Мерзенна сила

1

«А по-третє, — сказала сама до себе Джейн Стадок, — у шлюбі треба допомагати одне одному та підтримувати й утішати одне одного.» Вона не була в церкві з дитинства аж до того дня, коли півроку тому вийшла заміж, і ці слова запали їй тоді у пам’ять.

Через прочинені двері вона бачила свою крихітну кухоньку і чула гучне, надокучливе цокання годинника. З кухні Джейн щойно вийшла: там усе було в порядку. Посуд після сніданку вона помила, рушники розвісила над плитою, підлогу протерла. В кімнатах теж панував лад, ліжка вже давно стояли застелені. Джейн уже навіть встигла сходити до крамниці й купити все потрібне на день, а ще не було й одинадцятої. Нехай Марк і повернеться додому до обіду, все одно в неї аж до шостої години тільки дві справи: влаштувати собі друге снідання і напитися чаю. Але ж сьогодні в них у коледжі засідання, і Марк неодмінно — в цьому вона майже не сумнівалася — десь близько п’ятої зателефонує і скаже, що затримається і пообідає на роботі. День лежав перед нею порожній, як їхнє з Марком помешкання. Лишень сяяло сонце і цокав годинник.

«Допомагати, підтримувати, втішати…» — сумно подумала Джейн. Насправді заміжжя обернулося для неї втратою цілого світу, де була і праця, і дружба, і сміх, і безліч цікавих справ; тепер же вона почувалася так, ніби відбувала одиночне ув’язнення. Ще ніколи їй не доводилося бачити Марка так рідко, як упродовж останнього півроку. Навіть коли він був удома, розмовляли вони дуже мало — йому то хотілося спати, то треба було спокійно подумати про свої справи. Коли вони спочатку приятелювали, а потім закохалися одне в одного, то їм, здавалося, й життя не вистачить, щоб про все переговорити. Але тепер… навіщо Марк із нею одружився? Він її ще любить? Якщо любить, то це слово, мабуть, означає для чоловіків і для жінок зовсім не одне й те ж. Невже жорстока правда полягає в тому, що всі ті безконечні розмови для неї були виявом любові, а для нього — тільки якоюсь прелюдією?..

«Ну ось, ще один ранок — на вітер, — роздратовано подумала Джейн. — Треба нарешті братися до роботи.» Під роботою малася на увазі дисертація про Донна; вийшовши заміж, вона не збиралася кидати науку, і почасти саме тому вони з Марком вирішили не заводити дітей — принаймні, поки що. Обмірковуючи свою дисертацію, Джейн не була надто оригінальною: основний задум полягав у тому, щоб наголосити на «тріумфальному виправданні плоті» у творах обраного нею автора. Вона все ще вірила, що, пообкладавшись зошитами з усіма своїми виписками і книгами та «по-справжньому» засівши за роботу, зуміє повернути собі колишнє натхнення. Але спочатку — мабуть, для того, щоб відтягнути першу мить, — вирішила гортати газету, яка лежала на столі, і раптом побачила фотографію на останній сторінці.

Тут же Джейн пригадався сон, який наснився їй уночі, а ще — ті безконечні хвилини, що їх вона просиділа в темряві, чекаючи світанку — лампу не запалювала, щоб не розбудити Марка. Він спокійно спав, до неї долинало його рівне дихання — і це навіть трохи її ображало. Так, спав він і справді як убитий. Тільки одне могло завадити йому заснути, коли поруч була подушка, — та й то ненадовго.

Сон був страшний, а навіть дуже страшні сни зазвичай тьмяніють, коли пробуєш їх переповідати. Втім, переповісти цей сон усе ж доведеться, інакше багато з того, про що піде мова далі, буде просто незрозумілим.

Отже, спершу їй наснилося обличчя — смагляве, бородате, з гачкуватим носом, словом, обличчя якогось іноземця. Воно навіювало страх — головно, мабуть, тому, що саме страх на ньому й читався. Рот був наполовину роззявлений, очі широко розплющені — такий вираз бачимо часом на обличчях людей, приголомшених якоюсь несподіваною звісткою. Проте цього разу щось підказувало їй, що тут шоковий стан триває вже кілька годин. Поступово вона розгледіла чоловіка, який скорчився в кутку невеликої кімнатки з вибіленими стінами і ніби чекав, що ось-ось з’являться ті, хто його туди запроторив, — і тоді станеться щось жахливе. Врешті-решт двері відчинилися й до кімнати увійшов інший чоловік — сивобородий, доволі пристойний на вигляд. В’язень начебто впізнав його, вони посідали і почали розмовляти. Раніше Джейн або розуміла, про що говорять люди в її снах, або просто їх не чула. Тепер же вона могла розібрати слова, але майже їх не розуміла, бо розмовляли французькою; це надавало сну дивовижної вірогідності, адже саме так воно було б і в реальному житті. Відвідувач, очевидно, повідомив в’язневі якусь приємну звістку, бо в очах у того зблиснула надія, і він сказав: «Tiens… ah… да marche»,[1] та потім наче завагався і передумав. Проте сивобородий не відступав і далі на чомусь наполягав — тихо, але дуже настійливо. З виду він був ніби й нічого, проте віяло від нього якимсь холодом, а в пенсне відбивалося світло, тож побачити очі ніяк не вдавалося. Крім того, в нього були якісь аж надто білі зуби… словом, Джейн він не сподобався, і вже зовсім не подобалося їй те, що в’язень непокоївся дедалі сильніше й сильніше, аж доки на обличчі в нього не з’явився неприхований страх. Вона не розуміла, що саме йому пропонують, але якось здогадалася, що його засуджено до страти, а пропозиції чоловіка у пенсне викликають у нього страх ще більший, ніж сама смерть. Тут сон геть утратив будь-яку правдоподібність і перетворився на звичайний кошмар, бо сивобородий, поправивши пенсне і холодно посміхаючись, обіруч схопив в’язня за голову, різко повернув її, — Джейн пригадала собі, що торік улітку бачила, як знімають шолом із водолаза, — відкрутив і кудись поніс. Потім усе змішалося. Їй і далі снилася голова, але вже інша, з сивою бородою, довгою і хвилястою; борода та була припорошена землею, бо належала схожому на друїда старому в довгому плащі, якого викопували з землі у дворі якоїсь церкви. Спочатку Джейн не надто й непокоїлася, гадаючи, що це просто мертве тіло, та старий раптом заворушився. «Зупиніться! — закричала вона уві сні. — Не треба, він живий! Ви ж його розбудите!» Але ніхто її не послухав. Старий сів і заговорив нібито іспанською, і це чомусь налякало Джейн так сильно, що вона прокинулася.

