Казки для бабусі

Ілля ХОМЕНКО, Володимир ФОМЕНКО УДАР У ВІДПОВІДЬ Оповідання

Цього дня старий чекав давно і з острахом. Снодійне, що обіцяло йому вісім чи десять годин спокою, підвело його. Прокинувся він задовго до світання. У голові спливали залишки невтішних чи то снів, чи то спогадів. Він ковтнув іще півпорошка. На мить заплющив очі. А коли розплющив їх, стрілка будильника пересунулася освітленим циферблатом усього на півтори години. Кавовий півморок, створений шторами, вже був розведений молоком світанку, щось холодне ожило й замлоїло йому в грудях, піднялось догори артеріями разом із пульсуючими поштовхами крові, холодними руками стисло мозок… І він усвідомив: сховатись від сьогоднішнього дня, поринувши в сон, уникнути невідворотного йому не пощастить. Що ж, треба зустріти цей день гідно. Віч-на-віч. І гідно попрощатися з ним. Хоч би який він був…

Старий підвівся. Розсунув коричневі завіски. Прочинив кватирку. Зробив кілька рухів — щось схоже на гімнастику. Затим почвалав до ванної. Потяг на себе ручку — лев'ячу лапу. Двері одчинилися. Хвиля незвично гарячого повітря штовхнула його в обличчя. Сяйнуло щось сліпуче й криваве. Він здригнувся всіма м'язами сухого неслухняного тіла, відступив на півкроку та ледь не впав. «О ні. Та що це зі мною? Сходить сонце. Ранкова зоря відображається в дзеркалі. А повітря гаряче — бо калорифер працює. Знову, мабуть, терморегулятор зіпсувався». Час полагодити або поміняти. Та й узагалі. Якби воно почалося, то почалося б цілковито по-іншому. І навряд чи встиг би він тоді злякатися або про щось подумати. Достоту не встиг би. Старий виглянув за вікно. Ранок був напрочуд гарний. Небокрай на сході заллятий пурпуровим сяйвом. «Вітряно буде сьогодні». Непростий для нього буде сьогоднішній день.

За сніданком він не зронив жодного слова, хіба що ввічливе та банальне «доброго ранку — смачного — дякую — гаразд». Родина жваво обговорювала плани на вихідний. На мовчання старого, зовні спокійного, а насправді ж похмурого та напруженого, ніхто не звернув уваги. Він витер губи серветкою і повільніше, ніж звичайно, вибрався з-за столу. Почвалав до вітальні. Ця уповільненість вартувала йому прискореного серцебиття та холодного поту на скронях. У вітальні натис на клавіші відеотерміналу. Упродовж кількох хвилин важко ворушив губами — зчитував з екрана цифри та літери, вишикувані хитромудрою армією формул. (То був звечора замовлений пакет інформації — підсумок астрономічних спостережень, що велися кількома супутниками та наземними обсерваторіями). Нібито все як завжди. Втім, це ще ні про що не свідчить. Сюди, до відеотерміналу, його тягло від самого ранку. Немов до барометра перед бурею. Але він зумів-таки опанувати себе. Ба навіть проковтнув за сніданком кілька ложок вівсянки. Вирішив бути мужнім доостанку. Тим більше, що ота заспокійлива на позір метушня не мала жодного сенсу. І він це розумів.

Що ж. Поки що все не таке вже й кепське. Одинадцята ранку. Нічого не сталося. І не станеться. Він плекає надію, вірить, певний цього. Головне, аби діти нічого не втямили. Цебто, до тями їхньої не дійде в будь-якому разі. Але можуть помітити, що з ним сьогодні не все гаразд. (Учора, до речі, теж було не все гаразд. І позавчора). Позавчора він послався на головний біль і цілий день пролежав у ліжку. Вчора ловив на озері рибу. Онук забув накопати для нього черв'яків. Тож він раз-по-раз закидав пустий блискучий гачок і намагався умовити себе побути ще трохи, не трюхикати по-старечому додому до мерехтливого комп'ютерного екрана. «Ще людей насмішиш. Або налякаєш». Але то було вчора. Вчора він мав ще трішки надії. І не було того холодного смоктання в грудях, з яким лячно вкладатися в ліжко. І не мати жодної можливості умовити себе погортати свіжий журнал чи поморочитися з перехнябленою кватиркою (дрібний ремонт у домі був колись його улюбленим заняттям).

