Мерзенна сила

1

— Зупинись! Стій, де стоїш, і скажи, хто ти і з чим прийшов у цей дім, — сказав Ренсом.

Чоловік у рваному вбранні, що стояв на порозі, трохи нахилив голову вбік — так, наче не розчув. Тієї ж миті до сіней увірвався вітер: він гучно грюкнув дверима до кухні, зачинивши там жінок, а з полиці зірвалася і з гуркотом упала в умивальник велика олов’яна миска. Незнайомець ступив крок досередини.

— Sta, — сказав Ренсом громовим голосом. — In nomine Patri et Filii et Spiritus Sancti, die mihi qui sis et quam ob causam venenis.[11]

Чоловік зупинився і відкинув з чола мокре волосся. Світло впало йому на обличчя, і Ренсом побачив, що там панує вираз абсолютного, безмежного спокою. Здавалося, кожен м’яз у тілі незнайомця розслаблений так, як то буває хіба тоді, коли людина міцно спить; він стояв, не рухаючись, і кожна крапля з промоклого наскрізь плаща падала туди ж, куди впала попередня.

Секунду чи дві він без особливого зацікавлення розглядав Ренсома, а тоді повернув голову вліво — там за дверима, які порив вітру відкинув мало не до самої стіни, стояв МакФі.

— Виходь, — мовив незнайомець латиною. Ці слова було сказано тихо, ледь не пошепки, та водночас вони прозвучали так глибоко, що навіть у тих сінях, де що хотів, те й робив оскаженілий вітер, повітря сповнилося якоюсь дивною вібрацією. Та ще більше здивувався Ренсом, коли побачив, що МакФі негайно послухався і вийшов з-за дверей. Дивився ольстерець не на нього, а на прибульця, і раптом широко, на весь рот позіхнув. Той окинув його поглядом, повернувся до Ренсома і сказав по-латині:

— Хлопче, скажи панові цього дому, що я прийшов.

Вітер тим часом шарпав поли його плаща і знову розмаяв волосся, та сам він стояв нерухомо, наче могутнє дерево, і, здавалося, нікуди не поспішав. Та й голос у нього був саме такий, який годилося б мати дереву; густий, неквапний і терплячий, той голос наче піднімався через коріння, глину й каміння звідкілясь із надр самої землі.

— Пан цього дому — перед тобою, — відповів Ренсом тією ж мовою.

— Ну так, звісно, — кивнув прибулець. — А он той недоріка — твій єпископ.

Вираз обличчя в нього не змінився, але в проникливих очах майнула тінь усміху. Раптом він нахилився до Ренсома і тим же тоном повторив:

— Скажи своєму володарю, що я прийшов.

Ренсом незмигно дивився на нього.

— Ти справді хочеш, — запитав він нарешті, — щоб я покликав своїх володарів?

— В монашій келії і крук навчиться каркати по-латині, — кинув прибулець. — Гаразд, послухаймо, як ти їх покличеш, чоловічку.

— Для цього мені знадобиться інша мова, — сказав Ренсом.

— Що ж, крук може каркати і по-грецьки.

— Це не грецька.

— Тоді по-гебрейськи.

— І не гебрейська.

— Ну, якщо тобі кортить побалакати по-варварському, то це буде трохи важче, але я все одно тебе перебалакаю, — він усе ж наче посміхнувся, та посміх цей ховався глибоко у велетенських грудях і зовні виявився хіба у легенькому порухові плечей. — Гарна буде забава.

— Можливо, ця мова й справді видасться тобі варварським наріччям, — мовив Ренсом. — Її давно вже не чути навколо. Навіть у Нумінорі нею не говорили на вулицях.

Прибулець не здригнувся, обличчя в нього й далі було таке ж спокійне, як і досі, коли не ще спокійніше, проте в голосі з’явилося зацікавлення.

— Твої володарі дозволяють тобі бавитися небезпечними іграшками, — сказав він. — Скажи мені, рабе, що таке Нумінор?

— Істинний Захід, — відповів Ренсом.

— Ну, що ж… — протягнув незнайомець, а тоді, трішки помовчавши, додав: — В цьому домі до гостей ставляться не надто люб’язно. У спину мені дме холодний вітер, і я довго спав… Ти ж бачиш, я вже переступив твій поріг.

— Мене це мало обходить, — мовив Ренсом і кинув по-англійськи: — Зачиніть-но двері, МакФі. — Та відповіді не було, і, вперше відвівши погляд від велетенської постаті прибульця, він побачив, що ольстерець сидить на єдиному в сінях стільці і міцно спить.

— Що це означає? — запитав Ренсом, гостро глянувши на незнайомця.

— Якщо ти й справді господар цього дому, то не потребуєш жодних пояснень. Якщо ні, то чого я маю щось тобі пояснювати? Не бійся, з твоїм челядником усе буде добре.

— Побачимо, — відповів на це Ренсом. — Гаразд, заходь — я тебе не боюся. Повір, я більше боюся, що ти не забажаєш тут залишатися. Зачини двері сам, якщо хочеш, — бачиш, у мене болить нога.

Не зводячи з Ренсома очей, прибулець лівою рукою намацав у себе за спиною двері і зачинив їх. МакФі навіть не ворухнувся.

— А тепер, — знов озвався незнайомець, — скажи мені, хто твої володарі?

— Мої володарі — Оярси.

— Де ти чув це слово? — недовірливо зиркнув на нього незнайомець. — Якщо ти справді один із нас, то чому вдягаєшся, як останній раб?

— Дивлячись на твоє вбрання, — відказав Ренсом, — теж не скажеш, що ти — друїд.

— Гарна відповідь, — мовив незнайомець. — Що ж, бачу, ти справді володієш знанням… У такому разі дай відповідь на три мої запитання — якщо наважишся.

— Добре, я відповім, якщо зможу. А от хто на що наважиться — це ми ще побачимо.

Кілька секунд прибулець розмірковував, а тоді трохи наспівно, ніби повторюючи давно вивчений урок, поставив таке запитання (воно вклалося у два латинські гекзаметри):

— Що таке Сульва? Яким шляхом вона ходить? Чому її лоно з одного боку безплідне? Де в шлюбі немає любові?

Ренсом відповів:

— Сульву смертні називають Місяцем. Вона ходить найнижчою сферою, межею спустошеного світу. Той її бік, що повернутий до нас, розділяє наше прокляття, інший же дивиться у Глибокі Небеса, і щасливий той, хто зуміє перейти межу між ними і поглянути на нього. З цього боку лоно її безплідне, а в шлюбах немає любові. Там живе проклятий народ, сповнений гординею і хіттю. Коли чоловік бере жінку собі за дружину, то сплять вони не разом, а окремо, кожне — з хитромудро витвореним образом іншого, урухомленим за допомогою диявольського мистецтва, бо справжнє тіло їх не приваблює — такі витончені вони у своїх хтивих фантазіях. Діти їхні з’являються на світ у потаємному місці завдяки злим умінням.

— Ти добре сказав, — відгукнувся незнайомець. — Я думав, що відповідь на це запитання знають тільки троє людей у цілому світі. Але друге буде складніше. Де зараз перстень короля Артура? Який володар зберігає у своєму домі цей скарб?

— Цей перстень, — відповів Ренсом, — зараз на пальці в самого Артура, в царському домі на круглому наче чаша острові Абгалджин, що за морем Лур на Переландрі. Адже Артур не помер; Господь наш забрав його туди, і там він разом із Єнохом, Іллею, Мойсеєм і царем Мельхиседеком чекатиме кінця часів та повалення Сульви. Саме в Мельхиседекових палатах цей перстень і виблискує самоцвітами на пальці у пендраґона.