Таким був той сон — не кращий і не гірший за багато інших поганих снів. Але кімната попливла у Джейн перед очима — щоб не упасти, вона аж сіла у крісло, — не тільки через спогади про те нічне жахіття. Річ у тім, що на фотографії у газеті була та сама голова, яка їй наснилася, перша (якщо тільки їх було дві) — не старого, а в’язня. Джейн не надто охоче взяла до рук газету і прочитала заголовок: «Страта Алькасана»; нижче дрібнішими літерами було написано: «Вченого-жінковбивцю гільйотиновано». Вона неясно пригадувала, наче вже щось чула про цю справу. Алькасан, відомий фізик-радіолог родом із Північної Африки, обірвав свою блискучу кар’єру в одній із сусідніх країн, отруївши власну дружину. То он звідки той сон! Значить, учора ввечері їй трапилося на очі це фото — обличчя й справді страшне… Але ні — газета ж сьогоднішня, ранкова. Тоді, звісно, вона бачила те обличчя на фотографіях у газетах раніше і забула, адже суд розпочався ще кілька тижнів тому. Було б чим тепер перейматися! Гаразд, час зайнятися все-таки Донном. Що тут у нас? Ага, ті двозначні рядки наприкінці «Алхімії любові»:

«На розум у жінок не сподівайся…» А хіба хоч один чоловік сподівається від жінки розуму? Зрештою, не в тому річ… «Треба нарешті зосередитися, — сказала Джейн сама до себе і тут же подумала: — То бачила я раніше фото Алькасана чи ні?»

Через п’ять хвилин вона відсунула вбік книги, підійшла до дзеркала, надягнула капелюшок і вийшла з дому, й гадки не маючи, куди йде. Та куди завгодно, тільки б подалі від цієї кімнати, цього будинку…

2

Марк тим часом крокував униз до Бректонського коледжу, заклопотаний геть іншими думками. Він зовсім не помічав, як гарно виглядає ранкової пори вуличка, що спускалася до центральної, університетської частини містечка з горбистого передмістя, де мешкали вони з Джейн.

Я вчився в Оксфорді й люблю Кембридж, та все ж Еджстоу, гадаю, гарніше за них. По-перше, воно дуже маленьке. Жоден автомобільний, ковбасний чи мармеладний фабрикант не вподобав іще собі цього містечка, де розташувався крихітний університет. Окрім Бректонського, там є ще три коледжі: жіночий — за залізницею; Нортумберлендський — трохи нижче від Бректону, на березі річки Вайнд; і Герцогський — навпроти абатства. Студентів у Бректоні немає. Його було засновано 1300 року для десятьох учених мужів, які мали молитися задушу Генрі Бректона і вивчати англійські закони. З плином часу тих учених мужів стало сорок; із них тільки шестеро (не рахуючи професора Бекона) вивчають тепер право і ніхто, либонь, не молиться більше за душу Генрі Бректона. Марк Стадок займався соціологією і працював у коледжі ось уже п’ять років. Справи у нього йшли добре, і він відчував, що потрохи стає на ноги. Зрештою, якби й мав стосовно цього якісь сумніви — а нічого такого не було й у думці, — то від них усе одно не залишилося б і сліду, коли біля пошти він випадково зустрів Кері, і вони, ніби інакше й бути не могло, пішли до коледжу разом, обговорюючи порядок денний сьогоднішнього засідання. Кері був у Бретонському коледжі проректором.

— Звісно, — говорив Кері, — це забере купу часу. Можливо, засидимось аж до вечора. Реакціонери опиратимуться щосили, тут годі й сумніватися, та тільки що вони можуть супроти нас?

З тону Маркової відповіді ніхто б не здогадався, що оте «супроти нас» викликає в нього неабияку втіху Ще зовсім недавно він був «чужаком» і не надто добре розумів, чого, властиво, добивається «Кері зі своєю зграєю», як сам їх тоді називав; на засіданнях брав слово нечасто, а якщо й говорив, то нервово і трохи недоладно, абсолютно не впливаючи на перебіг подій. Тепер же він став своїм, а «зграя» перетворилася на «нас», «прогресистів», «найкращих людей коледжу». Все сталося якось раптово, і Марк ще не встиг до цього призвичаїтися.

— Гадаєте, вийде? — запитав він.

— Ясна річ, — відповів Кері. — На нашому боці і ректор, і скарбник, і всі до одного хіміки з біохіміками. Я розмовляв із Пелгемом і Тедом: за них можна поручитися. Я переконав Санчо, і тепер він з нами. Біл-«Віхола» може щось і встругнути, але нікуди він не дінеться, голосуватиме за нас. До речі, ви ж іще не знаєте: там буде Дік. Він приїхав учора перед самим обідом і відразу взявся до наших справ.

Стадок гарячково порпався в пам’яті, намагаючись здогадатися, хто такий Дік, та ще й зробити це так, щоб Кері нічого не зауважив. Пригадав, що один із найтихіших і найнепомітніших співпрацівників носить ім’я Річард і здивовано перепитав:

— Телфорд?

Втім, розуміючи всю абсурдність такого припущення, він постарався вкласти у своє запитання дещицю іронії.

— Боже мій, який іще Телфорд?! — розсміявся Кері. — Та ні. Я про лорда Фіверстоуна. Колись ми знали його як Діка Дивайна.

— Мені теж здалося, що Телфорд тут ні до чого, — Стадок і собі посміхнувся. — Добре, що Фіверстоун буде з нами. Знаєте, я ж його ніколи й не бачив.

— Та ну? — здивувався Кері. — Вам обов’язково треба з ним познайомитися. Послухайте, приходьте сьогодні до мене на обід. Його я теж запросив.

— З превеликою охотою, — щиро зрадів Стадок, а тоді, трохи помовчавши, запитав:

— До речі, а у самого Фіверстоуна все в порядку?

— Про що це ви? — не зрозумів Кері.

— Ну, пам’ятаєте, були розмови, що не можна тримати в раді коледжу людину, яка рідко коли тут і з’являється…

— А, Ґлосоп і вся та маячня… нічого з того не буде. Це ж просто казна-що, вам не здається?

— Між нами кажучи, так воно і є. Та все ж, як по правді, зовсім не просто пояснити сторонній людині, з яких причин чоловік, котрий майже весь свій час проводить у Лондоні, числиться водночас членом ради Бретонського коледжу. Вотсоп, думаю, назвав би ці причини геть неістотними.

— Ну, не скажіть, пояснити це не так уже й складно. Хіба не важливо для такого коледжу, як наш, мати свою людину у столиці — та ще й людину вельми впливову? Цілком можливо, що Дік увійде до наступного кабінету міністрів. Та й зараз, у Лондоні, він приносить нам незрівнянно більше користі, ніж той Ґлосоп та іже з ним, нехай навіть вони просидять тут ціле життя!

