Мерзенна сила

1

— Оце поворот! — вигукнув Кері. Він стояв перед каміном в одній із своїх фешенебельних кімнат, що вікнами виходили у Ньютонівський двір. То було найкраще помешкання у коледжі.

— N.O., так? — запитав Джеймс Базбі. Вони з лордом Фіверстоуном та Марком саме частувалися передобіднім шеррі. «Non Olet»,[2] а скорочено — N.O., називали поза очі Чарлза Плейса, ректора Бректонського коледжу. Років п’ятнадцять тому його обрання на цю посаду стало однією з найперших перемог «прогресистів». Наполягаючи, що коледж, мовляв, потребує «свіжої крові», що час уже струсонути ним і хоч трохи розвіяти безпросвітну академічну нудьгу, їм удалося провести свою кандидатуру — підстаркуватого чиновника, який до академічного середовища не мав жодної дотичності ще відтоді, як у минулому столітті закінчив якийсь коледж у Кембриджі. Працею усього його життя став товстелезний звіт про стан каналізації у Сполученому Королівстві; саме тому «прогресисти», мабуть, і надали йому підтримку. На їхню думку, то був дзвінкий ляпас різним там дилетантам і твердолобим консерваторам, які, однак, не забарилися охрестити нового ректора вже згаданим вище прізвиськом. Втім, поступово його стали називати так навіть прихильники: їхніх сподівань він не виправдав, бо цікавився тільки філателією та своїм хворим шлунком. На засіданнях ради ректор брав слово так рідко, що дехто з молодших співробітників ніколи й не чув його голосу.

— Так, бодай йому! — відповів Кері. — Просить зайти до нього відразу після обіду, щоб обговорити одне дуже важливе питання.

— Значить, — припустив Базбі, — на нього насів Джуел із усією своєю компанією. Хочуть, напевне, все переграти.

— Навряд, — засумнівався Кері. — Хіба можна скасувати рішення ради? Тут щось інше. Так чи йнак, а вечір він мені зіпсував.

— У тому-то й річ, що вам, — посміхнувся Фіверстоун. — А нам не забудьте залишити те ваше бренді.

— Джуел… о Боже! — зітхнув Базбі, погладжуючи лівою рукою свою розкішну бороду.

— А мені старого Джуела трохи шкода, — озвався Марк.

Почуття, які спонукали його так сказати, були вельми суперечливі. Заради справедливості варто зазначити, що несподівана й абсолютно непотрібна вихватка Фіверстоуна неприємно вразила Марка; крім того, йому цілий день не давала спокою і думка про те, що саме завдяки лордові він став членом Бректонського коледжу. Що ж він за чоловік, той Фіверстоун? Втім, хоч Марк і вважав, що час уже продемонструвати свою самостійність — справді, не варто «прогресистам» гадати, що він отак відразу без жодних застережень, прийме запропоновані ними правила гри, — у нього водночас складалося враження, що така дещо незалежна позиція допоможе посісти вище місце у їхньому середовищі. Звісно, якби хтось шепнув йому: «Якщо ти покажеш зуби, Фіверстоун цінуватиме тебе ще більше», він би, напевне, образився — що за лакейство?! — але ніхто цього не зробив.

— Шкода Джуела? — перепитав Кері, повернувшись до Марка. — Цікаво, якої б ви заспівали, якби знали його раніше.

— А я з вами згоден, — несподівано підтримав Марка Фіверстоун. — Але я, знаєте, дотримуюся поглядів Клаузевіца. Врешті-решт, навальна, переможна війна — це найгуманніший спосіб добитися свого. Я вмить заткнув йому рота, і тепер, отямившись, він тільки потішиться власною проникливістю: мовляв, ось така вона, сучасна молодь — хіба ж я не казав? А що було робити? Дозволити йому довести себе до інфаркту та ще й розчарувати ввічливою поведінкою?

— Ясна річ, можна й так на це дивитися, — сказав Марк.

— До дідька, — вів далі Фіверстоун, — таж нікому не до вподоби, коли опоненти раптом починають поводитися не так, як звично. Що сказав би наш любий Кері, якби тутешні твердолобі ні сіло ні впало почали з ним у всьому погоджуватися? Певно, геть розгубився би. Роль Отелло враз стала б нікому не потрібна…

— Обід подано, — звістив проректорів «стрілець» (саме так, хтозна й чому, здавна було заведено називати слуг у Бректонському коледжі).

— Отакої, Діку, — сказав Кері, коли вони сіли до столу. — Та я чекаю не дочекаюсь, коли всі ці чвари нарешті закінчаться і можна буде спокійно попрацювати. Гадаєш, постійно долати перепони — таке вже приємне заняття?

Видно було, що лордові глузливі слова трохи зачепили господаря за живе. Фіверстоун розреготався. Сміх той був надзвичайно мужній та заразливий, і Марк відчув, що новий знайомець починає йому подобатися.

— Попрацювати?.. — запитально протягнув Фіверстоун. Маркові здалося, наче лорд при цьому не те що підморгнув, ні, — просто зиркнув у його бік.

— Ну, в декого з нас тут є і своя робота, — відповів Кері трохи тихіше, аби повернути розмову у серйозне русло. Так дехто стишує голос, заводячи мову про релігійні питання чи проблеми зі здоров’ям.

— Не знав, що за вами щось таке водиться, — здивувався Фіверстоун.

— Отут собака і заритий, — сказав Кері. — У такому місці, як наш коледж, можна або спокійно дивитися, як усе валиться і занепадає, або, пожертвувавши науковою кар’єрою, з головою влізти у поточні справи… Нічого, одного прекрасного дня я таки наведу тут лад, а тоді засяду за свою книгу. В мене ж уже все готово, тільки сідай і пиши. Одні довгі, спокійні канікули — ось що мені потрібно.

Марк ніколи раніше не бачив Кері ображеним, і йому ставало дедалі веселіше.

— Зрозуміло, — зітхнув Фіверстоун. — Щоб коледж залишався справжнім осередком науки, його кращим головам доводиться цю науку закинути…

— Власне! — вигукнув Кері. — Саме так воно і… — тут він затнувся, бо Фіверстоун знову розсміявся.