«Мої нічого не повинні завважити. Нехай і не завважать. І не зрозуміють. Коли щось скоїться, розуміти буде пізно, — їм тоді нічим не допоможеш. Який сенс завчасу говорити про те, від чого немає рятунку? А якщо минеться, то знати про те, що їх обминуло, не варто й поготів. Звісно, після всього можна буде розповісти. Весело. «Чи знаєте, мої любі, що за день був учора? А я знаю». Йому доконче захотілося поділитися з кимось цим знанням. Але ділитися не було з ким. А крім того, він твердо поклав собі: важкий тягар чекання нестиме сам. До кінця. Хоч би який нестерпний він був. І хоч би який був фінал. Щасливий чи…

«О, ні! Тільки щасливий!» Тримаючись руками за одвірок, він вигукнув кілька разів у порожнечу: «Щасливий! Тільки щасливий!» Кімната — поцяткована різнобарвними яблуками шпалерів, плямами картин та полисками буфетного скла, застрибала в нього перед очима. І він налякався, що зараз упаде. І що перестане битися серце. Й він кине тих, кого любить більше за себе, любить над усе на світі, наодинці з невідомістю. «Все буде добре, — умовляв він себе, підкладаючи під язик маленьку пігулку. — Все буде гаразд».

Рипнули сходи, гравієм прошарудів легенький вітрець, дзвінко та весело грюкнула хвіртка. Онук побіг до школи. (Онук у нього був дуже здібний. На льоту схоплював математику. Навчатися йому було легко). Старий залишився сам-один. Діти порозходились у своїх справах ще раніше. Він спробував навернутися думкою до молодшої дочки (їй, з усього видно, в сімейному житті не щастило. Мабуть, із чоловіком доведеться все ж таки розлучитися. І добре, якщо вона перша дійде такого висновку, а не він). Потім рішуче повимітав з голови сміття цих розмислів. Перекинувся на онука. Хлопчині пішов усього лише восьмий рік. А він уже був такою яскравою особистістю, чиї нестандартні розумування не на жарт зацікавлювали дорослих. Деякі парадоксальні, як на переконання старого, ідеї, що їх онук щедро та безбоязно звіряв своїм учнівським зошитам, привернули до нього увагу викладачів елітного фізико-технічного ліцею. (Йому в онуковому віці такої честі не виказувалося). Будь-якого іншого разу думки про онука по вінця наповнили б душу старого теплим і радісним світлом. Але сьогодні, тепер… Йому раптом згадався Джі Дан, той, котрий отієї глупої ночі широко відчиняв двері його кабінету й рухами плавця розігнав сизий сигаретний туман. «Вийшло!» — тільки й гукнув тоді Дан. Вийшло… Старий знову невблаганно усвідомив, що тоді в них таки все вийшло. Світ дрібно затремтів, а його складові — сонце з промінням, заломлюваним гранями трельяжа, усміхнений онук на фотознімку, радіола, сімейні негаразди молодшої дочки, закарбовані на семи сторінках, що випали з розпечатаного конверта, — все це одне за одним почало падати в холодну чорну порожнечу.

Годинникові стрілки зійшлися на цифрі дванадцять. Старому трохи відлягло. Серце про себе не нагадувало. Половина дня вже була позаду. Цілком імовірно, що все минеться. У всякім разі поки що не так уже й погано, як можна було сподіватися. Після чарки коньяку, розведеної мінеральною водою, старий відчув себе настільки бадьоро, що вирішив дати лад своїм паперам — як устигне. Хоч ніяких таких справ, що вимагали б його нагального втручання, в старого не було. Розібрати архів із начерками його славнозвісних праць із фізики поля та квантової механіки, що перемішалися зі сторіночками щоденникових записів, не здіймалися руки. Ліпше зайнятися кватиркою. Тож він хотів був узятися за те лагодження й витратити на нього якихось дві години — робота завжди відганяє чорні думки. Але тут він раптом пронизливо відчув, кого саме йому найбільше бракує сьогодні. З ким йому хотілося б погомоніти, кому, найімовірніше, зміг би довірити те, що діймало його весь цей час. Лінна. Вона завжди вміла перебрати на себе частку його клопотів. Але Лінна ще понад десять років тому полишила цей світ.

