Лицар Відображень

6

Я вибрав стежку праворуч. Куди б не падала моя кров, реальність там трохи підтавала. Але рука заживала швидко, і скоро кровотеча припинилося. Рану навіть щипало не надто довго.

— Я весь у крові, бос.

— Це могло бути й полум'я, — зауважив я.

— Там біля каменів, я до того ж трохи обпікся.

— Вибач! Ти здогадався, що продовжує творитися?

— Ніяких нових повідомлень, якщо ти про це. Але я роздумую — тепер я знаю, як вчинити, адже тутешні місця подобаються мені все більше. Взяти до прикладу цих привидів лабіринту. Якщо Лабіринт не може сам проникнути сюди, він, принаймні, може використовувати агентів. Тобі не здається, що Логрус теж міг би примудрилися зробити щось подібне?

— Гадаю, це можливо.

— У мене склалося враження, що тут відбувається щось подібне до поєдинку між ними — серед Відображень, по іншу сторону дійсності. Що, якщо це місце виникло раніше всього іншого? Навіть раніше Відображень? Що, якщо вони з самого початку борються тут в такій от дивній, метафізичній манері?

— Якщо так, то що?

— У цьому випадку Відображення стають більш пізньою ідеєю, мало не Побічним продуктом напруги між полюсами.

— А що, якщо цю ідею тобі вклав Логрус зовсім недавно, коли наповнював тебе новими здатностями?

— Навіщо?

— Ще один спосіб змусити мене думати, що конфлікт важливіший за людей. Ще один спосіб натиснути на мене, щоб я вибрав, на чиїй я стороні.

— Я не відчуваю, щоб мною маніпулювали.

— Як ти сам підкреслив, думати для тебе справа нова. А забратися в такий ранній період гри для тебе з біса абстрактний хід думки, будь він проклятий.

— Невже?

— Даю слово.

— З чим же ми тоді залишається?

— С непрошеним увагою до нас.

— Якщо це їх військова зона, краще виражайся акуратно.

— Щоб їм усім захворіти віспою. З незрозумілої мені причини для цієї гри я їм необхідний. Так що з моїми виразами їм доведеться примиритися.

Десь попереду, в небі я почув гуркіт грому.

— Розумієш, що я маю на увазі?

— Це блеф, — відповів я.

— З чийого боку?

— По моєму, з боку Лабіринту. Схоже, за реальність в цьому секторі відповідають його примари.

— Знаєш, ми можемо помилятися щодо цього. Стрільба в темряві.

— Відчуваю, ми стріляємо і в дещо за цією темрявою. Ось чому я відмовляюся грати за чужими правилами.

— У тебе з'явився план?

— Зависни вільно. І, якщо я скажу «убий!», Так і зроби. Давай-но доберемося туди, куди ми йдемо.

Я знову побіг, залишивши позаду туман, залишивши примар грати в примар в їх примарному місті. Світла дорога йшла через темний краєвид, я біг назустріч руху Відображень, а земля намагалася змінити мене. А попереду — спалах і знову удар грому; поруч зі мною то раптово з'являлися, то миттєво зникали справжні вуличні сцени.

А потім по світлій доріжці заковзала темна постать — неначе я намагався обігнати сам себе. Пізніше я зрозумів, що насправді це був ефект дзеркала. Рухи фігури, яка бігла праворуч паралельно мені, передражнювали мої власні, пролітаючі мимо сценки були від мене зліва, а від фігури праворуч.

— Що відбувається, Мерль?

— Не знаю, відгукнувся я. — Але для символізму, алегорій і різноманітної метафоричної нісенітниці у мене невідповідний настрій. Якщо це задумано в знак того, що все життя — гонка з самим собою, то тут вони сіли в калюжу, якщо тільки грою не заправляють по-справжньому вульгарні Сили. Тоді, за моїми здогадами, це цілком в їх дусі. Як ти думаєш?

— Я думаю, тобі все ще може загрожувати небезпека одержати удар блискавки.

Блискавка не вдарила, а моє віддзеркалення не зникло. Цей ефект тримався куди довше, ніж всі ті епізоди біля стежки, свідком яких я ставав до цього. Я вже зібрався було викинути його з голови і повністю ігнорувати, але тут воно додало швидкості і вирвалося вперед.

— О-го-го!

— Ага, — погодився я і натиснув, щоб скоротити розрив і не відстати від широкого кроку того, темного.

Я наздогнав його, але голова в голову ми пройшли всього кілька метрів. Потім він став знову виходити вперед. Я пришвидшив крок і ще раз наздогнав його. Потім підкоряючись раптовому пориву, набрав у груди повітря, рвонувся вперед і обігнав його.

Через деякий час мій двійник помітив це, знову додав швидкості і почав вигравати. Я натиснув, зберігаючи лідерство. До речі, якого дідька ми тут влаштовуємо гонки?