Скарбник, який доти переймався головно їжею, дбайливо струсив з бороди крихти і мовив:

— Так, у теорії це смішно, але, як на мене, Кері таки має рацію. Припустімо, він покине посаду проректора і засяде у своєму кабінеті писати книгу. Цілком можливо, ми отримаємо блискуче дослідження на тему економіки…

— Економіки? — звів брови Фіверстоун.

— Взагалі-то, Джеймсе, я історик, історик військової справи, — зауважив Кері. Його частенько дратувало, що багато хто з колег просто не пам’ятав, яку саме галузь науки він представляє.

— Ну звісно ж, — не знітився Базбі. — Отже, ми, ймовірно, отримаємо блискуче дослідження на тему військової історії. Але років за двадцять це дослідження так чи інакше застаріє, і хтось, либонь, напише краще. Натомість праця, якій наш проректор віддає цілого себе тепер, приноситиме користь коледжу ще довгі століття. Ви подумайте тільки: привести до Еджстоу HIKE! Як вам це, Фіверстоуне?!

Я говорю не тільки про фінансову сторону справи, хоч мене, як скарбника, це питання, звичайно, дуже цікавить. Ви тільки уявіть собі, яке бурхливе нове життя тут завирує, як усе прокинеться і розквітне! Хіба зможе якась — нехай навіть найкраща — книга з економіки…

— З військової історії, — тихенько підказав Фіверстоун, та цього разу Базбі не звернув на його слова жодної уваги і натхненно провадив далі:

— …зрівнятися з таким-от ділом? Я взагалі вважаю це чи не найбільшим тріумфом практичного ідеалізму в цьому столітті.

Добре вино поступово робило свою добру справу. Всі ми знаємо панотців, які після третьої чарки воліють забувати про те, що носять колоратку; з Базбі, проте, все було якраз навпаки: після третьої чарки він про свою колоратку згадував. Вино і тьмяне світло свічок розв’язали йому язика, і священик, який все ж ховався десь у глибинах його єства ще звідтоді, як тридцять років тому він зрікся сану, ніби повертався до якогось химерного, примарного життя.

— Ви знаєте, хлопці, — просторікував скарбник, — я, гм, аж ніяк не ортодокс. Та якщо розглядати релігію у її найглибшому, так би мовити, сенсі, то я можу без жодних вагань заявити, що Кері, добившись переїзду HIKE до Еджстоу, зробив за рік більше, ніж Джуел за ціле життя.

— Я б так не сказав, Джеймсе, — скромно мовив Кері, — хоча…

— Звісно, — погодився Базбі, — кожен може висловлюватися, як йому заманеться, але ж кінець кінцем ми так чи так говоримо про одне й те ж.

— До речі, — запитав Фіверстоун, — хтось із вас уже з’ясував, чим саме займається HIKE і що вони збираються тут робити?

— Дивно чути це від вас, Діку, — здивовано звів брови Кері. — Я думав, ви там за свого.

— Ну, це доволі наївно з вашого боку, — відказав Фіверстоун. — Одна річ — бути своєю людиною, і зовсім інша — розбиратися в науковій програмі інституту.

— Ну, якщо ви маєте на увазі деталі, то… — почав було проректор, але затнувся.

— Послухайте, Фіверстоуне, — підхопив Базбі, — мені здається, ви напускаєте тут таємничості без жодних причин. Як на мене, то мета, яку ставить перед собою HIKE, абсолютно зрозуміла. Це перша спроба серйозного підходу до прикладної науки на державному рівні, причому здійснюється ця спроба з небаченим досі розмахом. Взяти хоча б саму будівлю чи апарат! Подумайте лише, який це поштовх для промисловості… уявіть, як це змобілізує усі таланти країни, до того ж таланти не тільки наукові, в вузькому сенсі. П’ятнадцять начальників відділів отримуватимуть по п’ятнадцять тисяч на рік! У них є своя юридична служба і, кажуть, навіть своя поліція! Свої архітектори, свої геодезисти, свої інженери… це ж просто дивовижно!

— Так, бачу… буде куди прилаштувати наших дітлахів, — кинув Фіверстоун.

— Що ви хочете цим сказати, лорде Фіверстоун? — обурився Базбі, відставивши вбік свою чарку.

— Ой, вибачте, — розсміявся Фіверстоун. — Справді, щось не те бовкнув… я й забув, Джеймсе, що у вас є сім’я.

— Джеймс цілковито має рацію, — заговорив Кері, який нетерпляче очікував нагоди й собі докинути слівце. — Переїзд HIKE до нашого міста означає початок нової ери — ери справді наукової. Досі все робилося як-небудь, майже навмання. Натомість тепер сама наука отримає наукову базу. В інституті збираються створити сорок пов’язаних між собою комісій, які працюватимуть щодня, а результати їхньої праці щоденно публікуватимуться у відповідній рубриці аналітичного табло — дивовижний пристрій, мені недавно показували, як він діє. Звіт кожної комісії буде стрілочками поєднуватися з матеріалами інших комісій, до яких матиме те чи інше відношення, а саме табло оновлюватиметься щопівгодини. Тож один-єдиний погляд — і перед вами розгорнеться цілісна картина діяльності всього інституту Керуватиме тим табло група з принаймні дванадцяти експертів, які займатимуть окреме приміщення десь на горішніх поверхах. Це й справді чудовий пристрій, вони називають його прагматометром… різні напрямки діяльності позначатимуться на табло різними кольорами. Коштувало все це, мабуть, не менше півмільйона.

— От бачите, інститут вже працює на країну, — прорік Базбі. — У прагматометрії велике майбутнє. Залучено сотні людей… Хоча, хто його зна, можливо, це аналітичне табло застаріє ще до того, як буде зведено будівлю інституту!

— Еге ж, — кивнув на знак згоди Фіверстоун, — a N.O. розповідав мені сьогодні зранку, що й каналізація в інституті буде просто незрівнянна…

— Ясна річ, — з притиском мовив Базбі. — І що в цьому поганого?

— А якої думки про все це ви, Стадоку? — поцікавився Фіверстоун.

