Мерзенна сила

1

Ще не дійшовши до дверей у стіні, Джейн зустріла Деністона, який провів її до маєтку через головну браму, що виходила на ту ж дорогу трохи далі. Вона відразу заходилася розповідати йому про все, що діялося з нею останнім часом; у його присутності її щоразу охоплювало достоту дивне почуття, знайоме, мабуть, переважній більшості одружених чоловіків і заміжніх жінок: вона була свято переконана, що ніколи не вийшла б за нього заміж — хоч і навряд чи зуміла би пояснити, чому, — проте водночас відчувала, що порозумітися з ним їй набагато легше, ніж із власним чоловіком. Коли вони увійшли до будинку, назустріч їм нагодилася пані Меґз.

— Ой, пані Стадок! — вигукнула вона. — Це ж треба!

— Так, Айві, — мовив Деністон, — пані Стадок принесла нам дуже важливі новини. Здається, справа зрушилася з місця. Ми відразу йдемо до Ґрейс. МакФі десь поблизу?

— Він вже з годину працює в саду, — повідомила пані Меґз. — Доктор Дімбл пішов на роботу, а Каміла на кухні. Покликати її?

— Так, будь ласка. Тільки б пан Бультитюд не виліз…

— Нічого, я його припильную. Зробити вам чаю, пані Стадок? Ви ж просто з потяга…

Через кілька хвилин Джейн знову, як і того дня, коли побувала в цьому домі вперше, сиділа в кімнаті перед панною Айронвуд та Деністоном із Камілою, почуваючись так, наче їй зараз доведеться складати важкий усний іспит. А коли Айві Меґз принесла чай, то не пішла геть, а сіла поруч із екзаменаторами, немов і собі до них долучившись.

— Отже… — мовила Каміла; очі у неї горіли, а ніздрі аж роздувалися — так не терпілося їй чимшвидше про все дізнатися.

Джейн невпевнено роззирнулася навколо.

— Айві нам не завадить, вона тут своя людина, — сказала панна Айронвуд і, трохи помовчавши, повела далі: — У своєму листі від десятого числа ви пишете, що вам приснився чоловік із гострою борідкою, який сидів біля вас у спальні і робив якісь нотатки. Напевне, варто вам сказати, що насправді його там не було; принаймні, наш керівник вважає, що це навряд чи можливо. Та все ж той чоловік таки цікавився вами і розпитував про вас когось іншого; кого саме — невідомо, адже уві сні ви цього, на жаль, не побачили.

— Будьте ласкаві, розкажіть тепер усім те, що розповідали мені по дорозі, — попросив Деністон.

І Джейн розповіла, як їй наснився труп (якщо тільки то був труп) у темному підземеллі, а тоді — як вона зранку зіткнулася на Маркет-стріт із бородатим чоловіком зі свого сну; розповідь ця викликала в усіх неабияке зацікавлення.

— Отакої! — вигукнула Айві Меґз.

— Значить, ми мали рацію стосовно Бреґдонського лісу! — підхопила Каміла.

— Отже, це таки Белбері, — мовив її чоловік. — Але якщо так, то до чого тут Алькасан?

— Даруйте, — озвалася рівним голосом панна Айронвуд, і всі відразу змовкли. — Думаю, не варто все це тут обговорювати. Пані Стадок ще не з нами.

— То що, мені взагалі нічого не можна знати? — спитала Джейн.

— Вибачте, люба, — сказала панна Айронвуд, — але з нашого боку було б не надто розумно просто зараз ділитися з вами всіма подробицями… зрештою, ми й не маємо на це права. Можна поставити вам ще два запитання?

— Будь ласка, — погодилася Джейн, либонь, трішечки сухувато, але насправді зовсім трішечки: у присутності Деністонів їй чомусь хотілося поводитися якнайкраще.

Панна Айронвуд висунула шухляду і заходилася щось там шукати. Всі мовчали, аж доки вона не простягнула Джейн якусь світлину.

— Ви впізнаєте цього чоловіка?

— Так, — тихо сказала Джейн. — Я бачила його уві сні і зустріла сьогодні зранку в Еджстоу.

Фото було чітке, внизу стояв підпис «Оґастес Фрост», а під ним — ще кілька слів дрібнішими літерами, та розібрати їх було годі.

— І ще одне, — мовила панна Айронвуд, простягнувши руку по світлину. — Ви готові побачитися з нашим господарем… уже зараз?

— Ну… гаразд, думаю, що так.

— В такому разі, Артуре, — звернулася панна Айронвуд до Деністона, — будьте ласкаві, перекажіть йому все, що ми допіру почули, і запитайте, чи зможе він прийняти пані Стадок.

Деністон, не гаючи часу, підвівся.

— А я, — додала панна Айронвуд, — хотіла б іще хвилинку поговорити з пані Стадок сам-на-сам. — Айві з Камілою також підвелися і вийшли з кімнати слідом за Деністоном. Чимала кішка, якої Джейн раніше й не зауважила, вистрибнула на крісло, де щойно сиділа Айві.

— Я анітрохи не сумніваюся, — мовила панна Айронвуд, — що наш господар захоче з вами побачитися.

Джейн промовчала.

— І тоді, — вела далі панна Айронвуд, — вам доведеться прийняти остаточне рішення.

Джейн кашлянула: їй хотілося бодай трохи розвіяти не надто приємну врочисту атмосферу, що, здавалося, запанувала у кімнаті після того, як вони з панною Айронвуд залишилися вдвох.

— Поза тим, — продовжувала панна Айронвуд, — вам треба дізнатися дещо про нього ще до того, як ви з ним побачитеся. Він видасться вам, пані Стадок, дуже молодим, молодшим за вас. Але це не так; насправді йому під п’ятдесят. За плечима у нього величезний досвід: він побував там, де до нього не бувала жодна людина, і спілкувався з тими, про кого ні ви, ні я не маємо жоднісінького уявлення.

— Дуже цікаво, — пробурмотіла Джейн, особливого зацікавлення, втім, не виявляючи.

— І ще одне, — сказала панна Айронвуд. — Будь ласка, пам’ятайте: його часто мучить сильний біль. Хай яке рішення ви приймете, прошу вас, не кажіть і не робіть нічого, що могло б завдати йому смутку.

— Якщо пан Фішер-Кінґ почувається погано, то я… — почала було Джейн, але панна Айронвуд не дала їй договорити:

— Пробачте, що так вам надокучаю, але я лікар — єдиний лікар у цьому домі, — тому намагаюся робити все від мене залежне, щоб він почувався якомога краще. Ходімо, я проведу вас до нього.

