Казки для бабусі

Ілля ХОМЕНКО ДЕЗЕРТИР

Кіт прослизнув крізь тьмаве скло й зістрибнув на підлогу. Перед тим як здертися на ліжко, шляхетно шаркнув лапкою по казенного вигляду лілолеуму та стягнув з голови рожевий ковпачок, як і годиться добре вихованому котові. Хлопчик подав назустріч приятелеві руку. Щось буркочучи про дощовиту осінь та передчасні зазимки, кіт заліз під ковдру, пововтузився, допоки вмостивсь якомога затишніше, а тоді замуркотів. Його колискова кликала в той світ, що був непідвладний гірким пігулкам, безсонню та болю.

Під заспокійливе муркотіння повіки заплющувалися несамохіть. Надокучливе гуготіння дощу за вікном розчинялося в шерехові моря, в шелесті незнайомих рослин… Коли прочинилися білі двері палати й крізь отвір показалося сховане по самісінькі очі марлевою маскою обличчя медсестри, хлопчик уже спав. Жінка вирішила не будити його (тим паче, що турбувати пацієнтів їй категорично заборонялося, адже кожна мить супокою, відвойованого в недуги, тут уже вважалася щастям). Вона тільки підправила ковдерку та поклала на тумбочку кілька пігулок у кольорових облатках. Кота на цей час у ліжку вже не було, залишились хіба що тепла заглибина та кілька шерстинок. І з легкої усмішки на хлопчикових вустах можна було здогадатися, що пухнастий товариш не покинув його, — навпаки, — спокійно й невимушено перебрався в щасливий дитячий сон…

Пальці тремтіли. Щоб угамувати цей дрож, чарівникові довелося стиснути кулаки. Головний біль стрельнув у потилицю, врізався в праву скроню, тупими голками штрикнув по очах, від чого йому перехопило дух, а чоло зросив холодний піт. Побратими по ремеслу називали цей стан похміллям. Воно приходило тоді, коли організмові не вдавалося вчасно поновити затрачені на чаклування сили, і вважалося надзвичайно кепською штукою. Мабуть, саме дослід із котом вартував йому сьогодні ой як не дешево. Та вже годі. Трохи похитуючись, він спустився сходами чорного хідника (на другому поверсі хтось викликав ліфт, тож замикання електричного ланцюга озвалося в усьому тілі ледь відчутним поколюванням). Вийшов на подвір'я лікарні. Дощ радо накинувся на беззахисну жертву, неначе вирішив саме на ньому зігнати свою ненависть до парасольок та водонепроникного взуття. Похмілля ледь-ледь відступало. Холодні струминки стікали за комір. Вулиця була непривітна, майже безлюдна. Сірі будинки з однаковими білими фіранками у віконницях скидалися на ряд солдат-піхотинців, що здаються в полон. По ліву руч, у поодиноких прогалинах між бетонованими стінами темніли вишмагані дощем річкові брижі. По праву руч хащі будівель здавалися похмурими та непролазними. Зрідка по калюжах пролітали не гальмуючи автомобілі й оббризкували перехожих брудною водою. На дванадцятому поверсі одного з цих кам'яних вуликів було й чарівникове помешкання.

Двері відчинилися після третього дзвоника, і хазяїн ступив до тісного затишку своєї квартири. Дружина пирхнула невдоволено і, не чекаючи чоловіка, пішла до кухні, — її пропалений хвартух звихрив кислий запах їжі. Якусь мить він стояв, прихилившись до одвірка. З нього крапотіло. По вітальні розбігались ручайочки. Відчувалося — неприємної розмови не уникнути.

— Хоч би парасолю брав із собою, — дзенькнула об стіл тарілка. — Звову похмілля?

— Так.

Дружина відсунула ногою стільця. (Чарівникові спало на гадку, як він колись милувався її поставою). Сіла, немов зібгалася навпіл від удару.

— Знову котиків доправляв?

— Знову котиків.

— Діточок розважав? — Діточок.

— То як?

Чарівник зітхнув і марно спробував уявити собі неначебто вдихає пахощі квітучої акації. А вголос, ніби розмірковуючи, проказав:

— Вони усміхаються.

— Усміхаються. І помирають. Помирають усміхнено. Ти хоч би раз піднявсь до інфекційного відділення! Хоч би раз подивився, як вивозять їх на каталці з ізолятора. Холодних. З отією безглуздою посмішкою. А він їм котиків доправляє крізь стіни…

Чарівник похлинувся повітрям, квапливо, з відчаєм у голосі мовив:

— Я не можу.

— Ти не можеш? Що?

Запала тиша. Якусь хвилю він не зважувався вести розмову далі. По тому все-таки спитав, завваживши, що на столі бракує ще одного прибора:

— Де брат?

