що Пана Бультитюда цілковито задовольняло, тож ведмідь «привітав його так щиро, як тільки може звір привітати людину». Чародій поклав руку йому на голову і прошепотів на вухо кілька слів, сповнивши захватом його темний розум, де наче прокинувся раптом приємний спомин про щось заборонене і давно забуте. Тож Пан Бультитюд слухняно подибав за чародієм довгими, порожніми коридорами Белбері. З пащі у нього капала слина і виривалося приглушене гарчання, а думав він про теплий, солоний смак, про принадний хрускіт костей, про все, що можна гризти, лизати і рвати зубами.

3

Марк відчув, як хтось трусить його за плече, а тоді йому в обличчя плеснули холодною водою. Він через силу сів і роззирнувся навколо. Зала була порожня, тільки повсюди на підлозі валялися понівечені трупи. Байдуже електричне світло заливало відразливу мішанину їжі і крові, потрощеного вщент коштовного посуду та розтерзаних унівець людських тіл; таке химерне сусідство робило цю картину ще бридкішою. Над Марком схилився баскський священик. «Surge, miselle»,[16] — сказав він, допомагаючи Маркові підвестися. Той насилу зіп’явся на ноги; голова мало не розколювалася від болю, проте, якщо не рахувати ще кількох порізів і синців, з ним усе було гаразд. Чоловік у сутані простягнув йому велику срібну чашу з вином, але його аж пересмикнуло від огиди. Він спантеличено зиркнув на незнайомця, а той тим часом всунув йому в руку якусь записку. В ній говорилося:

Марк знову глянув на Мерліна, й обличчя гаданого священика видалося йому просто жахливим. Друїд відповів на цей погляд серйозно, без жодного натяку на посмішку, владно поклав руку Маркові на плече (по шкірі у тому місці мовби забігали мурашки) і повів його через залиту кров’ю і всипану битою порцеляною залу до дверей. Вони зійшли вниз до гардеробу, де Мерлін накинув йому на плечі першого-ліпшого плаща та подав якогось капелюха, і вийшли надвір. Була друга година ночі; над головою зеленкувато мерехтів Сіріус, а в холодному, аж крижаному повітрі літали де-не-де дрібні сніжинки. Марк нерішуче зупинився. Чародій якусь секунду стояв позаду, а тоді з розмаху вдарив його долонею по спині; те місце щеміло потім ціле життя від самого тільки спогаду про всі ті події. Наступної миті Марк уже біг так, як не бігав ще з дитинства; біг не від страху, а тому, що ноги самі несли його геть. Коли він зумів нарешті зупинитися, то Белбері залишилося вже на добрих півмилі позаду. Озирнувся: небо в тій стороні пойнялося червонястою загравою.

4

Візера серед загиблих у залі не було. Він, ясна річ, добре знав, як звідти вибратися, і вислизнув ще до того, як там з’явився тигр. Заступник директора набагато краще за інших розумів, що насправді відбувається, і здогадався, що головну роль в усіх цих подіях відіграє перекладач-баск. Йому було ясно, що знищити Белбері заповзялися сили, значно вищі за людину, адже вчинити таке з людською мовою може тільки той, чиєю душею править сам Меркурій. Відтак стало зрозуміло щось іще гірше. Це означало, що його темні володарі прорахувалися, геть чисто прорахувалися у своїх задумах. Адже вони говорили про бар’єр, подолати який, а отже й сягнути поверхні Землі силам із Глибоких Небес не до снаги; за їхніми словами, ті сили могли дістатися тільки до місячної орбіти і не далі. В основі всієї їхньої діяльності лежало тверде переконання, що Земля знаходиться в облозі, сподіватися на допомогу ззовні землянам не доводиться й рано чи пізно всі вони будуть змушені здатися на їхню милість. Тож тепер Візер одразу збагнув, що все пропало.

