Лицар Відображень

9

Я повільно приходив до тями. Знайома блакить виявилася озером небуття, я гойдався на його хвилях. Я тут, тому що… я тут, як співається в пісні. Перекинувшись на інший бік всередині свого спального мішка, я підтягнув коліна до грудей і знову заснув.

У наступне пробудження я швидко озирнувся; світ все ще був блакитним. Багато чого можна сказати на захист справжнього чоловіка, що пройшов випробування Потім я згадав, що в будь-який момент може з'явитися Люк, щоб убити мене, і стиснув пальці на руків'ї лежачого поруч меча, напружуючи слух, щоб вловити — чи не йде хто.

Проведу я день, б'ючись об стіну кришталевої печери? Або з'явиться Ясра і знову спробує вбити мене?

Знову?

Щось не так. Скільки всього було, вплутаними виявилися Юрт і Корал, Люк і Мандор, навіть Джулія. Все це був сон?

Короткий напад паніки пройшов швидко, а потім мій блукаючий дух повернувся і приніс те, що не вдавалося згадати. Я позіхнув. Знову все було, як треба.

Я потягнувся. Сів. Протер очі.

Так, я повернувся в кришталеву печеру. Ні, все, що трапилося з тих пір, як Люк привів мене сюди, не було сном. Я повернувся за власним вибором: а) час, який тут йшло на те, щоб грунтовно виспатися, для Амбера був лише короткою миттю, б) тут ніхто не міг потривожити мене, зв'язавшись через Карту; та в) тому що, можливо, тут мене не могли вистежити навіть Логрус і Лабіринт.

Відкинувши волосся з лоба, я встав і відправився вмитися. Добре, що я додумався за допомогою Привида перенестися після бесіди з Дворкіним сюди. Напевно я проспав годин дванадцять — таким глибоким непотривоженим сном, що краще не буває. Я осушив чверть пляшки води, а залишками вмився.

Пізніше, одягнувшись і сунувши простирадла в шафу, я вийшов у коридорчик перед дверима і постояв у світлі, що падало зі штольні над головою. Видний через неї шматок неба був чистим. У вухах у мене все ще звучало те, що сказав Люк в той день, коли заточив мене сюди і з'ясувалося, що ми — родичі.

Вийнявши з-за пазухи Камінь Правосуддя і тримаючи його подалі від очей у витягнутій руці, я високо підняв його так, щоб падаюче світло проходило крізь нього, я пильно вдивився в його глибини. На цей раз там нічого не було.

Ну, гаразд. У мене не було настрою з'ясовувати, хто, кому і що винен. Схрестивши ноги, я зручно всівся, продовжуючи дивитися на камінь. Я відпочив, був напоготові і тепер прийшов час взятися за справу і покінчити з нею. За підказкою Дворкіна я відшукав у червоному вирі Лабіринт.

Час йшов, почали з'являтися якісь обриси. Це не було плодом моїх зусиль, тому що поки я намагався викликати його до існування силою уяви, все було марно. Я спостерігав, як структура ставала виразною. Не те, щоб вона з'явилася раптово — скоріше це я тільки тепер зумів, пристосувавшись належним чином, побачити те, що знаходилося там весь час. Дуже схоже, що так воно і було насправді.

Я глибоко зітхнув. Ще раз. Потім взявся ретельно вивчати конструкцію. Все, що говорив мені батько про те, як налаштовуватися на Камінь, пригадати не вдавалося. Дворкіну я сказав про це, але він заявив, що хвилюватися нічого. Потрібно тільки помістити в Камінь тривимірну копію Лабіринту, відшукати де там вхід і пройти з кінця в кінець. Коли я причепився до нього щодо подробиць, він просто хихикнув і велів не турбуватися.

Гаразд.

Повільно повертаючи камінь, я підносив його все ближче. Нагорі праворуч з'явилася маленька тріщинка. Варто було зосередитися на ній, і вона немовби кинулася на мене.

Підійшовши туди, я пройшов крізь неї всередину. Там виявилася дивна штука, схожа на срібний піднос на коліщатках, вона рухалася всередині самоцвіту уздовж ліній, подібних Лабіринту. Я дозволив їй вести мене, куди заманеться — іноді при цьому виникало запаморочення, від якого мало не вивертало, іноді доводилося, зібравши всю волю, прокладати собі шлях крізь рубінові перешкоди, вони піддавалися, а я приймався дертися, падав, ковзав або пробивався далі. Відчуття власного тіла зникло майже зовсім, з високо піднятої руки звисав ланцюжок — я розумів тільки, що сильно потію, тому що піт весь час щипав очі.

