Казки для бабусі

Ілля ХОМЕНКО, Володимир ФОМЕНКО САФАРІ Оповідання

— Часом я починаю думати, що великі хижаки мають зачатки розуму. Як ви вважаєте, капітане?

— Не знаю. Мені майже не доводилося бачити хижих звірів.

Пасажир видихнув хмаринку сигарного диму. Капітан трохи скривився. Він не палив. А відколи в трюмі його судна загорілися контрабандні сигари, просто страждав од тютюнових ароматів.

— Скажу по правді, я багато чого віддав би, щоб помірятися силою, не фізичною, ні, — силою розуму з небезпечним звіром. Схопитися з ним. По-справжньому, до знемоги. Щоб у цьому двобої зітнулися людська розважливість та звірина пристрасть.

Шхуну гойднуло: вітрильник робив поворот. Острів, що був показався на правому траверзі, тепер бовванів прямо по курсу.

— Їй-право, на цьому клаптикові землі подібних пригод не варт сподіватись. Черепахи, вепри… Харч для тубільців. Хіба що акула запливе до лагуни. Але ж акули нібито геть нетямущі.

— Хто знає… Острівець на перший погляд так багато обіцяє.

Пасажир пошпурив недопалену сигару за борт. Його супутники розпаковували валізи. Капітан зацікавлено дивився на них.

— То ви й кулемет із собою берете? — поспитав він.

— «Шпандау». Остання модель. Зброя прийдешнього. У майбутніх війнах із такого стрілятимуть довго-довго… Моєму другові закортіло випробувати, як працюють його механізми за умов тропічної вологості.

— Чи не важко буде нести?

— Не настільки важко, як здається.

Шхуна взяла крутий бейдевінд і йшла проти вітру. До бортової хитавиці додалася кільова.

— А ще ми беремо з собою карабіни Маузера, — повідомив мандрівець. — Три «маузери», два нітроекспреси «вінчестер», гвинтівку-кулемет, ви бачили її, револьвери, певну кількість засобів особистого захисту, необхідний мінімум боєприпасів.

— Ого! З таким спорядженням можна не боятися диких свиней…

У капітанових словах не чулося ані крихти іронії. Лише спокійна впевненість та безтурботність.

— То ви ніяк не зможете зайти в протоку? — Пасажир відкусив кінчик нової сигари й простяг руку по сірники. — Ввійти й постояти днів зо два на якорі?

— При всій моїй повазі — аж ніяк. Ви щойно висаджуєтесь, я залишаю вам шлюпку — та й по всьому. Повертаюся через дві доби й чекаю вашого сигналу. Так приблизно. Я теж маю таємниці, що ними не дуже хотілося б хвалитися перед владою. Та річ не тільки в цьому. Прохід поміж рифами звивистий і вузький. Мов щілина між зубами. За такого вітру ми не зможемо пройти його до відпливу.

— Гаразд. Але карту острова нам дасте?

— Доконче. Зі всіма помітками, як умовлялися. Мисливські стежки, річка, хижі аборигенів…

Настала пауза. Капітан щось обмірковував. Мандрівець роздивлявся суходіл.

— Розкажіть мені докладніше про дикунів, — попрохав він.

— Про тубільців?

— Саме так. Про людожерів, що живуть у лісовій місцині на острові.

— До того, що розповів, уже важко щось додати. Життя в них осіле, цілком поважне. Науковці називають цей триб життя привласнювальним господарюванням. Непогані мисливці, спритні рибалки. Може, колись були канібалами. Але про ті часи в них не зосталося й згадки.

— Що, зовсім не дозволяють собі згадати давнину? Навіть у свято?

Зненацька велика хвиля кинула шхуну вгору-вниз. Усіх, хто стояв на палубі, обдало солоними бризками.

— Якось мені довелося побувати в їхньому поселенні на місцевому святі, — капітан зробив непевний порух у бік острова. — Поводилися цілком пристойно й на моїх очах нікого не з'їли.

— А черепи?

— Які черепи?

— Оті, котрими тубільці прикрашають свої житла. Ви показували мені свої малюнки в альбомі…

— Зберіганням черепів тубільці вшановують пам'ять померлих. Ну, це як у нас відправити в церкві та покласти квіти на могилу. Взагалі, місцеві по-своєму ставляться до життя. Отруєні стріли вони використовують лише для полювання. Коли ж випадково поранять списом людину, той спис заривають у землю. Вважається, що його більше не можна брати в руки, бо на нього впав божий гнів та прокляття пращурів.

— Звідки ви це знаєте?

— Задля справи трішки вивчав їхню мову. До речі, вона в них надто самобутня. Образна, багата на порівняння. Поетам припала б до смаку.

Знову запала мовчанка.

— А можна поглянути на ваш «браунінг»? — поспитав капітан.

— Прошу дуже… Агов, обережно! Кулі розривні.

