Казки для бабусі

Ілля ХОМЕНКО, Володимир ФОМЕНКО ОЦУПОК (Із циклу «Історії мікрофона»)

Мене вмонтували в невеликий оцупок і зумисне поклали до стосу дров так, аби я потрапив у піч-коминок не одразу. Я знав, що рано чи пізно опинюсь у вогні. Але мені не було лячно, бо ж саме задля цього мене й створили.

Коминок, або, як ще називають такі печі, камін топили зрідка, — лише тоді, як приїздили гості. Це вогнище тепла і світла стояло в мисливському будиночку, мов дві краплі води схожому на решту таких самих, невидимих у лісовій глушині. Стіни й стелю житла захищала спеціальна сітка, здатна екранізувати радіосигнали. А шиби у вікнах викривляли та розсіювали проміння всіх відомих приладів — підслуховувачів. Через те мене й не спорядили самоліквідатором. Адже наказ, щоб я замовк навіки, все одно не пробився б крізь дах цього будинку. Мене просто змайстрували з легкоплавкого матеріалу та прилаштували в дубовому цурпалку.

Я поволі звикав до тиші, до темряви та до цілковитої відчуженості від радіоефіру. Упродовж незліченної шереги днів лише пилинки та павуки нагадували мені про те, що десь є інший, не схожий на тутешній, світ. Світ, який знає, що таке рух.

Павуки в мисливському будиночку жили неабиякі. Вони не сукали павутини, зате незбагненно тонко вгадували наближення небезпеки. Якогось дня вони всі враз покинули дровітню. Я збагнув: незабаром приїдуть гості. І тоді розпалять вогонь у каміні…

Психологи тлумачили мені: глибини людської душі сповнені образів з минулого. Спалахи колишніх воєн, відгомін нездійснених сподівань цілих поколінь… Ось чому людей завжди вабить вогонь. Якщо вони мають вибір, то їсти, пити, мріяти, спілкуватися вони прагнуть біля джерела живого теплого світла, а не при мертвотному свіченні розпеченої електричної нитки.

Хазяїн будиночка не був щодо цього винятком. Він майже нічим не вирізнявся з-поміж інших тимчасових господарів. Так само, як вони, вставав на світанку, взував чоботи з високими халявами. І, взявши рушницю, йшов геть. Так само й повертався (хоч, правда, без будь-якої здобичі). Підсовував до каміна крісло (з того, як рипіли мостини, я визначив його вагу: 83 кілограми 358 цілих і три десятитисячних грама з одежею та взуттям), розпалював вогонь і брався до їжі. Од його рушниці відгонило ядучим гаром. Я міг би зробити точний аналіз цього запаху, але й без того одразу втямив: дивак чомусь віддає перевагу чорному порохові, який демаскує стрільця хмаринкою диму. Не подивуюсь, якщо всі ці дні пожилець «полював» на консервні бляшанки, котрі сам же й випорожнював під час обіду.

Воно б і нічого, але приїхав він сам-самотиною. І, гріючись біля вогнища, жодного разу не зронив ані слова.

Їжу йому приносила жінка. Приносила на лискучій неглибокій таці. Їжа повсякчас була свіжою, і, якщо судити з пахощів, надзвичайно смачною, хоч і готували її з вітамінізованих харчових концентратів.

Жінка теж була свіжа. Молода і дуже вродлива. Шкіра її пахла яблуками, свіжим теплим молоком, березовим соком. Вона вміла сором'язливо усміхатись, мовчати й шарітися.

Коли вона заходила, чоловік завжди підводився й дякував їй, увічливо й з гідністю схиляючи голову. Аж ось, якогось вечора, коли вона знову принесла їжу, він узяв її за руку і мовчки притулив кінчики її пальців до своїх губ. Того вечора вона залишилася…

Камін кидав на протилежну стіну багряні виблиски. Дров зоставалося геть уже обмаль, тож крізь шпарини у стосі я добре бачив і його і її. Бачив, як вони припали одне до одного. Чув їхнє прискорене дихання та шерех ведмежої шкури — вона була їм за ложе. Жінка відкинула голову, і в її розширених зіницях потонув помаранчевий відблиск багаття.

Потім вона заснула. А мужчина не спав. Підклавши їй під голову замість подушки свою лівицю, він лежав і дивився в стелю. Я добре бачив — він не спав. Камін погас. Стало поночі. Але для моїх виведених назовні сенсорів світла не бракувало.