Я подивився вперед. було видно, що вдалині дорога розширюється. Схоже, там через неї була протягнута фінішна стрічка. О'кей, я вирішив прагнути до неї, що б не означала ця гонка.

Метрів сто я утримував лідерство, потім моя тінь знову почала обходити мене. Я пригнувся і ненадовго зміг утримати скорочений розрив між нами, потім фігура знову рушила, наздоганяючи мене, в темпі, який, як я запідозрив, буде важкувато зберігати весь залишок шляху до фінішної стрічки. Все одно, такого я не очікував. Я видихався. Повністю.

Сучий син наздоганяв мене, наздогнав, вирвався вперед і на мить запнувся. В цю мить я був позаду нього. Але віддзеркалення більше не виявляло слабкості — воно зберігало величезну швидкість, з якою ми тепер рухалися, та й я не збирався зупинятися, хіба що отримаю розрив серця.

Так ми і бігли, чорт знає, як близько, пліч-о-пліч. Не знаю, чи є у мені здатність до фінального спурту чи ні. Не скажу, чи трохи я обігнав його, чи йшов з ним голова в голову або трохи відставав. Ми тяжко тупотіли по паралельних поблискуючих стежках в сторону яскравої лінії, і тут відчуття скляної поверхні між нами раптом зникло. Дві з вигляду вузькі доріжки перетворилися в одну широку. Руки і ноги мого суперника рухалися не так, як мої.

Ступивши на фінішну пряму, ми сходилися все ближче і ближче — нарешті, досить для того, щоб впізнати один одного. Я змагався в бігу не зі своїм відображенням, бо його волосся відкинуло назад, і я побачив, що у нього немає лівого вуха.

Тоді я знайшов сили для фінального ривка. Він теж. Коли ми досягли стрічечки, то були дуже близько один від одного. Думаю, я перший торкнувся її, але впевненості у мене немає.

Ми пролетіли лінію фінішу і обвалилися, ловлячи ротом повітря. Я швидко відкотився, щоб тримати його під спостереженням, але він просто лежав, часто і важко дихаючи. Я поклав руку на руків'я меча, слухаючи, як кров стукає в скронях.

Віддихавшись трохи, я зауважив:

— Не знав, що тобі під силу така гонка, Юрт.

Він коротко засміявся.

— Ти багато не знаєш про мене, брат.

— Упевнений у цьому, — погодився я.

Потім він тильною стороною руки витер чоло, і стало помітно, що палець, який Юрт втратив в печерах Колвіра, знову на місці. Або це був Юрт з іншого потоку часу, або…

— А як там Джулія? — Запитав я. — З нею все буде в порядку?

— Джулія? — Сказав він. — Хто це?

— Вибач, — сказав я. — Ти несправжній Юрт.

— Ну і що з того? — Запитав він, опираючись ліктем на землю і дивлячись на мене здоровим оком.

— Справжній Юрт ніколи і близько не підходив до амберського Лабіринту…

— Справжній Юрт — Я!

— У тебе всі пальці на місці. А він нещодавно втратив один. Я був присутній при цьому.

Він несподівано відвів очі.

— Ти, мабуть, привид з Логруса, — продовжував я. — Напевно, він користується тими ж трюками, що і Лабіринт — увічнює тих, хто пройшов його.

— Так ось що трапилося?.. — Запитав він. — Я не міг як слід пригадати, чому я тут — пам'ятав тільки, що повинен бігти з тобою.

— Тримаю парі, твої самі останні спогади, до того, як ти потрапив сюди, стосуються подолання Логруса.

Він озирнувся і кивнув.

— Ти маєш рацію. Що все це означає? — Запитав він.

— Точно не знаю, — сказав я. — Але деякі думки на цей рахунок і у мене є. Це місце — щось на зразок оборотної сторони Відображень. Ситуація тут з біса близька до того, що і Лабіринту, і Логрусу вхід заборонений. Але обидва явно можуть проникати сюди за допомогою своїх примар — штучно зроблених по знятих з нас копіях. А копії знімаються в той момент, коли проходиш по них…

— Ти хочеш сказати, що я — всього лише щось на зразок запису у пам'ять? — Вигляд у нього був такий, ніби він ось-ось заплаче. — Тільки що все було так чудово. Я пройшов Логрус. Всі Відображення лежали біля моїх ніг. — Він помасажував виски. Потім сказав, як плюнув:

— Ти! Сюди мене перенесли через тебе… щоб я змагався з тобою і побив тебе в цій гонці.

— Ти відмінно спрацював. Не знав, що ти можеш так бігати.

— Дізнавшись, що ти в коледжі займаєшся бігом, я почав тренуватися. Хотілося так призвичаїтися, щоб тобі стало кисло.

— Вийшло непогано, — визнав я.

