Казки для бабусі

Ілля ХОМЕНКО, Володимир ФОМЕНКО КОЛЕКЦІОНЕР Оповідання

— Якого незвичайного кольору цев'є… Шкода, що наші радіослухачі не можуть побачити. Дерево немов просякнуте потом. Холодним потом людини, яка жде атаки…

— Це — не найцікавіший експонат моєї колекції. Армійський карабін Маузера, калібру «сім — дев'яносто три». Серійний зразок. Може зацікавити хіба що своєю історією. Стріляв на трьох війнах… Але ми з вами ще не оглянули зібрання метальної зброї.

Кроки лунали вагомо та чітко, немов клацав затвор у склепінчастій залі. За їхнім примхливим відлунням вимальовувався образ величезного приміщення. Лункого, порожнього простору, не понівеченого затісними стінами та низькими стелями.

— Це сюрікен?

— Так. Той самий славнозвісний сюрікен, атрибут кінопродукції про середньовічну Японію.

— Я уявляв його не таким.

— Великим та блискучим? Але це річ достеменна. З арсеналу справжнього ніндзя, а не від реквізитора кіностудії. До слова: у моєму зібранні — сама автентика. Ні підробок, ані сучасних стилізацій… І ще. Більшість предметів — унікальні. Мають історичну або художню цінність. Винятком були хіба що гвинтівки, — часом я придбавав просто заради моделі, що припала до смаку. З них починалася моя колекція. Тоді, в молоді роки, я не мав теперішніх можливостей… Але решта — оригінали.

— Вибачте, а це що таке?

— Це — малайський крис. На заході України крисом з давніх-давен називають карабін. А в малайців — це ніж з отаким ось незвичайним лезом. Зараз піднімемо скло… Ви зможете взяти його в руки. Лівіше — датчик руху, покажіть пальцем на річ, яка вам сподобалась, і панель відсунеться.

— Ох, даруйте!

— Пусте. Це скло розбити неможиво. Його й вибухівкою не одразу візьмеш. Мої іграшки вміють за себе постояти… Магнітофон ваш не постраждав?

— Ні. Пише. Все гаразд.

— Ось оце — вид надзвичайно рідкісний. У центральній Африці його називають гангата, в західній — хунга-мунга. Моторошний витвір Чорного континенту… Схожий на павука, правда?

— Так. Або на якусь рослину.

— Цією штуковиною можна вбити на відстані ста кроків. Томагавк із еспантонним лезом на сто кроків, певно, не кинеш. Але спритні руки індіянця роблять його небезпечним. Бачите зарубки на руків'ї? Цей належав якомусь вождю канадських племен.

— У мене таке відчуття, що найцікавіше ви притримуєте на завершення? За цими дверима…

— Зараз вони відчиняться — і ви все побачите.

Тихе пневматичне зітхання не скидалося на рипіння металевих завісів. Із таким звуком розтуляються губи закоханих… Магнітофонна плівка ніби зафіксувала момент, коли, скоряючись чаклунському слову, розсунулася гора й відкрила печеру Алладіна. Втім, саме так воно було насправді.

— Брила з композитного сплаву. Витримує неймовірне ударне навантаження. Автогенові практично непіддатна. Тут — найцінніші експонати. Вироби старовинних майстрів. Зразки з інкрустацією, прикрашені коштовним камінням та металами. Є навіть зі щирого золота. А ще те, що особисто мені найближче та найдорожче.

— Найдорожче?

— Авжеж. У ньому немовбито втілився мій світогляд. Нарізна зброя з короткою цівкою. Неодмінний атрибут безпеки та громадянської свободи, як на мою думку.

— Вибачте, поміняю касету… Один, один — проба запису… Ми розмовляємо з вами близько двох годин. З огляду на те, який ви зайнятий чоловік, я, чесно кажучи, не сподівався такої тривалої та цікавої бесіди…

— А хочете відчути себе історичною особою? Тримайте.

