Казки для бабусі

Ілля ХОМЕНКО ПЛАНЕТА ДЛЯ ЖИТТЯ

— Пишете ви непогано. Скажу вам про це одразу, доки ми не занурилися в докладніший розгляд вашого рукопису. Де ж це він? На столі нема, у другій шухляді теж порожньо — а я ж пам'ятаю, саме туди його клав, папір такий, цупкий… Ага. Отож пишете ви впевнено і грамотно. Я не щодо помилок кажу, — стиль у вас цілком пристойний. Мова проста, а водночас образна, пружна. Можна говорити навіть про вашу манеру письма. Не манірність, завважте! Написане вами читається легко. Для письменника-початківця — вже багато. Отже, щодо того, як написано ваш твір, я претензій не маю. А проте, я не назвав би цю вашу прозову спробу вдалою. І ось чому. Адже ви пишете фантастику. Фантастику! Від слова «фантазія». Фантастика — це насамперед пошук оригінальної ідеї, нових сюжетних ходів. А коли фантазія неспроможна такий хід підказати, то початківець іноді вдається до невимовно заїждженого по наших земних дорогах сюжету, переносить його, скажімо, у космос, і намагається освіжити новим антуражем. Така спроба приречена на неуспіх, розумієте? Жодна вишуканість стилю не врятує її, як не врятувала вашу повість, вашу, — літературний консультант позирнув на титульну сторінку рукопису, — «Планету перебування».

Еге ж, хвацько написано. Але що дають читачеві ці вдало поєднані слова?

Молодик, який сидів край столу навпроти літературного консультанта, тільки-но розтулив рота, щоб пояснити, але літконсультант не дав йому й слова мовити.

— Ваш герой, — космічний мандрівець. Летить крізь галактики. Довго летить. Цілих двадцять сторінок. На двадцяти сторінках ви описуєте чужі світи. Чудовий, поетичний опис того, чого не буває. Пишете так, начебто ви самі там побували. Ні, це навіть цікаво, — не принизитися до «пыльных тропинок далеких планет», вигадати свій всесвіт, свої зірки, свою космічну тишу. Але яке сюжетне навантаження несе це ваше побутописання? Ніякого. Така собі ще одна космічна одіссея. І, до речі, незрозуміло куди летить ваш герой? Навіщо? А шукає він що?

— А може, він і сам цього не знає. — Молодик не вклав у цю фразу ні крихти іронії.

— Тож умотивуйте це! Напишіть так, аби читач не лише відчув чиюсь космічну самотність, а щоб йому було цікаво співчувати вашому герою! І коли вже беретеся описувати незвичайне, то намагайтеся показати не тільки зовнішність, її, як я зрозумів, у нашому земному понятті ваш мандрівець не має, але де ж його характер? Де його неземне мислення, неземна логіка, керуючись якою можна було б пояснити його вчинки? Але ж замість іти цим непростим шляхом, ви зводите своє творче завдання до переказу вульгарної естрадної пісеньки: «Марсіяни прилетіли, вкупі з нами пили-їли!».

На двадцять першій сторінці ваш герой робить зупинку на землі. Цей космічний гульвіса — згусток енергії? Щось безформне, як хмара диму?

— Так, щось схоже до цього. (Молодик уже зрозумів головне: друкувати його не будуть. Але він і далі уважно слухав).