— Але якби не ти, я б не опинився в цьому проклятому місці. Або… — тут Юрт закусив губу. — Це не зовсім вірно, правда? — Запитав він. — Я б нікуди не потрапив. Я всього лише запис, копія…

Потім він втупився на мене.

— Скільки ми існуємо? — Сказав він. — Скільки часу придатні примари Логруса?

— Поняття не маю, — відповів я, — що потрібно для створення такого примари або як підтримати її існування. Але мені вже зустрілося кілька примар Лабіринту, і в мене склалося враження, що їх якимось чином підтримує моя кров, вона дає їм якусь самостійність, незалежність від Лабіринту. Тільки один з них — Бранд — Отримав замість крові полум'я і розчинився. Дейдра отримала кров, але її прибрали. Не знаю, може, їй не вистачило.

Він похитав головою.

— У мене таке відчуття… не знаю, звідки воно… що те ж саме згодиться і для мене, і що кров — для Лабіринту, а полум'я — для Логруса.

— Я не знаю, як визначити, де моя кров летуча, — сказав я.

— Тут вона запалає, — відповів Юрт. — Залежить від того, хто тут заправляє справами. Я просто знаю це. Не знаю, звідки.

— Тоді чому Бранда занесло на територію Логруса?

Він посміхнувся.

— Можливо, Лабіринт вирішив використовувати зрадника, щоб повалити кого-небудь. Чи, може, у Бранда були свої міркування — наприклад, повести з Лабіринтом подвійну гру.

— Це було в його дусі, — погодився я. Моє дихання, нарешті, вирівнялося.

Я витяг з чобота хаосське лезо, розсік ліву руку нижче ліктя, побачив, як звідти заструменіло полум'я і простягнув руку до юрту.

— Швидше! Пий, якщо зумієш! — Крикнув я. — Перш ніж Логрус закличе тебе назад.

Він ухопив мою руку і ледве не вдихнув полум'я, яке било з мене фонтаном. Глянувши вниз, я побачив, як стають примарними його ступні, за ними ноги. Здається, Логрус занепокоївся і закликав його назад так само, як Лабіринт закликав Дейдру. Я побачив, як у тумані, що там, де були ноги Юрта, закрутилися вогненні вихори. Потім вони раптом замерехтіли і зникли, і знову стали видні обриси кінцівок. Він продовжував пити мою летючу кров, але я більше не бачив язиків полум'я, хоча тепер він пив як Дейдра, прямо з рани. Його ноги стали тверднути.

— Схоже, ти навпаки одержуєш стабільність, — сказав я. — Пий ще.

Щось вдарило мене в праву нирку, я сіпнувся геть і, падаючи, обернувся. За мною стояв високий темний чоловік, прибираючи ногу після того, як штовхнув мене. На ньому були зелені штани і чорна сорочка, голова повязана зеленим хусткою.

— Це що за збочення? — Запитав він. — Та ще в священному місці?

Я перекотився на коліна, а потім піднявся, тримаючи праву руку з вивернутим зап'ястям за спиною, щоб приховати за стегном кинджал. Ліву руку я підняв і витягнув перед собою. З свіжої рани лився вже не вогонь, а кров.

— Не твоє собаче діло, — сказав я і, набираючи впевненості, додав його ім'я: — Каїн.

Він з поклоном посміхнувся, схрестивши і розвівши руки. Коли руки складалися, вони були порожні, але коли права рука відійшла, в ній був кинджал. Мабуть, він з'явився з піхов, прикріплених всередині пишного рукава до лівого передпліччя. Йому довелося чимало потренуватися, щоб проробляти це так швидко. Я постарався згадати, що чув про Каїна й ножі, а коли згадав, то пошкодував про це. У бійці на ножах він вважався майстром. От чорт.

— У тебе є перевага переді мною, — заявив він.

— Ти дуже схожий на когось, але, по-моєму, я тебе не знаю.

— Мерлін, — сказав я. — Син Корвіна.

Він почав було повільно обходити мене кругом, але зупинився.

— Вибач, мені важко в це повірити.

— Справа твоя. Це правда.

— А цей, другий… Його звуть Юрт, вірно?

Він вказав на мого брата, який тільки що піднявся на ноги.

— Як ти дізнався? — Запитав я.

Він зачекав, морщачи лоб і мружачись.

— Я… я точно не знаю, — сказав він потім.

— А я знаю, — повідомив я йому. — Постарайся згадати, де ти і як сюди потрапив.

Він відступив на пару кроків, потім скрикнув:

— Ось він! — І тут я помітив і крикнув:

— Юрт! Обережно!

Юрт розвернувся і помчав мов стріла.

Я кинув кинджал — це все до добра не доводить, але зараз зі мною був меч, яким я міг дістати Каїна раніше, ніж Каїн мене. Юрт так і не втратив швидкості, і в мить ока опинився поза межами досяжності.