— Гадаю, Джеймс торкнувся дуже важливої теми, коли згадав, що в них буде власний юридичний відділ і власна поліція, — сказав Марк. — Чесно кажучи, я й ламаного шеляга не дав би за той прагматометр чи каналізаційну систему класу люкс. Важливо інше: наука нарешті повернеться обличчям до соціальних проблем, а держава надасть їй усю можливу підтримку, десь таку, яку надавала під час війни армії. Можна сподіватися, що, об’єднавши зусилля, держава і наука зроблять чимало відкриттів — не менше, ніж вчені-одинаки в минулому; але впевнено можна стверджувати, що реальних справ їм разом вдасться зробити справді набагато більше.

— Чорт забирай, мушу бігти до N.O., — підхопився з місця Кері, поглянувши на годинника. — Якщо після вина вам захочеться ковтнути бренді, то пляшка і келихи он там, у буфеті. Я постараюся повернутися якомога швидше. Ви ж іще трохи посидите, Джеймсе?

— Та ні, піду вже, — буркнув скарбник. — Ви собі ще посидьте, а я лягаю рано. Цілісінький день на ногах… ні, треба бути ідіотом, щоб тут працювати! Всі псують тобі нерви, за все ти відповідаєш мало не головою… А потім тобі ще й кажуть, що науку просувають вперед ті книжкові хробаки, які й носа не висувають ніколи зі своїх бібліотек та лабораторій! Хотів би я побачити, як Ґлосоп чи хтось із його зграї впорався б із усім тим, у чому довелося сьогодні порпатися мені… Послухайте, Кері, повертайтеся краще до тої вашої економіки — вам же легше буде…

— Я ж уже вам сказав… — почав було проректор, та Базбі, схилившись до лорда Фіверстоуна, вже розповідав тому якусь кумедну історію.

Коли Кері з Базбі вийшли, Фіверстоун кілька секунд пильно дивився на Марка, і в його погляді годі було щось прочитати. Та ось він гмикнув, а тоді, відкинувшись на спинку крісла, зайшовся нестримним сміхом, таким гучним і заразливим, що Марк просто незчувся, як розсміявся й собі — по-дитячому щиро і навіть трохи безпорадно. «Прагматометри… розкішні вбиральні… практичний ідеалізм…» — час від часу промовляв крізь сміх Фіверстоун. Маркові раптом стало надзвичайно легко на серці. У нього перед очима враз ясно постало все те, що він досі або не помічав, або з поваги до «прогресистів» майже свідомо пропускав повз вуха. Оце так… і як можна було не бачити, що проректор із скарбником іноді такі смішні?!

— Сміх та й годі, — видихнув Фіверстоун, трохи очунявши. — Ти їх про щось питаєш, а вони раптом починають верзти таке, що й купи не тримається. Але нема ради, мусимо використовувати тих, кого маємо під руками…

— Так-то воно так, але ж саме на них, по суті, й тримається Бректон, — відказав Марк.

— Аж ніяк! Ґлосоп із Білом-«Віхолою», ба навіть старий Джуел удесятеро розумніші за них.

— Не знав, що ви так думаєте…

— Ясна річ, Ґлосоп та іже з ним помиляються. Їхні уявлення про культуру та науку геть застаріли і зовсім не відповідають сучасним вимогам. Але, у будь-якому разі, вони добре знають, чого хочуть, і послідовно дотримуються своїх поглядів. Наші ж бідні приятелі хоч і свято переконані, що сіли на потрібний потяг і навіть певною мірою тим потягом керують, ані гадки не мають про те, куди й навіщо прямують. Вони ладні кістьми лягти, аби тільки HIKE переїхав до Еджстоу, тому їхніми послугами гріх не скористатися. Але які цілі стоять перед інститутом, до якої мети взагалі прагне прогресивне людство — краще їх не питати… Прагматометрія! П’ятнадцятеро начальників!

— Навряд чи я дуже від них відрізняюся…

— Е ні, ви зовсім інакший — адже ви відразу вловили суть. Гм… у мене щодо цього й не було сумнівів. Я прочитав усе, що ви написали за час роботи в коледжі. Саме тому мені й хотілося з вами поговорити.

Марк не відповів. У нього аж у голові запаморочилося від такого стрімкого стрибка на новий, значно вищий щабель втаємниченості… до того ж і портвейн у Кері був просто чудовий.

— Я хочу, щоб ви перейшли до інституту, — мовив Фіверстоун.

— Тобто мені треба буде покинути Бректон?

— Це не має значення. А в принципі, що вам тут робити? Коли N.O. піде на пенсію, ми зробимо ректором Кері…

— Я чув, що ректором хочуть зробити вас.

— Мене?! — витріщив очі Фіверстоун. Марк збагнув, що для лорда така пропозиція не надто відрізняється від пропозиції стати директором школи для неповнолітніх ідіотів, і подумки подякував долі за те, що ці слова прозвучали доволі іронічно. Обоє знову розсміялися.

— Візьмімо вас, Стадоку: на посаді ректора ви б тільки марнували свій час та можливості, — вів далі Фіверстоун. — Натомість для Кері ця робота — в самий раз, він із нею впорається дуже добре. Розумієте, тут потрібна людина, якій подобається смикати за ниточки та плести інтриги заради самих інтриг, людина, яка не забиватиме собі голову питаннями на кшталт «А навіщо все це потрібно?» Бо ще, не дай Боже, почне проштовхувати якісь власні ідеї… А так нам достатньо буде тільки акуратно підвести нашого любого ректора до думки, що коледжу ніяк не обійтися без такого-то, і, повірте, не мине й кількох днів, як він і справді так думатиме й не спочине, доки такий-то не опиниться в коледжі. Властиво, для цього коледж нам і потрібен: для нас цей заклад відіграватиме роль такої собі рибальської сіті чи, якщо хочете, контори з найму працівників.

— Працівників для інституту?

— Так, на першому етапі. Але це тільки початок.

