Ілля ХОМЕНКО, Володимир ФОМЕНКО ЗАКОН І ПОРЯДОК (Казка)


Я хотів якнайліпше! Старався для вас!

Клацнули двері. Брязнули ключі.

Колись він був цілковито нормальний. Бадьорий такий дідусь, товариський… І здоровший за нас із тобою! А як виповнилося вісімсот — наче підмінили! Такі почав коники викидати! От сусіди й не витримали, та що там сусіди, — всім од нього перепадало.

Двоє санітарів повільно простували м'якою доріжкою, що вистеляла коридор. Тьмяні лампи висвітлювали двері палат. Притулок для божевільних чарівників спав хибким, непевним сном, будь-якої миті ладен вибухнути тривожними дзвінками та гупанням ніг.

Світляні кулі — червона, синя, жовта — впливли із замкової шпарини палати № 12 і, сіючи довкіл холодні іскри, закружляли. Молодий санітар з несподіванки зупинився. Літній мгукнув і перетнув утворене кулями коло. З прикрістю ухилився від найменшої, червоної, — та в'юнилася коло самого лиця.

— Це видиво мага-вогневика, — пояснив він. — Сни, що збулися. Він піроманіяк. Коли бачить жовті або червоні сни, то не страшно. А зелених стережися. Одразу клич лікаря.

Біля ординаторської вони розійшлися. Зміна старшого кінчилася, тож він пішов доповісти лікареві про наслідки чергування. А молодший зиркнув через плече — раптом хтось за ним підглядає, — і повернув до відділення наднебезпечних невгамовних чаклунів. Попрямував до того, котрий вигукував, що саме він прагнув добра для всіх. Перед дверима палати санітар зупинився. Зазирнув у вічко.

Сивий молодявий старий лежав на ліжку поверх квітчастої ковдри. Очі мав заплющені. Правильні риси обличчя свідчили про міцну вдачу. Зморшки виказували зачаєний душевний біль.

— Вам, юначе, хочеться погомоніти зі мною?

Санітар здригнувся. Старий не змінив пози. Очі все ще були закриті, губи не ворушилися. Добре поставлений низький голос линув нібито з коридора.

— Так, я давно хочу поговорити з вами, — пролепетав санітар.

— Тоді заходьте.

— Але я без ключа… Цебто, мій особистий відмикає тільки відділення. Ключі від палат видають лише черговим — один на двох. Поодинці заходити до пацієнтів не дозволяється.

— Зрозуміло.

Запала мовчанка.

— Але ж ми й так можемо розмовляти.

Цього разу чарівничий голос пройшов крізь м'яку оббивку та металеві двері, тому вже не видався таким несподіваним. Хоч санітар усе одно легенько здригнувся. Він був сам не свій.

— Я хотів спитати… Цебто…

— Ви хотіли довідатися, чому я тут? Ви читали історію хвороби, але не збагнули чогось важливого, хіба не так?

— Так, я…

— Не варто розпитувати вголос. Ще подумаю, що ви марите. Задавайте питання подумки. Я зрозумію вас.

— Діагноз у вас звичайний: вдається до магії в стані психозу. Але причини, які спонукали виставити його…

— Я прагнув, аби в нашій державі дотримувалися законів. Завжди і всюди. Щоб життя її громадян не залежало від свавілля, недогляду чи лихого наміру чиновників. Щоб передбачені законом заходи, спрямовані на припинення зла, діяли так само неухильно, як діють закони природи.

— Мабуть, і я прагнув би такого…

— Ви ще юні. У молодості — свої бажання. Кажучи по честі, коли я мав стільки років, як ви, правові питання не цікавили мене аж ніяк. Але що старшою стає людина, то більше вона залежить від доконечного виконання правил і норм, розумієте? Викрадіть зарплатню в молодого й дужого чоловіка — він усе одно виживе. А для старого кілька монет пенсії — єдина можливість придбати хліб та ліки. Чарівникове життя далеко довше за людське. Але ж і ми старіємо. І тоді багато хто з нас, за винятком тих, що переселились у вигадані світи, бачать стільки лиха, несправедливості, беззаконня. Коли мені сповнилося сімсот вісімдесят, зо мною щось трапилося. З нами часом таке буває… Як дуже глибоко замислюємося над чимось, воно стає мовби явою. Порушення закону я почав відчувати як біль. Як страждання.