Дивно в них усе сталося — неначе щось відчули одне в одному. Їх немовби пожбурило назустріч. Але ні вночі, ані вранці вони ні про що не говорили. Просто-таки — ані пари з вуст. Вони були вдоволені одне одним, вдоволені й щасливі. Але — нічого не промовили. Геть анічогісінько.

Час мій наближавсь невблаганно. Сусідні оцупки вже перетворилися на тепло і світло, а мета, заради якої мене було створено, оживлено та навчено в потаємній лабораторії, залишалася недосяжною. Чоловік мовчав. Він не розповідав нічого з того, що могло б виправдати закладені в мене працю та ризик. Але ж і дні його полювання стрімко спливали також.

Наступного дня жінка прийшла прибирати. Вона ніколи не прибирала тут раніше. А тепер ось прийшла і саме тоді, як пожилець був на полюванні. Мабуть, у неї закралась якась підозра, бо вона ретельно перевірила приладом усі кутки та закутки, щілини, заглибини телефонних розеток та розподільники електропроводок. Двічі вона проходила повз мене. Але її прилад, чутливий прилад, здатний відчути найменші сторонні збурення в радіодіапазоні, ніяк не зреагував на мою присутність. Її застережливість була марною. Техніки, перевіряючи будиночок перед приїздом гостя, виявили б який завгодно підслуховувач, що передає інформацію за допомогою електромагнітних хвиль. Однак відчути пульсацію моєї квазібіологічної думки ні її детектор, ні їхнє обладнання не були спроможні.

Жінка служила в контррозвідці країни, що була батьківщиною мого пожильця і стала моїм останнім прихистком. Про те, що ця жінка — офіцер, я зрозумів одразу. Основи акторської майстерності та пластики їй, скоріш за все, прищепили у військовому училищі, а все ж це не могло позбавити її рухи того специфічного невитруйного ритму, який в'їдається в кожну молекулу тіла під час муштри на плацу. Ароматична гама вояцької амуніції, непідвладна людському органові нюху, надовго всмокталася в її тіло. Сьогодні я дотямив, що вона має наказ убити мужчину (кілька молекул ціанистого калію просочилися крізь оболонку капсули в її лівій кишені). Але щось жінку стримувало. Може те, що мужчина мовчав. Або вона чекала умовного сигналу від тих, котрі наказують.

Наступної ночі вони знову були вдвох. Вона кохала його палко, до самозабуття. Люди не вміють прикидатися. Запах тіла вмить виказує нещирість. Любов, ненависть, радість, біль, образа, страх — кожному з цих почуттів притаманна своя комбінація гормонів. Фізіологи навчили мене розпізнавати приховане од самих людей хімічне підґрунтя їхніх емоцій. Перше глибоке кохання має зовсім не такий аромат, як інфантильні дівочі захоплення чи поклик тіла голодної самиці. Він — не те, щоб подобався їй, — вона була закохана в нього. Але в тому, що вона вб'є його, сумніватися не доводилось.

Ранок почався сирий та студений. На полювання він не пішов. Вони намагалися затопити камін, але з того нічого не вийшло. (Шукаючи сухіші скіпки, постоялець одсунув мене подалі до стіни. Оптичний сенсор, зачеплений його рукою, на мить вийшов з ладу, та саме завдяки цьому я дістав трохи часу, а це дало мені надію, що я таки виконаю своє призначення).

— Сірники звогчіли… — стиха мовила вона.

Він мовчав. Вони сиділи поруч, і її розпущені коси лоскотали його плече.

— Чому ти не скажеш? Скажи, скажи їм цю прокляту формулу, і вони дадуть тобі спокій!

Він лише реготнув. Хрипко й неприродно, — наче каркнув крук над холонучим тілом.

— Вони… Вони все одно примусять тебе говорити! Скажи. Скажи мені, — благала вона. — Ти не віриш? Не віриш мені? Я перекажу їм — і все скінчиться. Болю більше не буде. Батьківщина простить тобі. І відпустить.

Він підвівся. Струсив із долоні дерев'яну тирсу. Повернувся до тьмавого осіннього світла й показав їй чорну цятку на поголеній скроні. Вона прикусила язика.

Потім вони готували сніданок. Розмочували концентрати холодною водою. А потім вона дістала з кишені капсулу. Не криючись, висипала в кухлик білі крупинки.

Коли вона виходила, чоловік навіть не озирнувся на рипіння дверей. Він сидів і думав про щось своє. Запах його думок був тужливий і складний.

Тиші ніщо не порушувало. Тиша сама була цим ніщо. Я знав: тепер ця тиша буде зо мною до скону.