— Боюсь, я не зовсім розумію…

— Заждіть, скоро зрозумієте. Отже, висловлюючись у стилі Базбі, скажу вам таке: людство — на роздоріжжі, і головне питання сьогодні полягає у тому, на чиєму ви боці — прихильників обскурантизму чи прибічників порядку. Схоже, людство у своєму розвитку сягнуло вже ступеня, який дозволяє людям самим потурбуватися про свою майбутню долю. Якщо дати науці волю, то вона спроможеться, якщо дозволите, створити людину заново, зробити її справді корисною істотою. Якщо ж науці не пощастить… що ж, тоді нам кінець.

— Продовжуйте, продовжуйте…

— Перед нами стоять три основні проблеми. По-перше, проблема міжпланетних перельотів.

— Про що це ви?

— Зрештою, зараз це не має значення, адже тут ми нічого не можемо вдіяти. Якось зарадити міг хіба Вестон…

— Зачекайте… він наче загинув під час нальоту?

— Його вбили.

— Вбили?

— Я в цьому переконаний і навіть здогадуюсь, хто це зробив.

— О Боже! І що, невже нічого не можна зробити?

— Немає жодних доказів. Убивця — поважний кембриджський філолог, такий, знаєте, світлобородий, має слабкий зір і накульгує на одну ногу. Він навіть обідав якось тут у коледжі.

— За що ж він убив Вестона?

— За те, що той був на нашому боці. Вбивця належить до ворожого табору.

— І тільки за це Вестон наклав головою?

— Власне, кивнув Фіверстоун. — В тому-то й річ. Вам, поза сумнівом, частенько доводиться чути, як усілякі там Кері та Базбі розводяться про «боротьбу» з реакцією. Але їм навіть на думку не спадає, що ця боротьба може бути справжньою, зі справжніми жертвами. Вони гадають, що опір ворогів закінчився судом над Галілеєм. Не вірте — все тільки починається. Нашим супротивникам відомо, що ми нарешті здобули справжню силу; питання майбутнього людства вирішиться протягом якихось шістдесяти років. Вони боротимуться до кінця і ні перед чим не зупиняться.

— Їм ніколи не перемогти, — мовив Марк.

— Сподіваймось, — відказав Фіверстоун. — Хоча ви маєте рацію: їм не перемогти. Тому для кожного з нас так важливо вже тепер зробити свій вибір, раз і назавжди вирішити, на чиєму ми боці. Якщо вважати, що твоє діло сторона, то перетворишся на звичайного пішака.

— Ну, в мене немає й краплі сумніву, на чиєму я боці, — запевнив Марк. — На кін поставлено виживання людства, не більше і не менше… про що тут ще думати?

— Особисто я не дуже захоплювався б пафосними заявами у стилі Базбі, — сказав Фіверстоун. — Чесно кажучи, надто перейматися тим, що відбуватиметься через мільйони років після нас, — достоту невдячна справа; крім того, не забувайте, що наші супротивники також твердитимуть, що борються, мовляв, за виживання людства. З погляду психоаналітики обґрунтувати такий підхід дуже просто. На практиці ж це означає, що ні ви, ні я не любимо бути пішаками і нічого не маємо проти того, щоб трохи поборотися — особливо, якщо перемогу нам гарантовано так чи інакше.

— То що ж треба робити насамперед?

— Ось у цьому й питання. Як я вже сказав, вирішення проблеми міжпланетних перельотів доведеться тимчасово відкласти. Отже, перед нами постає друга проблема: як позбутися наших суперників тут, на Землі. Я маю на увазі не тільки комах і бактерій. На цій планеті життя взагалі якесь надто буйне — що тваринне, що рослинне. Скидається на те, що ми ще тут усе як слід не розчистили. Спочатку у нас просто не було такої можливості, а поза тим, на заваді ставали різні доволі хибні міркування гуманістичного та естетичного характеру… зрештою, ще й тепер ви не раз почуєте, що не можна порушувати рівновагу сил у природі, і таке інше. От усім цим нам і доведеться зайнятися. Ну й кінець кінцем залишається ще третя проблема: сама людина.

— Продовжуйте. Мене це дуже цікавить.

— Людина має взяти на себе відповідальність за людину. Це означає, як ви самі чудово розумієте, що одні люди мають турбуватися про всіх інших. Ось вам, до речі, ще одна причина, через яку потрібно поквапитися з вибором. Адже ми з вами, безумовно, хочемо опинитися саме серед тих перших.

— І з чого, на вашу думку, доведеться починати?

— З кількох простих і цілком очевидних речей. По-перше, стерилізація непридатних, ліквідація відсталих рас (навіщо нам зайвий тягар?), запровадження селекції при розмноженні. Далі — справжня освіта, в тому числі й внутріутробна. Така освіта не залишить жодних шансів різним дурницям на кшталт права на вільний вибір. Людина просто буде рости такою, як треба, і квит; ні вона сама, ні її батьки нічого не зможуть із цим вдіяти. Звісно, спочатку це торкнеться тільки психології, але згодом ми вийдемо безпосередньо на рівень біохімічних реакцій і напряму керуватимемо людською свідомістю.

— Все це звучить просто запаморочливо, Фіверстоуне…

— І, зауважте, цілком реалістично. Словом, йдеться про новий тип людини, створювати який почнемо ми з вами.

— Оце мене, властиво, й турбує. Не подумайте, що в мені говорить надмірна скромність… але я зовсім не розумію, як можу докластися до здійснення всіх цих грандіозних планів.

— Ви, може, й не розумієте, зате розуміємо ми. Якщо коротко, то ви — саме та людина, яка нам потрібна: чудовий соціолог з абсолютно реалістичними поглядами на життя, не боїтеся відповідальності… крім того, дуже добре пишете.

— Стривайте, то ви хочете, щоб я допоміг вам надати всім цим задумам широкого розголосу?