Вона підвелася і притримала двері, пропускаючи Джейн уперед. Пройшовши трохи вузьким коридором і піднявшись догори кількома низенькими східцями, вони опинилися у просторому вестибюлі, де починалися гарні старовинні сходи, що вели на горішні поверхи. В будинку, який виявився ще більшим, ніж Джейн уявляла собі спочатку, було тепло і дуже тихо, а м’яке світло осіннього сонця, що золотило стіни і пухнасті килими, після стількох днів у сповитому туманом місті видавалося їй напрочуд яскравим. Вони вийшли на другий поверх, тоді піднялися ще на шість сходинок угору й опинилися на невеликому квадратному майданчику, де стелю підпирали білі колони, а у стіні виднілися двері. Тут спокійно, але водночас якось сторожко сиділа вже, дожидаючись їх, Каміла.

— Вас чекають, — мовила вона, підводячись їм назустріч.

— Як він сьогодні? — запитала панна Айронвуд.

— Не найгірше. Біль то з’являється, то затихає.

Панна Айронвуд постукала у двері, а Джейн тим часом думала: «Так, а тепер обережно, а то й оком не змигнеш, як обведуть тебе довкола пальця і станеш ще однією його шанувальницею…». Наступної миті вона переступила поріг і опинилася у просторій, надзвичайно світлій кімнаті — складалося враження, що замість стін тут одне суцільне вікно. Було дуже тепло — у каміні яскраво палав вогонь, — а око, куди не глянь, натрапляло на різні відтінки синього. Ще як слід не розглянувшись навколо, вона і роздратувалася, і трохи збентежилася, бо побачила, що панна Айронвуд присідає у реверансі. «Ну, ні, тільки не це, — промайнуло в голові у Джейн, — у мене не вийде». Принаймні з цього погляду побачений уночі сон цілком відповідав дійсності — робити реверанс вона справді не вміла.

— Ось ця молода пані, сер, — мовила панна Айронвуд.

Джейн підвела очі — і тієї ж миті її світ розлетівся на друзки.

На дивані перед нею лежав на позір молодий хлопець — років двадцяти, не більше, — з забинтованою ногою. По довгому підвіконню походжала туди-сюди ручна галка. На стелі вигравали, ніби змагаючись між собою, слабші відблиски від вогню, що горів у каміні, і сильніші — від сонячного проміння, яке щедро лилося до кімнати через широкі вікна, але в основному усе те світло, здавалося, збирається у золотисто-русявому волоссі й бороді пораненого чоловіка на дивані.

Звісно ж, то був не хлопець — як їй узагалі могло таке спасти на думку? Так, він мав гладку, без зморщок, шкіру на обличчі і на руках, але такої пишної бороди у хлопця бути не могло… та й жоден хлопець не міг би випромінювати таку незбориму силу. Джейн сподівалася побачити немічного каліку, а тепер розуміла, що будь-якому ворогові довелося б непереливки, потрапивши в обійми до цих могутніх рук, а плечі, здавалося, легко витримали б вагу бодай і цілого будинку. Тут Джейн перевела погляд на панну Айронвуд і вражено завмерла: порівняно з господарем та виглядала старенькою бабцею — поморщеною, висхлою і блідою, ба ще й легенькою, мов пір’їнка.

Диван стояв на підвищенні, куди вела невисока приступка, а позаду звисала прямовисними складками якась блакитна матерія — щойно згодом Джейн розгледіла, що то була просто завіса, — тож складалося враження, ніби перебуваєш у тронній залі. Якби вона не бачила всього цього на власні очі, а тільки від когось почула, то нізащо б не повірила… подумалося б: дурня якась та й годі. Через вікно не видно було ні дерев, ні пагорбів, ні будинків, тільки біліла внизу рівна поверхня імли, так, ніби вони опинилися раптом на вершині синьої вежі, що височіла ген-ген над землею.

Час від часу обличчям господаря пробігала зненацька гримаса болю, гострого й пекучого, — і немов розчинялася у тихій погідності, якою аж віяло від нього, зникала без сліду, як зникає без сліду поглинутий нічною темрявою спалах блискавки. «Ні, він аж ніяк не молодий… і не старий», — подумала Джейн, і тут її раптом пройняв на мить страх, адже збагнула, що це обличчя, по суті, взагалі не знає віку. Досі їй здавалося, що борода личить тільки літнім, сивим чоловікам… та вона просто зовсім забула і про короля Артура, і про царя Соломона, про яких так любила читати і слухати в дитинстві. Справді, Соломон… вперше за багато років у неї в уяві постав той осяйний, сонячний образ, в якому злилися воєдино і цар, і коханий, і чародій. Вперше за всі ці роки вона вповні осягнула саме значення слова «цар», «король», і все з ним пов’язане: і славні битви, і бучне одруження, і священство, і милосердя, і владу… Словом, побачивши господаря, Джейн забула, хто вона і де знаходиться, забула, що трішки злоститься на панну Айронвуд і добряче — на Марка, забула своє дитинство і дім свого батька. Звісно, тільки на мить; уже за кілька секунд вона знову стала звичайною, обізнаною з правилами доброго тону жінкою і почервоніла та неабияк зніяковіла, усвідомивши, що отак нахабно — залишалося тільки сподіватися, що це не надто впадало у вічі, — витріщилася на чоловіка, якого бачила вперше в житті. Але її світ розлетівся на друзки, і вона це знала. Тепер могло трапитися все, що завгодно.

— Дякую, Ґрейс, — мовив господар. — Отже, це пані Стадок?

Голос його також навіював думки про сонячне світло і золото — золото, яке не тільки прекрасне на вигляд, але й ваговите; сонячне ж світло може не тільки м’яко падати лагідної осінньої днини на стіни будинків десь в Англії, але й безжально розпікати джунглі в тропіках або розжарювати пісок у пустині, воно спроможне як дарувати життя, так і життя позбавляти… І тепер такий-от голос промовляв до неї:

— Даруйте, що не встаю, пані Стадок. У мене болить нога.

— Нічого, сер, — відповіла Джейн таким же спокійним і стриманим тоном, яким говорила кілька секунд тому панна Айронвуд. Взагалі-то вона збиралася безтурботно привітатися: «Доброго ранку, пане Фішер-Кінґ», аби хоч трохи розвіяти власну ніяковість, бо мала таке враження, що, переступивши поріг цієї кімнати, поводиться геть по-дурному Проте з її уст злетіли лише ті два короткі слова, а за мить вона, вражена до глибини душі, вже сиділа, тремтячи, перед господарем і тільки дуже, дуже сподівалася, що зуміє вийти звідси не зганьбившись остаточно, не розплачеться, не втратить дару мови і взагалі не втне якоїсь дурниці. Адже її світ розлетівся на друзки, і тепер могло трапитися все, що завгодно.

— Мені залишитися тут, сер? — запитала панна Айронвуд.