— Добре сказано, — схвально кивнув прибулець. — У нас вважалося, що це відомо тільки двом людям у світі. Але відповідь на третє запитання знав тоді тільки я. Хто буде пендраґоном у той час, коли Сатурн зійде зі своєї сфери? У якому світі осягнув той чоловік військове мистецтво?

— У світі Венери осягнув я мистецтво війни, — промовив Ренсом. — Лурґа зійде скоро — чекати зосталося вже недовго. Я — пендраґон.

Так мовивши, Ренсом відступив на крок назад, бо в очах у прибульця зблиснув якийсь зовсім новий вираз, і він подався вперед. Якби тієї миті їх побачив хтось зі сторони, то, напевне, подумав би, що зараз вони кинуться один на одного з кулаками. Та в незнайомця не було жодних ворожих намірів. Наче гора, повільно й важко, проте водночас і зграбно, опустився він на одне коліно — і тільки тоді перестав дивитися на Ренсома згори вниз.

2

— Так, це цілком несподівано ставить нас перед доволі цікавою проблемою, — сказав Візер Фростові, коли вони, залишивши двері прочиненими, посідали в сусідній кімнаті. — Мушу зізнатися, що зовсім не очікував якихось серйозних труднощів, пов’язаних із мовою.

— Треба негайно знайти спеціаліста з кельтської, — озвався професор. — Філологів у нас, на превеликий жаль, майже немає. Зараз і не пригадаю нікого, хто б спеціалізувався на давніх британських мовах… Нам міг би підказати когось Ренсом — якби тільки ми знали, де його знайти. Ваші люди так нічого про нього й не розвідали?

— Вам, звісно, не треба нагадувати, — мовив Візер, — що ми прагнемо знайти доктора Ренсома не тільки через його досягнення на поприщі філології. Якби нам вдалося зачепитися хоч за найтоншу ниточку, то, можу вас запевнити, ми б уже давно мали б задоволення… е-е… вітати його тут, у нас.

— Звичайно. Його, можливо, взагалі немає на Землі.

— Мені доводилося якось із ним зустрічатися, — сказав, прикривши повіки, Візер. — Видатний чоловік, по-своєму… Його проникливість та інтуїція могли б і нам стати у великій пригоді, якби тільки він не перейшов на бік реакції. Достоту сумно про це згадувати…

— Певна річ, — перебив його Фрост. — До речі, сучасну валлійську знає Стрейк, його мати була валлійкою.

— Звісно, було б набагато краще, — відказав Візер, — якби ми не виносили на люди наші, так би мовити, домашні справи. Мені, наприклад, — та й вам, без сумніву, теж, — дуже не хотілося б запрошувати задля цієї справи спеціаліста з кельтської звідкілясь зі сторони.

— Про спеціаліста ми, ясна річ, подбаємо, як тільки переконаємось, що можемо обходитися без його послуг, — запевнив Фрост. — Мене більше непокоїть те, що ми марнуємо час. Якого поступу ви сягнули зі Стрейком?

— О, тут усе чудово, просто чудово, — втішився заступник директора. — Правду кажучи, я навіть трохи розчарований… тобто, хочу я сказати, мій учень просувається вперед так швидко, що, можливо, доведеться відмовитися від одного задуму, який видавався мені вельми привабливим. Я, знаєте, подумав, що було б дуже непогано і навіть… е-е… доречно, якби обидва наші учні пройшли ініціацію разом. Як на мене, то й вам це мало б припасти до вподоби. Втім, якщо Стрейк буде готовий раніше за Стадока, то я, звісно, не стоятиму у нього на дорозі. Ви ж розумієте, любий мій друже, я зовсім не маю на меті влаштувати якесь змагання, щоб порівняти ефективність наших із вами методів — насправді дуже різних…

— Навіть якби у вас і було таке бажання, то все одно нічого не вийшло б, — мовив Фрост. — Я поки що розмовляв зі Стадоком тільки раз — кращого результату годі й очікувати. Про Стрейка я згадав тільки тому, що хотів з’ясувати, чи відданий він уже нашій справі настільки, щоб його можна було відрекомендувати нашому гостеві.

— Ну… що стосується відданості… — замимрив Візер, — то у певному сенсі… опускаючи деякі тонкі нюанси… хоч я, звісно, не маю жодних сумнівів стосовно того, що всі ці нюанси надзвичайно важливі… словом, я б не вагався… ми, безперечно, могли б…

— Думаю, — сказав Фрост, — комусь треба постійно тут чергувати. Він може прокинутися щохвилини. Наші учні — Стрейк зі Стадоком — могли б змінювати один одного. Ніщо не заважає їм трохи попрацювати задля нашої справи ще до повної ініціації. Накажемо дзвонити нам, як тільки виникне найменша потреба, — і все.

— Гадаєте, пан… е-е… Стадок уже достатньо просунувся?

— Це не має жодного значення. Зашкодити нам він не зможе, вибратися звідси — також. Зрештою, тут треба просто сидіти, нічого більше. Для нього це буде непогана перевірка.

З

МакФі, який щойно в запеклій суперечці поклав на обидві лопатки і Ренсома, і Алькасанову голову за допомогою одного просто-таки неймовірного аргумента (уві сні той аргумент видавався абсолютно неспростовним, та в чому саме він полягав, ольстерець так ніколи і не пригадав), зненацька прокинувся від того, що хтось сильно трусив його за плече. Він раптом відчув, що страшенно змерз… і ще в нього зовсім задубіла ліва нога… а тоді враз збагнув, що дивиться просто в обличчя Деністонові, який нахилився над ним. До сіней, здавалося, набилося чимало люду — тут був і Деністон, і Дімбл, і Джейн. Усі троє, мокрі до нитки і вимащені в болоті, виглядали добряче потомленими.

— З вами все гаразд? — запитав Деністон. — Я вже кілька хвилин не можу вас добудитися.

— Добудитися? — перепитав МакФі так, наче ще не зовсім прийшов до тями, а тоді раз чи два проковтнув слину й облизав губи. — Так, так… зі мною все добре. — Тут він ніби щось пригадав, різко випростався і сказав: — Тут був якийсь чоловік.

— Який ще чоловік? — запитав Дімбл.

— Ну… — МакФі, здавалося, геть розгубився. — Хтозна… це все не так легко… Як по правді, то я заснув, коли ми тут говорили… а про що — хоч убийте, не згадаю.

Деністон із Дімблом і Джейн перезирнулися. Хоч МакФі й полюбляв зимовими вечорами перехилити скляночку гарячого пуншу, п’яним вони його не бачили ще ніколи. Та вже наступної миті він зірвався на ноги і вигукнув:

— Сили небесні, таж сюди зі мною прийшов було й господар! Мусимо обшукати дім і сад, мерщій! То, напевне, був якийсь ошуканець чи шпигун. Тепер я розумію, що зі мною сталося: він мене загіпнотизував. Приїхав верхи… значить, десь тут має бути і кінь.

Ці слова неабияк усіх стривожили. Деністон різко розчахнув двері до кухні; за ним туди кинулися й усі решта. Спочатку вони не побачили нічого, крім якихось неясних тіней у червонястих відсвітах пригаслого вогню; було очевидно, що вугілля в піч не підкидали вже кілька годин. Та ось Деністон намацав вимикач, кухню залило світло — і на мить усім аж сперло віддих. Четверо жінок сиділи кожна на своєму звичному місці і міцно спали. Галка чапіла на спинці порожнього крісла і теж спала. Спав і Пан Бультитюд: він розтягнувся на підлозі перед піччю і мирно, по-дитячому похропував. Пані Дімбл було, напевне, не надто зручно, бо вона заснула, поклавши голову на стіл, а в руках і далі тримала наполовину зацировану шкарпетку. Дімбл дивився на неї з тією непідробною жалістю, якою завше проймаються чоловіки, побачивши заснулу людину, особливо ж — свою дружину. Каміла граціозно згорнулася клубочком у кріслі-гойдалці, неначе кішка, що може заснути де завгодно. Пані Меґз спала, широко роззявивши рота, а Ґрейс Айронвуд сиділа випроставшись і тільки трішки схиливши набік голову, так, ніби прийняла тягар примусового сну з суворим терпінням.