— Ні, нам радше потрібно, щоб ви їх, якщо дозволите так висловитися, камуфлювали. Звісно, тільки попервах. Згодом, коли все набере обертів, нам уже не доведеться зважати на славнозвісне добросердя британського загалу. Думаю, ми те серце британцям трохи підправимо — на свій лад. Але поки що, на самому початку, дуже важливо подати все це належним чином. От наприклад, якщо поповзуть чутки, що HIKE планує проводити досліди над ув’язненими, то наступного ж дня різні старі діви — причому, хе-хе, обидвох статей — здіймуть страшенну бучу й усі вуха протуркотять добропорядним громадянам про гуманне ставлення до в’язнів. А назвіть це «перевихованням осіб, що відзначаються неналежною поведінкою», — і вони всі аж розрюмсаються від захвату, що, мовляв, варварська епоха примітивних покарань нарешті добігає кінця. Така-от дивна річ: слово «експеримент» переважно сприймається доволі негативно, а слово «експериментальний» — ні. Не можна проводити експериментів над дітьми; але запропонуйте любим діткам безкоштовне навчання в експериментальній школі при HIKE — і ніхто вам і слова кривого не скаже.

— Отже, моя робота полягатиме насамперед у… е-е… публіцистиці?

— Ну, публіцистикою це назвати важко, бо читатимуть ваші матеріали у першу чергу, наприклад, члени парламентських комітетів, а не пересічні читачі. Але так чи інакше, це не буде вашим основним заняттям. Наразі доволі важко спрогнозувати, які завдання перед вами стоятимуть… До речі, з такою людиною, як ви, про фінансовий бік справи я навіть не говорю. Для початку ми запропонуємо вам цілком скромну суму, якихось півтори тисячі на рік.

— Про це я ще й не думав, — пробурмотів Марк, зашарівшись від задоволення.

— Я й не сумнівався, — сказав Фіверстоун. — А тепер мушу вас застерегти: поки що видимої небезпеки немає, але вона неодмінно з’явиться. Коли справа зрушиться з місця, то я не здивуюся, якщо вас спробують просто прибрати, як того бідолаху Вестона.

— Про це я також не подумав, — мовив Марк.

— Гаразд, отже, завтра я відвезу вас до Джона Візера, — підсумував Фіверстоун. — Він просив привезти вас на суботу-неділю, якщо ви зацікавитеся нашою пропозицією. Там із усіма познайомитеся, роздивитеся, що й до чого… можливо, тоді й приймете остаточне рішення.

— Заждіть-но, а до чого тут Візер? Хіба HIKE очолює не Джулз? — здивувався Марк. Джулз був відомим письменником і популяризатором науки; коли мова заходила про новий інститут, то майже завжди згадувалося і його ім’я.

— Джулз?! Отакої! — розсміявся Фіверстоун. — Невже ви й справді гадаєте, що цей кумедний коротун в курсі всіх наших справ? Його завдання — представляти інститут поважній британській публіці на сторінках центральних газет і отримувати королівську платню; мушу зазначити, з цим він дає собі раду просто бездоганно. Але для справжньої роботи він зовсім не годиться. В голові у нього — якась чудернацька суміш зі старих соціалістичних ідей, приправлена тією безглуздою балаканиною про права людини. Повірте, він недалеко втік від Дарвіна!

— Мабуть, — погодився Марк. — Якщо чесно, то мене завжди дивувало, що він узагалі робить в інституті… Ну що ж, ви дуже люб’язні. Мені залишається тільки прийняти вашу пропозицію і поїхати на вихідні до Візера. Коли ви вирушаєте?

— За чверть одинадцята. Кажуть, ви живете при Сендаунській дорозі, то я можу по вас заїхати.

— Дуже дякую. Розкажіть-но мені про Візера.

— Джон Візер… — почав було Фізерстоун, та раптом обірвав на півслові і прошепотів:

— До дідька, Кері йде. Доведеться нам вислухати, що сказав N.O., і як наш чудовий політик поставив його на місце. Не тікайте, без вашої моральної підтримки я пропаду…

2

Коли Марк вийшов із коледжу, автобуси давно вже не ходили, і йому довелося повертатися додому пішки, швидко крокуючи під гору у м’якому місячному світлі. Не встиг він увійти до помешкання, як сталося щось дуже дивне: відразу за дверима йому в обійми кинулася перелякана, ба навіть якась упокорена Джейн; вона вся тремтіла, ледь не плакала і знай повторювала: «Ой, Марку, як добре, що ти прийшов! Я так злякалася!»

Чи не найбільше його здивувало те, що дружина, пригорнувшись до нього, враз уся якось розслабилася, мало не обм’якла. Таке траплялося й раніше, але дедалі рідше й рідше. І щоразу наступного ранку все закінчувалося сваркою, для якої, здавалося б, не було жодних причин. Це завжди неабияк його бентежило, але він так і не наважився бодай спробувати поговорити з Джейн на цю тему відверто.

Втім, навіть якби вона розповіла, чому так непокоїться, то вельми сумнівно, що Марк зумів би як слід розібратися в її почуттях; зрештою, й пояснити все це до пуття їй навряд чи вдалося б — була страшенно збентежена. А проте саме того вечора незвична поведінка Джейн пояснювалася доволі просто.