— Ні, Ґрейс, дякую, навряд чи в цьому є потреба, — відповів господар.

«Ну, все, — подумала Джейн, — зараз почнеться.» У неї в уяві шалено вистрибували у якомусь божевільному танку найнеочікуваніші запитання, які він міг поставити, і найнесподіваніші речі, про які він міг попросити. Адже опиратися вона не могла і почувалася перед ним зовсім безпорадною і беззахисною.

2

Перші кілька хвилин після того, як вони зосталися наодинці, Джейн майже не розуміла, про що говорить господар, і то не через те, що не могла зосередитися на його словах, а власне через надмірну зосередженість. Кожен новий відтінок голосу, кожен погляд («І як тільки їм могло спасти на гадку, що я подумаю, ніби він молодий?»), кожен жест — все це чітко закарбовувалося у пам’яті, і лише помітивши раптом, що він змовк і чекає на відповідь, Джейн спохопилася, що майже нічого з його мови і не втямила.

— Даруйте? — перепитала вона («Ну чому, чому обов’язково треба було так по-дитячому почервоніти? Таж давно вже не школярка…»).

— Я говорив про те, — спокійно повторив він, — що ви уже зробили нам величезну, неоціненну послугу. Ми знали, що саме тут, в Англії, відбудеться невдовзі одне з найнебезпечніших посягань на людський рід. Ми здогадувалися, що це може бути якось пов’язане з Белбері, але, звісно, й подумати не могли, що інститут відіграє тут таку важливу роль. Власне тому ваша розповідь становить для нас величезну цінність… проте водночас ставить нас перед проблемою, яка пов’язана безпосередньо з вами. Розумієте, ми сподівалися, що ви приєднаєтесь до нашого товариства… станете однією з нас…

— А хіба я не можу до вас приєднатися? — запитала Джейн.

— Все не так просто, — відказав, трохи помовчавши, господар. — Бачите, ваш чоловік у Белбері…

Джейн підвела очі. У неї ледь не вирвалося: «Це означає, що Маркові загрожує якась небезпека?», та вже за мить вона збагнула, що саме тепер навряд чи аж так тривожиться за Марка, а тому ці слова будуть, м’яко кажучи, не зовсім правдивими. Раніше Джейн рідко коли переймалася такими дрібницями, але зараз це чомусь видалося їй надзвичайно важливим.

— Що ви маєте на увазі? — спитала врешті-решт вона.

— Розумієте, — відповів господар, — ледве чи дружина працівника HIKE може стати членом нашого товариства…

— Ви хочете сказати, що не зможете мені довіряти?

— Не бійтеся називати речі своїми іменами. На жаль, за цих обставин ні ви, ні я, ні ваш чоловік не можемо повністю довіряти одне одному.

Джейн аж губу закусила від гніву — не на господаря, а на Марка. Ну чому, чому і Марк, і його оборудки з тим Фіверстоуном мусять випливати на поверхню саме тепер?

— Мені ж треба робити те, що я вважаю правильним, чи не так? — тихо мовила вона. — Тобто, якщо Марк… якщо мій чоловік — на іншому боці, то це не повинно впливати на мої вчинки… я ж не зобов’язана в усьому з ним погоджуватися, правда?

— А для вас так важливо, що правильно, а що — ні? — запитав господар. Джейн здригнулася і почервоніла, адже й справді думала зовсім не про це.

— Звичайно, — сказав господар, — усе може скластися так, що ви зможете прийти до нас без відома свого чоловіка і навіть всупереч його волі. Все залежить від того, наскільки велика небезпека загрожуватиме і нам усім, і вам особисто.

— Судячи з того, що я чула від пані Деністон, загроза справді дуже серйозна…

— У цьому власне й питання, — посміхнувся господар. — Я не маю права забагато собі дозволяти, вдаватися до крайніх заходів, доки для цього не буде крайньої необхідності. Інакше ми просто уподібнились би до своїх ворогів — робили б усе, що завгодно, і порушували б усі чинні правила тільки тому, що це, на нашу думку, принесло б людству якусь користь ген-ген у майбутньому.

— Але хіба комусь зашкодило б, якби я тут залишилася? — здивувалася Джейн.

Господар трохи помовчав, а тоді заговорив знову:

— І все ж виглядає, що вам доведеться — принаймні на якийсь час — повернутися додому Ви, безперечно, невдовзі побачитеся зі своїм чоловіком. Думаю, вам слід переконати його відмовитися від роботи в HIKE… бодай спробуйте.

— Але як? — запитала Джейн. — Що я йому скажу? Він ніколи не повірить у те, що над людським родом нависла якась загроза… — Не встигли ці слова злетіти у неї з язика, як вона подумки спитала себе: «Але ж це не прозвучало так, ніби я хитрую?», а тоді збентежилася остаточно: «Невже я й справді хитрую?».

— Не повірить, — погодився господар. — Втім, ви й не повинні йому цього казати, згадувати про мене чи загалом про наше товариство. Наше життя — в ваших руках. Просто попросіть його повернутися до Еджстоу, спробуйте переконати. Він же все-таки ваш чоловік.

— Марк ніколи мене не слухає, — зітхнула Джейн. Вони з Марком думали одне про одного цілком однаково.

— Можливо, — мовив господар, — ви просто ніколи ще по-справжньому ні про що його не просили. Хіба ж ви не хочете врятувати і його, і себе?

Джейн не відповіла. Тепер, коли стало зрозуміло, що залишитися в маєтку не вийде, її охопило щось дуже схоже на відчай. Незважаючи на внутрішній голос, який уже не раз сьогодні виставляв різні слова та бажання у новому, незвичному світлі, вона швидко заговорила:

— Будь ласка, не відсилайте мене додому… я там зовсім сама, мені сняться всілякі жахіття… Все одно ми з Марком буваємо разом не дуже часто, навіть коли він удома. Мені так погано… Йому, зрештою, байдуже, вдома я чи деінде. Якби він про все це й знав, то тільки б посміявся. Хіба це справедливо — псувати мені ціле життя лише через те, що мій чоловік злигався з якимись негідниками? Невже ви вважаєте, що жінка, вийшовши заміж, уже сама собі не належить?

— А зараз вам погано? — спитав господар. Джейн вже навіть рота відкрила, щоб відповісти: «Так», коли раптом відчула глибокий спокій — такий спокій панує, наприклад, у самому осередді водоверті, — і збагнула правду. Нарешті їй стало однаково, яке враження справлять на нього її слова, і вона сказала:

— Ні, — і, трішки помовчавши, додала: — Але коли я повернуся додому, буде гірше.

— Справді?