Поняття не маю, скільки часу минуло, поки я підлаштувався до Каменя Правосуддя — більш високої октави Лабіринту. Дворкін вважав, що Лабіринту захочеться знищити мене, як тільки лицарська мандрівка прийде до кінця і найближчий Зламаний Лабіринт буде полагоджений, не тільки тому, що я вивів його з себе. Але допомагати Дворкін відмовився, вважаючи, що довідайся я про справжню причину, це могло б вплинути на вибір, який досить імовірно, доведеться мені робити в майбутньому, а він повинен бути зроблений вільно. Мені все це здалося повною тарабарщиною — тільки от все, що він говорив на інші теми, виявилося разюче розумним, повною протилежністю того Дворкіна, якого я знав по легендах і слухах.

Мій розум то пірнав у глибини кривавого виру, що був усередині каменю, то ширяв над ним. Навколо мене рухалися і вже пройдені відрізки Лабіринту, і ті, які ще належало пройти. Вони спалахували, як блискавки. Мене не покидало відчуття, що мій розум ось-ось розіб'ється вщент об що-небудь на зразок невидимою Вуалі. Швидкість все росла, вже не можна було ні зупинитися, ні звернути. Я знав, що поки не пройду цю штуку, можливості вибратися звідси не буде.

Дворкін вважав, що, коли я повернувся перевірити, кого бачив біля входу в Лабіринт, і посварився з ним, то Камінь, який був зі мною, захистив мене від нього. Але носити Камінь занадто довго не можна — адже рано чи пізно це виявляється згубним. Дворкін вирішив, що мені слід налаштуватися на Камінь, подібно батькові і Ренді, а вже потім розлучитися з ним. Після цього я понесу в собі образ більш високого порядку, який захистить мене від Лабіринту не гірше, ніж сам Камінь. Навряд чи можна було сперечатися з людиною, яка, за чутками, створила за допомогою Каменя первіснийий Лабіринт. І я погодився з ним. Тому-то, щоб відпочити, довелося змусити Привида повернути мене в кришталеву печеру, мою святая святих.

Зараз, зараз… я плив. Обертався. Час від часу зупинявся. Подібності вуалі, що знаходилися в Камені, виявилися не менш грізними, адже я залишав своє тіло по іншу їх сторону. Після кожного такого епізоду я так вимотувався, немов побив олімпійський рекорд в бігу на милю. Хоча на одному рівні було ясно, що я стою, тримаючи Камінь, в якому здійснюю свій шлях посвяти, на іншому відчувалося, як важко стукає серце, а на третьому на розум приходили шматки давним-давно прослуханого курсу антропології, тоді до нас приїжджала читати лекції Джоан Галіфакс. Навколо все колихалося, як «Гейзер Пік Мерлот» 1985 року розливу в кубку. На кого ж це я в той вечір дивився через стіл? Неважливо. Далі, вниз, по колу… Яскраво розцвічений кров'ю потік вирвався на свободу. Мій дух отримав звістку. Я не знав, як пишеться стояче першим слово…

… Яскравіше, яскравіше. Швидше, швидше. Зіткнення з рубіновою стіною, я — пляма на ній. Давай, Шопенгауер, почни останній поєдинок волі з волею. Минуло століття, а може, два, потім раптом шлях відкрився. Мене кинуло вперед, в сяйво вибуху зірки. Червоний, червоний, червоний, відносив все далі, немов мій човник «Зоряний спалах», потік розростався, гнав мене, ніс додому…

Я відключився. Свідомості я не втрачав, але розум був не зовсім в нормі. Залишалася ще гіпнагогія, можна було скористатися нею в будь-який час і потрапити, куди завгодно, але навіщо? Така ейфорія мене відвідує рідко. Вважаючи, що заслужив її, я довго-довго поволі плив за течією.

Зрештою відчуття радості зменшилася настільки, що вже не варто було потурати своїм бажанням; я піднявся на ноги, похитнувся, сперся об стіну і попрямував в комору ще раз ковтнути води. До того ж страшно хотілося їсти, але ні консерви, ні заморожені напівфабрикати мене не приваблювали. Особливо, коли не так вже й важко було дістатися до чого-небудь посвіжіше.

Я пішов назад через знайомі кімнати. Отже, я послідував пораді Дворкіна. Шкода, що довелося покинути його раніше, ніж я пригадав усе, про що хотів його розпитати — у мене було ще немало питань. Коли я знову повернувся, Дворкіна вже не було.

Я піднявся нагору. Єдиний відомий мені вихід з печери перебував на вершині блакитного виступу, де я і стояв. Ранок був легким, ароматним, точнісінько весняним. На сході виднілися лише кілька хмарок. Я із задоволенням набрав повні груди повітря і видихнув. Потім нагнувся і перетягнув блакитний валун так, щоб він закрив вхід. Якби мені раптом знову знадобився відокремлений притулок і довелося б повернутися сюди, було б украй неприємно, якби на мене раптом напав якийсь хижак.

Я зняв Камінь Правосуддя з шиї і повісив на кам'яний виступ. Потім відійшов кроків на десять.

— Батьку, привіт.

Із заходу, як золотий Фрисбі, підпливало Колесо-Привид.

— Доброго ранку, Привид.