Він замовив телефоном таксі. Заходився збиратись. Коли зав'язував перед люстром краватку, пильніше придивився до себе. За останні роки він геть висох і зморщився. Костюм двічі довелося підганяти. Якби Лінна могла його побачити, напевно, не впізнала б. Старий не хотів нікому казати, що вирушає до міста мертвих, сам, як палець, буденного дня. Тому швидко зрізав з куща чотири чайні троянди і покрадьки, озираючись через плече, чи не бачить його сусідка, котра доглядає живу огорожу, сховав їх під полу плаща. (Колись, незбагненно давно, він, ліцеїст-першокурсник, точнісінько так одпилював складаним ножиком колючі стебла та ховав їх під плащ. Професор Збарага одразу примітив їх двох — його та Джі Дана. Сказав, що не помиляється в них, бо взагалі не помиляється ніколи. І згодом вони стануть цілком пристойними теоретиками — в його вустах то була найвища хвала. Але це згодом. А тепер, суворо попередив він, фізика для них — понад усе. Ні краплі алкоголю. Ніяких вечірок та пустих залицянь, які забирають час. В іншому разі ліпше одразу переводитися кудись подалі з його очей). Троянди призначалися для Лінни. І тоді й тепер. Дурниць у його житті було чимало. А любові — лише дві. Фізика й вона. А зрозумів він це лише тепер, хоча все життя розривався між ними. Зрозумів, коли не зосталося жодної. Чому, ну чому він тоді не зробив остаточного вибору між тією та тією любов'ю? Чому не обрав Лінну? Чому Джі Дан не захопився якоюсь шансонеткою, не засипався на курсовому іспиті з системного аналізу чи, скажімо, з мертвих мов? Коли б так сталося, він не зробився б улюбленцем та надією професора Збараги. Не обчислив би той коефіцієнт стабілізації корпускулярного струменя у вакуумі, завдяки чому роботу над проектом «Вулкан» було завершено вчасно. Ну чому вони не потрапили тоді під один ваговик? Бо ж якби це сталося, не було б ніякого превентивного удару, не мав би він гріха на душі, не було б цієї моторошної порожнечі очікування.

Довідавшись, що йому знадобиться всього півгодини, таксист погодився підождати. Всього півгодини. Більше часу подарувати Лінні старий сьогодні не смів. Чомусь до нього знов повернувся болісний стан (він наздоганяв його двічі: уперше, коли дуже опромінився, за компанію з групою експериментаторів, через власну дурість, а другий — коли захворіла мати). Йому знову почало ввижатися (ні, звісно, він розумів, що це пусте, одначе ж…), нібито між предметами та явищами довколишнього світу існує певний лиховісний зв'язок. А він сам — заручник цього зв'язку.

«Якщо встигну впоратися за тридцять хвилин, — загадав він, — то все буде гаразд».

Ліфт опустив його на сьомий горизонт міста мертвих. І старий довго-довго простував тьмяно освітленим коридором, мимо зелених лампад холодного свічення, — воно тяжко осідало на склі саркофагів. Літній служник, що пам'ятав його попередні провідини, пішов як його провожатий. Лінну доглядають добре, сказав він. Нещодавно замінили в капсулі газ. І квітам, принесеним на минулому тижні, поміняли воду. Вони ще й не прив'яли. Служник увімкнув рефлектор і відступив убік. Лінна була як жива. Очі в неї відкриті. Й старому здалося, що сьогодні вони сумують, учора такого не помічалося. Він притисся лобом до холодного плексигласу та простояв так цілу вічність. (В годиннику в нього судомно тріпотів упійманий час і секунди злипались у хвилини). Він не плакав, ні. Просто дихання в нього раптом стало уривчастим.

«Лінно. Так. Я винен. Адже ти знаєш, що для мене важила наука. Я кинув її, та було пізно. Нічого вже не можна було змінити. Ти благала, ти попереджала мене. Звідки ти знала? А до мене ніяк не доходило. Присягаюсь, я не знав. Коли ми з Джі Даном починали — йшлося тільки про оборону. Щодо превентивного удару заговорили пізніше. Коли ми вже дали цим нікчемам ломаку».