Неймовірно, але це відкриття його майже не схвилювало. Втім, інакше й не могло бути, адже він давно вже перестав вірити у реальність знання. Юнацька, суто естетична відраза до всього грубого і вульгарного рік за роком глибшала й темнішала, аж доки не вилилася у постійне заперечення геть усього, крім власного «я». Так Візер перейшов від Геґеля до Г’юма, далі — до прагматизму, тоді — до логічного позитивізму, і нарешті — до цілковитої, абсолютної порожнечі. Тепер його розум не здатен був породити жодної думки, яку можна було б висловити у дійсному способі. Він усім серцем прагнув, щоб не існувало жодної дійсності і жодної істини, — і тепер навіть неминуча загибель не могла пробудити його до життя. Заключна сцена з «Фауста», де людина шаленіє і побивається на самісінькій межі пекла, — це просто данина театральності. Останні хвилини перед вічним прокляттям не такі вже й страшні. Часто людина чітко усвідомлює, що ще спроможна щось вдіяти — і спастися, але не може змусити себе повірити в це остаточно. Звична дріб’язкова хтивість, нікчемна, не варта згадки досада, потурання згубній бездіяльності — все це видається тієї миті важливішим за вибір між абсолютною радістю й абсолютною погибеллю. Й відтак вона ніби завмирає з широко розплющеними очима, адже бачить, що ось-ось її поглине безодня незмірного жаху, проте ще не здатна злякатися, тож просто стоїть, не в змозі й пальцем поворушити задля свого спасіння, і ніби крізь сон дивиться, як рвуться останні ниті, що пов’язують її з радістю й розумом, а зашморг затягується щораз сильніше і сильніше. «Бо сонність так оволоділа мною, що з певної дороги я зійшов…»

Стрейк із Філострато також вижили. Вони зіткнулися в одному з холодних коридорів, так далеко від бенкетної зали, що шум бійні долинав туди тільки ледь-ледь. Італієць був поранений: понівечена права рука безпорадно теліпалася збоку. Навіть не пробуючи заговорити — обидва розуміли вже, що з цього і так нічого не вийде, — вони пліч-о-пліч пішли далі коридором. Філострато мав намір кружним шляхом дістатися до гаража; йому здавалося, що він зможе ще якось дати собі раду з кермом і зуміє доїхати принаймні до Стерка.

Звернувши за ріг, вони раптом уздріли добре знайому картину, якої, втім, не сподівалися більше побачити ніколи. Їм назустріч звичним неспішним кроком човгав, мугикаючи під ніс звичну мелодійку заступник директора. Філострато не надто втішився цій зустрічі, та Візер, ніби помітивши, що він аж похитується від слабкості, запропонував йому руку. Італієць спробував відмовитися, але зумів лишень пробурмотіти якусь нісенітницю. Тим часом Візер, не гаючи часу, міцно взяв пораненого під руку з лівого боку, Стрейк — із правого, і вони обоє ледь не силоміць потягнули його за собою, не зважаючи на те, що він аж вищав і тремтів від болю. Втім, найгірше було ще попереду. Філострато не належав до посвячених і ні сном ні духом не підозрював про існування темних елділів. Він був свято переконаний, що Алькасанів мозок продовжував жити тільки завдяки його знанням та майстерності, тож тепер, хоч і трохи не млів із болю, аж скрикнув від жаху, коли його проволікли через передпокій і поставили перед Главою, й гадки не маючи марнувати час на всілякі дезінфекційні процедури. Даремно намагався він пояснити, що так можна в одну мить знищити всю його працю. Втім, Візер зі Стрейком заходилися роздягатися просто в кімнаті Глави і цього разу скинули з себе все до нитки.

Роздягнули вони й італійця. Коли виявилося, що просякнутий кров’ю правий рукав так легко скинути не вдасться, Візер приніс із передпокою ножа і просто його розрізав. Минуло кілька хвилин, і перед Главою стояло вже троє голих чоловіків: довготелесий, кістлявий Стрейк, Філострато — тремтяча гора сала, і Візер — огидний, поморщений стариган. І тут італійця охопив такий жах, якого він не спізнавав ще зроду, бо почали діятися речі, що не наснилися б йому навіть у страшному сні. Ніхто не зчитував покази датчиків, не регулював тиск, не вмикав подачу повітря і штучної слини. Проте мертва голова раптом роззявила сухого рота і промовила: «Поклоніться мені!»