— Навіщо ти залишив цей пристрій? Це одне з найбільш потужних знарядь, які мені доводилося бачити.

— Я не залишаю його. Я збираюся викликати Знак Логруса, і, по-моєму, навряд чи вони добре порозуміються. Не впевнений навіть, наскільки я сам прийдуся до душі Логрусу тепер, коли несу в собі настройку на Лабіринт у більш високому ступені.

— Може, мені краще піти і повернутися пізніше?

— Тримайся неподалік, — звелів я. — Можливо, якщо виникнуть проблеми, ти зумієш витягти мене звідси.

Потім я викликав Знак Логруса, і той з'явився, нависнувши наді мною, але нічого не сталося. Я перемістив частину свідомості в Камінь — той висів на валуні неподалік — і через нього зумів сприйняти Логрус з іншої точки. Жахливо. Але теж безболісно.

Знову сконцентрувавши своє «я» у себе під черепом, я взявся за логрусові відростки, потягнувся…

Не минуло й хвилини, як переді мною опинилася тарілка молочних оладок, ковбаса, чашка кави і склянка апельсинового соку.

— Я міг би доставити тобі це швидше, — зауважив Привид.

— Не сумніваюся, — сказав я. — Я просто перевіряв системи.

Під час їжі я намагався розсортувати свої справи за ступенем важливості. Відправивши тарілки туди, звідки вони з'явилися, я забрав Камінь, повісив на шию і піднявся.

— О'кей, Привид. Пора повертатися в Амбер, — сказав я.

Він став ширший, розійшовся, опустився нижче — і ось вже я стояв перед золотий аркою. Я ступив уперед…

… В свою кімнату.

— Дякую, — сказав я.

— Нема за що, батьку. Слухай, у мене питання: коли ти здобував собі сніданок, ти не помітив нічого дивного в поведінці Логруса?

— Ти про що? — Запитав я, вирушаючи мити руки.

— Почнемо з фізичних відчуттів. Він не здавався… липким?

— Дивне визначення, — сказав я. — Але, раз вже ми заговорили про це, так, мені здалося, що на роз'єднання пішло трохи більше часу, ніж зазвичай. А чому ти запитав?

— Мені тільки що прийшла в голову дивна думка. Ти можеш творити чарівництво за допомогою Лабіринту?

— Ага, але з Логрусом виходить простіше.

— Будь у тебе можливість, ти міг би спробувати з обома, а потім порівняти.

— Навіщо?

— У мене й справді виникли деякі підозри. Як тільки перевірю, тут же розповім тобі.

Колесо-привид зникло.

— От лайно, — сказав я і вимив обличчя.

Я виглянув у вікно. Мимо пролетіла жменя снігових пластівців. З ящика столу я дістав ключ. Хотілося негайно позбутися кількох речей.

Я вийшов у коридор, але не встиг зробити й кількох кроків, як почув знайомий звук. Я зупинився, послухав, потім пройшов повз сходи, і чим ближче підходив, тим об'ємнішим ставав звук. До того часу, як я добрався до довгого коридору, де знаходилася бібліотека, вже було ясно, що Рендом повернувся, бо хто ще тут вмів так барабанити? А якщо і вмів, хто наважився б скористатися барабанами Короля?

Залишивши напіввідчинені двері позаду, я завернув за ріг направо. Моїм першим бажанням було увійти, віддати йому Камінь Правосуддя і спробувати пояснити, що сталося. Потім згадалася порада Флори: чесність, прямота і відкритість тут не доведуть до добра. Вірити їй страшенно не хотілося, нехай вона і сформулювала загальне правило, але мені вдалося збагнути, що в даному випадку пояснення віднімуть багато часу, а адже я хотів зайнятися і іншими справами. До того ж в результаті можна отримати наказ дещо не робити зовсім.

Коридор привів мене до дальнього входу в обідній зал, а швидка перевірка показала, що там нікого немає. Добре. Я пригадав, що всередині, з правого боку, є розсувна панель, через яку можна потрапити в порожнисту частину стіни по сусідству з бібліотекою. Там є не то дерев'яні східці, не то драбинка, щоб піднятися до потайного ходу на галерею бібліотеки. Якщо зійти по них вниз, потрапиш до гвинтових сходів і далі в печери під замком, якщо пам'ять мені не зраджує. Я сподівався, що причини дослідити цю частину замку ніколи у мене не з'являться, але вже добре знав сімейні традиції і вирішив трішки пошпіонити, тому що кілька невиразних реплік через неприкриті двері, повз які я пройшов, привели мене до висновку, що Рендом там не один. Якщо знання дійсно сила, значить, мені необхідна вся інформація, на яку я тільки зумію накласти руку, оскільки ось уже деякий час я відчував себе надзвичайно вразливим.