— Не знаю… Та ні, напевне, ні. — Кілька секунд Джейн відчувала тільки всеосяжний мир і спокій, який, здавалося, затопив її з головою; в тому кріслі сиділося так зручно, блакитні барви так тішили око, кімната була така гарна… Та минуло кілька секунд, і вона подумала: «Ну, от і все. Зараз він покличе панну Айронвуд, і мені доведеться піти.» їй здалося, наче від того, що буде сказано далі, залежить усе її життя.

— Але… хіба це справді аж так необхідно? — почала вона. — Мабуть, я дивлюся на шлюб трохи інакше, ніж ви. Я не розумію, чому все має залежати від того, що скаже Марк… адже він узагалі нічогісінько про це не знає.

— Дитино, — мовив господар, — справа не в тому, як дивимося на шлюб ви чи я, а в тому, як на нього дивляться мої зверхники.

— Ну, так, я чула, що вони трохи старомодні, але ж…

— То був жарт. Їх, гм, важко назвати старомодними… хоч те, що вони дуже старі, таки правда.

— А їм не спаде на думку спершу з’ясувати, як поставимося до їхніх уявлень про шлюб ми з Марком?

— Навряд, — сказав, дивно посміхнувшись, господар. — Можу вас запевнити, що про це вони й не подумають.

— І їм однаково, був наш шлюб вдалим чи ні? Однаково, чи люблю я свого чоловіка?

Взагалі-то Джейн хотіла сказати не зовсім те, що сказала, і вже точно не таким жалібним тоном. Гніваючись сама на себе і почуваючись чимдалі бентежніше, бо її співрозмовник тільки мовчки дивився на неї, вона додала:

— Мабуть, ви зараз скажете, що я не повинна була цього говорити.

— Дитино, — озвався господар, — ви говорите це ще відтоді, як ми вперше згадали про вашого чоловіка.

— Отже, це не має значення?

— Гадаю, — сказав господар, — усе залежить від того, як він утратив вашу любов.

Джейн мовчала. Правди сказати не могла, та й сама її не знала, проте, намагаючись хоч якось окреслити причини своєї невисловленої образи на Марка, чи не вперше відчула, що провина тут лежить не тільки на ньому; більше того, їй навіть стало трохи його шкода. І серце у неї впало, адже розмова, яка мала — принаймні у глибині душі вона дуже на це сподівалася — розвіяти чимало різних сумнівів, тепер, здавалося, тільки породжувала щораз нові проблеми.

— Він тут не винен, — сказала нарешті Джейн. — Напевне, нам узагалі не треба було одружуватися.

Господар мовчав, і вона запитала:

— Що б ви… що б ті ваші зверхники на це сказали?

— Ви справді хочете це знати? — у свою чергу перепитав він.

— Ну… так, — не надто впевнено відповіла вона.

— Вони сказали б, що ви не грішите супроти послуху через брак любові, а втратили любов через брак послуху.

Раніше Джейн відповіла б на такі слова або гнівом, або сміхом; властиво, вони й зараз відлунювали в ній, але ледь-ледь чутно, десь на задвірках свідомості, тож погоди не робили… а все тому, що від самого слова «послух» — втім, ішлося тут, звісно, не про Марка, — яке прозвучало з цих уст і в цій кімнаті, на неї мовби війнуло якимись заморськими пахощами — дивними, згубними і спокусливими…

— Припиніть! — різко кинув господар.

Джейн розгублено подивилися на нього. На кілька секунд запала тиша; химерні пахощі поступово розвіялися.

— То про що ви говорили, дитино? — спокійно, наче нічого й не трапилося, озвався господар.

— Я… я вважала, що любов означає рівність, добровільну злуку…

— Ах, рівність! — підхопив він. — Колись ми ще з вами обов’язково про це поговоримо. Звісно, всіх нас мають оберігати від пожадливості інших рівні права — адже ми зазнали падіння. З тієї ж причини мусимо, наприклад, носити одяг. Але наше тіло під убранням очікує того славного дня, коли вже того вбрання не потребуватиме. Рівність — це, знаєте, зовсім не головне.

— А мені завжди здавалося, що власне рівність — то і є головне, — не поступалася Джейн. — Я думала, у своїй сутності всі люди рівні між собою.

— Ви помиляєтеся, — серйозно сказав господар. — Власне у своїй сутності вони аж ніяк не рівні. Рівність перед законом, рівність доходів — все це дуже добре. Рівність охороняє життя, але його не творить. Це — засіб, а не пожива. З таким самим успіхом можна пробувати насититися, читаючи кулінарні рецепти.

— Але ж у шлюбі…

— Нічого подібного, — заперечив господар. — Про яку рівність може йтися, коли люди закохані одне в одного, чи й пізніше, коли вони вже побралися? Що спільного у шлюбу з вільною злукою? Ті, що разом чимось тішаться або від чогось страждають, — товариші; ті, що тішаться одне одним або одне від одного страждають, товаришами бути не можуть. Хіба ви не знаєте, яка сором’язлива дружба? Друзі, товариші… ніколи не милуються одне одним. Вони просто цього засоромилися б…

— Я думала… — знову почала було Джейн, але не договорила.

— Знаю, — м’яко мовив господар. — Вашої провини тут немає. Вас не попередили; ніхто ніколи не казав вам, що без послуху й покори справжня еротика і подружня любов просто неможливі. Ви намагаєтесь застосовувати принципи рівності там, де їх ніколи не було і не могло бути. Що ж стосується вашого переїзду сюди… у мене з цього приводу є деякі сумніви, тому я мушу відіслати вас додому. Втім, ви можете до нас приходити. Поговоріть із чоловіком, а я тим часом пораджуся зі своїми зверхниками.

— Коли ви їх побачите?

— Вони приходять, коли їм заманеться. Щось наша з вами бесіда набула надто врочистого відтінку… Хочете, покажу вам зараз і кумедний бік послуху? Ви ж не боїтеся мишей, правда?

— Кого? — здивувалася Джейн.

— Мишей.

— Та ні… — розгублено протягнула Джейн.

Господар подзвонив у дзвіночок, що стояв біля дивана, і в кімнаті майже відразу з’явилася пані Меґз.

— Принесіть мені попоїсти, будь ласка, — сказав він. — Вас, пані Стадок, сніданок чекає внизу — до того ж набагато суттєвіший, ніж мій. Та якщо ви посидите зі мною, доки я їстиму, то побачите одну з принад нашого дому.

Пані Меґз повернулася з тацею, на якій була склянка, карафка з червоним вином і невелика хлібинка. Поставивши тацю на столик біля дивана, вона відразу ж вийшла.

— Бачите, — показав господар на харчі, — я живу тут, наче той король із «Керді». До речі, напрочуд приємна дієта. — 3 цими словами він відламав собі шматок хліба і налив вина.

— Я не читала такої книжки, — озвалася Джейн.