— Ви могли вигадати світ, зовсім одмінний від нашого, й переселитися туди…

— Хіба після цього у вашому світі перестали б чинити зло та переступати закон? Ні. Я дожив до восьмисот і прийняв рішенець: мушу щось змінити. Ну, бодай спробую. І ось — я тут. Ви, юначе, здається, хотіли поспитати ще про щось?

— Вибачте, мені час іти. Якщо можна, я навідаюсь завтра. Весь цей тиждень у мене лише нічні чергування.

Коли молодий санітар вирушив назад, він мимохідь полічив сни, що вилетіли з палати мага-піроманіяка. Їх було вісімнадцять. А один — брунатний, із страхітливими смарагдовими пасмами. Санітар зміркував, що пурхаючій кулі ще далеко до небезпечно зеленого відтінку, а тому вирішив не зчиняти галасу.

У приміщенні молодшого медичного персоналу він скинув халат і лікарняний комбінезон. Переодягся в сорочку та джинси. З холодильника дістав пакет молока. Налив у паперовий стаканчик. Молочні бризки впали на забуту кимось газету. «Заарештовано гангстера та вимагача Бугаєва» — повідомляв величезний заголовок.

Юнак випив молоко. Він уже виходив, коли погляд знову спіткнувся об знімок гангстера та вимагача Бугаєва, якого вели попідруки до поліцейського транспорту двоє здоровенних джинів. (Повджини[1] вельми статечного вигляду — в білих парадних строях, озброєні). А Бугаєв посміхається та зневажливо показує фотографові довжелезного язика.

Наступної ночі санітарові не вдалося поговорити з божевільним чарівником. Піроманіяк із дванадцятої палати примудрився створити хоч і невеликого, а все ж вогнедишного дракона. Тепер він вештався коридорами та вивергав зелене полум'я. Поки викликали пожежників, поки шукали тенета, дракон дощенту зруйнував лікарняну оранжерею, каптерку, аптечний рундук.

У ранкових новинах показували дракона, безумного мага та сердиту лисину головлікаря, котрий відмовився давати інтерв'ю. А ввечері сюжет повторили, додавши свіжих подробиць (мовляв, у зоопарку звір пропалив служникові штани). І повідомили, що Бугаєва, чоловіка рідкісних чеснот, учора було схоплено поліцейськими джинами помилково, — отже, його досі вже випущено на волю. Сам головний начальник поліції вибачився перед ним.

Коли санітар навідався до чарівника, тому було геть погано.

— Порушили… Переступили… — шепотів старий. — П'ять законів одразу… Бандита відпустили. Брехливі свідчення дали… Хабара власникові телевізійної станції підсунули, щоб гарну передачу про цього мерзотника, цього вимагача зробив.

Чарівника тіпало, мов у пропасниці. Пігулка аспірину підстрибувала на тумбочці у такт із його тремтінням. Санітар міг побитися об заклад: телевізора у відділенні для буйних чаклунів не було. Довідатися про те, що трапилося з Бугаєвим, пацієнт не міг анізвідки.

Однак маг про це знав.

— Він такий божевільний, як я або ви, — висловив свої сумніви молодий санітар літньому колезі. — Просто він відчуває те, що прості люди відчувати не здатні. І хоче нам допомогти, допомогти розібратися з тим, що ми самі ж і вигадали. Із законами.

— Ти так вважаєш? Так знай: він найнебезпечніший псих з-поміж усіх, що тут лежать!

— Але чому! Що він такого натворив?

— А оце й натворив. Використав свою магічну силу і владу для боротьби з порушеннями закону.

— То що в цьому поганого?

— Молодий ти ще, дурненький. Нічого в житті не тямиш.

… Санітар ще і ще розмовляв із чарівником. Той ні про що не просив його. Вичікував, коли юнак самотужки дійде якогось рішення. І та мить настала.