Так. Панель ковзнула в бік, раз-два — і ось я всередині. Відправивши вперед свій духовний світ, я видерся нагору, і повільно, обережно відсунув другу панель, відчуваючи вдячність до того, хто додумався замаскувати її широким кріслом. Через його праву ручки можна було оглядатися, не надто побоюючись, що тебе знайдуть. Звідти було добре видно північний кінець кімнати.

Рендом тарабанив, а Мартін, весь у шкірі та ланцюжках, сидів перед ним і слухав. Рендом творив таке, чого я в житті не бачив. Він грав п'ятьма паличками. По одній у нього було в кожній руці, по одній затиснуті пахвами і одну він тримав у зубах. Граючи, він міняв їх місцями: та, що була затиснута в зубах, виявлялася праворуч під пахвою, а її попередниця перекочовувала звідти в праву руку; паличка, яка була там до неї, відправлялася в ліву, четверта вже стирчала з-під пахви зліва, а та, яка тільки що була там, вже опинялася затиснута в зубах — і він жодного разу не помилився. Це гіпнотизувало. Я не міг відвести очей, поки Рендом не закінчив свій номер. «Ф'южн»-барабанщик навряд чи став би мріяти про стареньку установку Рендома — ні прозорого пластику, ні тарілок розміром з бойовий щит, ні цілого набору тамтамів з парою басів, вона не світилася, як вогняне кільце навколо Корал. Рендом обзавівся своєю установкою ще до того, як шкури стали тонкими і нервовими, баси сіли, а тарілки підчепили акромегалію та стали гудіти.

— Ніколи ще такого не бачив, — долинув голос Мартіна.

Рендом знизав плечима.

— Трошки поваляв дурня, — сказав він. — Я вивчився цього в тридцяті роки у Фредді Мура, не то в «Вікторії», не то в «Віллідж Венгард», він тоді грав з Артом Хоудсом і Максом Камінські. Забув, де саме. У вар'єте тоді ще не було мікрофонів, і освітлення було кепським, щоб тримати зал, доводилося так от випендрюватися, або забавно одягатися, — сказав він.

— Так догоджати натовпу? Ганьба!

— Ага, вам, хлопці, нікому б і в голову не прийшло, вбратись або розкидати навколо себе інструменти.

Слідом настала тиша, а вираз обличчя Мартіна ніяк не вдавалося побачити. Потім Мартін сказав:

— Я не те мав на увазі.

— Ага, я теж, — відповів Рендом. Потім три палички полетіли вниз і він знову заграв.

Відкинувшись назад, я слухав. І тут же ошелешено зрозумів, що вступив альт-саксофон. Коли я знову подивився на них, Мартін і раніше стояв до мене спиною і грав. Напевно, саксофон лежав на підлозі з іншого боку, за стільцем. Виходило щось в дусі Річі Коула, що мені, загалом, сподобалося і трохи здивувало. До насолоди їх грою домішувалося таке ж сильне відчуття, що зараз мені в цій кімнаті робити нічого. Я обережно відступив назад, відсунув панель, пройшов і повернув її на місце. Спустившись вниз і вийшовши назовні, я вирішив, що краще пройти через обідній зал, щоб не проходити ще раз мимо дверей в бібліотеку. Ще якийсь час їх музика була чутна, і я дуже шкодував, що не знаю заклинання, яким Мандор запам'ятовував звуки в дорогоцінному камінні, хоча Бог зна як Камінь Правосуддя поставився б до того, що в нього помістили «Блюз Диких».

Я збирався пройти по східному коридору туди, де по сусідству з моїми апартаментами він вливається в північний коридор, повернути там наліво, піднятися по сходах до королівських покоїв, постукати і повернути Камінь Віаль, бо сподівався, що зумію примусити її вислухати цілий водоспад пояснень. Можна було б багато про що помовчати — вона знає не все і тому не стане розпитувати. Звичайно, в кінці кінців Рендом добереться до мене і запитає. Але чим пізніше, тим краще.

Тут я якраз пройшов повз покої батька. Ключ був при мені, щоб, по очевидній з моєї точки зору причині, в них можна було пізніше зупинитися. Ну, раз вже я все одно виявився там, можна було заощадити час. Я відімкнув двері, відчинив їх і ввійшов.

Срібна троянда з вази з бутонами на туалетному столику зникла. Дивно. Я ступив туди. З сусідньої кімнати донеслися звуки голосів, занадто тихо, щоб можна було розібрати слова. Я заціпенів. Там міг бути і він сам. Але не можна ж просто взяти і увірватися в чужу спальню, якщо там, по ідеї, ціла компанія — особливо, коли це покої твого батька і, щоб потрапити в них, довелося відімкнути вхідні двері. Мені раптом стало страшно ніяково. Захотілося пошвидше забратися геть. Я розстебнув перев'язь, з якої, в не дуже-то підходящих піхвах, звисала Грейсвандір. Не сміючи носити її більше, я повісив меч на одну з стримілих біля дверей дерев'яних вішалок поряд з коротким плащем, який помітив тільки тепер. Потім вислизнув з кімнати, по можливості тихо замкнувши двері.

