Казки для бабусі

Ілля ХОМЕНКО ПРИНЦ І ПРИНЦИП

Так сталося, що Принц загубив свою Русалоньку. Він шукав її по різних світах, перебирався від зірки до зірки. І всюди, дізнавшись про його печальну історію, всі намагалися йому допомогти: птахи та звірі, квіти й трави, феї та джини. Ельфи зіткали для Принца чарівний килим і плащ подорожнього, гноми загартували в росі його меч, а друзі-світлячки супроводжували його в усіх мандрах, почергово присвітлюючи йому на дорогу зеленим ліхтариком надії. Але саме тоді, коли здавалося, що ось-ось відбудеться щаслива зустріч, коли зелена іскринка, зовучи його за собою, радісно засяяла, — шлях перетнула грізна, похмура сила. Немов накрила сірою холодною тінню. Нічого в житті не боявся Принц, а тут зрозумів: не вблагати йому цієї страшної сили й не обминути. Не візьме вона в нього самоцвіти-смарагди, не змилостивиться, не відступить. Доведеться стати з нею на прю. Але здолати її навряд чи поталанить…

Рожева цятка спалахнула в блакитному досвітковому небі — наче божевільна зірка, що переплутала день з ніччю. Глибинно-утробне ревище покотилося рівниною, а в контрольній вежі космодрому запрацювали прилади вимірювання радіоактивності й послали до центрального пульту сигнал тривоги. Начальник космопорту здивовано поглянув на несподівану гостю, — вона саме прорізала своїм вогненним хвостом хмарини, — потім перевів погляд на стрілки радіометрів: вони мовби виконували танок святого Вітта. Ракета ж тим часом сідала, увімкнувши атомний двигун, — тож вогненний стовп, який вивергали її дюзи, не обіцяв космодромові нічого доброго. Гуркіт здійнявся страшенний. Звукоізоляцію спостережного посту вочевидь не було розраховано на такі візити. Затиснувши долонями вуха та, немов риба, роззявивши рота, диспетчер підвівсь, аби ліпше роздивитись крізь скло захисної бані, яких пошкоджень зазнає бетонований посадковий майданчик від цієї велетенської сталевої сигари.

— Вісімсот рентген на годину в точці дотику! — вигукнув він і показав на комп'ютерний дисплей. — Які негідники! Зробили капость, а нам після них прибирай!

Потік полум'я вичерпався. Ракетні сопла випустили струмені дезактивуючих розчинів. Бетонка ще парувала, коли на трапі з'явився чоловік. Він спускався не квапливим кроком винуватця, а командирською ходою певної себе людини. Телекамера впіймала у фокус розпізнавальний жетон на грудях прибульця. — забубонів дешифратор, натомість символів пішов перелік звань, посад, повноважень візитера. Начальник порту всього й недослухав. Притримуючи кашкета, перестрибуючи через кілька сходів, розштовхуючи плечима неслухняні автоматичні двері, він кинувся назустріч. — Маю честь, ваша ясновельможносте!

— Та годі вам, спочиньте! — рука начальника порту потонула в генеральській долоні, потиск був міцний, та й сам генерал, судячи з усього, бойовий, не кабінетний: червоняста космічна засмага, дві-три зморшки на обвіяному чужими вітрами мужньому чолі, ледь примружені від постійного стеження за приладами голубі очі. Ще зовсім молодий. Славний хлопець. Із тих, за якими дівки сохнуть. Років тридцяти на позір, а вже яка посада, який чин… І не вдає з себе бозна-кого. На перше враження — хороша людина. Якщо, звісно, не замислюватися над тим, за які заслуги дають генеральство у військово-космічних силах Непереможної імперії…

— Ходімо, зараз чиститимуть поле, — сказав начальник винувато, начебто це особисто він, а не генеральський корабель став причиною того, що територію заражено. — Адже ви сідали на ядерному приводі…

— А що ж нам було робити, падати? Планетарне пальне ми використали під час атмосферного маневру. Ви дали неточний посадковий пеленг!

— Ми? Неточний? Та не могло такого бу… — Язик начальника зачепився за ряд передніх зубів і задерев'янів, утримавши на самому кінчику виправдовувальні слова. «Ет, цур тобі! Нехай буде неточний. З генералами ліпше не сперечатися». — Винуват! Я до ваших послуг, жду наказу, — мовив уголос і одвів погляд.