Йому знову здалося, ніби він ось-ось знепритомніє. І плексигласовий циліндр, що оберігав Лінну, зникне. Інертний газ, покликаний навіки втримати її тіло від тління, огорне і його. І те головне, що стоїть зараз між ними, — її смерть — більше не відділятиме їх одне від одного.

Ні. Не зараз. Сьогоднішній день він має прожити до кінця.

— Вам недобре? Я допоможу… Викликати лікаря?

— Пусте. Дякую. Все гаразд.

Назад він не йшов, а біг, переганяючи з важким хрипом загусле до водяної щільності повітря.

Додому встиг за п'ятнадцять хвилин до повернення онука. Та за дві хвилини до телефонного дзвінка. То був син. Попереджав, що робота затримує його на певний час. І ця звістка чомусь трохи попустила пута тієї напруги, що тримала старого у своїх лабетах. Похапки (аби ніхто з хатніх не помітив, що він не обідав), розділив дбайливо залишену для нього їжу між котом та збирачем сміття. Поглянув на годинник. Власне, час, на який він розраховував, уже проминув. Останні його секунди відійшли в минуле ще тоді, коли він повертався з міста мертвих. Залишався контрольний термін. І хоча його вдача вченого, дослідника природи не дозволяла нехтувати цим часом, старий ледь-ледь заспокоївся.

Вечоріло. Він вийшов у сад, сів на лавчині, прихилився плечима до сірого дощаного сараю. Він дивився вгору й ні про що не думав. Онук, погрюкавши чимось на кухні, приніс йому блюдечко з тертим яблуком і примостився поруч. Старий мовчав. У його сивій голові мучився в корчах і гинув цілий світ. А за межами цієї, відкритої для нього та недоступної для інших, внутрішньої світобудови було спокійно і тихо. Онук теж мовчав, нагадуючи про свою присутність хіба що нетерплячим сопінням.

— Ти й сьогодні свою чергу пропускаєш? — нарешті не витримав малий. (Вечорами вони звичаєм розповідали один одному потішні історії. Онук мав буйну фантазію, тож вона частенько заводила його в непрохідні хащі вигадки. Коли ж розповідав дід, то відрізнити в його оповіді правду від вигадки було нелегко).

Старий підніс до вуха годинник. До самісінької мембрани крихітного, завбільшки з родимку слухового апарата. (Слуховий апарат підсилив дрібне цокання годинникового механізму до сили руйнівного гуркоту). Потім наблизив до очей світляний циферблат і зрозумів, що цей день, найстрашніший день у його житті, майже перемелений жорнами часу. «Кілька хвилин — та й по всьому. Зосталося чотири хвилини… Дві… Я мушу сказати, — подумав старий. — Коли закінчиться термін чекання, настане миттєвість «нуль». Опісля того почнеться новий відлік часу для всіх нас. І якщо я розмовлятиму з дитиною, то не помічу, коли настане ця мить. А якщо я не помічу, коли вона настане, то, може, вона й не принесе з собою нічого лихого…»

— Ні. Сьогодні я не пропущу, — сказав онукові. — Слухай. Колись давно…

— За прадавніх часів?

— Саме так. П'ятдесят років тому на орбіту однієї, не дуже розвиненої, але по-своєму щасливої планети, вийшла космічна флотилія, що належала далекій могутній цивілізації.

— Достоту, як у нас. Ми це вивчали з історії. Невдала спроба порозумітися з братами по розуму?

— Авжеж. Але то було не зовсім, як у нас. Адже ви вчили на уроках історії, що нашою планетою керували й керують народи, які на ній живуть. А тією, про яку я розповідаю, п'ятдесят років тому керували військові. А ще були там науковці.

— Науковці були добрі, а військовики — лихі?

— І ті й ті були однакові. Військові вміли воювати. Але воювати не було з ким. А ще вони давали науковцям великі гроші. Вчені ті гроші охоче брали й перетворювали їх на лабораторії та полігони. Їм було дуже цікаво забирати у природи її таємниці. А. що віддавати одібрані в природи таємниці тим, хто вміє тільки воювати й нічого більше, небезпечно, вченим якось на думку не спадало.