— Щира правда, звісно. Та спробуйте викласти все це на засіданні ради…

— Знаєте, — перебив Марка Кері, і голос у нього зазвучав трохи прохолодніше, — треба, мабуть, сказати вам одну річ про Діка…

— І що ж це?

— Саме він наполіг на тому, щоб вас прийняли до нашого коледжу.

Марк промовчав. Він не любив, коли йому нагадували, що колись він не тільки не входив до гурту «прогресистів», а й узагалі не був членом Бректонського коледжу. Та й сам Кері подобався йому далеко не завжди… принаймні, не в такі-от хвилини.

— Так-так, — вів далі проректор, — основним вашим суперником був Деністон і, між нами кажучи, його праці багато кому сподобалися більше. Проте Дік наполягав, що ви — саме той, хто нам потрібен. Він пішов до Герцогського коледжу, все там про вас рознюхав і гнув своє: праці, мовляв, працями, а нам потрібна саме така людина, і все тут. Мушу визнати, він мав рацію.

— Дуже мило з вашого боку, — мовив Стадок і дещо іронічно вклонився. Новий поворот у розмові його здивував. У Бректоні, як, мабуть, і в багатьох інших коледжах, здавна існувало неписане правило ніколи не згадувати обставин залучення того чи іншого члена до коледжу при ньому самому. Досі Марк якось не здавав собі справи, що «прогресисти» готові вже були відмовитися і від цієї традиції. Не здогадувався він і про те, що потрапив до коледжу не стільки через свої здібності, скільки завдяки чиїйсь протекції, а вже й поготів — що його кандидатуру мало не провалили. Марка охопило дивне почуття — от наче він допіру довідався, що його батько колись мало не одружився з іншою жінкою.

— Так, — продовжував тим часом Кері, — тепер уже зрозуміло, цілком зрозуміло, що Деністон нам не підійшов би. Звісно, колись він виявляв просто блискучі здібності, але відтоді геть пустився берега, зовсім звихнувся на тому своєму дистрибутизмі… Кажуть, може й у монастир піти.

— Та все ж дурнем його не назвеш, — озвався Стадок.

— Я радий, що ви познайомитесь з Діком, — перевів розмову на інше Кері. — В нас обмаль часу, але я хотів би ще поговорити з вами про одну річ, яка безпосередньо його торкається.

Стадок запитально глянув на нього.

— Ми з Джеймсом і ще кількома друзями гадаємо, — трохи понизив голос Кері, — що Діка варто обрати наступним ректором… Ну, ось ми й прийшли.

— Ще немає дванадцятої, — сказав Стадок. — Може, зайдемо до «Брістолю» та перехилимо по чарці?

Кері не заперечував, тож вони подалися до пабу. Якщо хочеш бути своїм, то треба часом і почастувати колег-«прогресистів», хоч Стадокові тут доводилося важче, адже Кері був неодружений та ще й отримував проректорську платню. Втім, атмосфера у «Брістолі» панувала приємна, і Стадок замовив подвійне віскі для свого колеги та півпінти пива для себе.

З

Того єдиного разу, коли я гостював у Бректоні, мені вдалося вмовити господаря відпровадити мене до лісу і на годину залишити самого. Він вибачився за те, що мусить замкнути за мною браму на ключ.

Мало кого впускають до Бретонського лісу. Брама роботи Ініго Джонса — то єдиний шлях, яким туди можна потрапити. Сам ліс, що тягнеться десь на милю зі сходу на захід смугою із півмилі завширшки, оточений високою стіною. Коли ви заходите з вулиці і прямуєте туди через коледж, то вам неодмінно дедалі сильніше здаватиметься, наче ви проникаєте у святая святих. Спершу треба пройти через Ньютонівський двір — всипаний гравієм прямокутник, зусібіч оточений гарними, хоч і надто пишними будівлями у григоріанському стилі; далі слід звернути у прохолодний, схожий на тунель прохід, де навіть опівдні зовсім темно, хіба що праворуч відчинено двері до зали — тоді ви мигцем побачите відблиски денного світла на стінах; по ліву руку вам впадуть у вічі дверцята до комори, звідки повіває запах свіжого хліба. Та ось прохід закінчується, і ви опиняєтесь у критій аркаді, що тягнеться навколо значно меншого за попередній двору, званого Республіканським; це вже найдавніша, середньовічна частина коледжу Після сухого, сірого гравію трава під ногами виглядає напрочуд зеленою; тут панує тінява й затишок, і навіть кам’яні колони не можуть зіпсувати цього враження. Неподалік стоїть каплиця, а звідкілясь згори долинають хрипкі, скреготливі звуки: то натужно працює механізм великого старовинного годинника. Тож ви йдете тією аркадою, повз таблиці, урни та бюсти, встановлені у пам’ять про давно померлих членів Бректонського коледжу, сходите вниз кількома низенькими східцями і потрапляєте до залитого денним світлом двору, названого на честь леді Еліс. Зобабіч на вас поглипують підсліпуватими очима мансардних вікон трьохсотлітні будинки — невибагливі, з порослими мохом стінами, вкриті потьмянілою від часу черепицею. Ви буцім опиняєтесь у милому серцю давньому протестантському світі, а на думку приходить, либонь, Баньян або Волтонові «Життєписи». З четвертого боку прямокутного двору, попереду, будинків немає; там росте кілька в’язів і стоїть якась стіна. Щойно тут ви вперше чуєте дзюркотіння води і туркотіння горлиць у лісі; вулиця вже так далеко, що жодні звуки звідти сюди не долітають. У стіні є двері, а за ними — крита галерея з вузькими вікнами, що виходять на обидві сторони. Виглянувши назовні, можна побачити, що ви переходите через міст, під яким котить свої темні води Вайнд. Мета вже зовсім близько. В кінці мосту є хвіртка, що веде на майданчик для гри в кеглі, а далі — висока стіна, за якою крізь браму роботи Ініґо Джонса можна побачити осяяну сонцем зелень і глибокі тіні.

Як на мене, то почасти саме та стіна пояснює, чому Бретонський ліс завжди вважався особливим — адже нікому й на гадку не спаде обгороджувати звичайнісіньку, непримітну місцину високою стіною. Коли я ступив на м’яку траву під деревами, то мав таке відчуття, наче мене тут чекають. Дерева у лісі ростуть доволі густо, щоб можна було постійно бачити трохи віддалік суцільний покрив зеленої листви, проте водночас вам увесь час здається, наче ви на галявині — бо ж крокуєте вперед у м’якому сонячному сяйві, а довкола панує примарне царство тіней. Якщо не рахувати овець, які паслися попід деревами — власне завдяки їм трава не виростала висока — і час від часу піднімали свої довгасті, пришелепкуваті морди, щоб поглянути на мене, я був тут сам-один; утім, то була самотність, яку відчуваєш радше у великому порожньому будинку, аніж десь на природі. Пригадую, я подумав тоді: «У дитинстві мені було б тут або дуже страшно, або дуже добре». За мить з’явилася інша думка: «Але ж, залишаючись на самоті — по-справжньому на самоті, — кожен стає дитиною… хіба ні?» Юність і старість, очевидно, торкаються лишень поверхні нашого життя.