— З ними все буде добре, — мовив МакФі, і собі поза спинами інших зазирнувши до кухні. — Він зробив з ними те саме, що зі мною. Немає часу їх будити, ходімо.

З кухні вони вийшли до вимощеного кам’яними плитами коридору. Після нічних блукань — спочатку у рясний дощ, а потім під завивання шаленого вітру, — тиша, що стояла в будинку, всім, крім ольстерця, видавалася напрочуд глибокою. Вмикалося світло, і перед ними одна по одній поставали кімнати та коридори — порожні і якісь наче покинуті, як то буває, коли заходиш серед ночі до яскраво освітленого, але пустого покою, і бачиш погаслий камін, вечірню газету на дивані і незаведений годинник. Втім, унизу ніхто й не сподівався побачити щось інше.

— А тепер — нагору, — сказав Дімбл.

— Там світиться, — мовила Джейн, коли вони підійшли до сходів.

— Ми ж самі ввімкнули там світло з коридору.

— Навряд, — засумнівався Деністон.

— Вибачте, — повернувся Дімбл до МакФі, — але першим, мабуть, піду я.

До першого сходового майданчика вони йшли у темряві; на другий уже падало згори трохи світла. Сходи складалися з трьох частин, кожна наступна відходила під прямим кутом від попередньої, тож побачити, що діється нагорі, можна було хіба з другого майданчика. Деністонові і Джейн, які йшли позаду, впало у вічі, що Дімбл із МакФі застигли там як укопані; у напівтемряві біліли тільки їхні обличчя, все решта ховала густа сутінь. Ольстерець міцно, немов капкан, у який потрапила здобич, зціпив зуби; на лиці у нього читалася і ворожість, і страх. У Дімбла, навпаки, аж щелепа відвисла від здивування. Напруживши втомлені ноги, Джейн притьмом подолала решту східців і зупинилася поруч із ними.

Згори, з-понад балюстради, на них дивилися двоє чоловіків у пишних, широких одежах: один був зодягнений у блакитне, другий — у червоне. Блакитне вбрання було на господареві, і Джейн на якусь мить пронизала одна просто-таки жахлива думка. Скидалося на те, що між обидвома постатями нагорі багато спільного… і, зрештою, що вона взагалі знає про цього Ренсома? Він заманив її до свого маєтку, змусив бачити сни, буквально кілька годин тому відкрив їй очі на страх перед пеклом… А тепер вони тут удвох, обговорюють свої таємниці і займаються тим, чим заведено займатися у таких-от людей, коли всіх інших мешканців дому спроваджено геть чи просто приспано. Один побував у відкритому космосі, інший кільканадцять століть пролежав під землею… один називав іншого ворогом, та варто було їм зустрітися, як вони відразу ж злилися докупи, немов дві краплини ртуті. На незнайомця вона в ці хвилини майже не звертала уваги. Господар був без милиці, і Джейн, здається, ніколи раніше й не бачила, щоб він стояв так рівно і спокійно. У світлі, що лилося ззаду, волосся і борода творили навколо його обличчя осяйний золотавий ореол, а придивившись, вона помітила, що в кучерях у нього над чолом теж зблискує золото. Розмірковуючи про все це, Джейн раптом упіймала себе на тому, що дивиться просто у вічі незнайомцеві, а тоді зауважила, який він кремезний, височенний і… страхітливий. А ще, очевидно, у цілком дружніх стосунках із господарем, бо онде нахиляється до нього і щось каже, показуючи пальцем на неї…

Слів вона не зрозуміла, та їх зрозумів Дімбл. Доктор добре розчув, як Мерлін звернувся до Ренсома мовою, яка видалася йому схожою на доволі дивну латину:

— У твоєму домі, сер, я бачу найбрехливішу жінку з усіх, що живуть тепер на світі.

Господар відповів тією ж мовою:

— Ти помиляєшся. Вона, без сумніву, грішна, як і всі ми, та помисли в неї чисті.

— Сер, — знов озвався Мерлін, — знай, що жінка ця винна в учинку, який принесе Лоґресу лиха не менше, ніж завдав колись своїм ударом Балін. Адже Божий задум полягав у тому, що вона разом зі своїм мужем мала зачати дитину, яка згодом на тисячу літ прогнала б ворогів із Лоґресу.

— Вона вийшла заміж не так давно, — сказав Ренсом. — Дитина ще народиться.

— Будь певний, сер, що ця дитина не народиться вже ніколи, бо година її зачаття минула. З власної волі вони безплідні; я й не здогадувався, що звичаї з Сульви пустили вже серед вас таке глибоке коріння. Сотні поколінь обидва ці роди прямували до того, щоб підготувати зачаття тієї дитини, і якщо тільки Господь не поверне плин часу назад, таке поєднання сімені, часу й місця не повториться більше ніколи.

— Годі про це, — перервав його Ренсом. — Вона розуміє, що ми говоримо про неї.

— Ти б учинив велику милість, — мовив Мерлін, — якби звелів відрубати їй голову; навіть дивитися на неї мені огидно.

Хоч Джейн і розбиралася так-сяк в латині, з цієї розмови вона не втямила нічого. Старий друїд мав дивну вимову і вживав слова, які їй ніколи не траплялися, — адже Апулей і Марціан Капела були для нього мало не класиками сучасності, а за витонченістю його мова нагадувала мову з «Hisperica Famina». Натомість Дімбл зрозумів усе і, ступивши крок уперед, щоб загородити собою Джейн, голосно запитав:

— Заради Бога, Ренсоме, що це все означає?

Мерлін знову заговорив по-латині, і господар повернувся до нього, та Дімбл сказав:

— Відповідайте, Ренсоме. Що тут відбувається? Чому на вас таке вбрання? Що робить тут цей кровожерливий старий?

МакФі знався на латині ще гірше за Джейн, але від самого початку ні на секунду не зводив із Мерліна лютого погляду; так дивиться сердитий тер’єр на ньюфаундленда, який ненароком забрів до нього на подвір’я. Тепер втрутився у розмову і він:

— Докторе Ренсом, я не знаю, хто цей чолов’яга, і не говорю латиною. Зате мені добре відомо, що цілий вечір ви не спускали з мене ока, а потім ще й дозволили мене загіпнотизувати. Хочете вірте, хочете ні, але не дуже приємно бачити вас тут у вбранні якогось блазня з дешевої оперетки, та ще й у товаристві цього йога, чи шамана, чи попа, чи хто він там… І скажіть йому, щоб так на мене не дивився — я його не боюсь. Якщо ви, докторе Ренсом, перейшли на інший бік після всього, що робили і говорили… що ж, навряд чи я стану вам тут у пригоді. Можете мене вбити, але обвести себе довкола пальця я не дозволю. Ми чекаємо пояснень.

Кілька секунд господар мовчки дивився на них згори.

— Невже й справді дійшло до цього? — озвався він нарешті. — Невже ніхто з вас мені не вірить?

— Я вірю, — вихопилося раптом у Джейн.

— Всі ці апеляції до почуттів справи не стосуються, — відрізав МакФі. — Я також міг би після таких слів просльозитися, якби дав волю своїм почуттям.