— Вони були нетямущі. Або їм доводилося так багато думати, що вже не залишалося часу подумати як слід, — підбив підсумки сказаного онук. Витворена дідом історія поки що його не зацікавила. — А що ж робили прибульці?

— А прибульці мислили зовсім по-іншому. Вони не хотіли чи не могли зрозуміти, що не все у Світобудові підпорядковане їхнім уявленням щодо справедливості й добра.

— А як вони мислили? А водночас — який вигляд вони мали?

— Гадки не маю ні про одне, ні про друге. Та й це не має значення для моєї історії, хоча, може, й цікаве само по собі. Отож. Коли флот прибульців натрапив у космосі на цю планету, їм закортіло познайомитися ближче з життям та культурою її мешканців. А військові витлумачили це зацікавлення по-своєму. І разом із науковцями розпочали підготовку до війни. Прибульці, повторюю, не могли втямити, що відбувається. Та й не дуже серйозно поставилися до примітивних бойових приготувань аборигенів. Військових така зневага до їхньої зброї просто розлютила. А потім найпотужніший корабель прибульців зіштовхнувся з космічною станцією, що належала тій планеті. Тож генерали, які були при владі, одразу вирішили, що прибульці затіяли збройний конфлікт.

— А далі цей та інші кораблі прибульців знищили метеоритний рій!

— Ти знову плутаєш мою розповідь із підручником історії. У прибульців були дуже надійні зорельоти. Вони летіли майже з такою швидкістю, як світло. І не боялися метеоритів. Можливо, коли б той зореліт, що зіткнувся з нашою космічною станцією, загинув разом із нею, то нічого й не було б. Але він уцілів.

«Що я кажу! — промайнуло в цю мить у голові старого. — І навіщо?» Але зупинитися він уже не міг. Губи несамохіть вимовляли слова.

— На той час науковці винайшли нову суперзброю, здатну знищувати матеріальні тіла на якій завгодно великій відстані. Військові без вагань пустили її в хід. Кораблі прибульців загорялися один за одним. Вони чомусь не стріляли у відповідь. Але кровожерливих планетян це не зупиняло. Хоча більшість мешканців так і не дізналися правди про те, що діялося в космосі. Військові супутники-радіоперехоплювачі почули чиїсь сигнали небезпеки. І тоді генерали, які наказували вбивати прибульців, злякалися. Вони подумали, що на ці сигнали надійде значно потужніший флот із каральною експедицією. Серед уламків якогось знищеного корабля знайшли частини зброї, схожої на ту, яка його зруйнувала, але чомусь не використаної його екіпажем для оборони. Генерали боялися, що інопланетяни застосують проти їхнього світу цю зброю. І тоді вони прийняли рішення: випередити прибульців.

Онук слухав розповідь старого не дуже уважно, але вже зацікавлено.

— Тобі знайоме таке слово — превентивний? — запитав старий. — Завдати превентивного удару — отже, вдарити першим, випередити ворога. Чи він справді був твоїм ворогом і чи хотів завдати тобі удару — для того, хто б'є, значення немає. Важливо, що вів думає про того, кому завдає превентивного удару, як про свого ворога.

Старий вимовив слово «превентивний» так, неначе воно мало неприємний смак. Він на мить замислився, примовк. Зрештою, це негарно перекладати всю провину за те, що трапилося, на генералів. Але, трохи поміркувавши, він зрозумів, що все одно не зуміє в короткій вечірній бесіді розмотати заплутаний клубок інтриг, політичних амбіцій, панічного жаху перед невідомістю.

— Так отож. За короткі терміни було споруджено надпотужні генератори вбивчого випромінювання. Їх націлили на ту планету, з якої дістались прибульці. Кілька місяців минуло, поки наакумулювалася достатня для залпового викиду кількість енергії. За цей час ще можна було одуматися. Багато хто так і зробив. Одначе, як з'ясувалося, було пізно. Будь-яка божевільна справа схожа на снігову лавину. Її тільки підштовхни. А там вона сама набере такого розгону, що ніякими силами не зупиниш. Так і тут. Генератори таки викинули у космічний простір той сфокусований потік античастинок, який знищував усе на своєму шляху.