— Спишемо на похибку апаратури. Догани не буде. Тим більше, що я маю для вас приємну новину. Ваш рапорт найвищому чоловому вдоволено. Створено спеціальну комісію з досліджень морського феномена. Мене призначено головним.

«От і все», — промайнула думка в начальника порту. Ясний день потьмарився для нього. Із сірих кам'яних будівель, паливних танків, ажурних конструкцій радарів неначе вичавили повітря.

«От і все… Треба ж… А я таку надію плекав!»

— Що з вами? Ви не радієте?

— Радію, ваша ясновель…

— Тоді не гаятимемо часу. Покажіть мені це диво. Цистерна, де ви його утримуєте, для транспортування придатна?

— Аж ніяк.

— Гаразд. У мене на борту є спеціальний контейнер.

У зеленавих сутінках акваріуму ворушилися таємничі водорості. Гув компресор, заганяв до скляної колби повітря.

— Оце і є ваш біологічний об'єкт? — спитав генерал.

— Ні, це рослини. А вона там, у глибочині Помітила, що я не один, і не хоче виходити.

Лампи зі стелі розсипали паморозь крижаного сяйва. Було незрозуміло, що роблять двоє мужчин у старому ангарі перед наповненою по вінця водою величезною сферою. А мужчини сперечалися.

— Ось уже впродовж двох годин ви мене водите за носа. — Гість нервово постукував пальцями по блискучій пряжці ременя. — Спочатку сказали, що ангар заміновано. Потім — що об'єкт не підлягає транспортуванню. Тепер узагалі женете якісь химери…

— Я кажу правду! Ангар заміновано, атомний заряд — двадцять кілотонн, — адже ви знаєте, так належить! Згідно з інструкцією про чужорідні форми життя з надприродними властивостями! Потрібен був час, аби ввести ваші дані в систему допуску. Коли сторонній намагається потрапити сюди, міна вибухає. Але це не головне. — Начальник порту зблід. Підсвітлене люмінесцентною лампою обличчя його здавалося аж синюватим. — Її… Не можна звідси забирати.

— Міну?

— Русалоньку! Під час океанологічних досліджень на невідомій в імперії планеті автоматичний корабель-розвідник, приписаний до вашого порту, виявиз і взяв у полон якусь істоту. Її незвичайні властивості можуть зацікавити імперську науку. Так ви писали у своєму рапорті?

— Так, я писав. Але — до того…

— До чого?

— До того, як познайомився з нею!

— Та ви що, остаточно з глузду з'їхали?

Якийсь рух відбувся за опуклою стіною акваріума. Завихрився осад, схитнулися зарості анфельцій та горгонарій. Генерал затнувся на півслові, утупив погляд у скло. Хвилини мовчання спливали безгучно. Та ось нарешті він спитав голосом, якого годі було впізнати:

— Вона… дихає?

— Авжеж. Під водою. Але й атмосферним повітрям теж.

— А розмовляє?

— Просто так ви її не почуєте. Треба прикласти вухо до скла. Або читати по губах.

— А я думав… Я гадав, що в цієї істоти риб'ячий хвіст…

— Ні хвоста, ні зябер, ні плавців… Нічого такого… Тільки світло-зелені коси… Але нині теж у зелений колір фарбуються, хіба не так?

— Не знаю… Рік тому фарбувалися, а тепер наче не модно… У вас є підсака, чи щось таке? Я зараз віддам розпорядження щодо контейнера. А ви подбайте про балони з повітряною сумішшю та підготуйте всі дані про склад води, температурний режим…

— Її не можна забирати! Вона — тужить! Вона… співає! Вона жде свого Принца.

— Я ситий донесхочу вашими вигадками. Доволі!

— Ваша ясновельможносте! Прошу вас… Це не грімучка з Конопуса й не вогнепал із зірки Барнарда. З неї не виготовиш зброї, до неї не причепиш торпеди. Її слід одвезти туди… Туди, звідки ми її взяли. І відпустити. Вона не належить нашому світові, зрозумійте! Вона зовсім з іншого світу — казкового, чарівного! Там феї, джини, іфрити… Генерал трохи скривився.

— Джини? В деяких зоряних системах ми стикалися з цими істотами. Вони — ніщо проти атомних гармат і космолетів. Для бойового флоту імперії джини — цілком безпечні.