— Який маленький вишуканий пістолет…

— Це «Деринджер» тридцять восьмого калібру. З такого самого було вбито Авраама Лінкольна. Лінкольн мав того дня якесь передчуття, він попросив, щоби черговий офіцер супроводжував його. Одначе така ось крихітка металу переважила і прекрасну інтуїцію Аба Лінкольна, і любов до життя цього мужнього чоловіка. Цей «Деринджер», що ви тримаєте в руці, — та ж сама модель, але призначено її для інших покупців. Лінкольна вбив актор Джон Бут. Річ ця занадто коштовна як для його гаманця.

— Можна спитати вас про особисте?

— Чому ні?

— Ви відноситесь до числа найзабезпеченіших та найупливовіших громадян країни. А зброєю прагнуть володіти звичаєм люди слабкодухі, беззахисні. У зброї вони підсвідомо вбачають засіб до вирішення своїх внутрішніх проблем. Вона нібито компенсує їм брак мужності, талану…

— Я зрозумів, можете не розвивати далі своєї думки. Ось, до речі, зверніть увагу — пістолет китайського виробництва. Маузер так званого «Типу 17», модель «Янь». Назва співзвучна зі словом «ян», що китайською прочитується як чоловіча суть, начало. Фрейд знайшов би в цьому поживу для складних інтерпретацій. Насправді ж — усе просто. Янь Сі Шань — так звали військового губернатора провінції Шаньсі, котрий озброїв свою особисту армію цим незвичним напівавтоматом. Нині їх зосталося всього кілька зразків. Усі — в приватних колекціях. Так, я люблю зброю. А знаєте чому? Бо вважаю її одним із найчесніших проявів утіленої в металі людської мислі. Книжки нас ошукують. Філософи вибудовують красиві неживі утопії. Служителі культу за плату дають благословення цілим арміям, в ім'я любові до ближнього освячують воєнні кораблі. Але коли тобі у вічі зирить зіниця пістоля…

— Крий Боже…

— Я тільки хочу, щоб ви мене зрозуміли. Отож, коли опиняєшся під прицілом, раптом усвідомлюєш: цівка дивиться на тебе прямо й чесно. Вона обіцяє тобі тільки те, що може дати. На добрячий пістолет можна покластися завжди, чого не скажеш про найкращу людину. Бо людину створено не із заліза. Міцність будь-яких стосунків має певну межу. Хоч би які випробування їх гартували.

— Ще раз дякую за інтерв'ю, за екскурсію. Не маю жодного сумніву, що наші слухачі гідно поцінують не лише розповідь про колекцію… Одне з найцікавіших приватних зібрань з усіх, що мені довелося бачити…

— Ви, до речі, були першим журналістом, якому пощастило оглянути мою колекцію…

— Дякую… Гадаю, що в тих, кого зацікавила наша передача, сформується відповідне уявлення й про вас… Як про людину, котра знайшла свою правду в житті й зуміла виробити свою позицію. Ба навіть стиль, свій спосіб існування. Очевидно, цей стиль — по-своєму вишуканий та аж ніяк не дешевий. Адже те, що ми з вами оглядали, коштує чимало?

— Мені навіть складно відповісти. Бо лише в залі сучасної зброї — понад двадцять тисяч зразків. І кожний по-своєму рідкісний, єдиний. Багато що з того — просто неоціненне, як, приміром, картини Рубенса. До речі, всі одиниці зберігання не зіпсовані, без ґанджів. Усі придатні для використання за призначенням. Цим колекція надзвичайно цінна. © http://kompas.co.ua

— Мало не забув. Ви обіцяли на початку розмови познайомити мене з вашим улюбленцем — бультер'єром. З досвіду знаю: коли спостерігаєш за домашньою твариною, неодмінно підмітиш якусь нову рису вдачі її хазяїна.

— Це ви про що?

— Про вашого піт-буля. Ви обіцяли показати його. Якщо можна.