Дивно, але кинджал спершу потрапив Каїну в праве плече, встромившись в тіло майже на дюйм, а потім, не встиг він обернутися до мене, як його тулуб розлетівся на шматки в різних напрямках, важко зітхнули кілька вихорів, які миттю всмоктали все, що робило його схожим на людину. Літаючи один навколо одного, вони видавали високі свистячі звуки, два злилися в один більший, який після цього він швидко поглинув інші, при цьому звук кожен раз знижувався. Нарешті, залишився тільки один смерч. Він гойднувся було до мене, потім злетів у небо і розвіявся. Кинджал жбурнуло назад в мене, він впав в кроці від моєї правої ноги. Піднявши його, я виявив, що він теплий, і поки я не прибрав його в чобіт, він кілька митей ще гудів.

— Що трапилося? — Запитав Юрт, повертаючи назад і наближаючись.

— Очевидно, примари Лабіринту бурхливо реагують на зброю Двору, — сказав я.

— Непогано, якщо вона під рукою. Але чому він так накинувся на мене?

— Думаю, його послав Лабіринт, щоб не дати тобі незалежність, або знищити тебе, якщо ти вже отримав її. Здається, йому ні до чого, щоб агенти протилежної сторони знаходили тут силу і стабільність.

— Але я не являю жодної загрози. Я — сам за себе, і більше ні за кого. Просто до чортиків хочеться вибратися звідси і зайнятися власними справами.

— Може, в цьому і є загроза.

— Як це? — Запитав він.

— Хто знає, як може стати в нагоді тобі твоє незвичайне походження, якщо ти станеш незалежним — враховуючи, що діється? Може порушитися баланс Сил. Може, ти отримаєш якісь відомості, пересуди про які ні до чого тутешнім верховодам, або знайдеш спосіб підібратися до них? Раптом ти опинишся чимось на зразок непарного шовкопряда? Адже ніхто не помічає, як він впливає на навколишнє середовище до тих пір, поки він не зникне з лабораторії. Ти можеш…

— Досить! — Він підняв руку, щоб я замовк. — Все це мене не хвилює. Якщо вони випустять мене і залишать у спокої, я стану триматися від них подалі.

— Переконувати тобі слід не мене, — сказав я.

Юрт пильно подивився мені в обличчя, потім повернувся, описавши повне коло. За межами світлої стежки видна була лише темрява, але він голосно звернувся, по-моєму, не розбираючи, до кого:

— Чуєш? Я не хочу в це вплутуватися! Я просто хочу забратися звідси! Живи і дай жити іншим, зрозумів? О'кей?

Простягнувши руку, я вхопив Юрта за зап'ястя і смикнув до себе. Чому? Тому що помітив, як у повітрі у нього над головою почала утворюватися маленька примарна копія знака Логрус. Мить — і вона вже падала, порожниста, як блискавка, зі звуком, схожим на клацання хлиста, пройшовши через простір, де перед тим перебував Юрт і зникла, залишивши на стежці воронку.

— Здогадуюся, що відмовитися нелегко, — сказав він. Потім глянув наверх. — Може, там готують ще одну таку штуку. Вона може знову вдарити, в будь-який момент, коли я найменше буду цього очікувати.

— Як і в реальному житті, — погодився я. — Але мені здається, можна розцінити це, як попереджувальний постріл і з тим їх і залишити. Дістатися сюди їм було нелегко. Важливіше ось що: раз мене змусили повірити в те, що це — лицарська мандрівка, не міг би ти відповісти мені прямо зараз — що ти повинен був робити? Допомагати мені або заважати?

— Зараз, коли ти згадав про це, — сказав Юрт, — я раптом згадав, що там, де я був, були дві речі: можливість змагатися з тобою в бігу і відчуття, що опісля ми поб'ємося… або трапиться ще небудь.

— А зараз ти це відчуваєш?

— Ну, ми з тобою ніколи особливо не ладнали. Але все одно мені не подобається ідея, що мене використовують таким чином.

— Хочеш, оголосимо перемир'я до тих пір, поки я не второпаю, як вибратися з гри — і гайда звідси?

— Що це мені дасть? — Запитав Юрт.

— Юрт, я знайду, як вибратися з цього проклятого місця. Йдемо, дай руку… або, принаймні, не ставай на дорозі… І, коли я піду, то прихоплю і тебе.

Він розсміявся.

— Не впевнений, що звідси можна вибратись, — сказав він, — ось тільки якщо Сили звільнять нас…

— Тоді тобі нічого втрачати, — сказав я, — і може, тобі навіть вдасться побачити, як я загину, намагаючись знайти вихід.

— Ти дійсно знайомий з обома знаками — і з Лабіринтом, і з Логрусом?

— Ага. Але з Логрусом у мене виходить куди краще.