Серце старого зробило два дивних удари, і це неприємно озвалося в усьому тілі, а на третьому воно ніби перечепилося за якусь, тільки йому відому, заваду. Щоб подолати її, знадобилося багато-багато часу. Пауза, що тривала частку секунди, здалася старому дуже розтягнутою. Чоло зросило потом від жару, що стукнув у скроні, а руки мовби пірнули в крижану воду.

— Планета прибульців була дуже далеко. Щоб подолати відстань, яка відділяла її од нашого світу, потік антипротонів мав витратити близько двадцяти п'яти років. Багато чого змінилося за ці роки. Повідкривалися архіви. Пішли у відставку уряди. Було нарешті повністю розшифровано радіозвернення інопланетян. Люди зрозуміли, що ніхто не збирався на них нападати. А потік антипротонів летів далі. Всі дані щодо превентивного удару…

— Пер… пре-вен-тив-ного, — повторив по складах онук, намагаючись ліпше запам'ятати.

— … було розсекречено. Спершу ті, котрі припустилися цього злочину, почали запевняти себе, що потік антиматерії розсіявся в просторі, тож тепер не здатен досягти своєї цілі. Далі їхні нащадки радісно сприйняли версію про те, що ніякого удару не було. Генератори та все, що мало стосунок до проекту «Вулкан», було на той час нишком понищено. А потік летів далі й далі крізь космічну порожнечу. Повмирали генерали, які прийняли колись те жахливе рішення. Помер один фізик, їх було двоє, тих, чиї обчислення лягли в основу проекту «Вулкан». Того дня, коли згідно з розрахунками, а це діялося двадцять п'ять років тому, лавина антиматерії досягла чужої планети, він покінчив із життям. І знаєш, на його смерть майже не звернули уваги. Хоча неважко було здогадатися, чому він так зробив. Прибульці знали антипротонну зброю задовго до людей. Вони, звісно, одержали сигнал свого флоту, що гинув од нашої зброї. І вже напевно подбали про те, щоб спорудити генератори антиматерії, подібні до наших. Спорудити й зорієнтувати на ту частину космосу, звідки йде загроза.

— Але якщо світ прибульців було знищено, то й генератори ці згинули, — висловив припущення онук.

— Не доконче. Осердя-випромінювачі мають бути розташовані поза атмосферою. Інакше той, хто їх використовує, може запалити пожежу у власному домі раніше, ніж у чужому. Ми розташували певну кількість установок на надвисокій орбіті, а певну кількість — на місяці. Задіяно їх було згідно з командою з полярної станції космічного зв'язку. Однак електроніку, що ними керувала, було запрограмовано на самостійне застосування в тому випадку, якби другий ешелон флоту інопланетців, — а ми вірили, що він є, той, другий, ешелон, — зрозумій! — своїм вогнем вивів би станцію зв'язку та командні пункти з ладу. Техніка прибульців, я певен, була влаштована так само. Отже, створені нами випромінювачі могли й не опинитися в зоні завданого удару. І тільки-но їхня планета перетворилася на радіоактивний газ — вони дали залп у відповідь… Останніх свідків вчиненого колись злочину було спущено до міста мертвих. Нове покоління людей жило щасливо та безтурботно. А фізикові, тому, котрий не покінчив із життям, а надовго пережив свою епоху, щоночі й щодня, ві сні та увіч ввижалося, нібито десь у далекому космосі летить спрямований на його світ потік знищення. Летить зі швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду. І нема такої сили, яка була б здатна його зупинити.

— Ти розповів страшну казку. Який же там кінець?

Старий ще раз поглянув на годинник. Зітхнув і зажмурив очі. Напруга останніх днів нарешті відступилася від нього. А він відчув, що вкупі з нею відступилося ще щось. Оте, що давало йому сили чіплятися за життя.

— Фізик той, — а він постарів і став зморшкуватий, мов… ну, як зірваний з грядки огірок, якщо його не з'їсти вчасно, — обчислив час удару у відповідь дуже точно. Він теж намагався переконати себе, що придумана ним зброя не спрацювала, що потік античастинок дестабілізувався й розлетівся у Всесвіті безневинними бризками. Хоча згідно з його обчисленнями імовірність такого варіанту була невелика. А ще він дуже сподівався на гуманність тих, кого знищив. Адже капітани їхніх кораблів не зробили жодного пострілу по своїх убивцях. А проте, хоч би як воно та що, а п'ятдесят років життя минули для нього під страхом удару у відповідь. Він його чекав. І ось цей день настав…

— А далі?