Людина — істота надзвичайно уразлива. Певні токсини викликають у неї химерне ошукання почуттів, подразнення мозку кволим електричним струмом — неймовірні страхітливі ілюзії.

… Трепанація черепа, введення найтоншого електрода в больовий центр. Слабенький струм, а людина завиє, похлинатиметься піною власної слини, а якщо спроможеться розірвати прив'язь — щосили битиметься головою об стіл операційної. Вона розповість усе. Викаже будь-яку таємницю, що завгодно пообіцяє — тільки б припинити оце. Та коли вона все-таки не сказала — пусте діло залякувати, вмовляти, пророкувати. Таку людину вже не налякаєш нічим. Пекло їй не страшне.

Я був нерухомий. Я німував. Довкола мене були бездушні цурпалки. Вони не відчували страждання, коли бензопилка відрізала їх од живлющого кореня. Вогонь теж не завдавав їм болю. Тож і мені не міг він завдати мук.

Енергетичний імпульс, посланий окислювально-відновлювальною реакцією горіння, мав бодай на мить активізувати деякі резервні контури моєї схеми, доповнити моє буття яскравими, насиченими миттєвостями. Те, що в ці секунди завершувалося моє існування, не мало значення. Важило інше: миттєвості, які я ще мав проіснувати, були намарні. Чоловік мовчав. Він так і не прохопився про те найважливіше, заради чого стратосферна ракета перенесла мене через океан і двоє найкращих друзів моєї країни загинули, прикриваючи моє приземлення.

Час наближався до полудня. Крупинки, що вже розчинилися в кухлику, випаровували потужний чад мигдалю.

Що відчуває людина, в мозок якої ввели електроди правди? Цього не дано збагнути нікому з тих, хто такого не зазнав.

Чому його відпустили? Чому дали одяг, рушницю, оцей будинок? Чому він не застрелився в лісі?

Я слухав, як завжди, бездоганно уважний. І коли він, звертаючись до мене, заговорив, я запам'ятав усе — від першого до останнього слова.

— Дров зосталося на один раз…

Молекули мого квазіорганізму перебудовувалися, вони вибудовували інформаційні ланцюжки.

— А я все гадаю, де ти? Куди вони тебе запхнули? В якомусь оцупку, де ж іще? Більше нема де тобі бути. Інакше, як через трубу, до ваших звідси не догукатися. Слухай мене уважно: я певен, ти тут. Ні в лісі, ні в небі над лісом тебе не підвісили б, — усюди пеленгатори. А щодо витівок із димом наші, здається, ще не додумалися.

Авжеж, я знаю, що таке безсмертя. Мені відома формула препарату. Мені, а більше нікому. Якій кількості людей можна було б подовжити життя… Років по десять кожному міг би вділити, але — помру молодим. І формула згине разом зо мною. Вони, ці президентські лакизи…

Він замовк. Тиша напружилася, мов тятива:

— Не дістануть вони мікстури для нашого дорогого, всенародно обраного, улюбленого… Померти не страшно. Зовсім не страшно. Точніше, не настільки страшно, як їм здається… Але на що ця тварюка… Цей наш дорогий, навічно обраний зможе перетворити всім життя, якщо скористається формулою безсмертя… Гаразд. Не в тому річ. Тобі це все ні до чого. Ти затям інше. Затям і перекажи. У вашій країні, кажуть, усі рівноправні. Ані голодних, ані жебраків. Шкода, якщо формула пропаде разом зі мною, — коли ще до неї дійде чийсь розум. Запам'ятай її. Перекажи своїм. Може, там, у вас, вона стане в пригоді. А колись і в нас, тут, справи налагодяться. Отже, так. Усе залежить від проникливості кліткових мембран. Коефіцієнт природного біологічного старіння.

Я слухав і чарунки моєї пам'яті заповнювалися. А коли він закінчив, вогонь уже щосили гуготів у каміні й червоні язики полум'я облизували мою дерев'яну оболонку.

Кухля він випив одним ковтком, як п'ють звичаєм нерозведений спирт. І впав. Ведмежа шкура прийняла його, стишуючи гуркіт падіння. Останнє, що я побачив, — його рука, що затисла порцеляновий окрушок. А далі мій оптичний сенсор оплавився. Я був переповнений енергією. Думки миготіли дуже швидко, а потім і зовсім прорвали оболонку слів й закружляли у вогненному танку. За сивої давнини такий спосіб передавання таємних сигналів застосовували індіянці. Над багаттям здіймався дим. Прозорий чи сріблястий, він легко злітав угору або стелився по землі. Від сухого хмизу — ледь помітний димок, а чорний дим — від смільних обрубків та ялинових виворотнів. Біла людина не знала, що дим може мати свій сенс. Що те, як він вирує та якого він кольору, може багато про що розповісти першому-ліпшому індіянцеві. Дими здатні донести інформацію червоношкірого розвідника до його племені.