Філострато відчув, як його потягнули вперед, зігнули аж до підлоги, а тоді випрямили. Потім усе повторилося раз і ще раз. Чи не останнє, що бачив у житті італієць, були обвислі складки шкіри на шиї у Візера, що трусилися, ніби борідка в індика, а чи не останнє, що чув, — як Візер починає щось наспівувати. За мить до старого долучився і Стрейк, а ще за кілька секунд Філострато з жахом усвідомив, що й сам співає:

Уроборіндра! Уроборіндра! Уроборіндра… ба-ба-гі!

Втім, тривало це не надто довго. «Ще одну, — озвалася голова, — дайте мені ще одну голову!» Італієць відразу збагнув, навіщо його тягнуть до стіни, адже сам усе це й придумав. У стіні, що відділяла кімнату Глави від передпокою, виднілася невелика заслінка. За нею можна було побачити віконце з важкою підйомною рамою, яка, коли її підняти, тут же падала назад. Начебто нічого особливого, тільки-от замість нижньої планки у тій рамі був гострий ніж. Але ж цю гільйотину слід використовувати зовсім не так! Вони збираються вкоротити йому віку без жодної користі для науки! Якби він сам мав убити когось із них, усе було б зовсім інакше; приготування тривали б щонайменше кілька тижнів. Температура в обидвох кімнатах була б на належному рівні, лезо б стерилізували, підготували б усі трубки та шланги, щоб під’єднати їх наступної ж миті після того, як голова відокремиться від тіла. Він навіть вирахував, до яких змін у кров’яному тиску призведе страх, що його відчуватиме жертва, аби задати відповідний тиск у системі штучного кровобігу, до якої відразу ж мали підключити відрубану голову. Остання думка Філострато була про те, що страх він таки недооцінив.

Від маківки до п’ят заляпані кров’ю, обидва посвячені, важко дихаючи, дивилися один на одного. Товсті ноги і зад мертвого італійця ще не перестали тремтіти, як вони знову приступили до свого ритуалу:

Уроборіндра!

Уроборіндра!

Уроборіндра… ба-ба-гі!

В одну й ту ж мить їм обидвом прийшла до голови одна й та ж думка: «Зараз він зажадає ще одну!» Стрейк згадав, що у Візера є ніж, і надлюдським зусиллям зумів вирватися з тенет жахливого ритму; груди йому ніби роздирали зсередини якісь страхітливі пазурі. Візер одразу збагнув, що відбувається; варто було Стрейкові метнутися вбік, як він тут-таки кинувся навздогін. Стрейк зумів вибігти до передпокою, але там посковзнувся у крові вбитого італійця і впав. Візер наздогнав його і вдарив ножем раз, потім ще раз і ще раз. Відтяти голову йому не вистачило сили, але Стрейк був мертвий. Він насилу підвівся — старече серце аж пекло від напруги, — а тоді побачив голову Філострато, що валялася на підлозі неподалік. Візерові спало на думку підняти її і показати Главі, тож він так і зробив, а тоді раптом почув у передпокої якийсь рух. Невже вони не зачинили зовнішніх дверей? Хтозна, хіба ж тут згадаєш… Вони ввійшли, тягнучи між собою італійця, тож цілком можливо, що… все було так ненормально… Візер обережним, мало не витонченим — навіть за цих обставин — рухом опустив свою ношу на підлогу і ступив до дверей, що відокремлювали кімнату Глави від передпокою, — а наступної миті аж сахнувся назад. На порозі стояв, звівшись на задні лапи, великий ведмідь. Очі в нього палали, він широко роззявив пащу, а передні лапи розкрив так, ніби збирався когось обійняти. То ось у кого обернувся Стрейк? Візер знав (хоч навіть тепер це не особливо його хвилювало), що перебуває на самісінькій межі світу, де може трапитися все, що завгодно.