— Чому ви не вдаєтеся по допомогу до своїх джинів? — поспитав якось юнак, вислухавши розповідь старого про те, яких прикрощів зазнають люди віддаленої місцевості од губернатора. Той злочинно переступав всі закони. — Чому? До мага з дванадцятої палати його духи проникають безперешкодно. І він завжди учворює якусь капость. Учора, приміром, замінив у душовій воду на гас.

— Він несповна розуму. Духи в нього — такі ж самі. А мої джини — цілком нормальні істоти. Повсякчас, коли я прошу їх покласти край якомусь беззаконню, вони приходять на мій поклик. А біля воріт їх зустрічає лікар. Пояснює, що я тяжко хворію. І джини йдуть собі геть. Самі поміркуйте, хто при здоровому глузді та ясній пам'яті виконуватиме прохання божевільця? Ні, допоки я тут — нічого вдіяти не зможу. Нічого. А схоже, що я звідси не вийду ніколи. Борше випустять мага-вогневика. Адже я — не гангстер Бугаєв, сподіваюсь, ви це втямили. Нема в мене золотого відмикача, що вмів долати будь-які замки…

Санітарові не коштувало великих зусиль роздобути запасний ключ од чарівникової палати. Трохи складніше було впоратися із сигналізацією. Та все ж одного чудового ранку клініка для душевнохворих чарівників сповнилася гупанням, запізнілим безнастанним дзвонінням, криком та галасом, що зрідка супроводжували тут зникнення найнебезпечніших невиліковних пацієнтів.

— Треба давати дьору, — старший санітар похапцем кидав речі в дорожню валізу. — Серце мов чуло, що цим усе закінчиться.

— Тікати? З лікарні?

— З країни цієї забиратися треба, втямив? Тут тепер таке завариться. Цього діда й минулого разу ледве запроторили сюди. А досі він помудрішав, просто так у руки не дасться…

— Але чому? Чому ми маємо боятися чарівника, який хоче одного: щоб усі дотримувалися законів? Ми ж бо самі склали ці правила, отож і повинні виконувати їх, так?

Старший санітар виразно глянув на молодшого. Але нічого не сказав. Молодий санітар вийшов на вулицю. У повітрі вчувалися терпкі пахощі осені. Зі столітніх дубів довкола лікарні осипалося листя. Невідь чому санітарові здавалося, що оскільки чарівник опинився на волі, то щось неодмінно має змінитися. Але поки ніяких перемін не сталося. А втім, думалось йому, це не так. Просто переміни, які відбуваються з розумінням таких делікатних понять, як справедливість, закон і порядок, глибокі, але невидимі. Їх не відчуєш одразу, як хвилю жару від вогнедишного дракона. Санітар ладен був пошкодувати, що не володів чутливістю чарівника і, отже, не дано йому осягнути суть того, що відбувається. (У тому, що зараз відбуваються значущі й серйозні переміни, юнак сумніву не мав).

Що ж, головне, він учинив, як веліло сумління, і не так уже й важливо, чи позначиться цей результат на ньому особисто. Вагоміше інше; закони, що досі були мовчазними та беззахисними прислужниками людей, наче здатлива глина в негідних руках, тепер набудуть залізної непохитності та могутньої сили.


… Поліцейський транспорт повільно спустився з небес на точно відведену для нього стоянку. Два гінкі джини у формі кримінальної поліції підійшли до санітара й назвала його на ім'я.

— Так, це я, — ступнув їм назустріч юнак.

— Вас заарештовано. Вам висунуто звинувачення в злодійстві та злочинному нехтуванні службовими обов'язками. Вами було викрадено державне майно, а саме — ключ од палати № 34, умисне псування сигналізації, а також сприяння втечі пацієнта, що його утримувано в режимній лікувальній установі. Ви маєте законне право мовчати й скористатись допомогою адвоката.

— Але я… Я…

Неголосно клацнули наручники.

— Я хотів найліпше!

— Шкода, але закон є закон.

Брязнули двері. Поліцейський транспорт сяйнув різнобарвними блискітками сигнальних вогників, нечутно відірвався од землі й полинув ув осіннє небо. Потривожене рухом повітря дубове листя прошелестіло йому навздогін щось невиразне. І запала прозора тиша.


Загрузка...