Геостаціонарний супутник над нами давно тримав у полі зору своїх детекторів потрібний квадрат. Навіть коли б я захотів, то не зміг би пояснити, в який спосіб молекули окислів, на які перетворить вогонь моє тіло, перепровадять до нього все почуте мною в мисливському будиночку. Так, як вода: замерзаючи, вона запам'ятовує форму нею ж зруйнованої пляшки. Чи як узуванка давно померлого альпініста на віки залишає в лишайниках чітко закарбований слід.

Моя оболонка плавилася. Свідомість згасала. «Я» робилося летким, радісним, — воно щезало. Неначе комета-приблуда пролетіла випадкова думка про те, що прогулянки з рушницею, життєва рівновага та вродлива жінка не змогли привернути до найвищих владців цього чоловіка, — адже його не зламала навіть психічна хірургія. Скидалося, що з боку контррозвідників, які подарували кілька днів волі нескореному генієві, цей хід був кроком відчаю. Так само — блискавично — накотилася інша думка: отруєний чоловік був ще розумніший, ніж вони вважали, — він здогадався про те, що я існую, і таки віддав за межі своєї вітчизни те, що могло тільки завдати шкоди його краянам, коли б потрапило до рук тирана. Ось тут, за стотисячну частку секунди до цілковитого небуття, що розхлюпалося переді мною безмежним сивим океаном, я раптом чітко усвідомив, навіщо мене послано сюди, чому не пожаліли ні людей, ні мільйонних капіталів, прагнучи звести мене із загиблим генієм в одній точці простору.

Я згадав біль і страх науковців, які створювали мене. Згадав жах, передсмертний відчай тисяч людей, що їх відправляли на той світ із похмурих катівень (запах остраху та погибелі витав над містом, де я зростав, а до зеленавої колби, в якій формувалася культура мого майбутнього квазіорганізму, просочувалися ароматичні гами нестерпної муки, відчаю. А — водночас, наперекір усьому — чад сліпого, тваринного, інстинктивного схиляння перед якимось стариганом, що його називали вождем та улюбленим.

Згадалось, як заметушилась охорона. Як ступив престарілий вождь через поріг нашої лабораторії, — від нього розпросторювались еманації злісної старечої підозріливості. Жовтий прокурений ніготь черкнув по склу моєї колби і жахливий скрегіт цього доторку ввігнався в мене, мов шпичак.

Вам ніколи не осягнути, як почуваєшся, коли все передумане раніше, відчуте й уявлене в одну мить звивається в один міцний, нерозривний клубок.

Я зрозумів, чому той чоловік, що довірився мені, вирішив краще померти, а не віддати своє відкриття у своїй країні нікому. А ще я зрозумів, що руки, до яких завдяки мені потрапить його формула, будуть не чистіші, аніж ті, котрі прирекли його на смерть. Краще б він загинув мовчки. Адже він міг померти мовчки. Міг. А я…

Контрольний контур засліпив та приголомшив мене какофонією символів — він ожив. Щось із того, що зрослося зо мною, але було мені незмірно чуже, заважало прийняти правильне рішення. А думка, яку підганяв вогонь, пульсувала, не скорялася. Я міняв поляризацію молекул свого тіла, ламав біохімічну структуру інформаційних комплексів, тасував, наче карточну колоду, атоми рідких елементів, що мали слугувати одиницями комунікаційного коду.

Супутник нашої країни міг тепер скільки завгодно витріщати лінзи своїх об'єктивів на потрібний квадрат. Дим, на який мене перетворював вогонь, не ніс у собі аніякісінької інформації.

І вже найостаннішої миті зненацька мені сяйнуло, що формула безсмертя дуже проста. Мине якась крихітна сотня літ — і люди ще раз відкриють для себе те, що хотіли привласнити два немічних злісних старигани. Але ніхто не стане щасливіший від того відкриття. Згасання таке ж природне, як і розквіт, порожнеча не страшна. І хоч би як там було, але ні навічно обраний президент тієї держави, над якою оце я зрину у вигляді аерозолів, ні правитель держави, що створила мене, — другого пришестя формули безсмертя не діждуться.

Немов попеляста блискавка прохромила мене й забрала з собою рештки думок. І…