5

В ті години у Белбері не було нікого, хто поводився б холоднокровніше за Фіверстоуна. Лорд не належав ні до кола посвячених у найбільшу таємницю, як-от Візер із Фростом, ні до тих, кого ті останні просто обвели навколо пальця, як-от Філострато. Про існування макробів він знав, проте не особливо ними цікавився. Фіверстоун підозрював, що їхній задум може і не спрацювати, але вважав, що в такому разі завжди зуміє вчасно зістрибнути, як то кажуть, з підніжки, адже мав напоготові добрий десяток шляхів для відступу. Голова у нього була ясна, і його анітрохи не діймали докори сумління. Він ніколи не звів наклепу на жодну людину — хіба що та людина ставала йому поперек дороги; ніколи не шахрував — хіба що потребував грошей; ніколи не відчував ні до кого справжньої неприязні — хіба що йому надто вже набридали. Лордові давно стало зрозуміло, що щось іде не так. Втім, доволі довго з’ясувати, наскільки все погано, не дуже вдавалося. Чи означало це кінець HIKE? Якщо так, то доведеться повернутися до Еджстоу і зайняти давно підготоване тепленьке місце — виступити в ролі захисника університету від посягань інституту. З іншого боку, доки зберігався хоч найменший шанс виставити себе рятівником, який у найкритичнішу мить спас Белбері від неминучого занепаду, то варто зачекати, адже цей варіант видавався набагато привабливішим. Тож Фіверстоун і вичікував — вичікував до останнього. Коли невдовзі після початку бенкету зчинилася катавасія, він знайшов у стіні люк, у який подавали з кухні гарячі страви, проліз через нього і вже звідти спостерігав за тим, що діялося в залі. Нерви його поки що не підводили, а якби якийсь звір підійшов надто близько, то люк можна було будь-якої миті просто затраснути. Там він і простояв цілу ту жахливу бійню, палячи цигарку за цигаркою і барабанячи пальцями по полиці для посуду; очі в нього блищали, а обличчям блукала якась примарна посмішка. Коли було вже по всьому, він тільки й мовив сам до себе: «Оце так, щоб мене дідько вхопив!» Видовище й справді було просто вражаюче.

Звірі враз усі кудись поділися. Фіверстоун, звісно, розумів, що може наткнутися на когось із них у коридорах, але нічого не вдієш, доводилося ризикувати. Небезпека — ясна річ, у помірних дозах, — завжди його збадьорювала. Він пробрався з дому в гараж; скидалося на те, що треба було негайно вирушати до Еджстоу. Своєї машини лордові знайти не вдалося, та й узагалі машин там було значно менше, ніж він сподівався побачити. Напевне, кільком гостям прийшла до голови рятівна думка забратися з Белбері ще тоді, коли ніщо не віщувало аж такої біди, і його машину просто поцупили. Й гадки не маючи обурюватися цим фактом, Фіверстоун заходився шукати інше авто такої ж моделі. Це забрало трохи часу, а коли йому пощастило-таки натрапити на схожу машину, то виявилося, що завести її не так уже й легко. Ніч видалася холодна; мабуть, піде сніг, подумав він, і вперше того вечора нахмурився, бо снігу не зносив. Було вже по другій.

Тієї миті, коли двигун нарешті завівся, йому раптом здалося, що на задньому сидінні хтось є. «Хто там?!» — різко запитав він і хотів було озирнутися, та, на превелике здивування, тіло його не послухалося; натомість воно буцім само по собі вивело машину з гаража, завернуло за ріг і виїхало на дорогу. Починав падати сніг. Виявилося, що він не в змозі ні повернути голову, ні зупинитися, та ще й їде просто-таки сміховинно швидко, як на таку погоду. Проте вибору в нього не було. Колись йому доводилося чути про машини, якими можна керувати з заднього сидіння, а нині він і сам, здається, піймався на такий гачок. Далі Фіверстоун уже зовсім стривожено побачив, що з’їхав з шосе; авто, не збавляючи швидкості, котило тепер вибоїстим Циганським трактом (офіційно він носив назву Вейлендстріт) — давньою римською дорогою з Белбері до Еджстоу, яка вже давно не використовувалася і геть поросла травою. «Чорт забирай, що це я роблю?! — розпачливо думав він. — Може, я просто п’яний?

Я ж скручу собі в’язи, якщо не побережуся!» Однак авто й далі мчало вперед; зі сторони могло скластися враження, що за кермом сидить людина, для якої їхати до Еджстоу саме цією дорогою — справа абсолютно звична.