Від Дімблів вона повернулася десь о пів на п’яту, упевнена, що з усіма кошмарами і страхами, які не давали їй спокою вночі і зранку, покінчено раз і назавжди; прогулянка збадьорила її і додала апетиту. Дні ставали щораз коротшими, тож зашторити вікна й увімкнути світло довелося ще до того, як вона встигла напитися чаю. Це навело Джейн на думку, що переляк, викликаний тим сном, у якому так химерно переплелися стариган — похований, але не померлий, — його плащ та схожа на іспанську мова, такий же безглуздий, як і дитячий страх перед темрявою. Далі Джейн мимоволі пригадалося, що в дитинстві їй не раз траплялося-таки лякатися темряви. Спогади ці були, либонь, не найприємніші, бо повернувшись до столу допивати чай, вона бачила вже, що вечір зіпсовано — до того ж абсолютно безнадійно. Спочатку їй стало важко читати, думки весь час кудись тікали, і кінець кінцем книжку довелося відкласти. Потім Джейн зізналася сама собі, що стривожена, а ще трохи згодом — що стривожена неабияк. Відтак доволі довго їй вдавалося тримати себе в руках, хоч вона й усвідомлювала, що вивести її з рівноваги може тепер перша-ліпша дурниця. Настав час вечеряти, але Джейн зовсім не хотілося йти на кухню, щоб зготувати собі щось перекусити, а коли вона таки змусила себе це зробити, то все одно не змогла проковтнути ні шматочка. Тепер уже довелося хоч-не-хоч визнати, що страх повернувся; у розпачі вона зателефонувала до Дімблів і сказала: «Здається, мені таки треба побачитися з тою людиною, про яку ви говорили». Після невеличкої паузи пані Дімбл назвала їй адресу Почувши, що треба буде звернутися до панни Айронвуд із Сент-Ен, Джейн несамохіть відчула розчарування: цілком підсвідомо їй чомусь здавалося, що то мав би бути чоловік. Вона запитала, чи треба домовлятися про зустріч заздалегідь і почула у відповідь: «Ні, не треба, вони будуть… можете приходити, коли захочете». Джейн зовсім не збиралася класти слухавку так швидко та й подзвонила головно тому, що їй просто хотілося почути голос матінки Дімбл. Потай вона сподівалася, що та все збагне й одразу скаже: «Заждіть, зараз я до вас приїду». Натомість же — і це було доволі дивно — пані Дімбл тільки швиденько продиктувала їй адресу і поспіхом побажала доброї ночі. Джейн спало на думку, що своїм дзвінком вона перервала розмову, в якій ішлося про неї або, гаразд уже, не те щоб безпосередньо про неї, а про щось дуже важливе і якось із нею пов’язане. І потім, що мало означати те «вони будуть…»? «Вони будуть вас чекати»? В голові у Джейн один по одному зринали якісь моторошні, наче вихоплені з дитячих страшних снів здогади про те, хто такі ті вони і навіщо на неї чекатимуть. Вона ніби наяву бачила, як хтось проводить її до кімнати, де сидить, склавши руки на колінах, з голови до ніг закутана у чорне вбрання панна Айронвуд, а тоді каже: «Вона вже тут» і виходить, залишаючи її з тією панною наодинці.

«Та ну їх до дідька, тих Дімблів!» — мовила спересердя Джейн сама до себе і тут-таки про це пошкодувала, не стільки через докори сумління, скільки через страх. Тепер, після того дзвінка, все тільки ускладнилося; жах немов запрагнув поквитатися з нею за марну спробу його уникнути й охопив її з новою силою. Сховатися від нього було ніде, і згодом вона ніяк не могла пригадати, чи й справді перед нею, немов уві сні, з’являвся той страховидний дідуган у плащі, а чи вона просто сиділа, зіщулившись та широко розплющивши очі, і без надії сподівалась — ба навіть молилась, хоч і не вірила ні в кого, кому можна було б молитися, — що скоро все це закінчиться.

Тим-то Джейн і кинулася в обійми чоловікові, щойно той переступив поріг. Марк же тільки пошкодував, що це сталося саме тепер, коли він прийшов додому так пізно, так утомився та ще й, чесно кажучи, був не зовсім тверезий.

3

— Як ти сьогодні почуваєшся? Все нормально? — допитувався Марк наступного ранку.

— Все гаразд, дякую, — коротко відповіла Джейн.

Наполовину одягнута, вона сиділа біля нічного столика, розчісуючи волосся; Марк ще й не піднімався, а попивав собі в ліжку чай і з насолодою стежив за її рухами. Якщо він тієї миті не надто замислювався над непорозуміннями у стосунках між ними, то почасти це пояснювалося просто-таки невиліковною схильністю людства до екстраполяції. Пестячи ягнятко, ми й на мить не сумніваємося, що воно добре і лагідне, адже у нього така ніжна вовна! Чоловіки називають розкішними тих жінок, які породжують у них відповідні почуття. Марк був у такому захваті від Джейниного тіла — міцного й стрункого, проте водночас м’якого й округлого, — що мимохіть приписував дружині ті ж відчуття, які вона будила в ньому.

— Ти цілком певна, що все гаразд? — ще раз перепитав вій.

— Цілком, — відказала Джейн ще коротше.

Дратувалася вона — принаймні так їй здавалося — через те, що волосся її не слухалося, а тут ще й Марк причепився зі своїми розпитуваннями, як сльота до плота… Звісно, вона розуміла, що поза тим сердита і сама на себе, бо вчора зірвалася і долучилася, хоч і ненадовго, до тих, кого найбільше зневажала, — тремтячих і щомиті готових розплакатися героїнь сентиментальних романів, таких собі «маленьких жіночок», які шукають розради в чоловічих обіймах. Втім, у неї склалося враження, що гнів засів десь глибоко всередині, ген-ген на задвірках її свідомості, і вона навіть не здогадувалася, що насправді він пульсує в кожній жилці, тож саме тому пальці у неї такі неслухняні — пальці, а не волосся.

— Бо, — продовжував тим часом Марк, — якщо тобі хоч трішечки недобре, я міг би й не поїхати. Побачуся з тим Візером іншим разом, нічого страшного.

Джейн промовчала.

— Розумієш, якщо я поїду, то мене не буде до завтра або й до післязавтра.

Джейн стиснула губи ще міцніше і далі мовчала.

— Послухай, якщо я все-таки поїду, то, може, попросимо Міртл на кілька днів перебратися до нас?

— Ні, красно дякую, — категорично заперечила Джейн, а за мить додала: — Я вже давно звикла сидіти тут сама.

— Знаю, — трохи спохмурнів Марк. — У нас в коледжі останнім часом твориться чортзна-що. Тому-то я й подумую про нову роботу.

Джейн далі мовчала.

— Е ні, так не піде, старенька, — Марк раптом сів і спустив ноги на підлогу. — Нічого нам ходити коло та навколо. Щось не хочеться мені нікуди їхати, доки ти в такому-от стані.

— В якому такому стані? — Джейн повернулася до чоловіка і вперше глянула просто йому у вічі.

— Ну… трохи знервована… з кожним таке часом трапляється.

— Перед тим, як ти вчора ввечері — чи то пак сьогодні зранку — прийшов додому, мені просто наснився поганий сон, от і все, і нічого говорити зі мною так, ніби я якась неврастенічка! — Взагалі-то Джейн намірялася сказати зовсім не це.

— Послухай, не треба так… — почав було Марк.