— Будь ласка. Він завжди при мені.

— Але ж це…

— «Ауто-Орднанс «Піт-Буль». Американського виробництва. За основу взято славнозвісну конструкцію «Кольта». Сорок п'ятий калібр. Цілком надійна зброя кишенькових габаритів. Кулі «Уейдкатер». Дія — підвищеної травматичності. Важкуватий… Проте я справді звик до нього, мов до живого.

— Невже так може бути?

— Призвичаїтися до знаряддя вбивства? А ви ніколи не замислювалися над тим, скільки життів урятували пістолети й револьвери в руках законослухняних людей? У тих американських штатах, де дозволяється потай носити зброю, ви можете спокійно ходити вулицями. Грабіжник не зазіхатиме на ваш гаманець. Ґвалтівник не накинеться на жінку, бо знає, що дістане відсіч. А спробуйте вночі пройтися лондонським Сохо? Або Нью-Йорком, де зброю дозволяється мати лише копам? Мені, наприклад, вуличні грабіжники не страшні. Я пішки давно не ходжу. Але тут, у цьому домі…

— Що більше схожий на палац…

— У цьому особняку, захищеному не згірш од фортеці… Якщо фортуна повернеться проти мене, — а на віку всяке буває… То й собаки враз без нюху зостануться, й сигналізація не спрацює, й охорона не ворухнеться… Зате оця іграшка… Вона лише на вигляд іграшка. Я їй вірю, як собі. Така моя життєва філософія: бачити відданість і силу тільки там, де вони є насправді. Бути захищеним від ошуканства й не обдурювати самого себе…

— … Усе? — коротко спитав слідчий.

Дзижчала муха, намагаючись вирватися з липких павукових тенет.

— На третій касеті є ще мій коментар.

— Я послухаю його згодом. Що вам відомо про героя вашої останньої програми?

— Мало що. Бізнесмен при величезних прибутках. Останнім часом — ще й публічний політик. Джерела стартового капіталу затемнені. Подейкують — «чорний» реекспорт енергоносіїв, контрабанда кольорових металів. Сфера нинішніх зацікавлень — експортно-імпортні операції на ринках зброї. Фігурував як персонаж кількох скандалів, але їх зам'яли. Нібито продавав на Близький Схід розукомплектовану бронетехніку… Як металобрухт, хоч насправді там була суто секретна електроніка та найновіша вітчизняна система наведення… Судився з газетою, що написала про це, і виграв процес. Згідно з анкетою — винятково чистий чоловік, ув'язнений не був, навіть ніколи не притягувався. Та ви ж знаєте про все це значно більше од мене.

— Ні, на відміну од вас, я не був із ним особисто знайомий.

Звичним рухом слідчий поправив окуляри. Йому нестерпно хотілося спати. Журналіст здогадався про його втому з кількох майже непомітних прикмет, — офіцер тримався бездоганно.

— Та що це за знайомство? Цей бізнесмен утримував кілька програм на різних каналах радіо й телебачення. Фінансував головним чином передачі на теми озброєння та мисливства. Можливо, навіть контролював ці канали через підставних осіб. Не знаю. Як спонсор чи напівзасновник ніде себе не виказував. Надміру над нами не зависав. Пропозиція записати радіорозповідь про його колекцію була для нашої редакції несподіваною.

— Чому?

— Чому…

Журналіст замислився. Минуло кілька секунд, поки він знайшов формулювання для свого подиву.

— Та тому, що історія моєї останньої передачі від самого початку була якоюсь незбагненною. Звичаєм, такі, як він, люди (слово «він» журналіст підкреслив інтонацією) живуть у досить замкненому колі. Нікого не підпускають до себе на гарматний постріл. У всякім разі — пресу. Навіть кишенькову інформацію, що йде від них, фільтрують прес-секретарі, команди іміджмейкерів, люди, котрі займаються зв'язками з громадськістю… І раптом таке. Запрошує звичайнісінького репортера, навіть не зірку, а «сіру мишку»…

Ледь помітним рухом слідчий показав, що оцінив журналістову скромність.