Ніяково. Він що ж, дійсно регулярно приходив і йшов і йому якимось чином вдавалося залишатися непоміченим? Або в його апартаментах відбувається щось незвичайне, явище зовсім іншого порядку? Мені доводилося іноді чути пересуди про те, що в деяких з старих покоїв є двері sub specie spatium. Варто збагнути, як змусити їх працювати, і отримаєш масу додаткового місця, щоб зберігати речі, плюс особистий вхід і вихід. Ще одне, про що мені варто було б запитати Дворкіна. Раптом у мене під ліжком кишеньковий всесвіт? Ніколи туди не заглядав.

Я повернувся і швидко пішов геть. Дійшовши до кута, я уповільнив крок. Дворкін вважав, що від Лабіринту мене захистив Камінь Правосуддя, який був зі мною — якщо Лабіринт і справді намагався мені нашкодити. З іншого боку, якщо занадто довго носити Камінь, він сам може заподіяти власнику шкоду. Значить, Дворкін радив мені трохи відпочити, а потім подумки пройти через матрицю Каменя, щоб створити собі подобу більш могутньої сили, а також деяку несприйнятливість до нападів самого Лабіринту. Цікаве припущення. Звичайно, всього лише припущення — ось що це таке.

Діставшись до перетину коридорів, я зачекав. Піти наліво значило б опинитися біля сходів або ж прямо в своїх покоях. Напроти покоїв Бенедикта, якими він користувався рідко, по ліву руку від мене, навскоси, була вітальня. Я попрямував туди, зайшов, сів в масивне крісло в кутку. Хотілося тільки одного — розібратися з ворогами, допомогти друзям, викреслити своє ім'я з усіх чорних списків, в яких воно зараз було, знайти батька, і як-небудь домовитися зі сплячою ті'га. Потім можна буде подумати щодо того, чи не продовжити перервану мандрівку. Тут я зрозумів, що все це вимагає, щоб я знову поставив собі питання, що вже стало майже риторичним: наскільки я хочу ввести Рендома в курс своїх справ?

Задумавшись про те, як він грає в бібліотеці дуетом з сином, який став мені майже чужим, я зрозумів, що колись Рендом був дуже вільним, незалежним і неприємним суб'єктом; що насправді йому зовсім не хотілося правити цим прообразом усіх світів. Але одруження, народження сина і вибір Єдинорога, здається, сильно вплинули на нього — поглибили характер, за рахунок багатьох забавних моментів його життя. Зараз у нього, схоже, якраз було повно проблем з Кашером і Бегмою. Не виключено, що він тільки що вдався до вбивства і погодився на менш ніж вигідний договір, щоб жодна з складних політичних сил Золотого Кола не отримала переваг. І як знати, що і де ще може відбуватися в довершення його бід? Чи справді мені треба втягувати його в те, з чим відмінно можна впоратися самому? Адже, якщо вже на те пішло, розумним він ніколи не був. Навпаки, втягни я його в свої справи, і він, цілком імовірно, накладе на мене обмеження, ускладнивши мені можливість займатися не терплячими зволікань поточними справами. Може виникнути і ще одне питання, яке рік тому ми відклали.

Я ніколи не присягав на вірність Амберу. Мене ніхто ніколи не просив про це. Зрештою, я син Корвіна, прийшов в Амбер по своїй волі і перед тим, як відправитися на Віддзеркалення Земля, де стільки амберітів ходить в школу, деякий час прожив там. Я часто повертався і був, нібито, в хороших відносинах з усіма. Я дійсно не міг зрозуміти, чому ідея подвійного підданства непридатна.

Все ж я волів би, щоб це питання взагалі не виникало. Думка, що мене силою примусять вибрати між Амбером і Двором мені не подобалася. Це не вдалося ні Єдинорогу зі Змією, ні Лабіринту з Логрусом, і ні для одного з королівських прізвищ робити вибір я теж не збирався.

Все це говорило про те, що Віаль мою історію не можна підносити навіть в загальних рисах. Будь-яка версія врешті-решт зажадає звіту. Якщо ж повернути Камінь, не пояснюючи, де він перебував, ніхто з цим не прийде до мене і все буде нормально. Як збрехати, якщо тебе навіть не запитали?

Я ще трохи поміркував над цим. Що ж вийде в дійсності? Я врятую втомлену, стурбовану людину від тягаря додаткових проблем. Здебільшого справи мої були такі, що Рендом не міг би нічого вдіяти — та й не мав би. Що б не відбувалося між Лабіринтом і Логрусом, воно, здається, в основному мало значення як метафізична проблема. Незрозуміло, що поганого чи хорошого можна витягти з неї, щоб потім скористатися. А якщо я помічу, як щось насувається, то завжди зможу розповісти Ренді всю історію цілком.

Гаразд. Ось один з приємних моментів у роздумах. Помізкувати — і відчуваєш себе скоріше доброчесним, ніж скажімо, винуватим. Я потягнувся, хрустячи суглобами.

