Мерзенна сила

1

Марка світанок застав на всипаній снігом дорозі, що плавно піднімалася пологим схилом. День заповідався похмурий, але снігопад майже припинився, і в повітрі тільки де-не-де кружляли поодинокі сніжинки. Білу, непорочно чисту дорогу подекуди мережали лише відбитки пташиних і кролячих лапок; людей ніде не було видно. Втім, уже невдовзі його наздогнала велика вантажівка; на тлі засніжених полів вона здавалася чорною і теплою. Водій пригальмував, висунув у вікно голову і запитав:

— На Бірмінгем, приятелю?

— Більш-менш у той бік, — відповів Марк. — До Сент-Ен.

— А де це?

— За Пенінґтоном, на горі.

— Ага, — сказав водій. — То сідай, хоч трохи тебе підкину, до повороту.

Через кілька секунд Марк уже сидів поруч із ним.

Невидиме того дня сонце вже трохи піднялося над обрієм, коли водій висадив його біля повороту; там стояв невеликий сільський готель. Усе навколо замело снігом, а у важких хмарах, що висіли зовсім низько над землею, того снігу ховалося, мабуть, іще більше. Було надзвичайно тихо. Марк увійшов до готелю, де його привітала господиня — добродушна, старша вже жінка. Він прийняв гарячу ванну і добряче поснідав, а тоді заснув у кріслі перед каміном, де приємно потріскували дрова, і прокинувся аж біля четвертої. З’ясувалося, що до Сент-Ен звідти буквально рукою подати, і йому спало на думку, що непогано було б перед тим, як вирушити туди, напитися ще чаю. Так він і зробив, а на додачу з’їв ще й запропоноване господинею варене яйце. Дві полиці в невеликій вітальні були заставлені старими підшивками «Стренду», і в одній із них він натрапив на дитячу повість «з продовженням», яку дочитав було в дитинстві до половини, але потім, відзначивши свій десятий день народження, покинув, бо далі соромився вже читати такі дурниці. І от тепер, тягнучи з полиці підшивку за підшивкою, Марк таки ту повість докінчив. Виявилося, що вона справді цікава. Натомість книги «для дорослих», які він став читати після того, як йому виповнилося десять, тепер здавалися не вартою доброго слова макулатурою… ну, хіба за винятком «Шерлока Голмса». «Мабуть, скоро вже треба буде виходити», — подумав він, згорнувши останню підшивку.

Зволікав Марк не через втому — навпаки, він чудово відпочив і почувався чи не найкраще за кілька останніх тижнів, — а тому, що трохи бентежився. Отже, невдовзі він побачить Джейн, і Деністона, і, напевне, Дімблів. Побачить Джейн у її справжньому світі; це йому стало зрозуміло вже давно. Але ж сам він до того світу не належить. Тільки тепер Марк збагнув, що, ціле життя намагаючись пробитися до «обраного кола», він, по суті, пішов зовсім не тим шляхом… Натомість Джейн була там, де й мала бути. У Сент-Ен його приймуть тільки тому, що жалітимуть Джейн: і понесло ж її вийти за нього заміж! Він не ображався — їхня правда, але почувався ніяково. Тепер Марк міг подивитися на себе збоку, побачити себе таким, яким, напевне, бачили його вони — ще одним дріб’язковим і вульгарним, нудним і непримітним, вічно переляканим і понадміру обачливим типом, схожим на всіх тих Стілів і Косерів. А чому він такий — хтозна… Як тим, іншим людям — таким, як Деністон чи Дімбл, — вдається так легко крокувати життям, безтурботно позирати навколо, бачити красу, іскритися радістю й гумором — і не відчувати потреби повсякчас бути насторожі? У чому полягає таємниця того щирого, безжурного сміху — йому так не засміятися ніколи? Все, геть усе в них якесь інше. Навіть у кріслі вони сидять інакше, легко і величаво, з таким собі левиним спокоєм. На відміну від його життя, в їхньому житті повно простору. Вони — немов ті королі і дами, він же схожий радше на якогось валета. Звісно, Джейн — справжня дама. Треба відпустити її на свободу. Було б зовсім не справедливо вважати, що його любов до неї була суто плотською. Любов, як каже Платон, є дитям убогості.

Маркове тіло знало про це набагато краще за розум, принаймні до останнього часу, і навіть його плотські бажання свідчили про щось таке, чого не було в нього і з лишком вистачало Джейн. Коли вона вперше ступила до того засушливого, вкритого пилюкою і кіптявою світу, де жив його розум, то здалася йому весняною зливою; впустивши її до того світу, він не помилився. Помилкою було тільки вважати, що шлюб автоматично давав йому право заволодіти всією цією красою. Десь із таким же успіхом можна вважати, ніби, купуючи поле, з якого ти спостерігав чудовий захід сонця, купуєш і саме сонце.

Він подзвонив у дзвінок і попросив рахунок.

2

У Сент-Ен матінка Дімбл з Айві, Камілою і Джейн були в цей час нагорі, у просторій кімнаті, яка займала майже цілу горішню частину одного крила маєтку; господар називав ту кімнату гардеробом. Зазирнувши туди, ви першої миті неодмінно подумали б, що опинилися в тропічному лісі, де аж очі розбігаються від яскравих кольорів. Потім вам, цілком можливо, спало б на гадку, що то одна з тих розкішних великих крамниць, де стоять сторч згорнуті у сувій килими, а з-під стелі звисають різні пишні тканини, і всього цього так багато, що там дійсно можна заблукати, немов у густому лісі. Насправді ж у тій кімнаті просто зберігався святковий одяг; десятки прегарних суконь та мантій звисали до самої підлоги, кожна зі свого окремого дерев’яного вішака.

— Оця — якраз для тебе, Айві, — говорила матінка Дімбл, піднімаючи одною рукою поділ яскраво-зеленої мантії, щедро розшитої тоненькими золотими завитками. — Подобається? Послухай, Айві, ти ж уже не переживаєш за Тома? Господар ясно сказав, що він буде тут якщо не сьогодні ввечері, то найпізніше — завтра опівдні.

Айві стурбовано глянула на неї і мовила:

— Так-то воно так, але де буде тоді сам господар?

— Хтозна, чи він зможе залишитися з нами, — озвалася Каміла. — Ти ж і сама добре знаєш, що у нього весь час болить нога. Та й зрештою, якщо в Еджстоу все піде добре, тут йому вже нічого буде робити.

— Він завжди хотів знову полетіти на Переландру, — додала матінка Дімбл. — Тужить за нею, як за рідним домом. Часом я просто бачу цю тугу у нього в очах…

— А той цілий Мерлінг, чи як там його, повернеться сюди? — запитала Айві.

— Не думаю, — відповіла їй Джейн. — Навряд чи він сподівався повернутися, та й господар його, здається, не чекає. А ще той мій останній сон… Знаєте, можна було подумати, що Мерлін горить… тобто, не те щоб він і справді горів, просто так химерно променився різнобарвним світлом, яке то з нього ніби вистрілювало, то бігало по ньому вгору-вниз… Насамкінець я побачила, що він стоїть непорушно, наче стовп, а навколо діються всілякі моторошні, химерні речі… не знаю, як краще пояснити. І з його обличчя можна було побачити, що він вичавлений до останньої краплі — ви ж розумієте, про що я, — і просто розсипеться на порох, щойно сили його покинуть.

— Любі мої, нам ще вбрання треба собі вибрати, — нагадала матінка Дімбл.

— З чого вона зроблена? — зацікавилася Каміла і спочатку помацала поділ зеленої мантії, а потім навіть його понюхала. То було добре запитання. Тканина зовсім не здавалася прозорою, проте в руці у Каміли ніби струменіла, а її хвилясті складки вигравали всіма відтінками світла й тіні. Айві стала приглядатися й собі.

— Оце так! — сказала вона. — Цікаво, почому ярд?

— Ану підійди, — підкликала її матінка Дімбл, накинула мантію їй на плечі, запнула, як слід усе поправила, а тоді відступила на крок назад і аж ахнула від щирого здивування. Каміла з Джейн теж не стримували захвату. Айві так і залишилася звичайною, простенькою дівчиною, але святкова одежа ніби піднесла цю простоту вгору; так іноді талановитий композитор, пишучи симфонію, використовує простий народний мотив, який злітає на хвилях величної музики мало не під хмари, перетворюється на справжню дивовижу — і водночас залишається самим собою. Перед ними стояла лукава фея або моторний ельф, втілення жвавості й бадьорості — і разом із тим та ж Айві Меґз, яку годі було переплутати з кимось іншим.