— Що ж, — мовив, трохи помовчавши, Ренсом, — вас можна зрозуміти. Ми помилялись. Помилялися й вороги. Це — Мерлін Амброзій. Вони вважали, що, повернувшись до життя, він неминуче стане на їхній бік. Сьогодні ж з’ясувалося, що він на нашому боці. Ви, Дімбле, добре розумієте, що таку можливість слід було враховувати від самого початку.

— Так, — погодився доктор, — мабуть, ви маєте рацію… Але поставте себе на наше місце: ми ні з того ні з сього бачимо вас обидвох разом, у такому ось вигляді… і потім, ця його жахлива кровожерливість…

— Я й сам був нею добряче заскочений, — зізнався Ренсом. — Та, врешті-решт, у нас не було жодних підстав сподіватися, що він мислитиме про покарання категоріями дев’ятнадцятого століття. Мені й так важко переконати його, що я тут зовсім не абсолютний монарх…

— Він християнин? — запитав Дімбл.

— Авжеж, — відповів господар. — Що ж до мого вбрання, то я просто вдягнувся на його честь так, як личить моєму санові. Він, уявіть собі, присоромив мене, прийняв нас із МакФі за якихось кухарчуків чи конюхів. Бачите, за його часів ніхто не ходив би з власної волі у таких-от безбарвних і безформних лахах…

Тут Мерлін заговорив знову, і Ренсом із Дімблом, які тільки й могли його зрозуміти, почули таке:

— Хто ці люди? Якщо вони твої раби, то чому не віддають нам шану? А якщо вороги, то чому ми їх не порішимо?

— Вони — мої друзі… — перейшов було на латину господар, та його перервав МакФі:

— Наскільки я розумію, докторе Ренсом, ви просите нас прийняти цього чоловіка до нашої організації?

— Боюсь, це не зовсім так, МакФі. Він уже член нашої організації, і ви мусите з цим погодитися.

— І ще, — продовжував ольстерець, — ви пересвідчилися, що йому можна довіряти?

— Цілком, — відповів Ренсом. — Я довіряю йому так само, як і вам.

— Але які у вас підстави для такої довіри? — не вгавав МакФі. — Хіба не можна поділитися ними з нами?

— Гм, — мовив господар, — пояснити причини, через які я довіряю Мерлінові Амброзію не так уже й просто… хоч і не складніше, ніж пояснити, чому, попри всі наші суперечки, я довіряю вам. — Його обличчям промайнула ледь помітна посмішка, а тоді вони з Мерліном обмінялися кількома латинськими фразами, і незворушний друїд звернувся до Дімбла з такими словами:

— Пендраґон каже, що ти вважаєш мене жорстоким і безсердечним. Такого мені не казав ще ніхто й ніколи. Третину свого маєтку роздав я вдовам і вбогим. Зроду не прагнув я нічиєї смерті… хіба всіляким лиходіям чи язичникам-саксам таки бажав погибелі — що правда, те правда. Що ж до тієї жінки, то нехай живе, про мене. Не я господар цього дому. Врешті-решт, якби їй і зняли голову з плечей — то що тут такого? Хіба ж королеви і вельможні пані, які погребували б узяти її в служниці, не йшли на багаття за провини набагато менші? Навіть он той шибеник — я про тебе, хлопче, хоч ти й базікаєш тільки своїм поганським наріччям… обличчя в тебе — наче скисле молоко, говориш ти так, як скрипить у твердому поліні пилка, а ноги маєш як у чаплі, — так от, навіть той злодійчук не уник би в мене мотузки… щоправда, його б лише почастували нею по спині, горлянці дали б спокій — нехай уже.

МакФі, звісно, не зрозумів ані слова, та все ж збагнув, що мова про нього — і то мова навряд чи приємна, тож стояв із тим абсолютно бездумним виразом на обличчі, який звичний радше для мешканців Північної Ірландії чи шотландських низин, аніж для англійців.

— Докторе Ренсом, — озвався він, коли Мерлін закінчив, — я був би дуже вдячний, якби…

— Ходімо, — перервав його раптом господар, — ніхто ж із нас ще й ока не склепив, а година вже пізня. Артуре, будьте ласкаві, розпаліть для нашого гостя камін у тій великій кімнаті прямо по коридору.

І розбудіть жінок, нехай його нагодують… віднесуть йому пляшку бургундського і що там у них є під рукою холодного. А тоді всім спати. Немає потреби підніматися завтра на світанку… думаю, все в нас буде дуже добре.

4

— З тим новим товаришем нам буде нелегко, — зітхнув Дімбл. Вони з дружиною сиділи наступного дня пополудні у своїй кімнаті в сент-енському маєтку. — Так, нелегко, — повторив він, трохи помовчавши. — Це, що називається, твердий горішок…

— Ти виглядаєш таким утомленим, Сесіле, — мовила пані Дімбл.

— Ну, ми мали доволі складну розмову, — сказав доктор. — 3 ним взагалі дуже непросто говорити. Ми геть по-дурному уявляли собі, що коли йому призначено прокинутися у двадцятому столітті, то й поводитиметься він як людина двадцятого століття. А час, виявляється, важить набагато більше, ніж нам думалося…

— Знаєш, я відчула це, коли ми снідали, — погодилася пані Дімбл. — Можна ж було й здогадатися, що виделки він у вічі ніколи не бачив. Спершу мене це вразило, але потім я здивувалася ще більше — коли побачила, як вишукано він обходиться без неї. Тобто, не можна сказати, що у нього немає манер… просто ті манери інші.

— Так, наш стариган по-своєму справжній джентльмен, це помітно кожному. Та все ж… ну, не знаю. Думаю, все буде добре.

— А про що ви говорили на нараді?

— Бачиш, дуже багато всього треба пояснювати — і йому, і нам. Ми ледь із сил не вибилися, доки втовкмачили йому, що Ренсом не король, щобільше — навіть не намагається ним стати. А потім довелося розтлумачити йому, що ми не брити, а англійці — ті, кого б він назвав радше саксами. Словом, знадобилося трохи часу, щоб усе це вклалося у нього в голові.

— Розумію.

— А тоді ще МакФі заманулося детально пояснити йому відносини між Шотландією, Ірландією та Англією… і не було цьому ні кінця, ні краю. Все це треба було, звичайно, перекладати, а там же не було переважно ані дрібки глузду… Як і багато хто, МакФі вважає себе кельтом, а насправді, якщо не брати до уваги прізвище, він такий самий кельт, як і Пан Бультитюд. До речі, Мерлін Амброзій напророкував нашому ведмедеві велике майбутнє.

— Та ну?! І що ж він сказав?

— Сказав, що ще до Різдва Пан Бультитюд вчинить щось таке, завдяки чому стане славнішим за будь-якого іншого ведмедя в цілій Британії… ні, зажди, крім ще якогось ведмедя, про якого ніхто з нас ніколи не чув. Він узагалі пророкує безперестанку, ті пророцтва просто сиплються з нього під час розмови, і голос у нього тоді трохи змінюється… Бачиш, складається враження, що він нічого не може з цим вдіяти і знає не більше, ніж говорить тієї миті. Так, ніби десь у голові в нього на мить розкриваються якісь стулки — і тут-таки закриваються; що йому за ту мить вдалося побачити, те він і говорить… виглядає це, скажу тобі, доволі моторошно.

— Сподіваюсь, вони з МакФі більше не сварилися?

— Та ніби ні. Боюсь, Мерлін Амброзій просто не сприймає його серйозно. Через те, що МакФі постійно з усіма сперечається, причому доволі затято, Мерлін, здається, вирішив, що він просто господарів блазень. Думаю, про свою неприязнь до нашого ольстерця він уже й думати забув, але щось мені не віриться, що МакФі й собі поступиться так швидко.

— А про наші справи ви вже говорили? — поцікавилася пані Дімбл.