Півмилі — шлях на позір недалекий, проте мені здавалося, що збігло хтозна-скільки часу, заки я сягнув серцевини, самого осереддя лісу. Я точно знав, що це осереддя — тут, адже побачив те, задля чого, властиво, сюди й прийшов. То було джерело; вниз до нього вело кілька вищерблених східців, а береги колись давно вимостили каменем; від цього мурування збереглися, щоправда, тільки жалюгідні рештки. Я не став сходити донизу, а просто ліг на траву, простягнув уперед руку і легенько торкнувся пальцями древніх каменів. Переді мною лежало серце Бректонського чи то пак Бреґдонського лісу: саме з цим місцем було пов’язано безліч легенд, і я мав підозру, що якби не джерело, то, можливо, й коледж тут не з’явився б. Археологи в один голос стверджували, що береги обмурували каменем наприкінці римсько-британської доби, напередодні англосаксонського вторгнення. Ніхто не міг з упевненістю сказати, який зв’язок існував між Бреґдонським лісом і родом правника Бректона, проте мені здається, що Бректони скористалися випадковим збігом, і чи то самі повірили, чи змусили повірити інших у те, що все це не просто так. Звісно, якщо хоч половина всього, що розповідають про те місце, — правда, то ліс набагато старший за Бректонів. Ледве чи сьогодні хтось надаватиме великої ваги Страбоновому «Балахтону», але саме ця книга в XVI столітті спонукала одного з ректорів коледжу сказати, що «Британію ще в найдавніші часи годі було уявити без Бреґдону». Втім, середньовічна пісня повертає нас не далі як у чотирнадцяте століття:

Ці рядки ясно свідчать про те, що вже тоді джерело, ще за римських часів обмуроване каменем, було відоме як «Мерлінова криниця», хоч у письмових джерелах ця назва вперше згадується тільки за правління королеви Єлизавети, коли славний ректор на ймення Шовел звелів обгородити ліс стіною, аби «покласти край усім нечестивим і язичницьким забобонам та віднадити простолюд від святкувань, травневих ігрищ, танців, вистав і випікання Морґаниного хліба, які досі влаштовували біля джерела, у просторіччі званого Мерліновим; усе вищезгадане слід викоренити і заборонити як неподобну суміш папізму, язичництва, неуцтва та несосвітенної глупоти». Втім, це аж ніяк не означає, що коледж і сам перестав цікавитися цією місциною. Ледь устиг старий доктор Шовел, що прожив мало не сто літ, захолонути в могилі, як один із Кромвелевих генералів, вважаючи своїм обов’язком руйнувати «священні гаї та пагірки», послав кількох вояків із наказом надихнути місцевий люд на означену благочестиву справу. Кінець кінцем усе закінчилося нічим, але в самому серці Бретонського лісу між вояками та членами коледжу сталася сутичка, і на самісіньких східцях, що ведуть униз до джерела, випущена з мушкета куля насмерть вразила вельми вченого і побожного Річарда Крова. Щоб звинуватити Крова чи то у прихильності до папістів, чи у язичництві, потрібна була, мабуть, неабияка сміливість, та все ж подейкують, що останні його слова звучали так: «Отакої, добродії, якщо вже сам Мерлін, син диявола, вірно служив своєму королеві, то яка ж ганьба впаде на вас, сучих синів, — бунтівників і царевбивців?» А ще кожен ректор у день свого обрання неодмінно випивав повну чашу води з Мерлінового джерела; цієї традиції дотримувалися завжди, за будь-яких обставин, а сама та чаша, дуже давня і гарна, вважалася найбільшим скарбом Бректонського коледжу.

Я думав про все це, лежачи на траві біля джерела, яке, звісно, било тут і за Мерлінових часів — якщо тільки той Мерлін і справді жив колись на білому світі. Саме тут сер Кенельм Діґбі бачив якось літньої ночі дивне видіння; тут писав вірші Колінз і плакав Ґеорґ III; тут блискучий поет і загальний улюбленець Натаніель Фокс створив свою знамениту поему — і через три тижні наклав головою у Франції. Навколо панував такий спокій, а під густим покровом із листви було так затишно, що я й сам незчувся як заснув і прокинувся тільки почувши голос приятеля, що кликав мене ген-ген здалека.

4

Найсуперечливішим питанням, що мало розглядатися на засіданні ради коледжу, був продаж Бретонського лісу. В ролі покупця виступав HIKE — Національний інститут координованих експериментів, якому потрібна була ділянка для нової будівлі, де працівники цього непересічного закладу почувалися б зручніше. HIKE був одним із перших наслідків союзу між державою і лабораторною наукою — союзу, який дає багатьом розсудливим людям підстави сподіватися, що наш світ врешті-решт таки зміниться на краще. Передбачалося, що невдовзі буде усунуто майже всі набридливі перепони, які досі значно вповільнювали розвиток науки у країні. Прихильники прогресу вважали ці перепони наслідком «зашкарублого формалізму і доктринерства». Фінансових проблем в інституту також майже не було — адже держава, спроможна під час війни щоденно витрачати десятки мільйонів на армію, вже напевне може дозволити собі вділяти кілька мільйонів на місяць для надзвичайно перспективних досліджень, до того ж у мирний час. Силует запроектованої споруди інституту не загубився б навіть на тлі нью-йоркських хмародерів, штат мав бути просто велетенським, а ставки — королівськими. Сенат Еджстоуського університету наполегливо і дипломатично відволікав увагу керівників нового інституту від Оксфорда, Кембриджа і Лондона, які по черзі розглядали як імовірні осередки його діяльності. Не раз і не два еджстоуським «прогресистам» здавалося, що все втрачено, але тепер вони піднеслися духом. Якщо HIKE вдасться отримати бажану ділянку, то інститут переїде до Еджстоу, і тоді в місті неодмінно нарешті почнеться рух — тут усі були єдині. Кері якось навіть засумнівався, чи вдасться Оксфорду і Кембриджу за таких обставин зберегти свій статус головних університетських центрів країни.

Якби таке питання було винесене на засідання ради коледжу років три тому, Марк Стадок цілком небезпідставно очікував би запеклої сутички між поборниками прогресу та загальної користі і сентиментальними прихильниками краси. Проте сьогодні, займаючи своє місце у видовженій горішній залі з вікнами, які виходили на південний бік двору леді Еліс, він нічого такого не чекав — адже знав уже, що справді важливі питання вирішуються не так.