— І жодного тобі дзеркала! — сплеснула у долоні матінка Дімбл. — Ох уже ті чоловіки…

— Здається, господар не хоче, щоб ми дивилися самі на себе, — мовила Джейн. — Він говорив щось про те, що ми самі маємо бути дзеркалами одне для одного.

— А мені хотілося глянути, як я виглядаю ззаду, — засмутилася Айві.

— Тепер ти, Каміло, — вела далі матінка Дімбл. — 3 тобою, здається, все ясно. Ось ця якраз для тебе.

— Ви справді так думаєте? — завагалася Каміла.

— Звичайно, — підтримала матінку Дімбл Джейн.

— Ти в ній просто чудо, — погодилася з ними Айві.

То була довга сукня сталевого кольору; на диво, тканина, з якої її було пошито, виявилася на дотик м’якою, немов морська піна. Вона тісно облягала стегна, а внизу розширювалася блискітливим шлейфом. «Каміла схожа в ній на русалку, — подумала Джейн, а тоді, так само подумки, додала: — Або на валькірію.»

— Як на мене, у цій сукні тобі не обійтися без ось цієї діадеми, — сказала матінка Дімбл.

— А це не занадто?..

Та матінка вже одягала діадему Камілі на голову. На мить і вона сама, й Айві з Джейн зачудовано змовкли: майже всі жінки відчувають якусь підсвідому пошану до таких-от коштовних речей, і їм зовсім не йдеться про те, скільки ті речі коштують. Либонь, таких діамантів не було більше в цілій Англії. Перед їхніми очима постала неймовірна, просто-таки казкова краса.

— На що це ви так дивитеся? — запитала Каміла, яка побачила діадему тільки мигцем, коли та зблиснула в руках у матінки Дімбл, і навіть не здогадувалася, що виглядає тепер, немов те «зоряне сяйво на трофеях провінцій».

— Вони справжні? — поцікавилася Айві.

— Звідки вони, матінко Дімбл? — запитала Джейн.

— То все скарби Лоґресу, любі мої, так-так, скарби Лоґресу, — відказала пані Дімбл. — Можливо, їх привезли звідкілясь з-поза місяця, а може, вони походять іще з допотопних часів. Джейн, тепер ваша черга.

Джейн не зовсім зрозуміла, чому для неї вибрали саме ту мантію, а не якусь іншу. Справді, блакитне їй личило, але на власний розсуд вона зупинилася б на чомусь трохи суворішому і поважнішому. Та коли Каміла з Айві і навіть матінка Дімбл аж у долоні заплескали від захвату, довелося поступитися. Втім, протестувати Джейн і на думку не спало б; усе це взагалі вилетіло їй із голови вже за мить, коли вони стали підбирати вбрання для матінки Дімбл.

— Мені щось поскромніше, — попросила та. — Не хочеться ганьбитися на старості літ.

— Не годиться, не годиться, — примовляла Каміла, стрімко, немов справжнісінький тобі сріблястий метеор, крокуючи повз довгий ряд пурпурових, золотистих і багряних, сніжно-білих і ніжно-рожевих одеж та мимохідь торкаючись рукою то хутра, то шовку й оксамиту, то тафти і парчі. — Ось це просто чудо — та зовсім не для вас. Ох, а на це погляньте! Але вам воно не пасуватиме. Нічого такого не бачу…

— Сюди! Знайшла, знайшла! Подивіться! — закричала раптом Айві так, ніби боялася, що її знахідка зараз візьме і накиває п’ятами.

— О, саме те, що треба! — погодилася Джейн.

— Так, це воно, — підтвердила Каміла.

— Ану, матінко Дімбл, приміряйте, — сказала Айві. — Навіть і не думайте відмовлятися.

Плаття було майже того ж вогнистого кольору, що й на жінці, яку Джейн бачила у видінні кілька днів тому, але іншого покрою, з облямованим хутром коміром, який защіпався під горлом великою мідною пряжкою, і з довгими рукавами, що закінчувалися пишною оторочкою. До плаття додавався високий, схожий на чіпець капелюшок. Побачивши матінку Дімбл у цьому строї, всі аж роти пороззявляли від подиву, навіть Джейн, хоч якраз вона могла б і передбачити наслідки такого переодягання. Щойно біля них стояла непримітна дружина звичайного провінційного викладача, бездітна, поважна, з сивим волоссям та подвійним підборіддям. І тут раптом перед ними постала, сказати б, жриця чи сивіла, слугиня якоїсь доісторичної богині родючості, глава прадавнього племені часів матріархату, грізна й велична мати матерів. Хтось із них подав їй довгу патерицю, химерно вирізьблену й вигнуту так, ніби навколо неї обвилася змія, — то, мабуть, була невід’ємна частина того дивовижного строю.

— Що, так страшно? — спитала, дивлячись на їхні ошелешені обличчя, матінка Дімбл.

— Ви виглядаєте чудово, — видихнула Айві.

— Слів нема! — вигукнула Каміла.

Джейн просто підійшла і поцілувала її в руку, а тоді сказала:

— Люба матінко Дімбл, на вас глянеш — і справді аж страшно стає, це точно.

— А що одягнуть чоловіки? — запитала раптом Каміла.

— Ой, не думаю, що у святочному вбранні їм буде дуже зручно, — озвалася Айві. — А це ж і на кухні все поробити, і носитися потім з усім туди-сюди… Якщо вже це — останній вечір, то, як на мене, треба було нам самим приготувати обід, а вони нехай би возилися собі з вином — їм це до вподоби. Навіть уявити собі не можу, що вони зроблять з тою гускою… не віриться мені, що пан МакФі хоч раз у житті смажив птицю, хай говорить, що хоче.

— Не переймайся, устриць, наприклад, вони не зіпсують, — заспокоїла її Каміла.

— Твоя правда, — сказала Айві. — Та й зі сливовим пудингом дадуть собі раду. І все ж я б пішла вниз та подивилася, як у них там справи.

— Краще не треба, — засміялася Джейн. — Ти ж сама знаєш, який він, коли працює на кухні.

— Я його не боюся, — заявила Айві, і на якусь мить навіть висунула язика, немов мала велике бажання когось подражнити. До її нового вбрання це пасувало просто ідеально.

— Не варто переживати через обід, дівчата, — мовила матінка Дімбл. — Я певна, все буде добре… якщо тільки МакФі з моїм чоловіком не встрянуть у якусь філософську суперечку саме тоді, коли гуску треба буде вже зняти з вогню. Сьогодні можемо перепочити, потішитися життям… Тут так тепло…

— Так, тут просто чудово, — погодилася Айві.

Цієї миті цілий будинок раптом струсонуло до самісіньких підвалин.

— Що це було?! — перелякано зойкнула Джейн.

— Якби ще йшла війна, я б подумала, що то вибухнула бомба, — сказала Айві.

— Ходіть сюди, подивіться, — покликала їх Каміла, яка оговталася швидше за інших і вже стояла біля вікна, що виходило на захід; звідти було добре видно долину Вайнду. — Гляньте! Це не пожежа. І не прожектори. Та й на блискавку не схоже. Ого, знов трусонуло… і знов… Дивіться, за церквою ясно, ніби вдень… Ой, що це я говорю, ще ж тільки третя година. Там ясніше, ніж вдень. А жар який!

— Почалося, — мовила матінка Дімбл.