— Чи можна використовувати когось із них проти джерела Сил?

— Вельми інтригуючий метафізичний момент. Не знаю, як відповісти, — сказав я, — і не впевнений, що захочу з'ясувати це. Тут закликати Сили небезпечно. Все, що в мене залишилося, це кілька заклинань. Не думаю, що звідси нас виведе магія.

— Тоді що ж?

— Точно не скажу, але, по-моєму, повної картини мені не бачити, поки я не доберуся до кінця цієї стежки.

— А, чорт… не знаю. Не думаю, що проводити час саме тут мені корисніше, ніж у будь-якому іншому місці. З іншого боку, що, якщо такі, як я, можуть існувати тільки в подібному місці? Що, якщо ти відшукаєш мені двері, я ступну в них і розтану?

— Раз у Відображеннях можуть з'являтися примари Лабіринту, чому не можеш ти? Знову ж таки Дворкін з Обероном приходили до мене ще до того, як я опинився тут.

— Це обнадіює. Ти б спробував, будь ти на моєму місці?

— Ти ставиш на кін життя, — сказав я.

Він засопів.

— Зрозумів. Пройдуся з тобою трохи, подивлюся, що трапиться. Допомагати не обіцяю, але заважати теж не буду.

Я простягнув руку, але він похитав головою.

— Давай не будемо захоплюватися, — сказав Юрт. — Якщо без рукостискання мої слова нічого не варті, то і з ним вони пустий звук, вірно?

— По-моєму, ні.

— І потім, у мене ніколи не було особливого бажання потиснути тобі руку.

— Вибач, що запропонував. Але, може, розповіси, в чому справа? Ніколи не міг зрозуміти тебе.

Він знизав плечима.

— Що, завжди повинна бути причина?

— Інакше це абсурд, — відповів я.

— Або таємниця, — відгукнувся він, повертаючи геть.

Я знову закрокував по доріжці. незабаром і Юрт крокував поруч зі мною. Довго панувало мовчання. Коли-небудь я навчуся тримати язик за зубами, або зупинятися, якщо зайшов надто далеко.

Тут різниці немає.

Деякий час доріжка йшла прямо, але не так вже далеко попереду ніби зникала. Наблизившись до точки, в якій вона пропадала, я зрозумів, чому: доріжка обгинала низький виступ. Ми теж повернули і незабаром наткнулися ще на один. Незабаром ми опинилися серед чогось на зразок американських гірок, зібраних у рівні ряди, і швидко зметикували, що вони згладжують досить крутий спуск. Поки ми просувалися по звивистій стежці вниз, я раптом зауважив, що на помірній відстані від нас висить щось яскраве. Юрт підняв руку, вказуючи на нього, і почав:

— Що?.. — якраз тоді, коли стало ясно, що це — продовження нашої стежки, що почала підніматися. Тут відбулася миттєва переорієнтація, і я зрозумів, що ми спускаємося в щось подібне здоровенної ями. А повітря здається стало трохи холодніше.

Ми не зупинялися, і через деякий час тильної сторони моєї правої руки торкнулося щось мокре і холодне. Я подивився вниз якраз вчасно, щоб в оточуючих нас сутінках помітити, що на руці розтанула сніжинка. Кількома хвилинами пізніше вітер приніс ще кілька.

Трохи згодом ми помітили, що далеко внизу світло куди яскравіше.

— Я теж не знаю, що це таке, — запульсував в моєму мозку Факір.

— Спасибі, — зосереджено подумав я у відповідь, вирішивши не говорити Юрту про його присутність.

Вниз. Вниз і по колу. Туди. Назад і вперед. Робилося все холодніше. Пролітали снігові пластівці. У стіні, уздовж якої ми тепер спускалися, ряди каменів почали поблискувати.

Дивно, до тих пір, поки я не послизнувся в перший раз, я не розумів, чому.

— Лід! — Несподівано оголосив Юрт, трохи не впавши і хапаючись за камінь.

Вдалині виник звук, що нагадував зітхання, наближаючись, він все посилювався. Це був вітер, і холодний, але ми не розпізнали цього, поки не налетів сильний порив, який штовхнув нас. Диханням льодовикового періоду він пронісся мимо, і я підняв комір плаща. Ми продовжували спускатися, а вітер, трохи стихнувши, летів нам услід.

До того часу, як ми дісталися до дна, стало з біса холодно, а ступені були або повністю вкриті інеєм, або льодом. Приносячи і кидаючи пластівці снігу або крижані градини, вітер монотонно і тоскно завивав.

— Поганий клімат, — пробурчав Юрт, стукаючи зубами.

— Ось вже не думав, що привиди сприйнятливі до мирського, — сказав я.