— А далі… Фізик прожив його, як у кошмарному сні. Надвечір вийшов з дому, бо вже не мав сили ждати. Вийшов, звів очі догори й подумав: зараз розверзнеться небо.

Старий знову замовк. Сюрчали цвіркуни. Пахло ранньою осінню. На годинника він більше на дивився. Він знав: найстрашніше в його житті лишилася позаду. Отже, час, якого йому було відведено зовсім обмаль, уже його не цікавив.

— Він так подумав, і що?

— Небо не розверзлося. Настав вечір. Засяяли перші зірки. Нумо посидимо та мовчки помилуємося ними.

— Твоя казка не має щасливого кінця. Адже прибульці загинули ні за що ні про що.

— Так. Прибульці загинули. Але й ті, котрі їх убили, теж померли. Думаю, всіх їх перед смертю мучили докори сумління. І вони каялися. А нащадки цих людей ні в чому не винуваті. У них є шанс побудувати своє життя зовсім по-іншому. Бути не схожими на своїх батьків. Отже, кінець моєї казки майже щасливий. А найголовніше, що він уже настав.

— Добре, що ти все це вигадав… Знаєш, мені, чомусь розхотілося вчити на завтра уроки. Там дві задачки з фізики. І твір на тему: «Ким ти хочеш стати?».

— То й не вчи.

Онук пішов у дім. Старому раптом зробилося легко на душі. Так легко, як ніколи не було. Навіть у дитинстві. Йому заманулося прилягти на лавчині горілиць. І він ліг. Спочатку подумав про те, що був, мабуть, не таким уже ж добрим фахівцем, що в їхні із Джі Даном обчислення закралась якась похибка. А тоді подумав про далеких, відділених від нього простором і часом прибульців про те, що вони були значно кращі од людей й не могли, певно, заподіяти зло хоч би кому. Блюдечко з недоїденим тертим яблуком випало з руки старого та, брязнувши об камінь, розбилося на скалки. Зоряна ковдра опустилась до нього з неба, огорнула його теплом, захищаючи од усіх турбот.

Заповіт його був короткий. Окрім незрозумілого натяку на те, що коли він помре після такого-то числа, то вважати, що він помер щасливим, у ньому було єдине прохання: старий просив установити капсулу з його тілом не в Пантеоні для безсмертних учених, де вже впродовж двадцяти п'яти років чекає на друга в саркофазі з кришталевої криці дочасу померлий з власної волі співавтор його праць із квантової механіки та фізики антиречовини доктор Джіловас Данневі, а на сьомому горизонті міста мертвих, навпроти саркофагу з тілом жінки на ім'я Лінна.

Здавалося, що усамітнення, відсутність в останні роки будь-яких контактів із зовнішнім світом мали б зітерти з пам'яті старого навіть тих небагатьох, кого він знав. Але провести його до міста мертвих прийшло багато людей. Прибуло кілька делегацій з університетських центрів. Великий вінок передав президент республіки. Померлий ніколи не відзначався набожністю. А проте один із відоміших у країні служників віри узявся виконати над тілом старого останній священний обряд. Поправивши на голові ритуальний убор, він підступив до мікрофона і хотів виголосити традиційні слова про тлінний світ, про вічний спокій та Великий суд, на якому буде зважено життя кожного, після чого кожний дістане прощення. Він уже розтуляв рота, коли небеса раптом залило сліпучим пурпуровим сяєвом, міста й ліси спалахнули, здійнялися вгору вируючими стовпами вогненного диму й змішалися з пружними хмарами пари, на яку перетворилися океани. Підхоплений та кинутий у простір вибуховою хвилею служник віри спробував роздивитися крізь палаючу сутінь гинучого світу Того, хто покладе потім його гріхи на велетенські терези. Але він нічого не розгледів. Бо те, що сталося, не було першим акордом Великого суду, що надійшов. То був удар у відповідь.