— Привид? — Тихо покликав я.

Відповіді не було.

Я поліз за Козирями, але варто було доторкнутися до них, як по кімнаті промчало вогняне колесо.

— То ти почув мене, — сказав я.

— Я відчув, що потрібен тобі, — була відповідь.

— Як би там не було, — запитав я, стягуючи через голову ланцюжок зі звисаючим Каменем і тримаючи її у витягнутій руці, — як ти думаєш, зумієш ти повернути його в тайник біля каміна в королівських покоях так, щоб ніхто не виявився розумніший нас?

— Підозрюю, що мені не варто чіпати цю штуку, — відповів Привид. — Не знаю, що його структура може зробити з моєю.

— О'кей, — сказав я. — Тоді, схоже, я знайду спосіб зробити це сам. Але підійшов час перевірити одну гіпотезу. Якщо Лабіринт нападе, будь ласка, спробуй швидко перенести мене в безпечне місце.

— Гаразд.

Я поклав Камінь на що стоячий неподалік столик.

Приблизно через півхвилини мені стало ясно, що я забезпечив себе від смертельного удару Лабіринту. Я розслабив плечі і глибоко зітхнув. Мене не чіпали. Може, Дворкін був правий і Лабіринт залишить мене в спокої? До того ж, він сказав мені, що тепер я зумію викликати в Камені Лабіринт — так само, як викликаю Знак Логруса. Деякі чудеса за допомогою Лабіринту можна було створити тільки так, хоча у Дворкіна не було часу проінструктувати мене, як це робиться. Я вирішив, що з цим можна почекати. Наразі ж у мене не було настрою спілкуватися з Лабіринтом, з ніяким, ні в одному з його втілень.

— Гей, Лабіринт, — сказав я. — Нічия?

Відповіді не було.

— По-моєму, він усвідомлює, що ти тут і розуміє, що ти тільки що зробив, — сказав Привид. — Я відчуваю його присутність. Можливо, ти вже зірвався з гачка.

— Можливо, — відповів я, витягуючи Карти та гортаючи їх.

— З ким би тобі хотілося зв'язатися? — Запитав Привид.

— Цікаво, як там Люк, — сказав я. — Хотілося б подивитися, чи все з ним у порядку. На рахунок Мандора теж цікаво. Припустимо, ти відправив його в безпечне місце…

— Краще й бути не може, — відповів Привид. — Як і королеву Ясру. Вона тобі теж потрібна?

— Та взагалі-то ні. Фактично, вони обидва мені не потрібні. Просто хотілося подивитися…

Я ще доказував, а Привид мигнув і зник. Впевненості, що така готовність догодити означає, що він налаштований не так войовничо, як раніше, у мене не було.

Витягнувши карту Люка, я зосередився на ній. Хтось пройшов коридором повз мої двері.

Нічого не було видно, але я відчув, що Люк мене чує.

— Люк, чуєш мене? — Запитав я.

— Ага, — відгукнувся він. — З тобою все нормально, Мерлін?

— Нормально, — відповів я. — А ти як? В неабияку ж бійку ти…

— У мене все відмінно.

— Я чую твій голос, але не бачу ні зги.

— Козирі затемнені. Не знаєш, як це робиться?

— Ніколи цим не займався. Доведеться тобі іноді вчити мене. Е-е… до речі, а чому вони затемнені?

— Хто-небудь може увійти в контакт і здогадатися, що я маю намір робити.

— Якщо ти збираєшся організувати рейд коммандос в Амбер, я опинюся по вуха в лайні.

— Та досить тобі! Ти ж знаєш, я поклявся! Це зовсім не те.

— Я думав, ти бранець Далта.

— Мій статус не змінився.

— Чорт, один раз він ледве не вбив тебе, а в інший раз мало не вибив з тебе дух геть.

— У перший раз він наткнувся на старовинне берсеркерське закляття, яке Шару залишив в якості пастки, другий раз мова йшла про справи. Все буде о'кей. Але зараз все, що я збираюся робити, секрет, і мені пора бігти. Бувай.

І Люк зник.

Кроки завмерли, у двері неподалік постукали. Через деякий час вона відкрилися, потім закрилася. Ніякого обміну репліками чутно не було. Відбувалося це недалеко від мене, а оскільки дві найближчі кімнати належали нам з Бенедиктом, я почав дивуватися. Я був абсолютно впевнений, що Бенедикта у себе немає, і згадав, що, виходячи, не замкнув свої двері. Значить…

Забравши Камінь Правосуддя, я перетнув кімнату і вийшов в хол. Я перевірив двері Бенедикта. Замкнено. Оглянувши ідучий з півночі на південь коридор, я повернувся до сходів перевірити, що там. Нікого не було видно. Тоді я широким кроком я повернувся до своїх дверей і трохи постояв біля них, прислухаючись. Зсередини не долинало ні звуку. Єдине, що приходило в голову, це кімнати Жерара, що виходили в бічний коридор, і кімнати Бранда позаду моїх. Я подумав: Рендом завів нову моду все перебудовувати і заново прикрашати — так чому не вибити стіну, додавши до своїх покоїв кімнати Бранда? Площа вийшла б непогана. Проте чутки про живучих у нього привидів і стогони, які іноді, пізно вночі, долинали до мене через стіну, переконали мене.