Доки господар їв і пив, вони трохи поговорили про ту книжку; та ось господар поставив склянку назад на тацю, змів просто на підлогу крихти і сказав:

— А тепер, пані Стадок, обіцяна розвага. Тільки мовчіть і не ворушіться.

Він вийняв з кишені маленький срібний свисток і неголосно свиснув у нього. Джейн спокійно сиділа; кімната тим часом сповнилася якоюсь густою, ледь не відчутною на дотик тишею, аж ось почулося спочатку шкряботіння, потім шарудіння, і за кілька секунд вона побачила трьох опецькуватих мишей, які прокладали собі шлях крізь густу ворсу килима — їм та ворса мала видаватися схожою на рясний підлісок, — рухаючись чомусь не навпростець, а широкими зигзагами, і незабаром наблизилися так, що можна було вже розгледіти, як поблискують крихітні оченята і ворушаться, винюхуючи, що там попереду, маленькі чорні носики. Хоча Джейн і сказала, що не боїться мишей, їй усе ж було трохи лячно бачити їх мало не в себе під ногами, і вона ледь всиділа на місці. Та все ж усиділа, і саме завдяки цьому чи не вперше в житті побачила мишей такими, якими вони є насправді — перед нею були не перелякані створіннячка, що притьмом прошмигують час від часу десь у кутку, а граціозні тваринки з чутливими, ніби затягнутими у лайкові рукавички передніми лапками і прозорими вушками; встаючи на задні лапки, вони дуже нагадували мініатюрних кенгуру. Швидко і нечутно миші нишпорили туди й сюди по підлозі, аж доки там не зосталося жодної крихти. Господар подув у свисток вдруге — всі три миші шурхнули геть і через кілька секунд зникли за ящиком з вугіллям — і зі сміхом в очах поглянув на Джейн. «Ні, він не старий, — подумала вона, — аж ніяк не старий».

— От бачите, — озвався він, — усе дуже просто. Люди хочуть позбутися крихт, а миші ждуть не діждуться, щоб їх забрати. Скажіть, хіба ж тут є через що сваритися? Розумієте, послух — це радше танок, аніж наслідок муштри, особливо, коли йдеться про чоловіка і жінку, які мають навпереміну слухатися одне одного.

— Якими ж великими ми їм здаємося… — прошепотіла Джейн, можливо, не надто доречно, але в неї були для цього свої причини. Якусь мить вона й справді думала про те, що в очах у мишей мала б виглядати сущим велетнем, та раптом перспектива немов перевернулася, миші вилетіли їй із голови, і вже вона сама химерним, незбагненним чином стала почуватися достеменною дрібнотою порівняно з чимось нестерпно великим, справжнім породженням Бробдінґнеґу, що невблаганно насувалося й ось-ось мало з’явитися тут, у цій кімнаті. Дихати стало важко, вся сила й енергія раптом мовби кудись випарувалася; Джейн ледь не у розпачі зиркнула на господаря і вражено завмерла, бо той також хтозна-чому видавався тепер таким же маленьким, як і вона сама. Кімната враз ніби зібгалася, зробилася не більшою за мишачу нірку, а на додачу до всього ще й буцім трохи перехилилася — так, наче зігнулася під незмірною вагою і сяйвом тієї безформної величі, яка була вже зовсім близько. Немов крізь сон Джейн почула, як господар лагідно каже:

— Перепрошую, але тепер вам краще піти. Людям тут не місце, та я вже звик. Ну, йдіть, швиденько!

З

Зійшовши із розташованого на вершині пагорба селища вниз до станції, Джейн побачила, що туман починає розвіюватися вже й у долині. У ньому то тут то там з’являлися чималі прогалини, і потяг, у якому Джейн їхала назад до Еджстоу, раз у раз виринав із імли в острівцях м’якого передвечірнього світла.

Дорогою додому в душі у неї панував такий сумбур, а до голови приходили настільки різні думки, що якби хтось постановив собі в усьому цьому розібратися, то міг би подумати, ніби в купе сидить не одна Джейн, а цілих три, ба навіть чотири.

Перша Джейн просто пригадувала кожне слово і кожен рух господаря та насолоджувалась ними; всі її оборонні мури — доволі скромний набір сучасних ідей, що досі становив для неї основу життєвої мудрості, — змив без сліду клекітливий плин почуттів, яких вона не розуміла і не могла проконтролювати, хоч і намагалася. Це, властиво, ставила собі за мету друга Джейн, яка до першої ставилася з неприхованим презирством, адже саме таких жінок завжди відверто зневажала. Якось, виходячи з кінотеатру, вона почула, як молоденька, крикливо одягнута дівчина з густо наквацяним косметикою обличчям і м’ятним льодяником у роті — таких можна побачити за прилавком у першій-ліпшій крамниці — каже подрузі: «Ох і красень! Якби він подивився так на мене, я пішла б за ним хоч на край світу.» Хтозна, чи мала рацію друга Джейн, порівнюючи першу з тією дівулею, та все ж порівнювала… і то було просто нестерпно. Отак взяти і здатися без бою на ласку якогось незнайомця, щойно він скинув на неї оком і сказав кілька слів… забути (навіть цього не помітивши) про свою гідність та свободу, які уявлялися їй невід’ємними ознаками дорослої, розважливої, розумної жінки… це ж абсолютно неприйнятно, негідно, непристойно.

Третя Джейн виявилася в купе гостею цілком новою і несподіваною. Перша була — нехай уже — відголоском дівочих мрій і сподівань, другу вона вважала своїм нормальним, справжнім «я», а от про існування третьої ніколи й не підозрювала. І ось із незнаних досі джерел, що раптом зануртували під впливом чи то благодаті, чи спадковості, на неї ринули бурхливі потоки почуттів та думок, про які вона, звісно, часто чула, та ніколи не пов’язувала їх із реальним життям. Якби ті почуття й думки просто говорили їй, що не годиться ставитися так до якогось незнайомця, то це ще можна було б зрозуміти, але ж ні — вони звинувачували її у тому, що вона не ставиться так до свого чоловіка! Словом, почуття, які вперше з’явилися під час розмови з господарем сент-енського маєтку, — провина перед Марком і жаль — нікуди не зникали. Так, Марк зробив фатальну помилку, але тепер треба, будь-що треба ставитися до нього набагато краще, ніж досі. Властиво, саме на цьому й наполягав господар. 1 так у ту мить, коли всіма її думками безроздільно володів інший, Джейн, скоряючись якимсь невиразним, не надто зрозумілим почуванням, твердо постановила дати Маркові набагато більше, ніж давала досі; так вона, либонь, даватиме щось і самому господареві. Це було настільки дивно, настільки химерно, що в голові у неї все остаточно змішалося, й над тим хаосом, не докладаючи жодних зусиль і навіть не особливо над усім цим замислюючись, запанувала четверта Джейн — справжня.