З

Приблизно в той же час, коли Марк заліз у вантажівку, яка підвезла його до готелю, Фіверстоун, цілий і неушкоджений, але добряче приголомшений, виліз із машини, яку поцупив було у Белбері. Поїздка закінчилася доволі сумно: авто з’їхало у глибокий рів і перевернулося. Вибираючись з того рову, Фіверстоун, який завжди дивився на життя оптимістично, подумав, що, в принципі, не все так погано — врешті-решт, це ж могла бути і його машина. В рові було повно снігу, і він геть промок. Видершись нагору й огледівшись навколо, лорд раптом побачив зовсім близько, ярдів за п’ять, високу і кремезну постать у темній сутані, яка розміреним кроком ішла геть, і, не стримавшись, гукнув: «Агов!» Чоловік в сутані обернувся і секунду-другу дивився на нього, а тоді повернувся і пішов далі. Фіверстоун одразу збагнув, що навряд чи вони знайдуть спільну мову; як по правді, він і не пригадував, щоб хтось коли-небудь йому аж так не подобався, тож і не пробував того незнайомця наздогнати. Зрештою, навряд чи лорд зумів би за ним поспіти у своїх наскрізь промоклих бальних туфлях, які взув, збираючись на бенкет. Підійшовши до воріт у живоплоті, незнайомець зупинився і коротко свиснув. Не встиг Фіверстоун подумати, що чоловік у сутані, напевне, так когось кличе, як той хтозна-як опинився за воротами, верхи на чималому коневі, і мчав уже легким галопом через широке поле, що здіймалося молочно-білим обширом до самого виднокраю.

Хто б то міг бути, Фіверстоун не мав ані найменшого уявлення, але й не особливо над цим замислювався; тепер головне було дістатися до дороги. На це пішло набагато більше часу, ніж можна було сподіватися. Помітно потепліло, і під тонким покровом снігу повсюди ховалися глибокі калюжі. Біля підніжжя першого ж пагорба починалася така драговина, що він вирішив зійти з Циганського тракту, яким сюди потрапив, і податися навпростець через поля. То було хибне рішення. Добрих дві години лорд, вишукуючи діри в живоплотах, намагався дійти туди, де, здавалося, мала бути дорога, та коли кінець кінцем таки до того місця добирався, виявлялося, що дорогою там і близько не пахне. Він завжди ненавидів і сільську місцевість, і таку-от погоду, та й багато ходити пішки теж ніколи не любив.

Біля дванадцятої Фіверстоун натрапив нарешті на путівець, який за годину вивів його на головну дорогу. Тут, дяка небу, панував жвавий рух, було чимало і машин, і пішоходів, які всі чомусь рухалися в одному напрямку. Водії перших трьох машин не звернули на нього жодної уваги, а четвертий таки пригальмував.

— Сідайте, швидко, — сказав він.

— До Еджстоу? — запитав Фіверстоун, поклавши руку на двері.

— О Боже, ні! — вигукнув водій. — Еджстоу там, якщо вже вам так туди закортіло! — 1 він тицьнув пальцем собі за спину. Вигляд у нього був доволі схвильований.

Кінець кінцем стало зрозуміло, що до міста можна потрапити хіба пішки, бо туди не їхала жодна машина — навпаки, всі їхали звідти. Фіверстоун трохи здивувався. Він, звісно, знав, що Еджстоу покидають люди (зрештою, у його плани входило очистити місто від мешканців — що більше, то краще), але думав, що основна маса вже виїхала. Проте весь час, доки він ішов до міста, назустріч йому брели потемнілим талим снігом натовпи біженців. У нас, ясна річ, майже немає свідчень очевидців про події, що відбувалися того дня в Еджстоу. Зате ми маємо силу-силенну розповідей про те, як стільком людям одночасно спало на думку того дня залишити місто — і то в останній момент. Ці розповіді тижнями друкувалися в газетах і місяцями становили головну тему для розмов, аж доки їх не заялозили настільки, що фраза «Не хочу я слухати, як ти вибрався з Еджстоу» стала мало не крилатою. Так чи так, а попри всі перебільшення не доводиться сумніватися, що вчасно покинути місто пощастило просто-таки вражаючій кількості мешканців. Хтось отримав звістку про те, що його батько при смерті; хтось зненацька вирішив, що саме час влаштувати собі невеликі канікули (і потім, хоч убий, не міг пояснити, чому йому прийшла до голови така думка); у когось через мороз полускали водогінні труби, і він зміркував, що доки їх полагодять, можна кілька днів перебути деінде. Багато хто забрався геть через на перший погляд абсолютно банальні події, що раптом ні з того ні з сього сприймалися як страшенно важливі знаки; то міг бути сон, розбите дзеркало чи чаїнки, що склалися на дні горнятка у якийсь химерний малюнок. У ті дні ніби відродилися й набагато старші, відомі з давніх часів знамення. Хтось почув, як його осел (в іншому випадку йшлося про кота) каже «ну чисто тобі людським голосом»: «їдь звідси». Поза тим, сотні людей покидали Еджстоу з тих же причин, що й раніше: у когось забрали будинок, когось позбавили засобів для існування, комусь погрожувала інститутська поліція.

Десь біля четвертої Фіверстоун раптом упав ниць на землю. То був перший підземний поштовх, за ним — другий і третій. У наступні години ті поштовхи знай ставали сильнішими і повторювалися щораз частіше; скоро до них додалися ще й зсуви ґрунту, а з-під землі чувся дедалі гучніший і загрозливіший шум та клекіт. Температура підвищувалася, і сніг танув просто на очах; часом йому доводилося брести по коліна в воді. У повітрі висіла легка імла, а коли він дійшов до місця, де починався останній стрімкий спуск до Еджстоу, то міста внизу не побачив; там лише клубочився густий туман, який час від часу осяювали спалахи надзвичайно сильного світла. Ще один поштовх — і Фіверстоун знов опинився на землі. Мабуть, донизу сходити не варто, подумалося йому, краще повернутися назад і спробувати дістатися до залізниці, а тоді поїхати до Лондона. В уяві відразу замиготіли яскраві картинки: паруюча ванна в клубі, він сам перед каміном у кімнаті для курців, барвиста розповідь про всі ці події… Пережити і Белбері, і Бректон — це вам не абищо. Колись Фіверстоун не раз потрапляв у ще гіршу халепу — і завжди виходив сухим із води, тож вірив, що фортуна і цього разу від нього не відвернеться.

Коли йому спало на думку повернутися, він ступив уже кілька кроків униз, в напрямку до міста, тож тепер розвернувся і рушив назад. Проте, на превелике диво, з’ясувалося, що замість того, щоб іти вгору, він і далі спускається донизу Земля вислизала з-під ніг так, ніби Фіверстоун йшов не асфальтованою дорогою, а глинистим гірським схилом. За якусь мить він опинився вже ярдів на тридцять нижче від того місця, де був іще кілька секунд тому. Спробував усе ж видертися нагору, але тут новий поштовх пожбурив його на землю, і він стрімголов покотився вниз разом із вируючим потоком води, каміння і трави; так іноді можна потрапити у хвилю, купаючись в морі, та цього разу хвилею піднялася сама земля. Якимось дивом йому вдалося знову зіп’ястися на ноги і стати обличчям до схилу. Долина позаду обернулася у справжнє пекло. Туман, який вкривав її досі, здавалося, загорівся і тепер палав сліпучим фіолетовим полум’ям; десь там унизу ревіла вода, валилися будинки, кричали люди. На схилі попереду не залишилося вже й сліду від дороги, живоплотів чи полів; він став іще стрімкішим і перетворився на суцільний водоспад сирої землі. Та земля була всюди; вона набилася Фіверстоунові до вух, носа і рота. Схил робився щораз крутішим і крутішим, гребінь земляної хвилі здіймався все вище і вище, аж раптом завис велетенською аркою просто над головою, затремтів — і з оглушливим гуркотом звалився всією своєю вагою на нього.

4

— Розкажіть нам про Лоґрес, сер, — попросила Каміла.

У Сент-Ен вже пообідали; тепер усі порозсідалися біля вогню в їдальні з келихами вина в руках і вели тиху, спокійну бесіду. Як і передбачала пані Дімбл, чоловіки чудово впоралися зі своїм завданням; тільки приготувавши всі страви і накривши на стіл, вони перевдягнулися у святкове вбрання. Ренсом із короною на голові сидів праворуч від каміна, навпроти у чорно-сріблястій мантії розташувалася Ґрейс Айронвуд. Було так тепло, що дров у вогонь майже не підкладали, і святкові одежі самі, здавалося, слабко мерехтіли у тьмяному світлі свічок.

— Розкажіть їм, Дімбле, — мовив Ренсом. — Я тепер уже багато не говоритиму.

— Ви втомилися, сер? — стривожилася панна Айронвуд. — Вам гірше?