Тоді я швидко сходив і постукав і в двері Бранда, і в двері Жерара, і під кінець спробував увійти. Жодної відповіді, обидвоє дверей були замкнені. Всі незрозуміліше і незрозуміліше.

Варто було доторкнутися до дверей Бранда, як Факір швидко стиснувся, але, хоча кілька митей я залишався насторожі, нічого не трапилося. Я готовий був знехтувати тим, що він, заважаючи мені, так реагує на залишки моторошних заклинань, які час від часу, бовтаючись неподалік звідси, потрапляли на очі, аж тут помітив: Камінь Правосуддя спалахує.

Піднявши ланцюжок, я пильно вдивився всередину. Так, виникли обриси холу за рогом, двоє моїх дверей і виразно видні прикраси між ними. Двері ліворуч — ті, що вели до мене в спальню — були неначе окреслені червоним і пульсували. Чи означало це, що їх слід було цуратися, або навпаки, треба було вдертися туди? Ось у чому біда з містичними порадами.

Я пішов назад і знову завернув за ріг. На цей раз самоцвіт, мабуть, відчувши мої вагання, вирішив, що пора трохи покомандувати, і показав мене самого. Я підійшов і відчинив двері, які вказав мені камінь. Звичайно, на замку виявилися саме вони…

Намацуючи ключ, я думав, що навіть не зможу увірватися туди, оголивши меч, — адже я тільки що залишився без Грейсвандіра.

Повернувши ключ, я відчинив двері навстіж.

— Мерль! — Верескнув жіночий голос, і я побачив, що це Корал. Вона стояла біля ліжка, на якому напівлежала її уявна сестра, ті'га. Корал поспішно сунула руку їй під спину. — Ти… е-е… застав мене зненацька.

— От уже ні, — відповів я, чому в мові тари є еквівалент. — У чому справа, леді?

— Я повернулася сказати тобі, що знайшла батька і заспокоїла історією про Коридор Дзеркал — пам'ятаєш, ти розповідав? А тут насправді є таке місце?

— Так. Правда, в жодному путівнику його не знайдеш — він то з'явиться, то зникне. Отже, твій батько заспокоївся?

— Угу. Але тепер він не може зрозуміти, куди поділася Найда.

— Це вже складніше.

— Так.

Вона червоніла, на мене дивилася неохоче, і, до того ж, здається, усвідомлювала, що я помітив, як їй ніяково.

— Я сказала, що, можливо, Найда пішла досліджувати замок, як я, — продовжувала вона, — і що я розпитаю про неї.

— М-м.

Я перевів погляд на Знайду. Тут же ступнувши вперед, Корал легенько притулилася до мене, взяла за плече і притягнула ближче до себе.

— Я думала, ти збираєшся спати, — сказала вона.

— Так, збирався. І поспав. А тільки що бігав по справах.

— Не розумію.

— Інші часові лінії, — пояснив я. — Зекономив час. І вже відпочив.

— Чудово, — сказала Корал, торкаючись губами моїх губ. — Я рада, що сили повернулися до тебе.

— Корал, — сказав я обнявши і тут же випустив її, — нічого садити мене в калюжу. Адже ти знаєш, що, коли ти йшла, я помирав від утоми. З чого ти взяла, що, якщо повернешся так скоро, я не буду в комі?

Піймавши ліве зап'ястя Корал у неї за спиною, я смикнув її руку вперед, піднявши між нами. Корал виявилася напрочуд сильною. Але я і не намагався розтиснути їй пальці — і крізь них мені було видно, що у неї в руці одна з металевих кульок, якими Мандор користувався, щоб накласти закляття без підготовки. Я випустив руку. Корал не відсторонилася, замість цього вона сказала:

— Можу пояснити, — зустрівши, нарешті, мій погляд і не відводячи свого.

— Та треба б, — сказав я. — Точніше, хочеться, щоб ти зробила це трохи швидше.

— Не виключено, що вигадки про смерть Найди і демона, який вселився в її тіло, які ти почув, правда, — сказала вона. — Але останнім часом ми з нею добре ладнали. Сестра, нарешті, стала такою, яку мені завжди хотілося мати. Потім ти повернув мене сюди, я знайшла її — ось так — і не знала, що ти збираєшся зробити з нею насправді…

— Хочу, щоб ти знала, Корал — я не заподію їй шкоди, — перебив я. — З давніх пір я у великому боргу перед нею… перед ним… Вона, напевно, не раз рятувала мою шию на Відображенні Земля. Поки вона тут, за неї нічого боятися.