— Як тобі сказати… — наморщив чоло доктор. — Бачиш, порозумітися нам і справді дуже нелегко. Хтось заїкнувся про те, що чоловік Айві у в’язниці, і Мерлін одразу ж почав розпитувати, чому ми його звідти не визволили… наче взяти приступом центральну в’язницю графства — то звичайнісінька, буденна справа! І так увесь час…

— Сесіле, — запитала раптом пані Дімбл, — з нього взагалі буде якась користь?

— Він багато на що здатний, якщо ти це маєш на увазі. Я навіть боюсь, що цієї, як ти кажеш, користі може бути аж забагато…

— І на що саме він здатний?

— Знаєш, усесвіт така складна штука…

— Так, любий, ти частенько це кажеш.

— Справді? — посміхнувся він. — Ну, навряд чи частіше, ніж ти розповідаєш ту історію про поні і капкан… про те, що сталося у Доліші.

— Сесіле! Та я ту історію не згадувала вже роки!

— Невже? Я ж на власні вуха чув, як ти розповідала її Камілі не далі, як позавчора ввечері.

— А, Камілі! Це ж цілком інше. Вона нічого про той випадок не знала.

— Навряд чи можна бути впевненим у цьому на всі сто… адже всесвіт, знаєш, така складна штука…

На кілька хвилин у кімнаті запала мовчанка.

— То як щодо Мерліна? — знов запитала невдовзі пані Дімбл.

— Ти зауважувала коли-небудь, як і сам усесвіт, і кожна щонайменша його часточка з плином часу стають дедалі тоншими, вужчими і гострішими? — озвався Дімбл.

Пані Дімбл мовчки чекала, що буде далі, адже за довгі роки спільного життя вивчила вже, як зазвичай розгортає свої думки її чоловік.

— Я ось про що, — вів далі доктор у відповідь на невисловлене запитання. — Якщо поглянути на якийсь коледж, чи школу, чи парафію, чи сім’ю — та на що завгодно — у певний момент їхньої історії, то завжди можна побачити, що раніше там було, скажімо, більше простору, а контрасти не були такими гострими; цілком очевидно, що надалі, після того моменту, простору для вагань буде ще менше, а вибір стане ще вужчим. Добро всякчас стає ще кращим, зло — ще гіршим; можливості для бодай позірного нейтралітету стають відтак щораз меншими. Словом, усе постійно вдосконалюється, звужується й загострюється. Ніби в тому вірші, де небо і пекло безупину вгризаються з протилежних країв у веселе Середзем’я… як там? Щось на кшталт «їдять щодня… доки не там-та-рам дотла…» Не пригадую дослівно… отакої, і що це з моєю пам’яттю? Останнім часом вона геть підупала. Ти не знаєш того уривка, Марджері?

— Мені все це більше нагадує слова з Біблії про провіяну пашу, коли пшениця очищується від полови. Або той рядок з Браунінга: «Ціле життя — нестерпний вибір»…

— Точно! Можливо, цілий «потік часу» саме до цього й зводиться. Але тут мова не тільки про питання морального вибору. Просто повсякчас усе, геть усе щораз більше стає, так би мовити, самим собою і, відповідно, щораз сильніше відрізняється від усього іншого. Еволюція означає, що різні види робляться чимраз менше подібні між собою. Розум стає дедалі духовнішим, матерія — дедалі матеріальнішою. Візьмімо, наприклад, літературу: відстань між поезією і прозою щороку зростає і зростає…

Дімбл завжди готовий був перевести розмову в суто літературне русло, та дружина жила з ним уже не перший десяток літ, тож легко відвела цю загрозу.

— Так, — сказала вона, — дух і матерія, звісно. До речі, саме тому, напевне, такі люди, як Стадоки, й не знають щастя у шлюбі.

— Стадоки? — здивувався Дімбл, який значно менше за дружину переймався проблемами, що виникли у сімейному житті Джейн і Марка. — А, так… маєш рацію! Щось у цьому є. Але я про Мерліна… отже, для мене все це виглядає так: у його час перед людиною відкривалися ще можливості, від яких зараз не залишилося вже й сліду. Сама земля в ті дні більше нагадувала тварину, а мислення — просто фізичні дії. Тоді ще можна було зустріти істот… як би це правильно висловитися… скажімо, нейтральних.

— Нейтральних?

— Звичайно, нейтральних не у повному сенсі цього слова. Наділене свідомістю створіння або скоряється Богові, або не скоряється — тут без варіантів. Але я говорю про істот, нейтральних стосовно нас, людей.

— Маєш на увазі елділів… чи то пак ангелів?

— Бачиш, слово «ангел» зовсім не однозначне. Навіть Оярси не є ангелами в тому сенсі, у якому ми говоримо, приміром, про ангелів-хранителів. Суто термінологічно, вони — сутності, розумні сутності. Справа в тому, що розділити елділів на, образно кажучи, добрих і злих, наприкінці часів буде, напевне, значно легше, ніж зараз… а зараз зробити це значно легше, ніж у Мерлінову епоху. Тоді на Землі водилися створіння, які, скажімо, переймалися головно своїми власними справами, а на все решта особливої уваги не звертали. То не були мандрівні духи, яких відрядили на допомогу впалому людству, проте водночас вони і не мали стосовно людей якихось зловорожих намірів. Навіть святий Павло мимохідь згадує про істот, які не зовсім вписуються у дві такі звичні для нас категорії ангелів і дияволів. Якщо ж спробувати зазирнути ще далі, у глибину віків… усі ті боги, ельфи, гноми, водяники, fate, longaevi..)[12] Ми з тобою знаємо надто багато, щоб вважати їх усіх звичайнісінькими вигадками.

— Гадаєш, вони справді існують?

— Принаймні, існували — це точно. Як на мене, тоді для них ще вистачало місця, але відтоді всесвіт трохи звузився. Думаю, далеко не всі ті істоти були розумні… Деяких, мабуть, можна описати просто як волю чи прагнення, невід’ємне від матерії, з дуже невиразною свідомістю… такі собі трохи схожі на тварин створіння. Інші натомість… але нічого тут гадати, все одно нам відомо надто мало. Так чи інак, десь у такому середовищі і жив тоді Мерлін.

— Звучить доволі моторошно…

— Воно й було доволі моторошно. Навіть за Мерлінових часів — а він народився у самісінькому кінці того періоду — спілкуватися з такими створіннями було небезпечно, хоч у цьому й не було якоїсь провини. Самі по собі непогані, для нас вони вже становили загрозу, адже до певної міри занапащали, висушували тих, хто налагоджував з ними контакт, причому мимоволі — інакше просто не вміли. Подивись на Мерліна — саме це з ним і трапилося. Він цілком благочесний і смиренний, та все ж чогось йому бракує. Часом від нього віє таким, знаєш, мертвотним спокоєм, ніби від розграбованої і покинутої садиби. А все тому, що він пізнав трохи забагато, на дещицю більше, ніж призначено спізнати людині. Це схоже на багатоженство. Авраамові воно не було заказане, але все одно часом відчувається, що й він щось через нього втратив.

— Сесіле, — запитала пані Дімбл, — гадаєш, то нічого, що наш господар хоче скористатися послугами такого чоловіка, як Мерлін? Чи не вийде так, що ми боротимемося з Белбері їхньою ж зброєю?