— Ні-ні, Ґрейс, не в тому річ, — заспокоїв її він. — Просто тепер, коли мені ось-ось треба буде вже вас покинути, все це починає здаватися сном. Гарним сном, можете не сумніватися… навіть цей біль. Я хочу випити все, до останньої краплі, а якщо багато говоритиму, то неодмінно щось прогавлю.

— А вам справді треба нас покинути, сер? — спитала Айві.

— Люба моя, — відповів запитанням на запитання Ренсом, — а що мені ще тут робити? Повернувшись із Переландри, я не постарів ні на день, ні навіть на годину. Природною смертю я не помру, а мою рану можна зцілити тільки в тому світі, де її було завдано.

— Вам не здається, що все це добряче суперечить законам природи, з яких начебто не повинно бути жодних винятків? — поцікавився МакФі.

Господар тільки мовчки посміхнувся; було очевидно, що він не має наміру втягуватися у звичну суперечку.

— Аж ніяк, — почулося з того кута, де сиділа майже невидима в густій сутіні Ґрейс Айронвуд. — Ви маєте рацію: закони, що панують у всесвіті, не знають винятків. Ваша помилка в тому, що ви вважаєте ті другорядні норми, які діють впродовж кількох сотень літ на одній планеті, непорушними засадами, на яких побудовано цілий усесвіт, тоді як насправді то лише слабенький їхній відголосок, до того ж часто доволі спотворений і, якщо хочете, винятковий.

— Шекспір ніколи не порушував справжніх законів поезії, — докинув Дімбл. — Однак, додержуючись їх, він раз по раз порушував ті не надто суттєві норми, які критики помилково вважають справжніми законами, і їм не залишається нічого іншого, як охрестити ті порушення «відхиленнями» чи «поетичною вільністю». Але сам Шекспір не бачив там жодних відхилень.

— Власне тому у природі немає нічого абсолютно правильного, — озвався Деністон. — Завжди є винятки. Назагал усе виглядає злагодженим — але не зовсім.

— На своєму віку я бачив не так уже й багато винятків із закону смерті, — сухо заявив МакФі.

— А вам хотілося б, ясна річ, стати свідком іще одного такого випадку? — саркастично поцікавилася панна Айронвуд. — Може, ви приятелювали з королем Артуром або з Фрідріхом Барбароссою? Чи знали Єноха й Іллю?

— Ви хочете сказати, що господар… тобто пендраґон… вирушить до них? — вражено перепитала Джейн.

— Звісно, він піде до Артура, — відказав Дімбл. — Що стосується інших — тут у мене відповіді немає. Є люди, які ніколи не знали смерті. Чому — сказати наразі годі; нам тільки трішечки більше, ніж раніше, відомо про те, як це відбувалося. У всесвіті — маю на думці ось цей фізичний усесвіт, в якому існує наша планета, — є чимало місць, де організм може жити практично вічно. Де зараз перебуває Артур, ми знаємо.

— А де він перебуває? — запитала Каміла.

— На третьому небі — на Переландрі. Далеко в океані там є острів Афалін; нащадки Тора й Тінідріл не натраплять на нього ще добру сотню століть. Хтозна, сам він там чи… — тут Дімбл завагався і зиркнув на Ренсома, який похитав головою.

— Отже, тут і виходить на сцену Лоґрес, так? — знову спитала Каміла. — Наш господар буде там разом із Артуром?

Дімбл трохи помовчав, задумливо крутячи в руках свій келих.

— Все почалося тоді, коли ми з’ясували, що легенда про Артура здебільшого правдива, — кінець кінцем заговорив він. — У шостому столітті був момент, коли, скажімо так, певна дійсність, яка в нашій країні повсякчас намагається пробитися нагору, вийти на поверхню, майже досягла свого. Ми назвали цю дійсність Лоґреським королівством; із таким самим успіхом її можна було охрестити і якось інакше. І тоді… поступово вся історія Англії постала перед нами в новому світлі. Ми побачили в ній подвійне дно.

— Подвійне дно? — здивувалася Каміла.

— Образно кажучи, так. Розумієте, за тим, що ми називаємо Британією, завжди проглядається те, що можна назвати Лоґресом. Ви ніколи не зауважували, що ми живемо одночасно у двох країнах? На зміну кожному Артурові приходить Мордред; за кожним Мільтоном стоїть Кромвель; це країна поетів — і водночас країна крамарів; батьківщина Філіпа Сідні — і водночас батьківщина Сесіла Родса. Тож навряд чи варто надміру дивуватися, коли нам закидають дволикість. Однак те, що на перший погляд видається дволикістю чи лицемірністю, насправді є боротьбою між Лоґресом і Британією.

Він змовк, ковтнув вина, а тоді повів далі:

— Минуло чимало часу після того, як наш господар повернувся з третього неба, коли ми нарешті дізналися ще щось. З’ясувалося, що та подвійність виявляється не тільки, так би мовити, по той бік невидимої стіни. Якось Ренсома покликали до одного старого, що лежав при смерті у себе вдома, в Камберленді. Навіть якщо я назву ім’я того чоловіка, то воно все одно вам нічого не скаже. Отже, то був пендраґон — наступник Артура, Утера і Касібелауна. Так нам стала відома вся правда. В самісінькому серці Британії усі ці століття потай існував і Лоґрес; лінія пендраґонів не перервалася. Той старий був сімдесят восьмим, починаючи від Артура, і наш господар отримав від нього символи влади та благословення. Завтра, а може ще й сьогодні ми дізнаємось, хто стане вісімдесятим. Дехто з пендраґонів добре відомий в історії, хоч, ясна річ, не під цим титулом; про інших ви ніколи не чули. Проте в усі віки саме вони разом із крихітним Лоґресом, що збирався навколо них, відігравали роль тієї руки, яка або легенько, майже невідчутно штурхала Англію у бік, будячи з п’яного сну, або відтягувала нашу країну від краю прірви, куди її штовхала підступна Британія.

— Цій вашій новій історії трохи бракує документальних свідчень, — скептично зауважив МакФі.

— Таких свідчень насправді сила-силенна, — посміхнувся Дімбл. — Просто ви не знаєте мови, якою вони написані. Коли події кількох останніх місяців перетворять на історію і запишуть вашою мовою, а тоді викладуть у книгах і вивчатимуть у школах, там, будьте певні, жодним словом не згадають ні про нас із вами, ні про Мерліна, ні про пендраґона, ні про владарів планет. А проте саме в ці місяці Британія підняла найнебезпечніше повстання проти Лоґресу і якщо й зазнала поразки, то тільки в останній момент.

— Еге ж, — згідно кивнув ольстерець, — і правильно зроблять, що не згадають ні нас із вами, ні більшість тут присутніх. Я був би страшенно вдячний, якби хтось пояснив мені, що ми такого особливого тут робили… якщо не рахувати того, що годували свиней і вирощували дуже непогану городину.

— Ви робили саме те, що від вас і вимагалося, — озвався господар, — виявляли послух і чекали. Так буде ще не раз. Як каже один із сучасних авторів, часто десь треба спорудити вівтар тільки для того, щоб небесний вогонь міг зійти на землю деінде. Але не робіть поспішних висновків. Цілком можливо, що не мине й місяця, як у вас буде дуже багато роботи. Так, Британія програла битву, але вона підніметься знову.

— Виходить, Англія — це, по суті, і є оте хитання між Лоґресом і Британією? — запитала матінка Дімбл.

— Так і є. Хіба ти не відчуваєш? — здивувався доктор. — Таж власне в цьому і криється сама сутність Англії! Ослячу голову ми отримуємо, коли потрапляємо в ліс до фей. Не можемо сягнути того, що нам заповідано, але й забути також не можемо… це ж відчувається в усьому специфічно англійському: в тій нашій незграбній витонченості, у якійсь боязкій, кумедній недокінченості. Абсолютно правий був Сем Веллер, коли назвав пана Піквіка янголом у гетрах! Все тут у нас або краще, або гірше, ніж…

— Дімбле! — сказав Ренсом. Доктор, який уже трохи було завівся, затнувся і поглянув на нього, а тоді, якусь мить повагавшись і навіть — принаймні так здалося Джейн — легенько почервонівши, посміхнувся і повів далі:

— Маєте рацію, сер, я забув те, що ви просили завжди пам’ятати. Така-от подвійність аж ніяк не є суто англійською особливістю; так твориться історія кожного народу. Зовсім не йдеться про якийсь привілей, виняток, зроблений тільки для Англії. Ми не є обраною нацією — то все не варті доброго слова нісенітниці. Про Лоґрес ми говоримо тому, що це наша подвійна історія, та, про яку нам відомо.