— Привид, чорт візьми! — Зауважив він. — Я відчуваю себе так само, як завжди. Ти б подумав про те, що, якщо щось відправило мене в повному облаченні сюди перебігати тобі дорогу, воно могло б, принаймні, врахувати і таку можливість.

— І потім, це місце не настільки вже мирське, — додав він. — Їм хочеться, щоб ми кудись прийшли — по-моєму, вони могли б забезпечити коротку дорогу. А при такому розкладі ми, поки доберемося дотуда, перетворимося в зіпсований товар.

— Насправді я не думаю, що Лабіринт або Логрус мають тут таку вже велику владу, — відповів я. — Ось що я тобі скажу: з тим же успіхом вони могли б і зовсім забратися з нашого шляху.

Стежка вийшла на поблискуючу рівнину — таку плоску і блискучу, що я почав побоюватися, як би вона не виявилася з чистого льоду. І не помилився.

— На вигляд слизько, — сказав Юрт. — Зміню-но я ступні, треба їх зробити поширше.

— Ти безповоротно загубиш чоботи, і ноги мерзнутимуть, — сказав я. — Чому б просто не перенести частину своєї ваги вниз? Тобто знизити центр тяжкості.

— У тебе на все готова відповідь, — похмуро почав він, потім закінчив:

— Але на цей раз ти правий.

Ми постояли кілька хвилин, поки він робився нижчим і кремезнішим.

— А сам ти не збираєшся мінятися? — Запитав Юрт.

— Ризикну зберегти центр ваги на місці — так я зможу йти швидше.

— І ще — шльопнутися на дупу.

— Подивимося.

Ми рушили в дорогу, тримаючи рівновагу. Чим далі від стіни, уздовж якої ми спустилися, тим сильніше ставав вітер. І все ж наша крижана дорога не була такою слизькою, як здавалася здалеку. На ній були крихітні реберця і якісь брижі, цього виявилося досить, щоб забезпечити деяке зчеплення. Повітря палило легені, проникаючи в них, снігові пластівці збивалися в енергійні рухливі стовпчики, які, як дивні вовчки, перелітали через дорогу. Дорога випускала голубувате сяйво, забарвлюючи ті пластівці, які потрапляли в нього. Ми прокрокували, напевно, чверть милі, а потім пішли нові серії примарних образів. Перший представляв мене самого, розпростертого на купі обладунків в каплиці, другий — Дейдру під ліхтарем, що дивилися на годинник.

— Що?.. — Запитав Юрт, але вони в мить ока з'явилися і помчали геть.

— У перший раз, коли я їх побачив, то не знав — та й зараз не знаю, відповів я, — хоча, коли ми тільки починали свою гонку, визнав тебе одним з них… Вони приходять і йдуть, здавалося б, безладно, навмання, і немає ніяких особливих причин…

В інший раз з'явилося щось подібне до їдальні, на столі стояла ваза з квітами. У кімнаті нічого не було. Ось воно було — з'явилося, зникло…

Ні. Не зовсім. Видіння зникло, але квіти залишилися. Тут, на крижаній поверхні. Я зупинився, потім попрямував до них.

— Мерль, я не знаю, чи можна сходити з дороги…

— О, чорт, — відповів я, рухаючись до брили льоду, яка нагадувала про Стоунхендську зону, з якої я прийшов. Біля її основи, безладно спалахуючи, грали кольори.

Квітів було багато — троянди різних сортів. Нахилившись, я підібрав одну, майже срібну…

— Що ти тут робиш, хлопче? — Почув я знайомий голос.

Я негайно випростався і побачив, що з-за крижаної брили з'явилася висока темна постать, і звертається не до мене. І кивки, і посмішка були адресовані Юрту.

— Мавп'ячу працю, я впевнений, — відповів Юрт.

— А ось і мавпа, — відгукнувся його співрозмовник, — схопила квітку, будь вона проклята: Срібна троянда Амбера — по-моєму, лорда Корвіна? Привіт, Мерлін. Шукаєш батька?

Я вийняв одну із запасних шпильок, які тримав приколотими з вивороту плаща. Нею я скористався, щоб приколоти троянду зліва на груди. Говорив лорд Борель, герцог королівського дому Савалла, і за чутками, один з давніх коханців моєї матері. Крім того, він вважався одним із самих нещадних людей при Дворі, які володіють мечем. Довгі роки його нав'язливою ідеєю було вбити мого батька, Бенедикта або Еріка. На своє нещастя, він зустрівся з Корвін, як раз коли тато поспішав, і вони так і не схрестили мечі. Замість цього тато обдурив його і вбив у двобої, який, по-моєму, строго кажучи не можна було вважати чесним. Але тут все о'кей. Він ніколи особливо не подобався мені.

— Борель, ти мертвий. Ти знаєш ти це? — Сказав я йому. — Ти тільки привид людини, якою був у той день, коли пройшов Логрус. У реальному Світ лорда Бореля більше немає. Хочеш знати, чому? Тому що в день Битви за Падіння Лабіринту Корвін убив тебе.