— Так я ж мовлю не про безпеку…

— Не примушуйте мене нагадувати вам про те, що таке дисципліна, полковнику. — Генерал одвернувся від акваріума. По кутому металу дзвінко залунали його кроки. А начальник порту наче остовпів біля скляної сфери. Вперше за багато літ роботи в цій забутій богом глушині його назвали полковником. Нагадали, що він військовий, хоч і не воює ні з ким. Відлуння цієї згадки боляче штрикнуло в груди. Адже зовсім недавно, кілька місяців тому, готуючи рапорт, він потайки мріяв про те, що його помітять, похвалять, відзначать. Як докоряв він сьогодні собі за це. Русалонька дивилася на нього крізь товщу води своїми величезними бірюзовими очима. І начальник космопорту ладен був заприсягнутися — хоча це й неможливо, — що по її щоці повільно стікає сльозинка. Але тут обриси ангара перед ним розпливлися, неначе спали з перенісся невидимі окуляри. Й лише тепер він зрозумів, що то не до Русалоньки навідалася непрохана сльоза…

Дезактивацію летовища закінчили. Вантажно-розвантажувальні роботи не проводилися: мабуть, на борту генеральського корабля — він мав по-військовому значливу назву «Нещадний», — всього було вдоста.

Надвечір начальник порту ще раз спробував поговорити з генералом. Відшукати прибульця було неважко: він вивчав у диспетчерській карти просторових перельотів та гіперкидків до того світу, в якому робот-розвідник захопив Русалоньку своїми мацаками-маніпуляторами.

— Послухайте, генерале, — начальник поводився так, ніби геть чисто забув про дотримання субординації. — Ми вже завдали дівчині чимало біди. Нумо хоч раз у житті зробимо добре діло: просто відпустимо її. Всю відповідальність я ладен взяти на себе.

— Дівчину? — генерал відвів погляд від карти й дивився на полковника майже з медичним інтересом.

— Так! Я не можу сприймати її інакше, як людську істоту. Стражденна людська істота! І…

— У чому суть її впливу на людей? — Лагідно поспитав гість. — Чому ви утримуєте її в ангарі під охороною та ще й замінували його?

— Вона не джин, не дракон. Не вміє вергати вогонь і таке інше. Вона співає. І від її співу робишся якимсь наче добрішим…

— Мізки пом'якшуються… — майже по-голубиному протуркотів генерал, і начальникові порту захотілося його пристрелити. А генерал вів далі:

— Ви самі бачите. Самі! Що таке дрібні витівки джина проти ударної сили, ну, бодай однієї носової батареї мого «Нещадного»? Та ніщо. Легенький вітерець, що доторкається до криці. А от пісні цієї… Цього біологічного об'єкта, пісні, ці, як ви там ще називаєте його, еманації, мають вплив навіть на таких людей, як ви. Перетворюють їх на слиньків та пацифістів. Коли нам пощастить відтворити в лабораторних умовах механічно подібний ефект, — ми станемо непереможні. В прямому, а не у символічному значенні. Нехай спів слухають ворожі солдати. Нехай з ними діється те, що сталося з вами: зникає прагнення до боротьби, прокидається сумління, діймає незбагненна туга за тим, чого не буває. Ми підсилимо цей голос потужністю наших радіопередавачів. І назавжди знищимо бойовий дух сусідів. А тоді їхні світи самі впадуть нам до ніг, наче спілі груші. Варто лишень трусонути…

— Прошу вас, послухайте її спів.

— Спритно ж воно забило памороки отакому служаці! Можу тільки уявити собі, як діятиме оце німе сопрано на новобранців. Мабуть, є сенс хірургічно дослідити голосовий та артикуляційний апарати морського створіння.

— Ви хочете…

— Ні, не хочу. Адже, якщо треба, то доведеться, звісно. Ви надзвичайно цікава людина, пане начальнику. Здається мені, коли підете у відставку, заходитесь коло вирощування овочів.

Пробач мені. Прости. Я не винен, що народився в такій країні. У прекрасній, але жорстокій країні. Тут твоїх пісень бояться більше, ніж атомних гармат. А я тобі вірю. Вірю, що ти прагнеш добра. Вірю у твого Принца. Хочеш, висмикну чеку, як побачу, що не можу тебе захистити? Ми зникнемо разом. У яскравому, сліпучому спалахові. Може, там, серед зірок, цей спалах помітить твій Принц? Що ти кажеш? Не варто, бо загинуть люди? Розумію. Я мав би все зробити, як належить. Доправити тебе туди, де твій дім. Я мусив це зробити. Мусив.