Та четверта Джейн, яка так легко взяла гору над трьома першими, просто раділа. Ніхто не мав над нею влади, адже вона перебувала у сфері впливу Юпітера, де завжди панує ясне світло, чудова музика і святкові веселощі, б’є через край життя і здоров’я, сяє радість і втіха. Джейн уже майже й не згадувала про ті чудернацькі відчуття, які охопили було її наприкінці розмови з господарем, хоч, опинившись тоді за порогом, вона почувалася так, ніби їй звалилася з плечей ціла гора. Будь-яка згадка про це повертала думку до самого господаря, та й узагалі, хай про що вона думала, рано чи пізно все одно поверталася подумки до нього, а відтак — до радості. З вікна потяга Джейн бачила, як падає на стерню та на безлисті вже дерева косе сонячне проміння, і воно нагадувало їй звуки сурми — врочисті і дзвінкі. Погляд зупинявся на кроликах та коровах, що пропливали мимо, і серце повнилося любов’ю — веселою і радісною. На півдорозі в купе підсів якийсь зморшкуватий, висхлий дідок, вони з Джейн розговорилися, і його мова — прониклива й осяйна, солодка як мед і суто англійська, наче вапнякові пагорби, — викликала в неї щирий захват. Вона з подивом усвідомила, що вже геть відвикла від музики, й одразу ж постановила, що цілий вечір слухатиме вдома платівки з хоралами Баха. Або ні — краще почитати перед сном Шекспірові сонети. Навіть легкий голод і спрага приносили Джейн втіху: їй було приємно думати про те, що вдома треба буде приготувати собі цілу купу грінок із маслом. А ще вона тішилася своєю вродою, бо чомусь мала таке відчуття — хтозна, чи слушне, але марнославством тут навіть не пахло, — ніби та її врода з кожною хвилиною розпускається і розцвітає, перетворюючись на пишну, чарівну квітку. Нічого дивного, отже, що після того, як старий селянин зійшов з потяга у Кюр-Гарді, Джейн підвелася і підійшла до дзеркала, яке висіло на стіні. Авжеж, виглядала вона гарно, напрочуд гарно — проте марнославства у цьому й справді майже не було, бо ж її врода квітла не для неї самої, а для інших, насамперед — для господаря сент-енського маєтку, який володів нею так безроздільно, що легко міг віддавати іншим, і це було незрівнянно вище, досконаліше і заманливіше, ніж залишати її тільки для себе.

Коли потяг підійшов до станції в Еджстоу, Джейн вирішила, що не сідатиме на автобус, а пройдеться до себе на сендаунські пагорби пішки — так буде набагато краще. Але що це? На платформі, де в цю пору зазвичай не було ні душі, аж роїлося від люду, наче на лондонському вокзалі наприкінці робочого тижня. Їй ледь вдалося протиснутися до виходу; люди — сердиті, грубі і якісь розгарячені — снували по платформі в усіх напрямках. «Ану назад у потяг, швидко!» — заверещав хтось. «Не їдете — забирайтеся під три чорти зі станції!» — почулося з іншого боку. «Якого дідька?!» — гаркнув хтось просто позаду, а тоді десь поблизу жіночий голос перелякано залопотів: «Ой, Боже мій, Боже, що ж це таке робиться?» З-поза станції долинав страшенний шум і гамір, наче замість колись тихого і спокійного містечка там вирував переповнений стадіон, а вулиці були освітлені незвично яскраво.

4

Через кілька годин вкрита синцями, перелякана і до смерті втомлена Джейн опинилася на якійсь незнайомій вулиці; довкола сновигало чимало інститутських поліціянтів; було тут і кілька дівчат із жіночого допоміжного корпусу. Занесло її сюди чисто випадково; так буває, якщо намагаєшся дістатися додому понад берегом моря саме тоді, коли починається приплив. Взагалі-то найкоротший шлях пролягав по Ворвік-стріт, але там громили крамниці і щось палили, тож довелося звернути у бічну вуличку. Джейн спробувала було пройти горою, повз сиротинець, але й там її спіткала невдача — з тієї ж причини. Тоді вирішила зробити ще більший гак, проте знову намарне — приплив увесь час її наздоганяв. Врешті-решт вона вискочила на Боун-лейн, наче тиху й безлюдну, та відразу ж наштовхнулася на двох інститутських поліціянтів (їх узагалі швендяло навколо хоч греблю гати — та от тільки зовсім не там, де здіймалася найбільша буча); вони крикнули їй: «Туди не можна!» і відвернулися. На вулиці було доволі темно, а вона вже геть знесиліла, тож і спробувала з розпачу прошмигнути мимо. Звісно, нічого доброго з цього не вийшло; Джейн схопили і привели до яскраво освітленого приміщення, де її заходилася допитувати якась жінка в уніформі, з коротко стриженим сивим волоссям і квадратним обличчям. В кімнаті панував безлад; скидалося на те, що поліція просто вдерлася до чиєїсь оселі і перетворила її на тимчасовий відділок. Жінка жувала незапалену чорну сигару і не виявляла до затриманої особливого зацікавлення, аж доки та не назвалася. Щойно тоді панна Гардкасл вперше глянула затриманій просто у вічі — і Джейн охопило цілком нове почуття. Так, вона дуже втомилася і злякалася, та тут було щось зовсім інше: обличчя цієї жінки викликало в неї таку ж огиду, яку викликали колись, у роки ранньої юності, мармизи товстунів із хтивими оченятами і липкою посмішкою. Те обличчя було жахливо спокійне і водночас жахливо пожадливе. Джейн ясно бачила, як жінка зважує якусь нову, вельми спокусливу думку, що допіру прийшла їй до голови, як намагається ту думку відкинути, вагається і врешті-решт, тихенько зітхнувши від задоволення, таки з тією думкою погоджується. Панна Гардкасл запалила свою сигару і випустила мало не в обличчя Джейн цілу хмару сизого диму. Якби Джейн знала, як рідко панна Гардкасл палить сигару, то стривожилася б іще сильніше. Поліціянтам і дівчатам з допоміжного корпусу це, мабуть, було відомо, бо сама атмосфера в кімнаті відразу перемінилася.

— Отже, Джейн Стадок, — спроквола протягнула Фея, пишучи щось на чималому бланку зеленого кольору. — Про вас, золотце, я знаю геть усе. Ви дружина мого приятеля Марка… Дуже добре… Невдовзі ви побачитеся зі своїм ненаглядним. Ми підкинемо вас до Белбері. А тепер, дорогенька, одне-єдине запитаннячко. Що ви робили тут такої пізньої пори?

— Ішла зі станції додому.