6

Фрост вийшов із зали через кілька хвилин після Візера, ані гадки не маючи, куди йде і що робитиме далі. Здавна він виношував теорію про те, що всі мотиви та наміри, які зароджуються у людини в голові, є просто побічним продуктом дій, що їх виконує тіло. Втім, протягом останнього року — приблизно з того часу, як професор пройшов ініціацію, — теорія стала поступово перетворюватися на практику. Дедалі частіше він діяв без причини: щось робив, щось говорив, не маючи жодного уявлення, навіщо все це потрібно, а його власна свідомість перебувала при цьому в ролі звичайнісінького глядача. Фроста обурював сам факт існування цієї свідомості, хоч він і переконував себе, що це обурення — то таке собі хімічне явище і не більше. З усіх людських пристрастей у нього залишалася ще хіба холодна лють, спрямована проти тих, хто вірив у розум. Ні, терпіти цю ілюзію, цей самообман несила, просто несила! Такої істоти, як людина, немає і не повинно бути. Проте до того вечора він ще ніколи так ясно не відчував, що тіло і рухи, які воно робить, — то єдина реальна дійсність, а отого «я», що, здавалося, лише стежить собі збоку, як тіло виходить із зали і вирушає до Глави, просто не існує. Ні, ну хіба ж це не огидно, що тіло мусить породжувати такі-от примари?

Тож той Фрост, існування якого він сам заперечував, спостерігав тепер, як його тіло входить до передпокою, за яким була кімната Глави, й аж підстрибує, побачивши на підлозі оголений, закривавлений труп. Відбулася хімічна реакція, яку називають шоком. Професор нагнувся, перевернув нерухоме тіло й упізнав Стрейка. За мить блискуче пенсне й гостра борідка з’явилися вже на порозі наступної кімнати. Фрост тільки краєм ока помітив мертвих Філострато з Візером. Всю його увагу поглинуло щось набагато важливіше. Підставка, на якій мав перебувати Глава, спорожніла; металеве кільце було погнуте, гумові трубки — попереплутувані й пошматовані. Потому професор побачив якусь голову на підлозі і зігнувся над нею. То була голова італійця. За Алькасановою ж і слід захолов… якщо тільки від неї не залишилася он та купка потрощених костей біля голови Філострато.

Й далі не ставлячи собі жодних запитань, Фрост подався до гаража. Там було тихо і порожньо; землю на той час вже густо всипало снігом. Прихопивши з собою кілька каністр із бензином, він повернувся до осідку Глави і звалив усе, що могло горіти, у велику купу посеред кімнати для тренування об’єктивності, а тоді замкнув двері передпокою зсередини. Годі сказати напевне, що саме спонукало професора до всіх цих дій, але тепер та ж таки сила звеліла йому запхати ключа до переговорної трубки, що виходила в коридор, і постаратися заштовхнути його якомога далі — спочатку пальцями, а потім олівцем. Коли він почув, як ключ дзенькнув об підлогу ззовні, та набридлива ілюзія, так звана свідомість, аж скрикнула від жаху, проте тіло вже не могло до неї прислухатись, навіть якби й захотіло. Наче заводний механізм, воно, чомусь тремтячи, ніби від холоду, пішло назад до «об’єктивної» кімнати, облило все навколо бензином і чиркнуло сірником. І тільки тоді ті, хто вже здавна керував Фростовими вчинками, дозволили йому раптом пройнятися підозрою, що навіть смерть не позбавить його тієї набридливої ілюзії — душі, а навпаки, відчинить перед ним двері у світ, де та ілюзія стає неспростовною і розростається до безмежності. У нього несподівано з’явилася можливість спасти якщо не тіло, то принаймні душу. Тепер він знав — і водночас не хотів знати, — що помилявся від самого початку, що душа й особиста відповідальність таки існують. Фрост усе збагнув — і тієї ж миті сповнився ненавистю, стократно пекучішою за вогонь, який пожирав його тіло. Надлюдським зусиллям він знову поринув подумки в той обман, у якому прожив ціле своє життя. В тому обмані й застала його вічність; так у старих казках світанок застає тролів — і обертає їх на мертвий, холодний камінь.