Невідь-яким вітром до ангара занесло зелений дивовижний листок, і він прилип до поверхні акваріума. Начальник порту говорив — неголосно, нерозбірливо, — а погляд його мимохіть навертався до цього листочка. Немов осінь життя залетіла в розчахнуті двері, а невдовзі, через одну-дві часинки, настане зима.

Він випростався і, твердо ступаючи, пішов із ангара. Проміння потужних прожекторів розітнуло ніч і залило темний простір світлом. Прибульця начальник порту застав біля корабля.

— Не віддам. — Тільки й сказав генералові.

— Непокора? Я усуваю вас…

— Кібери охорони реагують лише на мої команди. Вам доведеться добряче поморочитися, поки доберетеся до неї. Дайте мені час… Я ще раз хочу звернутися з проханням до чолового.

— Он як? — генерал посміхнувся. Відгадати прихований сенс цієї посмішки начальникові так і не вдалося. — Ваші дії, ви самі це розумієте, переступають межі звичайного непослуху. Даю вам півгодини, щоб ви одумалися. Через годину злітаю. Об'єкт мусить бути в мене на борту.

— А як же ваші високі імперські принципи? Гуманні ідеї, заради яких ми підкоряємо Всесвіт?

— Імперія завжди бере те, що їй потрібно. Вона не зважає ні на що. Оце той єдиний принцип, якого вона дотримується. І горе тому, хто з цим рахуватися не хоче.

Вологе повітря ночі здавалося п'янким. У надрах контрольної вежі чулося неголосне туркотіння якогось механізму, схоже на пісню земного цвіркуна. Відведені йому півгодини начальник порту вирішив прожити гідно. Йому спало на думку, що вони з Русалонькою фактично вже попрощалися. Турбувати її знову — ні до чого. А він ще подумав, що чари її співів не дуже-то на нього вплинули. Просто йому хотілося пожаліти цю нещасну добру істоту — і ця жалість до нього прийшла. А може, це почуття жило в його душі, може, його не було до останку витоптано військовою муштрою, багаторічною службою далеко від рідного дому, жорстокістю людей, котрі командували ним та котрими командував він. На мить він зазирнув до свого невеличкого кабінету. Надів свіжу сорочку. Застебнув на всі ґудзики новенький парадний мундир. Оглянув космодром. Антени, ангари, елінги — все майже своє. Майже рідне. Воно замінило йому містечко, де він народився і ріс. Лиш одне ось не вписувалося в цей ансамбль, воно, мов шпичак, націлений гостряком у небо, стирчало на космодромі. Ага, та це ж генеральський крейсер.

Полковник машинально віддав наказ заправити його нешкідливим планетарним пальним. Він розумів, що з Русалонькою чи без неї генералові все одно доведеться злітати, — буде кепсько, якщо сопла його корабля знову вихьлопнуть в атмосферу атомне полум'я.

Ребристі шланги автоматичних заправників учепились обабіч у велета — і в цю мить із крейсером «Нещадним» щось скоїлося незбагненне. Немов туманний серпанок огорнув його носову частину, а кормові опори здригнулися, почали розсуватися, і з пульту диспетчера знову заморгали радіометри, показуючи такі цифри, яких просто не могло бути! Начальник порту позирнув на диспетчера: той був поглинутий плановим сенсором радіозв'язку з орбітальною станцією охорони та спостереження, тому нічого не помітив. Млинці навушників та полиски підсвітки, що витанцьовували на його щоках, робили його схожим на кумедного опереткового чорта. А тим часом крейсера вже майже не було, як матеріальне тіло він просто не існував. Розплився велетенською драглистою краплею. З кожною хвилиною розтікався дедалі більше… І тут якось одразу, буквально вмить набув своєї стрімкої стрункості космічного корсара. Не ймучи віри сам собі, начальник спустився до виходу з диспетчерської, попростував до «Нещадного». Корабель як корабель. Сірий, з'їдений тертям об атмосферу корпус. Величезні, перекинуті над головою келихи дюз. Гігантський корпус, сталеві лапи стабілізаторів. А проте щось пронизливо-незвичайне було в цьому зоряному блукачеві. До такої міри незвичайне, що начальник порту одразу й не взяв утямки, в чому річ. Але невдовзі все зрозумів. Навіть не зрозумів — швидше, відчув, наче на нього хтось зробив наслання. І він голосно зареготав. Регіт покотився, відлунюючи в реактивних соплах. Повертався до себе начальник, ледве стримуючи бажання кинутися по космодрому вистрибцем.