— Як так? — голосно спитала Джейн, і не встиг Марк і рота розкрити, як вона вже вела далі: — Якщо ти думаєш, що я збожеволіла, то краще запроси сюди Брайзекра, нехай мене обстежить. Поки тебе не буде, вони тихенько запакують мене до божевільні, та й по всьому. Добре, я йду зготую щось на сніданок. Одягайся, і то швидко, бо ще подзвонить той твій Фіверстоун, а ти ще навіть не поголився!

Через усе це Марк у ванній сильно порізався бритвою (і відразу ж уявив собі, як прийде на таку важливу розмову до того Візера з великим клаптем вати на верхній губі), а Джейн вирішила, що має вдосталь причин приготувати для Марка особливо вишуканий сніданок — сама вона відчувала, що не годна проковтнути ані шматочка, — і взялася до справи з усім запалом, на який здатна розгнівана жінка, та в останню мить перевернула все просто на нову плиту Вони ще сиділи за столом і вдавали, ніби читають, коли приїхав лорд Фіверстоун. На превеликий жаль, тієї ж хвилини у дверях з’явилася і пані Меґз; про неї Джейн говорила зазвичай десь так: «Одна жінка допомагає мені двічі на тиждень по господарству…». Років двадцять назад Джейнина мати зверталася б до такої працівниці просто «Меґз» і чула б у відповідь: «Так, мем». Тепер же жінки називали одна одну навзаєм «пані Меґз» і «пані Стадок». Вони були приблизно одного віку, і холостякові ледве чи впали б у вічі якісь відмінності у їхньому вбранні, тож не слід, мабуть, аж надто картати лорда Фіверстоуна за те, що саме пані Меґз він потиснув руку, коли Марк спробував відрекомендувати йому свою дружину. Так чи інак, це зовсім не скрасило Джейн тих кількох хвилин, що їх чоловіки провели у домі перед тим, як вирушити в дорогу.

Через кілька хвилин Джейн і сама притьмом вискочила з помешкання на вулицю; пані Меґз вона сказала, що хоче пройтися по крамницях. «Ні, сьогодні я точно не витримаю її балаканини, — думалося Джейн. — У неї ж рот взагалі ніколи не закривається.» Не закривався рот і в лорда Фіверстоуна: він знай плескав язиком і широко розтягував губи у неприродній, дурнуватій посмішці; тоді ставав геть схожий на акулу. Та й манер у нього жодних, просто телепень якийсь та й годі! Що спільного може бути в Марка з тим чоловіком? Вираз лордового обличчя не викликав у Джейн жодної довіри. Цілком можливо, що й із Марка той Фіверстоун просто глузує, можливо, хоче обвести довкола пальця — для цього багато не треба. І навіщо тільки Марк перейшов у Бректон… сущий жах, а не коледж! Що він знайшов у Кері чи в тому огидному бородані, який колись, здається, був священиком? Ну, гаразд, а що тепер робити їй — сьогодні, і завтра, і післязавтра, і ще хтозна-скільки часу, адже коли чоловік каже, що їде з дому на два дні, то це означає, що його може не бути й тиждень; надішле телеграму — навіть не завдасть собі клопоту зателефонувати, — і все в порядку.

Ні, треба щось робити. Джейн навіть замислилася на хвилину, чи не скористатися чоловіковою порадою; може, й справді варто запросити до себе Міртл — Маркову сестру-близнючку? Але ж та просто обожнює свого золотенького братика і тільки й базікатиме про його здоров’я та сорочки із шкарпетками, а в голосі у неї мимохіть частенько проскакуватиме непідробне здивування: і як лишень пощастило Джейн вийти за нього заміж? Ні, ні, тільки не Міртл. Потому їй спало на думку, що, можливо, варто все ж звернутися до доктора Брайзекра. Він працює у Бректоні і, напевне, нічого з неї й не візьме. Але ж доведеться відповідати на купу запитань… ні, цього вона точно не витримає! І все ж, так чи інакше, треба щось робити… Кінець кінцем Джейн, дивуючись сама собі, вирішила, що таки поїде у Сент-Ен до панни Айронвуд, і тут же подумала: «Ну, все, я вже геть здуріла!»

4

Якби ви того дня отримали раптом нагоду поглянути на Еджстоу з висоти пташиного польоту, то далеко на півдні побачили б крихітну цятку, що стрімко мчала головною дорогою, а трохи згодом на сході, набагато ближче до сріблястої стрічки Вайнду, помітили б дим потяга, що рухався вперед значно повільніше.

Тією цяткою була машина, яка везла Марка Стадока до станції переливання крові у Белбері, де тимчасово розташувалися керівні структури HIKE. Машина та з самого початку справила на Марка вельми позитивне враження. Чохли на сидіннях були такої якості, що мимоволі виникало бажання спробувати їх на смак. А якою енергією, чоловічою силою — від жінок Марка тієї хвилини трохи млоїло — віяло від самих рухів Фіверстоуна, коли він спритно всівся за кермо, виставив у вікно лікоть і, міцно затиснувши в зубах люльку, завів двигун! Навіть вузькими вуличками Еджстоу вони їхали дуже швидко, а Фіверстоун тим часом знай сипав напрочуд влучними дотепами на адресу пішоходів та інших водіїв, які траплялися їм дорогою. Ось вони проминули залізничний переїзд та коледж святої Єлизавети, де колись вчилася Джейн, і тільки тоді лорд отримав можливість показати все, на що було здатне його авто. Мчали вони так, що навіть на напівпорожній дорозі обабіч постійно миготіли інші машини, власники яких, здавалося, вперше сіли за кермо, якісь розтелепи-перехожі, коні, собаки і кури, яким, на думку Фіверстоуна, «просто достобіса щастило»; втім, якась невдатна курка таки не встигла вчасно зійти на узбіччя. Повз них вихорем проносилися телеграфні стовпи, над головою з гуркотом пролітали мости, а села притьмом утікали назад, щоб за якусь мить зникнути за обрієм.