«Прогресисти» гнули свою лінію з неабиякою майстерністю. Більшість членів ради ані гадки не мала про те, що на засіданні розглядатимуть питання про продаж лісу. Звісно, у порядку денному був пункт під номером 15 — «Продаж земель коледжу», та оскільки такі питання розглядалися майже на кожному засіданні, це не викликало особливого зацікавлення. З іншого боку, під номером 1 стояли «Питання, що стосуються Бреґдонського лісу», начебто ніяк не пов’язані з продажем. Ознайомити присутніх із цими питаннями взявся проректор Кері, який до того ж мав зачитати членам ради кілька листів. Перший лист надійшов від Товариства охорони пам’яток. Як на мене, його автори трохи промахнулися, поєднавши в одному листі відразу дві вимоги; з їхнього боку було б значно розсудливіше обмежитися простою констатацією того, що стіна навколо лісу знаходиться у достоту жалюгідному стані. Натомість вони відразу ж повели мову про те, що стіну потрібно негайно реставрувати, і навіть дозволили собі нагадати, що вже доносили це до відома коледжу раніше. Серед членів ради почалося глухе ремство, а коли насамкінець прозвучало припущення, що коледж міг би виявити трохи більше гостинності до відомих знавців старовини та археологів, які хотіли оглянути джерело, ремство стало відвертим. Мені не хотілося б звинувачувати проректора в навмисному перекручуванні змісту, проте Кері, читаючи листа, не мав, очевидно, жодного наміру приховувати чи принаймні якось згладжувати недоліки цього послання. Словом, коли проректор нарешті дочитав того злощасного листа і сів на своє місце, мало не кожного з присутніх вже аж розпирало від бажання довести всьому світові, що Бреґдонський ліс є приватною власністю Бректонського коледжу, і взагалі, краще б він, отой світ, пильнував своїх справ і не пхав носа до чужого проса. Тоді Кері знову підвівся, щоб зачитати ще одного листа — цього разу від спіритів, які хотіли отримати дозвіл на проведення досліджень у лісі, «де, кажуть, відбувалися різні дивні явища». Цей лист був безпосередньо пов’язаний із третім листом, якого Кері, з дозволу ректора, також зачитав присутнім; писали з кіностудії, де знали про прохання спіритів і хотіли зняти фільм — не про ті «дивні явища», а про те, як спірити їх шукатимуть. В результаті Кері було вповноважено написати на всі три листи короткі відмови.

Потому почувся новий голос — то звівся на ноги і заговорив лорд Фіверстоун. Він висловив цілковиту згоду з реакцією ради на згадані вище зухвалі листи, проте тут-таки зазначив, що стіна довкола лісу й справді знаходиться у вельми незадовільному стані. Чимало членів ради — втім, Стадок до них не належав, — одразу ж уявили собі, що ось зараз Фіверстоун поставить нарешті на місце «того Кері з його зграєю», і неабияк збадьорилися. Тієї ж миті зірвався на ноги і Джеймс Базбі, скарбник. Він повністю погодився з лордом Фіверстоуном, але додав, що відповідно до своїх повноважень радився нещодавно зі спеціалістами стосовно стану стіни, а тому має підстави стверджувати, що «незадовільний» — слово надто м’яке, і якось врятувати ситуацію можна хіба звівши довкола лісу нову стіну. Називати необхідну для цього суму йому страшенно не хотілося, і коли він нарешті здався, члени ради аж охнули, а лорд Фіверстоун холодно поцікавився: невже скарбник і справді пропонує коледжу піти на такі витрати? Базбі (кремезний колишній священик із кошлатою чорною бородою) трохи роздратовано відповів, що нічого він не пропонує, бо це питання можна розглядати тільки у тісному зв’язку з важливими міркуваннями стосовно фінансового становища коледжу, які він викладе пізніше. Після цих доволі лиховісних слів настала невелика пауза, а тоді до дискусії стали один по одному долучатися опоненти «прогресистів» — «чужаки» й «реакціонери». Багато хто з них ніяк не міг повірити, що будувати навколо лісу нову стіну — то єдиний вихід. «Прогресисти» дали їм поговорити хвилин десять. Потім знову в усіх присутніх почало складатися враження, наче лорд Фіверстоун ллє воду на млин противників прогресу, адже він запитав: невже керівництво коледжу бачить тільки два варіанти розвитку подій — будувати нову стіну або зробити Бреґдонський ліс відкритим для загалу? Лорд наполягав, що хоче почути чітку й однозначну відповідь, і декому з «чужаків» навіть здалося, що він надто вже напосівся на бідного скарбника. Той же нестерпно довго терся та м’явся і врешті-решт ледь чутним голосом зізнався, що й справді — суто теоретично — обмірковував деякі інші варіанти. Можна, приміром, обнести ліс колючим дротом… та далі все потонуло в обуреному гаморі, над яким підносився хіба голос старого каноніка Джуела: «Краще вже його вирубати!» Кінець кінцем питання відклали до наступного засідання ради.

Про що йшлося в наступному пункті порядку денного, мало хто зрозумів достеменно. Кері взявся зачитувати довжелезне листування між коледжем і університетським сенатом на предмет запропонованого приєднання HIKE до Еджстоуського університету. В обговоренні, яке розпочалося опісля, найчастіше звучало слово «обов’язок». «Наш коледж, — говорив Вотсон, — зобов’язався надавати новому інституту повну підтримку». «Ми, образно кажучи, зв’язали собі руки й ноги, — говорив Фіверстоун. — Університет отримав карт-бланш». Що насправді за всім цим крилося, ніхто з «чужаків» так і не зрозумів. Вони пам’ятали, що на попередньому засіданні запекло боролися проти HIKE та усього з ним пов’язаного, але зазнали поразки; проте що означала ця поразка, не збагнув тоді ніхто. Хоч Кері й давав на кожне запитання розлогу відповідь, щоразу це призводило лише до того, що його опоненти дедалі більше заплутувалися у непрохідних нетрях університетського статуту та ще заплутаніших хитросплетіннях відносин між коледжем і університетом.

Як наслідок, у присутніх склалося враження, що переїзд HIKE до Еджстоу — для їхнього коледжу тепер питання честі.