— То навіщо ж ви увібгали в нього психологію пересічного двоногого та дворукого обивателя? Адже він починав мислити, почувати, рухатися по-нашому, а отже, бути своїм на достоту чужій для нього планеті, як ваш сусід на сходовій клітці. Ні, я розумію, що показати наш світ очима прибульця, коли ти сам не прибулець, нікому не вдавалося. Але ж навіщо так примітивно? Наша уява обмежена, зобразити щось цілком відмінне від людської природи ніхто не спроможний, але ж ви навіть і не намагаєтеся. Спростили свого мандрівця до звичної літературної схеми. Це можна було б виправдати якимсь особливим авторським задумом, скажімо, сатиричним. Але ж ніякого особливого задуму! Ваш прибулець узяв собі та й асимілювався на земний штиб — та й по всьому. Тому й повість ваша, відповідно опускається до рівня мильної опери. Далі йде історія кохання, написана вами такими соковитими фарбами. Ну, чи варто було вашому героєві летіти в таку далеч задля того, щоб стати учасником невибагливої мелодрами, яких нам ніколи не бракувало? Банально. А банальність вигадки в даному разі лише ускладнюється тим, що ви, як то кажуть, приятелюєте зі словом і так ретельно попрацювали над формою. Закурите? Прилетів, закохався — тільки й того. Крім жінок, виходить, на Землі більше нічого цікавого для іншопланетника нема. А ви вже були майже переконали читача, нібито до нас і справді прилетів космічний мандрівець, а не кепсько загримований під такого чоловік. Тепер вашому гостеві слід відлітати. Куди й навіщо? Оженили б його на тій дівасі, коли вона йому так подобається. Вона страждає. Він теж не може їй нічого пояснити. Це не просто зворушливо. Це дуже мило і навіть хвилююче, якщо висловлюватися мовою бульварних романів. Не ображайтеся. І не засмучуйтеся. Ага. Ви зазнали невдачі. Але ваше літературне майбутнє ще може принести вам успіх. Шукайте оригінальні ідеї. Намагайтеся описувати те, що бачите, — і ви рано чи пізно напишете про космос так, що ніхто не скаже, ніби ви там не бували. Випробуйте свої сили в журналістиці. Приносьте свої спроби нам.

Літконсультант підвівся. Встав зі стільця і його відвідувач. Вони потисли один одному руки, молодик присунув до себе свою повість. При цьому її остання сторінка прикріпилася до скріпки, що тримала аркуші іншого рукопису на столі. Допомагаючи молодикові відокремити своє творіння від чужого, літконсультант випадково вихопив поглядом уривок фрази зі сцени прощання зоряного мандрівця з коханою дівчиною. (Він потім довго намагався пригадати те поєднання слів. «Аромат її кіс увійшов блискітливою райдугою в нього навіки», щось таке, але ліпше, доладно написане). А тоді його чомусь раптом покоробило прочитане наостанок, і він, не сказати б, що не усвідомив, як влучно описано, просто недоречно пригадав першу ніч його медового місяця, яку він зустрів у задушливому наметі на березі мілководного моря, огидний запах сирого простирадла після всього, важке дихання подруги. І, відштовхуючи поглядом солодко-облудні рядки на дивовижно цупкому, в крапелиночку папері, він висловився про запах кіс та всього іншого, зауважив, що такого не буває. А молодик притис до себе рукопис і сказав, що іноді буває. На цьому вони й розпрощалися.

А за годину молодик уже віддалявся від приміської залізничної станції у глиб осіннього лісу. Пахло прілим листям. Щось невимовно гарне в його житті ставало неповоротно минулим. Час підганяв. І він побіг. Призахідне сонце вистрибувало зайчиками у кронах дерев. Поблизу — ані душі. Молодик це відчув… І почав змінюватися. Спочатку втратили форму руки. Вони перетворились на якісь дивні відростки і всмокталися всередину тулуба, який розпливався. Щезла, злилася з тілом і одежа. Молодика не стало. Якусь часину він переливався по землі величезною краплею, і та крапля не залишала по собі ніякого сліду, а далі зринув у повітря й поплив у ньому прозорим шлейфом, зітканим із пилку невідомих квітів. Ударився об високе дерево й розлетівся на краплі роси. При самому корінні дерева земля ввібрала в себе ті краплі. І дерево теж почало змінюватися: воно геть відкидало непотрібний камуфляж із листя, розправляло зморшки кори, ховало кудись усередину важке галуззя. Величезна й гладенька, наче з полірованого металу, сигара безгучно відірвалася від землі та майже миттєво зникла у безхмарному присмерковому небі. Місце, звідки вона злетіла, на очах заростало жовтавою осінньою травою. Зникло опале листя, що було насипалося на маленьку галявину. Полишений рукопис теж почав розчинятись у повітрі. Спочатку розтанув папір. Упродовж кількох секунд іще можна було розрізнити сплетені у слова літери, що сяяли блакитнуватим світлом. «Будьте щасливі, залишаючи любий вам край, — адже ви забираєте його навіки в усі ваші подорожі. Будьте щасливі, залишаючи тих, кого ви любите, та хто любить вас, — допоки жива їхня пам'ять, ви будете в них та поруч із ними. Не бійтесь вирушати. Даруйте тим, хто залишається, радість усього баченого вами, того, що їм побачити не поталанило». А далі зникли й літери. В лісі було дуже тихо.