Генерал чекав на нього й позирав на годинника.

— Стартуйте, — звернувся начальник порту до гостя. — Чим скоріше, тим краще. Забирайте Русалоньку — і вперед.

— Не жаль розлучатися?

— Жаль. Але ж це не моя Русалонька. Вона жде Принца.

— Добре, що одумалися.

Загадкова усмішка знову торкнулася кутиків генералових вуст і очей. Прощальний потиск його руки був твердий, але долоня — холодною. Щось хвилювало молодого космічного вовка. Як здалося начальникові, те хвилювання було радісне.

— Генерале! — покликав його начальник порту.

— Слухаю?!

— Диспетчер щойно вийшов на зв'язок із космічним кораблем. Це імперський крейсер «Нищівний». Поспішає сюди. Вам він як ескорт навряд чи потрібний…

— Авжеж.

— Тож не гайте часу.

— Я вдячний.

— Відкриваю вам зелений коридор, злітайте. А «Нищівного» я притримаю в зоні орбітального чекання.

Генерал підійшов до нього, торкнувся губами кінчиків своїх пальців, потім притулив долоню до його щоки. Ніколи — ні до, ані після — не бачив начальник порту такого поруху. Немов йому передали чийсь поцілунок…

Мов карнавальний вертунець шугнув «Нещадний» у досвітнє небо. А начальникові порту вперше за багато років чомусь закортіло покурити. Так закортіло, що відчув у роті гіркуватий тютюновий присмак, а рука несамохіть потяглася до кишені, шукаючи цигарок. Довго-довго він дивився, як тане, підсвічений місячним сяєвом, слід реактивної інверсії і думав про службу, обов'язок, про Русалоньку, про ті казкові королівства, де є принци, а от принципів бракує. Та ще багато про що такого, яке само спадає на думку, коли прощаєшся з тим, із чим прощатися зовсім не хочеться…

А через кілька годин сліпуче вогненне око знову пробило хмари. На космодром, шарпаючи барабанні перетинки людей шаленим ревінням, знов опустилась металева башта. Астматичний з вигляду товстун скотився трапом, на ходу осмикуючи куценький генеральський мундир. Начальник порту привітав його, як годиться, за статутом. Той відмахнувся.

— Я завідувач спеціальної біологічної лабораторії при Академії аномальних явищ Адміралтейства. Маю наказ про вилучення дводишного об'єкта, що перебуває у вашому відомстві.

— Шкода, але вас випередив представник імперської комісії, створеної за найвищого веління.

— Що? Хто?

— Зараз об'єкт на борту космічного корабля «Нещадний», у космічному просторі.

Обурливі товстунцеві слова злилися, перейшли в малозрозуміле сичання. Колір його лисини з рожевого став яскраво-червоний.

— Усі повноваження його ясновельможності голови імперської комісії було належно підтверджено, документ про передавання об'єкта оформлено й зафіксовано в пам'яті комп'ютера, — начальник порту пильнував, аби голос його лунав якомога впевненіше та природніше.

— Яка комісія? Який у… фсх… крейсер? Рейдера «Нещадного» виведено зі складу флоту як одиницю, що пропала безвісти!

— Я не знав…

— Вам і не належало знати! Як хлопчиська… навкруг пальця… С… с… Наздогнати! Перехопити! Сповістити всі кораблі Прикордонного дозору!

Стрімко рвонули в небо ракети-перехоплювачі. Зірвалися зі своїх орбітальних позицій важкі сторожові монітори. Чутливі промені локаторів багатократно обмацали простір в усіх напрямках. Марно. Неймовірно — як міг загубитися в обжитій, вивченій, нашпигованій станціями спостереження та радіомаяками великовантажний бойовий зореліт? Одначе це трапилося. І, по честі кажучи, начальника порту це зовсім не здивувало.

А поки довкола імперських військових баз ширилася лиховісна метушня пошуків, те, що геть нещодавно скидалося на крейсер «Нещадний», повільно пливло в зоряному океані. Велетенське металеве тіло справді колись було військовим кораблем. Але зі рваних дір обшивки, мертвих зіниць ілюмінаторів, розтерзаного давнім вибухом реакторного відсіку можна було зрозуміти: місце тому ветеранові —на довічній припоні. З його корми не вивергався демаскуючий вир атомного полум'я. А проте якась невідома сила, хоч лагідно, але впевнено, вела його вперед і вперед.