— А куди ж це ви їздили, золотце?

Джейн не відповіла.

— Ось так… чоловіка немає, а вона, бачте, гуляє… — процідила крізь зуби панна Гардкасл.

— Будь ласка, відпустіть мене, — попросила Джейн. — Вже пізно, я втомилася і хочу додому.

— Додому ви не поїдете, — сказала панна Гардкасл. — Ми відвеземо вас до Белбері.

— Мій чоловік нічого не казав про те, щоб я до нього приїжджала.

— От же ж який! — похитала головою панна Гардкасл. — Ну, нічого, будемо вважати, що це просто вилетіло йому з голови. Проте вам так чи інакше доведеться поїхати з нами.

— Я не зовсім розумію…

— Вас заарештовано, золотце, — заявила панна Гардкасл і показала Джейн зелений бланк, який щойно заповняла. Виглядав той бланк так, як виглядають усі офіційні бланки — якісь графи порожні, якісь заповнено дрібним друком, подекуди щось написано олівцем, а в одному місці Джейн прочитала своє ім’я. Розібратися, що тут до чого, було абсолютно неможливо.

Джейн раптом здалося, наче їй просто сниться страшний сон, а прокинутися — несила. Голосно зойкнувши, вона метнулася до дверей, але, ясна річ, не добігла і за мить отямилася в руках у двох поліціянток.

— О-хо-хо, які ми гарячі, — грайливо промовила панна Гардкасл. — Що ж… цих огидних дядьків ми зараз відправимо геть, правда?

Вона щось сказала поліціянтам, і ті вийшли, зачинивши за собою двері. У Джейн з’явилося таке відчуття, ніби вона позбулася останнього захисту.

— Дуже добре, — мовила панна Гардкасл до двох дівчат в уніформі, які залишилися в кімнаті. — Подивимося… за чверть перша. Все наче йде за планом. Думаю, Дейзі, можемо дозволити собі трішечки перепочити. Обережно, Кіті, тримай її міцніше, а то ще вирветься… Отак. — Говорячи, панна Гардкасл спершу розстебнула свій ремінь, а тоді зняла кітель, кинула його на диван, і Джейн побачила велетенський бюст — як і казав колись Біл Гінджест, корсета Фея не носила, — ледь прикритий, брезклий і обвислий; щось таке могло б примаритися у гарячці недужому Рубенсові. Потому панна Гардкасл знову сіла, вийняла з рота сигару, випустила в бік Джейн ще одну хмару диму і запитала:

— То куди ви їздили, дорогесенька?

Джейн і цього разу не відповіла; почасти тому, що просто не могла говорити, а почасти через те, що вже не мала жодних сумнівів: її схопили саме ті вороги людського роду, з якими бореться господар маєтку Отже, від неї вони не дізнаються нічого. Приймаючи таке рішення, вона зовсім не відчувала себе героїнею. Все навколо видавалося дедалі менш реальним, і Джейн немов у напівсні чула, як панна Гардкасл скомандувала: «Ану, дівчата, давайте її сюди», і так само ніби у напівсні бачила, як поліціянтки ведуть її довкола столу до своєї начальниці, а та сидить на кріслі, широко розставивши ноги у шкіряних чоботях, які незграбно стирчать з-під короткої спідниці. Дівчата вміло і спритно підвели Джейн впритул до крісла, а тоді панна Гардкасл звела ноги і міцно затиснула полонянку у себе між колінами. Стояти отак впритул до цієї людожерки, не маючи змоги навіть поворухнутися, було так страшно, що Джейн уже й не думала про те, що вони збираються далі з нею робити. А панна Гардкасл тим часом дивилася на неї, легенько посміхаючись та випускаючи час від часу просто їй в обличчя хмарку диму, і здавалося, не буде цьому ніколи ні кінця, ні краю.

— Знаєш, — озвалася кінець кінцем панна Гардкасл, — а ти по-своєму дуже навіть нічого.

Знову запала тиша, і лише через кілька хвилин вона спитала:

— То куди ж ти все-таки їздила, а, дорогенька?

Джейн тільки дивилася на неї широко розплющеними очима і мовчала. А тоді панна Гардкасл раптом нахилилася вперед, акуратно відгорнула комір Джейниного плаття і притиснула сигару запаленим кінцем до оголеного плеча. Трохи помовчала і знов запитала:

— Куди їздила, а?

Скільки разів це повторювалося, Джейн не запам’ятала. Так чи інакше, настав урешті-решт момент, коли панна Гардкасл звернулася не до неї, а до однієї зі своїх поліціянток:

— Що там таке, Дейзі?

— Нічого, мем, я тільки хотіла сказати, що вже п’ять по першій.

— Справді? Час просто летить, Дейзі. Ну то й що? Хіба ти втомилася її тримати? Вона ж легенька, як пір’їнка.

— Ні, мем, дякую, все гаразд. Але ви казали, що о першій маєте зустрітися з капітаном О'Гарою…

— З капітаном О'Гарою? — сонно перепитала панна Гардкасл і раптом отямилася, миттю підхопилася на ноги й стала надягати кітель. — Бодай би вам, дівчата! — вичитувала вона поліціянток. — І що ви за довбешки такі! Чому не нагадали мені раніше?

— Ну, мем, ми не хотіли вас відволікати…

— Не хотіли вони! Скажіть-но, навіщо я взагалі вас тут тримаю?

— Ви ж не любите, щоб вам заважали, коли ви проводите допити… — набурмосилася поліціянтка.

— Мовчати! — гаркнула панна Гардкасл і, крутнувшись на підборах, заліпила підлеглій дзвінкого ляпаса. — Так, ведіть її до машини. Плаття потім застебнете, ідіотки! Я зараз прийду, тільки вмиюся.

Через якусь хвилину Джейн уже сиділа між Дейзі і Кіті на задньому сидінні — складалося враження, що місця там вистачить для п’ятьох, бо й панна Гардкасл всілася поруч, — і машина рушила вперед, просто у темряву.

— У центр краще не потикатися, Джо, — почувся голос панни Гардкасл. — Там зараз, мабуть, надто весело. Їдь до сиротинця, а далі тримайся тих бічних вуличок на околиці.

Довкола панував незвичний гамір, миготіли якісь вогні, подекуди траплялися чималі скупчення люду. Раптом машина зупинилася.

— Якого дідька? — схвилювалася панна Гардкасл.

Водій тільки невиразно щось буркнув у відповідь, марно намагаючись завести двигун знову.

— Що таке?! — виглядало на те, що Фея роздратувалася вже не на жарт.

— Поняття не маю, мем, — відказав водій, все ще марудячись із запалюванням.