— Ні, — відповів доктор. — Я вже про це думав. Мерлін — повна протилежність Белбері, він є останнім відголоском того давнього ладу, за якого, на погляд сучасної людини, матерію годі було відокремити від духу. Ти ж бачиш, він ставиться до природи так, ніби вона — жива істота, то задобрює її, немов дитину, то підганяє, наче коня… Натомість для сучасної людини природа — це машина, яка має працювати визначеним чином і яку можна просто розібрати, якщо вона раптом стане працювати погано. HIKE ж пішов іще далі: там узяли за основу такий-от сучасний погляд на природу, а тоді вирішили на додачу ще й скористатися надприродними чи, радше, протиприродними силами для того, щоб остаточно ту природу поневолити. Ясна річ, вони сподівалися добитися свого як не так, то інак, гадали, що стара Мерлінова magia, яка співпрацювала з нематеріальними властивостями природи в дусі любові і пошани, знала їх, так би мовити, зсередини, зможе поєднатися з тим, що я окреслив би як goeteia — бездумне, брутальне втручання ззовні. Ні, як на мене, радше вже Мерлін є представником чогось давно втраченого, чогось такого, до чого нам треба повернутися — але повернутися інакше, ніж він собі це уявляє. Ти знаєш, що правила його спільноти забороняють торкатися загостреним предметом до будь-чого живого?

— Боже мій, — сплеснула раптом у долоні пані Дімбл, — вже шоста година, а я мала бути на кухні ще п’ятнадцять хвилин тому — пообіцяла Айві. Ти поки що трохи перепочинь, Сесіле.

— Знаєш, — мовив Дімбл, — ти просто дивовижна жінка.

— Чому це?

— Тридцять років вела власне господарство — і так швидко прижилася в цьому звіринці!

— А що тут такого? Он Айві теж мала свій дім… і взагалі, їй набагато гірше, ніж мені. Мого чоловіка не запроторили до в’язниці.

— Підожди, — посміхнувся Дімбл. — Ти й оком не змигнеш, як твій чоловік опиниться за ґратами — нехай тільки задуми Мерліна Амброзія справдяться бодай наполовину.

5

Господар із Мерліном розмовляли тим часом у блакитній кімнаті. Ренсом зняв уже свої пишні одежі й золотий обруч і лежав тепер на дивані. Друїд сидів перед ним у кріслі; ноги поставив рівно, а великі, обтягнуті блідою шкірою руки нерухомо тримав на колінах. Сучасній людині це видовище неодмінно нагадало б одну з тих давніх, звичних для ока гравюр із зображенням могутніх королів. Свого червоного вбрання Мерлін ще не скинув, а під ним майже нічого не мав: у домі йому було надто гаряче, ходити ж у штанях він ще не призвичаївся. Прийнявши ванну, друїд заходився голосно вимагати оливи для волосся, тож Деністон мусив притьмом мчати до сільської крамниці, де, на щастя, знайшовся флакон брильянтину. Мерлін щедро змастив собі ним волосся і бороду, які тепер аж лисніли й розливали навколо солодкі пахощі. Саме тому Пан Бультитюд і шкрібся так наполегливо у двері господаревого покою, а коли його нарешті впустили, всівся біля самісінького чародієвого крісла і знай втягував носом повітря — лиш тремтіли ніздрі. Йому ще зроду не доводилося нюшити такого-от цікавого чоловіка.

— Сер, — заговорив Мерлін, відповідаючи на Ренсомове запитання, — я хочу висловити тобі свою щиру дяку. Я ще не збагнув, як ви живете; твій дім — то суцільна дивовижа. Тут для мене приготували ванну, якій позаздрив би і сам імператор, — проте ніхто мені не прислуговував; ложе у мене м’якше за обійми сну, — та коли я прокинувся, то мусив одягатися власноруч, ніби якийсь смерд. Ложе те стоїть у світлиці, де вікна зроблені з чистого кришталю, крізь який видно однаково добре, зачинені ті вікна чи відчинені, і через них зовсім не задуває вітер — його не вистачить навіть на те, щоб погасити пломінець найтоншої свічечки, — але сплю я там сам-один, і почестей мені віддають не більше, ніж якомусь в’язневі у темниці. Твої люди їдять сухе і прісне м’ясо — проте тарілки у вас гладкі, ніби слонова кість, і круглі, наче саме сонце. У домі панує таке тепло, такий спокій і тиша, що мимоволі приходить на думку земний рай, — але немає ні пишних гобеленів, ні мозаїчних підлог, ні високих сідалищ, ні золотих оздоб, ні солодких пахощів, ні музик, ні соколів, ні мисливських собак… Ти живеш не як багатій і не як бідняк; тебе не назвеш ані лордом, ані самітником. Кажу тобі все це, сер, тільки тому, що ти запитав; всі ці речі не мають для мене жодного значення. Тепер, коли нас не чує ніхто, крім останнього з семи ведмедів Лоґресу, настав час обмінятися порадами.

На цих словах Мерлін зиркнув в обличчя господареві і раптом, ніби вражений тим, що там побачив, різко нахилився вперед.

— Тебе далі мучить рана? — запитав він.

— Ні, — похитав головою Ренсом, — це не рана. Нам треба поговорити про страшні речі…

— Сер, — мовив друїд, і голос його зазвучав глибше й м’якше, — я міг би забрати весь біль із твоєї п’яти так, наче просто стер би його губкою. Дай мені всього лишень сім днів, щоб походити й розгледітися довкола, відновити давню приязнь… Нам є про що поговорити з усіма цими лісами і полями.

Говорячи, він ще більше подався вперед і тепер ледь не торкався головою ведмежої морди; збоку це виглядало так, наче вони з Паном Бультитюдом ведуть поважну бесіду. На слух та бесіда видалася б, напевне, такою ж кудлатою і буркітливою, як і сам ведмідь. На друїдове обличчя збіг якийсь чудний, геть тваринний вираз — не чуттєвий, не лютий, а сповнений натомість терплячою, неспростовною звіриною тямущістю. Ренсомовим же обличчям час від часу пробігала гримаса болю.

— Мабуть, навколишні краї дуже змінилися, доки ти спав, — сказав він, тамуючи посмішку.

— Та ні, — відповів Мерлін, — не думаю, щоб вони дуже змінилися. — Відмінність між двома чоловіками зростала щосекунди. Друїд дедалі більше скидався на істоту, якій під дахом просто не місце. Хоч він і прийняв ванну та намастився брильянтином, від нього, здавалося, віяло духом плісняви, мокрої ріні, вологого листя й застояної води.

— Не змінилися, — ледь чутно повторив він, а тим часом із тієї химерної внутрішньої тиші, яка сповнювала його обличчя, майже наяву долинав ледь чутний шемріт розмаїтих звуків: то шурхотіли в сухому листі миші і горностаї, вистрибом плюскали у мокрій траві жаби, з глухим стукотом падали на землю лісові горіхи, потріскували в гущавині гілки, жебоніли потічки і навіть росла трава. Ведмідь заплющив очі, а кімнату поступово заполонював, навіюючи сон і притлумлюючи всі почуття, вільготний лісовий дух.

— Через мене, — озвався знов Мерлін, — можна здобути з землі полегшу для будь-якого болю.

— Годі, — різко мовив раптом господар. Він відкинувся було на подушки дивану, а голову схилив на груди, та тут знову випростався і поглянув просто в очі чародієві. Той аж здригнувся й собі сів рівно. В кімнаті ніби повіяло свіжим повітрям, і навіть ведмідь розплющив свої крихітні оченята.

— Годі, — повторив Ренсом. — Заради Бога, невже ти гадаєш, що тебе видобули з-під землі для того, аби знайти ліки для моєї ноги? У нас є ліки, які можуть тамувати біль не згірш за твою земну магію, а чи й краще, — та я мушу витерпіти все до кінця. Я не хочу більше про це чути, зрозуміло?

— Слухаю і корюся, — відповів Мерлін. — Але знай: я не мав на мислі жодного зла. Якщо не для зцілення твоєї рани, то для зцілення Лоґресу мені все одно доведеться залучити на наш бік поля і води, а для цього треба походити навколо, розгледітися, поновити давні знайомства. Тут нічого не змінилося… принаймні, це не те, що ти назвав би змінами.