— Що розривні — бачу, але чому — обережно?

Капітан загнав магазин на місце й повернув зброю власникові.

— Вони нашпиговані стрихніном. Адже дикуни використовують для полювання отруту. Чого б нам не наслідувати їх?

— Здається, ваші друзі ділять гранати? — зауважив моряк, глянувши пасажирові через плече. Уперше в голосі капітана пролунало щось схоже на розгубленість.

— І динаміт. Ми звикли полювати з розмахом. Острів наближався. Він уже не скидавсь на цибулину в пінястому котлі, бо на очах перетворювався на смугу суходолу з кипучою облямівкою прибою.

— Якщо я поверну половину з того, що ви заплатили… — завів мову капітан, але прикусив язика.

— Якщо ви повернете мені половину…

— Ні. Якщо я віддам вам усі гроші, геть усю плату за фрахт, чи не погодитесь ви, щоб я дав команду зробити поворот оверштаг?

— Цебто?

— Чи не хочете ви без висаджування на острів повернутись назад? Їй-право, на ньому немає дичини, гідної ваших приготувань…

— Дякую за гостинність, — очі мандрівця зиркнули тьмавим металом. — Не вважайте це за примху багатих людей. Але ми переконані, що острів цілком придатний для нашої мисливської експедиції. До слова, про черепи та інші жахіття, про котрі ви нам повідали. Можливо, моїм друзям заманеться привезти з собою якісь сувеніри. Сподіваюся, ви не вдастеся до зайвої цікавості й не поширюватимете в портах ганебні чутки про нас. А ми, обіцяю, забудемо, що ви скористалися цим берегом як стоянкою та схованкою для контрабандних товарів.

… Шлюпка відпливла від борту й полинула по хвилях. Ніхто з її пасажирів не озирнувся, не помахав рукою. Моряки похмуро дивились, як вервечка мисливців висаджується на острів і зникає в береговинних чагарниках.

— Ти дотумкав, на кого вони полюватимуть? — спитав один матрос товариша. Той кивнув головою та додав, що в пасажира, котрий тяг кулемет, мізки від кокаїну геть розплавилися.

— Я не розумію капітана, — пробубонів хтось. — Ми ж наче завжди з місцевими розуміли один одного…

— Тобі заплатили? От і помовчуй! — припинив балачки боцман.

Тільки-но спина останнього мисливця зникла в заростях, якірний ланцюг загримів у клюзах. Вітрила розпросталися, заманюючи вітер. Але шхуна, як сподівалися, не взяла курс у відкритий океан, а ввійшла в течію та почала обходити північний краєчок острова. Підхоплене вітром і стремлінням судно прудко мчало вперед. Капітан віддав кілька розпоряджень помічникові, а сам спустився в каюту. Сів, погортав альбом. Малювання було його давньою пристрастю. Сісти за штурманський столик і взяти в руки олівець було йому, дорослому чоловікові, так само радісно, як дитині взяти в руки стерно.

Дерева, тварини, люди… Оселі, немов би їх не споруджувала чиясь рука, а вони самі по собі проросли крізь шкіру острова…

Зрештою, в чому його провина? Коли б од самого початку він знав про наміри тих пасажирів, то хіба взяв би їх на борт? А тепер годі щось поміняти. Таких не переконаєш зійти з мисливської стежки. Невідворотне станеться.

Сонячні зайчики витанцьовували на стелі каюти. У відкритий ілюмінатор віяло солоно свіжістю.

З містка помітили човник. Високий рибалка з місцевих спритно правував одним веслом.

Шхуна задрейфувала. Хтось із матросів скинув шторм-трап, і за хвилину палубою почалапали босі ноги, Напівзодягнений дикун без супроводу знайшов двері капітанської каюти. Постукавши, ввійшов.

— Вони на мисливській стежці, — ні про що не попереджаючи, мовив капітан. — Упевнені, що прямують до селища. Але втраплять у мочарі. На вас чекає гарне полювання та непогана здобич.

Без видимого смутку чи втіхи острівник кивнув.

— Шестеро білих… Шість черепів і стільки ж лантухів м'яса. Шість… — капітан умовк — підшукував слово. Але рибалка не відчув гіркої іронії, що пролунала в капітанових словах.

— Я зрозумів — вони нам не друзі. Нам ні до чого тіла. Нам ні до чого їхні черепи. Про яку здобич ти кажеш?

Капітан повернувся до столу. Обережно згорнув альбом. Сховав до шухлядки. Тільки тоді озвався:

— А отака здобич. Три малі гвинтівки, дві більші. Одна зовсім велика — вона стріляє швидко-швидко. А ще такі штуковини, що ми ними глушили рибу. П'ять револьверів. Та ще один плаский пістоль. Точнісінько такий, як я подарував тобі на вашому святі. Постарайся хоч цей не втопити. Річ дорога й рідкісна