Обговорення затягувалося, і не один член ради вже подумував про те, що час і пообідати, та коли Кері перейшов до пункту 3, це викликало серед присутніх неабияке пожвавлення — адже то була «Постанова про виправлення недоліків в оплаті праці молодших наукових співробітників». Я не говоритиму тут про те, скільки отримували тоді молодші наукові співробітники Бректонського коледжу; зазначу тільки, що цього ледь вистачало на витрати, пов’язані з проживанням у коледжі — а це була обов’язкова умова. Стадок, який ще зовсім недавно й сам до них належав, дуже їм співчував і добре розумів, чому молоді науковці враз зосередилися і насторожилися. Якщо постанову затвердять, то це означатиме, що вони зможуть придбати собі новий костюм, принаймні раз на рік відпочити, їсти на обід м’ясо і купувати хоча б половину потрібних книг, а не п’яту частину. Коли скарбник підвівся, щоб відповісти Кері, до нього було прикуто чимало напружених поглядів. Базбі, звісно, сподівався, що ніхто не сумнівається: він і сам не в захваті від того, що в 1910 році, коли додавалися нові пункти до 18-го параграфу 17-ої статті Статуту, з молодшими працівниками повелися так негарно, і це становище, ясна річ, бажано було б виправити, та все ж, як скарбник, він зобов’язаний зазначити, що ось уже вдруге на цьому засіданні членам ради пропонують прийняти рішення, яке потягне за собою надзвичайно великі фінансові витрати, тож, як і раніше, йому залишається хіба сказати, що це питання можна розглядати тільки у контексті поточного фінансового становища коледжу, яке він має намір окреслити після перерви. Далі всі говорили і говорили, але ніхто так і не спромігся відповісти скарбникові, розгляд питання відклали, і коли чверть на другу члени коледжу висипали з зали для засідань у двір — не в одного вже розболілася голова й геть усім хотілося їсти і курити, — молодші співробітники лишень дійшли висновку, що нова стіна навколо лісу і підвищення їхньої платні — речі взаємовиключні. «Цілий ранок ми блукаємо тим клятим лісом», — сказав один із них. «Ага, — підтакнув інший, — ще й досі з нього не вибралися».

У такому настрої члени ради й повернулися за якийсь час назад до зали, щоб розглянути фінансові питання. В центрі уваги перебував тепер, звісно, скарбник Базбі. Надворі було тепло й сонячно, а в залі стояла важка задуха, яка вкупі з монотонним плином скарбникової мови поступово й непомітно немов гіпнотизувала присутніх; цьому, здавалося, сприяв навіть блиск його зубів, які на тлі густої чорної бороди видавалися просто-таки сліпуче білими. Працівники коледжів зазвичай не надто тямлять у грошових справах; якби вони справді зналися на фінансах, то ледве чи працювали б у коледжах. Тож напевне присутні зрозуміли тільки одне: становище не просто складне, а мало не катастрофічне. Наймолодші і найменш досвідчені перестали гадати, яке рішення прийме рада — звести нову стіну навколо лісу чи все ж підвищити їм платню; натомість вони злякалися, що невдовзі їхній коледж узагалі може закритися, бо ж, судячи зі слів скарбника, такої скрути він іще не переживав ніколи. Старшим, утім, вже не раз доводилося вислуховувати подібні речі, тож вони особливо й не переймалися, адже кожен новий скарбник мав за святий обов’язок чи не на кожному засіданні ради нарікати на надзвичайно складне фінансове становище. Я й на мить не дозволю собі припустити, що скарбник Бректонського коледжу згущував фарби. Дуже рідко великий заклад, безмежно відданий ідеалам науки, може похвалитися хоча б частковою відсутністю проблем із фінансами. Базбі викладав свої міркування просто бездоганно. Кожне його речення могло б послужити взірцем дохідливості, і якщо слухачам чи не всі окремо взяті твердження були набагато зрозумілішими, ніж загальна картина, то їм залишалося нарікати хіба на себе. Рада одностайно схвалила деякі дрібні поправки, запропоновані скарбником, а тоді члени у доволі стриманому гуморі вирушили пити чай. Стадок скористався нагодою, аби зателефонувати Джейн і сказати, що затримається на роботі і додому на обід не прийде.

Тільки десь біля шостої години всі підняті раніше питання звелися нарешті до одного: продажу Бреґдонського лісу. Звісно, «продажем Бреґдонського лісу» це не називали; скарбник говорив щось про «продаж ділянки, зафарбованої рожевим кольором на плані, який я, з дозволу ректора, пущу зараз довкола столу». Втім, він відверто зізнався, що ділянка, на яку претендує HIKE, охоплює і частину лісу. Справді, коледж зберігав за собою смужку землі футів п’ятнадцять завширшки з південного боку Бреґдону. Члени ради заходилися вивчати план; маленький і не надто точний, він годився тільки для того, щоб скласти собі більш-менш загальне уявлення. У відповідь на запитання Базбі визнав, що, на жаль — чи на щастя, — джерело знаходиться на території, яка відходить інституту Ясна річ, працівники коледжу матимуть право безперешкодного доступу до нього, а інститут бере на себе зобов’язання утримувати саме джерело і викладену каменем ділянку навколо у стані, який не викликатиме нарікань у найприскіпливіших археологів світу Жодних порад скарбник не давав, а натомість просто назвав суму, яку HIKE пропонував коледжу Після цього в залі запанувало неабияке пожвавлення. Переваги угоди з інститутом падали всім до ніг, наче спілі плоди. Проблема стіни вирішувалася сама по собі; те ж можна було сказати і про проблему охорони пам’яток старовини; коледж отримував значну фінансову допомогу; молодшим науковим співробітникам піднімали платню. Крім того, з’ясувалося, що в місті не було більше ділянок, які викликали б зацікавлення у HIKE, й у разі відмови керівництво інституту збиралося переїхати до Кембриджа. Після тривалих розпитувань скарбник навіть натякнув, що один кембриджський коледж буцімто зовсім не проти відступити велику ділянку землі, яка йому належить.

Кілька твердолобих консерваторів, для яких Бреґдонський ліс становив чи не найбільшу в житті цінність, ніяк не могли прийти до тями і збагнути, що ж насправді відбувається; здавалося, їм геть відібрало мову. Коли ж вони нарешті оговталися, то опинилися в дуже невигідному становищі; їх ледь не виставили на посміх, бо виходило, що вони сплять і бачать, як би то обгородити цілий Бреґдонський ліс колючим дротом. Коли врешті-решт на ноги звівся напівсліпий старий Джуел, у якого тремтіли руки і сльозилися очі, його голос зовсім потонув у загальному схвальному гаморі. Багато хто повернувся — дехто із щирим захопленням, — щоб поглянути на чітко окреслений профіль і напівдитяче, обрамлене сивим волоссям обличчя, яке видавалося ще блідішим на тлі сутінків, що вже почали непомітно заполонювати довгу залу. Та говорив канонік дуже тихо, і почути його могли тільки ті, хто сидів поруч. Тієї ж миті підхопився з місця і лорд Фіверстоун. Він випростався, склав руки на грудях і сказав, дивлячись старому просто у вічі:

— Якщо канонікові Джуелу нічого нам сказати, то чи не краще йому просто помовчати?