— Ти не впізнала мене? — спитав Русалоньку Принц.

— У генеральському строї ти на себе не схожий. Я так ждала тебе. А впізнала не одразу.

— Я шукав тебе по всіх усюдах.

— Я знала.

М'яка ворса чарівного килима зігрівала їх. Чарівний плащ, блискотливий і невагомий, захищав од космічної порожнечі. Не освітлена зсередини напівзруйнована корабельна рубка була схожа на печеру в тілі старої гори, на дупло якогось дерева-гіганта. Ельфи, гноми та феї радісно залишали потаємні закапелки ракети, віталися, обіймали Русалоньку та вмощувалися на чарівному килимі. При цьому вони знімали свої закляття з того місця, що правило їм за пристановисько, забирали з собою частку свого чаклунства. Від цього не закріплені нічим, окрім чарів, давно непридатні деталі двигунів розповзалися, трубопроводи рвалися та покривались іржею просто на очах, і згубний космічний холод заповзав у безлюдні каюти. З кожною хвилиною «Нещадний» дедалі більше скидався на купу металобрухту, якою він фактично вже був упродовж багатьох днів. Світлячки весело кружляли в танку, жартома підхоплювали й ламали люті промені імперських пошукових локаторів.

— Ми тепер завжди будемо разом, — сказав Принц.

— Завжди, — відгукнулася Русалонька. Крізь переборку рушійного відсіку крекчучи протисся літній опецькуватий джин. Сів на ріжечку килима, поправив бороду і, як це вміють старі, заговорив, нікого не слухаючи, От, мовляв, скільки разів намагалися вони вирятувати Русалоньку від тих бридких чаклунів, як несолодко було їм під час двобою з чорними силами, що їх недобрі людські руки видерли з серця природи й поставили слугувати собі. Як урешті-решт поталанило Принцу відшукати на одній планеті розбиту й залишену командою вогненну колісницю. Як ладнали її, а водночас потай вивчали вразливі місця супротивника. Важко, ох як важко було весь час підтримувати непридатну колісницю в пристойних межах, — і все мало не пішло прахом, коли начальник чаклунів звелів налити в оту схованку, де сидів джин, смердючу рідину. Ледь не стопив старого, адже намокла його чарівна борода… Ох і лихий чаклун, лютий-лютий…

— Він не лихий, — мовила Русалонька.

— Лихий-лихий, — замотав головою джин (од його бороди і вдяганки все ще відгонило запахом реактивного палива).

— Він не лихий. Навпаки, добрий. Любив мої співи, і зоряні ночі, ніколи не принижував своїх підлеглих.

— Саме так, він добрий, — ствердно кивнув Принц. — Він намагався тебе захистити. І хотів, щоб ми були разом. Хоч і вірив у принципи імперії, а душа в нього була світла.

— Ти міг зізнатися йому.

— Я не зважився. Але він і сам здогадався нарешті.

— Ми згадуватимемо його повсякчас.

— Так.

— А я не буду згадувати його, не буду, не буду, — наполягав на своєму джин.

Крізь прогалину в борту виднівся компас. Міріади зірок пропливали неквапливо й велично, мовчки вдивляючись в обличчя Русалоньки й Принца.

Як завжди, імперія дотримувалася своїх принципів — вона шукала Русалоньку довго-довго. Аж поки матеріали цієї справи склали в мішок, сховали до припалих пилом архівів і замкнули на вісім замків. Вирішили їх нікому не показувати. А начальника порту про всяк випадок увільнили. Не тому, що на нього за віщось упала підозра, ні. Коли б це сталося, він так просто не одкараскався б…

Невдовзі він подав у відставку. Повернувся на рідну планету, до свого нікому не відомого містечка. Постарів, посивів. Зайнявся вирощуванням овочів. На зорі він уже не задивлявся, — замість оксамитової чорноти неба над головою тепер йому більше був до душі родючий ґрунт під ногами. А ще він чомусь не злюбив музику. Якщо хтось у його присутності заводив пісню, він затикав вуха. Важко було повірити, що такий мовчазний відлюдько здатен тужити і мріяти. А він, до речі, мріяв і тужив. І часто, надто ві сні шепотів: «Але ж вона ждала Принца… То була не моя Русалонька, не моя…»

Своєї Русалоньки він так і не знайшов.