— Брат? На роботі.

— Але ж йому сьогодні не можна! Він ще вчора підступив до межі!

— Учора? Вчора в реанімації будо три летальні випадки. Він — не ти. Це ти — страхопуд. Котиків доправляєш.

Небо неначе впало на нього, розітнувши дах і стелю та розсипавшись по кутках зірками-іскрами з очей. Він усе збагнув. Тому й не відважився на запитання, що мало не зірвалося з язика, — відповідь була йому відома. Але жінка не зглянулася на нього:

— Поки ти брьохався по калюжах, телефонували з лікарні. Твій брат знепритомнів у лабораторії. Намагався створити речовину, здатну блокувати розмноження вірусу. Не витримав перевантаження. Зараз він слабший за тебе. Слабший! Але він зробив спробу. А ти…

Усі чарівники рано чи пізно так закінчують своє життя. Коли постійно стомлюєшся, похмілля навідує тебе дедалі частіше, — а якогось дня вже не відступить. Зловтішно бухаючи в скроні поштовхами вируючої крові, накине на очі чорного каптура й потягне за собою, — потягне у прірву, туди, де нема ні думок, ні почуттів. Усі так закінчують. Але чарівник не міг дозволити собі повірити в те, що брат не сяде більше з ними за стіл. Він прошепотів закляття й одним порухом, наче бур'ян, вирвав пекуче відчуття порожнечі… Жінка прочитала по його губах благання змилуватися, криво посміхнулась.

— Колись ти був не такий. Не відсиджувався в затінку — ліз у саме пекло. В Шакалячій ущелині… Пам'ятаєш сутичку з адептами Чорного каменя?

— Тоді була війна.

— А нині? Хіба тепер люди не помирають?

Вона не сподівалась на відповідь, — була цілковито впевнена, що правда на її боці. Тареля перед чарівником сяяла вимитою порцеляновою порожнечею. Чайник давно закипів і повільно вихолоджувався.

Стосик списаних аркушів паперу лежав край кухонного столика — між ополоником та хлібиною. Мабуть, розігріваючи обід, господиня вкотре перечитувала свої нотатки. Чарівник потяг до себе ті аркушики, зупинив зір на поспіхом накреслених графіках, формулах, почерканих упереміш із дивними знаками, не відомими навіть йому. Зачепився поглядом за гачок інтеграла. Поплямкав губами, подумки перевіряючи деякі обчислення. Математичний апарат переконливий, але…

— Хочеш подіяти на субмолекулярну струкТуру вірусу методом магічних флуктуацій? — спитав він.

Жінка кивнула.

— Нічого не вийде. Я намагався.

— А я спробую ще раз. І ще…

— Епідемію так не зупиниш. Твої розрахунки правильні лише на перший погляд. Похибка — у методі.

— Я йтиму до кінця.

— І марно загинеш. Твоя межа вже ось-ось…

— Зате ти недаремно зостанешся жити.

— Та зрозумій же ти! Зрозумій! — Він зірвався на крик, і той крик, схожий на плач і на стогін водночас, заметався по квартирі, лякаючи меблі, й вони закружляли в божевільному танку. — Адже я теж не вічний! Я теж невдовзі одійду! Але так ми нічого, анічогісінько не досягнемо! Наші знання — безсилі, наші розрахунки — сміховинні! Адже всі згоріли, всі: і Ральф, і Олоф, і Брюно! І брат! А оце — ти. І нічого не змінилося.

— Тобі начхати на епідемію. Тобі начхати на брата. Тобі начхати на мене.

Вона скинула фартушка, поправила зачіску. Але він усе ще говорив, плутаючись у простісіньких реченнях, затинаючись на півслові.

— Я… Ти… Не те, як ти не можеш?.. Пам'ятаєш, коли ми починали. Формули, закляття — і все намарно. А просто ти розучилася любити їх, цих дітей! Відтоді, як стала лікарем! Життя за них віддати ладна — а не любиш. І не жалієш. Вона, ця зараза, сильніша од нас. Звідки вона тільки взялася… Вражає лишень дітей, це ж треба таке! Самих дітей! Пам'ятаєш, як я покинув ординатуру? Я не міг бачити, як вони страждають, не міг чути їхнього стогону. Щось ми робимо не те. Все — не те. І наше чаклування, і професорські пробірки. Адже термінальна стадія все одно настає.

— Ми боремося. За кожну дитину. А ти їх покинув, — зізнався ж бо сам. Утік.

— Хіба від такого втечеш? Я все одно все чув, усе одно. Крізь стіни, крізь подвійне скло. Отож і взявся посилати їм звіряток. Тепер їм легше. Вони вже не плачуть. Адже правда, не плачуть? Якщо не можна врятувати, то бодай чимось, бодай трішечки допомогти можна? Щоб хоч на якусь крапелиночку їм стало легше, хіба не так?