Джуел сягнув поважного віку вже перед Першою світовою, коли до старших людей ще ставилися з повагою, й так і не зумів призвичаїтися до сучасного світу. Він збентежено глянув на Фіверстоуна, і багато кому здалося, що канонік збирається з думками, аби дати лордові належну відповідь, та старий раптом лишень безпорадно розвів руками і поволі опустився на своє місце.

Справу було зроблено.

5

Вийшовши того ранку з дому, Джейн подалася до центру містечка і купила собі капелюшка. Вона завжди трохи зневажливо ставилася до жінок, які купують собі капелюшки десь так, як чоловіки купують собі випивку, — щоб заспокоїти нерви та підбадьоритися, — але їй навіть на думку не спало, що ось зараз вона робить точнісінько те саме. Джейн полюбляла одяг доволі строгого покрою і не надто яскравих кольорів, щоб кожному з першого погляду було зрозуміло: перед ним — людина серйозна й розважлива, а не якась там вітрогонка; їй здавалося, що все те шмаття її зовсім не цікавить. Тож вона навіть трохи роздратувалася, коли, виходячи з крамниці, наштовхнулася просто на пані Дімбл, яка відразу ж защебетала:

— О, привіт, люба! Що, купили собі нового капелюшка? То їдьмо до нас на обід, заодно й приміряєте обновку Сесіл чекає в машині тут за рогом.

На останньому курсі Джейн училася в Сесіла Дімбла, викладача з Нортумберлендського коледжу. Його дружина, яку називали просто «матінкою Дімбл», взяла собі за звичку опікуватися чи не всіма дівчатами з її групи. Не так уже й часто трапляється, щоб дружини університетських професорів приязно ставилися до студентів — а особливо до студенток, — проте пані Дімбл, здавалося, й справді їх полюбила, і вони постійно товклися у домі Дімблів, що стояв ген за рікою. До Джейн вона відчувала особливу симпатію; трапляється, що жваві й життєрадісні бездітні жінки прив’язуються отак до дівчат, яких вважають дуже милими, хоч і дещо легковажними. Останнім часом Джейн бувала у Дімблів не так часто, як раніше, і через це її трохи гризло сумління, тож вона не стала відмовлятися від запрошення. Вони переїхали міст через Вайнд на північ від Бректону, а тоді повернули на південь уздовж ріки, проминули приватні будиночки на околиці, норманську церкву, і прямою дорогою, що котилася вниз поміж стіною Бреґдонського лісу з одного боку і низкою високих тополь — з іншого, дісталися до садиби Дімблів.

— Як тут у вас гарно! — вихопилося у Джейн, коли вона вибралася з машини. Справді, сад Дімблів славився на ціле місто.

— Що ж, милуйтеся, поки ще можна, — озвався доктор Дімбл.

— Про що це ви? — здивовано спитала Джейн.

— Як, ти їй ще не сказала? — повернувся Дімбл до дружини.

— Та мені й самій це ніяк у голові не вкладається, — відповіла та. — Зрештою, пан Стадок працює у Бректоні, тож Джейн, мабуть, усе відомо.

— Уявлення не маю, про що ви говорите, — сказала Джейн.

— Ну, бачите, ваш коледж поводиться з нами дуже негарно… словом, нас звідси виганяють. Не хочуть продовжувати термін оренди.

— О Боже! — вигукнула Джейн. — Я навіть не знала, що ця земля належить Бректону.

— Отакої! — зажурилася пані Дімбл. — Звісно, одна половина світу й гадки не має, як живе друга половина. А я ж думала, що ви там умовляєте свого чоловіка принаймні спробувати нас порятувати…

— Марк ніколи не говорить зі мною про роботу.

— Добрі чоловіки з дружинами про справи не говорять, — підтримав її Дімбл, — хіба про чужі. От і моя Маргарет знає все про Бректон і нічого — про Нортумберленд. То що, ходімо обідати?

Дімбл здогадувався, що Бректон збирається продати ліс і загалом усі свої володіння на тому боці річки. Вся та місцина здавалася йому ще кращою та затишнішою, ніж тоді, коли він тільки-но оселився тут двадцять п’ять років назад, і йому страшенно кортіло поговорити про це з дружиною одного з працівників Бректонського коледжу.

— З обідом тобі доведеться почекати, доки я не побачу нового капелюшка Джейн, — мовила матінка Дімбл і швиденько повела гостю за собою нагору, втягуючи її у старомодну жіночу балачку. Джейн усе це було не надто до вподоби, та все ж їй трохи полегшало на серці; безперечно, вони з пані Дімбл мали дуже різні погляди на життя, але з деякими її словами Джейн не могла не погодитися. Коли капелюшок нарешті відклали вбік, пані Дімбл раптом запитала:

— У вас усе гаразд, люба?

— Звісно, — відповіла Джейн. — А що? Чому ви питаєте?

— Просто ви самі на себе не схожі…

— Та ні, в мене все добре, — сказала Джейн, а про себе подумала: «Ну от, їй же до смерті хочеться знати, чи я часом не чекаю дитини. У таких жінок завжди одне в голові…»

— Можна, я вас поцілую? — ні з того ні з сього спитала пані Дімбл.

«Оце так питаннячко! — подумала Джейн. — Справді, „на розум у жінок не сподівайся“». Вона хотіла відповісти: «Звичайно», та натомість цілком несподівано і з превеликою досадою усвідомила, що плаче. А тоді пані Дімбл раптом стала для неї просто «дорослою» — такою собі велетенською, теплою і м’якою істотою, до якої, бувало, біжиш у дитинстві вся заплакана, коли розіб’єш коліно або зламається улюблена іграшка. Коли на пам’ять Джейн приходили дитячі роки, вона часто пригадувала, як іноді намагалася будь-що вивернутися з маминих чи няниних обіймів — адже вважала себе вже «великою». Тепер же вона ніби повернулася у ті часи, коли нерідко сама бігла до них від страху чи горя, шукаючи хоч якоїсь утіхи. Взагалі-то потреба в утісі кардинально суперечила всім сучасним поглядам на життя, та, доки вони зійшли донизу, Джейн встигла розповісти пані Дімбл, що дитини не чекає, але трохи сумує, бо дуже самотня, а ще їй наснився страшний сон…

За столом доктор Дімбл завів мову про легенди артурівського циклу.

— Просто дивовижно, — говорив він, — як там усе сходиться, навіть в дуже пізній версії, у Мелорі. Ви зауважили, що герої ніби діляться на дві групи? З одного боку чи, радше, в центрі — Ґвіневра, Ланселот і чимало іншого люду, всі надзвичайно вишукані і шляхетні, в них немає нічого специфічно британського. Але на задньому плані, так би мовити, за Артуром, купчаться всі ті темні постаті — Морґана з Морґаузою і багато інших; вони відзначаються питомо британськими рисами і зазвичай налаштовані до короля вороже, хоч і доводяться йому ріднею. І потім, усе там просто просякнуте магією… Пригадуєте ті чудові рядки про королеву Морґану, яка «підпалила цілий край жіночим чародійством»? Мерлін, звісно, теж типовий британець, хоч він і не ворог королю. Вам не здається, що це — прекрасно змальована картина британської дійсності напередодні англосаксонського завоювання?