Корал нахилила голову вправо і примружила одне око.

— З того, що ти нарозповідав, — повідомила вона, — дізнатися це було неможливо. Я повернулася, сподіваючись увійти, сподіваючись, що ти міцно спиш, сподіваючись, що зможу зняти закляття, або, принаймні, поговорити з нею. Хотілося самій з'ясувати — вона моя справжня сестра або щось інше.

Я із зітханням потягнувся стиснути плече Корал, зрозумівши, що досі стискаю в лівій руці Камінь Правосуддя, тому замість того вільною рукою поплескав її вище ліктя зі словами:

— Послухай, я розумію. З мого боку було нетактовно не пояснюючи подробиць показати тобі сестру, яка ось так ось лежить. Можу послатися тільки на виробничу втому і попросити вибачення. Даю слово, вона не відчуває болю. Але дійсно не хочеться влаштовувати зараз плутанину з закляттями. Не я ж їх наклав…

Тут Найда слабо застогнала. Я кілька хвилин уважно спостерігав за ній, але на тому все й скінчилося.

— Металеву кулька ти висмикнула з повітря? — Запитав я. — Не пам'ятаю, щоб я бачив кульку для останнього закляття.

Корал похитала головою.

— Він лежав у неї на грудях. Прикритий рукою.

— Як ти здогадалася зазирнути туди?

— Просто поза виглядала неприродною. Ось і все. На.

Вона простягла кульку мені. Я взяв її і зважив на правій долоні. Хто знає, як ця штука працює. Металеві кульки для Мандора були тим же, чим для мене Факір — частиною властивою тільки йому здатності творити чудеса, викуваною з його підсвідомості в самому серці Логруса.

— Що, збираєшся покласти його назад? — Запитала Корал.

— Ні, — відповів я. — Я вже говорив, це закляття — не моїх рук справа. Невідомо, як воно спрацьовує, і я не буду клеїти дурня через нього.

З боку Найди пролунав шепіт:

— Мерлін?.. — Вона так і не відкрила очей.

— Краще нам піти поговорити в сусідню кімнату, — звернувся я до Корал. — Але спершу я накладу на неї власне закляття. Просто присипляючи її.

Позаду Корал повітря замиготів і завихрюючись, і здогадавшись, напевно по моїх вирячених очах, що щось відбувається, вона обернулася.

— Мерль, що це? — Запитала вона, відступаючи, коли почала з'являтися золота дуга.

— Привид? — Запитав я.

— Точно, — відповів він. — Там, де я залишив Ясру, її немає. Але твого брата я доставив.

Раптово з'явився Мандор, як і раніше в чорному, срібно-біле волосся стояло на голові шапкою. Він подивився на Корал з Найдою, зосередив погляд на мені, заусміхався і ступив уперед. Потім побачив щось віддалік і зупинився. Очі у нього буквально вилізли з орбіт. Ніколи ще я не бачив у Мандора такого переляканого обличчя.

— Криваве Око Хаосу! — Вигукнув він, жестом викликаючи захисний екран. — Як ти добрався до нього?

Він на крок відступив. Дуга негайно зімкнулась, перетворившись на каліграфічне, що нагадує золотий листок, «О», і Примара ковзнув по кімнаті, щоб вирости за моїм правим плечем.

Раптом Найда сіла на ліжку, кидаючи по сторонах безумні погляди.

— Мерлін! — Крикнула вона. — З тобою все гаразд?

— Більш-менш, — відповів я. — Турбуватися нічого. Не хвилюйся. Всі добре.

— Хто порушив моє закляття? — Запитав Мандор, коли Найда перекинула ноги через край ліжка, і Корал зіщулилася від страху.

— Це щось на зразок нещасного випадку, — сказав я.

Я розтиснув пальці правої руки. Металева кулька тут же піднявся в повітря і кулею помчала до Мандора, мало не зачепивши Корал, яка витягнула руки, прийнявши звичайну оборонну позу воїна, хоча, вона, здавалося, точно не знає, від кого чи від чого їй слід захищатися. Тому вона не зупиняючись оберталася то до Мандора, то до Найди, то до Привида, і знову…

— Корал, заспокойся, — сказав я. — Небезпека тобі не загрожує.

— Ліве око Змії! — Закричала Найда. — О, не маюче форми, звільни мене, і в заставу я віддам своє!

Якраз в цей час Факір попереджав мене, що не все добре — на випадок, якщо сам я не помітив.

— Так що, чорт забирай, відбувається? — Заволав я.

Одним стрибком Найда опинилася на ногах, вона зробила стрімкий рух вперед і з тією неприродною силою, що властива демонам, вихопила з моєї руки Камінь Правосуддя, відштовхнула мене вбік і вискочила в коридор.

Я затнувся, потім прийшов до тями.

— Тримайте ті'га! — Крикнув я, і повз мене блискавкою пронеслося Колесо-привид, а за ним полетіли кульки Мандора.