— Брешеш, маленький засранець! — Сказав він.

— Е-е, ні, — втрутився Юрт. — Ти помер, будь спокійний. Як я чув, тебе проткнули. Хоча я не знав, що це зробив Корвін.

— Корвін, — сказав я.

Він відвів очі і стало помітно, як м'язи на його щелепи здуваються і розслабляються.

— А тут що, загробний світ? — Запитав він згодом, все ще не дивлячись на нас.

— По-моєму, можна і так сказати, — відгукнувся я.

— А тут можна ще раз померти?

— Напевно, — сказав я.

— А це що? — Він раптом опустив очі і я простежив, куди він дивиться. Біля нас на льоду щось лежало. Я ступив туди.

— Рука, — відповів я. — Схоже, людська.

— Що вона тут робить? — Запитав Юрт, який підійшов і штовхнув її.

Те, як рука ворухнулася, показало, що вона не просто лежить, а, швидше, висовується з льоду. Фактично, вона сіпнулася, і після того, як Юрт брикнув її, ще кілька секунд продовжувала судорожно згинатися. Потім трохи віддалік я помітив ще щось, схоже на ногу, далі — плече з передпліччям, кисть руки…

— Якийсь канібальський морозильник, — припустив я.

Юрт хихикнув.

— Тоді і ви мертві, — заявив Борель.

— Нє-а, — відповів я. — Я справжній. Просто йду мимо, прямуючи в містечко покраще цього.

— А Юрт?

— Юрт і фізично, і теологічно являє собою цікаву проблему, — пояснив я. — Він насолоджується тим, що знаходиться в двох місцях одночасно.

— Не сказав би, що насолоджуюся цим, — зауважив Юрт. — Але, враховуючи, яка альтернатива, напевно, я радий, що я тут.

— Ось приклад оптимістичного мислення, яке за багато років дало Двору стільки чудес, — оголосив я.

Юрт знову хихикнув.

Пролунав той схожий на зітхання металевий звук, який нелегко забути. Я знав, що, швидше за все, не встигну витягнути меч і вчасно відбити удар, якщо Борель захоче проткнути мене ззаду. З іншого боку; якщо справа стосувалася людиновбивства, він дотримувався всіх дрібниць протоколу і дуже цим пишався. Борель завжди вів чесну гру, тому що був дуже хороший фехтувальник, що все одно ніколи не програвав. А може, він прагнув мати хорошу репутацію. Я негайно підняв обидві руки, щоб вивести його з себе, зробивши вигляд, ніби він загрожує мені з тилу.

— Залишатися невидимим, Факір. Коли я обернуся і хлопну по зап'ястку вперед. Дістанеш ДО НЬОГО, притиснешся поповзеш і доберешся до горла. А там знаєш, що робити.

— Йде, бос, — відповів він.

— Мерль, витягни меча і обернися.

— По-моєму, це звучить не дуже-то по спортивному, Борель, — відповів я.

— Ти смієш звинувачувати мене в порушенні пристойності? — Сказав він.

— Поки я не знаю, що в тебе на думці, сказати важко, — відповів я.

— Тоді витягни меча і обернися.

— Обертаюся, — сказав я, — але не доторкаюся до меча.

Я швидко обернувся, ляснувши себе по лівому зап'ястку, і відчув, як Факір покидає його. При цьому мої ноги ковзнули вперед — від занадто швидкого повороту на дуже гладкому крижаному п'ятачку. Втримавшись на ногах, я відчув, як переді мною з'явилася тінь. Піднявши очі, дюймах в шести від свого правого ока я побачив вістря меча Бореля.

— Повільно піднімися, — сказав він, і я підкорився.

— Тепер витягуй меч, — сказав Борель.

— А якщо я відмовлюся? — Запитав я, пробуючи виграти час.

— Те доведеш, що негідний вважатися джентльменом, а я поступлю відповідно до цього.

— Тобто все одно нападеш? — Запитав я.

— Правила це дозволяють.

— Пішов ти зі своїми правилами, — відповів я, прибираючи праву ногу за ліву та відскакуючи назад, потім витягнув меч і зайняв оборонну позицію.

Борель миттю кинувся на мене. Я продовжував відступати, заднім ходом минувши велику крижану брилу, з-за якої він з'явився. Не було ніякого бажання зупинятися і обмінюватися з ним ударами, особливо тепер, коли стало ясно, з якою швидкістю він атакує. Поки я відступав, парирувати удари було куди легше. Але з моїм мечем щось не так. Швидко оглянувши його, я зрозумів, у чому справа. Меч був не мій.