І знов у блакитній кімнаті війнуло солодкими, схожими на запах глоду пахощами.

— Кажу тобі, годі, — господар трохи підвищив голос. — Тепер із цього нічого не вийде. Ліси і води втратили душу. Звісно, ти можеш, напевне, трохи їх розбудити, але цього буде недостатньо. Бурі чи навіть паводку не вистачить, щоб подолати нашого теперішнього ворога. Твоя зброя просто зламається у тебе в руках — адже нам протистоїть сама мерзенна сила, як у ті дні, коли Німрод надумав побудувати вежу, що сягнула б неба.

— Можливо, та душа сховалася глибше — але не змінилася, — сказав Мерлін. — Дозволь мені трохи попрацювати, володарю, і я розбуджу її. Кожну травинку перетворю я на лезо меча, кожна грудка землі стане для ворога смертельною отрутою. Я можу…

— Hi, — урвав його Ренсом, — я забороняю тобі про це говорити. Навіть якби те, про що ти говориш, було можливо, то все одно це суперечить закону Якщо у землі й справді дрімає ще якийсь прихований дух, то він уже на півтори тисячі літ далі від нас, ніж то було за твого часу Ти не промовиш до нього ні слова і навіть мізинцем не поворухнеш, щоб його розбудити. Таке моє веління. У наш час такі дії — поза законом. — Досі у Ренсомовім голосі дзвеніла криця, та тут він трохи нахилився до друїда і додав уже іншим тоном: — Навіть у твої дні це було не зовсім законно. Пам’ятаєш, коли ми тільки дізналися про те, що ти прокинешся, то подумали, що ти станеш на бік ворога. А оскільки Господь наш робить усе для кожного, то ти прокинувся також і для того, щоб спасти свою душу.

Мерлін відкинувся на спинку свого крісла так, наче ці слова зовсім його заспокоїли. Ведмідь лизнув йому руку, що нерухомо лежала на бильці крісла.

— Сер, — мовив він трохи згодом, — якщо я не зможу послужити тобі таким чином, то ти просто взяв до себе в дім нікчемного старигана — і тільки. Боюсь, тепер із мене кепський воїн. Коли дійде до бою, ледве чи я стану тобі у великій пригоді.

— Тобі не доведеться ні з ким битися, — Ренсом вагався, бо не знав, як підступитися до суті. — Жодна з суто земних потуг, — додав він за хвилину, — не встоїть супроти тієї мерзенної сили, про яку я говорив.

— Тоді нам залишається хіба молитися, — підсумував Мерлін. — Але й тут… не знаю, чи буде з мене велике пуття. Тобі ж відомо, що дехто називав мене сином диявола. Це брехня. Але я справді не знаю, навіщо повернувся до життя саме тепер.

— Ясна річ, ми молитимемось, — погодився Ренсом, — і тепер, і повсякчас. Але я не це мав на увазі. Є небесні сили… сили, створені не на Землі, а на небесах.

Мерлін мовчки дивився на нього.

— Ти добре знаєш, про що я говорю, — вів далі Ренсом. — Пригадуєш, коли ми зустрілися вперше, я сказав тобі, що мої господарі — Оярси?

— Звісно, — кивнув друїд, — завдяки цьому я й дізнався, що ти — один із нас. Хіба ж це не наше гасло в усіх краях?

— Гасло?! — здивовано вигукнув Ренсом. — Я й не знав.

— Зажди, зажди, — занепокоївся Мерлін, — якщо ти не знав, що ці слова — гасло, то чому сказав їх?

— Бо це правда.

Чародій облизав раптом зовсім поблідлі губи.

— Правда, — повторив Ренсом, — така ж правда, як і те, що ти сидиш оце переді мною.

Мерлін простягнув уперед руки і мовив:

— Ти — мій батько і моя мати. — Очі у нього розширилися, ніби в охопленої благоговінням дитини, але поза тим тепер він видавався меншим, аніж Ренсомові здалося було спочатку. — Дозволь мені сказати або поріши мене, бо життя моє — у твоїх руках. Мені доводилося колись чути про людей, які розмовляли з богами. Блез, мій учитель, знав кілька слів тією мовою. Але то були, врешті-решт, земні сили… тобто — не мені тебе вчити, адже ти знаєш усе це краще за мене, — найбільші з нас стрічалися не зі справжніми Оярсами, а з їхніми земними відображеннями, з їхніми тінями… з земною Венерою, з земним Меркурієм, але не з самою Переландрою і не з самим Віритрильбією…

— Я говорю не про тіні, — похитав головою Ренсом. — У сфері Марса я стояв перед самим Марсом, у сфері Венери — перед самою Венерою. Наших ворогів знищить саме їхня сила, а ще — сила когось іще величнішого за них.

— Але володарю, — запитав Мерлін, — як таке може бути? Хіба це не суперечить сьомому закону?

— А що це за закон?

— Хіба ж наш милосердний Господь не прирік аж до кінця часів не посилати означені сили на Землю? Чи, може, це і є кінець часів?

— Можливо, це й справді початок кінця, — погодився Ренсом, — але я про це нічого не знаю. Хтозна… може, Малелділ і постановив не відряджати небесні сили на Землю, але не заборонив їм діяти, якщо люди за допомогою науки і техніки проникнуть у небеса і потривожать їх. Усе це діється в межах природного ладу. Один лихий чоловік навчився підніматися у небеса і, прихопивши мене як свого бранця, на вутлій машині долетів до сфери Марса, а якийсь час по тому — і до сфери Венери. Там я і спілкувався зі справжніми Оярсами, розумієш?

Мерлін кивнув.

— І так той лихий чоловік своїми діями призвів — як ото Юда — до зовсім несподіваних наслідків. Адже тепер у світі була людина, яка познайомилася з Оярсами й розмовляла їхньою мовою, і сталося це не завдяки Божому чудові чи нумінорській магії, а цілком природним шляхом, от наче вони зустрілися собі на дорозі, ніби звичайні подорожні. Наші вороги самі позбулися захисту сьомого закону; своєю натурфілософією вони зламали бар’єр, який Бог ніколи не зламав би з власної волі. Вони шукали тебе як свого друга, але натомість самі занесли над собою караючого бича… Тому-то небесні сили й приходили до цього дому і ось тут, у цій кімнаті, де ми з тобою зараз розмовляємо, я бесідував і з Малакандрою та Переландрою.

Мерлін зблід на виду ще більше. Ведмідь, користаючи з нагоди, ткнувся носом йому в руку, та друїд не звернув на нього жодної уваги.

— Я став мостом, — мовив Ренсом. — Посередником.

— Сер, — озвався нарешті Мерлін, — чим же все це закінчиться? Якщо вони діятимуть так, як для них звично, то від нашого середзем’я нічого не залишиться…

— Саме так, — сказав Ренсом. — Тому вони діятимуть тільки через людину.

Чародій провів рукою по чолі.

— Через людину, — вів далі господар, — яка з власної волі відкрила перед ними свій розум. Господь свідок, якби таке завдання доручили мені, я не відмовився б. Але Він не допустить цього, бо мій розум ще надто незрілий для такого діла. Та й через розум якогось чорнокнижника вони не діятимуть — цього не допустить їхня чистота. Словом, їм потрібен той, хто часом вдавався до магії тоді, коли вона ще не перетворилася остаточно на зло… до того ж християнин, здатний до покаяння. Не ходитиму манівцями: це знаряддя має бути досить добре — і водночас не надто добре. В усій західній частині світу була тільки одна людина, яка жила достатньо давно і яку можна було повернути до життя. Це — ти…

Він приголомшено змовк, бо Мерлін зненацька звівся на ноги і стояв тепер просто над диваном, а з широко роззявленого рота у нього виривався дивний лемент, який видався Ренсомові мало не звіриним, хоч насправді то був лише прадавній кельтський плач. Доволі моторошно було бачити, як посічене зморшками і заросле бородою обличчя рясно зрошують сльози, що їх друїд, наче дитина, й не намагався приховати. З нього враз злетів увесь наліт римської цивілізованості, і він перетворився на якесь неподобне, прадавнє страховисько, що тяжко над чимось побивалося загадковою мовою, схожою водночас на валлійську і на іспанську.