— Що саме ви маєте на увазі, докторе Дімбл? — Джейн не зовсім вловила думку співрозмовника.

— Ну, бачите, одну частину населення становили, скажімо, «майже римляни». Вони носили тоги, розмовляли латиною, яка, втім, зазнала сильного кельтського впливу, — нам би вона здалася подібною на іспанську. Крім того, всі вони на той час уже були християнами. Але в глибині країни, за густими лісами правили, либонь, справжні давньобританські царки, які говорили мовою, схожою на сучасну валлійську, а за жерців у них були друїди…

— А ким же був тоді сам Артур? — запитала Джейн. Вона ледь не зніяковіла, коли відчула, як на словах «подібною на іспанську» в неї тенькнуло серце.

— У цьому, власне, й питання, — відповів доктор Дімбл. — Схоже, Артур походив із давнього британського роду, але був християнином і осягнув римське військове мистецтво; він намагався — і не без успіху — об’єднати країну. Його британській рідні це не припало до вподоби, а романізоване населення — всі ті Ланселоти та Лайонели — дивилося на бритів звисока. Саме тому сер Кей постає у тих легендах таким собі вайлуватим селюком: адже він належав до одного з місцевих родів. І за всім цим так і відчувається ледь прихований потяг назад, до друїдизму…

— А яке місце посідає тут Мерлін?

— Мерлін? О, це постать надзвичайно цікава… Хтозна, можливо, спроба виявилася невдалою тільки через те, що він помер так скоро… Вам ніколи не впадало у вічі, якою достоту химерною постаттю був Мерлін? Він не належить до негідників, та водночас — чаклун. Друїд, щодо цього немає сумнівів, але знає геть усе про святий Грааль. «Син диявола» — твердить поговір, але ж Лайямон дає нам зрозуміти, ще це не зовсім так. Пам’ятаєте: «На небесах живе багато різних істот. Деякі з них добрі, а деякі — злі».

— Все це звучить доволі загадково. Раніше я над цим і не замислювалася.

— Я часто думаю собі, — мовив доктор Дімбл, — чи не був Мерлін часом останнім представником чогось забутого, чогось такого, що зникло, відійшло у небуття, коли всі зв’язки з надприродним опинилися в руках або у священиків, або у чаклунів, образно кажучи, або у білих, або у чорних.

— Ну, годі вже тобі, годі, — втрутилася в розмову пані Дімбл, зауваживши, що Джейн ці слова наче трохи збентежили. — Так чи інакше, якщо той Мерлін і жив колись на світі, то це було дуже давно. Він помер багато століть тому і похований, як усім нам відомо, тут неподалік, у Бреґдонському лісі.

— Похований, але, кажуть, не помер, — поправив дружину доктор Дімбл.

Джейн мимоволі зойкнула — добре хоч, що не надто гучно, — а господар продовжував, ніби розмірковуючи вголос:

— Цікаво, що там знайдуть, коли почнуть копати рови під фундамент для того HIKE…

— Спочатку глину, а потім — воду, — сказала пані Дімбл. — Не думаю, що там і справді можна щось побудувати.

— Еге ж, — погодився з нею чоловік. — То навіщо тоді вони взагалі сюди перебираються? Не схоже, щоб той куций кокні Джулз був схильний до романтики, тож ледве чи він марить про те, щоб успадкувати Мерлінів плащ…

— Ще чого! — обурилася пані Дімбл.

— Так, — мовив доктор, — це не надто ймовірно. Хоч, як на мене, дехто з його людей не відмовився б таки цього плаща приміряти. Чи буде він їм до міри — то вже інше питання. От якби старий характерник сам об’явився зненацька перед ними у тому своєму плащі — хотів би я тоді на них подивитися! Навряд чи це їм сподобалося б.

— Ой, Джейн зараз зімліє! — підхопилася раптом зі стільця пані Дімбл.

— Що з вами? — стривожився господар, здивовано дивлячись на зблідле обличчя гості. — Може, тут надто жарко?

— Та ні, нічого… дурниці…

— Ходімо до вітальні, — запропонував доктор Дімбл. — Обіпріться мені на руку.

Трохи згодом у вітальні, сидячи біля прочиненого вікна, за яким виднілася всипана жовтим листям трава, Джейн спробувала пояснити, чому так дивно поводиться, і розповіла Дімблам про свій сон.

— Мабуть, я виглядала останньою ідіоткою, — сказала вона насамкінець і додала: — А тепер можете провести зі мною сеанс психоаналізу.

Доктор Дімбл був просто приголомшений.

— Неймовірно… абсолютно неймовірно… — бурмотів він. — Дві голови… і одна з них — Алькасанова. Невже ми натрапили на слід?

— Годі, Сесіле, — застережливо мовила пані Дімбл.

— Гадаєте, мені треба піти до лікаря? — запитала Джейн.

— До лікаря? — перепитав доктор Дімбл так, ніби не зовсім її зрозумів. — А, он ви про що! Хочете піти до Брайзекра чи ще когось такого? — Джейн збагнула, що подумки він був тієї миті десь далеко-далеко. Очевидно, її сон нагадав йому про щось інше, та про що саме — вона не мала жодного уявлення.

Тим часом доктор Дімбл визирнув у вікно і скривився:

— Прийшов мій найтупіший учень. Доведеться зараз піти до кабінету і вислухати його твір про Свіфта, який, можу закластися, починається так: «Свіфт народився…». Треба зосередитися, а зробити це буде ой як нелегко…

Він підвівся, підійшов до Джейн і поклав їй руку на плече.

— Послухайте, я не даватиму вам жодних порад. Та якщо ви все ж надумаєте поговорити з кимось про цей сон, то зверніться спочатку до мене або до Марджері, а ми вже підкажемо вам, куди йти.

— Ви не довіряєте панові Брайзекру? — спитала Джейн.

— Зараз я не можу нічого пояснювати, — сказав доктор Дімбл. — Все це дуже складно, але постарайтесь не хвилюватися. А якщо з’явиться привід для тривоги — відразу дайте нам знати. На все добре.

Щойно він вийшов, як у двері подзвонили ще якісь гості, тож у Джейн не було більше нагоди поговорити з господинею сам-на-сам. Відтак десь за півгодини вона попрощалася з пані Дімбл і подалася додому — не дорогою попід тополями, а стежкою навпростець через вигін, де паслися чиїсь віслюки і гуси. Ліворуч виднілися вежі та шпилі Еджстоу, а праворуч бовванів на самому обрії старий млин.