— Доправляють вибрукуваною мало не мармуром дорогою, через ліс… Його ліс, куди сторонньому годі й поткнутися… До замку, схожого на Тріанон чи Версаль… Усе показують — мигцем, мимохідь, але ж не випадково. І корт, розкішніший за Уїмблдонський, і ставок із вимощеним кахелем дном та підсвітленням під водою…

Слідчий кивнув на знак того, що він теж подивований з підсвітлення.

— І все це задля того, щоб записати передачу про колекцію зброї? Хай навіть рідкісну та дуже коштовну? Спершу я подумав: заграло честолюбство збирача. Захотілося повідати всім про те, чим щодня милується на самоті. Потім вирішив — тут політика. Адже в парламенті саме законопроект щодо зброї обговорювався. Але згодом…

— Що?

— Бачите, мені здається, що він на цьому трохи з глузду зсунувся. Повнометражну лекцію мені прочитав. Аріосто, Сервантеса, Троцького, Мао Цзе Дуна цитував. «Гвинтівка породжує владу». Мовляв, золото — бруд. Як прийшло, так і піде. А вкупі з ним відступляться і ті, котрі присягали на вірність. А зброя — надійна. Не зрадить. Не обдурить. Ковбаси з чужих рук не візьме, як пес. По честі кажучи, я був наче не при собі. Ось підведе тебе до олтаря, а там, замість іконостаса, — «Калашников». Я немов приймав на віру все, що він казав. Може, людині раптом знадобилось заявити про себе? Ну, показати, що він діє, не відступає в тінь, нічого не боїться, історія з документами, що зникли, його ані трохи не зачепила. Такий собі символічний жест: ніхто не здужає мене, всіх рознесу. Як ви вважаєте?

— Та ні, скидається на те, що свою колекцію він справді любив. Мав за найцінніший свій скарб.

— Їй-право, більше не знаю, чим допомогти вам. Адже я бачив цього чоловіка один-єдиний раз — під час інтерв'ю.

— Власне, ми через те й потурбували вас, що, судячи з усього, ви — остання людина, котра з ним спілкувалася.

Підписану перепустку журналіст узяв не одразу. Якусь мить він ніби вагався — притримати язика чи дати йому волю?

— Ви хотіли щось сказати?

— Спитати. Як воно сталося?

— Таємниця слідства.

— Не таємниці мене цікавлять. Я віддав вам усі плівки, а міг би сказати, що зітер чорнові записи, мовляв, нічого не лишилося. Але ж це все одно — секрет полішинеля! Завтра в газетах будуть усі подробиці розмальовані.

— Та ось так і сталося, як небіжчик уявляв. Прийшли глупої ночі. Телекамери спостереження нічого підозрілого не зафіксували. Охорона й неписнула, сигналізація не спрацювала. Забрали тільки папери із сейфа. Жодної з його коштовних залізячок не зачепили. Грошей теж не взяли. Його улюблений «піт-буль» лежав під подушкою. З доданим патроном, але на запобігачі. Не дотягся… А найскорше — проспав власну смерть. Отак буває…

Дивна, майже болісна цікавість охопила журналіста. Нове запитання, що спало йому на думку, здалося таки недолугим. Але чомусь дуже важливим. Немов би саме воно мало поставити крапку в кінці довгого й заплутаного речення.

— А ви не скажете, з якої зброї по ньому стріляли? Цебто… Я раптом подумав… Яка зброя була в руках убивці, що йшов до знаменитого колекціонера — короля ринку озброєння?

— Та ніякої. — Слідчий ледве стримав позіхання. — Схоже, що його забили каменем, покладеним у шкарпетку. Давній бандитський винахід. А спрацювали професіонали. Досвідчені. Профі, ви ж бо знаєте, коли йдуть на діло, нічого кримінального в кишенях нести не будуть.