— Господи! — обурилася панна Гардкасл. — Хоч за машиною дивився б, як належить! Ні, люди, бачу, виправне лікування за вами просто плаче…

На вулиці, де вони зупинилися, не видно було ні душі, але, судячи з галасу, десь зовсім близько вирував великий і дуже сердитий натовп. Водій вийшов із машини і, стиха чортихаючись, відкрив капот.

— Значить так, — скомандувала панна Гардкасл двом поліціянтам, — виходьте і шукайте іншу машину. Знайдете — без розмов реквізуйте і під’їжджайте сюди. Не знайдете — все одно через десять хвилин маєте бути тут. Бігом!

За мить поліціянти зникли за закрутом. Панна Гардкасл тим часом знай шпетила водія, який гарячково копирсався у двигуні. Гамір ставав дедалі гучнішим, аж раптом водій випростався і рвучко повернувся до Феї (Джейн добре бачила, як блистить у світлі вуличного ліхтаря його спітніле обличчя).

— Послухайте, може, вистачить вже? — сказав він. — Тримайте язика за зубами або, якщо ви такі збіса розумні, ремонтуйте свою кляту машину самі!

— Краще так зі мною не говори, Джо, — в голосі панни Гардкасл звучала неприхована погроза. — Ти ж знаєш, що досить мені шепнути словечко звичайній поліції, і ти…

— Ну, то й що? — огризнувся Джо. — Здається, краще вже загриміти до буцегарні, ніж далі воловодитися з такими паскудами! Я був і у військовій поліції, і в «чорно-рудих», і у фашистах, але там до мене принаймні ставилися, як до людини! І верховодили там чоловіки, а не старі відьми!

— Так-то воно так, Джо, та тільки цього разу тобі світить не просто буцегарня…

— Невже? А ви не думаєте, що і в мене знайдеться що розповісти поліції, якщо вже на те пішло?

— Заради Бога, мем, не говоріть із ним так! — зойкнула Кіті. — Вони вже тут, ми попалися!

І справді, на дорозі з’явилися люди, які поки що невеликими групками, по двоє-троє, швидко наближалися до них.

— Ходімо, дівчата, тільки швидко! — скомандувала панна Гардкасл. — Сюди!

Дейзі з Кіті витягнули Джейн із машини і поволікли за Феєю, яка хутко кинулася вперед і відразу звернула в якусь вузеньку бічну вуличку, що пнулася вгору поміж будинками.

— Хтось із вас знає дорогу? — запитала вона через кілька секунд.

— Поняття не маю, мем, — відповіла Дейзі.

— Я не з місцевих, — докинула Кіті.

— І з ким я зв’язалася! — обурилася панна Гардкасл. — Ви хоч щось взагалі знаєте?

— Здається, далі ходу немає, — сказала Кіті.

Вуличка й справді закінчувалася глухим кутом. Панна Гардкасл зупинилася. На відміну від своїх підлеглих, вона не виглядала наляканою і навіть потішалася з того, що вони так переполошилися; саму її охопило радше приємне збудження.

— Оце так нічка, — мовила вона. — Повеселимося! Оце справжнє життя, правда, Дейзі? Цікаво, може, в якомусь із цих будинків нікого немає? А, і так усе позамикано. Що ж, стоїмо поки що тут.

Гамір на вулиці ставав дедалі гучнішим; люд чималими гурмами сунув кудись у західному напрямку. Раптом зовсім близько почулися голосні крики, які відразу підхопив багато хто у натовпі.

— Все, Джо попався, — виснувала панна Гардкасл. — Якщо йому вдасться їх перекричати, то зараз вони кинуться сюди. От дідько! Затриману доведеться залишити. Так, Дейзі, ану припини ревіти, чуєш, ти, ідіотко?! Мерщій, мусимо розділитися і змішатися з юрбою — тоді напевне пройдемо. Вище голови, і в жодному разі не стріляти, ясно? Зустрічаємось біля розвилки — там, де поворот на Білінґем… Ну-ну, заспокоїлись і вперед!

Не гаючи часу, Фея побігла донизу; якусь мить її силует темнів на тлі яскравіше освітленої вулиці, та ось вона ступила ще кілька кроків і немов розчинилася у натовпі. Поліціянтки наче трохи вагалися, але й собі подалися слідом. Джейн знесилено опустилася на приступку під дверима якогось будинку. Опіки боліли, але найбільше її діймав не біль, а страшенна втома. Вона змерзла, до горла підступала нудота, та все це були дурниці порівняно з крайнім виснаженням, від якого аж злипалися очі…

Джейн стрепенулася. Навколо панувала повна тиша, все тіло в неї зовсім задубіло від холоду і боліло. «Здається, я таки заснула», — подумалося їй. Вона повільно піднялася на ноги, із зусиллям випрямилася і пішла вниз до ліхтаря, що самотньо світився там, де бічна вуличка виходила на головну Ніде не було ні душі, тільки швидким кроком пройшов якийсь чоловік у формі залізничника, на ходу ввічливо привітавшись: «Доброго ранку, панно». Кілька секунд Джейн стояла, не знаючи, як бути, а тоді повернула праворуч і поволі пішла вперед вулицею. Запхала руку до кишені плаща — Дейзі з Кіті накинули того плаща їй на плечі, коли вони виходили надвір, — і намацала там півплитки шоколаду, в яку відразу ж уп’ялася зубами. Коли від шоколаду нічого не залишилося, повз неї проїхала й одразу ж пригальмувала якась машина.

— З вами все гаразд? — висунув у вікно голову чоловік, що сидів за кермом.

— Вас часом не поранили під час тієї бучі? — почувся зсередини жіночий голос.

— Та ні… не зовсім… не знаю, — пробурмотіла Джейн, відчуваючи, що говорить казна-що.

Чоловік уважно подивився на неї і вийшов із машини.

— Вигляд у вас не дуже, — сказав він. — Ви певні, що з вами все добре? — А тоді повернувся і перекинувся кількома словами з жінкою всередині. Джейн здавалося, що вона вже хтозна-скільки не чула звичайного, доброго людського голосу, і їй на очі мало не навернулися сльози. Врешті її посадили до машини, напоїли бренді, нагодували бутербродами, а тоді запитали, чи не допомогти їй дістатися додому. Додому… Джейн немов крізь сон почула свій голос — і сама здивувалася:

— Чи не могли б ви підвезти мене до Сент-Ен?

— Чудово, — відповів чоловік, — ми їдемо до Бірмінгема, це нам по дорозі.

Потому Джейн знову заснула і прокинулася тільки тоді, коли треба було вийти з машини і подзвонити у ворота маєтку. Відчинила їх жінка в плащі, накинутому поверх піжами; виявилося, що то пані Меґз. Проте що було далі і як їй вдалося дістатися до ліжка, вона вже не пам’ятала — втома взяла своє.