— А ти ще їхнім батькам спробуй зайчаток доправляти. Спробуй, поясни їм, так, мовляв, і так, урятувати вашого синочка не пощастило, зате потішив, як зумів. І вас потішу.

— Ти стомилася. Ти нікого не жалієш. Навіть себе.

— Жаліти можна по-різному.

Із шафи нетерпляче постукував ґудзиком по дверях білий медичний халат, підганяв, нагадував хазяйці: «Вже час!» Почувся шум води. Точними, впевненими рухами вона мила руки.

— Мені треба йти. За годину — моя зміна.

— Я… Я тебе дуже люблю!

— Нікчема!..

Жінка рвучко повернулась до нього. Синя блискавка зметнулася з її мокрих долонь, увігналася в дзеркало над буфетом. Воно вибухнуло й сипонуло на склянки та кухлики тисячі дрібних скалок.

— Прибереш сам! Я сьогодні вже не… Повернуся пізніше. Обід у духовці. Мікрохвилівки не вмикай — там захист несправний. Ще обпечешся через похмілля.

Спалах синього електричного вогню немов остудив її, — вона розмовляла з чоловіком спокійно і тихо. Чарівник сидів за столом і, стиснувши долонями скроні, дивився, як від шибок відскакують у порожнечу дрібні крапелинки дощу.

Лікарняні коридори були сповнені яскравого штучного світла, лункої тиші й антисептичних запахів. Вона постояла якусь мить перед строгими дверима з написом «Лабораторія» і ввійшла не постукавши.

Мерехтів блакитний екран електронного мікроскопа, над кінвами з рідким азотом куріло марево. Кілька чоловік підвелись їй назустріч. Один — із піристим сивим їжачком на потилиці — махнув рукою, не відриваючись від окуляра.

— Добридень.

— Професоре, у вас усе напоготові?

— Нам вдалося висіяти новий штам. Культура в термостаті. Апаратуру захисту вашого енергетичного каналу вже прогріто. Тепер, може, зважимося на об'єднання сил?

— Звісно, зважимося. — Рожеве сяєво утворилося довкола її долонь. Ніби вогники святого Ельма почіплялися до накривки контейнера. Там, усередині, зачаїлися крихітні, невидимі навіть крізь оптичні прилади істоти-вбивці; і вона уявила собі, як її енергія віп'ється в їхнє плетиво, зруйнує генетичний код, зламає структуру, доконечно змінить їхнє страшне призначення, перетворить смертоносний коктейль на рятівну вакцину. Час в'язався тугими вузлами, повітря в легенях немов затверділо. Підлога хитнулася назустріч, і з вуст зірвався гарячий солоний згук.

Її підхопили під руки й одвели до канапи в кутку. Немов сама по собі в роті опинилася пігулка, — вона, здавалось, не мала ні смаку, ні запаху. Крізь дрімоту, що накочувалася на неї, чулися професорові слова:

— Здається, тут ми найближче підступили до позитивних результатів. Однак до остаточного створення вакцини ще далеко…

Вона згадала, що саме звідси, з цієї канапи, де звичаєм приходили до тями після похмілля чарівники, одвезли вчора в інтенсивну терапію старшого брата її непутящого чоловіка. Але спогад цей уже не міг уплинути на її коротко замкнену свідомість. Вона засинала.

І їй наснився дивний сон. Зеленим лісом, що був напоєний радісним світлом, простувало двоє: пухнастий кіт і хлопчик, чиє обличчя здалось їй напрочуд знайомим. Хлопчик тримав за лапу кота й заливався веселим сміхом. Жінка теж усміхнулася ві сні. Їй не хотілося прокидатись. Не хотілось, щоб погляд наражався на сірий бетон стелі та стін, — бо цей бетон нівечив довколишній простір. Не хотілося чути обридливі балачки про те, що знову, знову нічого не вийшло, і що всі офірування були даремні, і що надія згасає останньою.

А тим часом розмова, що відбувалася в лікарняній лабораторії, — переобладнаній у зв'язку з епідемією на філію вірусологічного центру, — варта того, щоб до неї прислухатися.

— Професоре, хлопчик з четвертої палати, отой, котрий був у критичному стані…

— То що з ним?

— Щось дивне. Медсестра присягається, нібито двічі знаходила в його ліжку шерсть сірого кота.

— Приберіть її з чергування. Нехай вип'є заспокійливе та відпочине.

— Професоре, шерсть — не головне. Гляньте на останні аналізи. У малого нормалізується формула крові. Він засинає без снодійного, не скаржиться на біль, почав потроху їсти. Мені здається, що його організм уже самотужки бореться з хворобою. І, на мою думку, хлопчик перемагає.