У блискучому світлі, що виходила від доріжки і відбивалася від льоду, на клинку виднілася інкрустована спіраль. Мені був відомий лише один такий меч, і зовсім недавно я бачив його в руках того, хто міг виявитися моїм батьком. Переді мною миготів Грейсвандір. Я відчув, що посміхаюся іронії ситуації. Справжнього лорда Бореля вбили саме ці мечем.

— Посміхаєшся власному боягузтву? — Запитав він. — Зупинись і прийми бій, паскудник!

Немов у відповідь на його пропозицію я відчув, що мій відступ у тил призупинився. Кинувши вниз швидкий погляд, я не був прохромлений наскрізь, а по виразу обличчя нападника зрозумів, що щось подібне сталося і з ним.

Кілька стирчачих з льоду рук вхопили нас за кісточки і міцно тримали на одному місці. Тепер настала черга Бореля посміхатися, тому що, хоча він і не міг зробити випад, відступати я більше не міг.

Його клинок майнув передi мною, як блискавка, я парирував «ін кварті» і атакував «ін Сиксте». Він відбив удар і зробив відволікаючий випад. Потім знову «ін кварті» і нова атака. Удар у відповідь. Він відбив «ін Сиксте»… Ні, це був обманний рух. Ще один. Удар…

Щось біле і тверде вилетіло у нього з-за плеча і вдарило мене в лоб. Я відлетів назад, хоча руки, які чіплялися, не дали мені впасти. Насправді відхилився я вдало, інакше Борель, зробивши випад, проткнув би мені печінку. Коли коліна в мене підігнулися, я мимоволі викинув руку вперед, — а може, це чари, що жили, за чутками, в Грейсвандір, смикнули її туди. Навіть не дивлячись у той бік, я відчув, що клинок у щось потрапив і почув, як Борель здивовано замичав, а потім пробурмотів лайку. Тоді стало чути, що і Юрт вилаявся. Його я не бачив.

Потім, тільки я зігнув ноги, відновлюючи рівновагу, і почав підніматися, тримаючись за рану в голові, спалахнуло щось яскраве. Тут я побачив, що зумів відрубати Борелю руку, і з рани фонтаном б'є полум'я. Його тіло засвітилося, а контури знизу почали розмиватися.

— Ти перевершив мене майстерністю! — Викрикнув він.

Я знизав плечима.

— Але ж це не зимові Олімпійські Ігри, — сказав я.

Він перехопив меч, жбурнув в мене, і тут же розчинився, перетворившись на стовп іскорок, понісся наверх і там зник.

Я відбив меч, той пройшов зліва від мене, встромився у лід і стирчав там, тремтячи, як якась скандинавська версія легенд про Артура. Юрт рвонувся до мене, стусанами відкинув тримаючі мене за щиколотки руки, і дивлячись на мій лоб, примружився.

Я відчув, як на мене щось впало.

— Вибачте, бос. Я потрапив йому на коліно. До того часу, як я дістався до горла, він вже горів, — сказав Факір.

— Все добре, що добре закінчується, — відповів я. — Ти не обпікся часом?

— Я навіть не відчув жари.

— Я потрапив у тебе шматком льоду, вибач, — сказав Юрт. — Я цілився в Бореля.

Я пішов геть від усіяної руками рівнини, тримаючи шлях назад до стежки.

— Побічно це допомогло, — сказав я, але вдячності не відчував. Як знати, в кого він цілив насправді? Я ще раз оглянувся: кілька рук — тих, що отримали від Юрта стусани, — показували нам палець.

Як у мене виявився Грейсвандір? Вплинула б інша зброя на Логрусів привид так само? Тоді що ж, сюди мене дійсно притягнув батько? Може, він вирішив, що мені потрібна додаткова перевага і його клинок зможе її забезпечити? Хотілося думати саме так, вірити, що він — не просто примара Лабіринту. А якщо так, то незрозуміло, яка його роль. Що він може знати про все це? І на чиїй стороні він може бути?

Поки ми йшли по стежці, вітер ущух, а з льоду стирчали тільки руки, які тримали смолоскипи, які далеко висвітлювали нам шлях, так, що видно було підніжок крутого насипу. Ми перетнули цей застиглий край, але більше нічого поганого не сталося.

— Судячи з того, що мені розповів ти і що я побачив, — сказав Юрт, — враження таке, що цю подорож влаштував Лабіринт, а Логрус намагається прокомпостувати твій квиток.

І відразу лід тріснув у кількох місцях. З обох боків звідусіль до нас побігли тріщини, але, наблизившись до стежки, зменшили швидкість. Тут я в перший раз помітив, що вона піднялася над рівниною. Тепер у нас під ногами було щось подібне дамби, а лід по обидва боки від неї ламався, не заподіюючи нам ніякої шкоди.

— Ось, наприклад, — зауважив Юрт, вказуючи на це. — До речі, а як ти влип у такі неприємності?

— Все почалося з тридцятого квітня, — почав я.