— Якщо ви хочете сказати, що всюди є люди добрі і люди погані, то так і скажіть, навіщо аж такі алегорії, — поморщився МакФі.

— Мені зовсім не про це йдеться, — заперечив Дімбл. — Бачите, МакФі, якщо думати просто про абстрактне добро, то рано чи пізно неодмінно прийдеш до ідеї якогось еталону добра — мовляв, усі народи мають змагати до ось такого і такого способу життя. Певна річ, існують загальні правила, однакові для всіх. Але це, якщо дозволите, тільки граматика чесноти. Справжня життєва сила криється не там. Господь не творить однаковими навіть дві травинки, то що вже казати про двох святих, двох ангелів чи два народи. Зцілення Землі залежить від того, чи зуміємо ми вберегти ту іскорку, воплотити того духа, який і далі живе в усіх народах — у кожного свій. Коли Лоґрес дійсно запанує в Британії, коли богиня розуму, божественна ясність, посяде престол у Франції, коли небесного ладу почне дотримуватися Китай — тоді й прийде справжня весна. Однак поки що нам треба турбуватися про Лоґрес. Ми здолали Британію — та чи надовго? Після того, що сьогодні сталося в Еджстоу, це місто, звісно, вже не відродиться. Але скоро з’являться нові Еджстоу.

— Я власне хотіла запитати, — озвалася матінка Дімбл. — Вам не здається, що Мерлін з елділами трохи… перестаралися? Невже ціле Еджстоу заслуговувало на те, щоб його просто стерли з лиця землі?

— Знайшли кого оплакувати, — скривився МакФі. — Вам шкода тих нікчем з міської ради, які залюбки продали б своїх дружин і доньок, тільки б HIKE переїхав до Еджстоу?

— Ну, про них мені мало що відомо, — відповіла матінка Дімбл. — Але візьмімо університет чи навіть Бректон. Так, звісно, всі ми знаємо, що там, у тому коледжі, було просто жахливо. Але хіба вони справді мали на меті якесь зло, плетучи ті свої сміховинні, дріб’язкові інтриги? Як на мене, то в їхніх діях нічого, крім дурості, і не знайдеш.

— Еге ж, — кивнув МакФі. — То в них така забава була… кошенята вирішили побавитися в тигра. Тільки-от виявилося, що неподалік чатує справжній тигр, і все закінчилося тим, що вони впустили його до себе. І нічого тепер нарікати, що коли прийшов мисливець і всипав тому тигрові добрячого бобу, то перепало і їм. Матимуть тепер науку.

— Ну гаразд, а інші коледжі — Нортумберленд і Герцогський?

— Справді, — мовив Деністон, — шкода таких, як, наприклад, Черчвуд. Я добре його знав; то був хороший старий. На кожнісінькій своїй лекції доводив нам безпідставність існування етичних норм, а сам ладен був і десять миль пройти, тільки б вчасно повернути позиченого пенса. Та все одно… цікаво, чи була у Белбері хоч одна застосована на практиці теорія, яку не проповідували би в Еджстоу? Ясна річ, шановні професори навіть подумати не могли, що хтось стане діяти згідно з тими їхніми теоріями! Напевне, ніхто не був заскочений більше за них, коли все те, про що вони роками говорили, зненацька почало набувати реальних обрисів. Але ж це просто до них повернулося їхнє власне дитя; так, воно виросло, його годі впізнати, та все одно воно їхнє, не чуже.

— На жаль, так воно і є, люба, — сказав дружині доктор. — Trahison des clercs.[17] Провина лежить на кожному.

— Це ж просто нісенітниця, Сесіле, — обурилася матінка Дімбл.

— Ви забуваєте, — озвалася панна Айронвуд, — що в Еджстоу не залишилося майже нікого, окрім хіба найкращих (їхні гріхи їм відпустяться) і найгірших. Але загалом я згідна з Артуром. Ті, що забули Лоґрес, опускаються в Британію. Той, хто заперечує глузд, таки його позбудеться.

Тут вона змовкла, бо раптом почула, як хтось шкребеться і навіть тихенько скімлить за вхідними дверима.

— Відчиніть, Артуре, — сказав Ренсом.

Наступної миті всі з радісними вигуками зірвалися на ноги, бо до їдальні перевальцем увійшов Пан Бультитюд.

— Ох, оце так, ніколи б не подумала! — тішилася Айві. — От бідолаха, прийшов-таки! Весь в снігу… Заберу-но я його на кухню і гарненько нагодую. Де ж то тебе носило, га, поганцю? Ти тільки на себе подивися…

5

Потяг вже втретє за десять хвилин сильно шарпнувся і зупинився. Цього разу в ньому ще й погасло світло.

— Ну, знаєте, це вже трохи занадто, — почувся у темряві чийсь голос. Четверо інших пасажирів, що сиділи в купе першого класу, відразу його впізнали: говорив випещений, трохи незграбний чоловік у коричневому костюмі. Він належав до тих людей, які завжди все знають, і цілу дорогу розповідав іншим, де саме їм треба буде пересідати, чому тепер можна дістатися до Стерка, минаючи Стратфорд, і хто насправді володіє контрольним пакетом акцій цієї залізничної лінії.

— Для мене це важливо, — продовжував той-таки голос. — Я вже мав бути в Еджстоу. — Чоловік підвівся, відчинив вікно і виглянув у темряву. Невдовзі хтось із пасажирів поскаржився на холод, тож вікно довелося зачинити. Він сів на своє місце і незабаром озвався знову:

— Ми стоїмо тут уже десять хвилин.

— Даруйте, дванадцять, — поправив його якийсь пасажир. Потяг і далі не рухався з місця. Чути було, як в сусідньому купе хтось голосно лається.

Раптом вагоном так труснуло, що люди трохи не позлітали зі своїх місць на підлогу. Так буває, коли недосвідчений машиніст на повній швидкості різко натискає на гальма. Але вони стояли.

— Що це, в біса, таке?! — обурився хтось.

— Відчиніть двері.

— Ми зіткнулися з іншим потягом?

— Все гаразд, — озвався все той же добре поінформований чоловік; голос у нього звучав цілком спокійно. — То просто чіпляють новий паровоз, і мушу сказати, роблять це дуже невміло. Понабирали кого попало…

— О! — зрадів хтось. — Наче їдемо.

Потяг повільно, з рипінням і скреготом посунув уперед.

— Йому потрібно трохи часу, щоб набрати хід, — мовив іще хтось.

— От побачите, десь за хвилину він почне додавати швидкості, щоб надолужити згаяне, — добре поінформований чоловік справді знав геть усе.

— Хоч би світло ввімкнули, — почувся жіночий голос.

— Щось ми не їдемо швидше, — сказав через кільканадцять секунд хтось із пасажирів.

— Навпаки, повільніше. Чорт забирай, невже знову зупиняємось?

— Та ні, наче ще їдемо… ох! — Потяг аж підкинуло від нового удару, ще сильнішого за попередній. Десь із хвилину все навколо, здавалося, аж ходило ходором і несамовито скрипіло.

— Ну, це вже переходить всі межі! — вигукнув чоловік у коричневому костюмі і знову відчинив вікно. Цього разу йому пощастило більше, бо повз вагон саме проходила якась темна постать з ліхтарем у руці.

— Агов! Чоловіче! Що діється?! — заволав він.

— Все в порядку, пані та панове, все в порядку, залишайтесь на своїх місцях! — крикнула у відповідь темна постать, не стишуючи кроку і не звертаючи на нього особливої уваги.

— Зачиніть вікно, холодно! — запротестував пасажир, що сидів найближче.

— Там попереду якесь світло, — повідомив поінформований чоловік.

— Нам хтось сигналить?

— Аж ніяк, нічого подібного. В тій стороні все небо світиться, ніби там пожежа або ввімкнули добру сотню прожекторів.

— Мені до цього яке діло? — не вгавав пасажир біля вікна. — Зачиняйте… ох!