— Припини! — крикнув Ренсом. — Припини і сядь. Не накликай на нас сорому.

Приступ безумства нараз закінчився так само раптово, як і розпочався. Мерлін взяв себе в руки і сів у крісло. На подив, він аніскілечки не бентежився тим, що допіру геть утратив був контроль над собою. Все це краще за будь-які історичні дослідження змальовувало характер того химерного кельтсько-римського суспільства, в якому довелося жити колись друїдові.

— Мені теж нелегко зустрічатися з тими, хто прийде вповноважити тебе на битву, — мовив Ренсом. — Повір, і для мене це — не дитячі забавки.

— Сер, — відповів, трохи затинаючись, Мерлін, — ти побував у небесах, я ж — звичайна людина, а не син піднебесних мешканців, то все вигадки. Як же я зможу… Ти не такий, як я… Ти вже дивився їм в обличчя…

— Не всім, — сказав Ренсом. — Цього разу сюди зійдуть духи величніші за Малакандру і Переландру. Зрештою, всі ми — в Божих руках. Можливо, ми не доживемо до завтра; можливо, втратимо розум. Ніхто не дає нам жодної запоруки… Не знаю, як ми наважимось глянути їм в обличчя, але знаю напевне, що, відмовившись, не зможемо згодом підвести очі на лик Божий.

Чародій раптом вдарив себе рукою по коліні.

— А ми не надто поспішаємо?! — вигукнув він. — Якщо ти — пендраґон, то я — верховний радник Лоґресу, і моє завдання — давати тобі поради. Якщо для того, щоб подолати ворога, небесним силам доведеться порішити й мене, — що ж, нехай діється Божа воля. Але чи зайшли ми вже аж так далеко? Той ваш король-сакс, що сидить у Віндзорі, — може, звернутися по допомогу до нього?

— Тут він нам не допоможе.

— Якщо він такий слабкий, то чому б його не скинути?

— Я не збираюся скидати короля. Його коронував і помазав архиєпископ. У Лоґресі я можу бути пендраґоном, але в Британії я — королівський підданець.

— Отже, різні вельможі — графи, легати, єпископи, — чинять зло без його відома?

— Так і є — хоч нам протистоять трохи інші люди.

— А ми не можемо вийти супроти них у відкритій битві?

— Нас лише четверо чоловіків, кілька жінок та ведмідь.

— На моїй пам’яті був час, коли Лоґрес складався тільки з мене, ще одного чоловіка і двох хлопців, один із яких був до того ж неотесаним селюком. А проте перемога була за нами.

— Тепер так не вийде. Ворог має зброю під назвою преса, за допомогою якої обманює людей. Ніхто навіть не дізнався б про те, що ми наклали головами.

— А як же тоді ваші клірики? Невже й від них годі сподіватися якоїсь допомоги? Не може бути, щоб геть усі ваші священики і єпископи дали себе обвести довкола пальця.

— Від твоїх днів віра розділилася на кілька окремих частин і говорить тепер різними голосами. Зрештою, навіть якби вона була єдина, то християн зовсім не багато — може, десята частина від усього люду. Чекати від них якоїсь допомоги — марна справа.

— Тоді треба пошукати допомоги за морем. Невже у Нейстрії, Ірландії чи Бенвіку немає більше християнських королів, які з’явилися б на наш поклик, щоб очистити Британію від цієї скверни?

— Християнських королів взагалі більше немає. Інші країни або нічим не відрізняються від Британії, або загрузли у неправді ще глибше.

— Що ж… у такому разі підемо далі. Звернімося до того, чий обов’язок — скидати тиранів і вдихати нове життя у королівства. Звернімося до імператора.

— Імператора більше немає.

— Немає імператора?! — Мерлін хотів було продовжити, та голос у нього зірвався. Кілька хвилин він мовчки сидів, немов намагаючись дати собі раду з цим новим, зовсім не знайомим і не передбачуваним світом, а тоді озвався знову: — Мені прийшла до голови одна думка, хтозна — добра чи погана, та оскільки я є верховним радником Лоґресу, то від тебе її не приховуватиму. Бачу, мені судилося прокинутися у холодний, непривітний час… Отже, якщо вся західна частина світу відступила від віри, то чи не поглянути нам далі… поза межі, яких сягнуло християнство? Можливо, там нам пощастить знайти добрих союзників з-поміж тих, хто ще не зав’яз у лжі остаточно, — нехай навіть то будуть язичники? За моїх часів подейкували, що там є народи, не знайомі з приписами нашої святої віри, проте вони, як уміють, так поклоняються Богу і визнають закони природи. На мою думку, сер, за таких-от обставин було б цілком виправдано з нашого боку шукати допомоги навіть там — за візантійськими володіннями. Ходили також чутки, що і в тих далеких краях є знання — східне коло — і мудрість, що прийшла на Захід із Нумінору. Хтозна, де саме їх шукати — у Вавилоні, в Аравії чи в Катаї. Тобі має бути видніше — адже ти розповідав, що ваші кораблі обійшли довкола цілого світу.

— Ти не розумієш, — похитав головою Ренсом. — Отрута зародилася тут, на Заході, це правда, але розповзлася вже по всій землі. Куди не подайся, всюди знайдеш тепер тільки машини, заюрмлені міста, порожні престоли, брехливі писання та безплідні ложа, а ще — збожеволілих від облудних обіцянок і роздратованих постійними нестатками людей, котрі поклоняються металевим творінням своїх рук і відвернулися як від матері-землі, так і від Отця, що на небі. Можна вирушити на схід і мандрувати, аж доки схід не перетвориться на захід, і повернутися назад до Британії через великий океан, що омиває її з заходу, — але так жодного разу й не помітити хоч би слабкого промінчика світла. Всю Землю оповила тінь від темного крила…

— Значить, це кінець? — запитав Мерлін.

— Власне тому, — не звернувши уваги на друїдове запитання, вів далі Ренсом, — у нас і залишився один-єдиний шлях — той, про який я тобі розповів. Мерзенна сила обплела своїми мацаками цілу Землю. Якби вороги не припустилися однієї, всього тільки однієї помилки, у нас не було б жодної надії. Якби вони з власної злої волі не зламали бар’єр між нашим світом та небесами і не відкрили шлях небесним силам, то скоро, дуже скоро святкували б перемогу. Але їх зрадила їхня ж сила. Вони пішли до богів, які самі ніколи не пішли б до них, і накликали на свої голови гнів Глибоких Небес. Тому їх чекає неминуча погибель. Сам бачиш: іншого виходу у нас немає, тобі залишається тільки одне — коритися мені.

І тоді повільно-повільно бліде Мерлінове обличчя знов стало набувати того суто земного, проникливого і навіть трохи лукавого, сливе тваринного виразу. Очі у старого друїда зблиснули, він зітхнув і мовив:

— Так, часом і лисиця, бува, кидається на гончака… Далебі, якби я знав, хто ти, коли ми вперше зустрілися, то, мабуть, приспав би тебе так само, як і твого блазня.

— Я сплю не дуже міцно, відколи побував у небесах, — посміхнувся у відповідь Ренсом.