Марк, сп’янілий від свіжого повітря і захоплений — а водночас у глибині душі й неприємно вражений — тією демонстративною зухвалістю, з якою вів машину Фіверстоун, тільки вигукував: «Як ми його?! Оце так! Сам винен!», краєм ока поглядаючи час від часу на свого супутника та розмірковуючи про те, як вигідно вирізняється той на тлі метушливих та схильних до напускної бундючності Кері й Базбі. Довгий прямий ніс, стиснуті зуби, опуклі вилиці, сама манера носити костюм — все це не залишало жодних сумнівів, що перед тобою справжній чоловік, який впевненою рукою веде справжню машину туди, де роблять справжні справи. Невдовзі до цих справжніх справ долучиться і він, Марк… Раз чи два його все ж пройняло вагання: а чи достатньо добре лорд Фіверстоун водить машину, щоб отак стрімголов мчати вперед, геть забувши про гальма?

— На такі перехрестя нічого й зважати! — вигукнув Фіверстоун після того, як вони вкотре вийшли сухими з води, уникнувши зіткнення, — цього разу просто дивом.

— Авжеж! — крикнув Марк у відповідь. — До біса ті дурні правила!

— Самі водите? — запитав Фіверстоун.

— Бувало! — відказав Марк.

Димок, який ви побачили б на схід від Еджстоу, вказував на потяг, у якому Джейн Стадок поволі під’їжджала до селища Сент-Ен. Ті, хто прибував до Еджстоу з Лондона, мали всі підстави гадати, що це — кінцева станція. Але якщо роззирнутися навколо, то на маленькій платформі трішки віддалік можна було побачити невеличкий потяг із двох чи трьох вагонів та старенького паровоза, який химерно шипів і випускав звідкілясь ізнизу струмені білої пари. Більшість пасажирів цього потяга, здавалося, добре знає одне одного, а замість третього пасажирського вагона чіпляли часом спеціальний вагон для транспортування худоби. На платформі тут зазвичай громадилися великі плетені кошики з кролячими тушками або різним іще живим домашнім птаством; поруч походжали чоловіки у брунатних капелюхах та крагах, а іноді снували й собаки — тер’єри або вівчарки, що вже давно звикли їздити залізницею. Відходив той потяг о пів на другу; в одному з вагонів, що, час од часу посмикуючись, неспішно сунули за паровозом по насипу сиділа й Джейн, споглядаючи Бреґдонський ліс крізь гілля поближніх дерев, на якому багряніло й жовтіло подекуди ще не опале листя; далі вони проминули переїзд біля Бреґдон-Кемпу, а тоді попри межу Броул-Паркського маєтку (в одному місці поміж деревами промайнула велика центральна садиба) дісталися до першої зупинки на станції Герцогський Ітон. Тут, як і згодом у Вулгемі, Кюр-Гарді і Форстоунзі, потяг, ніби зітхаючи, зупинявся, трохи подавшись назад; гуркотіли молочні бідони, по платформі гупали грубі черевики, а потім раптом западала тиша. Через вікно пригрівало осіннє сонце, і до вагона проникали польові й лісові запахи з-поза крихітної станції; складалося враження, що залізниця становить таку ж невід’ємну частину довкілля, як і ті поля та ліси. На кожній зупинці одні пасажири виходили з вагона, інші — заходили; то були і чоловіки з поморщеними, схожими на печене яблуко обличчями, і жінки у прикрашених штучними плодами капелюшках, і школярі. Втім, Джейн усіх їх якщо й помічала, то тільки краєм ока; теоретично вона вважала себе радикальною демократкою, але насправді поза книгами та часописами жодна верства населення — окрім хіба її власної — ще не набула для неї реальних обрисів. А між станціями тим часом пропливали химерні острівці, на позір настільки відокремлені від навколишньої дійсності, що, здавалося, достатньо на ходу вистрибнути з вагона, захопивши їх зненацька, аби здобути достоту неземне блаженство… Ось промайнув дім, за яким бовваніло кілька копиць сіна, а навколо розляглася широка зорана нива; ось стоять один за одним двійко підстаркуватих коней; ось маленький сад, в якому сушиться розвішена на мотузці білизна, а онде причаївся кролик: він вражено витріщив на потяг свої схожі на чорні цяточки оченята і настовбурчив вуха — ну чисто тобі два знаки оклику. Чверть по другій вони прибули до Сент-Ен; тут кінчалася і залізниця, і, здавалося, взагалі геть усе. За станцією в обличчя Джейн війнуло прохолодне повітря, і це її неабияк збадьорило.

Хоч усю другу половину дороги потяг, натужно попихкуючи парою і важко поскрипуючи на закрутах, пнувся під гору, далі все одно треба було ще трохи підніматися пішки, бо селище лежало на вершині пагорба — така картина звична радше для Ірландії, ніж для Англії, — а станція розташовувалася дещо віддалік. Дорогою, що звивалася між високими берегами, Джейн дісталася до церкви і відразу повернула ліворуч, на Саксон-Крос. По ліву руку будинків не було — там росли в ряд високі буки, за якими стрімко спадала донизу неогороджена рілля, а далі простягалася лісиста рівнина, яка синіла, скільки сягало око, до самісінького обрію. То була, мабуть, найвища точка всієї навколишньої місцевості. Праворуч же тягнулася хтозна й куди висока стіна. В ній виднілися двері, а біля дверей висів старий залізний дзвінок. Джейн раптом відчула приплив рішучості.

Хоч вона й була певна, що, приїхавши сюди, впорола дурницю, та все ж подзвонила. Коли дзеленчання стихло, запала тиша, від якої тут, на височині, аж повівало якоюсь прохолодою; тиша ця тривала так довго, що Джейн уже стало здаватися, наче ніхто в цьому домі й не живе, і вона саме роздумувала, подзвонити ще раз чи повернутися і піти геть, коли за дверима почулися швидкі кроки.

Тим часом авто лорда Фіверстоуна вже давно прибуло у Белбері — розкішний особняк епохи Едварда VII, споруджений на замовлення одного мільйонера, який страшенно захоплювався Версалем. Складалося враження, що особняк цей пізніше пустив обабіч пишну парость трохи новіших та нижчих, сірих на вигляд будівель, де й розмістилася станція переливання крові.