Вагоном знову трусонуло, а тоді з темряви долинув якийсь вельми загрозливий, хоч і приглушений віддаллю гуркіт. Потяг зрушив з місця і дуже повільно, ніби навпомацки поповз колією.

— Ну ні, я цього так не залишу! — обурювався чоловік у коричневому костюмі. — Це ж суще неподобство!

Десь через півгодини вони так само поволі під’їхали до освітленої платформи.

— Говорить станція Стерк, — почувся голос з динаміків. — Будь ласка, залишайтесь на своїх місцях, передаємо важливе повідомлення. Внаслідок незначних підземних поштовхів і паводку залізничну колію до Еджстоу тимчасово виведено з ладу. Додаткової інформації поки що немає. Пасажирам, що прямують до Еджстоу, рекомендуємо…

Добре поінформований чоловік — то був Кері — вийшов із потяга. Люди такого штабу завжди мають силу знайомих на залізниці, тож уже за кілька хвилин він стояв біля вогню в службовому приміщенні станції, а касир розповідав йому все, що знав про стихійне лихо в Еджстоу.

— Поки що в нас немає жодних достовірних відомостей, пане Кері. Звідти вже годину не надходило жодних повідомлень. Самі розумієте, що це погано, дуже погано. Влада сяк-так намагається робити добру міну за кепської гри… Кажуть, в Англії ще ніколи не було такого землетрусу, а тут ще й паводок. Ні, сер, боюсь, від Бректонського коледжу й каменя на камені не залишилося. Ту частину міста просто зрівняло з землею; наскільки я розумію, саме там усе й почалося. Скільки людей загинуло, наразі годі й сказати. Слава Богу, минулого тижня я забрав звідти свого старого…

Згодом Кері завжди згадував ці години як один із поворотних моментів у своєму житті. Доти він не відзначався особливою релігійністю, але тоді йому відразу спало на думку, що тут явно не обійшлося без руки Провидіння. І справді, що тут ще скажеш? Він був буквально на волосок від того, щоб сісти у потяг, який відходив на годину раніше; якби так і сталося, його б уже не було серед живих. Такі події змушують людину замислитися. Подумати лишень, цілий коледж просто стерто з лиця землі! Його ж доведеться відбудовувати… Склад членів коледжу оновиться повністю (добре, майже повністю), буде новий ректор. Виходить, Провидіння зволило зберегти життя якійсь надійній, відповідальній людині, котра могла б звалити собі на плечі весь тягар подолання наслідків цієї жахливої катастрофи. Звичайних виборів за таких обставин, звісно, не проводитимуть. Голова наглядової ради коледжу (він же лорд-канцлер), напевне, просто призначить нового ректора і вже разом із ним підбиратиме нових членів. Що довше Кері про все це думав, то більше усвідомлював, що формувати нове обличчя коледжу скоріш за все довірять єдиному із старих членів, який вцілів після катастрофи, — а це майже те саме, що стати другим засновником. Достеменно, без Провидіння тут таки не обійшлося. В уяві поставала картина за картиною: ось портрет другого засновника на стіні в новозбудованому вестибюлі, ось його статуя у внутрішньому дворі, ось присвячений йому довгий-довгий розділ в «Історії коледжу»… І весь цей час Кері, скоряючись звичці й інстинкту (в цьому справді не було й краплі лицемірства), всім своїм видом виражав глибоку скорботу, як і належить порядній людині, що отримала таку страшну звістку Плечі в нього похилилися, в очах читалася врочиста суворість, чоло спохмурніло. Касир мимоволі аж замилувався тією картиною шляхетного смутку і згодом пригадував: «Видно було, що йому страх як погано, та все ж він тримався. Файний він хлопака, той проректор!»

— Коли наступний потяг до Лондона? — запитав Кері. — Мені треба бути там якомога швидше.

6

Як ми пам’ятаємо, Айві Меґз пішла на кухню нагодувати Пана Бультитюда, та не минуло й хвилини, як вона, неабияк усіх здивувавши, влетіла до їдальні з розпачливим виразом на обличчі і залопотіла:

— Ой, ходіть хто-небудь зі мною до кухні, швиденько! Там ведмідь!

— Ведмідь, Айві? — перепитав господар. — Але ж…

— Та ні, я не про Пана Бультитюда, сер! Туди заліз якийсь інший, чужий ведмідь!

— Невже?!

— Так, і вже змолотив усе, що залишилося від гуски, і половину шинки, і вершки, а тепер лазить по столах і виїдає все, що трапиться під руку, і трощить посуд… Ой, ходіть швидше, бо ж там нічого не залишиться!

— А як на це дивиться Пан Бультитюд? — запитав Ренсом.

— От я й хочу, щоб хтось на це подивився, бо він там таке витворяє, що й купи не тримається! В житті ще такого не бачила. Спочатку він просто перебирав лапами і підстрибував, ніби зараз до танцю піде, — але ж раніше з ним такого не бувало. А тепер виліз на мисник, став на задні лапи і то тупцює там, то присідає, і при цьому аж вищить, страшенно голосно, і вже запхав лапу в сливовий пудинг, а головою заплутався у в’язках цибулі, які висять там під стелею… і я нічого не можу з ним зробити, нічогісінько!

— Справді, дивно він поводиться, дуже дивно… А ти не думаєш, люба моя, що той другий, чужий ведмідь — то зовсім не ведмідь, а ведмедиця?

— Ой, не кажіть такого, сер! — перелякано зойкнула Айві.

— Як на мене, то так воно і є. Маю велику підозру, що до нас на кухню завітала майбутня Пані Бультитюд.

— Якщо ми ще трохи тут побалакаємо, то вона стане Пані Бультитюд вже сьогодні, — сказав, підводячись зі свого крісла, МакФі.

— Лишенько, і що ж нам тепер робити? — забідкалася Айві.

— Я певен, Пан Бультитюд з усім дасть собі раду, — відповів господар. — Наразі гостя підживляється після дороги. Як то кажуть, Дімбле, sine Cerere et Baccho…[18] Нехай розбираються між собою самі, можемо їм довіряти.

— Ясна річ, нехай розбираються, — кивнув МакФі. — Але не в нас на кухні.

— Айві, — сказав Ренсом, — мусиш виявити характер. Йди на кухню і скажи ведмедиці, що я хочу її бачити. Ти ж не боїшся, правда?

— Боюся? Ще чого! Я їй покажу, хто тут господар, якщо вона ще не знає.

— А з птахом що таке? — здивувався Дімбл, дивлячись на Ренсомову галку.

— Здається, він хоче вийти, — озвався Деністон. — Відчинити вікно?

— Надворі тепло, нехай буде відчинене, — мовив Ренсом. Щойно вікно прочинилося, Барон Корво випурхнув назовні — і звідти відразу почувся шум крил і гучний крякіт.

— Ще одна любовна інтрижка, — посміхнулася пані Дімбл. — Здається, в нашого Барона з’явилася баронеса… Яка чудова ніч! — додала вона за мить, коли штори обабіч відчиненого вікна заворушив вітер, а кімнату, здавалося, сповнив свіжий дух справжньої літньої ночі. Через кілька секунд звіддалік почулося іржання.

— Наша стара кобилка теж захвилювалася, — сказав Деністон.

— Чш-ш! Послухайте! — підняла руку Джейн.

— Це якийсь інший кінь, — мовив Деністон.

— Жеребець, — багатозначно докинула Каміла.

— Ну, знаєте, — обурився МакФі, — це вже стає просто непристойно!

— Навпаки, — заперечив Ренсом, — все тут цілком пристойно, тобто, згідно зі старим значенням цього слова, повністю відповідає обставинам. Сьогодні тут, у Сент-Ен, гостює сама Венера.

— «Бо більше, ніж звичайно, до землі наблизилась, — процитував Дімбл, — і всіх вона доводить тут до божевілля».

— Вона зараз набагато ближче, ніж можуть собі уявити земні астрономи, — сказав Ренсом. — 3 Еджстоу покінчено, інші боги вже покинули Землю. Вона ж чекає, щоб забрати мене з собою.

Раптом у сутінках, які заполонили кімнату, почувся гучний зойк. То кричала пані Дімбл:

— Обережно! Ой, обережно! Сесіле! Вибачте, заради Бога, але я не зношу кажанів. Вони зараз вчепляться мені у волосся!

Два кажани несподівано залетіли в вікно і тепер носилися туди-сюди понад свічками й гучно пищали. Через миготливі тіні складалося враження, що тих кажанів не два, а принаймні чотири.

— Тобі краще піти, Маргарет, — мовив господар. — І ти також іди, Сесіле. Немає потреби влаштовувати довге прощання.

— Я справді напевне піду, — сказала матінка Дімбл. — Не терплю кажанів!

— Заспокой Маргарет, Сесіле, — попросив Ренсом. — Тобі зовсім не обов’язково сидіти тут зі мною. Я ж не помираю. А проводжати — то взагалі дурна справа. Ні не потішишся як слід, ні не пожуришся.

— Ви справді хочете, щоб ми пішли, сер? — перепитав Дімбл.

— Йдіть, любі мої друзі. Urendi Maleldil.

Він по черзі благословив їх, а тоді Сесіл подав руку дружині і вони пішли.

— Ось вона, сер, — повідомила Айві, що знову з’явилася в їдальні через кілька секунд після того, як звідти вийшли Дімбли; вона вся розчервонілася і широко посміхалася. За нею до кімнати перевальцем увійшла ведмедиця; збиті вершки були в неї навіть на носі, а ще вона зовсім недавно частувалася аґрусовим варенням — тут годі було й сумніватися.

— І ще… ой, сер! — додала Айві.

— Що таке, Айві? — запитав господар.

— Ви вже даруйте, сер, але прийшов Том, мій чоловік. Так намучився, бідолаха… Якщо ви не проти, то я…

— Сподіваюсь, ти його нагодувала?

— Так, звісно… якби ті ведмеді ще трохи попорядкували на кухні, то там нічогісінько не лишилося б.

— Але й Томові щось перепало, ні?

— Я дала йому холодного пирога і солоних огірочків — він їх, знаєте, дуже полюбляє, — і ще знайшла шматок сиру і пляшку портеру та поставила на вогонь чайник, щоб ми… тобто, щоб він напився чаю. То він тепер сидить там і не знати як тішиться, а ще каже, що не хотів би вже вам сьогодні набридати, якщо ви нічого не маєте проти… він у мене тихий. Ви ж розумієте, про що я, сер…

Ведмедиця за весь цей час навіть не ворухнулася і стояла, не зводячи погляду з господаря. Він же поклав їй на голову руку і сказав:

— Urendi Maleldil. Ти добра звірина. Йди до свого коханого… та ось і він сам. — Цієї миті прочинені двері відхилилися ще трохи — якраз достатньо, щоб до кімнати запитливо і трохи стривожено зазирнув Пан Бультитюд власною персоною. — Візьми її, Бультитюде, але не в домі. Джейн, відчиніть, будьте ласкаві, он те більше вікно. Там тепло, ніби липневої ночі.

Велике, до самої підлоги, вікно розчахнулося навстіж, і ведмеді обережно, наче побоюючись ненароком щось зачепити, вийшли у вільготне тепло, яким віяло знадвору. Всі зауважили, що там зовсім світло.

— Чи ті птахи зовсім зсунулися з глузду? Чого це вони розспівалися за чверть до півночі? — запитав МакФі.

— Ні, вони цілком при своєму розумі, — відповів Ренсом, а тоді повернувся до Айві: — Люба моя, тобі хочеться піти й нарешті наговоритися з чоловіком. Матінка Дімбл приготувала для вас ту маленьку кімнату біля сходів.

— Ох, сер… — видихнула Айві і затнулася. Господар нахилився, поклав руку їй на голову і мовив:

— Звісно ж, хочеться. Том же навіть не встиг і помилуватися тобою в новому платті. Хіба ти не хочеш його поцілувати? — І сам її поцілував. — То поцілуй його ще й від мене… і не тільки від мене. Не плач. Ти добра жінка. Йди і зціли того чоловіка. Urendi Maleldil. Ми ще зустрінемось.

— Що це там так пищить та шарудить? — спитав МакФі. — Сподіваюсь, це не свині повилазили з хліва? Бо тут і так уже стільки всілякої живини швендяє по дому і по саду, що годі й перелічити…

— Здається, це їжаки, — озвалася панна Айронвуд.

— Ось тепер точно шаруділо десь в будинку, — прислухалася Джейн.

— Тихо! — сказав господар. На кілька секунд запала мовчанка, а тоді він посміхнувся: — Це ж мої друзі з-за вугільного ящика. В них також сьогодні гулянка! — І весело додав: — «So geht es in Sniitzeputzhausel, da singen und tanzen die Mausel!»[19]

— Як на мене, — сухо мовив МакФі, витягуючи свою табакерку з-під попелястої, трохи схожої на монашу сутану мантії (всі вважали, що вона дуже йому личить, а сам він, ясна річ, був іншої думки), — нам ще пощастило, що тут не видно, принаймні поки що, жирафів, гіпопотамів, слонів чи ще когось такого… Боже правий, що це?! — Саме тієї миті поміж шторами, які ворушив лагідний вітерець, до кімнати зазирнуло щось схоже на довгий сірий шланг. Просто понад плечем в ольстерця той шланг сягнув до столу і потяг звідти гроно бананів.

— До дідька, звідки тут всі ці звірі?! — вигукнув він.

— Їх тримали в Белбері, а сьогодні визволили, — пояснив господар. — Бо більше, ніж звичайно, до землі наблизилась і всіх доводить тут до божевілля… З нами Переландра, і людина більше не самотня. Ми тепер там, де й маємо бути, — між ангелами, які доводяться нам старшими братами, і звірями — нашими слугами, товаришами для забав і веселими витівниками…

Хай що збирався МакФі сказати у відповідь, його слова потонули в оглушливому реві, що почувся знадвору.

— Там два слони, — слабким голосом повідомила Джейн. — Все, кінець нашій селері… і трояндам також.

— З вашого дозволу, пане Ренсом, я запну штори, — різко сказав МакФі. — Ви, здається, забули, що тут дами.

— Навпаки, розсуньте ті штори ширше, — в тон йому відповіла панна Айронвуд. — Повірте, нічого непристойного ми не побачимо. Як там світло — світліше, ніж місячної ночі… майже світліше, ніж у білий день! Над садом висить велетенський купол світла. Дивіться, слони танцюють! Як високо вони піднімають ноги… а тепер ходять по колу… гляньте: підносять догори хоботи! І страх які церемонні… це виглядає так, ніби велетні раптом надумали станцювати менует. Справді, слони не схожі на інших тварин, вони радше нагадують якихось добрих духів.

— Все, здається, вони йдуть геть, — зауважила Каміла.

— Щоб говорити мовою кохання, їм треба усамітнитися, так само, як і людям, — мовив Ренсом. — Вони незвичайні звірі.

— Піду-но я до свого кабінету і сховаю подалі рахунки, — підвівся МакФі. — Мені буде спокійніше на серці, якщо я замкну двері на ключ, доки ще якісь крокодили чи кенгуру не почали женихатися просто в мене поміж паперами. Треба, щоб хоч одна людина в домі мала-таки голову на плечах, бо ви всі тут зовсім уже берега пустилися… На добраніч вам, любі дами.

— Прощавайте, МакФі, — сказав Ренсом.

— Ні-ні, мене благословляти не треба, — ольстерець трохи відхилився, проте водночас простягнув Ренсомові руку. — Якщо я коли-небудь і навернуся до релігії, то не до вашої. Мій дядько був головою Генеральної асамблеї… Але ось вам моя рука. Чого тільки нам із вами не довелося разом побачити… але зараз не про це мова. Хочу вам сказати, докторе Ренсом, що попри всі ваші недоліки (а ніхто не знає їх ліпше за мене) в цілому світі немає кращої людини, ніж ви… принаймні я таких не знаю і про таких не чув. Ви… ми з вами… але наші дами, бачу, вже плачуть, а мені вилетіло з голови, що я хотів сказати. Гаразд, то я піду, нічого тягнути час. Нехай благословить вас Бог, докторе Ренсом. На добраніч, любі дами.

— Повідчиняйте всі вікна, — мовив Ренсом. — Судно, в якому я полечу звідси, ось-ось увійде в земну атмосферу.

— Надворі стає щораз світліше, — озвався Деністон.

— Нам можна залишитися з вами до самого кінця? — запитала Джейн.

— Дитя моє, — відповів господар, — тобі не треба залишатися тут аж доти.

— Чому, сер?

— Тебе чекають.

— Мене?

— Так. Твій чоловік чекає тебе у хатині. Бачиш, врешті-решт вийшло так, що ти готувала тоді подружній покій для себе самої. Хіба тобі не треба йти до нього?

— Я мушу йти вже?

— Якщо ти дозволиш прийняти рішення мені, то я відіслав би тебе туди саме зараз.

— Гаразд, то я піду, сер. Але… хіба я ведмедиця чи їжачиха?

— Ні, ти щось більше. Однак і не менше. Йди в послуху і знайдеш любов. Сни припиняться, натомість з’являться діти. Urendi Maleldil.

7

До Сент-Ен було ще далеко, коли Марк збагнув, що або з ним самим, або зі світом навколо коїться щось дуже дивне. На дорогу пішло більше часу, ніж слід було сподіватися, але це принаймні можна було пояснити: кілька разів він збивався з правильного шляху і потім мусив повертатися. Набагато важче було пояснити, чому на заході, над Еджстоу, палахкотіла моторошна заграва, а земля під ногами постійно здригалася і двигтіла. Потім зненацька різко потепліло, і вниз по схилу ринули потоки води, бо сніг танув просто на очах. Все навколо пойняла імла; заграва на заході пригасла, натомість та імла поступово взялася м’яким світлом деінде — вгорі попереду, так, наче те світло променіло просто над Сент-Ен. І весь час Маркові здавалося, ніби в тумані його раз по раз обганяють якісь істоти, то маленькі, то великі, — напевне, тварини, подумалося йому. Хтозна, може, то такий сон; може, кінець світу; може, він уже помер. Та попри всі ці загадкові явища почувався Марк дуже добре. На душі в нього було не надто спокійно, але здоров’я і молодість робили своє, а вид оповитої осяйною поволокою гори попереду, здавалося, пробуджував у ньому і спогади про солодке задоволення, і якісь незнані досі дивні прагнення. Він анітрохи не сумнівався, що повинен туди дістатися.

Марків неспокій пояснювався тим, що невдовзі він мав зустрітися з Джейн, і от тільки тепер став розуміти і відчувати те, що мав би зрозуміти і відчути вже давно. Такий собі лабораторний погляд на кохання, який позбавив Джейн подружнього смирення, ще до весілля позбавив смирення закоханого і його. Якщо у моменти раптового просвітлення йому й відкривався справжній сенс слів про скарб, занадто «дорогий і для землі, і для життя», то він просто від того сенсу відмахувався та й по всьому. Крізь призму фальшивих теорій, прозаїчних і водночас зовсім далеких від реальності, все це видавалося надуманим, застарілим і затхлим. І ось тепер, після всього пережитого, Марка нараз пройняло якесь погане передчуття. Він спробував його відігнати. Вони ж одружені, чи не так? Хіба ж вони не сучасні, розумні люди? Це ж так природно, так просто…

Проте тут же йому стали пригадуватися різні прикрі моменти, яких таки вистачало в їхньому недовгому подружньому житті. Колись він частенько думав про «коники», які часом викидала Джейн, тепер же нарешті подумав про себе — і стало зрозуміло, що ближчим часом ті думки аж ніяк не дадуть йому спокою. Поступово перед ним вимальовувався не вельми привабливий портрет грубого, брутального чолов’яги, який, розмахуючи руками, несамовито регочучи і весь час щось жуючи, не просто ходив — з цим іще можна було б якось змиритися, — а безтямно топтався, ламав і трощив усе там, куди не наважувалися ступити навіть великі лицарі і поети. У нього перед очима немов наяву постала Джейн; на ніжній білій шкірі залишив би слід навіть поцілунок дитини… Як він посмів? Її неповторність і осяйність, музикальність і витонченість усіх рухів… це ж усе просто недоторканне і священне. То як же він посмів? До того ж посмів, навіть про це не здогадуючись, бездумно і байдуже! Таж тільки думки, які часом читалися в неї на обличчі, мали б звести довкола її душі мур, поткнутися за який йому мало б забракнути сміливості — але ж він навіть того муру не зауважив! Так, звісно, вона сама впустила його досередини, хтозна й чому… либонь, через якийсь злощасний, незрозумілий жаль до нього. А він, опинившись там, уже сповна скористався тією шляхетною помилкою, і поводився так, ніби й сам ціле життя жив у тому саду за мурами, ба навіть із давніх-давен тим садом володів.

Все те, що могло стати радістю, натомість обернулося гіркою печаллю, бо правда відкрилася йому надто пізно. Він побачив мур уже після того, як зірвав у саду троянду… зрештою, не просто зірвав, а видер з корінням і пошматував своїми грубими, хтивими ручиськами. То як же він насмілився? І хто, все це збагнувши, зумів би йому пробачити? Тільки тепер Марк зрозумів, як мав виглядати в очах її друзів, в очах таких, як вона, — і, крокуючи сам-один в густому тумані, відчув, що його аж кинуло в жар.

Раніше слово «дама» завжди викликало в нього хіба сміх. Здається, він взагалі колись надто багато сміявся…

Що ж… він її відпустить. Вона буде рада його позбутися — і повністю матиме рацію. Тепер йому було страшенно дивно усвідомлювати, що не так уже й давно він думав зовсім інакше. Ось благородні дами сидять у просторому покої і неквапно бесідують на теми, не призначені для чужих вух; часом вони говорять надзвичайно поважно, часом заливаються сріблястим сміхом… як же їм не тішитися, коли нарешті забереться геть ота приблуда, оте галасливе чи, навпаки, недорікувате створіння, яке немовби складається з самих лише ніг та рук і місце якому насправді хіба в хліві. Що він взагалі забув там, де навіть його щире захоплення цілком справедливо сприймається як образа, а найстаранніші спроби бути чи то серйозним, чи веселим лише впираються в глуху стіну повного нерозуміння? Він вважав її холодною — а вона просто була терплячою. Від цієї думки йому аж защеміло серце. Тепер він розумів, що любить її. Та було вже надто пізно; навряд чи можна ще щось поправити…

Раптом розсіяне світло навколо стало яскравішим і почервоніло. Марк підвів очі і побачив жінку, яка стояла в дверях у стіні, що виднілася попереду. То була не Джейн; просто велетенська на зріст, зодягнена у дуже відкрите, яскраве плаття вогненної барви, вона променилася світлом і, напевне, взагалі не мала жодного стосунку до людського роду. Її обличчя видалося йому загадковим і безжальним, а ще просто неприродно прекрасним. Двері жінка тримала відчиненими — безперечно, для нього. Він не наважився ослухатися («Мабуть, — вертілася в голові думка, — я таки помер»), увійшов і опинився у гарно прибраній кімнаті, де яскраво палав вогонь і солодко пахло, а біля широкого ложа стояла їжа і вино.

8

Джейн вийшла з будинку (господарів поцілунок ще горів у неї на вустах, а його слова ще лунали в вухах) до саду, у чисте світло й надзвичайне тепло, і попрямувала доріжкою повз вологу від роси галявину — там аж рябіло в очах від розмаїтого птаства, — повз гойдалку, теплицю і повітку вниз до хатини, неначе сходячи донизу драбиною смирення. Спочатку вона думала про господаря, потім — про Малелділа, а тоді замислилася над своїм послухом, і кожен крок перетворився для неї на своєрідну жертовну церемонію. Приходили їй на думку і діти, і біль, і смерть. Джейн була вже на півдорозі, коли подумала про Марка і все, що йому довелося пережити. В хатині не світилося, двері були зачинені. Вона трохи здивувалася і, поклавши руку на клямку, нерішуче зупинилася на порозі. А що, коли Марк не хоче більше бути з нею — ні тепер, ні взагалі? Що, коли його просто там немає? Хтозна, полегшення принесла їй ця думка чи розчарування; сказати напевне було годі. Вона й далі стояла з рукою на клямці, а тоді помітила, що вікно у спальні відчинене. Під вікном там було крісло, на яке хтось накидав одягу, так недбало, що половина того одягу лежала на підвіконні, а рукав сорочки — Маркової сорочки — аж звісився надвір, у нічну вільготу. Як це схоже на Марка! Мабуть, час їй таки увійти.